Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
  • Розвиток зв’язного мовлення, 5 клас

    Спілкування – це обмін інформацією, передавання думок і почуттів однією людиною іншій.

    Мова необхідна, щоб:

    – спілкуватися (люди обмінюються думками й почуттями);

    – формувати думкм (думки формуємо та виражаємо тільки за допомогою слів);

    – пізнавати світ (людина пізнає світ, здобуває знання про нього);

    – об’єднувати людей ( люди об’єднуються в одну спільноту).

    Державною мовою в Україні є українська мова. (Конституція України, ст. )

    Мова – це засоби спілкування. Вона складається з науково устаткованих одиниць (слова, словосполучення, речення, тексти тощо). Мова – загальна скарбниця народу.

    Мовлення – це мова в дії, роботі. Це особистий запас кожної людини. Добре володіння рідною мовою важливе для навчання, тому що мова є основою мислення. Якщо мовлення людини бідне, то це характеризує її як нерозвинуту. Мовлення неможливе без мови.

    Мовлення має дві форми – усну й писемну.

    Мовлення буває монологічне (висловлюється одна особа), діалогічне (висловлюється дві особи) та полілогічне (спілкується багато осіб).

    Під час діалогічного мовлення відбувається говоріння та аудіювання (слухання-розуміння). Висловлювання кожного зі співрозмовників називається реплікою.

    Мовленнєва діяльність має чотири види:

    – аудіювання (одночасне слухання і розуміння);

    – читання;

    – говоріння;

    – письмо

    Аудіювання не можна плутати із слуханням, під час якого сприймаються будь-які звуки середовища.

    Мовлення поділяється на:

    – сприйняття (аудіювання, читання);

    – творення (говоріння, письмо).

    Для виникнення мовленнєвого спілкування (ситуації спілкування) необхідні такі умови:

    – щоб було хоча б двоє людей : той, хто говорить (мовець), і той, кому адресують мовлення (адресат).

    – щоб виникла потреба в спілкуванні;

    – щоб мовець і адресат говорили однією мовою.

    Сукупність норм поведінки, правил чемності називають етикетом.

    Правила поведінки передбачають використання сталих висловів, так званих слів ввічливості (етикетних формул).

    Основні правила спілкування:

    • Будь уважним, доброзичливим, люб’язним, виявляй увагу до співрозмовника. Під час розмови дивися співрозмовникові у вічі.
    • Ретельно обмірковуй кожне своє слово. Будь чесним, чуйним і справедливим. Ніколи не хвались.
    • Обов’язково вживай доречні слова ввічливості.
    • Уважно вислуховуй співрозмовника,ніколи не перебивай.

    Поважай думку співбесідника, навіть якщо ти з нею не згоден. Говори про те, що цікаво співрозмовникові.

    • Ніколи не виявляй свого поганого настрою.
    • Не говори надто голосно. Говори зрозуміло, чітко, точно. Не вживай грубих слів.

    На наше мовлення впливають умови, за яких відбувається спілкування (ситуація спілкування). Передусім треба з’ясувати, офіційними чи неофіційними є обставини спілкування, хто адресат мовлення. Потім визначити, яка мета спілкування, визначити тему (про що говоритиме) і головну думку (які висновки з цього випливатимуть).

     

    Вимоги до мовлення

    • Доречність. Неодхідно враховувати умови спілування: офіційними чи неофіційними є обставини, розуміти зацікавлення адресанта мовлення.
    • Змістовність. Слід підпорялковувати висловлювання заздалегідь визначеним темі (змістові) та головній думці (висновкові, який має зробити адресат)
    • Послідовність. Думки треба викладати чітко і послідовно.
    • Точність. Слова необхідно вживати відповідно до їхніх значень.
    • Правильність. Необхідно. Правильно добирати слова, будувати речення, вимовляти слова.
    • Багатство. Потрібно вживати різноманітні мовні засоби (слова, речення тощо).
    • Виразність. Думки треба передавати яскраво й образно.

    Одна з найважливіших вимог до мовлення – це його точність, що виявляється передовсім у вживанні слів відповідно до їхніх значень. Точність мовлення розвивається в роботі зі словниками.

    Текст

    Текст – це група речень, об’єднаних між собою собою змістом та граматично.

    Змістову єдність тексту забезпечує наявність у ньому теми та головної думки.

    Тема тексту – це його зміст, те, про що (або про кого) в ньому йдеться.

    Головна думка текту – те, заради чого його було створено (чого він навчає, до чого закликає, від чого застерігає).

    Заголовок тексту стисло передає його тему або головну думку.

    Граматично речення в тексті пов’язані таким чином:

    – речення розташовані в певній послідовності;

    – речення поєднані інтонаційно.

    Будова тексту:

    –  зачин (початок ); готує до сприйняття того, про що йтиметься в тексті.

    – основна частина; розкривається  зміст тексту (його тема).

    – кінцівка – завершення тексту, своєрідний підсумок усього висловленого.

    Тему тексту автор розкриває поступово, він переходить від однієї частини теми до іншої.

    Частина загальної теми тексту називається мікротемою.

    Мікротему рокривають кілька речень текту. Частина тексту, об’єднана однією мікротемою, називається абзацом. Кожен абзац записують з нового рядка. Серед речень абзацу є речення, найбільш значуще за змістом. Його називають тематичним. Це реченя передає ключову думку і містить ключові (головні для розуміння змісту) слова. Саме в цьму реченні сформульовано мікротему тексту, яка розкриває абзац. За цим реченням називаємо пункт плану тексту.

    Скласти план тексту – означає визначити в тексті мікротеми, чітко та стисло їх сформулювати. Мікротеми тексту – це пункти його плану.

    Речення в тексті пов’язуються за допомогою:

    – займенників

    – сполучників

    – повторів слів

    – спільнокореневих слів (точніше див. 9 клас, «Лінгвістика тексту»)

    Як визначити, чи є висловлювання текстом

    • Чи пов’язані всі речення висловлювання за змістом (можна визначити тему).
    • Чи наявна у висловлювання головна думка.
    • Чи розташовані речення в певній послідовності (якщо порядок речень порушити, висловлювання втратить зміст)
    • Чи пов’язані речення висловлювання між собою за допомогою займенників, сполучників, сононімів, повторів, спільнокореневих слів.

     

    Підготовка до переказу

    Переказ буває докладний і стислий, може мати творче завдання.

    Вимоги до докладного переказу:

    – відтворити зміст тексту повно, нічого не випускаючи;

    – передати текст послідовно, не порушуючи порядку подій;

    – відтворити текст правильно (точно передати назви, імена, події та зв’язок між ними.

     

    Як працювати над чернеткою

    Прочитавши чорновий варіант переказу, замисліться:

    – чи розкриває переказ тему (зміст) прочитаного чи прослуханого вами тексту?

    – чи передає він головну думку запропонованого для переказу тексту?

    – чи не додали ви чогось зайвого;

    – чи не пропустили ви чогось, що є в тексті;

    – чи відполвідає послідовність викладу думок у чорновому варіанті переказу його плану?

    – чи дотримували ви абзаців. Пропуск абзацу позначте Z.

    Ще раз прочитайте чернетку переказу, звертаючи увагу на

    – значення слів;

    – написання слів;

    – уживання розділових знаків;

    – повтори однакових слів замініть синонімами;

    – продумайте правильність побудови речень.

     

    Особливості побудови розповіді. Переказ тексту-розповіді.

    Розповідь – це висловлювання, у якому йдеться про послідовні дії особи або предмета або про події, що відбувалися (відбуваються або відбуватимуться) в певній послідовності.

    До розповіді можна поставити питання що вібулося?

    Зв’язність тексту забезпечується тим, що кожне наступне речення є змістовим продовженням речення попереднього. Кожне речення включає в себе слово, яке «вбирає», повторює інформацію з попереднього речення.. Таке слово називають «відоме».

    Але кожне речення вміщує й нову інформацію, якої не було в попередньому реченні. Слово, яке містить цю нову інформацію, називають «нове». У розповіді «нове» – це слова, які називають дії.

    В         Н

    Котигорошко взяв булаву. Він підкинув її високо в небо.

     

    Опис – це висловлювання, у якому йдеться про ознаки предмета.

    Опис (предмета, тварини) відповідає на питання Який? Яка? Яке?

    Ці ознаки є постійними або одночасними (назвати предмет). Йдеться про ознаки всього предмета та про ознаки його окремих частин.

    В         Н                Н                  В    Н       В                   Н

    Кущ високий та розлогий. Гілки міцні, кора на них темна.

     

    Опис предмета не слід сплутувати з оцінкою предмета, хоч оцінка, як і опис, відповідає на питання який ?

    Опис предмета передає такі його ознаки, як розмір, форма, колір (сприймаємо зором), запах (сприймаємо нюхом), гучність (сприймаємо слухом) та ін.

    Оцінка предмета є результатом людського мислення.

     

    Предмет Опис предмета Оцінка предмета
    Яблуко Велике, рум’яне, смачне, ароматне Чудове
    Соловейко Маленький, сірий, прудкий, голосистий Прекрасний

     

    Опис предмета може бути складений у науковому чи в художньому стилях.

    Метанаукового опису – забезпечити точність інформації про розмір, форму, вагу, колір предмета тощо. Науковий опис здебільшого стислий, усі слова в ньому вживають у прямому значенні.

    Мета художнього опису – створити образ предмета, викликати до нього певне ставлення. У такому описі використовують художні засоби: епітети, порівняння та ін. часто в художньому описі предметові складають оцінку.

    Як скласти опис предмета

    – Накресліть на чернетці таблицю з двох колонок. Першу назвіть «відоме», другу – «нове».

    – Уважно роздивіться предмет, який треба описати.

    – Визначте частини цього предмета, з’ясуйте їхні назви. Назви частин предмета впишіть у першу колонку таблиці.

    – Назвіть ознаки кожної з визначених вами частин предмета. Назви ознак упишіть у другу колонку таблиці.

    – Запишіть на чернетці кілька речень опису предмета . Обов’язково використовуйте «відоме» та «нове» з таблиці.

    – Зосередьтеся на тому, який опис предмета ви маєте скласти: науковий чи художній.

    – Якщо ви складаєте науковий опис, подбайте, щоб усі слова було вжито в прямому значенні.

    – Якщо опис предмета художній, обов’язково використайте слова в переносному значенні, а також художні засоби: порівняння та епітети.

    – якщо опис художній, завершіть його оцінкою предмета.

    r01

    Листування  – один із видів письмового спілкування.

    Лист – це писаний текст, мета якого – повідомлення про щось адресата.

    Листи бувають ділові (службові) та особисті (приватні).

    Ділове листування відбувається між установами або працівником і установою. Такі листи складаються за певними зразками в офіційно-діловому стилі.

    Особисті листи – це листи до рідної та близької людини, до друга чи знайомого, до улюбленого письменника або актора. Такі листи не відзначаються усталеністю форми. Мовлення приватного листування невимушене. У текстах особистих листів поєднуються ознаки різних стилів, зокрема розмовного та художнього.

    Як написати лист

    • Передусім обміркуйте тему свого листа: що саме хочете сповістити і наскільки детально; головну думку листа: до чого ви хочете спонукати, у чому переконати адресата.
    • Текст листа напишіть на чернетці за таким планом:
    1. Звертання (передає ваше ставлення до адресата). Привітання (засвідчує вашу ввічливість).
    2. Початок листа виявляє вашу зацікавленість станом здоров’я, настроем адресата, його справами, успіхами, а також здоров’ям та успіхами його родини, найближчих родичів.

    Після цьогослід пояснити причину, що спонукала до написання листа (бажання щось з’ясувати або повідомити, про щось домовитися).

    1. Основна частина. Слід повідомити про себе,не вихваляючись, але на забуваючи підкреслити свої успіхи. Писати потрібно про те, що цікаве або корисне адресатові.
    2. Кінцівка. Побажання й прощання. Дата. Підпис.

     

    Уважно перечитайте чорновий варіант листа – краще зробити це наступного дня. Передовсім зверніть увагу на зміст листа. Можливо, слід дещо додати або скоротити. По-друге, переконайтеся, що тон листа засвідчує повагу до адресата. Повагу й увагу передають обов’язкові у листуванні етикетні формули. Перевірте грамотність викладу: виправте допущені помилки. Особливу увагу зверніть на написання займенника Ви з великої літери.

    Перепішіть лист розбірливим охайним почерком на якісному папері. Грамотно напишіть конверт.

    Вітання та побажання (етикетні формули)

    Доброго ранку!

    Добрий день (добридень, здрастуйте, здорові будьте)!

    Добрий вечір (добривечір)! Доброї ночі!

    Доброго здоров‘я/

    Вітаю (тебе; Вас)!

    Радий (тебе; Вас) вітати!

    Моє шанування!

    Дозвольте Вас привітати!

    Слава Україні! – відповідь: Героям слава!

    Хай живе…

    З приїздом Вас!

    Поздоровляю Вас!

    Здоровлю з…

    Зичу радості, успіхів!

    Віншую Вас з…

    Зі святом Вас!

    Вітаю з днем народження!

    З настанням Нового року!

    З передноворіччям! З прийдешнім Новим роком!

    Бажаю (зичу) щасливого Нового року! Хай щастить у Новому році!

    Будьте здорові з Новим роком!

    З неділею святою будьте здорові!

    Зі святом будьте здорові!

    Дозвольте вітати Вас від імені…

    Наше щире вітання…

    Хай збудуться всі Ваші мрії!

     

    Приклади оформлення конвертів для надсилання кореспонденції по Україні

    r02

    Як готуватися до усної відповіді на уроці

    – Обміркуйте тему свого висловлювання (про що будете говорити).

    – Повторіть відомості з мови за підручником: уважно прочитайте правила, розгляньте таблицю (якщо є).

    – Установіть послідовність викладу думок: починати треба з головного.

    – До кожного правила (пункту правила) самостійно доберіть приклади.

    – Дотримуючи вимог наукового стилю, «прокрутіть» відповідь подумки. Думки мають бути чітко висловлені й підтверджені прикладами.

    – Подумайте, як сприйме вашу відповідь учитель. Які зауваження міг би він зробити? Урахуйте ці уявні зауваження.

    Подумайте, як сприймуть вашу відповідь однокласники. Чи все їм буде зрозуміло? Які запитання можуть у них виникнути?

    – Якщо маєте сумнів щодо значення або вимови якогось слова, перевірте його за словником або замініть іншим.

    – Ще раз повторіть відповідь подумки, звертаючи увагу на дотримання правил орфоепії. Прослухайте себе ніби збоку. Що ви змінили б у відповіді? Зробіть це.

    Особливості побудови роздуму.

    У роздумі йдеться про причини дій, явищ, ознак. До роздуму можна поставити загальне питання ЧОМУ?

    Роздум буває розгорнутий і стягнений.

    Розгорнутий роздум складається з трьох частин.

    У І частині висловлюється основна думка, яку потрібно довести, – теза.

    У ІІ частині наводиться доказ (або кілька доказів) на підтвердження тези.

    У ІІІ частині міститься висновок.

    r03

    Як довести, що висловлювання є роздумом

    – У висловлюванні пояснено причини явища (дії, ознаки), пояснено, чому…

    – На доведення цієї тези подано такий доказ…

    – До висловлювання можна поставити загальне питання ЧОМУ?

    – Отже, висловлювання є роздумом.

    Замітка

    Це газетний жанр, що стисло, конкретно й оперативно повідомляє про факти, події, явища життя.

    Мета замітки – поінформувати, тобто повідомити, що відбулося, де й коли. Тому текст замітки відповідає на такі питання: Що? Де? Коли?

    В основу тексту замітки завжди покладено такий тип мовлення, як розповідь.Трапляються елементи роздуму або опису предметів (зовнішності людей, вигляду тварин та ін.)

    Оповідання

    Це невеликий розповідний художній твір про одну або кілька подій з життя персонажа.

    Основним типом мовлення в оповіданні є розповідь, хоч. Зазвичай, в ньому є й описи (портрети, пейзажі, описи окремих предметів або тварин), і роздуми (автора чи персонажів).

    Структура:

    r04

    Версія для друку за посиланням.

    Спілкування – це обмін інформацією, передавання думок і почуттів однією людиною іншій.

    Мова необхідна, щоб:

    – спілкуватися (люди обмінюються думками й почуттями);

    – формувати думкм (думки формуємо та виражаємо тільки за допомогою слів);

    – пізнавати світ (людина пізнає світ, здобуває знання про нього);

    – об’єднувати людей ( люди об’єднуються в одну спільноту).

    Державною мовою в Україні є українська мова. (Конституція України, ст. )

    Мова – це засоби спілкування. Вона складається з науково устаткованих одиниць (слова, словосполучення, речення, тексти тощо). Мова – загальна скарбниця народу.

    Мовлення – це мова в дії, роботі. Це особистий запас кожної людини. Добре володіння рідною мовою важливе для навчання, тому що мова є основою мислення. Якщо мовлення людини бідне, то це характеризує її як нерозвинуту. Мовлення неможливе без мови.

    Мовлення має дві форми – усну й писемну.

    Мовлення буває монологічне (висловлюється одна особа), діалогічне (висловлюється дві особи) та полілогічне (спілкується багато осіб).

    Під час діалогічного мовлення відбувається говоріння та аудіювання (слухання-розуміння). Висловлювання кожного зі співрозмовників називається реплікою.

    Мовленнєва діяльність має чотири види:

    – аудіювання (одночасне слухання і розуміння);

    – читання;

    – говоріння;

    – письмо

    Аудіювання не можна плутати із слуханням, під час якого сприймаються будь-які звуки середовища.

    Мовлення поділяється на:

    – сприйняття (аудіювання, читання);

    – творення (говоріння, письмо).

    Для виникнення мовленнєвого спілкування (ситуації спілкування) необхідні такі умови:

    – щоб було хоча б двоє людей : той, хто говорить (мовець), і той, кому адресують мовлення (адресат).

    – щоб виникла потреба в спілкуванні;

    – щоб мовець і адресат говорили однією мовою.

    Сукупність норм поведінки, правил чемності називають етикетом.

    Правила поведінки передбачають використання сталих висловів, так званих слів ввічливості (етикетних формул).

    Основні правила спілкування:

    • Будь уважним, доброзичливим, люб’язним, виявляй увагу до співрозмовника. Під час розмови дивися співрозмовникові у вічі.
    • Ретельно обмірковуй кожне своє слово. Будь чесним, чуйним і справедливим. Ніколи не хвались.
    • Обов’язково вживай доречні слова ввічливості.
    • Уважно вислуховуй співрозмовника,ніколи не перебивай.

    Поважай думку співбесідника, навіть якщо ти з нею не згоден. Говори про те, що цікаво співрозмовникові.

    • Ніколи не виявляй свого поганого настрою.
    • Не говори надто голосно. Говори зрозуміло, чітко, точно. Не вживай грубих слів.

    На наше мовлення впливають умови, за яких відбувається спілкування (ситуація спілкування). Передусім треба з’ясувати, офіційними чи неофіційними є обставини спілкування, хто адресат мовлення. Потім визначити, яка мета спілкування, визначити тему (про що говоритиме) і головну думку (які висновки з цього випливатимуть).

     

    Вимоги до мовлення

    • Доречність. Неодхідно враховувати умови спілування: офіційними чи неофіційними є обставини, розуміти зацікавлення адресанта мовлення.
    • Змістовність. Слід підпорялковувати висловлювання заздалегідь визначеним темі (змістові) та головній думці (висновкові, який має зробити адресат)
    • Послідовність. Думки треба викладати чітко і послідовно.
    • Точність. Слова необхідно вживати відповідно до їхніх значень.
    • Правильність. Необхідно. Правильно добирати слова, будувати речення, вимовляти слова.
    • Багатство. Потрібно вживати різноманітні мовні засоби (слова, речення тощо).
    • Виразність. Думки треба передавати яскраво й образно.

    Одна з найважливіших вимог до мовлення – це його точність, що виявляється передовсім у вживанні слів відповідно до їхніх значень. Точність мовлення розвивається в роботі зі словниками.

    Текст

    Текст – це група речень, об’єднаних між собою собою змістом та граматично.

    Змістову єдність тексту забезпечує наявність у ньому теми та головної думки.

    Тема тексту – це його зміст, те, про що (або про кого) в ньому йдеться.

    Головна думка текту – те, заради чого його було створено (чого він навчає, до чого закликає, від чого застерігає).

    Заголовок тексту стисло передає його тему або головну думку.

    Граматично речення в тексті пов’язані таким чином:

    – речення розташовані в певній послідовності;

    – речення поєднані інтонаційно.

    Будова тексту:

    –  зачин (початок ); готує до сприйняття того, про що йтиметься в тексті.

    – основна частина; розкривається  зміст тексту (його тема).

    – кінцівка – завершення тексту, своєрідний підсумок усього висловленого.

    Тему тексту автор розкриває поступово, він переходить від однієї частини теми до іншої.

    Частина загальної теми тексту називається мікротемою.

    Мікротему рокривають кілька речень текту. Частина тексту, об’єднана однією мікротемою, називається абзацом. Кожен абзац записують з нового рядка. Серед речень абзацу є речення, найбільш значуще за змістом. Його називають тематичним. Це реченя передає ключову думку і містить ключові (головні для розуміння змісту) слова. Саме в цьму реченні сформульовано мікротему тексту, яка розкриває абзац. За цим реченням називаємо пункт плану тексту.

    Скласти план тексту – означає визначити в тексті мікротеми, чітко та стисло їх сформулювати. Мікротеми тексту – це пункти його плану.

    Речення в тексті пов’язуються за допомогою:

    – займенників

    – сполучників

    – повторів слів

    – спільнокореневих слів (точніше див. 9 клас, «Лінгвістика тексту»)

    Як визначити, чи є висловлювання текстом

    • Чи пов’язані всі речення висловлювання за змістом (можна визначити тему).
    • Чи наявна у висловлювання головна думка.
    • Чи розташовані речення в певній послідовності (якщо порядок речень порушити, висловлювання втратить зміст)
    • Чи пов’язані речення висловлювання між собою за допомогою займенників, сполучників, сононімів, повторів, спільнокореневих слів.

     

    Підготовка до переказу

    Переказ буває докладний і стислий, може мати творче завдання.

    Вимоги до докладного переказу:

    – відтворити зміст тексту повно, нічого не випускаючи;

    – передати текст послідовно, не порушуючи порядку подій;

    – відтворити текст правильно (точно передати назви, імена, події та зв’язок між ними.

     

    Як працювати над чернеткою

    Прочитавши чорновий варіант переказу, замисліться:

    – чи розкриває переказ тему (зміст) прочитаного чи прослуханого вами тексту?

    – чи передає він головну думку запропонованого для переказу тексту?

    – чи не додали ви чогось зайвого;

    – чи не пропустили ви чогось, що є в тексті;

    – чи відполвідає послідовність викладу думок у чорновому варіанті переказу його плану?

    – чи дотримували ви абзаців. Пропуск абзацу позначте Z.

    Ще раз прочитайте чернетку переказу, звертаючи увагу на

    – значення слів;

    – написання слів;

    – уживання розділових знаків;

    – повтори однакових слів замініть синонімами;

    – продумайте правильність побудови речень.

     

    Особливості побудови розповіді. Переказ тексту-розповіді.

    Розповідь – це висловлювання, у якому йдеться про послідовні дії особи або предмета або про події, що відбувалися (відбуваються або відбуватимуться) в певній послідовності.

    До розповіді можна поставити питання що вібулося?

    Зв’язність тексту забезпечується тим, що кожне наступне речення є змістовим продовженням речення попереднього. Кожне речення включає в себе слово, яке «вбирає», повторює інформацію з попереднього речення.. Таке слово називають «відоме».

    Але кожне речення вміщує й нову інформацію, якої не було в попередньому реченні. Слово, яке містить цю нову інформацію, називають «нове». У розповіді «нове» – це слова, які називають дії.

    В         Н

    Котигорошко взяв булаву. Він підкинув її високо в небо.

     

    Опис – це висловлювання, у якому йдеться про ознаки предмета.

    Опис (предмета, тварини) відповідає на питання Який? Яка? Яке?

    Ці ознаки є постійними або одночасними (назвати предмет). Йдеться про ознаки всього предмета та про ознаки його окремих частин.

    В         Н                Н                  В    Н       В                   Н

    Кущ високий та розлогий. Гілки міцні, кора на них темна.

     

    Опис предмета не слід сплутувати з оцінкою предмета, хоч оцінка, як і опис, відповідає на питання який ?

    Опис предмета передає такі його ознаки, як розмір, форма, колір (сприймаємо зором), запах (сприймаємо нюхом), гучність (сприймаємо слухом) та ін.

    Оцінка предмета є результатом людського мислення.

     

    Предмет Опис предмета Оцінка предмета
    Яблуко Велике, рум’яне, смачне, ароматне Чудове
    Соловейко Маленький, сірий, прудкий, голосистий Прекрасний

     

    Опис предмета може бути складений у науковому чи в художньому стилях.

    Метанаукового опису – забезпечити точність інформації про розмір, форму, вагу, колір предмета тощо. Науковий опис здебільшого стислий, усі слова в ньому вживають у прямому значенні.

    Мета художнього опису – створити образ предмета, викликати до нього певне ставлення. У такому описі використовують художні засоби: епітети, порівняння та ін. часто в художньому описі предметові складають оцінку.

    Як скласти опис предмета

    – Накресліть на чернетці таблицю з двох колонок. Першу назвіть «відоме», другу – «нове».

    – Уважно роздивіться предмет, який треба описати.

    – Визначте частини цього предмета, з’ясуйте їхні назви. Назви частин предмета впишіть у першу колонку таблиці.

    – Назвіть ознаки кожної з визначених вами частин предмета. Назви ознак упишіть у другу колонку таблиці.

    – Запишіть на чернетці кілька речень опису предмета . Обов’язково використовуйте «відоме» та «нове» з таблиці.

    – Зосередьтеся на тому, який опис предмета ви маєте скласти: науковий чи художній.

    – Якщо ви складаєте науковий опис, подбайте, щоб усі слова було вжито в прямому значенні.

    – Якщо опис предмета художній, обов’язково використайте слова в переносному значенні, а також художні засоби: порівняння та епітети.

    – якщо опис художній, завершіть його оцінкою предмета.

    r01

    Листування  – один із видів письмового спілкування.

    Лист – це писаний текст, мета якого – повідомлення про щось адресата.

    Листи бувають ділові (службові) та особисті (приватні).

    Ділове листування відбувається між установами або працівником і установою. Такі листи складаються за певними зразками в офіційно-діловому стилі.

    Особисті листи – це листи до рідної та близької людини, до друга чи знайомого, до улюбленого письменника або актора. Такі листи не відзначаються усталеністю форми. Мовлення приватного листування невимушене. У текстах особистих листів поєднуються ознаки різних стилів, зокрема розмовного та художнього.

    Як написати лист

    • Передусім обміркуйте тему свого листа: що саме хочете сповістити і наскільки детально; головну думку листа: до чого ви хочете спонукати, у чому переконати адресата.
    • Текст листа напишіть на чернетці за таким планом:
    1. Звертання (передає ваше ставлення до адресата). Привітання (засвідчує вашу ввічливість).
    2. Початок листа виявляє вашу зацікавленість станом здоров’я, настроем адресата, його справами, успіхами, а також здоров’ям та успіхами його родини, найближчих родичів.

    Після цьогослід пояснити причину, що спонукала до написання листа (бажання щось з’ясувати або повідомити, про щось домовитися).

    1. Основна частина. Слід повідомити про себе,не вихваляючись, але на забуваючи підкреслити свої успіхи. Писати потрібно про те, що цікаве або корисне адресатові.
    2. Кінцівка. Побажання й прощання. Дата. Підпис.

     

    Уважно перечитайте чорновий варіант листа – краще зробити це наступного дня. Передовсім зверніть увагу на зміст листа. Можливо, слід дещо додати або скоротити. По-друге, переконайтеся, що тон листа засвідчує повагу до адресата. Повагу й увагу передають обов’язкові у листуванні етикетні формули. Перевірте грамотність викладу: виправте допущені помилки. Особливу увагу зверніть на написання займенника Ви з великої літери.

    Перепішіть лист розбірливим охайним почерком на якісному папері. Грамотно напишіть конверт.

    Вітання та побажання (етикетні формули)

    Доброго ранку!

    Добрий день (добридень, здрастуйте, здорові будьте)!

    Добрий вечір (добривечір)! Доброї ночі!

    Доброго здоров‘я/

    Вітаю (тебе; Вас)!

    Радий (тебе; Вас) вітати!

    Моє шанування!

    Дозвольте Вас привітати!

    Слава Україні! – відповідь: Героям слава!

    Хай живе…

    З приїздом Вас!

    Поздоровляю Вас!

    Здоровлю з…

    Зичу радості, успіхів!

    Віншую Вас з…

    Зі святом Вас!

    Вітаю з днем народження!

    З настанням Нового року!

    З передноворіччям! З прийдешнім Новим роком!

    Бажаю (зичу) щасливого Нового року! Хай щастить у Новому році!

    Будьте здорові з Новим роком!

    З неділею святою будьте здорові!

    Зі святом будьте здорові!

    Дозвольте вітати Вас від імені…

    Наше щире вітання…

    Хай збудуться всі Ваші мрії!

     

    Приклади оформлення конвертів для надсилання кореспонденції по Україні

    r02

    Як готуватися до усної відповіді на уроці

    – Обміркуйте тему свого висловлювання (про що будете говорити).

    – Повторіть відомості з мови за підручником: уважно прочитайте правила, розгляньте таблицю (якщо є).

    – Установіть послідовність викладу думок: починати треба з головного.

    – До кожного правила (пункту правила) самостійно доберіть приклади.

    – Дотримуючи вимог наукового стилю, «прокрутіть» відповідь подумки. Думки мають бути чітко висловлені й підтверджені прикладами.

    – Подумайте, як сприйме вашу відповідь учитель. Які зауваження міг би він зробити? Урахуйте ці уявні зауваження.

    Подумайте, як сприймуть вашу відповідь однокласники. Чи все їм буде зрозуміло? Які запитання можуть у них виникнути?

    – Якщо маєте сумнів щодо значення або вимови якогось слова, перевірте його за словником або замініть іншим.

    – Ще раз повторіть відповідь подумки, звертаючи увагу на дотримання правил орфоепії. Прослухайте себе ніби збоку. Що ви змінили б у відповіді? Зробіть це.

    Особливості побудови роздуму.

    У роздумі йдеться про причини дій, явищ, ознак. До роздуму можна поставити загальне питання ЧОМУ?

    Роздум буває розгорнутий і стягнений.

    Розгорнутий роздум складається з трьох частин.

    У І частині висловлюється основна думка, яку потрібно довести, – теза.

    У ІІ частині наводиться доказ (або кілька доказів) на підтвердження тези.

    У ІІІ частині міститься висновок.

    r03

    Як довести, що висловлювання є роздумом

    – У висловлюванні пояснено причини явища (дії, ознаки), пояснено, чому…

    – На доведення цієї тези подано такий доказ…

    – До висловлювання можна поставити загальне питання ЧОМУ?

    – Отже, висловлювання є роздумом.

    Замітка

    Це газетний жанр, що стисло, конкретно й оперативно повідомляє про факти, події, явища життя.

    Мета замітки – поінформувати, тобто повідомити, що відбулося, де й коли. Тому текст замітки відповідає на такі питання: Що? Де? Коли?

    В основу тексту замітки завжди покладено такий тип мовлення, як розповідь.Трапляються елементи роздуму або опису предметів (зовнішності людей, вигляду тварин та ін.)

    Оповідання

    Це невеликий розповідний художній твір про одну або кілька подій з життя персонажа.

    Основним типом мовлення в оповіданні є розповідь, хоч. Зазвичай, в ньому є й описи (портрети, пейзажі, описи окремих предметів або тварин), і роздуми (автора чи персонажів).

    Структура:

    r04

    Версія для друку за посиланням.

    Детальніше »
  • Основні правила з української мови, які треба засвоїти у 5 класі (авторська розробка)

  • Складне речення (презентація) 5клас мова

  • Словотвір. Орфографія

    Словотвір.

     

    Основним джерелом збагачення лексики української мови є словотвір. Нові слова утворюються на базі вже наявних у мові вихідних слів.

    Словотвiр – роздiл науки про мову, що вивчає особливостi та способи творення похiдних слiв.

    Та частина похідного слова, якою воно відрізняється від основи твірного називається словотворчим засобом (за допомогою чого утворилося нове слово): їхати – приїхати ( при-). До них належать суфікси, префікси, закінчення, наголос, усічення основи, складання основ і все те, чим похідне слово відрізняється від твірного.

    Словотворчі засоби (форманти) є носіями словотвірного значення – спільного значення, що властиве словам одного словотвірного типу.

    Сукупність слів, об’єднаних відношеннями похідності і спільним коренем, називається словотвірним гніздом. Комплексною одиницею словотвірного гнізда є словотвірний ланцюжок, що об’єднує слова послідовної похідності. Кожне попереднє слово є твірним для наступного, наприклад: ділити-* поділити-* розподілити-* порозподіляти.

    Словотвірні ланцюжки можуть складатися з похідних однієї частини мови (приклад наведено вище) і різних: білий-* білок-* білковий-* білковина.

    Непохiднi слова –  це слова, якi не утворенi вiд iнших слiв. Їхня основа складається лише з кореня.   Наприклад: лiт[о], снiг. 

    Похiднi слова – слова, утворенi вiд iнших слiв. Їхнiй спосiб творення можна простежити.     Наприклад: снiжний – снiг + н, пралiс – пра + лiс.
    Новi слова утворюються на основi вже iснуючих слiв чи словосполучень, якi називають твiрними.

    Tвiрне слово – слово, яке «лягає» в основу слова похiдного. Наприклад: лiс – твiрне, пралiс – похiдне.

    Твiрна основа – це частина твiрного слова, яка входить до складу похiдного слова. Вiд неї творяться новi слова.  Наприклад: казка – твiрне слово, казковий – похiдне, казк – твiрна основа.
    Новi слова утворюються переважно за допомогою словотворчих засобiв, якi приєднуються до основи.

    Iснують морфологiчнi i неморфологiчнi способи творення слiв.

    Морфологiчнi:

    – префiксальний

    – суфiксальний

    – префiксально-суфiксальний

    – безсуфiксний (безафіксний)

    – словоскладання

    – основоскладання

    – абревiацiя (абревіатури)

    Неморфологiчні:

    – Злиття цiлого словосполучення

    – Набуття нового значення

    – перехiд з однiєї частини мови в iншу

    Форми слова і споріднені слова

    У мові є слова змінювані (іменники, прикметники, числівники, займенники, дієслова) та незмінювані (прислівники, прийменники, частки, сполучники, вигуки).

    Кожне змінюване слово має систему форм (відмінки, особи, рід, число, час та ін.), але в усіх формах лексичне значення слова залишається тим самим.

    Слово без діла нічого не варте (Народна творчість);

    На слові зірвався увесь світ дізнався (Народна творчість);

    І від солодких слів буває гірко (Народна творчість)

    Використано СЛОВО в різних відмінкових формах та однині й множині.

    Словозміна – це утворення різних форм слова.

    З’ясувати, від якого слова та за допомогою яких значущих частин слова, можна  за допомогою словотвірного словника.

    Перехід слів однієї частини мови в іншу.

    Цей спосіб утворення нових слів є неморфологічним. При цьому, уживаючись у ролі іншої частини мови, слово здобуває інше загальне значення, втрачає ряд своїх граматичних ознак, але здобуває нові.

    Наприклад:

    їхали кроком (слово кроком, будучи прислівником, не змінюється).

    Рядовий випадок – прикметник, позначає ознаку.
    Рядовий із сусідньої частини – іменник, позначає особу

    Перший рік навчання – числівник, позначає порядок при рахунку.
    Іванов – перший (кращий) учень – прикметник, позначає ознаку

    Він ішов спереду – прислівник, позначає ознаку дії.
    Поперед колони йшов прапороносець – прийменник, служить для вираження просторових відносин

    Гість устав, завдяки господарку за обід – дієприслівник, називає додаткову дію.
    Завдяки турботливому відходу хворої швидко поправився – прийменник, служить для вираження причинних відносин

    Що він показав? – займенник, указує на предмет.
    Він сказав, що утомився – підрядний сполучник, зв’язує частини складного речення

    Мені потрібна одна ручка, а не два – числівники, називає кількість.
    Одна ти мені дорога (тільки ти) – частка, обмежувальне значення
    .

    Щоб краще розібратися, як відбувається утворення нового (тобто даного вам) слова, варто скласти словотворчу пару, тобто знайти слово, від якого безпосередньо утворене дане.

    Наприклад: дурість від дурний (дурість – дурний); уліво від лівий (уліво – лівий).

    За цього способу словотворення ніяких змін у будові слова не відбувається. Змінюються його значення, синтаксична роль, зв’язки з іншими словами. Наприклад, прикметники і дієприкметники переходять в іменники: Передова, трудящі, майбутнє, минуле, операційна, пальне, колискова, ланкова, учительська, вчений, безробітний, черговий, керуючий, добові; іменники переходять у прислівники: стали стіною, дивитися вовком, прибув весною, вивчити напам’ять, кругом вода.

     

    Орфографія.

    Чергування приголосних при творенні слів.

    1.Щоб утворити нове слово з суфіксом -ськ-, -ств(о), слід подивитися на кінцевий приголосний основи й скористатися таким алгоритмом:

    г, ж, з + -ськ- = -зьк-: Рига – ризький;

    к, ч, ц + -ськ- = -цьк-: Овруч – овруцький;

    х, ш, с + -ськ- = -ськ-: Волноваха – волноваський;

    г, ж, з + -ств(о)- = -зтв(о)-: убогий – убозтво;

    к, ч, ц + -ств(о)- = -цтв(о)-: ткач – ткацтво;

    х, ш, с + -ств(о)- = -ств(о)-: птах – птаство.

    Винятки: казахський, тюркський, баскський, меккський, нью-йоркський

    1. Інші приголосні перед -ськ(ий), -ств(о) – не змінюються: студент – студентський, студентство.
    2. Якщо від прикметника треба утворити іменник за допомогою -ин(а)-, то цьк- зміниться на -чч-,

    -зьк- на жч,

     а -ськ- на щ [шч]:

    козацький – козаччина, одеський – Одещина, воронезький – Воронежчина.
    Виняток: галицький – Галичина

    1. к, ц(ь) + н = чн: рік – річний, місяць – місячний, сонце – сонячний.

    Винятки: рушник, рушниця, мірошник, соняшник, вчорашній, торішній, сердешний (у значенні “бідолашний”), дворушник.

     

     

    Складні слова.

    Складні слова можна утворювати за допомогою сполучних звуків і без них. 1.Сполучні звуки О, Е (Є). коли перша частина складного слова – прикметник, то сполучним звуком виступає о: важкоатле́т, гірничопромисло́вий, чорногу́з, яснозо́рий; якщо першою частиною такого слова є прикметник м’якої групи, то перед о пишемо ь: верхньодніпро́вський, давньору́ський, середньові́ччя, синьоо́кий.

    Примітка. З цими словами не слід змішувати складних слів, першою частиною яких є прислівник вищого ступеня порівняння на е: вищезга́даний, нижчепідпи́саний.

    1. Коли перша частина складного слова іменник або займенник, то сполучним звуком буває:

    а) після твердого приголосного, зокрема після шиплячого, звук о: атомохі́д, грушоподі́бний, дощомі́р, самовчи́тель але кожум’я́ка, овочесхо́вище, очеви́дний;

    б) після м’якого приголосного (неподовженого), який закінчує основу іменника, пишемо е: бурело́м, землетру́с, працезда́тний, яйцеподі́бний, але коно́в’язь, коногі́н, костогри́з, костопра́в, свинопа́с, свинома́тка;

    в) після й, який закінчує основу іменника м’якої групи, або м’якого подовженого приголосного першої частини пишемо є: боєзда́тність, краєзна́вство; життєзда́тний, життє́пис, насіннєсуша́рка.

    1. Складні слова без сполучного звука. Складні слова можна утворювати без сполучного звука – шляхом безпосереднього приєднання основи до основи. При цьому перша основа може закінчуватися:

    а) на голосний звук: всюдихі́д, кількаразо́вий, радіокоміте́т; одноде́нний, двоя́русний, трині́жок, чотирику́тник; двадцятирі́чний, п’ятику́тний, семими́льний;

    б) на приголосний звук: Бори́спіль, Ви́шгород, Ми́ргород, Но́вгород, У́жгород; дипкур’є́р, літреда́ктор, медінститу́т.

    1. Складні слова пишемо разом і через дефіс.

    Разом пишемо: а) усі складноскорочені слова й похідні від них: Нацба́нк, Міносві́ти, міськра́да, профспі́лка, соцстра́х; профспілко́вий, соцстра́хівський.

    Сюди належать і всі складні слова, першою частиною яких виступають компоненти: авіа-, авто-, агро-, біо-, вело-, водо-, газо-, геліо-, гео-, гідро-, екзо-, екстра-, електро-, зоо-, ізо-, квазі-, кіно-, космо-, лже-, макро-, мета-, метео-, мікро-, мілі-, моно-, мото-, нео-, палео-, псевдо-, радіо-, рентгено-, соціо-, стерео-, супер-, теле-, термо-, турбо-, фоно-, фото- й подібні.;

    б) складні слова, першою частиною яких є кількісний числівник (коли він не позначений цифрою): двобі́чний, сімдесятирі́ччя, трику́тник, тривідсо́тковий, чотиримі́сячний, двоосьови́й, чотириа́ктний.

    в) Разом пишуться слова, утворені від підрядних словосполучень (у яких від одного до іншого слова можна поставити питання): зелений (як довго?) вічно- вічнозелений, перекоти (куди?) через поле- перекотиполе, будова (яка?) нова- новобудова, будує (що?) машини- машинобудівний.

    Через дефіс пишемо:

    1) складні слова, утворені повторенням того самого слова: писа́в-писа́в, роби́в-роби́в, ходи́в-ходи́в, бі́лий-бі́лий, леге́нький-леге́нький, бага́то-бага́то, си́ньо-си́ньо, ти́хо-ти́хо;

    2) складні слова – поєднання а)синонімів: ги́дко-бри́дко, зро́ду-ві́ку, ти́шком-ни́шком, ча́сто-гу́сто; антонімів: більш-ме́нш, ви́димо-неви́димо;

    б) близьких за значенням слів, що передають єдине поняття: ба́тько-ма́ти (батьки), хліб-сіль (їжа);

    в) спільнокореневих слів різної будови: вели́кий-превели́кий, з да́вніх-даве́н, з ді́да-пра́діда, ма́ло-пома́лу, пові́к-ві́ки, ра́дий-раді́сінький, си́ла-силе́нна, ти́хий-тихе́сенький.

    Примітка. Два слова, одне з яких має форму називного, а друге – орудного відмінка, пишемо окремо; кіне́ць кінце́м, одни́м одна́, честь че́стю, чин чи́ном. Так само займенника та іменника того ж кореня: сама́ самото́ю;

    3) сполучення слів на позначення приблизності: день-дру́гий, годи́на-дві, не сього́дні-за́втра, три-чоти́ри.

     Примітка. Поєднання слів зі значенням приблизності або певних числових меж можуть складатися й з двох числівників, позначених цифрами. У таких випадках між ними ставимо тире: 34 (дні), учні 810 класів;

    4) складні вигуки та звуконаслідування: гей-ге́й, гей-гей-ге́й, ого-го́, бом-бо́м, бом-бом-бо́м;

    5) протяжні звуки в словах: По-о-лку, стій! По-о-дай, а то во-о-ни наморились уже й та-а-к біля мене (А. Тесленко);

    6) літерні абревіатури з належними до них цифрами: Ту-154, ЗШ-111, АН-24; 7) літерні найменування паралельних класів у школах, різних будинків з однаковими номерами на тій самій вулиці: 7-А, 10-Б; вул. Зодчих,буд. 26-А;

    8) терміни, у складі яких є літера алфавіту: П-подібний, Т-подібний;

    ж) літерні скорочення складних слів: с.-г. — сільськогосподарський, с.-д. — соціал-демократ, соціал-демократичний, ст.-сл. — старослов’янський. Але скорочення, утворені від словосполук, пишемо окремо: с. г. — сільське господарство.

    9) Через дефіс пишуться складні слова, утворені від сурядних словосполучень (у яких всі слова рівноправні, їх можна з’єднувати повторюваним сполучником і: і червоний і білий- червоно-білий; і ніжний і рожевий- ніжно-рожевий; і південний і західний- південно-західний.

    Але разом пишуться червоногарячий, жовтогарячий, хитромудрий, зловорожий, глухонімий.

    10) Як виняток пишуться через дефіс складні географічні назви, перша частина яких вказує на сторону світу: Південно-Китайське море, Західно-Сибірська низовина.

    11) Традиційно через дефіс пишуться слова свят-вечір, багат-вечір, дівич-вечір, зелен-сад, буй-тур, сон-трава, чар-зілля, жар-птиця, негній-дерево, люби-мене (незабудка), мати-й-мачуха (підбіл), брат-і-сестра (братки).

    12) Через дефіс пишуться власні назви на зразок Рава-Руська, Новгород-Сіверський, Кам’янець-Подільський, Володимир-Волинський, Київ-Товарний (прикметник стоїть після іменника), Конча-Заспа, Пуща-Водиця, Яр-під-Зайчиком, Ростов-на-Дону, Франкфурт-на-Майні, Болонь-сюр-Мер.

    13) Через дефіс пишуться також складні прізвища та подвійні імена: Гулак-Артемовський, Нечуй-Левицький, Антоненко-Давидович, Анна-Марія,Ігop-Богдан. імена казкових персонажів: Кабан-Іклан, Іван-Побиван, Вовчик-Братик;

    14) Через дефіс пишуться такі складні слова іншомовного походження, як вакуум-аппарат, соціал-демократ, прем’єр-міністр, блок-схема, унтер-офіцер, генерал-майор, пап’є-маше, віце-президент, яхт-клуб.

    Слова із частинами напів- і пів-.

    Частини напів- і пів- у значенні «напів» завжди пишуться разом: напівтемрява, напівсон, півфабрикат, півовал. Частина пів- у значенні «половина» також звичайно пишеться разом: піввідра, півроку, півлітра, піввіковий, півкроку, півхлібини.

    Але якщо частина пів- має значення «половина», а наступна частина є власною назвою, то між ними становиться дефіс: пів-Києва.

    Перед Я, Ю, Є, Ї після пів- ставиться апостроф: півяблука.

    Версія для друку за посиланням.

    Словотвір.

     

    Основним джерелом збагачення лексики української мови є словотвір. Нові слова утворюються на базі вже наявних у мові вихідних слів.

    Словотвiр – роздiл науки про мову, що вивчає особливостi та способи творення похiдних слiв.

    Та частина похідного слова, якою воно відрізняється від основи твірного називається словотворчим засобом (за допомогою чого утворилося нове слово): їхати – приїхати ( при-). До них належать суфікси, префікси, закінчення, наголос, усічення основи, складання основ і все те, чим похідне слово відрізняється від твірного.

    Словотворчі засоби (форманти) є носіями словотвірного значення – спільного значення, що властиве словам одного словотвірного типу.

    Сукупність слів, об’єднаних відношеннями похідності і спільним коренем, називається словотвірним гніздом. Комплексною одиницею словотвірного гнізда є словотвірний ланцюжок, що об’єднує слова послідовної похідності. Кожне попереднє слово є твірним для наступного, наприклад: ділити-* поділити-* розподілити-* порозподіляти.

    Словотвірні ланцюжки можуть складатися з похідних однієї частини мови (приклад наведено вище) і різних: білий-* білок-* білковий-* білковина.

    Непохiднi слова –  це слова, якi не утворенi вiд iнших слiв. Їхня основа складається лише з кореня.   Наприклад: лiт[о], снiг. 

    Похiднi слова – слова, утворенi вiд iнших слiв. Їхнiй спосiб творення можна простежити.     Наприклад: снiжний – снiг + н, пралiс – пра + лiс.
    Новi слова утворюються на основi вже iснуючих слiв чи словосполучень, якi називають твiрними.

    Tвiрне слово – слово, яке «лягає» в основу слова похiдного. Наприклад: лiс – твiрне, пралiс – похiдне.

    Твiрна основа – це частина твiрного слова, яка входить до складу похiдного слова. Вiд неї творяться новi слова.  Наприклад: казка – твiрне слово, казковий – похiдне, казк – твiрна основа.
    Новi слова утворюються переважно за допомогою словотворчих засобiв, якi приєднуються до основи.

    Iснують морфологiчнi i неморфологiчнi способи творення слiв.

    Морфологiчнi:

    – префiксальний

    – суфiксальний

    – префiксально-суфiксальний

    – безсуфiксний (безафіксний)

    – словоскладання

    – основоскладання

    – абревiацiя (абревіатури)

    Неморфологiчні:

    – Злиття цiлого словосполучення

    – Набуття нового значення

    – перехiд з однiєї частини мови в iншу

    Форми слова і споріднені слова

    У мові є слова змінювані (іменники, прикметники, числівники, займенники, дієслова) та незмінювані (прислівники, прийменники, частки, сполучники, вигуки).

    Кожне змінюване слово має систему форм (відмінки, особи, рід, число, час та ін.), але в усіх формах лексичне значення слова залишається тим самим.

    Слово без діла нічого не варте (Народна творчість);

    На слові зірвався увесь світ дізнався (Народна творчість);

    І від солодких слів буває гірко (Народна творчість)

    Використано СЛОВО в різних відмінкових формах та однині й множині.

    Словозміна – це утворення різних форм слова.

    З’ясувати, від якого слова та за допомогою яких значущих частин слова, можна  за допомогою словотвірного словника.

    Перехід слів однієї частини мови в іншу.

    Цей спосіб утворення нових слів є неморфологічним. При цьому, уживаючись у ролі іншої частини мови, слово здобуває інше загальне значення, втрачає ряд своїх граматичних ознак, але здобуває нові.

    Наприклад:

    їхали кроком (слово кроком, будучи прислівником, не змінюється).

    Рядовий випадок – прикметник, позначає ознаку.
    Рядовий із сусідньої частини – іменник, позначає особу

    Перший рік навчання – числівник, позначає порядок при рахунку.
    Іванов – перший (кращий) учень – прикметник, позначає ознаку

    Він ішов спереду – прислівник, позначає ознаку дії.
    Поперед колони йшов прапороносець – прийменник, служить для вираження просторових відносин

    Гість устав, завдяки господарку за обід – дієприслівник, називає додаткову дію.
    Завдяки турботливому відходу хворої швидко поправився – прийменник, служить для вираження причинних відносин

    Що він показав? – займенник, указує на предмет.
    Він сказав, що утомився – підрядний сполучник, зв’язує частини складного речення

    Мені потрібна одна ручка, а не два – числівники, називає кількість.
    Одна ти мені дорога (тільки ти) – частка, обмежувальне значення
    .

    Щоб краще розібратися, як відбувається утворення нового (тобто даного вам) слова, варто скласти словотворчу пару, тобто знайти слово, від якого безпосередньо утворене дане.

    Наприклад: дурість від дурний (дурість – дурний); уліво від лівий (уліво – лівий).

    За цього способу словотворення ніяких змін у будові слова не відбувається. Змінюються його значення, синтаксична роль, зв’язки з іншими словами. Наприклад, прикметники і дієприкметники переходять в іменники: Передова, трудящі, майбутнє, минуле, операційна, пальне, колискова, ланкова, учительська, вчений, безробітний, черговий, керуючий, добові; іменники переходять у прислівники: стали стіною, дивитися вовком, прибув весною, вивчити напам’ять, кругом вода.

     

    Орфографія.

    Чергування приголосних при творенні слів.

    1.Щоб утворити нове слово з суфіксом -ськ-, -ств(о), слід подивитися на кінцевий приголосний основи й скористатися таким алгоритмом:

    г, ж, з + -ськ- = -зьк-: Рига – ризький;

    к, ч, ц + -ськ- = -цьк-: Овруч – овруцький;

    х, ш, с + -ськ- = -ськ-: Волноваха – волноваський;

    г, ж, з + -ств(о)- = -зтв(о)-: убогий – убозтво;

    к, ч, ц + -ств(о)- = -цтв(о)-: ткач – ткацтво;

    х, ш, с + -ств(о)- = -ств(о)-: птах – птаство.

    Винятки: казахський, тюркський, баскський, меккський, нью-йоркський

    1. Інші приголосні перед -ськ(ий), -ств(о) – не змінюються: студент – студентський, студентство.
    2. Якщо від прикметника треба утворити іменник за допомогою -ин(а)-, то цьк- зміниться на -чч-,

    -зьк- на жч,

     а -ськ- на щ [шч]:

    козацький – козаччина, одеський – Одещина, воронезький – Воронежчина.
    Виняток: галицький – Галичина

    1. к, ц(ь) + н = чн: рік – річний, місяць – місячний, сонце – сонячний.

    Винятки: рушник, рушниця, мірошник, соняшник, вчорашній, торішній, сердешний (у значенні “бідолашний”), дворушник.

     

     

    Складні слова.

    Складні слова можна утворювати за допомогою сполучних звуків і без них. 1.Сполучні звуки О, Е (Є). коли перша частина складного слова – прикметник, то сполучним звуком виступає о: важкоатле́т, гірничопромисло́вий, чорногу́з, яснозо́рий; якщо першою частиною такого слова є прикметник м’якої групи, то перед о пишемо ь: верхньодніпро́вський, давньору́ський, середньові́ччя, синьоо́кий.

    Примітка. З цими словами не слід змішувати складних слів, першою частиною яких є прислівник вищого ступеня порівняння на е: вищезга́даний, нижчепідпи́саний.

    1. Коли перша частина складного слова іменник або займенник, то сполучним звуком буває:

    а) після твердого приголосного, зокрема після шиплячого, звук о: атомохі́д, грушоподі́бний, дощомі́р, самовчи́тель але кожум’я́ка, овочесхо́вище, очеви́дний;

    б) після м’якого приголосного (неподовженого), який закінчує основу іменника, пишемо е: бурело́м, землетру́с, працезда́тний, яйцеподі́бний, але коно́в’язь, коногі́н, костогри́з, костопра́в, свинопа́с, свинома́тка;

    в) після й, який закінчує основу іменника м’якої групи, або м’якого подовженого приголосного першої частини пишемо є: боєзда́тність, краєзна́вство; життєзда́тний, життє́пис, насіннєсуша́рка.

    1. Складні слова без сполучного звука. Складні слова можна утворювати без сполучного звука – шляхом безпосереднього приєднання основи до основи. При цьому перша основа може закінчуватися:

    а) на голосний звук: всюдихі́д, кількаразо́вий, радіокоміте́т; одноде́нний, двоя́русний, трині́жок, чотирику́тник; двадцятирі́чний, п’ятику́тний, семими́льний;

    б) на приголосний звук: Бори́спіль, Ви́шгород, Ми́ргород, Но́вгород, У́жгород; дипкур’є́р, літреда́ктор, медінститу́т.

    1. Складні слова пишемо разом і через дефіс.

    Разом пишемо: а) усі складноскорочені слова й похідні від них: Нацба́нк, Міносві́ти, міськра́да, профспі́лка, соцстра́х; профспілко́вий, соцстра́хівський.

    Сюди належать і всі складні слова, першою частиною яких виступають компоненти: авіа-, авто-, агро-, біо-, вело-, водо-, газо-, геліо-, гео-, гідро-, екзо-, екстра-, електро-, зоо-, ізо-, квазі-, кіно-, космо-, лже-, макро-, мета-, метео-, мікро-, мілі-, моно-, мото-, нео-, палео-, псевдо-, радіо-, рентгено-, соціо-, стерео-, супер-, теле-, термо-, турбо-, фоно-, фото- й подібні.;

    б) складні слова, першою частиною яких є кількісний числівник (коли він не позначений цифрою): двобі́чний, сімдесятирі́ччя, трику́тник, тривідсо́тковий, чотиримі́сячний, двоосьови́й, чотириа́ктний.

    в) Разом пишуться слова, утворені від підрядних словосполучень (у яких від одного до іншого слова можна поставити питання): зелений (як довго?) вічно- вічнозелений, перекоти (куди?) через поле- перекотиполе, будова (яка?) нова- новобудова, будує (що?) машини- машинобудівний.

    Через дефіс пишемо:

    1) складні слова, утворені повторенням того самого слова: писа́в-писа́в, роби́в-роби́в, ходи́в-ходи́в, бі́лий-бі́лий, леге́нький-леге́нький, бага́то-бага́то, си́ньо-си́ньо, ти́хо-ти́хо;

    2) складні слова – поєднання а)синонімів: ги́дко-бри́дко, зро́ду-ві́ку, ти́шком-ни́шком, ча́сто-гу́сто; антонімів: більш-ме́нш, ви́димо-неви́димо;

    б) близьких за значенням слів, що передають єдине поняття: ба́тько-ма́ти (батьки), хліб-сіль (їжа);

    в) спільнокореневих слів різної будови: вели́кий-превели́кий, з да́вніх-даве́н, з ді́да-пра́діда, ма́ло-пома́лу, пові́к-ві́ки, ра́дий-раді́сінький, си́ла-силе́нна, ти́хий-тихе́сенький.

    Примітка. Два слова, одне з яких має форму називного, а друге – орудного відмінка, пишемо окремо; кіне́ць кінце́м, одни́м одна́, честь че́стю, чин чи́ном. Так само займенника та іменника того ж кореня: сама́ самото́ю;

    3) сполучення слів на позначення приблизності: день-дру́гий, годи́на-дві, не сього́дні-за́втра, три-чоти́ри.

     Примітка. Поєднання слів зі значенням приблизності або певних числових меж можуть складатися й з двох числівників, позначених цифрами. У таких випадках між ними ставимо тире: 34 (дні), учні 810 класів;

    4) складні вигуки та звуконаслідування: гей-ге́й, гей-гей-ге́й, ого-го́, бом-бо́м, бом-бом-бо́м;

    5) протяжні звуки в словах: По-о-лку, стій! По-о-дай, а то во-о-ни наморились уже й та-а-к біля мене (А. Тесленко);

    6) літерні абревіатури з належними до них цифрами: Ту-154, ЗШ-111, АН-24; 7) літерні найменування паралельних класів у школах, різних будинків з однаковими номерами на тій самій вулиці: 7-А, 10-Б; вул. Зодчих,буд. 26-А;

    8) терміни, у складі яких є літера алфавіту: П-подібний, Т-подібний;

    ж) літерні скорочення складних слів: с.-г. — сільськогосподарський, с.-д. — соціал-демократ, соціал-демократичний, ст.-сл. — старослов’янський. Але скорочення, утворені від словосполук, пишемо окремо: с. г. — сільське господарство.

    9) Через дефіс пишуться складні слова, утворені від сурядних словосполучень (у яких всі слова рівноправні, їх можна з’єднувати повторюваним сполучником і: і червоний і білий- червоно-білий; і ніжний і рожевий- ніжно-рожевий; і південний і західний- південно-західний.

    Але разом пишуться червоногарячий, жовтогарячий, хитромудрий, зловорожий, глухонімий.

    10) Як виняток пишуться через дефіс складні географічні назви, перша частина яких вказує на сторону світу: Південно-Китайське море, Західно-Сибірська низовина.

    11) Традиційно через дефіс пишуться слова свят-вечір, багат-вечір, дівич-вечір, зелен-сад, буй-тур, сон-трава, чар-зілля, жар-птиця, негній-дерево, люби-мене (незабудка), мати-й-мачуха (підбіл), брат-і-сестра (братки).

    12) Через дефіс пишуться власні назви на зразок Рава-Руська, Новгород-Сіверський, Кам’янець-Подільський, Володимир-Волинський, Київ-Товарний (прикметник стоїть після іменника), Конча-Заспа, Пуща-Водиця, Яр-під-Зайчиком, Ростов-на-Дону, Франкфурт-на-Майні, Болонь-сюр-Мер.

    13) Через дефіс пишуться також складні прізвища та подвійні імена: Гулак-Артемовський, Нечуй-Левицький, Антоненко-Давидович, Анна-Марія,Ігop-Богдан. імена казкових персонажів: Кабан-Іклан, Іван-Побиван, Вовчик-Братик;

    14) Через дефіс пишуться такі складні слова іншомовного походження, як вакуум-аппарат, соціал-демократ, прем’єр-міністр, блок-схема, унтер-офіцер, генерал-майор, пап’є-маше, віце-президент, яхт-клуб.

    Слова із частинами напів- і пів-.

    Частини напів- і пів- у значенні «напів» завжди пишуться разом: напівтемрява, напівсон, півфабрикат, півовал. Частина пів- у значенні «половина» також звичайно пишеться разом: піввідра, півроку, півлітра, піввіковий, півкроку, півхлібини.

    Але якщо частина пів- має значення «половина», а наступна частина є власною назвою, то між ними становиться дефіс: пів-Києва.

    Перед Я, Ю, Є, Ї після пів- ставиться апостроф: півяблука.

    Версія для друку за посиланням.

    Детальніше »
  • Лексикологія. Фразеологія

  • 6 клас Розвиток зв’язного мовлення (за підручником О.Глазової)

  • Іменник

  • Займенник. Збірник правил.

  • Службові частини мови

    Частини мови поділяються на самостійні (повнозначні) та службові.

    Прийменник як службова частина мови

    Прийменник – незмінна службова частина мови, яка виражає залежність одного повнозначного слова від іншого у словосполученні.

    Прийменники членами речення не виступають.

    Прийменник підкреслюють разом із тим членом речення, з яким він пов’язаникй за змістом (впізнати приймениик можна, поставивши питання до самостійної частини мови, – прийменник буде входити до складу питання)

    Зацвіла калина біля круч Дніпра. (біля чого?)

    Прийменники не мають лексичного значення.

    Проте разом із відмінковими формами іменників, займенників та числівників вони можуть указувати на:

    • місце (По діброві вітер віє, гуляє по полю,

                 Край дороги гне тополю до самого долу.)

    • час (Сумним бузок стає під вечір.)
    • причину (Повітря тремтить від спеки.)
    • мету (А я піду за волю проти рабства.)
    • кількість (У майстерні невеликі, на чотири шибки, віконця.)

    Найчастіше прийменники стоять при іменнику.

    З усіма частинами мови прийменники пишемо окремо!

    За будовою прийменники поділяють на

    • прості (з, за, до, через та ін.)
    • складні (утворилися поєднанням простих прийменників: понад, попід, посеред, задля, заради, з-за, з-поміж та ін.)
    • складені (прийменники , утворені від кількох слів: поруч з, згідно з, незалежно від, у зв’язку з, у вигляді, з метою, на чолі, незважаючи на та ін.)

    Складні прийменники звичайно пишуть разом.

    Прийменники, які починаються із з (із), пишуть через дефіс: з-за, із-за, з-над, з-під, з-поміж, з-посеред, з-перед

    771

    772

    Складені прийменники пишуть окремо.

    773

    За походженням прийменники поділяються на:

    • непохідні
    • похідні

    Непохідні прийменники – найдавніші, їхнє походження вже не простежується (в(у), до, без, від (од), для, з (із, зі, зо, ізо), за, між по, при)

    Похідні прийменники утворилися:

    774

     

    775

    776

    777

    778

    Сполучник

    Сполучник – незмінна частина мови, що сполучає

    • однорідні члени речення
    • частини складного речення

    Сполучники не мають лексичного значення, не є членами речення.

    779

    780

    За своїм призначенням сполучники поділяють на розряди:

    • Сполучники сурядності (поєднують однорідні члени або рівноправні частини складного речення)

     

    781

    782

    • Сполучники підрядності, які поєднують головну й залежну частини складного речення

    783

    784

    785

    Кому ставлять перед другим із розділових сполучників, якщо вони поєднують

    • однорідні члени речення (Мисливець уцілить або в білку , або в гілку.)
    • частини складного речення (Чи сніг в степу біліє, / чи сонце сліпить очі?)

    Між частинами складного речення перед сполучниками сурядності або підрядності ставлять кому

    786

    За будовою розрізняють сполучники:

    787

    Кому при складених сполучниках ставлять один раз, перед усім сполучником.

    Правопис сполучників

    1. Складні сполучники, утворені від інших частин мови, пишуться разом: адже, зате, начебто, отож, ніж, аніж, якщо, якби, мовбито, немовби, наче, начеб, начебто, ніби, нібито, тобто, притому.

    Примітка. Сполучники проте, зате, притому, причому, тож, теж, щоб, якби, якже, якщо, які пишуться разом, слід відрізняти від однозвучного поєднання повнозначного слова з часткою або прийменником.

    Сполучник як службова частина мови виконує синтаксичну функцію поєднання членів речення або окремих речень і не є іх членами, однозвучні сполучення слів виступають членами речення, і до них можна поставити питання:

    Щоб жить – ні в кого права не питаюсь. Щоб жить – я всі кайдани розірву (П. Тичина).

    Неба тут було так багато, що очі тонули в нім, як в морі, та шукали, за що б то зачепитись (М. Коцюбинський)

    Якби я турбувавсь завжди про себе, вже б онімів давно від самоти .

    (Д. Павличко)

    Як би йому, Данилові, хотілося зараз із веслом у руці сісти за сей вербовий човен (М. Стельмах).

    1. Якщо частки би (6), же (ж)зберігають підсилювальне значення, то вони пишуться окремо: або ж, адже ж, але ж, коли б, хоча б, хоч би.
    2. Складні сполучники тільки-но, тим-то, тому-то, отож-бопишуться через дефіс.
    3. У складених сполучниках усі компоненти пишуться окремо: так що, через те що, замість того щоб, з тим щоб, незважаючи на те що, дарма що, задля того щоб, після того як, мірою того як.

    Сполучники проте, зате (див. аналогічні)

    – не мають лексичного значення

    – не відповідають на питання

    – не є членами речення

    – не можуть бути замінені сполуниками але , однак

    Індик хоч не співає, зате багато думає.

    Не за те вовка бють, що сірий, а за те, що овечку зїв.

    Займенники з прийменниками про те, за те

    • мають лексичне значення
    • відповідають на питання
    • є членами речення
    • не можуть бути замінені сполучниками

    Сполучники зате, проте, щоб, якби треба відрізняти від однозвучних із ними самостійних частин мови, які з прийменниками за, про та часткою би(б) пишуть окремо.

    Сполучники якби, якщо

    • не мають лексичного значення
    • не є членами речення
    • мають наголос на другому складі
    • можуть бути замінені на коли б

    Якби було десять рук, усім би робота знайшлась.

    Прислівник як із часткою би(б) та займенником що

    • має лексичне значення
    • є членом речення
    • має наголос на слові як

    Як би високо ворона не літала, завжди на гній сяде.

    Сполучник щоб

    • не має лексичного значення
    • не є членом речення
    • може бути замінений на аби

    Для того коваль обценьки бере, щоб рук не пекло.

    Займенник що з часткою би(б)

    • має лексичне значення
    • є членом речення

    Що б там не казав, а кожне слово наперед обміркуй.

    788

    789

    790

    Частка – службова частина мови, яка слугує для творення граматичних форм, висловлення заперечення або ж надає реченню чи окремим його членам додаткових відтінків значення.

    Розряди за значенням

    • формотворчі, що утворюють форми дієслів умовного та наказового способу: би(б), хай(нехай)
    • заперечні, які передають заперечення: не, ні, ані
    • питальні, що оформлюють питальні речення: чи хіба, невже
    • модальні, що надають реченням або словам певного відтінку: як, атож, якраз, це, то навіть, лише, аж, ж та ін.

    Частки не мають самостійного лексичного значення. Вони не є членами речення

    У реченнях питальні і модальні частки логічно не підкреслюють.

    791

    792

    Правопис часток

    Частки з різними частинами мови пишуться разом, окремо, через дефіс.

    Разом пишуться:

    1. Частки аби-, де-, чи-, що-, як-, -ся (-сь)у складі будь-якої частини мови: абиколи, абихто, деякі, декуди, чимало, щодня, якнайбільше, колись, будуватися (сь), кудись.

    Якщо між часткою і займенником є прийменник, то всі слова пишуться окремо: аби з ким, де на якому, ні з якими.

    1. Частки би (б), же (ж), то у складі інших часток і сполучників: немовбито, тобто, якби, мовби.

    Окремо пишуться:

    1. Усі частки, які творять форми слів або надають різних значеннєвих, модальних та емоційно-експресивних відтінків:

    а) частки хай, нехай, за допомоги яких творяться форми наказового способу: нехай заспіває, хай не розбудить;

    б) частка би (б), за допомоги якої утворюється форма умовного способу дієслів: спочив би, прийшла б;

    в) частка же (ж), яка відіграє підсилювально-видільну роль: знайшов же;

    г) частки то, це, які у складі речення мають значення вказівності:

    Мова й історія – то ж єдине ціле, один кровообіг, тож: і відроджувати їх маємо одночасно (Гонч.).

    1. Частка щоу сполученнях дарма що, тільки що, хіба що, що ж до.
    2. Частка тов експресивних сполучниках що то за, що то, чи то, які виконують функції підсилювальних часток.

    Через дефіс пишуться:

    1. Частка бо, но, то, от, таки,коли вони вирізняють значення окремого слова: пиши-бо, якось-то, як-то, дістав-таки.

    Примітки: 1. Якщо між часткою та словом, до якого вона приєднується, стоїть інша частка, всі три слова пишуться окремо: хто б то, скільки ж то.

    1. Якщо частка таки стоїть перед словом, до якого стосується, вона пишеться окремо: таки намалював, таки зрозумів.
    2. Частки будь-, -небудь, казна-, хтозна-, бозна- у складі займенників та прислівників: будь-хто, який-небудь, казна-який, хтозна-скільки.

    Примітка. Якщо між часткою і займенником стоїть прийменник, то всі три слова пишуться окремо: казна з чому, будь із ким

    793

    Не з іменними частинами мови

    1)Тільки разом не пишеться тоді, коли слово без не не вживається (невдаха, неук, нехотя).

    2) Завжди окремо не пишеться з числівниками, займенниками і прийменниками (не два, не наш, не з руки).

    3) З іменниками не пишеться разом і окремо. Це залежить від змісту речення. Якщо іменник з не можна замінити словом-синонімом, то пишемо разом (неволя — рабство,недовіра — підозра). Якщо ж у реченні є чітко виражене заперечення або протиставлення понять, то не пишемо окремо (Не доля вирішує, а людина творить свою долю).

    4) З прикметниками й прислівниками не здебільшого пишеться разом (невибагливий — скромний, нерішуче — вагаючись). Окремо не пишеться тоді, коли в реченні щось заперечується (Надворі не холодно) або відбувається протиставлення явищ, процесів тощо (Надворі не холодно, а лише трохи прохолодно).

    Не з дієсловом

    1) З усіма формами дієслова не пишеться окремо (не написати, не написано). Але разом не пишеться в дієсловах, що без не не вживаються (неволити, нездужати, ненавидіти); а також у префіксі недо-, який вказує на неповноту дії (недолюблювати, недооцінювати).

    2) З дієприкметником не може писатися і окремо, і разом. Якщо при дієприкметнику є слово, яке пояснює його, то не обов’язково пишеться окремо (не знаний (де?) тут). Якщо при дієприкметнику немає пояснювального слова, то не може писатися і разом, і окремо, як у випадку із прикметником (поле не засіяне — поле незасіяне).

    3) Слід розрізняти заперечне слово немає, у якому не пишеться разом, і дієслівну форму не має, у якій частка не пишеться окремо (У нашім раї на землі нічого кращогонемає, Як тая мати молодая (Т. Шевченко) ― Він не має даху над головою).

    794

    795

    796

    Версія для друку – за посиланням.

    Частини мови поділяються на самостійні (повнозначні) та службові.

    Прийменник як службова частина мови

    Прийменник – незмінна службова частина мови, яка виражає залежність одного повнозначного слова від іншого у словосполученні.

    Прийменники членами речення не виступають.

    Прийменник підкреслюють разом із тим членом речення, з яким він пов’язаникй за змістом (впізнати приймениик можна, поставивши питання до самостійної частини мови, – прийменник буде входити до складу питання)

    Зацвіла калина біля круч Дніпра. (біля чого?)

    Прийменники не мають лексичного значення.

    Проте разом із відмінковими формами іменників, займенників та числівників вони можуть указувати на:

    • місце (По діброві вітер віє, гуляє по полю,

                 Край дороги гне тополю до самого долу.)

    • час (Сумним бузок стає під вечір.)
    • причину (Повітря тремтить від спеки.)
    • мету (А я піду за волю проти рабства.)
    • кількість (У майстерні невеликі, на чотири шибки, віконця.)

    Найчастіше прийменники стоять при іменнику.

    З усіма частинами мови прийменники пишемо окремо!

    За будовою прийменники поділяють на

    • прості (з, за, до, через та ін.)
    • складні (утворилися поєднанням простих прийменників: понад, попід, посеред, задля, заради, з-за, з-поміж та ін.)
    • складені (прийменники , утворені від кількох слів: поруч з, згідно з, незалежно від, у зв’язку з, у вигляді, з метою, на чолі, незважаючи на та ін.)

    Складні прийменники звичайно пишуть разом.

    Прийменники, які починаються із з (із), пишуть через дефіс: з-за, із-за, з-над, з-під, з-поміж, з-посеред, з-перед

    771

    772

    Складені прийменники пишуть окремо.

    773

    За походженням прийменники поділяються на:

    • непохідні
    • похідні

    Непохідні прийменники – найдавніші, їхнє походження вже не простежується (в(у), до, без, від (од), для, з (із, зі, зо, ізо), за, між по, при)

    Похідні прийменники утворилися:

    774

     

    775

    776

    777

    778

    Сполучник

    Сполучник – незмінна частина мови, що сполучає

    • однорідні члени речення
    • частини складного речення

    Сполучники не мають лексичного значення, не є членами речення.

    779

    780

    За своїм призначенням сполучники поділяють на розряди:

    • Сполучники сурядності (поєднують однорідні члени або рівноправні частини складного речення)

     

    781

    782

    • Сполучники підрядності, які поєднують головну й залежну частини складного речення

    783

    784

    785

    Кому ставлять перед другим із розділових сполучників, якщо вони поєднують

    • однорідні члени речення (Мисливець уцілить або в білку , або в гілку.)
    • частини складного речення (Чи сніг в степу біліє, / чи сонце сліпить очі?)

    Між частинами складного речення перед сполучниками сурядності або підрядності ставлять кому

    786

    За будовою розрізняють сполучники:

    787

    Кому при складених сполучниках ставлять один раз, перед усім сполучником.

    Правопис сполучників

    1. Складні сполучники, утворені від інших частин мови, пишуться разом: адже, зате, начебто, отож, ніж, аніж, якщо, якби, мовбито, немовби, наче, начеб, начебто, ніби, нібито, тобто, притому.

    Примітка. Сполучники проте, зате, притому, причому, тож, теж, щоб, якби, якже, якщо, які пишуться разом, слід відрізняти від однозвучного поєднання повнозначного слова з часткою або прийменником.

    Сполучник як службова частина мови виконує синтаксичну функцію поєднання членів речення або окремих речень і не є іх членами, однозвучні сполучення слів виступають членами речення, і до них можна поставити питання:

    Щоб жить – ні в кого права не питаюсь. Щоб жить – я всі кайдани розірву (П. Тичина).

    Неба тут було так багато, що очі тонули в нім, як в морі, та шукали, за що б то зачепитись (М. Коцюбинський)

    Якби я турбувавсь завжди про себе, вже б онімів давно від самоти .

    (Д. Павличко)

    Як би йому, Данилові, хотілося зараз із веслом у руці сісти за сей вербовий човен (М. Стельмах).

    1. Якщо частки би (6), же (ж)зберігають підсилювальне значення, то вони пишуться окремо: або ж, адже ж, але ж, коли б, хоча б, хоч би.
    2. Складні сполучники тільки-но, тим-то, тому-то, отож-бопишуться через дефіс.
    3. У складених сполучниках усі компоненти пишуться окремо: так що, через те що, замість того щоб, з тим щоб, незважаючи на те що, дарма що, задля того щоб, після того як, мірою того як.

    Сполучники проте, зате (див. аналогічні)

    – не мають лексичного значення

    – не відповідають на питання

    – не є членами речення

    – не можуть бути замінені сполуниками але , однак

    Індик хоч не співає, зате багато думає.

    Не за те вовка бють, що сірий, а за те, що овечку зїв.

    Займенники з прийменниками про те, за те

    • мають лексичне значення
    • відповідають на питання
    • є членами речення
    • не можуть бути замінені сполучниками

    Сполучники зате, проте, щоб, якби треба відрізняти від однозвучних із ними самостійних частин мови, які з прийменниками за, про та часткою би(б) пишуть окремо.

    Сполучники якби, якщо

    • не мають лексичного значення
    • не є членами речення
    • мають наголос на другому складі
    • можуть бути замінені на коли б

    Якби було десять рук, усім би робота знайшлась.

    Прислівник як із часткою би(б) та займенником що

    • має лексичне значення
    • є членом речення
    • має наголос на слові як

    Як би високо ворона не літала, завжди на гній сяде.

    Сполучник щоб

    • не має лексичного значення
    • не є членом речення
    • може бути замінений на аби

    Для того коваль обценьки бере, щоб рук не пекло.

    Займенник що з часткою би(б)

    • має лексичне значення
    • є членом речення

    Що б там не казав, а кожне слово наперед обміркуй.

    788

    789

    790

    Частка – службова частина мови, яка слугує для творення граматичних форм, висловлення заперечення або ж надає реченню чи окремим його членам додаткових відтінків значення.

    Розряди за значенням

    • формотворчі, що утворюють форми дієслів умовного та наказового способу: би(б), хай(нехай)
    • заперечні, які передають заперечення: не, ні, ані
    • питальні, що оформлюють питальні речення: чи хіба, невже
    • модальні, що надають реченням або словам певного відтінку: як, атож, якраз, це, то навіть, лише, аж, ж та ін.

    Частки не мають самостійного лексичного значення. Вони не є членами речення

    У реченнях питальні і модальні частки логічно не підкреслюють.

    791

    792

    Правопис часток

    Частки з різними частинами мови пишуться разом, окремо, через дефіс.

    Разом пишуться:

    1. Частки аби-, де-, чи-, що-, як-, -ся (-сь)у складі будь-якої частини мови: абиколи, абихто, деякі, декуди, чимало, щодня, якнайбільше, колись, будуватися (сь), кудись.

    Якщо між часткою і займенником є прийменник, то всі слова пишуться окремо: аби з ким, де на якому, ні з якими.

    1. Частки би (б), же (ж), то у складі інших часток і сполучників: немовбито, тобто, якби, мовби.

    Окремо пишуться:

    1. Усі частки, які творять форми слів або надають різних значеннєвих, модальних та емоційно-експресивних відтінків:

    а) частки хай, нехай, за допомоги яких творяться форми наказового способу: нехай заспіває, хай не розбудить;

    б) частка би (б), за допомоги якої утворюється форма умовного способу дієслів: спочив би, прийшла б;

    в) частка же (ж), яка відіграє підсилювально-видільну роль: знайшов же;

    г) частки то, це, які у складі речення мають значення вказівності:

    Мова й історія – то ж єдине ціле, один кровообіг, тож: і відроджувати їх маємо одночасно (Гонч.).

    1. Частка щоу сполученнях дарма що, тільки що, хіба що, що ж до.
    2. Частка тов експресивних сполучниках що то за, що то, чи то, які виконують функції підсилювальних часток.

    Через дефіс пишуться:

    1. Частка бо, но, то, от, таки,коли вони вирізняють значення окремого слова: пиши-бо, якось-то, як-то, дістав-таки.

    Примітки: 1. Якщо між часткою та словом, до якого вона приєднується, стоїть інша частка, всі три слова пишуться окремо: хто б то, скільки ж то.

    1. Якщо частка таки стоїть перед словом, до якого стосується, вона пишеться окремо: таки намалював, таки зрозумів.
    2. Частки будь-, -небудь, казна-, хтозна-, бозна- у складі займенників та прислівників: будь-хто, який-небудь, казна-який, хтозна-скільки.

    Примітка. Якщо між часткою і займенником стоїть прийменник, то всі три слова пишуться окремо: казна з чому, будь із ким

    793

    Не з іменними частинами мови

    1)Тільки разом не пишеться тоді, коли слово без не не вживається (невдаха, неук, нехотя).

    2) Завжди окремо не пишеться з числівниками, займенниками і прийменниками (не два, не наш, не з руки).

    3) З іменниками не пишеться разом і окремо. Це залежить від змісту речення. Якщо іменник з не можна замінити словом-синонімом, то пишемо разом (неволя — рабство,недовіра — підозра). Якщо ж у реченні є чітко виражене заперечення або протиставлення понять, то не пишемо окремо (Не доля вирішує, а людина творить свою долю).

    4) З прикметниками й прислівниками не здебільшого пишеться разом (невибагливий — скромний, нерішуче — вагаючись). Окремо не пишеться тоді, коли в реченні щось заперечується (Надворі не холодно) або відбувається протиставлення явищ, процесів тощо (Надворі не холодно, а лише трохи прохолодно).

    Не з дієсловом

    1) З усіма формами дієслова не пишеться окремо (не написати, не написано). Але разом не пишеться в дієсловах, що без не не вживаються (неволити, нездужати, ненавидіти); а також у префіксі недо-, який вказує на неповноту дії (недолюблювати, недооцінювати).

    2) З дієприкметником не може писатися і окремо, і разом. Якщо при дієприкметнику є слово, яке пояснює його, то не обов’язково пишеться окремо (не знаний (де?) тут). Якщо при дієприкметнику немає пояснювального слова, то не може писатися і разом, і окремо, як у випадку із прикметником (поле не засіяне — поле незасіяне).

    3) Слід розрізняти заперечне слово немає, у якому не пишеться разом, і дієслівну форму не має, у якій частка не пишеться окремо (У нашім раї на землі нічого кращогонемає, Як тая мати молодая (Т. Шевченко) ― Він не має даху над головою).

    794

    795

    796

    Версія для друку – за посиланням.

    Детальніше »
  • Вигук

  • Дієприслівник

  • Дієприкметник

  • Дієслово

  • Словосполучення, речення

    Синтаксис – розділ науки про мову, що вивчає способи об’єднання слів у словосполученні й реченні, будову словосполучень і речень, особливості їхнього вживання.

    Пунктуація – розділ науки про мову, що вивчає правила вживання розділових знаків у реченні й тексті.

    Словосполучення – змістове й граматичне об’єднання двох або більше повнозначних слів.

    • На відміну від речення словосполучення не є самостійною одиницею мовного спілкування.
    • Словосполучення вживають для називання предметів, їхніх ознак, дій.
    • Словосполучення є будівельним матеріалом для речень.

    Слова, що становлять словосполучення, пов’язані за змістом.

    Змістовий зв’язок

    Встановлюємо за допомогою питання від головного слова до залежного.

    12-1

    Читали (що?) повість

    Граматичний зв’язок

    Здійснюється за допомогою закінчення  (радісна звістка) або закінчення та прийменника (повернутися до рідного дому)

    Саме тому граматичними вважають помилки, які полягають у неправильному поєднанні слів

    За будовою словосполучення бувають прості ( утворені поєднання двох повнозначних слів: рідна мова, працювати із словником)  та складні (утворені з трьох і більше повнозначних слів: початок навчального року; необхідність працювати із словником)

     

    За способами вираження головного слова:

    12-2

    До словосполучень не належать:

    • поєднання самостійної та службової частин мови (на коні, між нами)
    • підмет і присудок (брат приїхав)
    • однорідні члени речення (Духмнить осінь пшениями, житом.)
    • фразеологізми (пекти раків = червоніти)

    Синтаксичні (вільні) словосполучення утворюються в процесі мовлення, кожне слово в них зберігає своє лексичне значення (пекти пироги; грати на скрипці; від зорі до планети)

    Лексичні (стійкі) словосполучення (фразеологізми) існують у мові в готовому вигляді, за значенням тотожні одному або кільком словам (пекти раків – червоніти;  грати комедію – лицемірити;  від зорі до зорі – весь день)

    12-3

    12-4

    Приляга́ння — вид підрядного синтаксичного зв’язку між словами в реченні, при якому залежне слово пов’язане з головним інтонаційно, за змістом і за допомогою порядку слів, а не граматичних форм, як при узгодженні й керуванні. У східно-слов’янських мовах прилягають незмінні повнозначні слова — прислівник, дієприслівник, інфінітив — летіти хутко,співають ідучи тощо. Іноді як прилягання розглядається приєднання до головного слова прийменниково-відмінкових форм іменників з обставинним значенням — так зване іменне прилягання — зустріч у містійти до лісу тощо.

    12-5

    Речення

    Речення – найменша одиниця мовного спілкування і вираження думки. Речення формує, виражає та передає відносно закінчену думку про явища дійсності – реальні, бажані чи можливі.

    12-6

    Основні ознаки речення:

    • змістова завершеність (передає відносно закінчену думку);
    • інтонаційна завершеність (оформлене інтонаційно);
    • граматичний зв’язок між словами (кожне слово стоїть у певній граматичній формі);
    • граматична основа, тобто головні члени речення (або один головний член)

    Речення передають повідомлення, запитання або пораду, прохання, наказ. Утілюючи думку, речення може виражати різні емоції та почуття.

    За метою висловлювання речення поділяють на

    • розповідні (містять повідомлення про факт, явище, подію)

    Ми йдемо духмяною землею.

    • питальні (містять питання)

    Чи бачив ти осінні луки?

    • спонукальні (містять наказ, прохання, побажання)

    У вись поривайся.

    За емоційним забарвленням речення поділяють на

    • окличні (передають сильні емоції (почуття, переживання))

    Як радісно дивитися в блакить!

    • неокличні (вимовляємо спокійним тоном, без окличної інтонації)

    Вечірнє сонце, дякую за день…

    За складом граматичної основи речення поділяються на

    • двоскладні (мають два головних члени – підмет і присудок, які групують навколо себе другорядні члени речення)

    Життя ще так ніколи не цвіло.

    • Односкладні (мають один головний член – підмет або присудок)

    Живу не лише для себе.

    Ніч. Дощ. Вітер.

     

    Порядок слів у реченні. Логічний наголос.

    В українській мові порядок слів у реченні вільний, тобто за кожним членом речення постійного місця не закріплено.

    Слова в реченні можуть розташовуватися в прямому чи зворотньому (інверсованому) порядку.

    За прямого порядку слів

    • підмет стоїть перед присудком,
    • означення перед означуваним словом,
    • додаток пслі слова, з яким він пов’язаний за змістом.

    Щодо обставини, то вона, залежно від значення та способу вираження, може займати різні місця.

    За зворотного порядку слів

    • присудок стоїть перед підметом
    • означення після означуваного слова
    • додаток перед словом, із яким він пов’язаний

    Зворотний порядок слів називається інверсією.

    Зорює ніч над степом голубим.

     

    Найважливіше за змістом (ключове) слово під час вимови виділяють посиленням голосу. Таке виділення слова називають логічним наголосом.

    Від того, на яке слово в реченні падає логічний наголос, залежить сприйняття вираженої реченням думки.

    Ти читав цю повість? (не роман)

    Ти читав цю повість? (не якусь іншу)

    Ти читав цю повість? (не слухав, дивився по телебаченню)

    Ти читав цю повість? (не хтось інший)

     

    Просте двоскладне речення

    Підмет – це головний член речення, що означає предмет (особу, явище, поняття), про який говориться в реченні, і відповідає на питання хто? або що?

    Присудок – головний член речення, що означає дію, стан або ознаку предмета, вираженого підметом, і граматично підпорядковується йому; присудок відповідає на питання що робить підмет? що з ним робиться? який він? хто або що він є? ким він є?

    Козак не боїться ні тучі, ні грому.

    12-7

    12-8

    Способи вираження підмета:

    простий

    • іменником у формі називного відмінка

    Дніпро зеленим лукам рокотав.

    • займенником у формі називного відмінка

    Я не бував за дальніми морями.

    • Іншими частинами мови в значенні іменника (прикметником, числівником та ін.)

    Семеро одного не ждуть.

    Дало посіяне жнива.

    А «курли» ще досі над полями лине.

    • неозначеною формою дієслова

    Бути – значить виконувати обовязок.

    складений

    • складні географічні та астрономічні власні назви

    Малі Дубові Гряди розсілися на горбах.(село)

    • назви установ і посад

    Верховна Рада України працює сесійно.

    • назви художніх творів,пароплвів, пам’яток

    «Лісова пісня» десятиліттями не сходить зі сцени.

    • сполука іменника у формі називного відмінка з іменником в орудному відмінку з прийменником З

    Циганка з циганом побились об заклад.

    • сполука іменника, що має значення сукупності, з іменником у формі родового відмінка

    Велика зграя журавлів кружляла невисоко.

    • сполучення числівника з іменником

    І три тополі стали на сторожі.

    Складений підмет може бути виражений цілим реченням:

    «Бють пороги» – кантата Миколи Лисенка.

    Якщо виражений іменником підмет поширюють займенники весь або сам, він становить із ними один член речення.

    І ось нарешті вся сімя зібралась.

    Узгодження головних членів речення

    Присудок, виражений дієсловом у формі дійсного способу, стоїть у тій особі й числі, що й підмет-займенник.

    В краю придніпровськім ми стрілись з тобою.

    При підметі-іменнику присудок стоїть у формі третьої особи однини:

    Рвучкий на волі вітер віє.

    або множини:

    Коні понесли вершників у сніги.

    Якщо підмет виражений сполукою іменника (або особового займенника) в називному відмінку з іменником (займенником або іншою частиною мови в значенні іменника) в орудному відмінку з прийменником З , присудок ставлять у множині:

    Ми з тобою рвали квіти.

    При однорідних підметах дієслово-присудок найчастіше ставлять у формі множини,

    Слова й думки не спопеліють.

    хоч зрідка трапляється й форма однини

    Лунає слово й слава України.

    Якщо підмет виражений абревіатурою, дієслово-присудок стоїть у тому ж роді й числі, що й опорне слово, яке входить до складного найменування.

    МОН(Міністерство освіти й науки)України здійснило нововведення.

    Якщо підмет виражений поєднанням кількісного числівника з іменниками, то дієслово-присудок ставлять у

    • формі однини, якщо увагу зосереджено на кількості

    Пять весен минуло.

    Сто двадцять тисяч козаків зявилось на межах України.

    • форми множини, якщо увагу зосереджено на дії

    Стоять при дорозі чотири тополі.

    Тисячі грушок висіли на гіллі.

    Способи вираження присудка

    Простим дієслівним називають присудок, виражений дієсловом у дійсному, умовному або наказовому способі

    В океані рідного народу відкривай духовні острови.

    а також неозначеною формою дієслова

    Горобцеві з соколом не змагатись.

    До простих дієслівних присудків належать:

    • присудки, виражені складеною формою майбутнього часудієслова:

    Буду я навчатись мови золотої.

    • присудки, виражені фразеологізмами

    Дарина спекла рака й знітилась.

    Складеним дієслівним називають присудок, виражений допоміжним дієсловом, що передає граматичне значення у поєднанні з неозначеною формою дієслова, яка виражає основне лексичне значення.

    Допоміжне дієслово + НФД = складений дієслівний присудок

    Допоміжними словами бувають:

    • дієслова могти, мусити, пробувати, стати, мати, намагатися, поспішати, готуватися, зуміти, уміти, почати, перестати, закінчити    та ін.

    Увечері люди почали сходитись.

    • прикметники повинен, готовий, рад, згоден, схильний, здатний, спроможний, ладен    та ін.
    • дієприкметники змушений, зобовязаний, покликаний :

    МОЗ зобовязане попередити про шкідливість паління.

    • сполуки слів мати намір, мати змогу (можливість), не в силі (не в змозі)

    Матері забуть не в силі.

    УВАГА!

    Складені дієслівні присудки не слід сплутувати з простими, які мають при собі виражені неозначеною формою дієслова-додатки: Гетьман порадив козакам (що?) зупинитись.

    Як відрізнити неозначену форму як основну частину дієслівного складеного присудка від вираженого неозначеною формою дієслова додатка?

    Якщо і неозначена форма дієслова, і допоміжне дієслово означають дію, виконувану тією самою особою, йдеться про складений дієслівний присудок.

    Якщо ж дія, названа допоміжним дієсловом, стосується підмета, а дія, названа неозначеною формою, – іншої особи, це додаток. Тренер навчає (чому?) плавати дітей різного віку.

    Неозначеною формою дієслова може виражатись обставина мети:   Вирушали  козаченьки (з якою метою?) здобувати слави.

    Різновидом складеного присудка є так званий подвійний (ускладений ) присудок:

    • дієслівний, який утворюється лише з дієслів:

    Ми маємо продовжувати тренуватися.

    • змішаний, що поєднує ознаки складеного дієслівного й складеного іменного присудків:

    Ти повинен лишатися чесним.

    Справа почала бути поганою.

    Поет не може бути власністю.

    Щасливою хотіла буть я в слові.

    Складений іменний присудок утворюється з іменної частини та допоміжного дієслова-зв’язки   бути, стати, здаватися, вважатися, залишатися, називатися та ін.

    Іменна частина + бути = складений іменний присудок

    Крім іменника , іменну частину можуть виражати:

    • прикметник

    Сонце було ясне.

    • дієприкметник

    День був зітканий із жайворонкових пісень.

    • займенник

    Він наш!

    • числівник

    Є рідний друг лише один.

    У складеному іменному присудку іменна частина виражає основне лексичне значення присудка.

    У формі теперішнього часу дієслово-зв’язка зазвичай пропускається: Вода дитинства золота.

    Іменна частина складеного іменного присудка нерідко стоїть у формі називного вімінка: Ми радісні були.

    Інколи її вживають у формі орудного відмінка:   Маленький хлопчик став дорослим. Це буває, коли іменна частина називає непостійну, тимчасову ознаку. У такому разі допустимі й паралельні форми: Він став наполегливим (Ор.в)  та   Він став наполегливий (Н.в.)

     

    Тире між підметом і присудком.

    Тире   ставиться:

    • коли підмет і присудок виражені іменниками у називному відмінку:

    Людибраття, а природамати.

    • якщо присудок виражений числівником:

    Сім мінус тричотири.

    • якщо обидва головні члени речення виражені інфінітивом:

    У нас кохатиполюбить сповна, / і серце з милим вік не розлучати.

    • якщо перед присудком стоять слова то, це, це є, значить, ось, це значить:

    Поезія – це діло совісне, не грайся нею безпричинно.

    • при підметі, вираженному займенником, для його смислового та інтонаційного виділення:

    Янебо. Яполотнище віків.

    • перед присудком, який має порівняльне значення, для його смислового виділення:

    І нічяк чарів чар.

    Життяяк той потік, а часмов океан.

    • перед присудком із заперечним значенням для його смислового виділення:

    В своїх добротах і широтах і тлінь, і попілне біда.

    Тире не ставиться:

    • якщо підмет або присудок виражений особовим займенником:

    Він рідний нашим городам і селам.

    • якщо присудок має порівняльне значення:

    Хліб як сонце.

    Мова мов пісня.

    Це ніби казка.

    • якщо перед присудком стоїть частка НЕ:

    Хай я не люди, ну й Хома не чоловік.

    • якщо присудок стоїть перед підметом:

    Благословенна в болях ран степів широчина бездонна.

    • якщо присудок виражений прикметником, дієприкметником чи іменником з прийменником:

    Вона в легкій літній одежі.

    Шуми весняні, шуми весняні…Чим ви незадоволені?

    12-9

    Речення поширені, коли мають головні і другорядні члени речення.

    Речення непоширені, якщо складаються тільки з головних членів.

    Сідало сонце. Коливались трави.

    Означення

    Означення – це другорядний член речення, що вказує ознаку предмета (якість, колір, матеріал, належність тощо) і відповідає на питання який? чий? котрий? ( в усіх відмінках обох чисел).

    Означення бувають узгоджені та неузгоджені.

    Узгоджені означення стоять у формі того ж роду (в однині), числа й відмінка, що й означуване слово.

    Узгоджувані означення виражаються

    • прикметниками

    Вже почався рясний (ч.р., одн. Н.в) падолист (ч.р., одн. Н.в).

    • дієприкметниками

    І обізвалась приспана(ж.р., одн., Н.в.) струна (ж.р., одн., Н.в.).

    • займенниками

    Кожна(ж.р., одн. Н.в.) справа (ж.р., одн. Н.в.) свого часу цікава.

    • порядковими числівниками

    Ще треті (мн., Н.в.) півні (мн., Н.в.)  не співали…

    • дієприкметникові звороти

    Хиляться трави, прибиті дощами.

    Неузгоджені означення можуть виражатись

    • іменниками в непрямих відмінках

    На Уляні була спідниця (яка?) в горошок.

    • присвійними займенниками його, її, їх, їхній

    Хто любить троянду, полюбить (чиї?) її колючки.

    • прислівниками

    Ще світиться вікно у хаті (якій?) скраю.

    • словосполученнями

    По вулиці ходив чоловік (який?) середнього зросту.

    Прикладка

    Прикладкою називають означення, яке виражене іменником та стоїть у тому ж числі й відмінку, що й означуване ним слово.

    Прикладка – ніби друга назва предмета, що дає йому більш детальну характеристику.

    Прикладки можуть вказувати на

    • професію (водій Микола)
    • рід занять (студентка Ольга)
    • вік (дід Іван)
    • власні назви міст, сіл, річок та ін. (місто Львів, село Вовчок, річка Черемош)

    З двох іменників – власного імені людини і загальної назви – прикладкою є загальна назва (дядько Семен, учителька Ганна Петрівна)  Ім’я людини не може бути означенням.

    Якщо власна назва не є імям людини, то прикладкою є ця власна назва

    (озеро МагістрацькеДніпро – ріка) (Міст,озер, річок багато)

    Правопис прикладок

    Окремо: прикладка має видове значення та стоїть після означуваного слова (ріка Десна, риба щука); прикладка стоїть перед означуваним словом та близька до прикметника за своїм значенням (красуня = красива дівчина)

    Через дефіс: прикладка-власна назва або прикладка-загальна назва стоїть перед словом , що має родове значення (Десна-ріка, щука –риба)

    Прикладка близька за значенням до прикметника та стоїть після означуваного слова (дівчина-красуня, юнак-велетень)

    Прикладки, що означають назви газет, творів мистецтва, заводів та ін., пишуть із великої букви у лапках (газета «Чернігівські відомості», цукерки «Пташине молоко»)

    Запам’ятайте!       сон-трава, розмай-зілля, мати-й-мачуха

    12-11

    Додаток

    Додаток – другорядний член речення, що означає предмет, на котрий спрямована дія чи стан, і відповідає на питання непрямих відмінків (всіх, крім називного).

    Додатки звичайно виражаються:

    • іменниками Труди перейшли (у що?) у пісні.
    • іншими частинами мови у значенні іменника Солодка їжа не приходить (до кого?)до лежачого.
    • займенниками Людина довго пізнає (кого?) себе.
    • інфінітивом На суші не навчишся (чому?) плавати.
    • словосполученнями Посадила стара мати (що?) три явори в полі.
    • фразеологізмами Життя постійно в’яже (що?) гордієві вузли.

    Додатки бувають прямі та непрямі.

    До прямих додатків від дієслова можна поставити питання знахідного відмінка, такі додатки означають предмети, на які дія переходить безпосередньо .

    Взяла (що?) зілля, поклонилась.

    Родовим відмінком прямий додаток може виражатися, якщо

    • при дієслові, з яким додаток пов’язаний за змістом, є заперечна частка НЕ Я не люблю (чого?) ненависті.
    • Дія поширюється не навесь предмет, а лише на його частину

    Таня діловито наливала з бідона (чого?) води.

    Додатки можуть мати пояснювальні слова, тобто бути поширеними

    Січ складалася (з чого?) з шістдесяти з чимось куренів.

    Обставина12-12

    Обставина – це другорядний член речення, що характеризує дію, процес, стан, ознаку чи вказує на умови, за яких вони відбуваються, та відповідає на питання де? куди? коли?звідки? чому? навіщо? як? та ін.

    12-13

    12-14

    Обставини виражаються:

    • прислівниками Завертає путь (куди?) угору.
    • дієприслівниками Я йшов (як) сумуючи.
    • іменниками Тут берег вигнувся (як?) в підкову.
    • інфінітивом Кличе мати (куди?) вечеряти.
    • словосполученнями Школярі йшли (як?) по два в колоні.
    • фразеологізмами Докія прокидається (коли?) до перших півнів.

    Обставини можуть мати при собі залежні слова, тобто бути поширеними.

    Поширеними обставинами є дієприслівникові звороти.

    Дрімає всесвіт на травині, підперши зіркою щоку.

    12-15

    Порівняльний зворот характеризує ознаку чи дію предметів не прямо, а опосередковано, вказуючи на їхню подібність до чогось більш знайомого чи загальновідомого. У речення порівняльні звороти вводять за допомогою сполучників як, мов, наче, немов, ніби. Порівняльні звороти видокремлюються комами. Україну, мов писанку, сонце вечірнє цілує.

    Стійкі народні порівняння фразеологічного типу комами не відокремлюють.

    Линув дощ наче з відра. (білий як стіна, червоний як жар, став як вкопаний)

    Порівняння може виражатися присудком, до складу якого входять порівняльні частки як, мов, наче, неначе, ніби, мовби, нібито.

    Жита ніби дрімали.

    Ліс осінньої пори був наче кований з ясної міді.

    Такі конструкції не можна плутати з порівняльними зворотами.

    12-16

    Синтаксичний розбір простого речення

    12-17

    Версія для друку

    Синтаксис – розділ науки про мову, що вивчає способи об’єднання слів у словосполученні й реченні, будову словосполучень і речень, особливості їхнього вживання.

    Пунктуація – розділ науки про мову, що вивчає правила вживання розділових знаків у реченні й тексті.

    Словосполучення – змістове й граматичне об’єднання двох або більше повнозначних слів.

    • На відміну від речення словосполучення не є самостійною одиницею мовного спілкування.
    • Словосполучення вживають для називання предметів, їхніх ознак, дій.
    • Словосполучення є будівельним матеріалом для речень.

    Слова, що становлять словосполучення, пов’язані за змістом.

    Змістовий зв’язок

    Встановлюємо за допомогою питання від головного слова до залежного.

    12-1

    Читали (що?) повість

    Граматичний зв’язок

    Здійснюється за допомогою закінчення  (радісна звістка) або закінчення та прийменника (повернутися до рідного дому)

    Саме тому граматичними вважають помилки, які полягають у неправильному поєднанні слів

    За будовою словосполучення бувають прості ( утворені поєднання двох повнозначних слів: рідна мова, працювати із словником)  та складні (утворені з трьох і більше повнозначних слів: початок навчального року; необхідність працювати із словником)

     

    За способами вираження головного слова:

    12-2

    До словосполучень не належать:

    • поєднання самостійної та службової частин мови (на коні, між нами)
    • підмет і присудок (брат приїхав)
    • однорідні члени речення (Духмнить осінь пшениями, житом.)
    • фразеологізми (пекти раків = червоніти)

    Синтаксичні (вільні) словосполучення утворюються в процесі мовлення, кожне слово в них зберігає своє лексичне значення (пекти пироги; грати на скрипці; від зорі до планети)

    Лексичні (стійкі) словосполучення (фразеологізми) існують у мові в готовому вигляді, за значенням тотожні одному або кільком словам (пекти раків – червоніти;  грати комедію – лицемірити;  від зорі до зорі – весь день)

    12-3

    12-4

    Приляга́ння — вид підрядного синтаксичного зв’язку між словами в реченні, при якому залежне слово пов’язане з головним інтонаційно, за змістом і за допомогою порядку слів, а не граматичних форм, як при узгодженні й керуванні. У східно-слов’янських мовах прилягають незмінні повнозначні слова — прислівник, дієприслівник, інфінітив — летіти хутко,співають ідучи тощо. Іноді як прилягання розглядається приєднання до головного слова прийменниково-відмінкових форм іменників з обставинним значенням — так зване іменне прилягання — зустріч у містійти до лісу тощо.

    12-5

    Речення

    Речення – найменша одиниця мовного спілкування і вираження думки. Речення формує, виражає та передає відносно закінчену думку про явища дійсності – реальні, бажані чи можливі.

    12-6

    Основні ознаки речення:

    • змістова завершеність (передає відносно закінчену думку);
    • інтонаційна завершеність (оформлене інтонаційно);
    • граматичний зв’язок між словами (кожне слово стоїть у певній граматичній формі);
    • граматична основа, тобто головні члени речення (або один головний член)

    Речення передають повідомлення, запитання або пораду, прохання, наказ. Утілюючи думку, речення може виражати різні емоції та почуття.

    За метою висловлювання речення поділяють на

    • розповідні (містять повідомлення про факт, явище, подію)

    Ми йдемо духмяною землею.

    • питальні (містять питання)

    Чи бачив ти осінні луки?

    • спонукальні (містять наказ, прохання, побажання)

    У вись поривайся.

    За емоційним забарвленням речення поділяють на

    • окличні (передають сильні емоції (почуття, переживання))

    Як радісно дивитися в блакить!

    • неокличні (вимовляємо спокійним тоном, без окличної інтонації)

    Вечірнє сонце, дякую за день…

    За складом граматичної основи речення поділяються на

    • двоскладні (мають два головних члени – підмет і присудок, які групують навколо себе другорядні члени речення)

    Життя ще так ніколи не цвіло.

    • Односкладні (мають один головний член – підмет або присудок)

    Живу не лише для себе.

    Ніч. Дощ. Вітер.

     

    Порядок слів у реченні. Логічний наголос.

    В українській мові порядок слів у реченні вільний, тобто за кожним членом речення постійного місця не закріплено.

    Слова в реченні можуть розташовуватися в прямому чи зворотньому (інверсованому) порядку.

    За прямого порядку слів

    • підмет стоїть перед присудком,
    • означення перед означуваним словом,
    • додаток пслі слова, з яким він пов’язаний за змістом.

    Щодо обставини, то вона, залежно від значення та способу вираження, може займати різні місця.

    За зворотного порядку слів

    • присудок стоїть перед підметом
    • означення після означуваного слова
    • додаток перед словом, із яким він пов’язаний

    Зворотний порядок слів називається інверсією.

    Зорює ніч над степом голубим.

     

    Найважливіше за змістом (ключове) слово під час вимови виділяють посиленням голосу. Таке виділення слова називають логічним наголосом.

    Від того, на яке слово в реченні падає логічний наголос, залежить сприйняття вираженої реченням думки.

    Ти читав цю повість? (не роман)

    Ти читав цю повість? (не якусь іншу)

    Ти читав цю повість? (не слухав, дивився по телебаченню)

    Ти читав цю повість? (не хтось інший)

     

    Просте двоскладне речення

    Підмет – це головний член речення, що означає предмет (особу, явище, поняття), про який говориться в реченні, і відповідає на питання хто? або що?

    Присудок – головний член речення, що означає дію, стан або ознаку предмета, вираженого підметом, і граматично підпорядковується йому; присудок відповідає на питання що робить підмет? що з ним робиться? який він? хто або що він є? ким він є?

    Козак не боїться ні тучі, ні грому.

    12-7

    12-8

    Способи вираження підмета:

    простий

    • іменником у формі називного відмінка

    Дніпро зеленим лукам рокотав.

    • займенником у формі називного відмінка

    Я не бував за дальніми морями.

    • Іншими частинами мови в значенні іменника (прикметником, числівником та ін.)

    Семеро одного не ждуть.

    Дало посіяне жнива.

    А «курли» ще досі над полями лине.

    • неозначеною формою дієслова

    Бути – значить виконувати обовязок.

    складений

    • складні географічні та астрономічні власні назви

    Малі Дубові Гряди розсілися на горбах.(село)

    • назви установ і посад

    Верховна Рада України працює сесійно.

    • назви художніх творів,пароплвів, пам’яток

    «Лісова пісня» десятиліттями не сходить зі сцени.

    • сполука іменника у формі називного відмінка з іменником в орудному відмінку з прийменником З

    Циганка з циганом побились об заклад.

    • сполука іменника, що має значення сукупності, з іменником у формі родового відмінка

    Велика зграя журавлів кружляла невисоко.

    • сполучення числівника з іменником

    І три тополі стали на сторожі.

    Складений підмет може бути виражений цілим реченням:

    «Бють пороги» – кантата Миколи Лисенка.

    Якщо виражений іменником підмет поширюють займенники весь або сам, він становить із ними один член речення.

    І ось нарешті вся сімя зібралась.

    Узгодження головних членів речення

    Присудок, виражений дієсловом у формі дійсного способу, стоїть у тій особі й числі, що й підмет-займенник.

    В краю придніпровськім ми стрілись з тобою.

    При підметі-іменнику присудок стоїть у формі третьої особи однини:

    Рвучкий на волі вітер віє.

    або множини:

    Коні понесли вершників у сніги.

    Якщо підмет виражений сполукою іменника (або особового займенника) в називному відмінку з іменником (займенником або іншою частиною мови в значенні іменника) в орудному відмінку з прийменником З , присудок ставлять у множині:

    Ми з тобою рвали квіти.

    При однорідних підметах дієслово-присудок найчастіше ставлять у формі множини,

    Слова й думки не спопеліють.

    хоч зрідка трапляється й форма однини

    Лунає слово й слава України.

    Якщо підмет виражений абревіатурою, дієслово-присудок стоїть у тому ж роді й числі, що й опорне слово, яке входить до складного найменування.

    МОН(Міністерство освіти й науки)України здійснило нововведення.

    Якщо підмет виражений поєднанням кількісного числівника з іменниками, то дієслово-присудок ставлять у

    • формі однини, якщо увагу зосереджено на кількості

    Пять весен минуло.

    Сто двадцять тисяч козаків зявилось на межах України.

    • форми множини, якщо увагу зосереджено на дії

    Стоять при дорозі чотири тополі.

    Тисячі грушок висіли на гіллі.

    Способи вираження присудка

    Простим дієслівним називають присудок, виражений дієсловом у дійсному, умовному або наказовому способі

    В океані рідного народу відкривай духовні острови.

    а також неозначеною формою дієслова

    Горобцеві з соколом не змагатись.

    До простих дієслівних присудків належать:

    • присудки, виражені складеною формою майбутнього часудієслова:

    Буду я навчатись мови золотої.

    • присудки, виражені фразеологізмами

    Дарина спекла рака й знітилась.

    Складеним дієслівним називають присудок, виражений допоміжним дієсловом, що передає граматичне значення у поєднанні з неозначеною формою дієслова, яка виражає основне лексичне значення.

    Допоміжне дієслово + НФД = складений дієслівний присудок

    Допоміжними словами бувають:

    • дієслова могти, мусити, пробувати, стати, мати, намагатися, поспішати, готуватися, зуміти, уміти, почати, перестати, закінчити    та ін.

    Увечері люди почали сходитись.

    • прикметники повинен, готовий, рад, згоден, схильний, здатний, спроможний, ладен    та ін.
    • дієприкметники змушений, зобовязаний, покликаний :

    МОЗ зобовязане попередити про шкідливість паління.

    • сполуки слів мати намір, мати змогу (можливість), не в силі (не в змозі)

    Матері забуть не в силі.

    УВАГА!

    Складені дієслівні присудки не слід сплутувати з простими, які мають при собі виражені неозначеною формою дієслова-додатки: Гетьман порадив козакам (що?) зупинитись.

    Як відрізнити неозначену форму як основну частину дієслівного складеного присудка від вираженого неозначеною формою дієслова додатка?

    Якщо і неозначена форма дієслова, і допоміжне дієслово означають дію, виконувану тією самою особою, йдеться про складений дієслівний присудок.

    Якщо ж дія, названа допоміжним дієсловом, стосується підмета, а дія, названа неозначеною формою, – іншої особи, це додаток. Тренер навчає (чому?) плавати дітей різного віку.

    Неозначеною формою дієслова може виражатись обставина мети:   Вирушали  козаченьки (з якою метою?) здобувати слави.

    Різновидом складеного присудка є так званий подвійний (ускладений ) присудок:

    • дієслівний, який утворюється лише з дієслів:

    Ми маємо продовжувати тренуватися.

    • змішаний, що поєднує ознаки складеного дієслівного й складеного іменного присудків:

    Ти повинен лишатися чесним.

    Справа почала бути поганою.

    Поет не може бути власністю.

    Щасливою хотіла буть я в слові.

    Складений іменний присудок утворюється з іменної частини та допоміжного дієслова-зв’язки   бути, стати, здаватися, вважатися, залишатися, називатися та ін.

    Іменна частина + бути = складений іменний присудок

    Крім іменника , іменну частину можуть виражати:

    • прикметник

    Сонце було ясне.

    • дієприкметник

    День був зітканий із жайворонкових пісень.

    • займенник

    Він наш!

    • числівник

    Є рідний друг лише один.

    У складеному іменному присудку іменна частина виражає основне лексичне значення присудка.

    У формі теперішнього часу дієслово-зв’язка зазвичай пропускається: Вода дитинства золота.

    Іменна частина складеного іменного присудка нерідко стоїть у формі називного вімінка: Ми радісні були.

    Інколи її вживають у формі орудного відмінка:   Маленький хлопчик став дорослим. Це буває, коли іменна частина називає непостійну, тимчасову ознаку. У такому разі допустимі й паралельні форми: Він став наполегливим (Ор.в)  та   Він став наполегливий (Н.в.)

     

    Тире між підметом і присудком.

    Тире   ставиться:

    • коли підмет і присудок виражені іменниками у називному відмінку:

    Людибраття, а природамати.

    • якщо присудок виражений числівником:

    Сім мінус тричотири.

    • якщо обидва головні члени речення виражені інфінітивом:

    У нас кохатиполюбить сповна, / і серце з милим вік не розлучати.

    • якщо перед присудком стоять слова то, це, це є, значить, ось, це значить:

    Поезія – це діло совісне, не грайся нею безпричинно.

    • при підметі, вираженному займенником, для його смислового та інтонаційного виділення:

    Янебо. Яполотнище віків.

    • перед присудком, який має порівняльне значення, для його смислового виділення:

    І нічяк чарів чар.

    Життяяк той потік, а часмов океан.

    • перед присудком із заперечним значенням для його смислового виділення:

    В своїх добротах і широтах і тлінь, і попілне біда.

    Тире не ставиться:

    • якщо підмет або присудок виражений особовим займенником:

    Він рідний нашим городам і селам.

    • якщо присудок має порівняльне значення:

    Хліб як сонце.

    Мова мов пісня.

    Це ніби казка.

    • якщо перед присудком стоїть частка НЕ:

    Хай я не люди, ну й Хома не чоловік.

    • якщо присудок стоїть перед підметом:

    Благословенна в болях ран степів широчина бездонна.

    • якщо присудок виражений прикметником, дієприкметником чи іменником з прийменником:

    Вона в легкій літній одежі.

    Шуми весняні, шуми весняні…Чим ви незадоволені?

    12-9

    Речення поширені, коли мають головні і другорядні члени речення.

    Речення непоширені, якщо складаються тільки з головних членів.

    Сідало сонце. Коливались трави.

    Означення

    Означення – це другорядний член речення, що вказує ознаку предмета (якість, колір, матеріал, належність тощо) і відповідає на питання який? чий? котрий? ( в усіх відмінках обох чисел).

    Означення бувають узгоджені та неузгоджені.

    Узгоджені означення стоять у формі того ж роду (в однині), числа й відмінка, що й означуване слово.

    Узгоджувані означення виражаються

    • прикметниками

    Вже почався рясний (ч.р., одн. Н.в) падолист (ч.р., одн. Н.в).

    • дієприкметниками

    І обізвалась приспана(ж.р., одн., Н.в.) струна (ж.р., одн., Н.в.).

    • займенниками

    Кожна(ж.р., одн. Н.в.) справа (ж.р., одн. Н.в.) свого часу цікава.

    • порядковими числівниками

    Ще треті (мн., Н.в.) півні (мн., Н.в.)  не співали…

    • дієприкметникові звороти

    Хиляться трави, прибиті дощами.

    Неузгоджені означення можуть виражатись

    • іменниками в непрямих відмінках

    На Уляні була спідниця (яка?) в горошок.

    • присвійними займенниками його, її, їх, їхній

    Хто любить троянду, полюбить (чиї?) її колючки.

    • прислівниками

    Ще світиться вікно у хаті (якій?) скраю.

    • словосполученнями

    По вулиці ходив чоловік (який?) середнього зросту.

    Прикладка

    Прикладкою називають означення, яке виражене іменником та стоїть у тому ж числі й відмінку, що й означуване ним слово.

    Прикладка – ніби друга назва предмета, що дає йому більш детальну характеристику.

    Прикладки можуть вказувати на

    • професію (водій Микола)
    • рід занять (студентка Ольга)
    • вік (дід Іван)
    • власні назви міст, сіл, річок та ін. (місто Львів, село Вовчок, річка Черемош)

    З двох іменників – власного імені людини і загальної назви – прикладкою є загальна назва (дядько Семен, учителька Ганна Петрівна)  Ім’я людини не може бути означенням.

    Якщо власна назва не є імям людини, то прикладкою є ця власна назва

    (озеро МагістрацькеДніпро – ріка) (Міст,озер, річок багато)

    Правопис прикладок

    Окремо: прикладка має видове значення та стоїть після означуваного слова (ріка Десна, риба щука); прикладка стоїть перед означуваним словом та близька до прикметника за своїм значенням (красуня = красива дівчина)

    Через дефіс: прикладка-власна назва або прикладка-загальна назва стоїть перед словом , що має родове значення (Десна-ріка, щука –риба)

    Прикладка близька за значенням до прикметника та стоїть після означуваного слова (дівчина-красуня, юнак-велетень)

    Прикладки, що означають назви газет, творів мистецтва, заводів та ін., пишуть із великої букви у лапках (газета «Чернігівські відомості», цукерки «Пташине молоко»)

    Запам’ятайте!       сон-трава, розмай-зілля, мати-й-мачуха

    12-11

    Додаток

    Додаток – другорядний член речення, що означає предмет, на котрий спрямована дія чи стан, і відповідає на питання непрямих відмінків (всіх, крім називного).

    Додатки звичайно виражаються:

    • іменниками Труди перейшли (у що?) у пісні.
    • іншими частинами мови у значенні іменника Солодка їжа не приходить (до кого?)до лежачого.
    • займенниками Людина довго пізнає (кого?) себе.
    • інфінітивом На суші не навчишся (чому?) плавати.
    • словосполученнями Посадила стара мати (що?) три явори в полі.
    • фразеологізмами Життя постійно в’яже (що?) гордієві вузли.

    Додатки бувають прямі та непрямі.

    До прямих додатків від дієслова можна поставити питання знахідного відмінка, такі додатки означають предмети, на які дія переходить безпосередньо .

    Взяла (що?) зілля, поклонилась.

    Родовим відмінком прямий додаток може виражатися, якщо

    • при дієслові, з яким додаток пов’язаний за змістом, є заперечна частка НЕ Я не люблю (чого?) ненависті.
    • Дія поширюється не навесь предмет, а лише на його частину

    Таня діловито наливала з бідона (чого?) води.

    Додатки можуть мати пояснювальні слова, тобто бути поширеними

    Січ складалася (з чого?) з шістдесяти з чимось куренів.

    Обставина12-12

    Обставина – це другорядний член речення, що характеризує дію, процес, стан, ознаку чи вказує на умови, за яких вони відбуваються, та відповідає на питання де? куди? коли?звідки? чому? навіщо? як? та ін.

    12-13

    12-14

    Обставини виражаються:

    • прислівниками Завертає путь (куди?) угору.
    • дієприслівниками Я йшов (як) сумуючи.
    • іменниками Тут берег вигнувся (як?) в підкову.
    • інфінітивом Кличе мати (куди?) вечеряти.
    • словосполученнями Школярі йшли (як?) по два в колоні.
    • фразеологізмами Докія прокидається (коли?) до перших півнів.

    Обставини можуть мати при собі залежні слова, тобто бути поширеними.

    Поширеними обставинами є дієприслівникові звороти.

    Дрімає всесвіт на травині, підперши зіркою щоку.

    12-15

    Порівняльний зворот характеризує ознаку чи дію предметів не прямо, а опосередковано, вказуючи на їхню подібність до чогось більш знайомого чи загальновідомого. У речення порівняльні звороти вводять за допомогою сполучників як, мов, наче, немов, ніби. Порівняльні звороти видокремлюються комами. Україну, мов писанку, сонце вечірнє цілує.

    Стійкі народні порівняння фразеологічного типу комами не відокремлюють.

    Линув дощ наче з відра. (білий як стіна, червоний як жар, став як вкопаний)

    Порівняння може виражатися присудком, до складу якого входять порівняльні частки як, мов, наче, неначе, ніби, мовби, нібито.

    Жита ніби дрімали.

    Ліс осінньої пори був наче кований з ясної міді.

    Такі конструкції не можна плутати з порівняльними зворотами.

    12-16

    Синтаксичний розбір простого речення

    12-17

    Версія для друку

    Детальніше »
  • Вставні слова, сполучення слів, речення

  • Однорідні члени речення

  • Збірник диктантів з української мови ДПА 2018, Авраменко

    Українська мова: Збірник диктантів: 9 кл. / Олександр Авраменко. – К. : Грамота, 2017. – 56 с.

    Посібник укладено згідно з вимогами чинної навчальної програми для загальноосвітніх навчальних закладів, затвердженої Міністерством освіти і науки України. Видання друге, доповнене й перероблене, призначено для тренувальних і контрольних робіт. Збірник містить нові тексти для диктантів, а також ті, що було створено для проведення Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності протягом останніх восьми років. Тексти для диктантів , подані в збірнику, дібрані з класичної та сучасної української літератури , історії й публіцистики. Вони призначені для оцінювання правописних умінь учнів (орфографічних і пунктуаційних), передбачають стимулювання та розвиток думки старшокласників, поглиблення знань з української мови. Для учнів загальноосвітніх навчальних закладів , учителів , викладачів, абітурієнтів.

    • Переглянути файл Ви маєте можливість за посиланням:

    https://drive.google.com/file/d/1DOvrhwa4pLeoK9vOQKE0u27IQNdGnjSN/view?usp=drivesdk

     

    Українська мова: Збірник диктантів: 9 кл. / Олександр Авраменко. – К. : Грамота, 2017. – 56 с.

    Посібник укладено згідно з вимогами чинної навчальної програми для загальноосвітніх навчальних закладів, затвердженої Міністерством освіти і науки України. Видання друге, доповнене й перероблене, призначено для тренувальних і контрольних робіт. Збірник містить нові тексти для диктантів, а також ті, що було створено для проведення Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності протягом останніх восьми років. Тексти для диктантів , подані в збірнику, дібрані з класичної та сучасної української літератури , історії й публіцистики. Вони призначені для оцінювання правописних умінь учнів (орфографічних і пунктуаційних), передбачають стимулювання та розвиток думки старшокласників, поглиблення знань з української мови. Для учнів загальноосвітніх навчальних закладів , учителів , викладачів, абітурієнтів.

    • Переглянути файл Ви маєте можливість за посиланням:

    https://drive.google.com/file/d/1DOvrhwa4pLeoK9vOQKE0u27IQNdGnjSN/view?usp=drivesdk

     

    Детальніше »
  • Види зв’язку між складовими частинами тексту. Актуальне членування речення. ССЦ

  • Складне речення. Правила, які необхідно засвоїти у 9 класі

  • Складносурядне речення (презентація) 9 клас мова

  • Стилістика

    Наявність стилів мови у сучасних літературних мовах, зокрема і в українській, є одним із вагомих показників їх високого розвитку, прогресу, повноцінного функціонування. Обсяг і багатство кожного стилю визначаються обсягом і станом розвитку тієї сфери життя, яку обслуговує мова в параметрах певного стилю з його своєрідними мовними засобами. Наприклад, нормативними вважаються обидві форми давального відмінка однини (директору і директорові, секретарю і секретареві), але стилістично більш виправданими є форми з –ові, -еві, -єві (Андрієві, пор. Андрію). Найбільша варіантність слів простежується в розмовно-побутовому стилі, найменша, майже нульова – в офіційно-діловому стилі.

    стилістикаСистема стилів у сучасних розвинених мовах загалом однотипна. Це пояснюється однотипністю або спільністю навколишніх позамовних реалій, предметів і явищ дійсності, в яких звершується життя народів світу.

    Будь-який стиль, крім епістолярного, має дві форми реалізації – усну і писемну. Обидві форми розрізняються, з одного боку, неоднаковою функціональною спрямованістю, а з другого – деякими суто технічними ознаками.

    До основних ознак виокремлення стилів мови належать:

    • лексико-граматичний принцип. Він передбачає врахування своєрідної семантики, морфемного, морфологічного і синтаксичного оформлення мовних одиниць, котрими формується своєрідність мовленнєвого вияву кожного окремого стилю;
    • функціональний принцип.За ним беруть до уваги характер і сутність мовлення (говоріння і писання) в межах окремого стилю, його комунікативну мету і сферу вияву: побут, дипломатичний чи побутовий диспут, усний виступ на зборах, лекція у студентській аудиторії, офіційна розмова начальника і підлеглого, оформлення певного офіційного документа, накреслення технічного проекту тощо.

    Саме своєрідність комунікативної мети усного чи писемного вислову зумовлює добір мовних одиниць і спосіб поєднання їх, за якого певна конкретна комунікативна мета набуває найдоцільнішої реалізації.

    У стилях мови найбільшою мірою виявляється диференціація розвиненої літературної мови.

    Характеристика стилів (розмовно-побутовий, художній, офіційно-діловий, публіцистичний, епістолярний – на самостійне опрацювання).

    Офіційно-діловий стиль – задовольняє потреби писемного (рідше усного) спілкування в державному, суспільному, політичному, господарському житті, у ділових стосунках між установами та в діяльності окремих членів суспільства; функція впливу – інформативна. Поділяється на три підстилі: адміністративно-канцелярський (обслуговує господарську та адміністративну сфери життя), законодавчий (використовується для написання законів, додатків до законів тощо), дипломатичний (написання правил дипломатичного протоколу, дипломатичних угод, ведення міжнародних зустрічей, раутів і под.). Об’єктивна констатація фактів на лексичному рівні вимагає вживання саме книжної лексики із прямим значенням слів, що повинні точно і чітко називати поняття, явища.

    Характерне вживання «канцелярської» лексики, яка не використовується, чи майже не використовується в інших стилях мовлення: вищезазначений, вищезгаданий, пред’явлений, пред’явник, сторони, глава, дієздатний, відрядити, постановити і под.

    У дипломатичній сфері офіційного спілкування використовується титулування:Шановний пане Президенте! Ваша Високість! Пане Посол! Багато у документах різноманітних термінів, запозичень, інтернаціоналізмів. Часто трапляються абревіатури (назви установ, організацій, служб, приладів, обладнання, систем). Підкреслено-директивний та настаново-інформативний характер на граматичному рівні потребує широкого використаннянеозначеної форми та наказового способу дієслів (внесено пропозиції, премії присуджуються, ухвалили, наказую, подати висновки).

    У розпорядчій документації переважають інфінітивні дієслова: затвердити, зобов’язати, вказати, організувати, доповісти. Присудки виражаються переважно дієсловами у теперішньому часі: організовує, застосовує, розглядають.Характерним є вживання віддієслівних іменників: виконання, вирішення, утворення, збереження, одержання, розв’язання тощо.
    Переважають речення з іменним присудком над простим дієслівним (бездоганне вирішення). Вживаються пасивні конструкції(обговорюється питання, визначаються розміри, задовольняються вимоги, перерозподіляється прибуток). Поширені дієприкметникові та дієприслівникові звороти. Нормативним є вживання стійких словосполучень:з метою, у зв’язку з тим, що, зважаючи на те, довести до відома і под. Універсалізація форми висловленнядумки полегшує сприйняття змісту документа, концентрує увагу на кожному його положенні, спрощує процес складання окремих видів ділових паперів.

    Повна версія за посиланням.

    Наявність стилів мови у сучасних літературних мовах, зокрема і в українській, є одним із вагомих показників їх високого розвитку, прогресу, повноцінного функціонування. Обсяг і багатство кожного стилю визначаються обсягом і станом розвитку тієї сфери життя, яку обслуговує мова в параметрах певного стилю з його своєрідними мовними засобами. Наприклад, нормативними вважаються обидві форми давального відмінка однини (директору і директорові, секретарю і секретареві), але стилістично більш виправданими є форми з –ові, -еві, -єві (Андрієві, пор. Андрію). Найбільша варіантність слів простежується в розмовно-побутовому стилі, найменша, майже нульова – в офіційно-діловому стилі.

    стилістикаСистема стилів у сучасних розвинених мовах загалом однотипна. Це пояснюється однотипністю або спільністю навколишніх позамовних реалій, предметів і явищ дійсності, в яких звершується життя народів світу.

    Будь-який стиль, крім епістолярного, має дві форми реалізації – усну і писемну. Обидві форми розрізняються, з одного боку, неоднаковою функціональною спрямованістю, а з другого – деякими суто технічними ознаками.

    До основних ознак виокремлення стилів мови належать:

    • лексико-граматичний принцип. Він передбачає врахування своєрідної семантики, морфемного, морфологічного і синтаксичного оформлення мовних одиниць, котрими формується своєрідність мовленнєвого вияву кожного окремого стилю;
    • функціональний принцип.За ним беруть до уваги характер і сутність мовлення (говоріння і писання) в межах окремого стилю, його комунікативну мету і сферу вияву: побут, дипломатичний чи побутовий диспут, усний виступ на зборах, лекція у студентській аудиторії, офіційна розмова начальника і підлеглого, оформлення певного офіційного документа, накреслення технічного проекту тощо.

    Саме своєрідність комунікативної мети усного чи писемного вислову зумовлює добір мовних одиниць і спосіб поєднання їх, за якого певна конкретна комунікативна мета набуває найдоцільнішої реалізації.

    У стилях мови найбільшою мірою виявляється диференціація розвиненої літературної мови.

    Характеристика стилів (розмовно-побутовий, художній, офіційно-діловий, публіцистичний, епістолярний – на самостійне опрацювання).

    Офіційно-діловий стиль – задовольняє потреби писемного (рідше усного) спілкування в державному, суспільному, політичному, господарському житті, у ділових стосунках між установами та в діяльності окремих членів суспільства; функція впливу – інформативна. Поділяється на три підстилі: адміністративно-канцелярський (обслуговує господарську та адміністративну сфери життя), законодавчий (використовується для написання законів, додатків до законів тощо), дипломатичний (написання правил дипломатичного протоколу, дипломатичних угод, ведення міжнародних зустрічей, раутів і под.). Об’єктивна констатація фактів на лексичному рівні вимагає вживання саме книжної лексики із прямим значенням слів, що повинні точно і чітко називати поняття, явища.

    Характерне вживання «канцелярської» лексики, яка не використовується, чи майже не використовується в інших стилях мовлення: вищезазначений, вищезгаданий, пред’явлений, пред’явник, сторони, глава, дієздатний, відрядити, постановити і под.

    У дипломатичній сфері офіційного спілкування використовується титулування:Шановний пане Президенте! Ваша Високість! Пане Посол! Багато у документах різноманітних термінів, запозичень, інтернаціоналізмів. Часто трапляються абревіатури (назви установ, організацій, служб, приладів, обладнання, систем). Підкреслено-директивний та настаново-інформативний характер на граматичному рівні потребує широкого використаннянеозначеної форми та наказового способу дієслів (внесено пропозиції, премії присуджуються, ухвалили, наказую, подати висновки).

    У розпорядчій документації переважають інфінітивні дієслова: затвердити, зобов’язати, вказати, організувати, доповісти. Присудки виражаються переважно дієсловами у теперішньому часі: організовує, застосовує, розглядають.Характерним є вживання віддієслівних іменників: виконання, вирішення, утворення, збереження, одержання, розв’язання тощо.
    Переважають речення з іменним присудком над простим дієслівним (бездоганне вирішення). Вживаються пасивні конструкції(обговорюється питання, визначаються розміри, задовольняються вимоги, перерозподіляється прибуток). Поширені дієприкметникові та дієприслівникові звороти. Нормативним є вживання стійких словосполучень:з метою, у зв’язку з тим, що, зважаючи на те, довести до відома і под. Універсалізація форми висловленнядумки полегшує сприйняття змісту документа, концентрує увагу на кожному його положенні, спрощує процес складання окремих видів ділових паперів.

    Повна версія за посиланням.

    Детальніше »