Нове на сайті
Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Біографії / Грінченко Борис Дмитрович – український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч

Грінченко Борис Дмитрович – український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч

Грінченко Борис Дмитрович (9 грудня 1863 – 6 травня 1910) – український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч. Редактор низки українських періодичних видань. Був одним із засновників Української радикальної партії. Обстоював поширення української мови в школі та в установах. Літературні псевдоніми: Василь Чайченко, Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий, Перекотиполе, Гречаник.

Автор фундаментальних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих та педагогічних праць, історичних нарисів, перших підручників з української мови й літератури, «Рідного слова» – книжки для читання в школі. Укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови». Один із організаторів і керівників товариства «Просвіта».

grinchenkoБорис Дмитрович Грінченко народився 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр (Харківщина) у дрібнопомісній дворянській родині. Батько (відставний штабс-капітан) пишався родинними звязками з Григорієм Квіткою-Основяненком, знайомством із Петром Гулаком-Артемовським, але був людиною обмеженою і деспотичною. Маючи малі статки, він водночас культивував у сімї великопанські звички й зневажав простолюд, його «мужицьке наріччя» – українську мову.

У батьковому домі була велика бібліотека, і здібний хлопчик, який у пять років навчився читати і писати, виховувався на кращих зразках світової художньої літератури. Світогляд і естетичні смаки Бориса формувалися під впливом творів В. Скотта, Дж. Байрона, А. де Віньї, Е. Еркмана-Шатріана, В. Гюго, М. Гоголя, О. Пушкіна, М. Некрасова, О. Кольцова. Вирішальним для долі Бориса Грінченка як письменника стало знайомство з творами Тараса Шевченка, які він прочитав ще учнем Харківської реальної гімназії й під впливом яких почав писати українською мовою.

Глибоко співчуваючи знедоленому простому люду, критично ставлячись до тогочасного суспільного ладу, Б. Грінченко підтримує звязок із гуртком революційних народників, читає і розповсюджує заборонену літературу (женевські видання позацензурних статей Михайла Драгоманова, популярні брошури Сергія Подолинського «Про багатство та бідність», «Про Правду», самі назви яких вже розкривають їх зміст). У 1879 році юнака заарештовують і допитують у вязниці. Ця обставина мала сумні наслідки – виключення з гімназії, заборона продовжувати навчання, постійний жандармський нагляд, набута у тюрмі хвороба легень. Вийшовши з вязниці, Б. Грінченко займається самоосвітою, успішно вивчає німецьку та французьку мови. Майбутній письменник остаточно утверджується на позиціях інтелігента-народника, просвітителя. Він наполегливо шукає практичної реалізації своєї всебічно продуманої культурно-освітньої програми. Важливе місце у цій програмі надавалося книжкам для народу, зокрема для дітей. У Харкові письменник видає три книжки для народного читання – художні «Бідний вовк», «Два товариші» і науково-популярну брошуру «Про грім та блискавку». Грінченко мріяв скласти таку популярну бібліотеку для простих людей, яка б допомогла здобути хоча б елементарну освіту. Він складає іспити на народного вчителя і розпочинає педагогічну діяльність на селі. Рік 1881-й – літературний дебют Бориса Грінченка: у львівському журналі «Світ» Іван Франко друкує перші вірші молодого поета. Серед них – хрестоматійний заклик «До праці» – кредо поета і громадянина: грінченко письменник драматургія

Праця єдина з неволі нас вирве: Нумо до праці, брати! Годі лякатись. За діло святеє Сміливо будем іти!

Працюючи вчителем більше десяти років (1881-1893), глибоко вивчаючи історію педагогіки, Б. Грінченко пише низку статей про школу і для школи, надзвичайно потрібних у той час: «На беспросветном пути. Об украинской школе», «Народні вчителі і українська школа» та ін. Він є також автором «Української граматики до науки читання й писання» зі статтею для вчителів і прописами, першої книжки для читання в школі «Рідне слово», яку він написав разом із дружиною М.М. Грінченко (літературний псевдонім – Марія Загірня). Ці підручники неодноразово перевидавалися і до сьогодні не втратили своєї цінності, як і педагогічні погляди Грінченка – палкого прихильника освіти, поборника викладання рідною мовою.

Утверджується Б. Грінченко і як письменник. Він публікує поетичні збірки («Пісні Василя Чайченка», «Під сільською стріхою», «Під хмарним небом»), пише десятки оповідань («Екзамен», «Без хліба», «Сама, зовсім сама», «Сестриця Галя», «Дядько Тимоха», «Ксеня», «Хата», «Каторжна», «Серед чужих людей» та ін.), дві повісті з життя інтелігенції («Сонячний промінь» і «На розпутті»), працює над драмами. Свої думки суспільно-культурного діяча, громадянина, патріота країни Грінченко викладає у публіцистично-критичних статтях – «Галицькі вірші», «Листи з України Наддніпрянської». Перейняті уболіванням за долю України, її культуру й, зокрема, літературу, статті Грінченка викликали бурхливі дискусії. Так, відповіддю на «Листи…» Б. Грінченка був цикл «Листів на Наддніпрянську Україну» М. Драгоманова, який на той час перебував за кордоном. Роздуми Бориса Грінченка і Михайла Драгоманова, що випливали хоча і з різних конкретних пропозицій, але зі спільності їх уболівань за долю України, української літератури, прагнення піднести її до рівня високо розвинених європейських літератур, мали позитивний вплив на розвиток української літератури.

Подвижницька діяльність Бориса Грінченка дала підставу Івану Франкові у статті «Нарис літературного життя в 1892 році» вітати Грінченка, який «засипає мало не всі наші видання своїми, не раз многоцінними писаннями: повістями, віршами, статтями критичними й популярно-науковими, працює без ?віддиху?», а також відзначити, що Грінченко у своїх писаннях «проявляє, побіч знання мови української, також гарячу любов до України, щирий демократизм, бистре око на хиби української суспільності».

У 1893 році Борис Грінченко переїздить до Чернігова і, працюючи тут на різних посадах у земстві, повністю присвячує себе культурно-освітній роботі. Разом із дружиною Марією Загірньою він успішно реалізує свою освітню, педагогічну програму – видає власним коштом в умовах найжорстокішої цензури книжки для народу (45 назв). Про те, якою була ця цензура, свідчать такі факти: Грінченко надсилає до цензурного комітету два рукописи: «Байки Леоніда Глібова» і збірку «Народні прислівя та приказки». Цензор на книжці «Байки Леоніда Глібова» пише, що дозволу на друк не дає, оскільки подібна книжка є в російській літературі – «Басни Крылова»; на збірці ж «Народні прислівя і приказки» пише, що друкувати забороняється, оскільки в російській літературі подібної книжки немає, а це вивищує українську літературу

Однак, незважаючи на цензурні зашморги, у видавництві Б. Грінченка (засноване 1894 року в Чернігові, відновлене на початку XX ст. у Києві) побачили світ понад 50 книжок для народного читання тиражем близько 200 тисяч примірників. Серед них вірші Т. Шевченка, оповідання М. Коцюбинського, приказки Є. Гребінки, байки Л. Глібова, оповідання Ю. Федьковича, поетична збірка «Кобза» поета-засланця Павла Грабовського та ін.

Велике значення для підвищення загальноосвітнього та культурного рівня народу мали такі науково-популярні нариси, як «Чума», «Серед крижаного моря», «Як вигадано машиною їздити», «Велика пустиня Сахара», «Фінляндія» та ін. Як пізніше згадував Павло Тичина, він із великим інтересом прочитав нарис «Під землею. Про шахти», а Максим Рильський свого часу читав виданого Борисом Грінченком «Робінзона Крузо» Д. Дефо. Іван Франко підкреслював, що такі популярні видання несли народові не лише знання, а й «те розуміння, що українською мовою можна писати про всякі справи, що вона здатна й до книжки, й до науки». 1896 року на прохання Івана Франка Борис Грінченко пише нарис «Яка тепер народна школа на Вкраїні».

Плідно працював Борис Грінченко на терені фольклористики й етнографії – тритомне видання «Этнографических материалов, собранных в Черниговской и соседних с ней губерниях», збірник «Из уст народа. Малороссийские рассказы, сказки й пр.», широкий бібліографічний покажчик «Литература украинского фольклора 1777-1900», десятки призначених для народного читання книжок фольклорної тематики – «Живі струни», «Книга казок віршем», «Два морози», «Думки кобзарські», «Колоски», «Веселий оповідач».

Борис Грінченко брав активну участь у роботі нелегальної «Чернігівської громади», програма якої мала на меті протидіяти самодержавству. На прохання громади письменник пише брошуру «Нарід у неволі», у якій звертається із закликом до європейської громадськості не підтримувати колонізаторську політику самодержавної Росії щодо України, виголошує доповідь «Нова сімя. Було, є, і буде», у якій обґрунтовує суспільний ідеал – ввести український народ «рівноправним товариством у вселюдське товариство».

Щира дружба звязувала Бориса Грінченка з Михайлом Коцюбинським, Володимиром Самійленком, які жили тоді в Чернігові; листувався він із Іваном Франком, Михайлом Павликом, Павлом Грабовським, збірку якого – «Кобза» – видає 1898 року в Чернігові. У цей час виходять друком по етична збірка Бориса Грінченка «Пісні та думи», збірки оповідань «Хатка в балці», «Оповідання», драми «Ясні зорі», «Степовий гість», «Серед бурі» та інші твори. На чернігівський період припадає також подвижницька діяльність Бориса Грінченка як упорядника колекції музею української старовини В. Тарновського, у якій були особисті речі, рукописи й малюнки Тараса Шевченка, шабля Богдана Хмельницького та інші цінні реліквії. Вони склали основу першого національного українського музею («Каталог музея украинских древностей В. Тарновского». Составитель Б. Д. Гринченко).

Громадянська позиція Грінченка щодо захисту національної культури, пропаганда ідей національного відродження й просвіти, соціальної рівності, його широка, демократично спрямована видавнича діяльність, зміст художніх творів та літературно-критичних статей викликали різкий супротив і переслідування властей, і Грінченко змушений був залишити роботу в земстві.

Деякий час він займається лише літературною роботою. Пише дві повісті – дилогію «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами», оповідання «Покупка», «Палії», «Як я вмер», низку поетичних творів. На переконання Грінченка, література відбиває реальну дійсність, а письменник є будителем духовності народу. Шляхом впливу на найширші верстви населення українське письменство має дбати про піднесення самосвідомості народу. Метою такого піднесення культурноосвітнього рівня є національне самоусвідомлення та соціально-економічне звільнення, що збереже український народ як націю.

У 1902 році Грінченки переїжджають до Києва. Власне літературна праця письменника більш ніж на два роки переривається напруженою роботою над словником української мови. Громадянським і творчим подвигом можна назвати цю роботу письменника. Адже скласти словник української мови мріяли такі знані діячі української культури, як Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький та ін. Завдяки гідним подиву працелюбності, наполегливості Бориса Грінченка роботу з укладання словника було здійснено. З матеріалів, які були в розпорядженні журналу «Киевская старина», та зі своїх власних Грінченко уклав чотиритомний «Словарь української мови», який, як і його мовознавчі студії «Огляд української лексикографії», «Три питання нашого правопису» та інші, не втратили своєї наукової цінності й сьогодні. Діставши згоду редакції «Киевской старины», Борис Грінченко не лише упорядковує вже зібрані матеріали, а й додає тисячі нових слів, коментує їх за найавторитетнішими виданнями. Завершена 1904 року праця здобула високу оцінку вітчизняних і зарубіжних фахівців, а 1906 року Російська академія наук відзначила «Словник…» другою премією ім. М. Костомарова.

Під час першої російської революції громадянський обовязок покликав письменника відгукнутися на події гострим нарисом «9 січня», взяти участь в організації Української радикальної партії, редагувати щоденну українську газету «Громадська думка» (згодом «Рада»), журнал «Нова громада», очолити Всеукраїнську учительську спілку, стати одним із засновників, а згодом головою товариства «Просвіта». Неймовірно напружена праця разом із тяжким особистим горем, що спіткало письменника (майже одночасна смерть єдиної доньки, онука й матері Грінченка), загострили набуту у вязниці хворобу легень – туберкульоз. На позичені гроші Грінченко у вересні 1909 року їде лікуватися до Італії, де тяжко переживає розлуку з Україною, звістку про закриття «Просвіти», утиски демократії.

Помер письменник 6 травня 1910 року в м. Оспедалетті. Тіло його перевезено до Києва й поховано на Байковому кладовищі. Похорон Бориса Грінченка перетворився на багатотисячну демонстрацію протесту проти самодержавства, уславленням «робітника без одпочину» (І. Франко) на благо України. Труну з тілом Бориса Грінченка несли на руках від Володимирського собору до Байкового кладовища. У збірці віршів Максима Рильського «На білих островах» є вірш «Після похорону», навіяний цією подією, з промовистими рядками:

Дзвеніли дзвони і гули Як ми труну твою несли, Дзвеніли і гули…

Щирий жаль із приводу тяжкої втрати висловив і відомий поет Олександр Олесь у вірші «Б. Грінченкові», додавши, що біль від втрати перемагають сподівання безсмертності діянь письменника і громадянина, продовжених іншими, наступними поколіннями.

Джерело

____________

Б. Грінченко народився 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (тепер Сумської області) у родині відставного офіцера зі збіднілих дворян. Сім’я володіла 19 десятинами землі, переважно лісу, та водяним млином. Батько добре знав українську мову, але спілкувався нею тільки із селянами, дома ж розмовляли тільки російською. Але хлопчик змалку полюбляв слухати мелодичну, поетично-лагідну рідну мову. Грамоті він навчився в сім’ї і досить рано  — перечитав усе, що було в батьківській бібліотеці і під впливом прочитаного почав писати вірші.

У 1874 р. вступив до Харківської реальної школи. Саме тоді, під впливом «Кобзаря», він починає збирати та записувати почуті пісні, легенди, казки та ін. фольклорні матеріали. «Першими вчителями літературними» Б. Грінченко називає В. Скотта, Дж. Байрона, В. Гюго, О. Пушкіна, М. Некрасова, О. Кольцова. Саме вони сприяли формуванню вольового характеру письменника.

29 грудня 1879 р. 16-річного юнака було заарештовано за «чтєніє і распространєніє» забороненої книжки С. Подолинського «Парова машина». Як наслідок  — йому було заборонено навчатись у вищих учбових закладах.

Після року заслання на батьківському хуторі Б. Грінченко повертається до Харкова в пошуках роботи. У невимовно скрутних матеріальних умовах, зароблених репетиторством, він намагався якось існувати, ще й наполегливо працювати над собою, готуючись до екстернату у Харківському університеті на народного вчителя. У 1881 р. він успішно склав екзамен. А злигодні, усілякі труднощі переніс мужньо, заглушаючи їх самоосвітою, книгами та поезією. Не кожний був здатний на таке. Народницькі ідеї полонили душу юного поета і педагога, і він із запалом кинувся у вир громадських справ, продовжуючи вперто вдосконалювати свої знання з історії рідного краю, мови, культури. Одержавши право працювати в школі, Б. Грінченко прагнув свої знання використати на освітній ниві за зразками народної педагогіки та світової науки про виховання. Але дійсність внесла свої корективи.

Молодого вчителя посилають на роботу у відстале село. Ця школа у Введенському запам’яталась назавжди, але не розчарувала його щодо значення учителя в суспільстві.

У 1883 році після літніх курсів вчителів він одержав посаду у селі Олексіївці Зміївського повіту. У Змієві на вчительських курсах Борис Грінченко познайомився з молодою вчителькою Марією Миколаївною Гладиліною. Ця зустріч у його житті була найважливішою. На початку 1884 р. він одружується з Марією Миколаївною, яка стала йому вірним другом і соратником в усіх справах. Письменникові, самотньому в той час, важко було переносити бачене і пережите, а однодумців, щирих і вірних, не зустрічалось. І тільки з Марією Миколаївною танула його самота. Вони були однодумцями і однолітками. Він палко і щиро закохався у цю розумну, добру й відверту дівчину.

У 1887 р. молоде подружжя Грінченків приїздить до с. Олексїївка Слов’яносербського повіту Катеринославської губернії (нині Луганської області), куди їх було запрошено вчителювати.

Спочатку селяни з підозрою і недовір’ям приглядались до нового вчителя, несхожого до тих, які вже були в їхньому селі. Спершу їх найбільш дивувало, що вчитель і вчителька, які приїхали до них, розмовляють «по-мужицькому». Але повільно учні та їх батьки почали розуміти і вже не розпитували, чому він, пан, розмовляє так, як вони. Рідне слово запанувало серед учнів і батьків. За короткий час ця школа стала найкращою в повіті. Тут Грінченко проявив себе як педагог-новатор, досвід якого і до наших днів не втратив своєї актуальності, тут ним написано близько двохсот творів.

Педагогічна, літературна, наукова та громадська діяльність Бориса Грінченка на Луганщині, в селі Олексіївці, має всеукраїнське значення. Можна із впевненістю сказати, що саме тут Б. Грінченко сформувався як письменник. Прозові та поетичні твори, публіцистичні есе  — надбання шестирічного перебування в Олексіївці.

На передодні складних політичних подій Грінченки змушені були попрощатися із селом Олексіївка. Доньці Насті прийшла пора продовжити навчання. У той час у Луганську не було такого середовища серед інтелігенції, де б можна було знайти спільне за інтересами товариство. Друзі з Чернігова були зацікавлені переїздом до них Грінченка. Особливо ж  — В. Самійленко, М. Коцюбинський, І. Шпраг і Ф. Уманець. Перші два входили у «Братство тарасівців». І сім’я переїздить до Чернігова.

У Чернігові у 1894 році Грінченко влаштувався на посаду ділознавця оціночної комісії. Але за доносом Бориса Дмитровича було звільнено.

Після звільнення Грінченка із Земської управи родина опинилися у скрутному матеріальному становищі. Через деякий час друзі допомогли влаштуватися йому у Чернігівському музеї української старожитності завзятого колекціонера Василя Тарновського. Музей на той час був одним із найбагатших зібрань з історії, мистецтва, літератури, етнографії та археологічних знахідок на Україні. Тільки експонатів за іменем Тараса Шевченка нараховувалось 758.

Борис Грінченко із властивою йому працьовитістю взявся за діло. Разом з Марією Миколаївною цілими днями і вечорами проводив упорядкування нагромаджених безцінних скарбів української старовини. У 1900 році був складений і виданий великий том «Каталога музея украинских древностей». Багато довелось їздити по Україні й розшукувати нові невідомі експонати.

Чималу увагу приділяє Б. Д. Грінченко видавничій справі: 50 книжок для народу неймовірно великим тиражем для того часу  — 200 тисяч примірників. І це за умов жорстокої заборони, коли не дозволялось видавати українські книжки. Одне з найкращих видань чернігівського «серіалу»  — це «Кобза» П. Грабовського. Саме на цей час припадає підготовка і видання тритомної праці з українського фольклору.

Після звільнення з Чернігівського земства Б. Грінченко знову опинився у становищі цілковитої службової невизначеності. Але нова робота знайшла його сама. У 1902 році йому запропонували взяти участь у створенні словника української мови. І сім’я Грінченків вирішила відгукнутися на запрошення. Вони переїжджають до Києва. Матеріальні умови в Києві були набагато кращими. Але це не змінило ні характеру, ні працьовитості Грінченка. Він повністю поринув у роботу над словником, який мав бути закінчений до першого листопада 1904 року.

Хоч частина словника вже була зібрана, але весь тягар підготовки видання ліг на плечі Бориса і Марії Грінченків. Важко працюючи, вони досягли успіху. «Словарь української мови» вийшов у світ 1907-1909 рр. у 4 томах. Він містить 68 тисяч українських слів з народної та писемної мови, починаючи від Котляревського і до початку XX століття. Словник був відзначений Російською Імператорською Академією Наук  — удостоєний другої премії М. І. Костомарова.

Під час перебування у Києві Б. Грінченко не тільки працював над словником, а й займався громадською діяльністю. У 1905-1907 роках його діяльність здебільшого зосередилася навколо організації української преси і товариства «Просвіта».

На початку 1906 року у дочки Грінченків Насті розвинувся туберкульоз. Невдовзі надійшла трагічна розв’язка: Настя Грінченко померла 1908 року, а вслід за нею і її крихітний син, єдиний онук письменника. Грінченко тяжко пережив нещастя, у яке потрапила його родина. Він починає хворіти і у вересні 1909 року виїздить разом з дружиною на лікування до Італії. Південне місто Оспедаленні стало його останнім життєвим притулком.

6 травня 1910 р. не стало видатного українського письменника, вченого, освітнього і громадського діяча. Похорони відбулися 9 травня у Києві на Байковій горі. Дуже багато людей висловлювали свій сум з приводу втрати письменника, широко відгукнулася українська та російська преса. Статті, присвячені Б. Грінченкові, з’явилися в багатьох зарубіжних виданнях  — в Італії, Франції, США, Австралії, Бразилії.

Вдячні нащадки глибоко шанують невтомного трудівника. У селі Олексіївці відкрито перший у світі пам’ятник Борисові Дмитровичу Грінченкові. Зараз розпочато роботу над створенням меморіального комплексу.

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *