Час, у який випало жити й творити поетові, сповнений складних і драматичних подій та соціальних процесів: дві світові війни, розпад Австро-Угорської імперії і трагедія Західноукраїнської Народної Республіки, що закарбувалася у стрілецьких піснях, окупація Галичини Польщею й пацифікація українського населення, апокаліптичні жахи доби сталінізму, перші проблиски хрущовської відлиги… А при цьому участь — не завжди зважена і не завжди з власного бажання — в різних політичних справах при різних ситуаціях і попадання у триби різних політичних машин, його муза змушена була видавати й фальшивий звук, але він усе ж залишався співцем.
Народився Петро Сильвестрович Карманський 29 травня 1878 р. в містечку Чесанові Любешівського повіту (тоді Австро-Угорщина, тепер — Польща) у родині ремісника. Власне, це була напівселянська родина, бо хоч батько-тес- ля часто подавався на заробітки далеко від дому, на гроші, які він приносив, прогодувати сім’ю (а Карманські мали шестеро дітей — чотирьох синів і двох дочок) було скрутно, бо значна частина коштів осідала в шинках. Підмогою був клаптик землі, який обробляла переважно мати.
Та батьки докладали зусиль, аби дати синові освіту, вони віддають Петра до української гімназії в Перемишлі. Незабаром помирають батьки, хлопець мужньо зносить усі негоди й закінчує гімназію. Опорою в житті стає для нього поезія. У 1899 р. вірші П. Карманського з’являються на сторінках журналу «Руслан», цього ж року виходить перша збірка «З теки самовбивці».
У цей же час записується у Львівський університет на філософський факультет, а оскільки коштів на навчання не було, йде працювати до кредитно-страхового товариства «Дністер», яке матеріально підтримувало бідних студентів.
Там він знайомиться з Михайлом Ядківим, який теж працював у «Дністрі» і пізніше зобразив цю інституцію в романі «Танець тіней» під назвою «Народна сила»; дружба обох письменників тривала довгі роки. Тоді ж молодий поет зустрівся з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Василем Стефаником, Лесем Мартовичем.
Незабаром П. Норманський залишає Львів і в 1900 р. їде до Рима, де вступає у Ватикані в «Колегіум рутеніум». ІЦо спонукало поета на такий крок? Сам він згодом пояснював це матеріальною скрутою та прагненням ближче познайомитися з античною й італійською культурами.
У колегії Г1. Карманський пробув майже чотири роки, але не завершив навчання. Що було причиною? Радше всього волелюбна й незалежна вдача, яка не могла миритися з суворою, майже монастирською регламентацією життя, що не допускала товариських контактів та спілкування. Конфлікт стався через вірші, які були написані у колегії і небавом з’являлися друком на сторінках «Літературно-наукового вісника», літературну частину якого вів І. Франко. Кілька творів молодого поета він увів до антології української поезії «Акорди», 1903 р. видання.
У 1904 р. молодий поет знову повертається до Львівського університету і опиняється в атмосфері активного літературного й громадського життя. В університеті він слухає лекції О. Колесси, К. Студипського, М. Грушевського, читає статті І. Франка, В. Шурата, О. Маковея, виступає в журналі «Літературно-науковий вісник», газеті «Діло», а в 1906 р. очолює редакційну колегію часопису «Світ», з якої бере свій початок літературне угруповання «Молода муза».
Але навчання й літературна праця раптом були перервані. У 1907 р. поет потрапляє до тюрми за підтримку боротьби студентської молоді за український університет у Львові. Після виходу з в’язниці й закінчення університету якийсь час працює у редакціях часописів, домашнім учителем, потім в гімназіях Золочева, а відтак Львова. Нарешті здобувається на посаду вчителя у Тернопільській українській гімназії.
У липні 1913 р. їде до Канади читати лекції з української історії та літератури. Крім читання лекцій, він засновує у Вінніпегу українську читальню, веде курси вивчення української мови для дітей, які навчалися в англійських школах, виступає з доповідями на різних зібраннях тощо. Але незабаром повертається: померла дитина (вже друга).
Такі обставини життя поета до першої світової війни. Літературна ж творчість цього періоду пов’язана з «Молодою музою». Ця літературна течія виникла у Львові в 1907році під впливом нових літературних течій у Європі — «Молодої Бельгії», «Молодої Франції», «Молодої Австрії», «Молодої Польщі». Вплив ішов переважно через краківське літературне оточення, де в цей час навчалися й жили Василь Стефаник, Богдан Лепкий, Остап Луцький. Ідеї західноєвропейського символізму проникали в Галичину й раніше: у середині 80-х років минулого століття приїздить до Львова польський поет і критик Міріам (Зенон Пшесмиць- кий), виступаючи з доповідями про нові художні та мистецькі явиша в західноєвропейській літературі.
Отже, «Молода муза» виникла як ланка загальноєвропейського руху за оновлення літератури, як взірець пошуків нових художніх форм. Власне, вона була радше клубом, гуртком митців, що, як пізніше іронічно висловився Михайло Рудницький, нагадувало подружжя, що постійно сперечається, але жити одне без одного не може.
Молоді українські модерністи (вони ще називали себе й символістами: тоді не було чіткого розмежування цих понять) прагнули поєднати національну традицію з новою манерою поетичного письма, шукали в цій традиції, зокрема фольклорній, символіки, суголосної космічним візіям, містичним мотивам, які розуміли як зв’язок особистості з цілим світом, із всесвітом, як прагнення подолати межі часу й простору, відведені кожній окремій людині в її біологічному існуванні.
В критиці про ранніх модерністів часто посилалися на авторитет І. Франка, який виступав проти їхніх естетичних засад, сформульованих в статті О. Луцького «Молода муза». Він не сприймав їх «містичного неба», де людина має відпочити од дисонансів реальної дійсності, бо трактував «сучасну пісню», художню творчість, як «огонь в одежі слова».
Так, Франко не сприймав «маніфесту «Молодої музи» та він же у статтях «З останніх десятиліть XIX віку», «Старе й нове в сучасній українськії літературі» та інших першим помітив і теоретично обгрунтував риси нової прози, що виникла на зламі століть. Як зіркий дослідник Франко обгрунтував перехід від зображення зовнішніх обставин до їх розкриття через призму людської душі; чи не йому належать найточніші й найглибші поцінування й характеристики перших публікацій та книжок Михайла Яцківа, Богдана Лепкого, Василя Пачовського, Петра Карманського.
Перша збірка П. Карманського «З теки самовбивці» була блідим наслідуванням роману И. Гете «Страждання молодого Вертера» та Франкового «Зів’ялого листя». Домінуючим настроєм молодомузівського періоду, як засвідчують назви «Ой люлі, смутку!» (1906), «Блудні огні»
(1907) , «Пливем по морі тьми» (1909), е смуток, меланхолія, безнадія. Та плачі, що звернені до всього світу, вписуються в загальну атмосферу декадансу того часу і зумовлені його естетичною платформою, що оголосила зло космічним явищем.
Уже в поезіях перших збірок Карманський постав оригінальним поетом, з власними творчими інтонаціями. Основну рису його таланту І. Франко в рецензії на збірку «Ой люлі, смутку!» дуже точно окреслив як «високий тон і пафос, що нагадує церковні гімни, релігійний запал — релігійний не в значенні якої-небудь вузької конфесійності, але тим, що автор поневолі кожде явище, кожду життєву загадку підносить на той високий рівень, де щезають буденні дрібниці і відкриваються основні проблеми людського духу й людської етики, контрасти і конфлікти добра і зла, права й обов’язку»
Наведемо повністю один з віршів «В годину сумерку», типовий для цієї збірки:
Заснуло все, лишень часами Озветься плач трембіти з лугу,
І чорний сумсрк йде полями,
Веде за руку скорбну тугу.
Ідуть бліді, німі, спокійні,
Калічать на кременшо ноги І розпучливо, безнадійно Підходять під сільські пороги.
Як діти, що шукають мами,
Ідуть з плачем все далі й далі І розсівають між хатами Пекучі сльози і печалі!
І жаль мені, і я прохаю,
Щоби в моїм спочили домі.
Ввійшли. Дивлюся… Я їх знаю!
Та се ж мої старі знайомі!
Вміння поета опластичнити абстрактне поняття, психологізувати, зігріти його — одна з характерних ознак збірки поета «Ой люлі, смутку!» і водночас одна з прикмет нової образності, ніби віконце в поетику XX ст. Образність збірки «Ой люлі, смутку!» була дещо незвичною для галицького читача, цю оригінальність створювали елементи екзотичного пейзажу: замість шуму верб та смерек тут лопотіли мірти й кипариси, замість хвиль Дністра й Черемоша котилися води Тібру. Та в цей незвичний антураж впліталися українське фольклорне «тройзілля», традиційне «зілля-рута», «чорні хмари», вороння… Поетове серце прагнуло «храмуСПОкоЮ», шукало «оазу мрій», але в образи, настрої, ритми вривалися інтонації «бурлацької пісні» та франківських творів. Деякі з них настільки виразні, що лежать на межі прямих перегуків; наприклад, вірш «Як побачиш сліпця, що край шляху пристав…» дає аналогію до «Як побачиш вночі край свойого вікна…» І. Франка, а образи цього самого твору П. Карманського («Глянь, це я, Морщина поорала чоло…») є ремінісценціями з Франкового «Наймита».
Поезію II Карманського «молодомузівського» періоду не слід розглядати як щось однорідне, тим паче одноманітне. Вона збагачувалася новими мотивами, образами, інтонаціями. Передусім, від книжки до книжки міцніла нота громадянськості, а це в свою чергу накладало свій відбиток на палітру. Так, поетика творів збірки «Блудні огні» ущільнюється, посилені публіцистичні інтонації поєднуються з іронією та сарказмом. Голос поета міцніє й набирає потуги особливо тоді, коли він бачить перед собою адресата, до якого звертається,— це переважно філістер, позбавлений духовних інтересів. У таких зверненнях (своєрідних «посланнях») особливо яскраво проявляється гротескність образів, розрахованих на епатацію. Зате скільки теплоти й непідробного болю у віршах про емігрантів, яких вигнала з рідного краю «гірка недоля» і вслід за якими дзвонили як на похорон і ридали дзвони, «вило горе та сяв нещасний блиск багнетів»; яка болюча задума про народ, який, «мов сонний велет», «будиться — двигнеться Та й розпучливо глядає дороги» («Кривавий плач України несеться»); яка «велич терпінь» і незламність духу у віршах циклу «З тюрми», які були, мабуть, першими творами подібної тематики після франкових «Тюремних сонетів»!
Збірка «Пливем по морі тьми» чи не найбільш поліфонічна й образно багатошарова з усіх книжок П. Карман- ськогс. В ній особливо виділяється культурний пласт, апелювання — то назване, то проведене підтекстом — до творів світової літератури й мистецтва, мотивам і образам з яких поет пропонує своє трактування. Характерний зразок, названий половиною першого рядка вірша Гете «Міньйона» («Ти знаєш край…»). Під пером Карманського «край, де цвіте цитрина», перетворюється у країну, «де вічна тьма неволі», де «сміх ураз з журбою», де «все каляють брудом» і відчай, «мов страшна лавина, товче в народну грудь». На відміну від уявної країни Гете в Карманського край сплюндрований: «Ох, се моя, моя спотворена країна…»
Український вчений із США Богдан Рубчак називає цілу низку спорідненостей П. Карманського з європейською поетичною традицією: «Тематикою до Бодлера найбільше зближався Карманськлй, хоч у його поезії бачимо також сліди німецького романтизму, резигнацію типу Ленау і жовчну іронію типу Гейне. його мотиви розпачливої самоаналізи, трагічного світогляду, час від часу гротескні образи, такі зацікавлення, як проблеми самогубства, вуличні будні, гріх і погорда до життя,— могли великою мірою епатувати тодішнього галицького читача» *.
За стильовою тональністю вірші збірки «Пливем по морі тьми» чи не найбільше споріднені з бодлерівським симбіозом «квітів зла», ідеалу і спліну. Тон, інтонація іноді разюче бодлерівські. У віршах Карманського «волочать хорі крила» не тільки альбатрос чи поет, а «наш дух», цілий народ:
Мов невід в океан, спускаєм наші очі В безодню вічних тайн, щоби про біль забути,
Над нами чорний сфінкс простер кирею ночі І б’є нас батогом іронії і смути.
Заглиблення в таємниці буття йшло від прагнення заглушити біль як власного серця, так і народу. Та зректися його неможливо, і зболене серце постійно повертається з берегів Тібету чи Адрії, «облаків містичного неба» на галицькі поля, проводжає емігрантів, які, мов журавлині ключі, покидають рідний край, і серед сплеску іронії тужить, хто йому поверне «те щире чуття», з яким воно народилося на світ. Збірка «Пливем по морі тьми» завершує найінтен- сивніший і найплідніший період у творчості П. Карманського.
Перша світова війна застала поета в Тернополі. А незабаром вона кинула його у вир бурхливих подій та нових мандрів, що тривали майже двадцять років. У 1915 р. П. Карманський опиняється у Відні, потім разом з Б. Леп- ким та В. Пачовським працює у таборах українських військовополонених в Німеччині (Раштатт, Вецлар, Зальцве- дель). Він стає одним із діячів Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), згодом переїздить на Східну Україну, виконує дипломатичні місії Української Народної Республіки (УНР) за кордоном, зокрема їде до Бразилії збирати кошти для ЗУНР; з 1922 до 1931 р. живе за океаном, переважно в Бразилії, де займається громадською роботою, організовує шкільництво, українську пресу, редагує газету «Український хлібороб».
Про життя поета періоду першої світової війни, його мандри з країни в країну, настрої та переживання мало відомо. Найбільше свідчень про це в двох поетичних збірках тих років — «At fresco» (1917) та «За честь і волк)^ (1923). Перша починається недвозначною й категоричною заявою, що з ідеями «молодомузівської» доби докінчено, їх викинено як зужитий театральний реквізит.
Гей плаксо, смутку мій, ти паяце банальний!
Зійди вже раз з дощок народного театру!
Відсунься в тінь куліс і розпали там ватру,
Нагрій води, обмий твій пудер анормальний.
(«Інтродукція» )
Така зміна орієнтації не була чимось винятковим у тогочасній літературній ситуації. Від «позасвітніх гомонів», «левад забуття» повертали своїх героїв на грішну землю, у вир реальних подій Богдан Лепкий, Наталя Кобринська, Михайло Яцків. Реальність війни виявилася страшнішою від бутафорських містичних візій, розпачливих проклять всесвітові. «Ми плетемо вінок новому ідеалу, Ми здерли чорний стрій з України-Ніоби» — це визнання поета найповніше характеризує його настрої, як і настрої передової частини тогочасного галицького суспільства, яке після розпаду Австро-Угорщини пов’язувало надії на відродження народу, на створення української державності.
Мав такі надії і Карманський. Та вже на початку війни він бачив, що немало з тих, які вважали себе провідниками народу, перед вступом російських військ до Львова виїхали до Відня, дбаючи про власні інтереси. Настрої поета відбилися у збірці «АІ fresco».
Ніколи — ні до того, ні після — у творчості П. Норманського не виявляв себе рельєфно сатиричний голос, не набували такого звучання іронія та гротеск. Тут і гострий психологічний конфлікт «Української балади» на взірець «Вільшаного короля» Гете, перекладений на політичну ситуацію (син гине від байдужості «батьків» до народного горя), і алегорія («Статуя Венери», «До моїх черевиків», «Жаби»), Та найбільш дошкульна двоплановість ситуації, де позірна урочистість тону приховує нещадний глум, який посилюється тим, що мова часто ведеться від першої особи:
З жестом гордих батьків під музику пушок Ми вас слали на смерть задля справи,
А самі підняли на валах подушок Гордий стяг Бойової управи…
Тому кождий із нас по-геройськи приніс Важку жертву гіркої розлуки.
А могили борців зросять перлами сліз Як не ми, то, напевно, вже внуки…
(«Героям»)
У такому Ж викривальному тоні написані «Да свйтитьСЯ війна!», «Ідилія», «Політична школа» та інші. У творах подібного настрою виразно помітні інтонації Володимира Самійленка («Ельдорадо», «Як нам весело жить на Вкраїні»), французького поета П’єра БеранЖе. Подібність ця і в «подвійності» змісту, і в дошкульних рефренах.
Збірка «За честь і волю» була наче антитезою до «ЛІ fresco», замість іронії та гротеску тут з’являється піднесеність, викликана збуренням народу, що виступив за своє природне право бути «свобідним» на своїй землі, за право будувати власну державу. Сили народу, «скам’янілі в сні», прокинулися, народ-лицар, «меч двосічний взявши до рук», показав свою стихійність і волю до боротьби.
Із бразильського періоду життя поета збереглася не тільки поема «Плач бразильської пущі», а й низка віршів, що були опубліковані переважно в журналі «Світ». Б.-І. Ан- тонич, доволі стримано оцінюючи нові твори колишніх «мо- лодомузівців», відзначив у статті про українську поезію, що Карманськнй «опублікував у періодиці низку чудових віршів на бразильські теми» ‘. Вони нові для української поезії передусім тематикою. Після орієнтальної лірики Ага- тангела Кримського у нас не було такої повнокровної, соковитої поезії про далекі невідомі краї.
Петро Карманський повернувся додому у 1931 p., працював учителем гімназії в Дрогобичі. У пресі його ім’я з’являється рідко: нових поетів хвилювала нова проблематика. Твори, які Карманський привіз з собою, не друкувалися, крім книжки спогадів про молодомузівців «Українська богема», що вийшла у Львові 1936 р.
У 1940 р. Карманського прийняли до Спілки письменників України, незабаром у Києві вийшла збірка його поезій «До сонця» (1941), яку зредагував і вступне слово до якої написав Максим Рильський, у тому ж році з’явилися друком «Поеми».
Повоєнні роки були нелегкими в житті поета. У газетах і журналах іноді з’являлися його вірші, а в 1952 р. вийшла збірка «На ясній дорозі», але кожен, хто читав ці твори, розумів, що це не поезія П. Карманського. Силуваний оптимізм, декларативність, вимучений пафос, відгук на дати революційного календаря — прикмети, характерні, зрештою, не тільки для нього, а й майже для всіх поетів періоду сталінського беззаконня та масових репресій..
Зате Карманський наполегливо перекладає «Божественну комедію» Данте. Він встиг завершити цю титанічну працю. І невдовзі перед смертю (помер поет 16 квітня 1956 р.) побачив надрукованою лише першу частину — «Пекло», що вийшла в співавторстві з Максимом Рильським. (Було не співавторство, а редагування — про це свідчить зіставлення авторського тексту перекладу й друкованого варіанта.) Наступні частини чекають на видання.
Та П. Карманський завжди залишався талановитим поетом — в розділах поеми про Франка, над якою працював протягом багатьох літ (у 1944—1946 рр. обіймав посаду директора меморіального музею Івана Франка у Львові), й у віршах про кохання, з яких його друг літературознавець Я. Ярема уклав збірку, назвавши її «Осінні зорі». Це справді пізня любов, її поетичні ремінісценції, але хіба осіння пора не всміхається людині цвітінням айстр! Почуття ліричного героя має конкретну адресу — молоду жінку, та водночас у ньому звучить ширший, символічний зміст — торжество життя, всемогутній Ерос, «визов смерті», прагнення виспівати «пісню лебедину». Той давній смуток, який поет виколисував у молодечі роки, смуток, що втілює ідею вічного страждання, поступається просвітленості заходу життя, що оспівує вічні, нетлінні духовні істини. Прекрасно висловлено це у вірші «Дух поета»:
Бо дух поета — це живий вулкан,
Вогонь його ніколи не згасає,
Дарма, що кратер в нього мов дрімає,
Окутаний у спокій і туман.
ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика