Нове на сайті
Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Біографії / Іван Кочерга

Іван Кочерга

Народився І. Кочерга 6 жовтня 1881 р. в містечку Носівка на Чернігівщині в сім’ї залізничника. Родина часто переїздила і лише 1891 р. постійно оселилася в Чернігові, де 1899 р. юнак закінчив гімназію. Відтак їде до Києва і вивчає право на юридичному факультеті університету. По закінченні, в 1903 р., повертається до Чернігова й вступає на службу. Проте Київ, мистецьке життя, накладаючись на світ літературних і театральних уподобань юнака (Ге­те, Гофман, Метерлінк, Гейне, Тік, Скріб,. Новаліс, казки та легенди різних народів), справили сильне враження на І. Кочергу. З 1904 р. він починає виступати з театральними рецензіями на сторінках чернігівських видань. Критична діяльність була виявом його тогочасної громадянської» по­зиції. І. Кочерга не сприймав прагнень «малоросійського театру» вийти за межі етнографізму, як критик засуджував нові, поступові тенденції в українській драмі, виражені, зокрема, в п’єсах Карпенка-Карого. Все це важливо для усвідомлення еволюції І. Кочерги, для розуміння того, як розвивалися його естетичні погляди, поетика, система ху­дожніх засобів.

kocherga_dramaturgВ одній із статей 1905 р. І. Кочерга писав, що драматургу для творчості потрібен особливий талант, але «перш за все виношена і наболіла думка, ідея, для якої і талант, і мистецтво є тільки засобами відтворення»’. Це твердження дозволяє зрозуміти ідеї, шо спонукали йо­го до написання першої п’єси (російською мовою) «Песня в бокале» (1910).

Ця романтична казка досить виразно засвідчувала аб­страгованість позиції І. Кочерги, як і ряду інших тогочас­них митців. Але вже в цьому творі окреслилися деякі запо­вітні ідеї, болючі думки, які драматург розвивав і транс­формував потім упродовж багатьох років.

До четвертого акту «Пісні в келиху» написана інтерме­дія. Через алегоричні образи в ній показано невблаганний рух Часу й неможливість вполювати казкову мрію, яка примарюється людині в дитинстві й потім вабить своєю загадковістю аж до смерті. «Я — Час. Я — ніщо, але я біль­ший за все суще, бо я—Темінь, з якої рух світла»,— так звучить цей мотив в інтермедії. Ми бачимо тут перший вислів тих ідей, що не давали спокою молодому І. Кочерзі. Чого людина мусить досягти в житті? Хто керує плином непідвладного часу? Як узгодити прагнення до чарівної казки й сувору, безжалісну дійсність? Ці питання й згодом хвилюватимуть драматурга не в одній п’єсі.

Втративши надію побачити «Пісню в келиху» на сцені, І. Кочерга пише (теж російською мовою) п’єсу «Дівчина з мишкою» (1913). Автор розвиває ту саму колізію гонитви за примарною мрією, яку тепер уособлює невідома для ге­роя п’єси дівчина. Проте, «приперчена» на догоду міщансь­ким смакам публіки більш ніж пікантними подробицями, п’єса не могла задовольнити її автора. Він шукає інших шляхів — намагається в романтичних тонах розкрити пре­красну сутність жінки, жіночої вірності. Кілька п’єс, де роз­вивалася ця ідея, І. Кочерга написав у Житомирі, куди переїхав 1914 р. Тут письменник зустрічає революцію, про­ходить через буремні випробування громадянської війни.

Від початку 20-х у творчості драматурга помітний де­далі пильніший інтерес до повсякчасних тривог і надій лю­дини. У цей переламний період своєї творчості І. Кочерга починає писати українською мовою, і виявляється, що вона в нього, хоч подекуди і є книжною, все ж звучить природ­ніше, ніж російська. 1925 р. драматург завершує роботу над п’єсою «Фея гіркого мигдалю», романтично забарвлена колізія якої хоч і розгортається в рамках анекдотично-во­девільного сюжету, проте спонукає глядача замислитися над серйозними життєвими проблемами.

В основі твору — та сама ідея гонитви за мрією, що ми бачили в першій п’єсі. Дія’ відбувається в Ніжині 1809 р. Граф Роман Бжостовський не може позбутися спогаду про пахощі та смак якогось незвичайного печива, що його він куштував у дитинстві на землі своєї матері-українки. Граф об’їздив півдержави, сподіваючись, що йому пощастить відшукати рецепт, він дає слово одружитися з дівчиною, яка пригостить його подібним печивом. Сюжетно перед нами не дуже замаскована ремінісценція із «Попелюшки». Та для І. Кочерги найважливіша тут ідея, яку можна при­брати у шати певної драматургічної дії. Критика 20-х за варіацією відомої ідеї досить резонно відшукувала глибший зміст і пропонувала весь твір «розглядати, як складну со­ціальну алегорію» ‘.

Окрилений успіхом, драматург створює «Алмазне жор­но» (1927). В творчій еволюції драматурга ця п’єса посідає важливе місце. Уже вкотре автор відшукує варіант наближення мрії (можна пригадати в цьому зв’язку і «Си­нього птаха» Метерлінка) через бажання Стесі врятувати Василя, ватажка повстанського загону часів Коліївщини, за допомогою «алмазного жорна». Ця мрія-казка знову невловима — як і в інтермедії до «Пісні в келиху». Ллє го­ловне полягає в тому, що герої п’єси не просто слугують розкриттю певної ідеї автора — тут уже виразне поетичне занурення у складні соціальні обставини. За всієї викін­ченої окресленості головних образів — несхитного й муж­нього Василя Хмарного та ніжної, але й безстрашної у стражденній відданості Стесі, в п’єсі виразно змальовано сценічне тло основної колізії. Певна річ, більшість героїв «розведено» по різних таборах: з одного боку—недавні повстанці, а з іншого — представники польського панства. Проте І. Кочерга аж ніяк не домагався чіткого класового поділу. Це засвідчує образ судді Дубровського, який бо­ронить інтереси шляхти, але як людина чесна в гайдама­ках бачить не лише «злочинців», а й народ, що відстоює своє право на справедливість. Психологічна цілісність і багатовимірність постаті цієї розумної людини відтінюва­ла, за словами автора, мерзенність «шляхетної наволочі», що його оточувала.

Наступного 1928 р. драматург створює кілька п’єс, без­посередньо пов’язаних із сучасною йому тематикою. Відбу­ваються й важливі зміни у житті самого І. Кочерги: він стає літредактором міської газети «Робітник», а згодом — і «Радянської Волині». Це була вже певною мірою літера­турна робота. Знання, досвід, враження, що їх драматург здобув, працюючи службовцем в робсельінспекції, давали матеріал для комедійного викриття негативних явцщ то­гочасної дійсності.

За таких обставин з’являються комедія «Натура і куль­тура» (1928), драма-феєрія «Марко в пеклі» (1928), низка так званих кооперативних п’єс. Сьогодні легко зауважити плакатну одновимірність останніх, типових для 20-х рр. агіток, хоча, ймовірно, сюжетні зав’язки для них автор брав безпосередньо з реальної дійсності. У фабулі «Марка в пеклі» І. Кочерга обігрує ідею народного переказу про Марка Пекельного: не обійшлося і без впливу популярних інсценізацій у 20-ті роки гоголівського «Вія», «Енеїди» Котляревського, а також давнього захоплення Гофманом. Складна інтрига, фантастичні обставини дії, яскравість са­тиричних барв зумовили успіх вистави. Але до самої п’єси рецензенти поставилися стримано.

Прагнення драматурга якнайближче підійти до про­блем доби помітне саме на зламі 20-х — початку 30-х рр.

Все це робилося в річищі романтизації подій і, нерідко, поданням їх у водевільному плані. Так було написано спов­нений кумедних пригод, гумору, а то й дошкульної сатири водевіль «Ліза чекає погоди…» (виданий 1931 р.), якому зашкодила явна еклектика зображальних засобів.

У цей час І. Кочерга створює свою перлину, драматич­ну поему «Свіччине весілля» (1930; інша назва — «Пісня про Свічку»), Для сучасного осмислення поява цієї дра­матичної поеми може видатися дещо дивною. Адже пока­зово те, за зауваженням Н. Кузякіної, в якому оточенні вона постає: «Позаду і поруч — «кооперативні» п’єси, і «Ліза…», в яких немає ні правди характерів, ні краси, де поглядові ні на чому відпочити, а душі нічим захопитися, попереду — грубість «Ворога на сходах», безсила жорсто­кість вигадки «Коли сурми заграють», духовне сум’яття «Фаустини». А в центрі — як благодатна оаза — «Свіччине весілля»

Давно знайомий письменникові душевний біль від не­відповідності між ідеалом краси й суворими буднями тут дав до певної міри навіть несподіваний ефект. Знову по­вернувшись до історії, письменник саме цим твором на повну міць таланту сказав гостросучасне слово.

У сюжетній основі твору — реальна заборона литовсь­кими князями світити вночі світло в Києві. Дія відбува­ється наприкінці XV — на початку XVI ст. Не менш як 15 років не мав права київський люд палити вночі бодай сві­чечку. У цій фабулі поєдналося кілька вже вистражданих і осмислених драматургом моментів: по-перше, місто, бо

І.  Кочерга — художник міста; по-друге, не місто «взагалі», як у «Пісні в келиху», а місто українське, і, до того ж, не умовне, як у «Феї гіркого мигдалю»; по-третє, улюблений мотив — потяг до краси, щастя, але в даному разі не лише пошуки їх, як у вищеназваних п’єсах, і навіть не благання в долі, як в «Алмазному жорні», а боротьба.

У середовищі київських ремісників зріє протест проти сваволі воєвод та урядовців, які приховують князівську грамоту, де скасовано заборону світла. А війт Шавула, боягузливий і захланний, не хоче захистити права киян. З того воєвода та його служби мають чималий зиск, адже штрафу підлягає кожен, хто засвітить уночі. Навіть коли в Меланки помирає мати, князівська варта заарештовує дів­чину, бо та запалила в хаті. Але її наречений, зброяр Іван Свічка, вже поклявся відновити права київського люду і лише тоді справити своє весілля з Меланкою. Дівчина бла­гає парубка не йти проти воєводи, їй ввижаються страшні примари; дзвін сполоху, брязкіт мечів. Іван розуміє, що вихід тільки в обороні своєї людської гідності, а не в по­корі.

Йому вдається викрасти з двору литовського воєводи грамоту, де засвідчено привілеї Києва. Урочисто всі два­надцять ремісничих цехів справляють сиротам — Іванові та Меланці — весілля. М’яким ліризмом, світлою радістю оповита сцена народного гуляння, привітання молодих. З тонким тактом і вибагливим сценічним почуттям автор зображує тогочасний весільний ритуал, символічно поети- зуючи його.

Подальші трагічні перипетії пов’язані з арештом Івана Свічки, з відчайдушною спробою Меланки врятувати ко­ханого. З неймовірними труднощами в непогоду, сльоту проносить Меланка тремтливий вогник свічки по київсь­ких узвозах та горах — за це їй обіцяно звільнити коха­ного. Але, як і Стася, вона гине. Проте, немов із цього без­захисного вогника, що його так оберігала Меланка, зай­мається народне повстання. Трагічна смерть дівчини обурює киян, і вони на чолі з Іваном Свічкою стають до борні за волю.

Добі, коли була створена драматична поема «Свіччине весілля», особливо імпонував такий животрепетний мотив, як героїка боротьби за визволення від соціального й на­ціонального гніту. До того ж він освітлювався й поетизу­вався ніжною «партією» Меланки, образ якої, пояснював

І.  Кочерга, «є поетичним символом України, що «з пітьми віків та через стільки бур» пронесла незгаслим живий вог­ник прагнення волі. Цей образ ніжності, світла й життєвої стійкості надає творові глибоко оптимістичного звучання.

Драматург покладав великі надії на сценічне втілення своєї п’єси, але вперше вона була поставлена лише 1935 р.

Ще одна із цікавих для І. Кочерги ідей — наповненість одної миті. Ми зустрічаємося з нею і в деяких пізніших творах драматурга («Чаша», 1942; «Досить простягти ру­ку», 1946). Ще в 10-х роках він нотував задум п’єси, в якій мав розкрити цей «релятивізм» плину часу — задум, згодом реалізований в одноактівці «Зубний біль сатани». Отож мотив «тісного часу» не був новим для І. Кочерги. Які ж обставини спонукали драматурга знову повернутися до ньо­го? Чи не через те, що його уяву вже вкотре тривожить образ Карфункеля, того демона душевного болю, з яким ми зустрічалися і в п’єсах «Пісня в келиху», і на сторінках житомирської періодики кінця 20-х — початку 30-х рр.? Тобто тих років, про які сам автор говорить як про поча­ток осмислення колізії, покладеної в основу п’єси «Майстри часу» («Інша назва — «Годинникар і курка», 1933). 1929 р. сам автор скаржився у листі до В. Василька від 24 червня 1929 р.: «Я працюю ночами, виснажений, змучений робо­тою в газеті»Подібного життєвого напруження він ще ніколи не знав. Більше того, І. Кочерга пізніше згадував, як він, отой «дикий» драматург», вперше потрапив на вис­таву власної п’єси, звернімо увагу — зразу ж після теат­рального «буму» в Житомирі: «Це сталося в грудні 1929 р., коли мені пощастило нарешті хоч на час визволитися з тяж­кої газетної праці і з’їздити в Харків — до видавництва, до театрів, письменників. Зрозуміло, що перший же мій візит був до театру, де другий рік ішов мій «Марко» і де я нарешті познайомився з В. Васильком, Л. М. Гаккебуш та іншими товаришами-артистами. Всі вони прийняли ме­не дуже тепло, по-товариському, Любов Михайлівна Гак­кебуш навіть вийшла на сцену і сповістила глядачам, що в театрі, мовляв, присутній автор цієї п’єси» 2. Можна уяви­ти, як схвилював надзвичайно вразливого І. Кочергу та­кий швидкоплинний рух важливих для нього подій після багаторічного «штилю». Справді, він сам пізнав нап­ругу «тісного часу». Так органічно визрів задум нового твору.

…Перед нами маленька залізнична станція. Ось-ось здійсниться мрія вчителя гімназії Леся Юркевича. Він їде до Парижа. Залишилося усього 24 хвилини до відправки поїзда, але німець годинникар Карфункель, у якого болять зуби, благає Юркевича дати йому хоч краплю чудодійних ліків. Той сердиться й пояснює, що треба принаймні пів­години, аби тільки розпакувати чемодан, і навідріз відмов­ляється допомогти Карфункелю. Тоді дзигармейстер зло­вісно прорікає: «А ваші двадцять чотири хвилини, яких ві для мене пошкодуваль. Стережіться — ха-ха! — щоб в них не поналазиль події, від яких ви так старанно ховалься.

О,  ві ще не зналь, скільки подій може трапитись за двад­цять чотири хвилини!» І справді, за цей час відбувається стільки подій, що їх вистачило б на кілька років провін­ційного життя. На Юркевича наскочила його колишня ко­ханка Софія Петрівна, од якої вдається одбитися; він зна­йомиться з графом Лундишєвим і дістає перспективу стати багатієм за послугу графові; тут же мало не отруює Лун- дишева, і, в результаті, відмовляється від його грошей;

зустрічає кохану дівчину Ліду, яку не бачив два роки, і зразу ж втрачає її.

А в дверях стоїть Карфункель, сміючись і накручуючи годинника. «Диявол!» — вигукує Юркевич і зомліває. Ця дія відбувається 1912 р., а через сім років, у розпалі гро­мадянської війни, на тій самій станції знову зустрінуться герої п’єси. Карфункель ще сильний. Він тепер білогвар­дійському полковнику передрікає масу карколомних по­дій, що відбудуться за 24 хвилини. І тут його пророцтво збувається. Але сліпа куля вибиває з рук Карфункеля йо­го хронометр. Влада дзигармейстра-духа вже похитнулася.

У двох наступних діях Карфункеля остаточно розвінча­но. Не він володарює часом. І коли нарешті це усвідом­лює, то хоче перевести станційний годинник на двадцять, двісті років назад, але зривається з риштувань і гине.

Юркевич на цей час (дія відбувається у 1929 р.) стає споважнілим літератором, але й він не владен над часом; зрікшись кохання до Ліди, він знаходить своє тихе щастя з вульгарною міщанкою Софією Петрівною. Справжні май­стри часу — Ліда, машиніст Черевко, шофер Таратута, кот­рі живуть ритмами і темпами нової доби.

Як бачимо, І. Кочерга узгоджував з тогочасною епохою соціальні акценти, хоча ж у двох останніх діях вони сприй­маються чи не самодостатніми, замість того щоб невиму­шено випливати з розвитку колізії. Загалом високо оці­нюючи п’єсу, критика вже справедливо ставила це на карб авторові. Так, С. Щупак зауважував, що драматург не зміг «до кінця здійснити лінію поєднання умовного сюжету з реалістичною мотивацією і примушений був після другого акту зісковзнути на проторені стежки побутової і плакатно- агітаційної аргументації» *.

Усе це треба мати на увазі при поясненні певної статич­ності самої п’єси і явно спрощеної її кінцівки. Водночас автор такого вершинного твору, як «Свіччине весілля», цілком почувався на силі, щоб усвідомити й осмислити при­реченість фаталістичного сприйняття плину часу. Навіть у своїй надмірно схематичній акцентації вольового харак­теру епохи І. Кочерга вловлював (ясна річ, у даному разі поза свідомою настановою на викриття) зародки тих суспі­льних катаклізмів і трагедій 30-х рр., які вже прокільчу- валися в надрах жорстоко соціально регламентованої сис­теми.

Ще раз І. Кочерга повернеться до образу Карфункеля в роки Великої Вітчизняної війни. Увівши кілька промовистих реплік, він трансформував його в провісника фа­шизму. П’єса «Майстри часу», спочатку відхилена, на Все­союзному конкурсі драматургічних творів у 1934 р. діста­ла (під назвою «Годинникар і курка») третю премію. У цьо­му ж році І. Кочерга переїздить до Києва, де поринає в активну громадську та творчу роботу. Він пише п’єси, пра­цює над кіносценаріями та перекладами.

З початком Великої Вітчизняної війни І. Кочерга живе в Уфі, де редагує газету «Література і мистецтво» й пра­цює в Інституті літератури Академії наук України. У цей період він створює кілька невеличких драматичних творів, які, однак, не стали досягненням автора.

Повернувшись 1944 р. до Києва, драматург реалізує давній задум і створює романтичну драму «Ярослав Муд­рий» (1944, друга редакція— 1946), вперше звернувшись до образу реального діяча. Ярослав Мудрий постає хоч і суворим, але далекоглядним політиком. Розповідь про ньо­го обмежено 1030—1036 роками, коли великому князю вда­лося приборкати міжусобні чвари на київських землях та відбити навалу печенігів. Вдало відбудовано автором сю­жет, кілька фабульних ліній якого, зрештою, перетинаються, нерозривно злютовуючи особисту долю героїв із долею ці­лої слов’янської землі. Князь хоче створити могутню дер­жаву, а для цього треба миру, що його часом доводиться здобувати й мечем. «Раніш закон, а потім благодать»,— не раз повторює він афоризм знаменитого Іларіона, автора «Слова про закон і благодать». Тому він наказує скарати на смерть новгородського посадника Коснятина, коли той спробував порушити «мирний лад».

Син Коснятина, монах, художник Микита, прийшов до Києва помститися за смерть батька. Проте, придивившись до правління князя і вловивши в ньому вищий сенс для блага Київської Русі, Микита визнає державну правоту Ярослава й згодом не тільки привозить князю останній дарунок його улюбленої дочки Єлизавети, а й сам гине, захищаючи Київ. Інший покривджений князем герой, му­ляр Журейко, також доходить висновку, що Ярослав на­самперед дбає про міць Києва.

Ярослав Мудрий поданий не тільки як державний діяч, але і як сповнена звичайних слабкостей людина. Але князь має силу все підкоряти вищій меті свого життя, хоч би як це було часом болісно. Він переступив через почуття вдяч­ності до Коснятина, вдячності за допомогу у війні проти «орд німецьких і угорських». Він зрозумів, що Турвальда, який убив брата Журейкової нареченої Милуші, належить за законом стратити, але все-таки скасував кару, щоб не ускладнювати стосунки з варягами. Душа Ярослава бо­лить, але він віддає дочку Єлизавету за норвезького витя­зя, зміцнюючи союз із північним сусідом.

Хоч як мені тяжка дочки утрата,

Прощай, Гаральде, Русь понад усе.

Складна роздвоєність між державним.обов’язком і люд­ськими почуттями тим болючіша, що вся політична діяль­ність князя, спрямовувана в мирне будівниче річище, часом змушувала його підносити меч, а іншим разом — вкладати зброю в піхви, коли її слід застосувати.

Отже, по-своєму правий Журейко, висловлюючи погляд народних низів на політику Ярослава:

Раніш ніж храми будувать святі,

Годиться правду ствердити в житті.

І. Кочерга замислив «Ярослава Мудрого» як історичну тра­гедію. Однак деяка ідеалізація образу великого князя не дозволила автору домогтися по-справжньому трагедійного звучання твору. Як романтична драма «Ярослав Мудрий» є високим досягненням в українській літературі.

У повоєнні роки І. Кочерга основні творчі сили віддає роботі над драматичною поемою про Т. Шевченка «Про­рок» (1943). Однак п’єсі забракло головного — повнокров­ного й глибокого образу Кобзаря.

Помер І. Кочерга 29 грудня 1952 р.

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Один відгук

  1. Perfect English Персональный сайт учителя английского языка, который только начинает свою работу. Очень хочется чтобы коллеги посетили его и оценили, помогли добрым советом!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *