Нове на сайті
Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Біографії / Юрій Мушкетик – сучасний прозаїк історичного минулого

Юрій Мушкетик – сучасний прозаїк історичного минулого

.Юрій Мушкетик
належить до числа помітних особистостей
у царині красного письменства…
Євген Гуцало

Юрій Мушкетик – визначний майстер сучасної української прози. За три десятиліття літературної праці ним опубліковано більше десяти романів, написано кілька п’єс. Його твори, пошуки та прагнення націлені на “глибинні пласти людського”, котрий він дедалі успішніше прагне відкрити в характері, внутрішньому світі сучасника, в усьому змісті людського способу життя.

Народився Юрій Михайлович Мушкетик 12 березня 1929 року в с.Вертіївка неподалік від Ніжина, де його батьки вчителювали у місцевій школі. 1953 року закінчив філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка, вступив до аспірантури. Працював відповідальним секретарем і головним редактором журналу “Дніпро”, двічі був обраний головою Спілки письменників України.

Дитинство Ю.Мушкетика, як і інших його ровесників, було жорстоко обірване війною. Пережиті разом з народом години горя і лихоліття, особисті враження про ті драматичні часи згодом ляжуть в основу повісті “Вогні серед ночі” (1959), знайдуть відображення в ряді воєнних новел Ю.Мушкетика, немало прислужаться в написанні “окупаційної”, “партизанської” частини роману “Жорстоке милосердя” (1973). А нелегкі повоєнні роки в житті поліського села стануть предметом зображення в повісті “Чорний хліб” (1960), що утворює своєрідну дилогію з повістю “Вогні серед ночі”. Ця дилогія, хоча в ній і відчувається ще недостатнє вміння прозаїка художньо організувати цікавий матеріал, дає можливість простежити життєві обставини і фактори, відчути атмосферу, в якій формувався характер і талант письменника. Загострена гуманістичність стає його ідейно-естетичним кредо.

1953 року Ю.Мушкетик закінчує Київський університет, потім ще три роки навчається в аспірантурі при кафедрі української літератури. Набуті в університеті спеціальні знання, звичка до самостійного вивчення розвитку літератури, глибше ознайомлення з досвідом майстрів слова, смак до роботи з першоджерелами, документальним матеріалом – усе це чимало важливо.

мушкетикПисьменника особливо захоплює історична тематика. Осмислювати історію України почав у першій повісті “Семен Палій” (1954), продовжив у романах “Гайдамаки” (1957), “Яса” (1987), “На брата брат” (1994); світову історію – у творах “Смерть Сократа” (1971), “Суд над Сенекою” (1978), “Жовтий цвіт кульбаби” (1985), “Селена” (1989) та інших. Шукаючи у сивій давнині відповіді на злободенні й болючі запитання, Юрій Мушкетик водночас є письменником сучасної тематики “Біль і тінь” (1977), “Позиція” (1979), “Рубіж” (1984), “Обвал” (1985), “Динозавр” (1989) та інші. Удостоєний кількох престижних премій, серед них – Національної премії ім. Т.Г.Шевченка. Гостропроблемність, динамічність і драматичність життєвих колізій, глибоке проникнення у психологію персонажів – прикметні риси прози Мушкетика.

За роман “Капля крові” автора відзначено Республіканською премією ім. М.Островського (1965), за роман “Позиція” – Державною премією УРСР ім. Т.Г.Шевченка (1980).

У своїх творах Ю.Мушкетик намагається осмислити роль та місце людини в процесі складних суспільних змін, розкрити глибини характерів визначних постатей національної історії (роман “Гайдамаки”). У повісті “Літній лебідь на зимовому березі” (1989) прозаїк порушує перед читачем непросте питання: що дає сили особистості вистояти і зберегти свої духовні основи в умовах терору та репресій.

Мала та велика проза Ю.Мушкетика – про найвищі цінності для людини, про ті цінності, які є для неї довічними орієнтирами на життєвому шляху. Основною рисою творчості письменника є те, що він прагне допомогти людині знайти істину, пізнати саму себе і світ довкола. Переважна більшість творів Ю.Мушкетика спроектована на Україну, де автор бачить для себе об’єкт роздумів і красу людського існування. Кращі твори письменника спонукають до широких творчих роздумів; критика підключає їх до дискусій з приводу важливих назрілих проблем, характерних явищ, провідних тенденцій розвитку багатопланової тематики української літератури.

Гостроконфліктні, проблемні, сповнені і радощами й болем за нашу історію, життя, людину, аналітичні щодо минулого й прогностичні щодо тенденції сучасності, ці твори стали політичними віхами в розвитку всієї української прози, частина з них перекладена іноземними мовами й визнана зарубіжними читачами.
Юрій Михайлович показує в своїх творах життєво важливі питання екології, мови й національної самосвідомості та історичної пам’яті народу, його незалежності і умов розвитку гуманізму, культури і це знаходить гарячий відклик у серцях читачів.

Він є продовжувачем великих традицій Панаса Мирного, М.Коцюбинського, В.Стефаника, А.Головка, але водночас – яскрава індивідуальність, що має свою тему, свій ідеал, метод та стиль. Все це бере соки з джерел історичного, соціального, духовного життя народу та з глибин мислення самого митця.

Погляд Ю.Мушкетика зупиняється на епічній постаті героя, який приваблював і роздумом, і лицарським благородством. Лірично, з синівською любов’ю зображено й посполитих і козаків; нетрадиційно – без зайвого шаржування, спрощення, одномірної негативної демонізації, а через призму реальності соціальних відносин.

Соціальна справедливість, національна свобода, гуманізм та висока духовність особистості – ось ідеали Ю.Мушкетика. Він зупиняє наш погляд на подіях і постатях драматичних, а то й трагічних. Роки війни з фашизмом та повоєнні – предмет роздумів митця у романах, повістях “Вогні серед ночі” (1959), “Чорний хліб” (1960), “Останній острів” (1969), “Жорстоке милосердя” (1973). Характерні навіть заголовки: “Жорстоке милосердя” – про зраджену віру в кохання та дружбу, в романтику юнацької вірності і винагороду за страждання: “Останній острів” – про спробу відсидітися, перечекати, виплисти на поверхню тих, хто ніс в собі антидуховність сталінізму.
Гострі роздуми про сутність та призначення, можливості людини визначають і зміст, і форму творів “Біла тінь” (1977), “Біль” (1978), “Старий у задумі” (1978), “Позиція” (1985), “Жовтий цвіт кульбаби” (1987), “Суд” (1989). Прикметно: персонажі цих творів – і історичні постаті (як Микола Гоголь, Кукольник у повісті “Жовтий цвіт кульбаби”), і типізовані образи людей села (“Позиція”, “Рубіж”) та міста (“Вернися в дім свій”, “Біла тінь”); представники як трудових професій (мати з повісті “Біль”) так і науки, творчої інтелігенції (“Старий у задумі”). Так само розмаїта й палітра жанрів Ю.Мушкетика: маємо історичні, соціально-побутові романи (“Гайдамаки”, “Капля крові”), повісті-притчі (“Старий в задумі”, “Біль”), філософсько-психологічні драми (“Смерть Сократа”).

Але є те спільне, що визначає цілісність міроепосу Ю.Мушкетика – пошук сутності людини, меж її можливостей, причин смерті і безсмертя, добра і зла. Це також прагнення досліджувати людину, щоб бачити її зсередини, а тим самим спонукати читача пройти шляхи від аналізу до самотності, від оцінки об’єктивної реальності до вироблення суб’єктивного ставлення, власних оцінок та особистої позиції, вибору в найголовніших питаннях буття.
Правда життя – в ім’я торжества істини, справедливості, духовної честі, свободи – така громадянська й художня мета творів Ю.Мушкетика. Це й визначає високу суспільну значущість доробку митця, його новаторську сутність, перспективу творчого розвитку.

У сучасній українській прозі не часто зустрінемо автора, твори якого хвилюють глибоким філософським проникненням в людське життя. А такий майстер, де зіткнення філософських концепцій і хвилююче серце трагічних подій, – явище вже зовсім рідкісне.

Юрій Мушкетик – видатний майстер художнього слова. Його талант від Бога. У збірці оповідань “Суд”, виданій київським видавництвом “Генеза” – твори, писані в різні часи і про різні проблеми. Вони короткі за обсягом, проте мають на диво спільну цементуючу основу. Це – непересічна особистість автора.

Постійно шукаючи сенсу людського буття, письменник оригінального жанру, демонструє уміння використовувати історичний факт, надаючи йому риси, співзвучні подіям сучасності. Чи не за кожним таким фактом, який розглядає в тому чи іншому оповіданні Юрій Мушкетик вгадується прозорий натяк на те, що відбувається в сучасному нам політикумі.

Оповідання “Смерть Сократа” стоїть першим у збірці. Афінський філософ Сократ уславився тим, що не написавши власноручно жодного твору, увійшов у історію філософії ледве не її основоположником. Його діалоги писав Платон, і писав з охотою. Власне авторство він підміняв іменем Сократа. Так побачили світ діалоги: “Протагора”, “Юна”, “Лахеса”, “Лісія”, “Харміда”, “Горгія”, “Банкет” та інші.
У романі “На брата брат” відтворено події, що розгорталися в Україні за часів гетьмана Виговського, коли після смерті Богдана Хмельницького боротьба за державну незалежність вилилася у братовбивчу війну. Через долі героїв роману братів Журавок, автор зображує страшну трагедію цієї війни: люди, однієї крові стають ворогами – брат іде на брата – і голови свої кладуть, не здобувши ні слави, ні волі, ні правди.
Мушкетик Ю.М. Смерть Сократа: Повісті, оповідання / Худож.-оформлювач Б.П.Бублик. – Харків: Фоліо, 2008. – 318 с. – (Українська літ.)
Історія давньогрецького філософа і мислителя Сократа добре всім відома: він вибрав смерть від отрути, але не відмовився від своїх поглядів. У своїй повісті “Смерть Сократа” Юрій Мушкетик показує на цьому прикладі, що питання вибору істини, безкомпромісність, є актуальними і в наш час. Його Сократ викликає величезну поваги передусім твердістю свого духу, адже він розуміє, що головне для людини – жити за законами своєї совісті.

Успіх був шалений. А “Банкет” став бестселером в Афінах. Афіняни вважали ці діалоги Сократовими. Факт такої підміни довго не був розкритий, бо сам Сократ того, що з його слів писав Платон, ніколи не читав. Йому було досить, що він це вже якось висловив у розмові. Підозра закралася у Ксантипи, дружини Сократа. Вона поділилася тією підозрою з автором античних комедій Аристофаном. У комедії “Хмари” Аристофан висміював Сократа. Незважаючи на те, “Хмари” сподобались і Сократ з Аристофаном подружили. У Юрія Мушкетика ще є два твори на тематику грецької міфології. Це “Правда про Прометея” і “Правда про Сізіфа”. Прометей ціною страшних мук подарував людям вогонь, не знаходить у них розуміння і елементарної вдячності. Він приходить у селище, де в кожному домі горить “його” вогонь. Проте його не впізнають, не цінують його подвигу й жодна душа не пускає його на поріг своєї вже зігрітої тим вогнем оселі. Прометея проганяють від багаття, він не може ніде зігрітися і ледве не замерзає. Тоді він краде з багаття вогняну головешку, вибігає на гору і розпалює на скелі велике вогнище. Помітивши вогонь, люди з навколишніх селищ почали просити, а потім і вимагати вогню. Прометей зрозумів, що зараз люди від нього залежні, й наказав їм побудувати для себе палац і став тираном, визискувачем чужої праці. Виявляється, саме це потрібно було людям. А коли він помер, на камінній брилі, яку поклали на його могилу, великим літерами було викарбовано: “Нашому дорогому тирану Прометею”. Алегоричне, доволі вільне трактування подвигу, проте як це перегукується з нашим сьогоденням…

Цар Коринфа мав перед олімпійськими богами великий гріх. Він захотів бути безсмертним і закував у ланцюги смерть, не рахуючись з тим, що безсмертними можуть бути лише боги. За це його кинуто у підземелля, в місцину, з якої нема виходу. Тут є гора і камінь, який Сізіф має котити на гору, а той тисячоліттями скочується донизу.
В центрі сюжету роману “Яса” – образ народного героя Івана Сірка, який упродовж багатьох років був кошовим отаманом Запорізької Січі, виступав за зміцнення дружби українського і російського народів. Його ім’я уславлено у переказах і легендах, за мотивами яких І.Рєпін створив відому картину “Запорожці пишуть листа турецькому султану”. Події у романі розгортаються не тільки на Запоріжжі, але і по всій Україні, в Москві і на Дону, в Криму і Туреччині. Автор відтворив драматичні сутички кошового з гетьманами І.Самойловичем і П.Дорошенком, тісні взаємини з рядовими козаками і посполитими, змалював боріння і пристрасті наших предків у другій половині XVII століття.
Мушкетик Ю.М. Гетьманський скарб: Роман / Авт. передм. О.В.Мишанич. – К.: Спалах ЛТД, 1993. – 432 с. – (Сер. “Укр. іст. роман”)
Легендарною стала історія про зниклий скарб наказного гетьмана Павла Полуботка. У своєму романі письменник намагається висвітлити історію його зникнення. Але основний зміст твору становить пошук скарбу іншого – духовного і політичного. З трагічно-романтичним життям наших земляків у XVIII столітті, з героями, які боролися за самостійність держави, і з такими людьми, що зраджували Україні, знайомить широкий читацький загал відомий український письменник Юрій Мушкетик.

Про це розповідає грецька новела. Ми вже звикли до того, що Сізіф ніколи не викотить камінь на гору. Проте автор “Правди про Сізіфа” знаходить оригінальне продовження міфічним мукам коринфського царя. Він пише, що якось таки Сізіфові вдалося викотити той камінь на гору, і, на диво, камінь не покотився донизу, а лишився стояти на вершині. І тут почалися нові Сізіфові муки. Він втратив сенс свого існування. Тисячі років він котив камінь на гору, а тут раптом котити уже не треба… А що ж робити бідному Сізіфу? Допікала, мучила Сізіфа нудьга. Та, зрештою, він знайшов, як її позбутися. Вийшов на гору і зіштовхнув камінь у долину. І з’явилась для Сізіфа робота. Виявляється, сенс життя полягає лише в тому марному труді, Сізіфовому труді.

І перше, і друге оповідання несуть в собі певний моралізаторський, афористичний сенс. Це своєрідні притчі. Виявляється, людям потрібна тиранія і рабський труд. Це позаміфічні сюжетні колізії, однак саме в них автор розкриває суть цих творів. Юрій Мушкетик пропонує читачеві замислитись над тим, що Сізіфова кара не в тому, що йому напророкували боги Олімпу, а набута тисячоліттями рабська звичка котити той міфічний камінь. Ця звичка до рабства закладена у людській психології на генетичному рівні. Те ж саме закладено і в психології людей: коритися тирану Прометею, шанувати зверхність, визискування, тобто спокійне, тупе, рабське сприйняття тиранії.

Автор свідомо розставляє “капкани” для своїх героїв, а коли вони потрапляють у них, уважно, з тонким художнім тактом досліджує їх поведінку, в такий спосіб намагаючись проникнути у святая святих – людське “Я”.

Заслуговує особливої уваги герой оповідання “Диявол не спить”. Мандрівний філософ Григорій Савович Сковорода постає в несподіваному полемічному ракурсі. Звичне уявлення про відомого і шанованого в народі філософа тут руйнується. Автор переконує, що в нашім уявленні не вся правда. Сміливість, полемічний пафос новели “А диявол не спить” полягає в тому, що майстер руйнує стереотипи, сформовані в нашій свідомості десятиліттями. Однак, як то не дивно, образ героя, тобто Григорія Сковороди, не втрачає від цього моральної привабливості. Навпаки, він постає перед читачем у глибинній очищеності. Григорій Сковорода всією своєю філософською працею робив велику духовну справу – виводив людей з пітьми до світла.
Це твір про сучасне село. В центрі уваги голова передового колгоспу, людина принципова, непоступлива, вмілий організатор, чуйний товариш і люблячий батько. Те, чого він домігся, далося йому нелегко. І саме ця боротьба за все прогресивне в господарстві, за нову людину, його власна складна доля, переплетення її з долями інших близьких йому людей і стала основою роману.
Потяг Юрія Мушкетика до подій минувшини, пильна увага до знакових постатей, які так чи інакше впливали на хід історії народу, на його духовний розвій, на цінності, з яких складається духовна велич нації, уміння знайти точні форми і вибудувати сюжетні колізії, точні ракурси у змалюванні достовірних характерів героїв.

“Заступила чорна хмара…” – так Юрій Мушкетик назвав свій історичний нарис про гетьмана Дорошенка. Літописці малюють нам образ Петра Дорошенка як високочолого, мудрого полководця і відчайдушно хороброго козацького ватажка. Він жив у часи Руїни, коли нашу Вітчизну розривали на шматки російські, польські, татарські завойовники. У ту тяжку добу через душу гетьмана пройшли його знакові сучасники: Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Юрась Хмельниченко, Сомко, Золотаренко, Іван Сірко, Брюховецький, Тетеря. Це були різні особистості, і слід залишився в історії народу України. Він жив разом з ними. І боровся з ними проти декого з них, твердо відстоюючи інтереси України. В походах Хмельницького простим козаком воював проти Польщі. Він уславив себе як дипломат: письмово зходився зі шведами, шукав підтримку у татар. Це його портрет намалював Ілля Рєпін у картині “Запорожці пишуть листа турецькому султану”. То був талановитий полководець. Запорозькі козаки під його орудою здобули не одну славну перемогу над ворогом. Україна стала розмінною монетою між Росією і Польщею. Однак Дорошенко не міг з тим миритися. Тоді самозваний гетьман Суховій (так його прозвали в народі) з чотирма полками (Лубенським, Переяславським, Полтавським, Миргородським) і Кримською ордою, яка приєдналась до нього рушив на Дорошенка. Та Дорошенко так уміло поставив своє військо, виявив себе таким “справжнім майстром поля”, що розбив ворога вщент. Орду, що тікала до Криму, добив уже Іван Сірко.

Гетьман Петро Дорошенко залишився у пам’яті народу як талановитий дипломат, політик, стратег, справжній патріот України. Позиція Юрія Мушкетика теж патріотична. Всі його твори пронизані щирим почуттям любові до України, до її багатостраждального народу.

Літературний дебют Ю.Мушкетика припадає на 1954 рік, коли в видавництві “Радянський письменник” опублікував його перший твір – повість “Семен Палій”. Майже шістдесят років минуло від тоді, як студент другокурсник Юрій Мушкетик розпочав на підвіконні студентського гуртожитку повість про Семена Палія.

Визначне в характері Семена Палія – діяти по справедливості, а отже – упевнити людей у тому, що він живе і чинить так, як йому велить совість. А жити по совісті – це означає не суперечити принципам народної моралі, визначати морально-етичний зміст своїх вчинків передусім інтересами народу. Семен Палій ніс у собі великий моральний потенціал, його авторитет на Україні був великий. Семен Палій прославився успішними походами проти турків, виявив талант полководця, увійшов у народну свідомість справедливим, чесним, совісним, більш того – готовим на самопожертву заради справи суспільної, всенародної, національним героєм.

Повість була прихильно зустрінута критикою і читачем, привернула увагу не лише важливістю теми, а й певною новизною в трактуванні історичного матеріалу, зокрема образу одного з героїв української історії – Семена Палія. Прозаїк прагнув дати художнє прочитання зображуваних подій, тобто не лише персоніфікувати історичну акцію, показавши, ким і як вона творилася, а й, заглянувши у внутрішній світ героїв, спробувати докопатися до людських першоджерел, рушійних сил історичного руху.

Серед фактів, які сприяли письменника до сучасності, її “гарячої” проблематики, значну роль відіграла його тривала редакційно-журналістська робота (починаючи з 1956 року він впродовж двох десятків літ працює в редакції журналу “Дніпро” – відповідальним секретарем, а згодом і головним редактором). Вона змушувала постійно бути на передньому краї літератури, де ведеться творча розвідка життя, пошуки засобів дійового втручання в нього. Першим кроком у літературній діяльності став роман “Серце і камінь” (1962). А наступні твори – передусім роман “Крапля крові” (1964), “Останній острів” (1969), збірка новел “Зелене жито” (1965), повісті “День пролітає над нами” (1967) – підтверджували, що пошуки і відкриття “глибинних пластів людського” в нашому житті, в новій особистості визначили основну лінію подальшого творчого розвитку письменника.

Роман “Серце і камінь” привертав увагу не лише постановкою гострих суспільних проблем. Звернення до них взагалі характерне для багатьох тогочасних творів. Однак важлива проблематика не завжди транспортувалася у морально-духовну, не проростала з конкретики людських взаємин. “Службовість” сюжетних ліній деяких персонажів, елемент підпорядкованості життєпроявів героїв висвітлений ще тою чи іншою мірою давався взнаки в його творах 60-х років.
Труд, любов, гострі морально-етичні проблеми сучасного села змальовано в романі “Рубіж” Юрія Мушкетика. “Рубіж” – гостросюжетний твір, в якому діють герої з нелегкими долями. Об’єднують їх клопоти про розквіт рідного краю, про виховання духовно багатої, гармонійно розвиненої особи, устремління до миру, добра і справедливості.

Роман “Серце і камінь” цікавий насамперед трактування образу головного героя Федора Куща. Вчорашній інженер-атомник стає інвалідом, втрачає надію, віру в життя. Він повертається в рідне село, плекаючи надію знайти тут “тиху заплаву”, потихеньку доживати на пенсії свого віку. Але життя навколо вирувало. Для Федора, раніше причетного до великих наукових відкриттів, тепер найбільшим відкриттям стають люди – звичайні трудівники.

Роман “Яса”, безперечно, заслуговує, щоб його назвати енциклопедією українознавства тих далеких часів, коли наш народ, проживаючи в суворих умовах руїни, плекав світлі мрії про те, щоб Україна, підтримана лицарями-січовиками, випросталася до життя вільного, незалежного. Великою заслугою Ю.Мушкетика слід вважати його прихильність до української історичної тематики, особливо до незабутніх сторінок запорізького козацтва, гайдамаччини. Романи його виховують гордість за наш волелюбний народ, показують його велич і душу.

Тема сільського буття є традиційною у творчості видатного українського письменника Юрія Мушкетика. У його творах, як у фокусі, схрестилися і своєрідно переплелися важливі суспільні й моральні питання. Ю.Мушкетик звернувся до цієї теми, щоб по-новому осмислити життя села і сказати нарешті правду, яку проніс через роки у спогадах про дитинство і юність.

1990 р. – створено оповідання “Суд”. У невеликому за обсягом оповіданні відображено суспільні явища, характерні для Радянського союзу часів сталінського та брежнєвського режимів.

В історії та літературі попередніх десятиліть побутувала ілюзія легкого і успішного переходу відсталого села до “передового” колгоспного ладу. Яскраво змальовано таке протиставлення і в оповіданні “Суд”, що вважається однією з перлин малого прозаїчного жанру, в якому йдеться про трагічне становище нашого народу в умовах волюнтаристського, командно-бюрократичного управління державою. З одного боку, ми бачимо Ганну Розсоху, з іншого Устима Рукавицю та Йосипа Шило. Письменник завжди намагається зобразити найтиповіших персонажів та типові події.

Були, звичайно і деякі перегини, але все загалом закінчилося ніби добре: бідні перемогли багатих, об’єдналися у колективні господарства і прямою дорогою пішли у світле майбутнє. Колгоспники йшли на роботу, як на свято, а держава, радянська влада захищала їх. Якщо це було так, то чому ж тоді героїня оповідання Ю.Мушкетика, чекаючи суду, перебирає у пам’яті гіркі спогади? Згадує, як рятувала від голоду дітей, “билася, як чайка об кригу, і трьох синів таки врятувала, померла лише донечка”; як стала жертвою збиткувань голови колгоспу Устима Рукавиці і фінагента Йосипа Шила, які забрали корову, обманом примусили підписатися на велику позику, а потім забрали ще й вигодуване порося.

Жінка залишилася сама (троє синів і чоловік пішли на війну). Не маючи сили захищатися від сваволі начальства безправна і цілковито залежна від волі цих наділених владою мерзотників, вона могла їм лише у вічі висловити обурення з приводу того, що “її чоловік та сини проливають кров, а вони, “мордаті кнуряки”, обирають солдаток”.

Ганна жила тільки надією на повернення синів і чоловіка із війни, та одна за одною в її хату надходили “похоронки”. Єдина радість була, що повернувся з фронту хоч один син. Але невдовзі підлікувавшись, Грицько поїхав до міста навчатись в інституті. Правда, обіцяв забрати її до себе, але не міг, бо сам дуже бідував.

Устим Рукавиця не забув, як Ганна колись назвала його “мордатим кнуром”, як писала на нього скарги, що він несправедливо забрав корову, і домоглася правди. На загальних зборах він оголосив, що Григорій, син Ганни Розсохи, виявився іноземним шпигуном, і закликав до пильності. І хоча це виявилося підлою брехнею, в Ганниній душі запанувала пустка, а її тіло ламала тяжка недуга. Вона вже не могла працювати у колгоспі, як робила це все своє життя, “не виробила мінімум трудоднів”, і той-таки Устим Рукавиця подав на неї до суду, “Сором спопеляв її з голови до п’ят… Чи є щось стидніше, страшніше, ніж суд!” Було зачитано присуд – примусова праця при колгоспі, і Ганну відпустили. Жінка вийшла на вулицю, її мучила спрага, тож вона зайшла до якоїсь забігаловки купити води і побачила там своїх кривдників. “Рукавиця і Шило тримали в руках наповнені до половини стакани й сміялися. Вони сміялися! Це було останнє, що побачила Ганна”.

Фінал трагічний: подвір’я Ганни, що колись було райським куточком. Після смерті господні перетворилося на пустку. Нікому не потрібна хата стоїть із “забитими навхрест дошками дверима та вікнами”, а поруч із нею чимало таких самих порожніх хат.
У центрі твору “Вернися в дім свій” – образ сучасного архітектора Тищенка, людини чистої, відданої справі, людини високих устремлінь і моралі. Автор досліджує вічні питання добра, справедливості, обов’язку перед собою і перед суспільством, ставить персонажів роману у складні життєві ситуації, які вимагають від них граничного напруження волі, повного й глибокого виявлення найкращих людських якостей, показує своїх героїв у їхньому нелегкому коханні.

Юрій Мушкетик у невеликому за обсягом творі змалював, без прикрас соціальну дійсність на селі, розвінчав колгоспних керівників, на прикладі життя однієї сім’ї показав руйнацію віковічного селянського укладу.

Основним має бути показ народного життя – сказав Ю.Мушкетик в одному із інтерв’ю власне творче кредо. – У творі повинна бути ідея. Цього принципу він дотримується в усіх творах. Звідси й типовий для його творів чіткий розподіл на позитивних і негативних героїв, які постають носіями двох різних морально-етичних принципів.
Гостросюжетні повісті “Обвал” – проблеми відповідальності людини перед суспільством і перед власною совістю. Зустріч з юністю, з першим коханням, смертельна загроза, подружня зрада, несподівані відкриття у власних дітях і самому собі – все це відбувається з головним героєм протягом 20 днів його життя.
“Жовтий цвіт кульбаби” – повість, в якій перехрещуються долі Миколи Васильовича Гоголя та плодовитого, уславленого тодішньою критикою, нині забутого поета і драматурга Нестора Кукольника. В книзі – також повість життя художників “Сльоза Офелії”, оповідання про наших сучасників.

Образ Ганни – це образ типової колгоспниці тих часів, але не тільки. Якщо навіть просто перелічити її чесноти, можна побачити, що в її образі втілилися кращі риси трудового народу. Ганна “в роботі з дитинства, не любила безділля, любила роботу всіляку, і переробила її багато – домашньої і колгоспної. Робота йшла їй до рук, вона вела її з піснею, звичайно, поки співалося, поки не насунуло на неї усе оте чорне, поламало, понівечило”. Ганна завжди самозречено працювала, але не мала ані достатку, ані подяки від голови колгоспу. Під час голодомору вона втратила дитину, чоловік і молодший син загинули на війні, та Ганна не скаржилася, а намагалася працювати далі, доки мала сили.

“Вона любила все чепурне, гарне, красиве. Здавалося б, звідки взятися тій красі в завжди зніченій недостатком душі. А от же жило там щось таке, що підмальовувало світ, заселяло його всім добрим і чистим”.

Образ Ганни схожий на шевченківські жіночі портрети, а її праця в колгоспі надто нагадує панщину. З історії відомо, що селяни у сталінські часи не мали паспортів, отже не мали змоги поїхати з села за власним бажанням. А закони, спрямовані проти “дармоїдства”, змушували людей виконувати певні норми (трудодні), що виявилися не під силу хворій жінці, яка вже втратила всі сили на працю і боротьбу за виживання. Саме за це Ганну й судять: вона не виробила мінімуму трудоднів, а наявність серйозних причин нікого не цікавить. Вона подала до суду кілька довідок, але їй сказали, що за цими довідками зняти з неї працездатність не можна. Ганна чесно намагалася відробити потрібне, але в неї не вистачало сил навіть дійти самій до села. Здавалося б, є свідки, є документи – та бюрократична машина судочинства не бажає їх брати до уваги.
Події Великої Вітчизняної війни оживають на сторінках роману і повісті українського письменника Ю.М.Мушкетика. Вони проходять крізь життя і свідомість героїв творів – людей мужніх, безстрашних, вольових, благородних і чесних, що здатні подолати будь-які перешкоди на шляху до звільнення Батьківщини, до щастя.

Позов на Ганну подає голова колгоспу, який узяв моду кричати на людей, часом приїжджав у поле напідпитку. Він має й гірші риси: у оповіданні викривається його майже відверте шахрайство, що обурило Ганну чи не сильніше, ніж реальні втрати. Спочатку в неї забирають корову, ніби у борг за молоко, потім вигодуване порося, вже зовсім безпідставно. Отака-то безглузда бюрократія, за поламану душу людини хтось отримує звичайне стягення. “Відтоді настало запустіння у Ганниній душі й на подвір’ї – також”.

Тут немає чому дивуватися, більший подив викликає те, що Ганна протрималася так довго. Звісно, коли людина втрачає бажання жити, й хвороби чіпляються більше. Приниження на суді – безпідставне і дике (бо ми знаємо, наскільки працьовитою була насправді Ганна) – відбирає у неї рештки сил, а вигляд ситих і задоволених життям кривдників, стає останньою краплею…

Але така розв’язка, на жаль, символічна, як уся історія: над покірними працівниками безкарно знущаються байдужі до людських доль черстві кар’єристи при владі, й саме вони виявляються життєздатнішими на той момент. Здається, що вони існують лише для того, щоб відбирати останні права у вже безправного народу. Вони втілюють найбезглуздішу й найбрехливішу командно-бюрократичну систему, яку й засуджує автор у цьому оповіданні.
Твори Ю.Мушкетика
Мушкетик Ю.М. Твори: В 5-ти томах. Т.1: Смерть Сократа. Суд над Сенекою. Гайдамаки. Жовтий цвіт кульбаби. – К.: Дніпро, 1987. – 607 с.
Мушкетик Ю.М. Твори: В 5-ти томах. Т.2: : Жорстоке милосердя: Роман; Віхола: Роман. – 1988. – 532 с.
Мушкетик Ю.М. Твори: В 5-ти томах. Т.3: Позиція: Роман; Біла тінь: Роман. – К.: Дніпро, 1988. – 568 с.
Мушкетик Ю.М. Твори: В 5-ти томах. Т.4: Біль: Повість; Обвал: Повість; Старий у задумі: Повість-притча; Сльоза Офелії: Повість. – К.: Дніпро, 1988. – 492 с.
Мушкетик Ю.М. Твори: В 5-ти томах. Т.5: Вернися в свій дім: Роман. – К.: Дніпро, 1988. – 377 с.
Мушкетик Ю.М. Твори: в 2-х т. – К.: Дніпро, 1989.
Т.1. Біла тінь: Роман; Крапля крові: Роман / Вступ. стаття К.Волинського. – 459с.
Т.2. Жорстоке милосердя: Роман; Семен Палій: Іст. повість. – 520с.
Мушкетик Ю.М. Избранные произведения. В 2-х томах. Т.1: Жестокое милосердие; Белая тень: Романы; Расказы: Пер. с укр. / Вступ. статья А.Руденко-Десняка; Худож. Ю.Копылов. – М.: Худож. лит., 1989. – 543 с.
Мушкетик Ю.М. Избранные произведения. В 2-х томах. Т.2: Повести, рассказы. Пер. с укр. / Худож. Ю.Копылов. – М.: Худож. лит., 1989. – 607 с., порт.
Мушкетик Ю.М. На брата брат: Роман / Худож.-ілюстратор А.В.Хмель; Худож.-оформлювач І.В.Осипов. – Харків: Фоліо, 2006. – 317 с. – (Українська літ.)
Мушкетик Ю.М. Яса: Роман / Післямова В.Смолія. – К.: Рад. письменник, 1987. – 597 с.
Мушкетик Ю.М. Позиція: Роман. – К.: Рад. письменник, 1987. – 324 с.
Мушкетик Ю.М. Позиція: Роман. – К.: Дніпро, 1989. – 325 с. – (Лауреат)
Це твір про сучасне село. В центрі уваги голова передового колгоспу, людина принципова, непоступлива, вмілий організатор, чуйний товариш і люблячий батько. Те, чого він домігся, далося йому нелегко. І саме ця боротьба за все прогресивне в господарстві, за нову людину, його власна складна доля, переплетення її з долями інших близьких йому людей і стала основою роману.
Мушкетик Ю.М. Рубіж: Роман. – К.: Рад. письменник, 1989. – 462 с.
Мушкетик Ю.М. Вернися в дім свій: Роман. – К.: Рад. письменник, 1985. – 373 с.
Мушкетик Ю.М. Обвал: Повісті та оповідання. – К.: Рад. письменник, 1985. – 381 с.
Мушкетик Ю.М. Жорстоке милосердя: Роман; Міст через ніч: Повість. – К.: Дніпро, 1989. – 438 с. – (Серія “Звитяга”)
Мушкетик Ю. Двобій / Ю.Мушкетик // Літературна Україна. – 2009. – № 10. – с. 6
Мушкетик Ю. Русь , яка залишилась вдома: [Про книгу В.Новодворської «349-й і останній рік Росії в Україні»] / Ю.Мушкетик // Літературна Україна : Газета письменників. – 2004. – № 22. – с. 1,4.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *