Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Зміст творів 6 клас / Володимир Рутківський ДЖУРИ КОЗАКА ШВАЙКИ Частина Третя

Володимир Рутківський ДЖУРИ КОЗАКА ШВАЙКИ Частина Третя

Повний текст із малюнками за посиланням.

Джури Вирушають У Дорогу

З ВОВКУЛАЦЬКОГО КУТА

Житло діда Кудьми скидалося на ведмежий барліг. Хіба під самісінькою стелею було маленьке віконце. Саме під цим віконцем сидів Санько й читав:

– Аз, буки, веді… Діду, а чому ми читаємо саме так, а не «а», «б», «в»?

Дід Кудьма, що до цього непорушно лежав на лежанці, поворухнувся і розплющив очі. Докірливо зауважив:

– Ой, Саньку, Саньку! Знову блукаєш там, де тебе не просили. Лозини захотілося?

Санько лише посміхнувся на ті слова. Ет, яка там лозина! Ото як узяв дід Кудьма його до себе в науку ще з літа, то й до сьогодні навіть пальцем не зачепив. Хіба що побурчить трохи. Та до його незлобивого буркотіння не тільки Санько, а й найполохливіші звірі давно вже звикли. Іде, бува, дідо повз якесь дерево і бурчить, аж тут вивірка – стриб йому на плече! А то ще й до кишені зазирає: чи нема там якогось смачного горішка?

Майже щодня до нього приходять лікуватися то лось, то борсук, то ще хтось. Учора, наприклад, придибав старий вепр. Виявляється, загнав він у живіт здоровецьку скіпку, а витягти її не може, бо ж рук нема. То дід і йому допоміг.

А от до Санька звірина за поміччю поки що не зверталася, хоча він теж дечого навчився. І сили від неба може набирати, і на ворожінні всілякому почав тямити, і лікувати накладанням рук теж уміє. І в травах непогано кумекає.

Проте найбільше Санькові до вподоби блукати поміж небом та землею. Ось так: заплющиш очі, розслабишся, ніби поринаєш у сон – і ширяєш могутнім орлом у тому безмежжі, наслухаєш тишу, вдивляєшся у те, що миготить перед заплющеними очима. І, бува, часом таке побачиш, що аж душа у п’яти проситься. То промайне небом щось блискуче, схоже на велетенського птаха з непорушними сріблястими крильми, втікаючи від гемонського гуркоту, то привидяться чудернацькі будівлі, точнісінько такі, як ото поставити одну на одну десять хат. Погано лише те, що дідо не дозволяє йому довго блукати подумки. Бо, каже, так можна не втриматися і розповісти комусь, що з ним було чи ще буде.

– Не слід людям голови морочити всілякими казками, – гнівався дідо на ті Санькові розповіді про побачене.

– Та хіба ж це казки? – боронився Санько, бо вже переконався, що все це ввижається йому не просто так. – Може, воно й справді так було чи буде?

– «Може» не допоможе, – ще більше гнівався дід. – Треба не видивами всілякими жити, а власним розумом та руками, зрозумів? А видива лише розслабляють людей. От, скажімо, привиділося тобі, хлопче, що якийсь там Іван, не доведи Господи, має померти за три літа. Скажеш йому про це, а він складе руки та й заходиться чекати кістлявої баби з гострою косою. А землю хто буде скородити, а звіра полювати, а дітей доглядати? Ні, Саньку, краще не забивай собі і людям баки всілякими мареннями, бо хтозна, чи вони й здійсняться колись. Краще помізкуй, як те, що в тебе Богом закладено, віддати добрим людям. Бо так лише даремно сили тратиш…

Атож, дуже багато сил забирають ті видива і чаклування. Тож тепер Санько розумів, чому йому стало так зле після того, як він зачаклував хирлявого татарина.

І все одно йому, Санькові, так хочеться подумки ширяти між хмар, так вже хочеться! Особливо тоді, коли дідо загадає щось робити. А що є нуднішого, ніж вчити оці веді та глаголи? От Санько і подумав: цікаво, як будуть називатися ці веді років за п’ятсот чи й більше? І спробував. Звісно, зазирнути в те, чого, може, й не буде, вдається на дуже короткий час – майже такий, як спалах блискавки… І все ж Санькові вдалося дізнатися, що ази з ведями щезли, а літери стали називатися якось інакше. А як – дізнатися не встиг.

Чи, може, йому це й справді лише привиділося…

Дід закашлявся, і Санько випірнув з небуття. Не допомагало дідові нині навіть те зілля, яким він сам себе лікував. Дуже вже старий він, дід Кудьма. І до того ж, на ньому майже не лишилося живого місця. Одні лише сліди від шабель та стріл. Схоже, не раз і навіть не десять разів довелося йому побувати в найлютіших січах. І як людина може вижити після таких ран?

– Е-е, Саньку, – відказав якось дід Кудьма на це запитання. – На те я знахар і ворожбит. Якби не це, то, мабуть, вже й на світі давно не жив би.

І все ж дідові з кожним днем стає гірше. Морозно йому і стогне ночами. А оце нещодавно сказав таке:

– Мені, хлопче, протриматися б якось цю весну. Не можна мені помирати зараз. Треба тобі передати бодай найголовніше з того, про що відаю. А до решти своїм розумом дійдеш.

А відає дід багато. І розповідає так, що й не віриться, ніби це було насправді. І про стародавніх князів дідо знає геть усе, і про те, звідкіля та коли з’явилися в Україні татари, і про битви з ними…

Розказує дідо і примовляє:

– Слухай, Саньку, та запам’ятовуй добре. Бо більше ні від кого вже такого не почуєш. А колись перекажеш і дітям своїм.

А оце дідо заходився вчити його грамоти. Мовляв, негоже ворожбиту і вивіднику бути темним. От, наприклад, той же Швайка дізнався про татарський напад. А кинути все і сісти на коня не може, бо дуже далеко знаходиться. Може, навіть і в самому Криму. То ж напише кілька закарлючок на тонюсінькому шматочку полотна і перешле Барвінком. А дід Кудьма тільки гляне на той шматок – і все йому ясно: і коли татари мають напасти, і куди саме. А потім дідо передасть через вірних людей ту звісточку кому треба.

І хоч нелегко дається Санькові ця наука, однак дечого навчитися встиг. Навіть може читати окремі слова. Але ж це так нудно!

Дідо знову закашлявся. Кашляв довго, здавалося, аж горло йому от-от надірветься.

– Діду, давайте я вас полікую, – запропонував Санько.

– Дякую, хлопче, – в перервах між нападами кашлю відказав дід Кудьма. – Не треба на мене сили свої тратити. Якось вже перетерплю.

– Тоді я піч протоплю, – сказав Санько. – Щоб вам тепліше було.

Дід Кудьма проти цього не заперечував.

У віконце було видно, як на галяву вибігло трійко молодих вовків. У одного в зубах був заєць.

– Діду, а кому ви збираєтеся віддати Куцого? – запитав Санько, пораючись біля печі.

– Є один такий, – відказав дід. Здається, кашель у нього вже минав. – За нього Пилип просив.

Незабаром потеплішало, і Санько знову повернувся до своєї грамоти. Проте раз по раз позирав у віконце, за яким весело гасали вовки.

Дід Кудьма відкинув поли кожуха, поглянув на малого і посміхнувся.

– Що, не йде наука в голову? – запитав він.

– Не йде, – зітхнувши, згодився Санько.

– То прогуляйся трохи. Тільки ненадовго.

Припрошувати Санька не довелося.

Він вибрався надвір і примружився. Опісля печерних напівсутінків було так біло, що аж очам боліло. Довкола схилялися поодинокі сосни та кострубаті вільхи.

Санько піднявся на пагорб і роззирнувся. Як завжди, ніде нікого. І не дивно – стороння людина сюди навіть у найлютіші морози не добереться. Один лише дідо знають, якими стежками ходити. Та ще він, Санько. Ото коли взяти напрямок до тієї он купини очерету, затим через п’ятдесят кроків повернути різко праворуч, а потім звернути у бік Лящівки і через сотню кроків узяти ще праворуч, то можна дістатися ледь помітної стежки, що веде до Глухих печер. Там, у землянках, мешкають зараз майбутні господарі молодих вовчиків.

А коли покружляти довкола он тих промоїн, то можна вийти на сухе, а там уже й рукою подати до Сторожового дуба, за яким маячить Воронівка…

Санько зітхнув. Так близько жити від свого села – і за увесь час жодного разу там не побувати! Що правда, якось він нишком від діда вирішив туди пробратися. А щоб не було сумно, узяв з собою Барвінка, що саме прибіг з повідомленням від Швайки. І вже під самим селом їх побачила Варка Микитина. Чи то спочатку побачила Барвінка, а тоді вже вгледіла Санькову постать, чи навпаки, – проте заверещала на увесь ліс і дала такого драла, що й сніг за нею не встигав осідати. Спочатку Санько лише дивився їй услід і дивувався, чого вона так репетує. Тоді здогадався, що Варка, мабуть, прийняла його за вовкулаку. Ще б пак – якби Санько нічого не знав про діда Кудьму та його прудких вовчиків, – либонь, подумав би те ж саме.

… Щось кинулося на хлопця ззаду, повалило носом у сніг. А коли Санько протер запорошені очі, над ним стояло трійко молодих вовків.

– Тю на вас, – сказав Санько. – Хіба можна втрьох на одного?

Вовчики радо замахали хвостами. Вони були іншої думки.

Діда Кудьму вони шанували і навіть трохи побоювалися, а от Санько був для них такою ж істотою, як і вони самі, дарма що двоногою. То ж не встиг хлопець звестися на коліна, як Лиско й Бровко вчепилися гострими зубами в Саньків кожушок і потягли його у бік Воронівки. Тієї ж миті Куций прихопив міцними щелепами хлопцеву ногу – либонь, вважав, що їхньому малому господареві приємніше буде прогулятися у протилежний бік, до Лящівки.

– А, от ви які! – вигукнув Санько і сипонув снігом у очі Бровкові. Той облишив Санька і заходився смішно терти лапою свій писок. Бровко чомусь боявся снігової пилюки. Потім голосно чхнув і кинувся на Куцого.

А Санько зчепився з Лиском, якого пам’ятав ще малим неоковирним вовченятком. Проте зараз Лиска було не так просто побороти. А що буде, коли він виросте і стане справжнім вовком? Тоді, мабуть, і сам Барвінок не дасть йому ради.

Лиско то кружляв навколо хлопця, то відскакував назад, то, мов стріла, кидався йому на шию. Мабуть, уявляв, що перед ним клятий татарин. Біля горла люто клацав щелепами і знову блискавично відстрибував убік.

Нарешті Санькові вдалося схопити меткого вовка і повалити його на землю.

– Ага, впіймався! – зарепетував Санько, налігши всім тілом на Лиска. – Будеш тепер кусатися?

Захеканий Лиско якийсь час лежав, висолопивши язика. Тоді крутнувся в’юном і вивільнився з Санькових обіймів. Скочив на ноги – і раптом насторожився. І тут же радісно заскавулів, як мале цуценя.

Санько озирнувся. Сніговою пустелею у їхній бік чвалом котив величезний вовчисько.

– Діду! – зарепетував Санько. – Барвінок з’явився!

Барвінок з льоту лизнув Санька в щоку, тоді поглянув на вовчиків і, своєю чергою, радо замахав хвостом. Під правим вухом у Барвінка причепився маленький жмут торішніх реп’яшків. Санько вже знав, що всередині того жмута є вузенька полотняна смужка з вісткою від Швайки. Проте коли хлопець простяг руку до Барвінкової шиї, той відійшов убік. Певно, Швайка наказав, аби Барвінок передав повідомлення лише дідові Кудьмі.

– Діду! – знову заволав Санько. – Він мені не дається. Він хоче бачити тільки вас!

З землянки визирнув дід Кудьма. В руці він тримав шмат в’яленого м’яса.

– Молодець, гарно служиш, – сказав дідо Барвінкові і кинув йому м’ясо. Тоді виплутав із його шерсті жмут реп’яшків, видобув з нього стрічку й почав читати.

Санько заздрісно дивився на діда. От хто добре вмів читати! Лише гляне дідо на стрічку – і все вже йому відомо. А Санькові треба чи не півдня, аби щось розібрати.

– Що там, діду? – не втримався Санько. – Де Швайка з Грициком? Що з ними?

Дід Кудьма подав йому стрічку й сказав:

– Сам читай, коли грамотний.

І повернувся до землянки. А Санько заходився ворушити вустами:

– Ти, а, ти, а… тата…

Сонце ще не звернуло й з обіду, як Санько прочитав усе, що було написано на стрічці:

«Татари відійшли у степ. Кам’яниця наша. Приходьте до печер».

– Діду, я вже прочитав! – заволав Санько. – Швайка прибув до печер! То ми як – підемо туди, га? – Проте згадавши, що дідо занедужав, уже тихіше додав: – Чи, може, краще покликати його сюди?

Та дід Кудьма, вже одягнений, стояв на порозі землянки.

– Нічого з нами не буде, коли самі прогуляємось. Та й сніговиця, бач, розгулюється.

Взимку дідо вирушав у дорогу лише тоді, коли здіймалася хуртовина. Бо мало що може бути – раптом якомусь шибайголові заманеться податися до Вовкулацького кута, і він натрапить на людські сліди? А потім, хай Бог милує, і інших за собою приведе. А цього дідо дуже не хотів. Не тому, що думав про свою безпеку, а тому, що приймає від таких, як Швайка, важливі повідомлення і передає їх кудись далі. А новини ці дідо вважає важливішими за власне життя.

– Що з мене взяти? – казав дідо. – Нічого. А от коли наші вісті не дійдуть, куди треба, – тоді можуть загинути тисячі невинних.

А ще дідо про всяк випадок вичинив своє взуття так, що за ним залишалися ведмежі сліди. І Санькові таке ж взуття зробив.

Проте все одно, вирушав у дорогу лиш тоді, коли здіймалася хуртовина.

ГЛУХІ ПЕЧЕРИ

Барвінок описував довкруж широкі кола. За ним хвостиком бігли молоді вовчики. Час від часу хтось із них тихенько скавулів – сніговиця била їм просто в писки. Проте варто було дідові Кудьмі поглянути на них, як ті змовкали і починали винувато махати своїми розкішними хвостами-поліняками. А потім знову заходилися тихенько скавуліти. Що пор биш – зовсім ще малята, хоча й вимахали вже на дорослих вовків.

Помалу вони почали відставати від Барвінка і приєднувалися до Санька. З ним було звичніше. Можна й погратися дорогою. А коли граєшся – ніяка завірюха не лякає.

Завірюха шаленіла недовго. Не встиг дід Кудьма відійти від своєї землянки за версту, як вона почала вщухати.

Коли б якийсь подорожній забрів у цю пустельну місцину, він угледів би ведмежі сліди впереміж з вовчими, що простяглися удалеч через рідкі очерети. Ось, схоже, мале ведмежатко побачило щось цікаве на цій кривобокій сосні, бо, судячи зі слідів, довгенько тупцювало довкола неї. А тут, здається, цьому маленькому ведмежаткові не пощастило – на нього напали вовки. Ич, як беркицьнулося, бідне. А дорослий ведмідь повівся якось дивно, зовсім не по-ведмежому. Замість кинутися маляті на допомогу, лише зупинився на мить (мабуть, глянув, що робиться) і почимчикував собі далі. Схоже, він був переконаний, що його синок чи донька самі дадуть собі раду.

І коли вірити слідам, то так воно й сталося. Ич, як кинулися вовчики урозтіч!

І все було б зрозуміло допитливому подорожньому. От лише одного не зміг би він утямити. Все тут є: і хижі звірі, і гонитва, і боротьба. А де гонитва з боротьбою – там повинна пролитися й чиясь кров. Проте крові не було. Навпаки – з оцих ось слідів видно, що мале ведмежатко і вовчики зіп’ялися на задні ноги. Схоже, ніби заходилися обійматися, мов старі приятелі, що бозна скільки не бачилися.

«Де ж таке бачено, щоб вовки з ведмедями обіймалися? – безперечно, подумав би занадто допитливий подорожній. – Ні, щось воно тут не те. Недарма ж це місце зовуть Вовкулацьким кутом. Треба, мабуть, мерщій брати ноги в руки…»

Місце, куди прийшов дід Кудьма, видавалося ще безлюднішим і дикішим, ніж Вовкулацький кут. Вивернуті з корінням старі дерева, нагромадження гранітних брил. А ще звідкілясь ледь чутно пахло димом.

Проте вовчики вже давно відчули, що тут хтось є, і грізно наїжачилися.

Зненацька майже з-під гранітної брили вигулькнула невеличка постать і кинулася назустріч прибульцям. Проте вона лише встигла вигукнути:

– Санько! – і тут же впала, бо з-за спини на неї накинувся Куций. А коли знову підвелася і втерла з обличчя налиплий сніг, на Санька поглянули збентежені Грицикові очі.

Санько гримнув на вовчиків, допоміг Грицикові звестися на ноги й сказав:

– Ти, Грицику, обережніше. Не кидайся так. Вони ж тебе вперше бачать і подумали, що в тебе щось лихе на думці…

Грицик обтрусився і навмисно спокійним голосом відказав:

– Подумаєш! І зовсім я не злякався. І не таке мені доводилося бачити.

Проте після цього намагався триматися від вовчиків якомога далі.

А Санько не міг відвести від давнього товариша захопленого погляду.

Грицика важко було впізнати. Охайний, майже новий, кожушок, сива шапка, червоні чобітки. Вчорашній пастушок зараз скидався на паничика, з якого не спускає очей турботлива матуся. І головне – шабля у піхвах при боці!

– Справжня? – заздрісно запитав Санько.

– Ще б пак! – гордовито відказав Грицик. Він вихопив шаблю з піхов – і в повітрі сріблястим полиском спалахнула криця.

Санькові чомусь стало мулько на душі. З очей от-от готові були закрапати сльози. Це ж міг би й він ходити в такій одежі! Це ж і в нього висіла б при боці грізна зброя! А тут… Він скоса позирнув на свою пошматовану вовчими зубами свитку, і вуста йому знову підозріло затремтіли.

– Це мені дід Кібчик пошили, – сказав Грицик. – Гарний кожух, правда?

Санько тільки хитнув головою. Йому забракло слів. А Грицик раптом ляснув себе по лобі і кудись було рвонув. Проте одразу ж зупинився і з острахом поглянув на вовчиків.

– А вони мені кожуха не порвуть?

– Вже ні, – заспокоїв його Санько. – Вони тебе прийняли за свого.

– Тоді трішки зачекай! – гукнув Грицик і пірнув у щілину між двома брилами. Санько не зводив погляду з того місця, куди щез його друг. Цікаво, що він замислив?

Звідкілясь вигулькнув Швайка. Він посміхнувся до Санька, міцно обійняв діда Кудьму й сказав:

– А ми вас, діду, вже давно чекаємо.

– Пилипе, а де мої сакви? – долинув з-за брил стривожений Грициків голос.

– Там, де й були, – відказав Швайка. – На Вітрикові.

– А Вітрик де?

– Жує овес у криївці біля старого берестка.

Дід Кудьма кивнув Санькові і рушив до пагорба, над яким стирчали зі снігу зарості дерези та шипшини. Засунув руку кудись за кущ дерези, смикнув на себе – і кущик поволі поїхав убік. Схиливши голову, разом з Саньком увійшов до просторого помешкання. Десь із-під стелі сіялося слабке світло, на столі блимало кілька каганців. У кутку хтось хрипко стогнав. Біля лави сидів четвертий з вовчиків – Хлопчик – і сумовито зітхав.

– Бач яке… – сказав незнайомий Санькові чоловік. Був він широкоплечий, тепло одягнений, з його маківки замість чуба звисало пасмо чорного волосся. Санько вже знав, що це пасмо називають оселедцем і носять його ті, хто вважає себе нащадком вояка зі старокняжої дружини. А ще вони носили сережку у вусі.

– Бач яке, – повторив незнайомець. – Сам двері відчинив, ніби відчув, що Лимар задихається.

Лимар – то був хазяїн Хлопчика.

Дід Кудьма підійшов до хворого, відкинув ковдру, уважно оглянув страшну рану на боці.

– Вепрова робота, – сказав він невідь до кого. – Ану, Саньку, давай, що ми там принесли. Будемо лікувати цього невдаху.

Лимар тільки скреготав зубами, коли руки діда Кудьми торкалися рани. А Хлопчик аж повискував від жалю до хазяїна.

«Правильно чиниш, – подумки похвалив вовчика Санько. – Лимар – гарна людина. Бережи його».

Хлопчик сердито зиркнув на Санька.

«Відчепись, – проказали його очі. – Без тебе знаю, що мені робити…»

– От би й мені такого вовчика, – мрійливо сказав незнайомець з оселедцем на голові. Крім нього, в приміщенні сиділо ще двоє чоловіків. Їх Санько вже знав. Один, русявий з-за Переяслава, звався Каліберда. Інший, рудуватий Свирид, був родом з Канева. Це були майбутні господарі Лисого та Бровка…

– Е-е, Остапе, не так воно швидко робиться, – засміявся господар Бровка, переяславець Калі берда. – Дідо Кудьма будь кому своїх сірячків не дарують.

Тим часом дід Кудьма закінчив поратися біля по раненого і підсів до столу. Уважно оглянув Остапа й сказав:

– З-за порогів, значить, прибився. Що ж там не сиділося?

– Звідкіля ви знаєте, що я з за порогів? – здиву вався Остап.

– Е-е, чоловіче добрий, – втрутився канівський Свирид. – Дід Кудьма все знають. І звідкіля ти взявся, і коли народився, і що в тебе на думці.

Остап знітився.

– Та я, власне, про це вже знаю, – сказав він. – Мені Швайка, ого, скільки про вас розповідав! Тільки незвично якось…

– То хочеш і собі мати вовчика? – запитав дід Кудьма.

– Еге ж, діду! Ото, як побачив Швайкового Барвінка у роботі – то ні їсти, ні пити не можу. Дуже нам такий помічник потрібен. Ви навіть не уявляєте, як потрібен!

– Чому ж не уявляю, – заперечив дід Кудьма. – Уявляю.

Він озирнувся на Санька і наказав:

– Приведи-но Куцого.

Куций зупинився на порозі і обвів присутніх сторожким поглядом. Він уперше бачив стількох двоногих одразу.

– Коли подобається, можеш узяти його собі, – сказав дід Кудьма Остапові.

Остапа немов змело з-за столу. У два швидких кроки перетнув він приміщення, присів перед Куцим і заніс над ним долоню, збираючись погладити вовчика. Шерсть у Куцого стала дибки, він відсахнувся і показав гострі зуби. Проте варто було дідові Кудьмі кахикнути, як Куций одразу ж заспокоївся.

– Це Остап, твій господар, – сказав Куцому дід. – Слухайся Остапа!

Куций перевів погляд з діда на Остапа і якийсь час пильно розглядав нащадка старокняжого дружинника. Тоді тицьнувся писком у широку долоню.

– Визнав! – радісно загорланив Остап. – Визнав мене Куций! Ну, діду, беріть за нього все, що хочете. Коня не пожалію!

Дід Кудьма посміхнувся.

– Кінь тобі самому знадобиться, – сказав він.

Нараз завіса хитнулася і до приміщення ввійшов Грицик. В одній його руці був клунок, іншу він тримав за спиною.

– Це, Саньку, тобі, – сказав він і простяг клунок товаришеві. – Від діда Кібчика і всіх наших.

Санько розгорнув клунок, і в нього завмерло серце. У клунку були кожушок, чоботи і смушева шапка.

– Це все моє? – затинаючись, прошепотів він.

– Ні, не все, – відказав Грицик. – Візьми ще й це…

І він подав Санькові справжню шаблю в піхвах.

БИТВА НА КАМ’ЯНИЦІ

Санько навіть не завважив, як на ньому опинилися чобітки та кожушок.

Швайка оглянув його з усіх боків і вдоволено усміхнувся:

– А що? Гарно. Вміє дід Кібчик шити, нічого не скажеш.

Гарно то воно гарно. Та хіба роздивишся, що на тобі, в такій темряві? То ж Санько з Грициком хутенько вислизнули надвір.

Насамперед хлопці стали розглядати чобітки. Диво, а не чобітки! Таких у їхньому селі ніхто не мав. А що вже казати про кожушок! Санько і в дорослих такого не бачив. Кращий навіть, аніж у Грицика. Бо в того кожушок уже засмальцювався на рукавах, і одна пола була трохи надрізана.

– Де це ти його так розірвав? – поцікавився Санько.

– З татарином на шаблях бився, – відказав Грицик.

У Санька перехопило подих.

– Як – зі справжнім?

– Еге ж. Тільки з малим. З сином того Рашита, пам’ятаєш?

– Але ж Рашит ніби товариш Швайці…

– Та ми ж не навсправжки билися. Просто змагалися на дорослих шаблях. Я, Саньку, майже місяць прожив у Рашита. Вчився їхньої мови, доки Пилип ходив до Криму.

Санько заздрісно зітхнув. Ет, уміють же якось влаштовуватися люди! Он Грицик, як свій, живе у татарській сім’ї, Швайка до Криму ходить… І тільки він, Санько, нидіє у Вовкулацькому куті, як болотяний сич.

– Ану, покажи, яка в тебе шабля, – зажадав Грицик і видобув з піхов свою. Шаблі у них виявилися майже однаковісінькими. Щоправда, трішечки заважкі, та то нічого. Головне – справжні майже козацькі шаблюки, а не вирізані з дерева!

– А ти битися на справжніх шаблях умієш? – запитав Грицик.

– Вмію, – відказав Санько. – Дідо Кудьма навчив. Він колись, знаєш, яким козаком був?

– Був та загув, – зневажливо пхекнув Грицик. – Куди йому до Швайки чи Вирвизуба!

І тут же злякано озирнувся на замасковані двері. Хоча й не видко було діда Кудьми, проте, кажуть, він усе знає і все чує. Тільки б не почув цих Грицикових слів!

– Ану, захищайся! – гукнув Санько.

Задзеленчали шаблі. Барвінок знудьговано відійшов убік. Йому чомусь не подобалися ці змагання між своїми. Зате Бровко з Лиском виявилися справжніми поціновувачами шабельного двобою. Мабуть, тому, що вперше його бачили.

Гарно бився Грицик. Відстрибував, пригинався, замірявся то зверху, то з боків, і в останню мить міняв напрямок удару. Та ще встигав і повчати:

– Не став шаблю впоперек удару! Тримай м’якіше!

– А я й ставлю косо, – відказав на те Санько. – А так умієш?

Він ковзнув шаблею по Грициковій зброї, а коли вона от-от мала дзенькнути об ефес, зненацька з силою натис на руків’я. Грицикова шабля вирвалася з рук і відлетіла на кілька кроків.

– Отакої! – обурився Грицик. – А я саме збирався показати цю хитрість тобі!

– Тю, я її давно вже знаю, – пхикнув Санько.

– Хто тебе навчив? – ревниво поцікавився Грицик. Він був переконаний, що з усіх козаків лише Швайка вмів так ударити. Ну, може, ще Вирвизуб.

– Кажу ж тобі – дідо навчив.

– Ану, давай ще!

Проте змагатися далі не судилося. Прочинилися двері, і з землянки визирнув Остап.

– Гей, козачата! – гукнув він. – Обід вичах!

По обіді дід Кудьма розгладив бороду і зажадав:

– А тепер розкажіть усе, як воно було на Кам’яниці. Тільки не перестрибуйте з п’ятого на десяте.

Остап зі Швайкою перезирнулися.

– Розказуй ти, – сказав Остап. – Я – що? Я надійшов в останню мить.

І Швайка почав розповідати.

З його слів виходило, що все почалося з діда Кібчика. Наприкінці вересня той вициганив у Вирвизуба дві плоскодонки, гукнув своїх воронівців і заходився разом з ними гасати вгору та вниз по Дніпру. Братчики вже й обурюватися почали, бо ж треба було знаходити якесь затишне місце і влаштовуватися на зиму – а дід гасає, мов курка з яйцем. Проте дід Кібчик на ті кпини не зважав. Закінчилося тим, що одного дня він прихопив з собою ще й Вирвизуба і поволік його за Переволочинський брід – туди, де береги сходилися найближче і на звивині ріки шаленіла течія. Не допливаючи до того місця, дід наказав хлопцям зупинитися і запитав Вирвизуба:

– Ну, як – подобається?

Вирвизуб звівся на ноги й озирнувся. Навпроти збігав до води горбистий берег, помережаний численними ярами і зарослий столітніми деревами.

– Гарне місце для зимівлі, – сказав Вирвизуб. – Кінному не пробратися, а піший нам не страшний.

– Не страшний, коли його мало, – відказав дід. – А коли багато? Ні, ти краще поглянь он туди!

Нижче за течією, на самому обрії, бовваніла химерна гора Кам’яниця. Вона була схожа на перевернутий догори дном казан, котрий невідомо коли залишив на Дніпровому березі якийсь велет.

– Ну то як – подобається? – перепитує дід Кібчик.

– Хто його зна, – обережно відказав Вирвизуб. – Дивлячись для чого…

– А для того, що ми отут будемо жити для себе, – дід Кібчик тицьнув пальцем у порізаний яругами берег, – а отам, – кивнув на Кам’яницю, – для ординця.

– Зачекай… Хочеш сказати, що в цих яругах ми зведемо курені, триматимемо коней, а коли налетять татари – боронитимемося на Кам’яниці?

– Саме так, і не інак, – кивнув дід Кібчик. – Кращого місця для оборони не знайти. Там і печери є, аби від вітру заховатися, і колодязь. Ми з Кудьмою свого часу не раз там зупинялися. І коли вміло відбиватися, то один зможе вистояти проти цілої сотні. Головне, аби сторожа не проґавила появу ординця.

– А чи надовго нас вистачить, коли татарва обкладе Кам’яницю з усіх боків? – засумнівався Вирвизуб. – Їм же поспішати нікуди. Розкладуть багаття, поставлять шатра, пустять пастися коней…

– Не буде їм де пастися, – запевнив дід Кібчик. – Випалимо геть усе довкола, жодної травини не залишимо. Бач, пали її хоч зараз!

І справді, трави довкола стояли жорсткі, бурі. Вони, здавалося, лише чекали іскри, аби спалахнути до півнеба.

Вирвизуб посмикав рудого вуса, гмукнув щось сам до себе, а тоді звелів правити до берега. А наступного дня всі братчики зі своїм скарбом перебралися до яруг.

Було братчиків не так вже й багато – біля двох сотень. Тож роботи вистачало всім. Хто видовбував у найнеприступніших місцях землянку та випасав коней, хто вдень і вночі на чолі з Вирвизубом стежив за степом чи бився з татарськими роз’їздами. А найсильніші братчики, кленучи все на світі, викочували на вершину Кам’яниці важезні брили.

– Нічого, хлопці, піт кісток не ломить, – підбадьорював їх дід Кібчик. – Зате буде що скидати на голову татарві.

До грудня козаки затягли на гору майже все каміння, що було довкола. Проте не встигли дух перевести, як дід загадав іншу роботу: поливати водою і без того круті схили Кам’яниці. Квапився дід, підганяв до краю стомлених братчиків і все тривожніше позирав у бік степу – чи не з’являться на обрії ногайські орди.

Проте й грудень уже минув, і січень крижаним холодом дмухнув на землю – а татарів не було видно. Лише в середині січня звідкілясь із-за дніпровських порогів до Кам’яниці пробився нащадок великокняжого дружинника Остап Коцюба з трьома десятками своїх хлопців. І тоді з’ясувалося, що татарам хоч і муляла Кам’яниця, як порохня в оці, однак Остап зі своїми козаками, що розташувалися в дніпрових плавнях майже навпроти Перекопу, непокоїв їх куди більше. То ж тисячі ординців навалилися на дві Остапові сотні і, зрештою, витиснули їх з плавнів. Півтори сотні втратив Остап Коцюба, але татарів полягло чи не вп’ятеро більше.

– Тепер наша черга, – сказав дід Кібчик, і Вирвизуб наказав сторожі потроїти пильність. Швайці він нічого не наказував, бо той і так тижнями блукав невідомо де. Швайка стежив за переміщенням орди лише одному йому відомими способами.

І все ж ледь не проґавив появу ординців.

– Якби не оцей ось Грицик, – сказав він і пригорнув хлопця до себе, – то захопили б нас татари, як ластів’яток у гнізді.

– Це ж чому? – звів брови дід Кудьма. – А Барвінок де був?

– Він поранив лапу, тож я дав йому трохи перепочити. А сам перейшов на маяки.

– Але ж це небезпечно, – зітхнув рудий Свирид. – Маяк у нічийному степу і маяк у степу татарському – то різні речі.

– Нічого, якось викручуємось, – посміхнувся Швайка. – Отож дав я знати Грицикові, що вертаю до Дніпра, і поїхав собі. Був переконаний, що татари знаходяться не менше, ніж за півтора переходи до Кам’яниці. Так маяки показували. А вони, виявляється, без перепочинку гнали до Кам’яниці. Та я цього, кажу, не врахував. Аж біля самих плавнів чую: хтось мене наздоганяє. Озираюся – Грицик. А далі… То як воно далі було, хлопче?

– Та як… – знітився від загальної уваги Грицик. – Я побув ще трохи на могилі і збирався вже вертати до шатра…

– Ти у Рашита жив? – запитав Каліберда.

– Еге ж, у нього. Вже почав сходити, аж дивлюся – з боку Шафира мигнуло. Я кинувся назад і замаякував Пилипові. А потім думаю: а що, коли він не побачить? Він же казав, що збирається до Дніпра…

– А таки не бачив, – визнав Швайка.

– То ж я скочив на коня і подався навздогін, – закінчив Грицик.

– Спаси тебе Бог, братику, – сказав Швайка. – Все ж таки ми встигли підняти хлопців і перебрати ся до Кам’яниці. Ледь видерлися по линві нагору – аж перед нею геть все зачорніло від ординця.

Швайка замовк і потягся до кухля з водою.

– А далі що було? – почулося з лавки, де лежав хворий Лимар. Ніхто й не завважив, що він давно перестав стогнати.

Швайка ковтнув води, поставив кухля на стіл.

– А далі вже нецікаво. Татари билися не стільки з нами, скільки з тим, що вигадав дід Кібчик. Якби не він, то, мабуть, і нас би витурили з плавнів, як ото Остапа з товаришами.

– Ти не перестрибуй, – нагадав дід Кудьма.

– А що там перестрибувати? – знизав плечима Швайка. – Спішилися ординці і кинулися на Кам’яницю. Біжать – а вибігти не можуть. Стали рачки, побігли на чотирьох – те ж саме. А ми їх б’ємо, як куріпок. Тоді вони почали вирубувати сходинки. Трохи помогло, але не те, щоб дуже. Бо варто послизнутися одному – як умить зчинялася з них така купа, що в нас трохи животи не лускали від реготу.

– І довго вони так бігли? – поцікавився Каліберда.

– Майже до полудня. А потім ми взялися за каміння, то вони знову опинилися там, звідкіля й починали. Так що сміхота одна, а не битва. Ми й не зчулися, як сонце зайшло.

– А вночі вони не пробували видертися? – запитав Свирид.

– Звісно, пробували. Тільки нічого в них не вийшло, бо ми знову полили схили водою. А мороз такий був, що вода замерзала, ледь торкнувшись землі. То ж вони ще трохи поковзалися та й пішли спати.

– Та яке там спання! – перепинив Швайку Остап і звернувся до діда: – Ваші вовчики підкралися до табунів і вчинили там такий переполох, що ординці до ранку ловили своїх коней.

– Не тільки вовчики, – уточнив Пилип. – Твої хлопці, та й наші, що в яругах залишилися, теж своїх рук доклали. Зі спини на татар наскакували, чистісінько як хорти на ведмедя.

– І скільки ж ви так воювали? – запитав дід Кудьма.

– Недовго, два дні усього. Коні в них геть охляли, бо дід Кібчик усю траву довкола випалив. Так, що назва одна була, а не битва.

– Не прибіднюйся, – урвав його Остап. – Ми ж бачили, що на другий день татари дісталися майже до вершини. У мене аж серце завмерло. Ну, думаю, пропали братчики…

– Було й таке, – згодився Шайка. – Бо що ж то за битва, коли і шаблю з піхов не витягнув? Пробилися вони в одному місці, то Манюня їх так пригостив, що вони, мабуть, і досі згадують. Вивернув на їхні голови ледь не півгори.

– Манюня – це хто? – запитав дід Кудьма.

– Демко Дурна Сила, – пояснив Пилип. – Дідів онук. Так його братчики перехрестили.

– Молодець, – сказав дід Кудьма. – І ви теж молодці. Хай там як, але добру справу зробили. І ти, і Вирвизуб, і Остап…

– Ет, які там молодці, – заперечив Остап. – Ну, поклали кілька сотень татар – та й по всьому. Їх же все одно менше не стало.

– Не кажи, – зупинив його дід Кудьма. – Раніше татарам давали відсіч біля свого дому. Та й то не завжди. А тепер дали відкоша у його ж таки, татарському, степу.

– От-от, – підтримав Швайка діда Кудьму. – І дід Кібчик таке балака. А ще, знаєте, що він каже? Це, каже, тільки початок. Після цього всі відчайдухи зі всієї України до плавнів дніпрових підуть.

– Чому саме до дніпрових? – не згодився переяславець Каліберда. – Можна б зібратися біля Сули чи Удаю. І до домівки близько, і коли що – ліс поряд.

– Не те кажеш, – зупинив його Швайка. – Ти чекатимеш його біля Удаю, а він Трубіж пограбує. Таки правду каже Остап, що найкраще зупинитися десь неподалік Перекопу. І тільки ординець висуне носа з Криму – ти його шилом у бік!

– Швайкою, – уточнив Свирид. – Здоровецькою такою, щоб аж підстрибнув.

– Нехай швайкою, – згодився Пилип. – Головне, що він тоді менше облизуватиметься на Україну. Бо не до неї вже буде йому.

– Є там такі місця, – мрійливо сказав Остап. – За порогами. І скелясті, і які завгодно. І плавні там ще глухіші, ніж у вас. І ліс є. Зробити засіки, отаборитися десь на острові – і добра січ була б! Тільки ж треба, аби народ туди пішов. А це не так просто.

– Звісно, непросто, – згодився Швайка. – Але на те і розходяться нині наші братчики по всій Україні. Розкажуть, як били татарина у його ж степу, – може, й згодиться хто прийти підсобити.

– Згодяться, – твердо мовив дід Кудьма. – Тепер прийдуть. Головне – початок є. Ет, скинути б мені років з тридцять!

ВТРАЧЕНА ЗБРОЯ

Остап Коцюба стояв, прихилившись до стовбура, і зосереджено розглядав полотняну стрічку.

– Ну як? – запитав захеканий Санько. – Гарно служить Куций?

Годину тому дід Кудьма заховав цю стрічку в реп’яховий жмут, причепив Куцому і наказав йому шукати хазяїна. А Санька послав слідом, щоб перевірив, який з Куцого шукач.

– Молодець, – похвалив Остап Куцого, складаючи стрічку. – Ледь до смерті не злякав.

– Це ж як?

– А так. Вийшов я надвір і роздивляюсь, що ж воно зробилося за ніч. Аж тут як штовхне мене щось ззаду під коліна! Я з несподіванки злетів у небо, повисів там трохи, аж дивлюся: та це ж Куций!

Звідкілясь випірнув Грицик. Поглянув на Остапа, відвів Санька убік. Тихо сказав:

– Мабуть, ми з Швайкою незабаром поїдемо звідсіля.

– Куди?

– А ти хіба не чув, про що дорослі говорили? Дід Кібчик усіх козаків розігнав, щоб розповіли про ту битву на Кам’яниці. Навіть Вирвизуба погнав.

– То він що – найголовніший у вас?

– Ні. Але його всі слухають. А коли до діла дійде, то більше слухають Вирвизуба.

 

Санько з заздрістю подивився на свого товариша. Гарно йому живеться: є кінь, Швайка поруч, їдь, куди заманеться…

А Грицик із заздрістю дивився на Санька. Щастить же людині! Поруч з дідом Кудьмою бути – таке не кожному дано. З його знайомих лише Швайка жив біля діда. Навіть Вирвизуб не удостоївся такої честі.

– Слухай, Саньку, а як тобі з дідом? – запитав він. – Не буває страшно?

– Та ні, – відказав Санько. – Він добрий. Навіть не лається. І всього вчить.

– То він тебе вже й чаклувати навчив? І по зорях гадати?

– Трохи навчив, – скромно зізнався Санько. – Але ще не всього. Мені ще треба багато вчитися.

– Слухай, Саньку, – раптом зашепотів Грицик. – А ти можеш всіх зачаклувати?

У його очах заграли бісики.

– Не знаю, – чесно визнав Санько. – Ще не пробував.

– То ти… – Грицик озирнувся, йому на очі втрапив Остап, що ніс цеберко з вівсом для свого коня. Слідом за Остапом підтюпцем трюхикав Куций. – А Остапа зможеш зачаклувати?

Санько з сумнівом поглянув на могутнього нащадка великокняжого дружинника. Це зовсім не те, що підстаркуватий миршавий татарин. Усе ж сказав:

– Спробую.

Тоді пильно втупився у широкоплечого козарлюгу. Вуста його щось шепотіли.

А Остап і не здогадувався, що його зачакловують. Він ішов і легенько відштовхував грайливого Куцого, що раз по раз заступав йому дорогу.

– Зачекай, друже. Спочатку діло треба зробити…

Нараз він відставив цеберко, упав на коліна і гавкнув по-собачому просто в пику Куцому:

– Гав! Гав гав!

З несподіванки Куций беркицьнувся на спину. А Остап на чотирьох підбіг до нього і загарчав:

– Гр-р-рр…

Остап нагадував величезного пса, що вирішив погратися з маленьким цуценятком. От лише забув, як це робиться. Тож замість того, щоб учепитися у вовчиків загривок, Остап чомусь почав вдавати бугая Петрика – катав бідолашного Куцого по снігу, наче обрубок колоди.

Грицик роззявив рота на те диво. Такого він ще зроду не бачив.

– Ну й дає! Це ти його вже зачаклував, так?

Санько кивнув. Він і сам не сподівався, що в нього так легко вийде.

А пособачений Остап усе жвавіше буцав не на жарт переляканого Куцого. То на бік його перевертав, то на живіт. І все загрозливіше гарчав:

– Гр-рр…

Нараз усе скінчилося. Остап востаннє буцнув вовчика і звівся на ноги. Куций негайно скористався з нагоди і шаснув за найближче дерево.

А Остап узяв цебро, озирнувся довкола й здивовано запитав:

– О! Який же це дурень витовк стільки снігу? Чи не ви, голуб’ята, тут бучу затіяли?

Грицик остовпів.

– Дядьку Остапе, ви що – нічого не пам’ятаєте?

– А що б то я мав пам’ятати? – поцікавився Остап, і вільною рукою заходився струшувати з себе сніг.

– То це ж ви самі його витовкли! Коли Куцого буцали.

– Я? Буцав Куцого? Ну, знаєш… – образився Остап. – Говори та не заговорюйся! І чого це ви, власне, поставали отут стовпцями і витрішки справляєте? Що, вперше мене побачили, чи роботи більше немає? Он гляньте на свої шаблі – вони у вас геть поіржавіли!

Потому презирливо чвиркнув у сніг та й подався з цебром до свого коня.

– Ну, Саньку, – тільки й спромігся Грицик на ці слова. – Невже ти й справді його зачаклував? Чи, може, йому самому заманулося?

– Як тобі сказати… – Санько й справді не міг підібрати слів, аби пояснити, як воно вийшло. – Я подумки попросив його погратися з Куцим.

– Ну й погрався!… Куций ледь не гигнув з переляку!

Санько поглянув на хмари, за якими ледь прозирало сонце, і заквапився:

– Мені вже час. Треба дідові помогти.

– Я тебе проведу, – напросився Грицик.

Дорогою він розповів, як йому жилося у пастуха Рашита. А жилося йому там непогано. Цілими днями випасали вони коней з Рашитовим сином Махмутом. Заодно вправлялися на шаблях і вчилися один у одного мови.

– Рашит казав сусідам, що купив мене на невільницькому ринку в Кафі.

– А зараз що він скаже?

– Що віддав мене своєму братові, який живе в Криму…

Грицик ішов, зосереджено дивлячись під ноги. Де-не-де з-під снігу виступала вода.

– Цього літа я, мабуть, знову подамся до Рашита. Швайка каже, що мені треба добряче вивчити їхню мову й звичаї. Я ж, Саньку, хочу бути таким вивідачем, як Швайка. А ще Рашит каже, що я дуже схожий на татарча…

Санько зміряв поглядом товариша з голови до п’ят. Щось ніби і є в ньому татарське. А може, то лише здається.

– Що, схожий? – запитав Грицик.

– Та ніби ні, – відказав Санько.

– Це тому, що я одягнений по-нашому, – пояснив Грицик. – А коли одягаюся по-їхньому, то Рашит каже, що я вилите татарча.

Санькові чомусь замуляло на душі. Довгими ночами він не раз мріяв, як разом з Грициком буде козакувати. Та, видно, не судилося. Він, мабуть, житиме так, як живе нині дідо Кудьма. Лікуватиме поранених та хворих, вчитиме вовків служити людям. І зрештою, стане відлюдником, як і дідо Кудьма…

Від таких думок Санько не втримався і тяжко зітхнув.

– Ти чого? – здивувався Грицик.

– Просто так, – ухилився від відповіді Санько.

Біля двох старих осик друзі зупинилися.

– Ану, давай ще на шаблюках! – вигукнув Грицик.

Вони завжди тут змагалися. Бо при дорослих козаках змагатися нецікаво. Тільки й чуєш:

– Не так, Грицику, руку тримаєш! А ти, Саньку, пом’якшуй удар. Та не так! Ану, ще раз!

А тут, без глядачів, можна змагатися як завгодно.

– Я – козак Швайка! – вигукнув Грицик і його шабля засвистіла в повітрі. – Ну, татарчуку, начувайся!

– А я молодий козак Кудьма! – вигукнув Санько і теж схопився за шаблю. – Не буде тобі, бусурмане, пощади!

Як же гарно видзвонювали в повітрі шаблі! Як завзято зійшлися на герці бійці! Білка, що зопалу визирнула з дупла, перелякано чкурнула аж на самісінький вершечок. Заєць, що звівся на задні лапи біля куща калини, чкурнув так, що за ним аж закуріло. Проте безвусі лицарі нічого не помічали.

– А, клятий ногайцю, ти ось так? – вигукував Грицик. – То на тобі!

– Щоб козак Кудьма відступав? Не бути цьому ніколи! – волав Санько і раз за разом викрешував жмути іскор з Грицикової шаблі.

Нараз між ударами до них долинув якийсь незрозумілий звук. Хлопці завмерли. Звук долинав із снігових заметів на протилежному кінці галявини. Тримаючи шаблюки напоготові, хлопці без найменшого остраху подалися у той бік.

Першим зойкнув відчайдушно сміливий козак Швайка:

– Ведмідь! Тікаймо!

– Ой! – вихопилося і в молодого козака Кудьми.

Так, це був ведмідь. Величезний, скуйовджений, він ішов на чотирьох лапах, змахував кудлатою головою і глухо ревів.

Санько й не зчувся, коли його понесло услід за Грициком. Затим юні відчайдухи почали мінятися місцями. То Грицик обжене товариша, то Санько наддасть так, що здавалося, ніби Грицик не біжить, а перебирає ногами на місці. Щоправда, в Саньковій голові тіпалася думка, ніби він чинить щось не так. Та щоб зважити на неї, треба було зупинитися бодай на якусь хвильку, аби все гарно обміркувати. Проте розмірковувати не було часу. Ведмідь ішов по їхньому сліду. Глухо ревів і, зрештою, теж перейшов на чвал.

– Мамо! – мимоволі вихопилося у Санька.

– Ой, рятуйте! – підтримав його Грицик. Тепер він боявся навіть озирнутися.

Вгору, вниз. Стрибок через кущ, знову вниз… А ревіння все посилювалося. Грицикові здавалося, що пазуристі лапи от-от вчепляться йому в потилицю.

Здається, те ж саме ввижалося і молодому козакові Кудьмі.

Хлопці вже не кричали і не кликали на допомогу. Тільки стиха повискували тоненькими, як у новонароджених цуценят, голосами.

Вгору, вниз… Через стовбур, через вимоїну…

Зненацька перед ними виросла згорблена постать. Це був дід Кудьма.

– Що з вами? – запитав він здивовано. Мабуть, у світі трапляються такі ситуації, коли й чарівник безсилий щось зрозуміти.

– Ой, діду…- видихнув Санько.

– Тікайте! – оминаючи старого, з останніх сил заволав Грицик. – Ведмідь!

Проте дід Кудьма і не думав приєднуватися до хлопців. Навпаки, він сповільна рушив назустріч ведмедеві, хоча в його руках не було навіть лозини.

– Що, Михайлику, знову зуб розболівся? – співчутливо запитав він, коли до ведмедя залишилося кілька кроків. Ведмідь сів на сніг, жалібно заскиглив і приклав широку лапу до скуйовдженої пики.

– От нещастя, – похитав головою дід Кудьма. – Ну, нічого, зараз ми його заговоримо…

Ведмідь завмер. Дід щось стиха забурмотів. Тоді кілька разів провів долонями навколо ведмежої пики і знову щось пробурмотів. Ведмідь стежив за його руками так, як стежили б Санько чи Грицик за бджолами, що кружляли навколо їхніх носів. Ведмеже схлипування усе тихішало. Зрештою стихло зовсім.

– От і все, – сказав дід Кудьма. – Іди гуляй.

Якусь мить ведмідь сидів нерухомо. Тоді звівся на ноги, стиха замурмотів, мабуть, подякував за допомогу – і подався назад. Мигцем зиркнув на хлопців, і в його очах спалахнуло щось схоже на зневагу. Скидалося на те, що він хотів ще й презирливо сплюнути убік, як ото нещодавно Остап Коцюба. Але, певно, ще не навчився.

– Чом же ти, Саньку, не побалакав з ним? – запитав дід Кудьма, коли ведмідь щез за кущами. – Я ж тебе вчив, як заговорювати хворі зуби. Чи, може, злякався?

Санько почервонів.

– Злякався, – вичавив він із себе.

Дід Кудьма посміхнувся у сиву бороду.

– А даремно. Це ж Мишко, хіба забув? Я ж його колись підібрав зовсім крихітним і виходив. І ти, до речі, про нього разів з десять розпитував.

Санько ще нижче схилив голову. Він не міг утямити, чому всі розповіді про ведмедя так швидко вилетіли йому з голови.

– А де ж це ваша зброя? – зненацька запитав дід Кудьма. – Де ж ваші шаблюки?

Хлопці дружно лапнули за піхви. Шабель не було. Ні в Грицика, ні в Санька. Мабуть, десь посіялися під час втечі.

– Ех ви, козарлюги, – скрушно похитав головою дід Кудьма, хоча очі його випромінювали веселу посмішку. – Що ж, доведеться, мабуть, самому йти на пошуки. Сподіваюся, що Мишко не прихопив їх з собою.

ШВАЙКА В БІДІ

Грицик ладен був заплакати. І було від чого – Швайка не хотів брати його з собою.

– Навіщо тоді ти взяв мене своїм джурою? – допитувався Грицик. – Джура скрізь повинен бути з хазяїном, а ти…

– Та який я тобі хазяїн? – відбивався Швайка. – Я тобі швидше за брата буду. Тож і кажу як брат: їхати тобі не можна. Невже забув, що пан Кобильський ще й досі точить зуби на вас з Саньком?

Та Грицик не слухав.

– А Барвінка береш, – далі правив своєї. – Він що – кращий від мене, так?

І підозріло шморгнув носом.

 

А пан Кобильський у цей час сидів у своїй світлиці і в задумі погладжував опасисте черево. Біля нього шанобливо схилився Тишкевич. Час до часу він крадькома стріляв очима по світлиці.

«Ич, як розкошує, – заздрісно думав він. – Ну нічого, незабаром, може, й мені пощастить…»

– То, кажеш, якщо я не подам сигналу переяславцям про небезпеку, то Тахір-бек мене не зачепить? – запитав пан Кобильський.

– Істинно так, ясновельможний пане, – ще більше зігнувся в попереку Тишкевич. – Правда, довколишні села трохи пошарпає. Але ж то так – для вигляду, щоб у Переяславі, бува, чого не запідозрили.

– Мене це бидло не цікавить, – презирливо кинув Кобильський. – Одних заберуть – з інших дві шкури здеру.

І знову погладив черево – йому так легше думалося.

– А за Швайку, кажеш, Тахір-бей дасть табун коней?

– Так, ваша ясновельможносте. Проте лише за живого. Бо він знає дуже багато. І саме це цікавить Тахір-бея…

Зненацька Тишкевич замовк і втупився у вікно. Обличчя його почало набирати мертвотного виразу.

– Що ти там побачив? – поцікавився пан Кобильський.

– Швайка, – хрипко вичавив з себе Тишкевич.

– Ну то й що? Він не так уже й рідко зазирає сюди. Передає мені те, що розвідав. А я доношу далі у Переяслав.

– Так… він же шалений! Побачить, що я тут… що ви зі мною…

– А це вже не твоя турбота, – знудьговано позіхнув пан Кобильський. – Хоча… заховайся краще он туди…

І він кивнув у бік заслоненої ніші.

Швайка увійшов до світлиці. Привітався і сказав:

– Пане Кобильський, хлопці розізнали, що на початку літа ординці збираються у великий похід на Переяславщину.

– Та ти що? – щиро жахнувся пан Кобильський. – От же ж халепа! Треба негайно передати цю новину переяславському старості. А тобі дякую за неї, хоча вона й вельми неприємна. Але ж ти інших не приносиш.

Швайка розвів руками.

– Що поробиш, пане. Така вже моя доля.

– То я зараз звелю хлопам, аби принесли медовухи, – сказав пан Кобильський. Проте замість гукнути когось, сам вийшов із світлиці.

– Потрібна мені твоя медовуха, – зневажливо кинув йому вслід Швайка і затнувся. Краєм ока він помітив, як хилитнулася зелена завіса. Придивившись пильніше, завважив кінчики чобіт, що визирали з-під неї. А більше нічого Швайка помітити не встиг, бо двері широко розчинилися і до світлиці увірвалося шестеро здоровенних челядників. За ними виднілося розпашіле обличчя пана Кобильського.

– Хапайте його! – наказав він.

Швайка блискавично вихопив шаблю. Проте замахнутися нею не встиг – завадила стеля. А челядники вже оточили його з усіх боків. Та все ж упоратися із Швайкою було не так легко. Одного, вивільнившись на мить, Пилип з такою силою стусонув в обличчя, що той відлетів від дверей і завмер, іншого вдарив коліном у живіт так, що бідолаха лише кавкнув. Проте до світлиці увірвалося ще кілька челядників, і жива купа, внизу якої врешті-решт опинився Швайка, помалу затихла.

– А тепер розказуй, – звелів пан Кобильський, коли зв’язаний Швайка опинився перед ним. – Розповідай, як продаєш своїх хлопців-переяславців, як злигався з татарами. А ви слухайте, – звернувся він до челядників. – Слухайте, щоб розповісти переяславському старості, що почули. Правда, він майстер викручуватися, та тепер йому діватися нікуди.

– Он воно що, – посміхнувся Швайка розбитими вустами. – Виходить, я служу татарам. І хто ж це вам такого наплів?

– Є вірні люди, – відказав пан Кобильський. І, обернувшись до завіси, звелів: – Ану, виходь!

Завіса відхилилася і з’явилося зблідле обличчя Тишкевича. Швайка поглянув на нього і криво посміхнувся.

– Що ж, цього й треба було чекати, – сказав він.

 

Барвінок прибіг до Вовкулацького кута під ранок. Обіпершись об двері передніми лапами, він голосно заскавулів. А коли дід Кудьма вийшов на двір, вовк схопив його за холошу і потяг у бік Канівців.

– Схоже, з Пилипом щось трапилось, – здогадався ворожбит.

Проте подався не за вовком, а рушив у протилежний бік – туди, де все ще сидів Остап з товариством.

Козаки саме снідали. Почувши новину, вони кинули все і миттю скочили на застояних коней.

– То, кажете, він подався до пана Кобильського? – ще раз перепитав Остап і перевірив, чи легко шабля вихоплюється з піхов.

– Та до нього ж, добра б тому панові не було, – відказав дід Кудьма. – Ет, казав же я Пилипові, щоб гнав просто на Переяслав!

– Не журіться, діду. Визволимо нашого товариша, хоч де б він був. Голови покладемо, а визволимо. Е-е, а ви куди? – вигукнув Остап, побачивши, як дід Кудьма сідлає коня.

– З вами поїду, – відказав дід і з зусиллям забрався в сідло. – І Санька з собою візьму. Бо вчуваю, що вам самим не впоратися з панськими посіпаками.

– Але ж вам не можна лишати Вовкулацький кут! – вигукнув Остап. – Ви ж тут повинні сидіти! Та й узагалі… роки ваші не ті, аби на конях гарцювати.

– Нічого, – відказав дід. – Раз можна. А за вовчиками Лимар догляне.

– Я ж бо, звісно, догляну, – сказав Лимар, який щойно вишкандибав у двір. – Тільки я, діду, краще б замість вас поїхав…

Проте дід Кудьма його вже не слухав. Він розвернув свого коня і подався за Барвінком. Козаки, стенувши плечима, мовчки подалися слідом. Позаду їхали Санько з Грициком.

Коли перед ними забовванів маєток пана Кобильського, дід Кудьма озирнувся на супутників і звелів:

– Мовчіть і нічому не дивуйтеся. Я стану переяславським старостою… – Потому перевів погляд на Санька й повів далі: – А ти, Саньку, мусиш підтримати мене, бо боюся, що сам не втну. Не забув, як?

– Не забув, – відказав Санько. – Треба навіювати всім, буцімто ви – переяславський староста.

– Еге ж. Ну, хлопці, з Богом!

 

Сторожовий челядник, що саме смачно пообідав, походжав біля воріт залізної брами і длубався тріскою в зубах. Нараз він остовпів, бо побачив гурт вершників, що галопом наближалися до маєтку. Він чкурнув за ворота і вже звідтіля войовниче зарепетував:

– Хто такі? Стрілятиму!

– Тобі що, повилазило? – поцікавився передній. Челядник зазирнув у щілину і зблід, бо впізнав у прибульцеві суворого переяславського старосту. А переяславський староста жартувати не любив. Ледь що – так огріє канчуком, що півроку будеш чухатися.

Проте цього разу переяславський староста канчуком розмахувати не поспішав. Лише коротко звелів:

– Поклич свого господаря!

Челядник стрілою майнув до палацу. За хвилю на ґанку з’явився напіводягнений пан Кобильський. З-за його плеча виглядало розгублене обличчя Тишкевича.

– Пане ясновельможний старосто! – вдарив об поли пан Кобильський і кинувся власноруч відчиняти ворота. – Ви до мене? Яка честь! Яка радість!

– Де Швайка? – суворим голосом запитав переяславський староста, і його холодний погляд пронизав Кобильського наскрізь.

Той зіщулився. Хотів було запевнити, що ніякий Швайка до нього не заїжджав, проте рука його вже вказувала на кам’яний льох.

– Т-там…

– Приведіть його!

Два челядники, обганяючи один одного, кинулися до льоху. А ще за хвилину звідтіль вийшов Швайка. Одежа на ньому була роздерта, обличчя вкрилося струпами і плямами засохлої крові.

– А тепер виведіть його коня! – звелів переяславський староста.

Невдовзі Швайка вже гарцював на своєму Вітрику.

– І шаблю принесіть! – це вже він звелів челядникам.

А дід Кудьма гарячково розмірковував, як йому бути далі. Зарубати цю товсту тварюку і його за проданців? Було б незле, але тоді по всіх усюдах розійдеться поголос, що козаки з плавнів порішили вельможного пана. А це означало, що вони, окрім, ординців, матимуть ворогами ще й своїх глитаїв… Ні, рубати пана Кобильського поки що в жодному разі не можна. Але що тоді можна?

 

Отак розмірковував дід Кудьма і водночас ні на мить не спускав напруженого погляду з пана Кобильського та його челяді. Відведеш очі – прийдуть вони до тями і тоді вже козакам буде непереливки.

Дивився дід і з жахом відчував, що його полишають останні сили. Та зненацька йому наче навіяв хтось: дід Кудьма побачив старого товариша Кібчика, який шмагав свого онука Дурну Силу… Посміхнувся старий ворожбит, хотів перевести вдячний погляд на Санька – це ж бо була його підказка, – але не мав часу. Тож лише кашлянув і звернувся до Тишкевича:

– Ану, як тебе там…

– Це Тишкевич, – підказав Швайка і люто зиркнув на схилену постать старшого челядника. – Найбільша з тутешніх сволот…

Проте дід помахом руки зупинив його і повів далі:

– Візьми он ту ломаку, що біля стайні, і добряче пройдися по спині свого хазяїна.

– Ясновельможний пане! – Кобильський благально приклав руки до грудей. – Ви не посмієте…

Проте челядники вже повалили свого повелителя на сніг, а Тишкевич з хеканням опустив дрюка трохи нижче спини пана Кобильського. Той стріпнувся і тоненьким голосом вереснув:

– Ой! За що?

«Ще йому вліпи, ще! – подумки наказував Санько Тишкевичу. Хлопець навіть не помітив, як раптово заплющив очі дід Кудьма, як похитнувся в сідлі і, мабуть, упав би, якби його не підтримав Швайка. – Отак йому! Хай знає!»

А з вікон маєтку, з дверей хлівів, льохів та клунь визирала решта челядників. Дехто з них гарячково протирав очі, бо не йняв віри побаченому. І на те були підстави. Біля воріт сиділо на конях кілька бідно зодягнених вершників і спостерігали, як посеред двору старший челядник Тишкевич проходжувався ломакою по спині свого ясновельможного пана.

– Хех! – широко замахувався Тишкевич.

– Ой-ой-ой! – скрикував пан Кобильський.

– Хех!

– Ой, мамо!

Тишкевич так розходився, що не одразу й завважив, як вершники розвернули коней і розчинилися в сутінках. А коли врешті усвідомив, що він чинить – уся його спина вкрилася крижаним потом. Це ж… це ж нечувано! Як воно трапилося, що його укоханий пан, мов останній холоп, лежить зі спущеними штанами посеред двору в кізяках, а він, Тишкевич, шмагає його?

Таке не пробачають. За таке пан може скарати на смерть. Що ж робити?

– Ой-ой-ой… – стогнав пан Кобильський і щулився в очікуванні чергового удару дубця. Проте його не було. Пан Кобильський боязко повів очима ліворуч, праворуч… Нараз завважив, як Тишкевич відкинув ломаку, тоді кинувся до стайні, вивів найшвидшого коня і, не сідлаючи, рвонув на ньому за ворота.

І лише тоді ясновельможний пан дещо скумекав.

– Це він… – прогарчав пан Кобильський і став рачки. – Це Тишкевич мене… Доженіть його, пся крев! Шкуру спущу-у!

Нажахані челядники, збиваючи одне одного з ніг, наввипередки рвонули до стайні.

КІНЕЦЬ ВОВКУЛАЦЬКОГО КУТА

У лісі за Канівцями Швайка різко звернув з дороги.

– Подивимося, що буде далі, – сказав він.

– Гадаєш, пан кинеться в погоню? – радо запитав Остап і поклав руку на шаблю. – О, це було б гарно! Бо, правду кажучи, я вже трохи занудьгував у ваших краях.

– Про шаблю забудь, – хрипким голосом попередив його дід Кудьма і закашлявся. – Хіба… коли нападуть… тоді виймеш.

Вони стояли за високими кущами. Звідсіля добре було видно натоптану дорогу. Навколо панувала глибока тиша. Лише зрідка її переривало хрипке дихання діда Кудьми.

– Діду, вам зле? – стривожено запитав Швайка. – Може, поїдемо далі?

– Нічого, якось перебудеться, – по хвилі відказав дід. – Та й недовго лишилося чекати.

І справді, за деякий час до них долинув уривчастий цокіт копит.

– Хтось один жене, – прошепотів Остап і знову поклав руку на руків’я шаблі.

– Ти чув, що дідо сказали? – прошипів Швайка. – Нас тут немає, зрозуміло?

Остап лише зітхнув.

– Ет, навіть погрітися не дадуть!

Стукіт копит усе наближався. Нараз повз них, наче вихор, промайнула постать вершника, що раз по раз періщив коня. Це був Тишкевич.

– А зараз буде погоня, – сказав Швайка. Він повернувся до діда Кудьми і посміхнувся. – Ну, діду, ви молодець з молодців! Це ж треба таке устругнути – відшмагати пана руками його найвірнішого холопа! О, тепер бідолашний Тишкевич до кінця своїх днів боятиметься сюди потикатися!

Швайка хотів ще щось додати, проте його голос потонув у шаленому стукоті копит. Ще хвиля – і повз них промайнув гурт челядників пана Кобильського.

– Тепер можна спокійно рушати своєю дорогою, – вирішив Швайка, коли кінський тупіт розчинився в сірих сутінках. – Схоже, цим песиголовцям нині не до нас.

Та все ж, аби менше залишати за собою слідів, рушили льодом звивистої річечки Ірклійки. Їхали повільно. Мела поземка. Дід Кудьма ледве тримався в сідлі. З обох боків його підпирали Швайка з Остапом. Підтримували вони діда лагідно і обережно, наче важко пораненого товариша.

– Тримайтеся, діду, – підбадьорював Швайка старого. – Ось приїдемо додому, наваримо зілля – і вашу хворобу як рукою зніме!

– Ні, Пилипку, не для мене вже те зілля, – з зусиллям відказав дід Кудьма. – Схоже, настав мій час…

– Ну що ви таке кажете? Вам же треба ще Санька навчити!

Дід Кудьма не відповів. Здається, слів Швайки він уже не чув.

 

Поклали діда в землянці, де жили козаки.

– Тут йому буде краще, ніж у себе, – вирішив Швайка. – Хоч доглянути буде кому.

– А я що – не можу? – образився Санько.

– Можеш, – запевнив його Швайка. – Але нині ти сам ледве на ногах тримаєшся. Я ж знаю, що навіювання дарма не минається. Та й не об тім річ. Ми ж можемо для діда й дичини скільки завгодно роздобути, і молока, коли треба. А ти ж сам не будеш бігати до села й назад?

І Санько погодився. Справді, бігати йому було ніколи. Він цілими днями не відходив від діда. А той, прийшовши до тями, квапився передати хлопцеві все, що не встиг до цього. Проте з кожним днем тихішими ставали його слова, все повільніше він їх промовляв. І все частіше дід лежав з заплющеними очима, і дихав так тихо, що іноді здавалося, ніби життя полишило його. Проте дід знову знаходив сили розплющити очі і поглядом шукав Санька.

– Ох, мабуть, так і не довчу тебе, дитино, – винувато шамкотів він. – Доведеться тобі самому проходити всі науки…

І знову надовго поринав у забуття. Лише час від часу з його пошерхлих вуст злітали нерозбірливі слова. Інколи Санькові здавалося, ніби він розуміє їх. Дід розмовляв з якимись людьми, вмовляв їх не піддаватися татарам.

А потім дід зовсім замовк. Лиш інколи з його заплющених очей стікала каламутна сльоза. Де блукала у ці дні його ворожбитська душа – в сьогоденні, в далекому минулому чи такому ж далекому майбутньому? І чому час від часу стискалася його правиця – та, що тримала колись шаблю? З ким дід Кудьма бився, кого він оплакував? Матір свою, котрої давним-давно вже не було на цьому світі? Вірних лицарів-побратимів, чиї кістки вороняччя рознесло по всіх усюдах?

Цього козаки не знали. Не знав і Санько. Він не відпускав холодну дідову руку і подумки умовляв його:

«Не треба, діду, помирати, не треба! Живіть ще довго-довго. От чуєте: ваші руки теплішають і серце б’ється частіше. Правда ж, діду? І дихаєте ви глибше, глибше… А очі ваші вже розплющуються… отак, отак…»

І, здається, Санькові вмовляння допомогли. Якось уранці дідове чоло почало зволожуватися, очі повільно розплющилися. Дідо поглянув на змарніле Санькове обличчя і ледь помітно всміхнувся.

– Дякую, дитино… – вимовив він понад силу. – Мені знову добре… Та просив би тебе вийти… маю щось Пилипові сказати…

Коли Санько, витираючи мокрі очі, відійшов до дверей, дідо ледь чутно прошепотів схиленому над ним Швайці:

– Зараз я відійду… нічого дитячі сили… переливати в дірявий міх… Бережи хлопців, Пилипку, ідіть за пороги… по Дніпру… а я молитиму за вас Бога…

І дід замовк. Його застиглі очі вже дивилися крізь Швайку.

– Що, заснув? – пошепки поцікавився Грицик, увійшовши до землянки.

– Заснув, – погодився Швайка і повільним рухом зняв шапку. – Вічним сном заснули дідо Кудьма…

МАЦИКОВІ ТОВАРИШІ

Сніги розтанули швидко і дружно. Веселі струмки з тихим дзюрчанням подалися до Дніпра. Щораз тепліше пригрівало сонце і земля просихала на очах. Ліси та діброви вкрилися блідо-зеленавим серпанком, і в них залунали голоси перших мандрівних птахів.

Ополудні піщаною лісовою дорогою пробирався на кошлатих татарських коненятах чималий гурт озброєних чим попало вершників. Поруч з переднім конем – високим, довгастим – неспішно трюхикав вовк. Час від часу вовк нечутно щезав у кущах, а за хвилину так само нечутно випірнав з них далеко попереду. Чекаючи на господаря, вовк знічев’я розглядав якихось комашок, які, опритомнівши після тривалого сну, грілися під сонцем.

 

Трохи позаду від Швайки їхав його вірний джура Грицик. Як і пристало порядному джурі, він робив те, що і його господар. Погляне Швайка угору – і джура туди ж дере кирпу. Наморщить Швайка чоло – і в джури бровенята сповзаються докупи. От лише люлькою ще не розжився Грицик. Тож замість неї він тримав у зубах якусь кривулясту гіллячку. Гіллячка була нестерпно гірка, Грицик кривився і раз по раз чвиркав на землю.

Санько їхав у гурті воронівських хлопців. Після того, як поховали діда Кудьму, козаки почали роз’їжджатися. Остап з Куцим подалися за свої пороги, інші теж рушили збирати охочих до козакування. Останнім полишив Вовкулацький кут Пилип Швайка. Тепер у нього було два джури.

– Ну, куди я тебе подіну? – бідкався Пилип перед згорьованим Саньком. – Згодом, може, ти й заміниш нашого діда, а поки що тобі треба якнайшвидше вибиратися з цього гнилого болота. Замалий ти ще для волхвування. Тож поїдьмо краще до наших братчиків, а там видно буде…

Але спочатку Швайка вирішив зазирнути до Воронівки.

– Не годиться нам cамим вирушати до Вирвизуба, – пояснив він хлопцям. – Усі мої друзі збирають людей, а ми що – гірші?

Зустрічати їх збіглася ледь не вся Воронівка. У селі були чомусь певні, що ні Грицика, ні Санька вже давно немає в живих. А тут на тобі – приїхали такі гарні хлопці в кожушках, у нових чоботях і на власних конях. Спражні тобі паничі, а не звичайні воронівські хлопці!

Однолітки хвостом бігали за Грициком, ловили кожне його слово. Всі воронівські дівчатка потайки закохалися в нього. А от за Саньком ніхто не ходив і не закохувався. Бо як взяла його мати додому, то так і не відпускала до самого від’їзду. Все годувала його та обмивала то радісними, то гіркими сльозами.

Гарно було у Воронівці. І спокійно. Панові Кобильському тепер було не до Грицика з Саньком. Після того, як його віддухопелив – проти своєї волі – Тишкевич, пан як поїхав до Канева з сорому, то так і досі не вертався, і казали, що повертатися не збирається. Тож воронівці не без підстав почали вважати, що на їхню вулицю прийшла довгождана воля.

А коли Швайка розповів землякам про те, як хоробро бився з татарами дід Кібчик та інші воронівські козаки, піти до плавнів вирішили ледь не всі. Але Швайка був перебірливий.

– У тебе, дядьку, вже сивина світить, – казав він одному. – От коли будемо збирати народне рушення – тоді тебе першого покличу, а поки що грій свої кісточки на сонечку та сій зерна для своїх онуків.

Не приймав він і тих, хто мав сім’ї.

– Краще вирощуйте нам козаків, – казав.

Не приймав він і Грицикових ровесників.

– Спочатку навчіться витирати носи, – радив він їм.

А приймав Швайка до свого гурту лише таких, як і сам, відчайдухів. Таких у Воронівці зібралося зо два десятки. До них у день від’їзду прибилося майже стільки ж михайлівських та канівецьких хлопців.

Вирішив було покозакувати і бугай Петрик. Він якимось чином рознюхав, що його малий хазяїн повернувся в село, і останніми днями не відходив від Грицика ні на крок. А коли воронівці попрощалися з рідними і рушили в дорогу, Петрик теж подався з ними. Лише біля Сули завагався і повернув назад. Мабуть, Швайка з Грициком якось довели йому, що негоже полишати без нагляду таку велику сім’ю, бодай і коров’ячу.

Коли виходили з Воронівки, Санько раз по раз озирався на маму. Шкода її було, ой, шкода! Від тепер вона залишилалася самісінька на цілий світ. Так чіплялася за повід, так плакала, що і в каменя, мабуть, сльози закапали б, не те, що в Санька. І якби Швайка не нагадав їй, що пан Кобильський напевне ще вернеться – так би й не відпустила Санька.

Санько важко зітхнув. Проте день стояв такий погожий, птахи співали так весело, що поганий настрій швидко розвіявся. Санько під’їхав до Грицика, який усе ще смоктав свою кривулясту гілочку, і сказав:

– Пам’ятаєш, Грицику, як ми минулого року втікали з Воронівки?

– Так то ж було минулого року, – поважно, як і на лежить людині з люлькою, відказав Грицик. – А те пер, бач, скільки нас! Тепер нам ніякий татарин не страшний.

Вийняв гіллячку з рота, сплюнув на землю і озирнувся на воронівців. Ті їхали впереміж з канівецькими та михайлівськими і збуджено гомоніли поміж собою. І майже не роззиралися довкола. Вони вірили, що Швайка все одно перший угледить небезпеку.

Грицик докірливо похитав головою. Що ж воно буде, коли Швайка знову подасться у татарський степ? Проте вголос нічого не сказав. Не гоже меншому, навіть джурі такої поважної людини, як Швайка, робити зауваження старшим. Тож він знову смикнув за повід, і його кінь наздогнав Вітрика.

– Про що ти зараз думаєш, Пилипе? – запитав Грицик. – Про татарів, еге ж?

– Та ні. Думаю оце, звідкіля беруться такі люди, як Тишкевич. Ет, шкода, що так і не поквитався з ним!

– Ще поквитаєшся, – заспокоїв його Грицик.

– Звісно, поквитаюся. Але коли то буде! А до того він може ще не раз такого накоїти!

Атож, Грицик уже знав, стільки лиха може накоїти чужинський вивідник. Та ще й такий підступний, як Тишкевич.

– Слухай, Пилипе… А що, коли він зараз десь не подалік? І вивідує, куди ж це стільки людей їде.

– Отож бо й воно, – зітхнув Швайка.

– Або знаєш що? Зібрав таких, як і сам, запроданців і десь розбишакує…

– І це може бути, – погодився Швайка. – Ех, попався б він мені трохи швидше!

– Або оце крадеться нишком за нами…

– Ні, цього не може бути, – заперечив Швайка.

– Це ж чому?

– Тому, що Барвінок таких, як він, за версту чує.

І справді, Барвінок поводився так, що Грицик зрозумів – Тишкевича поблизу і духу немає.

Проте десь під вечір Барвінок завмер і сторожко нашорошив вуха. Коли Швайка наздогнав його, вовк запитально глянув на господаря. Отримавши дозвіл, нечутно ковзнув у лісову гущавину.

– Щось побачив? – запитав Володко Кривопичко.

Швайка приклав палець до вуст. Тоді зіскочив з коня і прошепотів:

– Ідіть за мною. Але тихо! І тримайтеся трохи віддалік.

І щез слідом за Барвінком. Проте за кілька кроків воронівці натрапили на нього. Прихилившись до стовбура сосни, Швайка пильно вдивлявся углиб лісу.

– Світло, – прошепотів він, коли воронівці стали поруч.

– Невже татари? – висловив здогад хтось із канівецьких хлопців.

– Навряд, – розсудливо відказав Грицик. – А от Тишкевич – це може бути.

– Та ні, – заперечив Швайка. – Це хтось нашого штибу, інакше Барвінок поводився б не так. Ви ось що, хлопці… Я зараз піду туди, а ви скрадайтеся за мною.

Край невеликої галяви палахкотіло багаття. Довкола нього сиділо з десятеро чоловік. Вони насторожено повернули голови до самотнього прибульця. Зненацька один з них скочив на ноги і вигукнув:

– Швайка! А щоб ти скис!

– А, Мацик! – відгукнувся Швайка і ступив до гурту. – Що, чекаєте, поки схоплять татари?

Мацик посміхнувся.

– Не думав я, що ти так швидко втратиш вивідницький нюх! – сказав він. – Невже не помітив нашої сторожі?

– Та ніби помітив, – відказав Швайка.

– А де вона, га? З якого боку?

– Зараз вискочить…

Швайка ледь чутно свиснув. У гущавині щось загрозливо загарчало, і в ту ж мить з-за високого куща глоду сполохано випурхнув кремезний чоловік.

Швайка насмішкувато пирхнув:

– Ну й полохлива в тебе сторожа, Мацику!

– Ніби ти не злякався б, – засоромлено почав виправдовуватися вартовий. – Стою, видивляюся, аж очі на лоба лізуть. А тут як гаркне щось біля самісіньких штанів! А вони, розумієш, в мене єдині… О, та це ж вовк! – вихопилося у вартового, коли Барвінок вийшов на галявину і усівся біля Швайкових ніг.

– Звісно, вовк, – згодився Швайка. – А ти гадав, що то був ведмідь?

– Привіт, друже, – сказав Мацик Барвінкові. І пояснив тим, хто сидів навколо багаття: – Це він врятував мені життя. Ось, візьми, скуштуй, – і він витяг із клунка шмат якоїсь печені.

Швайка поворушив гілкою в багатті, запитав:

– До Вирвизуба розігналися?

– До нього, куди ж іще, – відказав Мацик, спостерігаючи за тим, як їсть Барвінок. – Ото коли розігнав нас дід Кібчик по селах, подався і я до своєї Ковалівки. Почав розповідати про те, як дали чосу татарві – аж тут на мене налетіло трійко панських посіпак. Мовляв, чом зманюєш народ? Ну, я дав їм у зуби, звісно. Затим зібрав найкращих хлопців, то й ідемо оце козацької саламахи скуштувати.

Швайка прискіпливо оглянув Мацикове товариство й поцікавився:

– Ви що – тільки ложки для саламахи взяли?

– Чому тільки ложки? – запитав полохливий вартовий.

– Та щось малувато шабель бачу.

Вартовий виставив уперед ріжно, яким можна було б підняти півкопиці.

– А це ж тоді що? – запитав він.

Швайка зиркнув на ріжно, стенув плечима.

– Для сіна добре. Але ж ногайці – не сіно.

– Яньо цим ріжном двох ногайців заколов, – втрутився Мацик. – Як хрущів прохромив.

 

– А їхні шаблі я роздав хлопцям, – сказав Яньо. – Навіщо вони мені? – І він любовно погладив вичовганий до блиску держак.

– Тоді інша річ, – згодився Швайка. – Але коней щось не бачу.

– З кіньми гірше, – почухав потилицю Мацик. – Коні вдома залишилися, бо там без них як без рук. А собі позичимо у татар.

– А коли татари не згодяться? – запитав хтось із канівецьких.

– Згодяться, куди вони дінуться. Хлопці на них зараз люті, мов ті чорти.

– Хто зараз не лютий, – зітхнув Мациків сусіда.

– Еге ж, – підхопив Мацик. – Тому і йдемо до Вирвизуба.

Темнішало. Язики полум’я шугали угору. Санько приліг поруч з Грициком. Барвінок підійшов до них, покрутився трохи і влаштувався посередині.

Нараз від дороги долинуло:

– Пугу!

– Ще один, – сказав Яньо.

Проте він помилився. До вогнища підійшло п’ятеро.

– Куди зібралися, братове? – запитав передній.

– Туди, куди й ви, – відказав Мацик. – До Вирвизуба. А самі звідкіля будете?

– З Берестового, може, чули? Це під Галичем. Дізналися, що взимку бусурманів трохи полоскотали, то чом, гадаємо, і влітку цього не зробити? О, то й вовки вже з вами? – здивувався він, коли побачив, як поміж хлопців насторожено звівся Барвінок. – Ну й часи настали! Навіть звірина йде на татарина…

НА БОБРОВОМУ ОСТРОВІ

На четвертий день на обрії замаячіла Кам’яниця. Трохи пізніше з-за лози вигулькнули вартові.

– Татари, чи що? – приставивши долоню до лоба, запитав Мацик.

– Аби татари, то за ними вже давно здійнялася б курява, – заперечив Швайка. – Ні, то хтось із наших.

Він не помилився. Верхові повільно їхали назустріч. Незабаром Санько в передньому упізнав Остапа Коцюбу. Поруч з ним раз у раз виринала з трави голова Куцого.

– Як ти сюди потрапив? – почоломкавшись, запитав його Швайка. – Ти ж ніби з хлопцями збирався за пороги.

– Були ми з братчиками й там. Та потім вирішили, що цього літа тут буде веселіше. Тож і перебралися сюди.

– А Штефан де?

– У таборі. Просив мене повартувати замість нього. Бо йому, бач, ніколи. Підбирає загін з нових гарних хлопців. Коли хочеш, і тобі може вділити.

– Не треба мені нікого. Самому в татарському степу набагато краще, – відказав Швайка.

Острів, куди Остап направив Швайкових товаришів, називався Бобровий. Був він доволі великий – з одного кінця ледь виднівся інший. На ньому поодинці росли вигинисті дуби, над водою погойдувалися очерети та ліщина. Поміж дубів виднілося зо два десятки просторих куренів. А от від бобрів, здається, й сліду не лишилося. Чи то вже винищили їх, чи самі подалися світ за очі. Та й не дивно, адже на острові зібралося кілька сот людей. І всі були при ділі. За очеретами роздягнені братчики з галасом заводили неводи. Тут же рибу розтинали і в’ялили під спекотним сонцем. Чоловіків з тридцять нічної сторожі відсипалися в холодку. Пахло димом. Біля казанів куховари патрали дичину, і пір’я розліталося довкола, наче пухнасті листопадові сніжинки.

– Захотілося, розумієш, хлопцям свіжини, – пояснив Остап. – А то все саламаха та саламаха.

Поміж казанами походжав голий до пояса дід Кібчик і бурчав на кашоварів, що не так готують. А сам раз у раз позирав у бік Вирвизуба, котрий над берегом випробовував прибульців. Уздрівши Швайку з хлопцями, забув про все і, наче молодий, кинувся до них.

– А я вже думав, що з вами щось трапилося! – ще здалеку гукнув він. – А як там Кудьма?

– Нема вже діда, – глухо відказав Швайка. – Померли дідо. Визволили мене з пазурів Кобильського і померли.

– Он як… – дід Кібчик незмигно задивився на неозору дніпрову гладінь. – Так, казав він про це. Оце, каже, як зберетеся великим гуртом, то можу й перебратися до своїх батьків… Що ж, гарне життя прожив Кудьма. Важке і чисте. Може спокійно дивитися в очі пращурам своїм.

Звідкілясь випірнув і зупинився Демко Дурна Сила. Тепер у ньому важко було впізнати колишнього вайлуватого воронівського хлопця. І без того високий на зріст, Дурна Сила, здається, за цей рік повищав чи не на цілу голову. І плечі стали такі, що в двері він міг пройти лише боком.

Схоже, Демко теж не одразу впізнав хлопців. Принаймні, якусь хвилину розглядав їх з таким виглядом, наче вперше побачив. Нарешті широко посміхнувся і вигукнув:

– Ну, хлопці, і витягнулися ж ви! Як ті дубки.

Себе Дурна Сила, мабуть, вважав уже справжнім дубом.

– Хочете, покажу наш острів? – запитав він.

І не без гордощів додав: – Мене тут усі знають!

І справді, Демка знали добре. Коли вони проходили повз чоловіків, майже на кожному кроці чулося:

– О, наш Манюня заявився!

Або:

– Хлопчику, щось ти погано ростеш. Може, мало каші їси?

– Це вони так жартують, – посміхаючись, пояснив Демко товаришам.

А коли вони лишилися самі, попрохав: – Ви от що, хлопці… Не кажіть, як мене дражнили в селі, гаразд?

– Це ти про Дурну Силу? – уточнив Грицик.

– Еге ж. Розумієте, дурна сила – вона і є дурна. А от Манюня – це зовсім інше.

– Чому ж інше?

– А тому. На острові тільки п’ять чоловіків можуть мене подужати. Але вони вже виросли, а я, кажуть, ще ні. Тому й кличуть мене Манюнею.

Хлопці пройшли повз добрий десяток куренів, аж доки зупинилися біля крайнього, що стояв на піщаному березі.

– Ми його з дідом для наших збудували, – гордо повідомив Демко Манюня. – Так і назвали – воронівський курінь.

Зсередини курінь видавався ще більшим, ніж ззовні. Під стінами лежали оберемки прив’ялої трави. Пахло чебрецем і м’ятою. Тут могло розміститися десятків зо п’ять народу.

– Та ж воронівських поки що стільки не прийшло, – сказав Грицик і з розгону гепнувся на найбільший оберемок. – Навіщо такий великий?

– Це тільки напочатку так здається, що завеликий, – відказав Демко і гепнувся на сусідній оберемок, та так, що курінь аж задвигтів. – А потім буде замалим. Так дідо казали.

– І добре, що великий, – сказав Санько й осідлав третій оберемок. – Нам більше місця буде.

Нагуцавшись досхочу, хлопці вийшли з куреня і подалися туди, де дзвеніли десятки шабель. То досвідчені козаки перевіряли, на що здатні прибульці.

– Як твої? – витираючи спітнілого лоба, запитав Вирвизуб Швайку. – Вміють тримати шаблю?

– Та ніби вміють, – відказав Швайка. – Принаймні, задніх пасти не будуть.

– Це добре, – сказав Вирвизуб і знову повернувся до прибульців: – Ану, хто наступний?

Наступним виявився якийсь дебелий невмійко. Не встиг він підняти шаблю, як та вилетіла йому з рук.

– Що ж ти, друже? – розчаровано сказав Вирвизуб. – Схоже, навіть не знаєш, яким кінцем її тримати.

– Та це я знаю, – знітився невмійко і підібрав шаблю. – От тільки ще махати нею не навчився.

– Це ж чому? – запитав Вирвизуб. – І звідкіля в тебе шабля взялася? На дорозі знайшов, чи що?

– Та… – ще більше знітився невмійко. – Там у нас челядник панський того… викаблучувався. Накинувся на мене. А я саме сіно корові ніс. То вилами його той… прохромив. А потім узяв цю його шаблюку і втік сюди.

– А вила ж чому не прихопив з собою?

– Ге… та який же козак з вилами? – розтяг у посмішці вуста невмійко.

Якусь мить Вирвизуб роздумував.

– Коли так, то підеш спочатку кашу варити, – нарешті вирішив він. – І поки не навчишся тримати в руках шаблю – від казанів ані кроку, зрозумів? Не треба свою голову дурно підставляти під бусурманську кривуляку.

– Тоді я краще знову за вила візьмуся…

– Е, ні,- пирхнув Вирвизуб. – Що ж то за козак з вилами? Курям на сміх.

До тих, хто тримав у руках ріжно чи довбню, Вирвизуб ставився з неприхованою повагою.

– Ну вас к бісу, – казав він. – Ще прохромите, мов хруща. Або шаблю мені зламаєте. Ідіть оно краще до Манюні.

І він показував на Демка, котрий спирався на важкеньку довбню, що невідь-як опинилася в його руках. За змаганнями уважно стежив дід Кібчик.

– Цей підійде, – казав він. – Гарний рубака буде. І знову стукіт шабель – частий, іскристий.

– Підійде, – виносив свій черговий присуд дід Кібчик. – А цей, мабуть, ще мало каші їв. Нехай поки біля казана повправляється.

Засмаглий молодик, у якого перед цим Вирвизуб трохи не вибив шаблю з рук, благально схилився перед дідом.

І тільки Швайка помітив у його очах насмішкуватий блиск.

– Дозвольте ще трохи, діду, – сказав він. – Я здібний, швидко навчуся.

– Ні, – втрутився Вирвизуб. – Правильно дідо кажуть. Мало каші їв.

– Не мало, – заперечив Швайка. – То він придурюється. А сам тільки й чекав, доки ти розслабишся. Тоді виб’є шаблю з рук.

– У мене ще ніхто не вибивав, – образився Вирвизуб. – Зроду такого не було.

– Не було, то буде, – посміхнувся незнайомець.

– Це ти мені таке кажеш? – спаленів Вирвизуб. – Мені? Ану, тримайся, вражий сину!

Звитяжці зчепилися не на жарт. І зліва вціляли, і навхрест мірялися. Відстрибували один від одного, мов від змії – і знову налітали, наче коршуни.

Шалено свистіли шаблі, і тільки іскри показували, де вони тільки но зустрілися. І якби під козацькими ногами був не вологий мох, а суха трава, то, мабуть, уже давно спалахнула б пожежа.

– Тю на вас! – лайнувся нарешті дід Кібчик, коли супротивники в запалі ледь не збили його з ніг. – Вискочив, як курка з-під собачої валки!

– Щось ми й справді, друже, загралися, – схаменувся Вирвизуб. – Як тебе звати?

– Охрім, – відказав смаглявий і нігтем спробував шаблю, чи не дуже затупилася.

– А звідкіля прибився?

Охрім блимнув очима на козаків, відвів Вирвизуба убік і сказав:

– Черкаський я буду. Чув про такого пана Дашкевича?

– Чув. Міцний ніби дядько. А ти що – від нього втік?

– Навпаки, благословив він мене, – відказав Охрім і ще раз повів очима навколо. – А заодно, каже, піди й розвідай, що там за люд збирається. Хотів би він з вами у злуку увійти. Бо дуже вже на татарів лютий. Допекли вони йому.

Вирвизуб задумливо чвиркнув щербатим зубом.

– Отже, й пани з нами, – сказав він. – Шкода лише, що мало їх. Стій, а чому ж ти мені одразу про це не сказав?

– Бо ти був зайнятий. А потім дивлюся – щось ти дуже кирпу того… дереш. Ну, й вирішив ото трохи тебе провчити.

Якусь мить Вирвизуб дивився на Охріма і не знав, як йому бути. Чи то розлютитися за такі слова, чи то не зважати. Врешті махнув рукою і розреготався.

– А таки провчив би! – вигукнув він. – Молодець, Швайка, не дав осоромитися старому товаришеві. Ну ж бо, Охріме, ставай поруч та будемо дивитися далі, що за люди до нас прийшли!

І ніхто не помітив, як Швайка тихцем відійшов від гурту. Спинився над рікою, мовби збирався плюснути води в обличчя, і щез за кущами. Разом з ним так само непомітно щезло трійко козаків – Горихвіст, Кандиба і Коломієць. І, звісно, приставучий, як реп’ях, джура Грицик.

А Санько стояв і ковтав сльози. Він же так сподівався, що Швайка і його візьме з собою в розвідку! Бо ж збиралися вони пробратися за татарський кордон.

Проте Швайка був невблаганний.

– Я за тебе перед пам’яттю діда Кудьми відповідаю, – сказав він. – А тут справа небезпечна. Мало що може статися. То ж не дмися на мене, Саньку, як миша на крупу. І не плач. Настане ще й твій час, хлопче…

ПО ТАТАРСЬКОМУ СЛІДУ

Більше як тиждень ніхто нічого не чув про Швайку та його супутників. Вирвизуб з Остапом уже почали не на жарт хвилюватися.

– Чи не трапилося, бува, чого з Пилипом? – раз по раз перепитували вони один одного. Потім дружно переводили погляд на Санька. – А що ти скажеш, хлопче?

Санько не знав, що відповісти на це запитання. Щось у його душі віщувало, ніби над Швайкою та його товаришами нависла смертельна небезпека. Але яка – збагнути не міг. Та й ніхто, навіть з найбільших ворожбитів, того не знав би. Навіть дід Кудьма, аби був живий.

– Їм дуже тяжко, – оце і все, що міг відказати Санько на запитання Вирвизуба з Остапом.

– Та вже ж важко, – згоджувався Остап. – А кому зараз легко?

Він усе ще не міг повірити, що Санько може передбачити те, що звичайній людині і не снилося.

На восьмий день на обрії з’явилися густі дими. Це свідчило про появу татарської орди. А під вечір на змиленому коні прилетів Грицик. А з ним Барвінок і Горихвіст.

– Татари пішли за Сулу! – прохрипів Грицик і важко сповз з коня. Він ледве тримався на ногах. Не кращий вигляд мав і його дорослий супутник.

– Здається, вже пройшли, – додав Горихвіст і надовго припав до ковша з водою.

– А де ж вас так довго носило? – обурився Вирвизуб. – Чом раніше не прилетіли?

– Тому, що татари нас вистежили, – відказав Горихвіст, відриваючись від ковша. – Перекрили дорогу до Дніпра.

– А Швайка що?

– Тягає татарів за собою по степу. Розумієте, позаминулого ранку ледь вибралися ми з байраку, де ночували, аж глядь – татарський роз’їзд. Чоловіків з тридцять, не менше. Вони б нас, може, й не помітили, якби Кандиба не ловив гав.

– Еге ж,- втрутився Грицик. – Став стовпом і стоїть. Ми вже знову повернулися до байраку, а він усе ще татарів розглядав. Вони теж його помітили і кинулися у наш бік. То Швайка наказав нам з Барвінком пробиратися яругами до вас, а сам сказав, що візьме татар на себе…

– Взяв, та не всіх, – додав Горихвіст. – П’ятірко ординців побачили, що ми відділилися, й подалися слідом. І навряд чи ми б сюди дісталися, якби не Барвінок.

– А що він зробив? – втрутився Демко Манюня.

– Зачаївся в кущах, коли татари почали наздоганяти нас, і кинувся на переднього. І знову щез. Доки татари кричали щось про вовкулаків, ми знову відірвалися від них. А ще Швайка велів передати, що обдурили його ординці, як малу дитину. Все тинялися по степу малими кошами, а потім злилися в одну орду і погнали до Сули. Хлопці ледве встигли дими запалити…

Наступного дня з’явився й Швайка, геть змарнілий і чорний від пилюки. Кандиби й Коломійця з ним не було. Що з тими трапилося, ніхто не питав. І так усе було зрозуміло.

– Скільки їх пішло за Сулу? – запитав дід Кібчик Швайку.

– Тисяч з десять буде, – ні на кого не дивлячись, відказав Пилип. – Повів їх Саїд-мурза.

Про Саїда-мурзу козаки вже чули. В татарському степу не було ординця, лютішого за нього. Після його набігів у засульських селах лишалася пустка. Усе спалював Саїд-мурза, навіть тинів за собою не лишав.

Вирвизуб заскрипів зубами.

– Шкода, – сказав він. – Шкода, що ми їх не встигли перехопити.

– Облиш, Штефане, – сказав дід Кібчик. – Їх десять тисяч, а нас скільки? Добре, коли з тисячу набереться. Та й то лише триста кінних.

– Я їх б’ю, – похмуро відказав Вирвизуб. – Я їх не рахую.

– І даремно. Тут, бачиш, розтопче орда нашого брата кіньми і не помітить.

– На біса ж ми тоді зібралися? – вибухнув Вирвизуб.

Швайка мовчав. Він почувався винним.

– Кинь, Штефане, – суворо повторив дід Кібчик. – Сам же знаєш, навіщо. Тільки ж це треба з розумом робити. Коли вже не вдалося тих песиголовців перехопити у зручному для нас місці, то треба підстерегти їх, коли повертатимуться, і встромити вила в бік.

– То інша справа, – повеселішав Вирвизуб. – От тільки б знаття, якою дорогою вони повертатимуться. Гей, Пилипе, ти це знаєш? – звернувся він до Швайки.

Проте той не відповів. Він спав.

Проспав Швайка до вечора. А коли прокинувся, знову рушив у степ. З собою взяв лише Барвінка.

– Не варто гуртом у степу гуляти, – сердито від казав він Остапові, коли той запропонував йому у поміч своїх найметкіших хлопців. – Узяв уже одних і більше не хочу…- і так глипнув на Горихвоста, що той мимоволі зіщулився.

По тому Швайка відвів убік Вирвизуба і діда Кібчика й сказав:

– Звістки пересилатиму через Барвінка. А він приходитиме до Санька, бо ж знає його найкраще. Добре я кажу, сіренький? – звернувся він до вовка.

Барвінок весело змахнув хвостом: мовляв, що ж тут незрозумілого?

Грицик почувався найнещаснішою людиною на острові. Це ж вперше за стільки часу Швайка не взяв його з собою!

– Не можна, – сказав він Грицикові. – Розумієш, доведеться, мабуть, втертися межи ординців…

– Я теж можу втертися, – відказав Грицик. – У мене й одіж є татарська, і балакати по-їхньому трохи вмію.

Проте Швайка гнув своєї.

– У тому то й річ, що трохи, – сказав він. – До того ж, коли татари йдуть в набіг, дітей з собою не беруть.

Грицик зітхнув. Це була правда. Не тому, що татари трусилися над своїми дітьми, а тому, що вважали, буцімто діти лише заважатимуть під час блискавичних набігів. Тож коли він, Грицик, разом зі Швайкою увітруться в їхні лави – татари обов’язково звернуть на це увагу. А у ворожому степу увагу до себе привертати небезпечно.

Все ж Грицик після Пилипового від’їзду не просидів на острові ані години. Він реп’яшком причепився до Вирвизубових братчиків і тепер разом з ними охороняв підступи до дніпровських плавнів.

А от Санькові довелося сидіти на острові як прив’язаному. З одного боку, це тішило, адже Барвінок мав прибігти тільки до нього. А з іншого – радості було мало. Сиди та й сиди. Так все життя можна просидіти на одному місці й ніде не побувати.

Барвінок повернувся за чотири дні. Діда Кібчика на острові не було. Він разом з воронівцями днями й ночами лазив у плавнях. Вивчав, де можна пробратися, а де ні. Вирвизуба теж не було – гасав зі своєю сторожею степом. Тож Санько вибрав з вовчої шерсті купку реп’яхів за правим вухом і видобув з неї тоненьку полотняну стрічку. Доки повернулися дід Кібчик з Вирвизубом, доки вони плюскалися у воді, відмиваючи себе і забрьохану одежу, Санько встиг прочитати:

«Негайно мчіть до Вербової балки. Повертаються татари».

– Отепер матимеш роботу, – звернувся дід Кібчик до Вирвизуба. – Знаєш, де та балка знаходиться?

– Та якось знайдемо, – вдоволено посміхнувся Вирвизуб. У нього все було готове до походу. Козаки були поділені на десятки та сотні. Кожен з них знав своє місце. Лишилося тільки дочекатися сигналу від Швайки.

І він прийшов.

Дві ночі добиралися козаки до Вербової балки.

Не йшли, а здебільшого бігли, вчепившись у стремено товаришевого коня. Втомившись, мінялися місцями і знову бігли у глупу ніч. Лише Грицик із Саньком їхали увесь час на одному конику.

Нарешті попереду забовваніли дерева Вербової балки. В ту ж мить з-під них вигулькнула постать самотнього вершника. То був Швайка.

– Ну, нарешті, – полегшено зітхнув він. – Боявся, що не встигнете. Одне крило вже пройшло.

– От лихо, – занепокоївся Вирвизуб.

– Це на краще, – заспокоїв його дід Кібчик. – П’ять тисяч усе ж не десять.

– Гай, діду, вам би тільки на пальцях рахувати, – відмахнувся Вирвизуб.

Швайка наказав козакам зачаїтися у балці, а сам разом з козацькою старшиною подався по сліду першого крила. Дізнатися, де воно пройшло, було неважко. Трава була геть витолочена. Майже на кожному кроці виднілися плями крові. За якийсь час їм трапився труп дорослої людини без голови. Голова валялася неподалік. На ній сидів ситий ворон. Угледівши людей, ворон невдоволено каркнув і обважніло відлетів убік.

Василь Байлемів придивився до голови і раптом скрикнув:

– Та це ж Микита Зарічний з Михайлівки! – І, звернувшись до Вирвизуба, пояснив: – Позаминулого літа козакував у плавнях. І цього теж збирався, та захворів… Бач, де воно судилося зустрітися.

– Нічого, прийде час – і їхні голови покотяться, – скреготнув зубами Вирвизуб.

Швайка перший вибіг на високий, порослий лісом пагорб. Звідсіля добре було видно величеньку улоговину. З одного боку вона переходила в болото, заросле очеретами та шелюгою, з трьох інших до неї підступали такі ж пагорби, як і той, на якому стояв Швайка. За ними виднівся безмежний і рівний, як стіл, степ.

– Отут вони повинні зупинитися на зворотньому шляху, – показуючи на улоговину, сказав Швайка.

– Звідкіля це тобі відомо? – засумнівався Остап, котрий звик у своєму запорозькому степу не довіряти нікому.

– Бо Саїд-мурза завжди тут зупиняється, – відказав Швайка. – Тут він ділить здобич і розпускає татарів по їхніх стійбищах.

– А коли цього разу не зупиниться?

Швайка розвів руками.

– Тоді зітнеш мені голову, – відказав.

– Побережи її до кращих часів, – втрутився дід Кібчик.

Затим обернувся до Вирвизуба з Остапом і сказав:

– Будемо робити, як Швайка каже. Йому видніше.

НАПАД

Татари поверталися без особливого поспіху. Хоч і встигли Швайкові хлопці попередити присульські села про напад – усе ж ординцям вдалося захопити чималий ясир. Прив’язані один до одного, підтюпцем бігло сотні зо три полонених, вози аж тріщали під награбованим майном. За возами здіймали куряву стада корів та овець.

Татарське військо пройшло за якихось тисячу кроків од Вербової балки. Обіч неї широким віялом мчали сторожові роз’їзди. Кілька з них проїхали краєм балки, але нікому так і не спало на думку поглянути, що ж робиться довкола неї. Ще б пак – вони були вже в своєму степу, де їх стільки років ніхто не тривожив!

Протупотіла, проскрипіла немазаними колесами орда. Просвистіла канчуками, спливла стогоном полонених і щезла за пагорбами. Проте гамір не вщухав. Схоже, Швайка мав рацію: Саїд-мурза зі своїм загоном зупинився на відпочинок.

– Не зараз, хлопці, не зараз, – стримував Вирвизуб найнетерплячіших. – От відпустять коней та ляжуть спати – отоді саме час…

– Твоя правда, – погодився дід Кібчик. Він хоча й жалівся перед походом, що важкувато йому вже ставати до бою, проте міцно ще тримав у руці свою шаблю, таку старезну, як, мабуть, і він сам.

Грицика з Саньком не було серед кінних. Дід Кібчик потурив їх з коня і сам всівся на нього. Поруч з дідом завмер Демко Манюня. Хоча й стояв піший, усе ж головою майже рівнявся з дідом. Обіпершись підборіддям на свою ковану довбню, він мовчки спостерігав за татарськими роз’їздами у просвіті між дерев.

Тим часом Вирвизуб скликав десятників та сотників і почав роздавати накази.

– Ти зі своїми хлопцями рушиш до табунів, – наказав він Василеві Байлему. – Знімеш сторожу і попаски, щоб не помітили, переженеш сотні зо три коней сюди. Інших жени у бік плавнів. Зумієш?

– Постараюся, – відказав Василь. – 3 десяток хлопців зачаяться під кінськими животами і наблизяться до сторожі. А там головне – щоб ніхто з татарів не писнув…

– Писне – голову здійму, – посуворішав Вирвизуб. – Зрозумів?

– Та чого там незрозумілого, – відказав Василь і рушив до своєї сотні.

Вирвизуб провів його поглядом і повів далі:

– Ти, Мацику, відбери з десяток братчиків і, як стемніє, спробуєш пробратися до полонених. Роздаси їм ножі. Хай розріжуть пута, а як тільки завариться каша, – нехай тікають у бік Дніпра. Нічого їм свої шиї задурно підставляти під шаблі. То як, упораєшся?

– Хтозна, – ухильно відказав Мацик. – Мало хлопців даєш. Сам знаєш, що біля полонених сторожа завжди пильніша, ніж деінде. Щоб не довелося у бійку встрягати.

– Я тебе встрягну, – сказав Вирвизуб. – А хлопців не дам, вони тут потрібніші. Так… тепер залишилося найголовніше – зняти вартових бодай навпроти нашого пагорба. Як гадаєш, Пилипе, кого послати? – звернувся він до Швайки.

– Таж мене й пошли, – відказав той. – Я вже й братчиків добрих підібрав.

– Дивися ж, друже, не підведи, – прохально мовив Вирвизуб і звернувся до інших. – А ви – чекайте мого знаку!

Грицик з Саньком, звісно, отиралися межи сотників. Почувши останні Вирвизубові слова, відійшли убік.

– Грицику, давай попросимося до Швайки? – гарячково прошепотів Санько. – Давай, га?

– Нічого не вийде, – сумно відказав Грицик. – Прожене він нас. Там, окрім усього, ще й сила потрібна. А ми з тобою, Саньку, ще мало каші їли.

Санько промовчав. Атож, Грицик має рацію: їхніх сил для того, щоб упоратися з дужими вартовими, замало.

– І з Василем не варто йти, – розмірковував Грицик. – До сторожі він, звісно, нас не підпустить. А як зніме її, то скаже: женіть, хлопці, табуни до Дніпра, а ми тут і без вас упораємося.

– Так воно й буде, – зітхнув Санько. – Отже, лишається тільки Мацик. А він скаже те ж, що й інші: ідіть, діти, геть і не плутайтеся під ногами.

– Це він може, – згодився Грицик. – Та ми його й просити не будемо.

– Як то – не будемо? – не зрозумів Санько.

– А так. Ми тихенько підемо за ними, зрозумів? А там видно буде.

Санько подумав подумав та й згодився. Справді, іншого виходу у них не було.

Після цього друзі не відходили від Мацика та його товаришів ні на крок. Зрештою Мацик це завважив. Підозріло дивлячись на хлопців, запитав:

– Ви чого тут огинаєтеся? Хочете з нами йти? Не вийде.

– Ні, ми просто так, – поспішливо заспокоїв його Грицик.

Як стемніло, Мацик з товаришами рушили до болота, в обхід ординського табору. Тут, за розрахунками Мацика, сторожі не було. А коли й була, то не така пильна, як на пагорбах.

У таборі яскраво палали багаття, і це дало змогу швидко визначити, де саме знаходяться полонені. Але, на жаль, дістатися до них було неможливо. Татари розташували полонених на рівному, як долоня, місці. Біля них височів на коні кремезний татарин і сторожко озирався на всі боки. Трохи віддалік бовваніли при мерехтливому світлі постаті його товаришів. До того ж трава у цьому місці була така рідка, що, здавалося, і миша не проскочить непоміченою.

Мацикові товариші лежали у виямку і не зводили погляду з вартового. Їм здавалося, що вони лежать там вже цілу вічність, проте вартовий навіть не поворухнувся. Лише водив головою туди сюди, прислухаючись до кожного шелесту.

– Сказився б ти йому, – стиха вилаявся Мацик. – Що ж будемо робити? – звернувся він до товаришів.

Ті лише знизали плечима.

– Може, зняти його стрілою? – запропонував один.

– Ти що – здурів? – обурився інший. – Тоді всю татарву здіймемо на ноги!

– Стріла не годиться, – підтвердив Мацик. – Думайте, хлопці, далі.

– Де ваші ножі? – раптом почулося позад них.

Братчики стрепенулися, як ошпарені.

– Хлопці, звідкіля вас принесла нечиста сила? – стиха зойкнув Мацик. – Нам же Швайка за вас голови повідриває!

– Де ножі? – повторив Грицик.

– Ось, – сторопіло відказав Мацик і ляснув по мішку, що лежав перед ним. – Гей, що ви робите?

Проте було вже пізно. Грицик підхопив мішок, і вони з Саньком, мов два вужики, заструміли до вартового.

– Ну, тепер пропали! – у відчаї прошепотів Мацик. Він не вірив, що хлопцям вдасться прослизнути повз вартового, як не вірив і в те, що Швайка пробачить йому загибель хлопців. Але як тепер бути, він не знав. Лишалося тільки взяти на приціл вартового й чекати, що ж буде далі.

До вартового було з сотню кроків. Вже на півдорозі Грицик зрозумів, що Мацик мав рацію: повз нього й миша не проскочить.

Грицик зупинився, зачекав, доки до нього підповзе Санько й попрохав:

– Саньку, заворожи його! Зроби так, щоб він заснув, чи що…

 

– Спробую, – пообіцяв Санько.

А Мацик з товаришами не зводили погляду з вартового, що, як і перед цим, насторожено водив головою на всі боки. Зненацька той завмер, начебто щось запідозрив… Мацик звів лука і натяг стрілу.

– Як тільки він зрушить з місця – стріляйте, – звелів товаришам.

Проте вартовий рухатися не поспішав. Як і раніше, він боком сидів на коні і схиляв голову набік так, начебто прислухався до того, що діється в траві.

Це тривало, здається, цілу вічність. Нарешті вартовий стріпнув головою і випростався. І в ту ж мить Мацик почув шурхіт – то поверталися Грицик з Саньком.

– Все гаразд, – шепнув Грицик Мацикові. – Я передав ножі крайньому дядькові.

Мацик пальцем поманив хлопців углиб балки, міцно притис їх до себе і розчулено прошепотів:

– Ну, хлопчики… вік Бога за вас молитиму!

І тут же відважив їм по доброму потиличнику.

– За що? – зойкнули Санько з Грициком.

– Самі знаєте… Трохи серце не розірвалося. Ну, хіба ж так можна? А якби з вами щось трапилося – що б я казав Швайці?

У козацькому таборі тим часом панувало пожвавлення. І було від чого: до байраку з невидимого татарській сторожі боку підходили перші табуни. То тут, то там чулося:

– Кось…кось… На хлібця…

То піші козаки приманювали коней.

А по той бік пагорба татарський табір почав стихати. Лише відбивалися на легких хмарках заграви від численних ординських вогнищ та маячіли на пагорбах кінні постаті. Та оскільки в степу вже десятки років ніхто не тривожив ординців, то сторожа більше куняла на своїх конях, аніж стежила за степом. То ж Швайці з десятком сміливців вдалося без особливих труднощів безшумно зняти їх з сідел. Біля вогнищ і не завважили, що на одному з пагорбів чатують вже не їхні товариші.

Лише дід Кібчик та Вирвизуб, які знали, що має статися, встигли помітити, як одного з татарських вартових наче лизень злизав. Та не встигли вони й оком змигнути, як в сідлі замість нього з’явилася інша постать. Вона змахнула рукою.

– Пора, – сказав Вирвизуб.

З балки до пагорба скрадалися без звуку. А коли сотні вилаштувалися в лінію, Вирвизуб гукнув:

– Вперед! Бий ординців!

 

Саїд-мурза не міг заснути. В голову лізло різне. То згадувалося, як за старого хана Хаджі-гірея він, Саїд-мурза, водив дружбу з гордим Переяславом, а в Черкасах та Каневі приймали його як брата. То перед очима поставали події п’ятилітньої давнини, коли новий хан Менглі-гірей піддався турецькому султанові і з намови Москви оголосив війну своїм колишнім київським та переяславським друзям. Згадалися перші набіги на них і перший ясир, коли на одного нукера припадало двоє, а то й троє полонених. На очах багатіла орда від продажу невільників, і Саїд-мурза теж не пас задніх. Аякже – він найближчий сусіда переяславцям і може будь-якої миті зібрати свій улус для набігу. Не те, що інші: доки домовляться в Криму, доки вийдуть за Перекоп, то й черепаха встигне заховатися, не лише ті невірні…

І все ж із кожним нападом невільників ставало менше. Схоже, оговтуються потроху сусіди. І хоча, слава Аллаху, відкоша поки що майже не дають, усе ж захопити їх зненацька стає дедалі важче. Напевно, мають своїх вивідників в орді.

А цей похід виявився чи не найневдалішим. Всього п’ятсот невільників на десять тисяч ординців – це ж сльози, а не ясир! Прямо хоч бери і знову повертай до Сули…

Саїд-мурза збуджено сів на кошмі. А чом би й ні? Невірні, либонь, думають, що орда пішла геть, і повернулися до своїх осель. Вивідники їхні теж, мабуть, відсипаються. Бо не було ще такого, аби орда повернулася через два дні після нападу. Що ж, не було, то буде…

Саїд-мурза вийшов з шатра. Поплескав по крупу коня, якого про всяк випадок завжди тримав при собі, звелів вартовому, що привидом випірнув з темряви:

– Негайно клич тисяцьких!

Атож, думка непогана. Та й коні вже відпочили, і у воїнів руки ще сверблять до здобичі. Тож зараз він, Саїд-мурза, віддасть наказ тисяцьким – і тихо, як оцей привид вартовий, орда рушить назад. Переднюють десь у безлюдному присульському лісі, а на ранок, як грім, зваляться на голови невірних…

І грім гримнув. Від тупоту сотень копит задвигтіла земля, нічну тишу розпанахав оглушливий крик тисячі горлянок. Місяць прорвався між хмар і освітлив темну хвилю, яка стрімко накочувалася на сонну орду. І одного погляду вистачило Саїд-мурзі, аби зрозуміти, що зупинити цю хвилю неможливо.

– За мною! – заволав він і, нещадно шмагаючи коня, помчав у темряву, подалі від того, що зараз мало зчинитися.

Заголосило, завило стійбище. Сотні стріл з підпаленим жмуттям полетіли в шатри вельможних ординців – і ті спалахнули, мов свічки. Спросоння хтось підкинув хмизу в багаття, і воно освітило гурт бранців, що збилися за возами. З голосінням схоплювалися зі своїх належаних місць татари, кидалися туди, де мали пастися їхні коні, але коней уже не було. Частину табунів Байлем погнав у бік дніпровських плавнів, а решта коней, на яких сиділи козаки, чвалом накочувалися на своїх колишніх господарів. У мерехтливому світлі багатть кривавим полиском спалахнули вістря шабель. Козаки широким віялом прокотилися стійбищем з краю в край і розвернули коней назад. Степ затопили крики поранених та кінське іржання.

Проте татари, звичні до всіляких несподіванок, почали оговтуватися. То тут, то там спалахувала люта січа. Кілька сотень ординців згуртувалася неподалік від возів з полоненими, і сутужно довелося б козакам, якби не бранці. Розрізавши пута, вони хапали, що трапляло під руку, і кидалися на ординців зі спини.

Демко Манюня на мить зупинився, щоб витерти піт з чола. Зненацька хтось вихопив у нього з рук ковану довбню. Демко лише встиг помітити, що навколо голови його кривдника розсипалося довге волосся.

«Схожий на канівецького попа, – промайнула думка. – Звідкіля він узявся?»

– Гей, дядьку! – гукнув було Демко, проте одразу присів, щоб не зачепила його власна ж довбня. І поки Демко виламував дишло з найближчого воза, за канівецьким попом і слід прочах.

Затято билися татари. То один, то другий, набачивши щілину між козаками, поодинці шмигав у темряву.

Коли зійшло сонце, на полі бою залишилися самі козаки. Окроплені своєю й татарською кров’ю, вони підкидали у повітря шапки, обіймалися й кричали так, що можна було подумати, ніби починалася нова битва.

Один лише дід Кібчик намагався зберігати спокій.

– Ну, чого б то я так іржав? – докоряв він Левкові Заярному. – Ви що – жеребці? Це ж лише краплина від усієї орди. От прищемимо хвоста всім ординцям – отоді й репетуйте, скільки влізе!

– Гей, діду, ну чого ви такий? – відказував збуджений Левко. – Це ж ми вперше побачили татарські спини! Розумієте – вперше!

Поміж козаками ходив Демко Манюня і заклопотано питав:

– Ви попа не бачили?

– Якого попа? – здивовано озирався на нього то один, то інший козак.

– Того, що мою довбню поцупив…

І йшов далі. Нарешті він побачив свою довбню. Вона лежала біля столоченого ожинового куща. А під кущем сиділа, опустивши обличчя на коліна, довговолоса людина.

«Диви – кофту нап’ялив, – здивувався Демко. – І спідницю. Коли це він встиг?»

А вголос зажадав:

– Гей, дядьку, ану віддайте мою довбню!

Людина підняла змарніле обличчя, і Демко аж заточився з несподіванки.

– Це ви… тітко Мокрино… як же це…- І зненацька Демко заволав так, що аж коні схарапудилися: – Саньку-у, де ти? Твоя мати знайшлася-а!

І ніхто не звернув уваги на величезний гурт корів, що збилися докупи і глухо ревіли від запаху крові. А коли переможці рушили до плавнів, череда подалася слідом. Вів її здоровецький бугай. Він ішов попереду так поважно, ніби був не простим сільським бугаєм, а принаймні коров’ячим ханом.

Зненацька бугай звернув убік і подався до Грицика, який гарцював на невисокому татарському конику. Підійшовши ззаду до свого колишнього хазяїна, Петрик коротко ревнув і легенько штовхнув його в ногу широченним лобом. З несподіванки хлопець по-заячому зойкнув і пустив свого коника вчвал. Проте за кілька кроків отямився і вигукнув:

– Та це ж Петрик!

Так, це був Петрик. Нарешті і він став козаком, хоча й за татарської допомоги.

Корів вирішили відігнати у вибалок за найближ чою дібровою.

– Хай поки що там попасуться, – вирішив Вирвизуб. – А тоді видно буде.

ЖІНОК У ТАБОРІ НЕ ТРИМАТИ!

Скільки загинуло татарів, ніхто не рахував. Але ті, хто на чолі з Остапом повернулися з далекої погоні, хвалилися:

– Битого ординця, як тої полови. Куди не ступиш – там і лежать.

Порятованих бранців хотіли відправити назад негайно. Проте чоловіки запротестували:

– Нічого нам там робити, – заявив один з них, кремезний Юхим Затірка, на якому не було, здається, живого місця. – Залишуся у вас. Волію хоч трохи віддячити тим пройдисвітам.

Жінки – а їх було понад сотню – звісно, хотіли повернутися до своїх домівок. Проте вони були такі знеможені, що дід Кібчик вирішив трохи потримати їх на острові.

– Паша у нас гарна, – сказав він їм. – Попаcетеся трохи разом з чередою – і йдіть собі, куди хочете.

Серед бранців було з півсотні дітей Грицикового віку, або й молодших. Вони одностайно вирішили навіки залишитися в козаках. Проте на їхню думку дорослі не зважали, і хлопці люто заздрили Грицикові й Санькові, котрі час від часу пролітали повз них на своїх коненятах.

Козацькі роз’їзди постійно пильнували степ. Ні хто не мав ані найменшого сумніву, що розлючені татари ось-ось наваляться на козацький острів всією силою. Тож Остап Коцюба разом з дідом Кібчиком їздили по довколишніх місцинах, вирішуючи, де б краще влаштувати засідки.

Остап трюхикав слідом за дідом і зітхав:

– Звісно, тут непогано. Але за порогами куди краще. Є там, діду, такі місця, що нас звідтіля і сам чорт не виколупає. Можна з сотнею вистояти проти всієї орди. Про острів Хортицю чули?

– Та чув, – відказав дід. – Навіть бував там не раз. Але ж ми зараз не на Хортиці. От вистоїмо тут, як Бог дасть – тоді й про Хортицю подумаємо…

Швайки на острові не було. Одразу після розгрому ординців він нишком подався у степ. З собою не взяв нікого. Навіть Вітрика залишив, надав перевагу звичайному татарському коневі.

Тож Грицик тепер складав компанію Остапові та дідові Кібчику. Власне, ті самі брали його з собою. Бо кмітливий і моторний Грицик виявився неабияким гінцем – далося взнаки Швайчине виховання. Час від часу до них приєднувався і Санько. Проте здебільшого він сидів біля матері.

– Синку, любий, – жалібно стогнала вона. – Де ж тепер ми прихилимо наші голівоньки? Спалив поганин майже всю Воронівку. Ото тільки й лишилося хат, що за валами на старому городищі. Так там же не наша хата!

Санькову матір схопили, коли вона тягла з лісу лати для погрібника. Тому й не встигла, як інші воронівці, сховатися за валами городища. Тільки й того, що перших чотирьох нападників розметала так, що бідолахи ногами вкрилися. І, мабуть, розлютовані невдахи зарубали б матір, якби не їхній десятник, який справедливо розсудив, що така дужа рабиня вартує доброго бранця чоловічої статі.

– Я волів би залишитись тут, – ухильно відказував Санько. Дуже вже йому подобалося на Бобровому острові. Навіть більше, ніж у діда Кудьми.

– Тоді і я тут залишуся, – рішуче казала мати. – Де ти, там і я маю бути.

– Ой, не для жіноцтва це місце, небого, – хитав головою дід Кібчик, коли повертався з плавнів. – Не можна тобі залишатися. Нічого жінкам тут робити.

– А куди ж мені подітися? – у розпачі заламувала руки мати.

– Нічого, тітко Мокрино, якось перебудемося, – розважливо заспокоював її Демко Манюня. – Ось я в татарина відібрав… як його… ага, ясир, – і Демко витяг з кишені кілька золотих монет. – З цими грішми ви швидко дасте собі раду. А я, коли хочете знати, теж не збираюся все життя сидіти на цьому острові. Он серед плавнів знайшов гарну галявину. І дерева там є, і джерело. Скородитиму там землю, курінь збудую. І житимемо там з дідом. І вас із Саньком візьмемо до себе, коли хочете. Тільки ж це не зараз буде, а на той рік…

– А якщо татари нападуть? – засумнівалася тітка Мокрина.

– Ну то й що? Я візьмуся за довбню, а ви заховаєтеся. Там же плавні поряд.

– Еге ж, заховаємося, – ще більше вагалася тітка Мокрина. – Он татари як далеко від Воронівки, та й то незчулися, коли вони налетіли. А тут – під боком крутяться.

– Нічого. Тепер наші стежитимуть за кожним їхнім кроком. Я правду кажу, діду?

– Еге ж, – згодився дід Кібчик. – Поодинці чи вдесятьох ординці відтепер навіть близько не підійдуть, а велику силу можна помітити за день, коли не більше.

Піші козаки тим часом розкошували. Вони перебирали татарських коней, як поросят на ярмарку. Вистачило на всіх. Навіть зайві були.

– Тепер нам жоден біс не страшний, – казав Володко Кривопичко, хизуючись на коневі перед дівчатами, колишніми бранками. – На такому коні тепер від мене жоден ординець не втече.

– Втекти, звісно, не втече, – пирхнув дід Кібчик, коли почув те Володкове похваляння. – Ти іншого бійся.

– Чого саме? – повернувся в його бік Володко.

– Щоб він тебе не наздогнав.

– Таке скажете! А це навіщо? – відказав Володко і змахнув у повітрі шаблею.

– І чого ви, діду, присікалися до хлопця? – озвалася з гурту якась чорнявка, що закоханими очима дивилася на Володка. – Йому ж козакувати, а не вам. Сиділи б уже на печі.

Дід Кібчик скинувся, наче йому подих забило.

– Це ти мені? – люто зашипів він. – Та я ж тобі… Я ж тут першим був!

– Ну то й що? – взялася руками в боки чорнявка. – Були першими, а тепер інші будуть ними. Правда ж, Володку?

Дід Кібчик глипнув на зніченого Володка, на розпашілу чорнявку, хотів було ще щось мовити, про те лише махнув рукою і подався подалі від дівочого гурту. Не козацьке то діло – вступати в суперечку з жінками. Лише сказав, та й то так, щоб дівчата не почули:

– Ет, і взялася ж трясця на нашу голову!

І ніхто з рядових козаків не помічав, як з кожним днем усе заклопотанішими ставали обличчя козацької старшини. Чекання майбутньої битви виявилося чи не страшнішим від самого бою. В голову лізло всяке. А що, коли Швайка вчасно не подасть вістки зі степу? А що, коли татари наваляться не найближчими улусами, а покличуть допомогу з самого Криму?

Тож не дивно, що дехто з старшини був за те, аби нишком розійтися по довколишніх плавнях. Поткнеться, мовляв, татарин сюди – і нікого не застане. Покрутиться й піде собі, не вік же йому комарів годувати. А як піде – тоді можна й знову зібратися…

Інші, серед них дід Кібчик і Вирвизуб з Остапом, були за те, щоб зустріти ординців оружно.

– Нас не так уже й мало, – гарячкував Вирвизуб. – Нас майже тисяча шабель.

– Отож бо й воно, – заперечували найобережніші. – А їх – десятки тисяч.

– Ну то й що? У степу один козак вартий десяти поганців. А в плавнях і двадцять з ним не впораються. Зате коли покажемо зайдам, де раки зимують – вся Україна на нас дивитиметься. От тільки готуватися треба, а не язиками молоти.

І Вирвизуб готувався. Майже цілими днями не випускав шаблю з рук – учив битися новобранців.

Проте небезпека чатувала на козаків з іншого боку. Надвечір третього дня, як бранці поселилися на острові, до Вирвизуба підійшов дід Кібчик і обурено почав:

– Ти бач, що воно робиться?

– А що, діду, – спитав Штефан і витер спітніле чоло.

– Я вже не кажу про дівок…

– А чим вони завинили, діду?

– Як чим? Порозпускали язики так, що доброму козакові й пройти повз них страшно. Та не про це мова. Я тебе питаю – де наші човни?

Вирвизуб поглянув у бік протоки, де від острова до очеретів і у зворотньому напрямку сновигали десятки човнів з козаками.

– Та он вони, діду, хіба не бачите?

– А чого вони плавають туди сюди, знаєш?

– Ну як же…- обережно почав Вирвизуб. – Вони ж таки гості в нас…

– От-от! Раніше як було? Припече – і без ніяких-сяких біжиш у кущі. А зараз – що? Добре, коли заздалегідь здогадаєшся взятися за весло. А якщо посеред протоки припече – що тоді?

– Невже з вами було таке, діду?

– То вже моя справа! – визвірився дід Кібчик. – І штани мої, а не твої. Я про інше кажу. Схоже, що не хазяї ми вже на цьому острові.

Вирвизуб посерйознішав.

– Ваша правда, діду. Розумієте, сьогодні зранку захотів я перевірити, як новачки тримають зброю. Тільки схрестили шаблі – аж тут тітка Мокрина біжить: «А чого це ви тут розходилися? Дітки ж іще сплять!» Подалися ми за лози, а там дівки вселенський вереск зчинили: бачте, їм купатися за кортіло. І знову ж таки – хлопців, особливо молодих, на любощі потягло. Цілу ніч солов’їв слухають, а вдень ходять, як сонні тетері.

– Е-хе-хе,- тільки й сказав дід Кібчик.

Усе ж вирішили трохи почекати, доки всі жінки не оклигають після полону.

А вони тим часом геть розперезалися. Зустрінуть, припустімо, козака в брудному одязі – та й починають гуртом його шпетити:

– А чом це ти такий задрипаний ходиш? Зрадів, що з дому втік?

Промовчить козак, гайне подалі. Не буде ж він пояснювати, що тільки-но повернувся зі степу, де півдня ховався в багнюці, чекаючи, коли проїде татарська сторожа!

Трохи згодом виявилося, що й козацька саламаха якась не така. Що не завадило б до неї додати ще й свіжини. А свіжину, як відомо, вполювати треба.

А як же її вполюєш, коли тільки те й робиш, що стежиш за татарськими роз’їздами? І корівок треба увесь час доїти. А ходити до череди аж за ліс далеченько. То чи не можна зробити так, щоб корівок переправити сюди, на острів?

– Краще вже татарська неволя, – усе частіше зітхав дід Кібчик.

Зачухала чуби козацька старшина. Скидалося на те, що дід мав рацію. То ж якось зібралася старшина і проголосила:

– Годі, дороге жіноцтво, вам тут відпочивати. Час вже й додому повертатися.

Більшість жінок на це пристала з радістю. Бо хоч як добре було в гостях, а вдома таки краще. Та й з рідні, може, хтось залишився, і худобину, мабуть, татари не всю переловили.

Дівчата теж були не проти – вони мали подбати про свій весільний посаг.

А от дітлашня пручалася що є сили. Проте, як завжди, її ніхто не питав. Жінки вирішили розібрати сиріт між собою.

Не згодилася одна лише тітка Мокрина.

– Де Санько – там буду і я, – оголосила вона на цілий острів. – А коли захочете вигнати мене звідсіля силою – що ж, спробуйте!

Козаки розгублено перезирнулися. Еге ж, спробуй-но витурити таку силою!

– Може, хай лишається? – подав думку Вирвизуб.

– Е, ні, – відрізав дід Кібчик. – Якщо залишиться, буде те ж саме!

Він відвів Санька убік і заходився його вмовляти:

– Саньку, ну зроби щось! Заворожи матір, щоб вона сама захотіла повернутися до Воронівки.

Так і зробили. Деякі козаки навіть дивувалися: ще зранку тітка Мокрина ні за що не хотіла покидати острів, а тепер сама почала підганяти своїх товаришок по полону.

Збиралися швидко. Десяток козаків погнали череду і зайвих коней угору по Дніпру суходолом. Жінки мали пливти човнами. Біля острова залишилося кілька корів, які й досі накульгували на різні ноги, та бугай Петрик, котрий ні за що не хотів полишити козакування.

– Біля Сули зачекаєте на жінок, – напучував козаків Вирвизуб. – Віддасте їм худобу, а самі сядете в човни – і стрілою назад. Зрозуміли?

Тітка Мокрина першою сіла в човен і взялася за весло. Лише коли валка човнів почала звертати за дніпровий закрут, Санько розпружився, і мати заголосила:

– Синку, а як же ти? На кого я тебе полишаю?

Проте дідів штурхан привів Санька до тями, і за мить тітка Мокрина уже гукала до жінок:

– Ану, дівчатка, налягайте на весла! Не відставаймо від корівок!

Довго стояв Вирвизуб на березі і дивився услід човнам. А коли останній з них розчинився в прозорій далечіні, повернувся до товаришів і сказав:

– Ви, товариство, як собі хочете, а я вам скажу от що. Коли хто з вас приведе на острів жінку чи ще якогось біса в спідниці – голову одірву!

ЗАСІДКА

Саїд-мурза повагом вибрався на вершину пагорба. Навколо нього стояло готове до бою військо. А далеко попереду розляглися неозорі дніпровські плавні. Такі неозорі, що за ними навіть Дніпра не було видно. Лише бовваніли на обрії латаття дерев. Десь там мали бути острови, на яких зачаїлися уруські козаки.

Перед плавнями метушилося з півсотні невірних. Скидалося на те, що вони лише щойно уздріли перед собою таку могутню силу і тепер з жаху не знали, що чинити.

Саїд-мурза показав у злостивій посмішці білі зуби. Зараз він помститься за всі приниження, яких зазнав два тижні тому. Тоді Саїд-мурза дивом утік з тієї колотнечі, яку влаштував йому невидимий гяур Швайка та його поплічники. Потому зо три дні збирав своїх підданців, що розповзлися по улусу зализувати рани. Ще день пішов на те, аби з’ясувати, хто з них проґавив появу урусів, і гідно покарати винних. Таких виявилося близько сотні. Тепер їхні очі вороняччя розносить по всьому степу.

І от сьогодні він підійшов до плавнів з п’ятьма тисячами розлютованих, як і сам, ординців.

Щоправда, обережні радники нашіптували, що треба звернутися по допомогу до інших мурз. Але він, Саїд-мурза, відкинув ці боягузькі поради. Бо пристати на них – це зізнатися у власному безсиллі. Ні, є ще в його улусі воїни, і є ще сила, здатна розтоптати цих мерзенних болотяних гадюк, що зовуться уруськими козаками! Вони здатні лише на те, аби кусати з-за рогу чи нападати на сонних. А стати один на один з меткими ординцями – на це в них снаги не вистачить.

Неподалік від Саїд-мурзи щулився Тишкевич. Одіж на ньому була пошматована, на тілі досі не зажили рубці від канчука, яким Саїд-мурза пригостив його два тижні тому.

Якось не тією стежкою покотилося життя Тишкевичеве. І до своїх челядників не приб’єшся, бо ж вельможі всієї України либонь уже знають, як він підняв дубця на свого господаря, ясновельможного пана Кобильського. І не тільки вельможі – уся Переяславщина регоче з пана. А той за голову Тишкевича заломив таку ціну, що можна купити табун добрячих коней. І ясно як Божий день, що колишні товариші такої нагоди не проґавлять.

І до козаків теж не приб’єшся. Тишкевич аж зіщулився, як уявив біля себе Швайку та його друзів. Ні-і, козаки куди страшніші від челядників пана Кобильського!

От і лишилося йому дійти згоди з татарами. Та й у них, схоже, не дуже розпанієш. Бач, відшмагав його Саїд-мурза, мов сидорову козу. А за що? Хіба ж він, Тишкевич, винен у тому, що Швайка в котрий раз обвів навколо пальця усіх татарів і сповістив переяславському старості про їхній напад? Хіба є якась його провина в тому, що козаки біля Вербової балки налетіли на Саїд-мурзу, мов шуліки на недолугих курчат?

Помахом канчука Саїд-мурза підкликав до себе Тишкевича і запитав:

– То скільки, кажеш, у тому болоті урусів ховається?

– Сотень з п’ять чи шість, ваша величність. А може, й більше. Проте не набагато.

Саїд-мурза скоса зиркнув на нього і відвернувся. Якщо цей запроданець не бреше, то його воїнам тут робити нічого. Щоправда, на ясир теж годі сподіватися. Проте не в ясирі справа. Головне – розтрощити, винищити невірних до ноги! Щоб більше й носа не сміли висунути зі своїх смердючих плавнів.

Саїд-мурза ще раз обвів поглядом далекі очерети. Тоді підкликав одного з тисяцьких і сказав:

– Он тих, що крутяться перед плавнями, – винищити до ноги! А слідом за ними – тих, що на острові. Полонених не брати. А поведе тебе ось цей… – Саїд-мурза зневажливо кивнув на Тишкевича. – Коли що – йому першому стяти голову.

Тисяцький прожогом злетів з пагорба і щось пронизливо вигукнув. За ним з вереском і свистом полетів його загін.

Козаки, що безладно метушилися біля плавнів, зупинилися, мовби не знали, що їм робити. І лише тоді, коли татари опинилися від них на відстані доброго польоту стріли, розвернули своїх коней і, замахавши нагаями, подалися углиб плавнів.

Що може бути приємніше для серця, ніж спина нажаханого супротивника! Пустив тисяцький свого коня учвал, свиснув, не цілячись випустив стрілу – ще рано.

Дорога в’юнилася між шелюгою, що ставала дедалі вища й густіша. З’явилися перші водяні плеса. Козаки то щезали за закрутом дороги, то знову вигулькували перед татарські очі. І щораз ближче. Не тільки у тисяцького в радісному збудженні закалатало серце – його почали обганяти інші воїни, ще молодші, ще затятіші. А козаки – ось вони, майже поруч! Можна арканом дістати, можна шаблею стяти голову з плечей…

А козаки прогримкотіли вузенькою кладочкою з тонкого вориння – і розтанули в плавнях, наче їх і не було. Лише задній глузливо озирнувся на татар і махнув рукою. І від того помаху раптом заворушилося вориння на кладці і розповзлося перед носом переднього татарина.

То зачаєні в очеретах козаки дружно смикнули за мотуззя…

Передній ординець, навіть не встиг збагнути, що сталося – і з розгону шубовснув у грузьку трясовину. За ним горохом посипалися його товариші. За якусь хвилю уся передова татарська сотня бовталася в баюрі.

Сотня, що летіла за передовою, уздрівши небезпеку, різко смикнула за поводи, і коні стали дибки. Проте на них наступали інші татари, які ще не збагнули, що сталося. Зчинилася веремія.

І в цю мить з очеретів пролунав гучний голос Остапа Коцюби:

– Бий!

Тисячі стріл сипонули в татар. Голосно зойкнули поранені, пронизливо заіржали коні. Татари, відстрілюючись, почали розвертатися, проте в такій тісняві зробити це було нелегко.

А стріли летіли хмарами. Люті стріли, пущені з близької відстані, майже впритул. За лічені хвилини з першими нападниками було покінчено.

Саїд-мурза, оточений охоронцями, стояв на тому самому пагорбі. Він бачив, як перші сотні врізалися в очерети слідом за втікачами, як почала набирати розгін уся тисяча.

– Гарно йдуть, – шепотів Саїд-мурза. – Гарно…

Атож, сотні летіли темними розгонистими лавами і щезали у невидимому звідсіля проході між очеретами. Здавалося, ще трохи – і передні випірнуть аж ген біля Дніпра, де ледь-ледь синіють купи дерев.

І раптом сталося щось незбагненне. Остання сотня почала уповільнювати свій навальний біг і, врешті, зупинилася. Затим від неї відділилася темна цятка і полетіла, збільшуючись в розмірах, у бік Саїда-мурзи. Найближчі беки та охоронці тривожно перезирнулися.

Вісник вихором підлетів до пагорба. Його нажахане обличчя вкривали плями крові та бруду.

– Що трапилося? – гукнув Саїд-мурза, не чекаючи, поки вісник вибереться на пагорб. – Чому зупинилися?

 

– Засідка… – прохрипів вісник. – Заманили невірні в мішок. З трьох боків трясовина… А вони з за неї… б’ють.

– У-у, шайтан! – вихопилося у Саїд-мурзи. – А де Тагір-бек? Передай, що голову йому знесу, коли не проб’ється до Дніпра!

– Нема кому передавати… Загинув Тагір-бек. Один з перших.

Схопився Саїд-мурза за карк, начебто йому забракло повітря. Злякано відсахнулися найближчі нукери. А за мить над степом пролунав такий лютий вигук, що навіть коні прищулили вуха:

– Взяти! Усі вперед! Спалити плавні! Щоб і сліду не лишилося!

Друга тисяча, наче з пращі, рвонула до плавнів, за нею – третя. Інші, розгорнувшись широким віялом, подалися в обхід. Та біля плавнів довелося спішитися. Грузько, на конях не проїдеш. Он вже передні несамовито іржуть, намагаючись виборсатися з трясовини. А від пагорба все летіли посланці мурзи зі щораз жахливішими наказами.

Знехотя злізли ординці з коней і почалапали в очерети. Страшні козаки в плавнях, проте Саїд-мурза у гніві ще страшніший…

БИТВА У ПЛАВНЯХ

– Ну, почалося…- видихнув дід Кібчик. Він нетерпляче тупцяв перед берестком, на який щойно вибрався Вирвизуб. А той, приклавши долоню до чола, пильно вдивлявся в те, що відбувалося за плавнями.

– Втяглися в горловину, – доповідав він дідові. – Наздоганяють наших. Невже наздоженуть?

І він замовк.

– Ну, що там? – нетерпеливився дід Кібчик. – Та кажи вже, не тягни кота за хвіст!

– Зачекайте, діду, – відмахнувся Вирвизуб. – Здається, наші розтягли гатку. О, почалося! Ну й молодець же ти, Пилипе, що придумав отаке!

– Молодець… – пробурмотів Швайка, який стояв неподалік. – Хто придумав, а хто цим скористався…

Він не знаходив собі місця. Подумки проклинав і Вирвизуба, і діда Кібчика, і Остапа. Остапа – чи не найбільше. Ще б пак – адже це йому, Швайці, спало на думку, як можна винищити впень передовий татарський загін. Гадав, що саме йому цю справу й доручать, проте втрутився Остап Коцюба.

– Ні, товариство, – сказав він. – Доручіть цю справу мені. Зачекай, – зупинив він Швайку, який намірився було щось заперечити. – Звісно, раз ти це придумав, то повинен і завершити. Але ж ти в нас один. І не сперечайся. Загинуть десятки таких, як я, загинуть всі, хто є на цьому острові, – а ти повинен залишитися живим. Бо хто ж тоді оповіщатиме села про татарські напади?

– Дурниці верзеш! – обурився Швайка.

Проте Вирвизуб, а за ним дід Кібчик, а тоді й інші старшини, намагаючись не зустрічатися поглядом з Пилипом, вирішили, що очолити засідку мусить не Швайка, а Остап.

Тож тепер Швайка подумки проклинав цього прибульця з-за порогів. Але й потерпав за нього, бо в Швайчинім задумі був один ґандж. Замість того, щоб гнатися за десятком другим козаків, татари могли б віялом розсіятися плавнями. Тоді вони неминуче зайшли б за спину засідки, і хлопцям довелося б непереливки.

Та, на щастя, цього не сталося. А Вирвизуб усе не злазив з берестка. Він мовчав. Лише час до часу відмахувався від нетерплячих дідових запитань. Зненацька злетів з берестка на пругку землю, обтрусився і сказав таким голосом, ніби йшлося про ківш води:

– Помиляєтеся, діду. Почалося не тоді, коли ви сказали, а оце тільки тепер. Повалили цілою ордою.

– Віялом чи клином? – швидко запитав Швайка. – І віялом, і клином. Так що не тільки Остаповим хлопцям буде сутужно. Ну що ж, панове товариство, час рушати до своїх братчиків. І давайте обнімемося на прощання, бо, може, вже й не зустрінемося на цьому світі…

 

Степняки були певні своєї сили в чистому полі. Вони звикли битися гуртом і на конях. А в плавнях гірше – там конем не проїдеш, і плече товариша не відчуєш. Це позбавляло татар їхнього звичного завзяття. До того ж, не було під ногами й твердої землі. Замість неї пругко й підозріло погойдувалися торф’яники, що межували з привабливо зеленими мочарами. Та варто лише ступити на них – і нещасний уже ніколи не побачить білого світу.

І комарі заїдали. Леле, скільки тут їх вилося! За ними інколи й неба не видно. І годі було за хмарами кровожерних пискунів завважити укляклого козака, який зливалася з зеленаво-брунатними очеретами! Помічаєш його лише тоді, коли поруч впаде товариш зі стрілою в горлянці, а на тому місці, де щойно стояв клятий гяур, легенько гойднуться очерети. Десятки ординських стріл миттю летять в те місце, та марно – козак уже далеко, і знову вибирає на ступну жертву. Тож степняки йшли плече в плече. А в глибині плавнів визирали не стільки ворога, скільки розшукували подібних до себе.

Воронівці засіли в глибині плавнів на одному з плавучих острівців. Вони обклалися зеленими кулями від татарських стріл і в шпаринки між очеретами спостерігали за тим, що діється навколо.

Та спочатку до них долинав лише відгомін битви.

– Ну й де ж ті татари? – нетерпеливився Левко Заярний. – Так, дивись, просидимо в цій баюрі усе на світі.

– Встигнеш з козами на торг, – заспокоював його Василь Байлемів. Сьогодні він був уже не сотником. На козацькій раді вирішено було розділитися на десятки, бо ж сотнею в плавнях не повоюєш. Десятником став навіть Вирвизуб. Лише Остап Коцюба очолив дві сотні. Та й то тому, що мав пильнувати найкоротший і найбільш протоптаний шлях до Бобрового острова. Інші шляхи здебільшого вели в такі нетрі, що чужакам вибратися з них було майже неможливо. Половину з них протоптали самі козаки, щоб збити з пантелику незвиклих до плавнів степняків.

– Демку, а навіщо ти взяв свою довбню? – не вгавав Левко. – Комарів бити, га? Довбня потрібна в чистому полі. А тут на тебе гуртом ніхто не кидатиметься. Краще б уже шаблюку взяв.

– Хто зна, – відказав на те Манюня і, мов живу істоту, погладив свою зброю. – Звик я до неї. Та й дідо про шаблюку нічого не казали… Як вони там?

Дід Кібчик, як і інші старі та ті, хто одужував, залишилися на Бобровому острові. Важко поранених козаків та Санька з Грициком дід заздалегідь запроторив у такі нетрі, що навіть Швайка не зміг би їх розшукати.

Нараз Василь Байлемів почув віддалений шурхіт і застережно підняв руку. Воронівці затамували дух.

Шурхіт ставав дедалі гучніший і зрештою перетворився на оглушливий тріск. Здавалося, ніби очеретами жене гурт потривожених свиней. Нараз в одному місці очерети хилитнулися раз, вдруге – і з них визирнуло пласке обличчя. Левко поклав стрілу на тятиву лука, проте Василь показав йому кулака, і той завмер.

Ординець сторожко повів очима навсібіч. Затим вирішив, що небезпеки немає, і вийшов з очеретів. За ним вигулькнув другий татарин, третій – і за хвилину перед воронівцями, мов на вибір, стояло десятків зо три ординців. А тріск в очеретах усе не вщухав.

– Бий! – упівголоса наказав Василь.

Рій козацьких стріл вдарив у груди зайдам. За ним другий, третій… Повалилися на землю мертві, зойкнули поранені, позадкували в очерети живі.

Татари відповіли зливою стріл. Очеретяні кулі аж застрибали від них. Воронівці миттю припали об личчями до торф’яника. Вони вирішили перечекати, доки ворог вгамується, перш ніж підводити голови. Проте стріли безупинно висвистували над ними.

– Схоже, нам тут робити нічого, – вирішив Василь. – Треба переходити на інше місце. За мною!

Воронівці поповзли в протилежний від ординців бік острівця, затим подолали нешироку протоку вплав, бо хоча води було по коліна – під нею зачаїлася глевка безодня…

Татари ще довго обстрілювали безлюдний острівець. Тоді шаблями накосили побільше очерету, зв’язали його в кулі і, вкладаючи перед собою, поодинці перебралися на острівець. Таким же робом подолали й протоку за ним. І знову заглибилися в очерети. Тонкий шар коріння не витримував ваги тіла, і ординці раз по раз провалювалися в глевку смердючу багнюку. Звідусіль долинали прокльони й волання про допомогу. Зрештою ординці почали думати не про зустріч з козаками – вони мріяли про тверду і звичну землю…

Нараз до них озвалися татарською мовою:

– Ходіть сюди! Тут сухо!

Радісно заволали татари, і один поперед одного кинулися на той голос. Невдовзі бігти стало легше, а потім у шпарці промайнула весела сонячна галявина. Вихопилися на неї ординці щільним натовпом – і знову в них полетіли рої козацьких стріл. То Швайка, зібравши з півсотні братчиків, погукав зайд і влаштував їм теплу зустріч.

Та все ж відбилися ординці, відігнали козаків углиб плавнів, хоч і втратили майже половину своїх товаришів.

Затим, трохи перепочивши на суходолі, вирушили далі. Тільки тепер посувалися вони набагато обережніше. І коли почули ще один вигук – не гаючись, випустили в той бік сотні стріл. Їм у відповідь прилетіло не менше. Майже з півгодини тривала перестрілка, аж доки ординці втямили, що цього разу билися зі своїми.

 

І в цей час, собі на лихо, з’явився перед їхніми очима Тишкевич.

Йому вдалося вибратися з тої страшної веремії, що зчинилася біля розібраної гатки. Якимось дивом його відкинуло убік – туди, де чистої води було трохи більше. Звиваючись вужем, ніким не помічений, випірнув він межи кущів рогози і втік подалі від бойовиська. Зрештою втратив напрямок, втратив відчуття часу. Лише злякано завмирав, коли до нього долинав шурхіт чи українське слово. Тому аж знетямився з радощів, коли почув мову ординську. Кинувся на неї, та, побачивши зведені в його бік десятки луків, вигукнув:

– Я ваш! Тишкевич я!

І більше нічого сказати не встиг. Кілька стріл вп’ялося в нього, і Тишкевич звалився в трясовину.

 

А от Грицик з Саньком почувалися найнещасніши ми в світі. Щоправда, Санькові було трохи легше.

Він перев’язував поранених, зашіптував болі, поїв зіллям. А Грицик сидів край болота і, обійнявши могутню шию свого Петрика, скаржився йому:

– Бач, які вони? Як вивідувати щось – то будь ласка, Грицику, а як битися… Загнали сюди і кажуть, щоб звідси й не потикався. А я, може, теж козак, я, може, теж битися хочу…

Бугай лежав поруч з Грициком, ремиґав і час від часу вдоволено зітхав. Давно йому не було так гарно на душі. Чудова паша, слухняні корови, що зараз відпочивали за кущами неподалік, а над усе – оцей маленький господар, котрий нарешті знайшов час, аби, як і колись, посидіти поруч. Оце, мабуть, і є воно, коров’яче щастя…

– І Швайка теж цяця, – жалівся Грицик далі. – Казав, що без мене ні кроку, а сам…

Грицик замовк, його увагу привернув невиразний шум в очеретах. З кожною миттю він усе ближчав.

– Саньку, чуєш, хтось іде до нас! – гукнув він. – Мабуть, дід повертаються!

Проте замість діда Кібчика з очеретів вийшло четверо татарів. Не вийшли, а вивалилися, висолопивши язики. Були вони готові до всього, навіть до козацьких шабель – аби лиш вибратися з жахнючих очеретів. Проте замість козаків побачили вони картину, якій і самі не повірили: затишна галявина, на галявині – два хлопчики і бугай, що мирно жує вічну свою жуйку…

– Татари! – вихопилося у Грицика.

Один з козаків, над якими клопотався Санько, підвівся і потягся до шаблі. Блаженні посмішки сповзли з татарських облич. Прибульці вихопили зброю і рушили вперед.

– Заворожи їх, Саньку! – заволав Грицик. Його власна шабелька, що невідомо як опинилася в руках, здалася йому іграшкою перед кривими ординськими блискавками.

Санько втупився в прибульців. Вуста шепотіли слова ворожби, а в голові невідомо звідки спливли слова діда Кудьми, сказані колись: «Ворожба, дитино, діє на тих, хто тебе слухає. А в битві, коли ніхто нікого не слухає…»

Здається, мав дід рацію. Хоч би зупинився хтось, хоч би повернув назад. Ні, йдуть, як і раніше. Один уже за три кроки від Грицика…

І тут рудою блискавкою промайнув бугай Петрик. За мить тіло переднього прибульця ганчіркою загойдалося на його рогах. Затим грудкою злетів у повітря другий бусурмен. Третій встиг змахнути шаблею, і з-під шкіри Петрика бризнула кров. Проте – що та шабля Петрикові? Один стрибок – і вона вже валялася в траві, а Петрик з ревінням топтав непорушне тіло її власника.

Четвертий ординець залементував і кинувся на втьоки. Проте не туди, звідкіля прийшов. Нажахані очі бачили лише блакитне плесо, а за ним – рятівні очерети, де можна сховатися від цієї рогатої потвори…

З розгону стрибонув ординець у бездонну трясовину за мить до того, як Петрик мав підняти його на роги. Але не втримався й бугай. Високо в повітря злетіли бризки, хлюпнула на берег хвиля, хмари намулу заклубочилися поверхнею… За хвилину все стихло.

У небі над плавнями повільно ширяв орел могильник. Дивився на землю своїм незмигним оком і дивувався, чого це люди щось знову не поділили. Одні засіли в очеретах, інші чорними потічками накочуються на них. Накочуються і щезають, мов дніпрові хвилі в піску. І знову накочуються…

Одна з ординських сотень, точніше, те, що від неї залишилося – чотири десятки піших – таки прорвалася до Дніпра. Вихопилися ординці з очеретів саме навпроти Бобрового острова. Якийсь час роздивлялися водну гладінь могутньої ріки, курені на острові, дідів та кількох кульгавих козаків, що з глибини острова поспішали до них на своїх ненадійних ногах.

Різко крикнув старший ординець, сипонули татари над водою в пошуках захованих човнів. І доки старі та криві добиралися до берега – ординці були вже посередині протоки. І хоча кілька з них навіки завмерло зі стрілою у грудях – бігали діди погано, зате стріляли на диво вправно – човни вже приставали до острова.

– Хлопці, ховайтеся у Воронівському курені! – гукав дід Кібчик і посилав у нападників стрілу за стрілою. – До Воронівського куреня дибайте!

Хотіли діди запитати, чому треба ховатися саме у Воронівському курені, проте на запитання не було часу – татари вже вистрибували на берег. Задкуючи, діди стрілами стримували татарів і поодинці щезали за дверима Воронівського куреня. Останнім ускочив дід Кібчик.

– Добре, що в них луки намокли, – сказав відсапуючись. – Бо вже лежали б ми всі під дверима. Ану, хлопці, до бійниць!

Крізь маленькі віконця бійниці було видно, як обережно, півколом, підкрадалися до куреня татари. Схоже, дід Кібчик мав рацію, бо ординські стріли летіли куди завгодно. Зате діди стріляли так, як ніколи до цього. То один, то інший нападник, вихоплюючись з-за дерева, падав лицем у землю.

– Молодці, хлопці! – кричав дід Кібчик. – Покажемо нечестивцям, де раки зимують!

Нараз татарів не стало видно. Мабуть, радилися, сховавшись за кущами. Зненацька звідтіля вилетіла стріла з запаленим клоччям і впала на очеретяний дах. За нею друга, третя… Незабаром війнуло жаром, їдкий дим почав вичавлювати сльози з очей.

– Тримаймося, браття! – підбадьорював дід товаришів. – Тримаймося до останнього!

А коли в курені стало нічим дихати, дід скликав усіх до задньої стіни і почав гарячково відкидати від неї всілякий мотлох. Незабаром у стіні зачорніла дірка. Під нею погойдувалася вода.

– Пірнайте якомога далі і беріть ліворуч, – сказав дід. – Там лози такі, що татари повік не знайдуть!

І, тримаючи лука високо над головою, перший ступив у воду.

Татари з за кущів спостерігали, як горить край берега курінь з дідами.

– Пильнуйте за дверима, – звелів старший. – Вбивати всіх! У полон не брати!

Проте з дверей ніхто не виходив. Незабаром дах завалився.

Ординці кинулися до інших куренів. Проте з лоз їм у груди ринув град стріл. То стріляли ті ж самі діди.

Незабаром надбіг з хлопцями всюдисущий Швайка, котрий побачив дим на острові. З татарами було покінчено.

А бій у плавнях не вщухав. Хтось із татарських тисяцьких у шалі наказав палити плавні. Та хіба ж можна було це зробити, коли поряд з однією торішньою очеретиною росли три зелені, що й не думали розгорятися? Тільки й того досяг тисяцький, що від ядучого диму стало менше комарів.

Зате інші загони, відчувши запах диму, подумали, що на них от-от налетить вогненний пал і кинулися в той бік, де, на їхню думку, мав бути твердий берег. Проте де був той берег, мало хто з них міг визначити. А ті, кому врешті-решт пощастило вибратися, нізащо не хотіли повертатися назад у плавні. Лютували старшини на березі, зносили найнепокірнішим голови, проте нічого домогтися не могли. Страшний гнів Саїд-мурзи, проте плавні з невидимими козаками були набагато страшніші.

А Саїд-мурза усе ще стояв на пагорбі і в задумі гриз нігті. Ранковий шал уже давно минувся, натомість у його душі оселився невиразний острах. Зазвичай Саїд-мурза сам водив ординців за собою, перший нападав чи то на польських жовнірів, чи на уруську сторожу, чи на своїх же беїв, коли не вдавалося дійти згоди. І от вперше в житті не знав, що робити. Острах дедалі сильніше стискав йому груди. Колись, ще зовсім малим, Саїд-мурза заблукав у плав нях і на все життя запам’ятав той жах, що охопив його. Ні просвітку, ні виходу. Темна вода, грузьке дно і мовчазні очерети над головою. Як у пастці. За кілька кроків йому здалося, що ніколи вже не побачить ні степу свого, ні табунів, ні батька з матір’ю. Щось ніби вхопило його за горлянку сухими скреготливими пазурами…

І от – знову плавні. Що ж робити?

Мимоволі скосив очі на нігті. Вони були обгризені до краю, думати вже не було чим. Очевидним було лише одне – в плавнях з’явилася сила, з якою ординцям Саїда-мурзи не впоратися. Потрібна була допомога інших мурз, а, можливо, й самого кримського хана.

Та все ж він на щось чекав. Чекав, коли сонце звелося над головою, чекав, коли воно почало хилитися на захід. Проте ніхто не поспішав до нього з радісними звістками. Орда Саїда-мурзи як пірнула у плавні, так до цього часу й не вибралася.

 

Він зважився лише тоді, коли сонце одним краєм торкнулося плавнів. Востаннє куснув залишки нігтів і звелів:

– Сурміть відхід.

Пронизливо заверещали дудки. За мить перші татари висипали з очеретів, мов зграя наполоханих горобців. Не озираючись, скочили на коней і полетіли до пагорба, на якому стояв Саїд-мурза. Кожен краєм ока завважував, як порідів його десяток, його сотня. Майже половина залишилася у плавнях. Проте ніхто навіть не думав про помсту. Кожен був радий, що нарешті вибрався з того пекла, яке називається дніпровськими плавнями.

Стояли татари до глупої ночі, чекали, що, може, ще хтось вибереться. А коли сонце знову зійшло над степом – у ньому було порожньо.

ДЖУРИ ВИРУШАЮТЬ У ДОРОГУ

– Отепер можеш радіти, – сказав дід Кібчик Левкові Заярному. – Чому мовчиш?

– А що ж тут радіти? – хрипко озвався Левко. – Майже всі хлопці в плавнях залишилися.

– Як це трапилося? – по довгій паузі запитав дід.

– Та як… Робили, як ви нам веліли: викурять татари з одного острівця – перебираємось тихцем на інший. От ми тричі й перебиралися. Кожен по десятку, а то й більше ординців уклав… А на четвертому зіткнулися з ними. Вони ще раніше туди дісталися. Якби не Демкова довбня, може, й не вибрався б ніхто звідтіля. Крім мене з Демком, живі зосталися лиш Володко Кривопичко та Тиміш Одуд. Та й ті невідомо, чи доживуть до ранку…

Дід Кібчик мимоволі зиркнув туди, де під кущами стогнали поранені.

– Немає правди в цьому світі, – поскаржився він. – Такі молоді хлопці – і гинуть. А такі шкарбани, як я, чомусь тримаються.

Два дні після битви бродили козаки у плавнях. Шукали тих, хто, може, ще подавав ознаки життя. Проте таких було мало.

Десь навіки залишився в очеретах Остап Коцюба, нащадок останнього великокняжого дружинника. Разом з ним полягло й двісті його товаришів, що захищали найближчі підступи до козацького острова. Жоден з них не повернувся. Але й ординці не пройшли.

Не було й Мацика з товаришами. На відміну від воронівців, вони ще не звикли до плавнів, тож боялися трясовини не менше, ніж татари. Тому й вирішили не переходити з одного острівця на інший, а закріпитися на одному. Там вони й билися, обклавшись очеретяними кулями. Билися, аж доки ординці підпалили кулі. Так і згоріли живцем Мацикові товариші, віддавши перевагу вогню перед трясовиною.

– А куди ж дивився Мацик? – гарячкував перев’язаний з голови до ніг Вирвизуб. – Він уже ж ніби звик до плавнів. Чому не вмовив хлопців перебиратися на інший острів?

– Мабуть, загинув серед перших, – висловив здогад Швайка.

Вирвизуб теж втратив майже всіх братчиків. Але вони не дозволили ординцям зайти за спину Остаповим сотням.

Де саме бився Швайка – ніхто не знав. Проте кожен з козаків стверджував, що в найскрутніші хвилини поряд з ним був саме Швайка.

Живими лишилися близько чотирьох сотень козаків. Та й то, більша половина з них поки що не могла рухатися.

– Не доведи Господь, татарва знову наскочить, – бідкався Вирвизуб. – Як тоді будемо боронитися?

– Не наскочить, – заспокоїв його Швайка, котрий тільки-но повернувся зі степу. – Навпаки, вони бояться, щоб ми цього не зробили.

Санько з Грициком ходили набурмосені і навіть не дивилися на діда Кібчика зі Швайкою.

– Ич, понадувалися, як жабенята перед дощем, – кепкував з них Вирвизуб. – Вони вам, діду, цього не пробачать. Як тільки візьмуть віжки в руки – вас першого потурять з плавнів.

– Дай-но Боже, – посміхався дід Кібчик. – Хай збудують мені хатку десь неподалік, покличу я небогу Мокрину та й будемо удвох хазяйнувати… А ви приходитимете до нас на вареники.

– Е, щось ви, діду, не того… – заперечив Вирвизуб. – Ви ж нещодавно були проти того, щоб жінки хазяйнували на острові.

– Та я ж не про козацький острів кажу, – заперечив дід Кібчик. – Я плавні маю на увазі. Оно, коли ми ще молодими стояли за канівськими засіками, то неподалік і сім’ї деяких наших братчиків жили. Наскочать татари – жінки з дітьми в лози біжать, а братчики – до засіків. Відіб’ємося – знову сім’ями живуть.

– Чом же ви там не залишилися? – запитав Вирвизуб.

– Чому ж не залишилися? – заперечив дід Кібчик. – Залишилися. Там і досі ті сім’ї живуть. Тільки ж ми за Хаджі-гірея трохи замирилися з татарами, тож і розійшлися по домівках. А тепер, бач, знову орда сказилася… То от я й думаю – чом би й тут такого не запровадити?

– Еге ж, тут нашим є де розвернутися, – згодився Вирвизуб. – Тут багато таких місць, що не тільки татари, а й комарі не знайдуть.

– Отепер люд уже посуне в плавні валом, – вів своєї дід Кібчик.- От збереться нас тисяч зо п’ять – тоді найближчі орди нас як вогню боятимуться. А стане тисяч з п’ятнадцять – тоді й далекі будуть не страшні…

– А я от про що думаю, діду, – втрутився Швайка. – Схоже, Остап мав таки рацію. Татари обійдуть нас стороною – і спробуй поганятися за ними. Ні, треба придивитися до його Хортиці. Плавні там не згірші тутешніх, а острів куди кращий.

– Це правда, – згодився дід Кібчик. – Наші предки там завжди зупинялися, коли рушали на турків.

– Атож. І головне – татари як на долоні. Не встигнуть і висунутися з Перекопу – а ми вже їм у бік цілимося. А коли що – можемо й до Криму увірватися, розквитатися за всі грабунки.

– Воно буцім і гарно, – почухав потилицю Вирвизуб. – Звісно, будемо їм, як кістка в горлянці. Тільки ж тоді важко нам буде – вони всією силою наваляться.

– Нічого, – заспокоїв його дід Кібчик. – Міцні будемо – не здолають. А поки годі про це. Треба степ стерегти. А то ж раптом вилетить орда з-за Перекопу – а ми тут боки відлежуємо.

– Ваша правда, – погодився Швайка.

Він уже був зодягнений для далекої дороги. Сакви були повні татарського одягу, вірний Вітрик нетерпляче бив копитом у землю, та й Барвінок частенько позирав туди, звідкіля повівав сухий степовий вітер.

– Сам їдеш? – запитав дід Кібчик.

– Та ні, – відказав Швайка. – На цей раз гадаю і джурів прихопити з собою.

– Що, заворожив тебе Санько, га? – посміхнувся Вирвизуб.

– Хтозна. Але що той, що інший – хлопці моторні, тямущі і на татарчат схожі. Тож ніхто до них особливо не придивлятиметься. А коли й спитає хтось, то татарською мовою завжди можуть відповісти… Звісно, хапатися за шаблі поки що їм не дозволю, про те гасати степом та козацької справи навчатися – саме час.

– Отже, на Хортицю, – дід Кібчик задивився на козаків, що з криками та сміхом тягли невода. – А далі куди?

– Коли все буде гаразд, думаю на море поглянути. Є там таке селище – Хаджибей чи Коцюбіїв, як предки його називали. Наш Остап казав, що він саме звідтіля родом.

– І прізвище в нього теж Коцюба, – нагадав Вирвизуб. – То чи, бува, не нащадок він того Коцюби, від якого пішло селище? Ти поспитай там, коли випаде нагода.

– Поспитаю, – запевнив Швайка. – Заодно довідаюсь, чим дихає тамтешній люд – і назад. Сюди.

 

Швайка з джурами виїхав у дорогу надвечір. Далека вона стане їм чи близька – ніхто не знав. Спокійна чи небезпечна – теж ніхто не відав. Тож козаки стояли й дивилися їм услід, аж доки Швайка з джурами щезли за древньою могилою.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *