Нове на сайті
Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Біографії / Тодось Осьмачка. Любов і біль самотнього серця

Тодось Осьмачка. Любов і біль самотнього серця

Один я на світі,

мов Юда в гаю на вірьовці!..»

(Т. Осьмачка).

Як купала мене мати

у любистку,

трусив зорі Див із лану

у колиску.

Схиляв голову весняну

голий місяць

до маленьких моїх ніжок

в купіль свіжу.

Вода з місяця збігала

на малого,

ніби сріблом полоскала

тепле лоно…

Епоха, у яку він народився, була зовсім іншою, ніж та, у яку йому довелося жити, невимовно страждати, втікати від смерті і з болем повертатися в пам’яті у своє щасливе дитинство. У родині Ївги та Степана Осьмачок 16 травня 1895 року в Куцівці на Черкащині народився Тодосій Осьмачка. Тодось мав чотирьох братів і двох сестер. Народжуючи Тодося, мати оглухла і лише через 20 років їй частково повернувся слух. У Тодосевій душі на все життя залишилося почуття глибокої провини за материне каліцтво. Батько відігравав особливу роль у його житті – на рукописі поеми «Поет» Осьмачка написав: «Присвячую пам’яті єдиного мого друга і найблагороднішої людини між людьми, мені знаними, мойого батька, Степана Осьмачки».

Закінчивши школу, Тодось лишився в Куцівці, працював чорноробом в економії і готувався до екзаменів на звання сільського вчителя. Згодом вчителював у Білозір’ї. У газеті «Черкаські вісті» Т. Осьмачка вперше надрукував свого вірша. З початком Першої світової війни був мобілізований на фронт. Бачачи усю безглуздість війни, Т. Осьмачка, за одною з версій, надумав симулювати туберкульоз, щоб його звільнили, і таки розпрощався з армією. Далі було вчителювання, а згодом навчання в Київському інституті народної освіти. У 1922 році виходить його перша збірка поезій «Круча», а вже за три роки, у 1925-ому, світ побачили його «Скитські вогні».

Свистять батоги,

кліпає сонце

і бризкає кров аж у стелю світів,

і з крапель кривавих зростають зірки,

а зорі на небі,

як в полі волошки, зривають поети

і в’яжуть вінки

на білії чола коханкам своїм.

Філософи мудрі моря піднімають

у чашах гранітних на гори під сонце

і ріки сплітають у косу землі,

а правди не знають,

кров бризкає в небо і зорі цвітуть…

Гей, земле!

Диявольський регіт твій чую,

у шумі мільйонів планет

в мільйонах віків,

і хочеться плюнуть з одчаю

тобі, земле, мамо,

щоб випекти пляму, пустелю,

на спині твоїй,

як вічне тавро арештантське,

і димом пропасти в безодні часу!

Тодось Осьмачка входив до літературної групи «Ланка», яка згодом отримала назву «МАРС» («Майстерня революційного слова»). Осьмаччині зв’язки з організацією слабнуть. Він починає відчувати, що коло, всередині якого він опинився, звужується. У 1928 році встигає вийти його збірка «Клекіт», а після 1929-ого Т. Осьмачку перестають друкувати.

Ланка1924

Єдиною людиною, яку за все життя так близько підпустив до себе Т. Осьмачка, був Григорій Косинка. Вони обоє відчували, що добре знають своє майбутнє і майбутнє української інтелігенції. Якось Г. Косинка сказав Т. Осьмачці: «Якщо вас першим комуністи змелють, то я буду про вас писати, а якщо мене, пишіть ви…». Це була їхня надія на продовження літературного життя в своєму другові. Друг мав обов’язково вижити і понести у світ його ім’я і його твори. «І слова мого товариша прогомоніли розпукою і недовір’ям до доброї долі для рідного краю, – писав Т. Осьмачка. – І на протязі всього мого життя вони були найчулішим вузликом всього мого єства. І неначе далеке степове вогнище, що об’єднує мандрівників одним бажанням, так і висловлені згадані слова об’єднали нас спільною тривогою про свою особисту долю і про долю всіх своїх земляків, яка почувалася не тільки в щоденній комуністичній розправі з населенням, а і в тих нічних зорях, що розкидалися по небі над комуністичними зорями, поприбиваними на тюрмах, на установах наркоматів і різних дрібніших чекістських інституціях».

Десь у 20-х роках Тодось Осьмачка знайомиться з Лесею Трохименко, низенькою чорнявкою з темно-карими очима, що приїхала з села Ясногородки на Київщині навчатися в медичному інституті, і невдовзі одружується з нею. Жили вони бідно. Дружина навчалася, потім працювала і всю хатню роботу робила сама, а Т. Осьмачку посилала до бібліотеки. Це був єдиний час у його житті, коли він систематично і багато читав. Згодом Т. Осьмачка казатиме, що він ніколи не любив своєї дружини, а вона його любила дуже. «Я її і бив, і за коси тягав, а вона все ж мене любила», – говорив Т. Осьмачка не раз. Очевидно, вже тоді, у ІІ половині 20-х років, починалася його психічна хвороба. Одного разу поетові здалося, що хтось рився в його рукописах. Т. Осьмачка звинуватив дружину, що вона давала гепеушникам його вірші. Він кинувся до дружини і став її душити. Лесю Луківну врятували сусіди. Друзі влаштували поета до психіатричної лікарні, з якої він утік у рідну Куцівку. Ось так родинне життя молодого подружжя з маленьким сином на руках перетворилося на пекло. У 1930 році Осьмачки розлучилися. Йому на той час було 35, а Лесі 29 років.

За якийсь час після розлучення з Т. Осьмачкою Леся вийшла заміж за його колишнього однокурсника Якова Степановича Яременка, народила доньку Олену. Однак незабаром Якова Яременка було репресовано і Леся Луківна лишилася сама з двома дітьми. Син Тодося Осьмачки Ігор виростав із твердим переконанням, що батько помер. І лише інколи він брав у руки фото, на якому він малий із батьком, розгортав єдину батькову книгу, що вціліла в їхньому домі (це була збірка «Клекіт»), починав читати дивні похмурі вірші, мало що в них розуміючи. І не раз ловив себе на думці, що не все знає про батька. Сьогодні йому вже за вісімдесят. У молоді роки син Тодося Осьмачки був чемпіоном Радянського Союзу з водного поло, тренером. Леся Луківна дожила до глибокої старості. Їй довелося бути дружиною двох так званих ворогів народу. Вона померла 29 січня 1996 року на 95 році життя.

«…Вільно творити не можу. Тому прохаю вас, товариші, поможіть мені одержати дозвіл виїхати в Галичину або в Канаду», – так писав Т. Осьмачка до Федерації радянських письменників у 1932 році. Він вирішує за будь-яку ціну вирватися з СРСР. Покинувши вчителювання в київській школі, у 1931 році Т. Осьмачка їде до Москви, аби потрапити до найвищих союзних урядовців і пояснити їм, що українська культура повинна бути національна за змістом і незалежна. 5 лютого 1933 року Т. Осьмачку арештували.

Т. Осьмачка казав, що в Радянській Україні йому немає чим дихати. Він відкрито і правдиво відповідав на всі запитання слідчих. Це збивало їх з пантелику. Поета на три роки позбавили права проживання в прикордонній смузі. Т. Осьмачка повертається до Києва. Вдень працює в бібліотеці, пише, читає, перекладає Байрона, ночує в скверах, на цвинтарі, у підворітнях. Далі повертається до Куцівки, де його знову арештовують.

Становище Т. Осьмачки пом’якшувало те, що майже всі свідки говорили про його психічну хворобу. Сам поет казав, що удавав із себе божевільного. Почалася серія психіатричних експертиз, які встановили, що пацієнт фізично виснажений, хворий легенями, має всі ознаки шизофренії і потребує спеціального стаціонарного лікування. Після лікування в Київській клініці, Осьмачка вирушає в Ленінград. «А потягло мене туди море, пароплави, – писав Т. Осьмачка. – Хотів утекти. Одного разу пощастило мені таки непомітно забратися на пароплав, що йшов у Фінляндію. Та перед відходом пароплава мене витягли і віддали міліції, а звідти після всяких перевірок відправили до психіатричної лікарні. О! У мене є добрий паспорт, прописаний в Ленінграді… У разі потреби показую паспорт з написом «психіатрична лікарня» – і зразу відпускають…»

Після Ленінграду Т. Осьмачка знову вирушає на захід з надією перейти кордон. Босий, в солом’яному брилі, з палицею і торбинкою, а в торбинці Байрон і його власні твори. «А я вирішив, що найкраще було б пішки йти, – писав Т. Осьмачка. – І пішов я на захід, ось у такому одязі, як зараз. Довго йшов. Проходив населені пункти, ліси, після розпитував людей про місцевість. Був уже близько кордону. …Утворювану стежку пересікали невеличка річечка, струмок. …Я вийшов на перекладину, але тут несподівано з обох кінців на мене кинулися солдати. Від несподіванки, та й з переляку, я втратив рівновагу й упав у воду. Книжки й папери теж у воді. Солдати кинулися визбирувати з води, сподіваючись, що там крамола. Я теж кинувся до паперів. Спасибі солдатам. Усе врятували. Вони довго дивувались паперам і книзі. Кінчилась ця пригода так само, як на пароплаві в Ленінграді. Поговорили – роздивилися мій паспорт і відправили до психіатричної лікарні».

Шостий арешт відбувся в травні 1939 року. В’язниця і знову лікарня. Віктор Рафальський, який був у той час з поетом у київській клініці, згадував: «Осьмачка був нервовохворим. Його дратував щонайменший шум, тому він затуляв вуха ватою і натягав на голову подушку, навіть коли ходив до туалету. Були випадки дикого реготу – навіть моторошно ставало. Не думаю, що усе те було удаваним. Нервова система поета була геть порушена. Як він оповідав, слідство велося вкрай брутально. Це теж підлило масла в вогонь. …Я вийшов з лікарні десь у вересні 1939 року. …На прощання Тодось мені сказав: «Я вам не заздрю, бо з тюрми малої ви йдете в тюрму велику».

Я знов самотній і проклятий, –

схилився тяжко до вікна:

на мурах, ніби на розп’яттях,

ворони виють в небеса.

Їх чую крики ізнадвору

у серці зрадженім своїм…

Куди, куди втічу від горя,

від тих зловісних голосів?..

У 1941 році Т. Осьмачка повернувся в рідну Куцівку, викопав сховану пляшку з рукописом і дописав другу частину одної з найкращих своїх поем «Дума про Зінька Самгородського». Усі свої літературний вечори Т. Осьмачка починав з цієї поеми, протяжно виспівуючи, як кобзарі, кожен її рядок.

«Осьмаччині романи, мов середньовічні легенди про праведників, одержимих боротьбою зі злом», – писав О. Тарнавський. «У нього немає жодного сумніву в справедливості ним обраного шляху. За всієї трагічності, нещасності його долі в цьому розумінні він – щаслива людина. Він не знав тих душевних терзань, які випали на душу Тичини, Рильського, Бажана, Сосюри та інших поетів, яких зламав і тримав на золотому ланцюзі комуністичний режим. …Він був один такий. Його шляхом не пішов ніхто. Він не мав ні послідовників, ні учнів. Важко сказати, хто все це міг би витримати», – пише М. Слабошпицький.

У 1942 році Т. Осьмачка пішки прийшов до Львова. Тут його захоплено вітали, вже за кілька днів у нього з’явилися нові черевики, одяг і навіть новий чемодан, тут побачила світ його збірка «Сучасникам». Т. Осьмачка отримує за неї премію і вперше їде лікуватися на курорт у знамениту Криницю. «Книга «Сучасникам» – це незбагненність: як і де могли народжуватися ці вірші? Як могли вони вціліти при тому способі життя, яке змушений був вести Осьмачка? Він складав вірші у тюремних камерах і в психіатричній лікарні. Бурмотів півголосом рядки й не мав змоги їх записувати, а якби й мав, то не зміг би записи зберегти, бо в нього б їх вилучили наглядачі. Осьмачка… заганяв строфи собі в пам’ять і майже щовечора повторював їх, щоб не забути. І він, вийшовши з небуття, виніс із собою всі ці твори. Виніс у пам’яті, якою дивував багатьох, оскільки під час літературних виступів …читав усе з пам’яті… Усі його тексти були в голові», – пише М. Слабошпицький.

Коли, блукаючи, мов тінь

Або вигнанець бідний,

В холодних сінях біля стін

Я прилипав, безрідний,

І в двері стукав і горів,

Щоб на ніч упустили, –

Мені здавалося, що грім

Ламав підземні сили;

Мені здавалося, що я

До вашого б’ю серця, –

І під ногами вся земля,

Мов ниточка, ввірветься…

Під час лікування в Криниці в 1942 році в житті Тодося Осьмачки з’являється жінка, яка залишила чи не найбільший слід у його душі. Йосифа Вітер – ігуменя монастиря Сестер Студиток, яка дивом вціліла після тюрми НКВС.

c481a58a057e8c350f61a31fa5294507

«Мене заарештували 11 червня 1940 року, – згадувала вона. – У наш монастир влетіли з револьверами агенти НКВД: восьмеро, серед них жінка. Я вийшла їм назустріч і в першу хвилину подумала, що це бандити. Запитала: «Що це таке?» – «Ми шукаємо Олену Вітер», – відповіли енкаведисти. У них була моя фотографія, і вони впізнали мене. Я була в монашій одіжі. Агенти кинулися на мене, почали смикати, здирати з мене рясу й лаятися: «Скинь це, ти, сволоч митрополитова, сволоч петлюрівська». Я пішла до своєї кімнати і переодяглася в чорне плаття. Вони заявили, що поїду з ними, але не дозволили нічого з собою взяти, навіть плаща. «Ми тебе переодягнемо і переосвятимо», – пообіцяли»…

Її били гумовими палицями, виривали волосся, викручували руки, вішали на крюк, терзали електричним струмом, кидали на цілу ніч у льох до пацюків… Як і Т. Осьмачку з психлікарні, Йосифу Вітер з в’язниці визволила війна. Митрополит Андрей Шептицький послав матір Йосифу на лікування до Криниці. Так вони і зустрілися, за одним столом у їдальні, поет і черниця. Т. Осьмачка був подивований – мати Йосифа була киянкою. Він усім радісно повторював, що вони земляки. Т. Осьмачка запрошує матушку Йосифу на прогулянку, співає під її вікнами серенади – вона не виходить. Наступного ранку всі криницькі українці довідалися, що мати Йосифа від’їхала до Львова навіть не розпочавши лікування.

Сказав Господь, що я людина,

бо в мене совість і душа глуха,

і я тепер шепчу: «Христе, спаси нас

від найстрашнішого гріха».

А ти не знала, видно, і не знаєш

ні крапелиночки про це,

бо, зустрічаючися, відвертаєш

від мене згірдливо лице

і викликаєш у душі розпуку,

що я не Фауст і не біс,

який, силкуючи тебе за руку,

схилив би у таємний ліс

і видер би з кісток та м’язів

твоє жіноче молоде,

аби ти кривдника по цій образі

не забувала вже ніде.

Отже, Т. Осьмачка таки потрапляє за кордон, живе в таборах для переміщених осіб. Він завжди умудрявся охайно і навіть елегантно одягатися, і в часи своєї літературної молодості, і в таборах переміщених осіб, так що на нього завжди звертали увагу жінки. Т. Осьмачка весь час мріє про одруження. Одного разу в Німеччині він вирішив посватати сімнадцятирічну дівчину, батьків якої знав раніше. Дівчина погодилася, але за кілька днів передумала, причиною була велика різниця у віці. Т. Осьмачці на той час було 50 років.

Я дівчину любив, люблю і нині,

й вона мені сказала в пізній час:

«І сонце й місяць розійшлись в долині…

Шліть старостів, і я піду за вас…»

І я зрадів, ходив, як те світило,

і гору хилитав, немов лозу,

і весь я був покритий густо пилом,

що з кручі вивівався аж внизу…

І мовила вона: «Аж серце ріже,

бо з чого це Господь мене зліпив?

Що не догляділа я вас раніше,

що ви вже трохи сивий і сліпий?» –

Куди ж мені іти супроти ночі

ще й стежкою страшної самоти,

аби розбірливо дивились очі

у далину, хоч, може, й без мети?

Надія на одруження не залишала Т. Осьмачку. Але одні жінки його ігнорують, від інших він сам утікає, радіючи, що не встиг запропонувати руку і серце. «Для однієї – я недосить багатий, для другої – застарий, для третьої – невеселий…» Його ідеалом була молода дівчина-сирота, неосвічена, але з простим, чутливим серцем, проте сватався він завжди до інтелігентних і освічених жінок. Т. Осьмачка хотів одружитися з особливою жінкою. «Жінка мусить бути красивою, – казав він. – Жінка мусить мати добре серце. Жінка повинна мати тонкі людські почуття. Вона мусить бути жінкою-людиною, а не бабою».

Важко уявити, як би склалося життя Тодося Осьмачки, аби він одружився. Певно, солодка мрія перетворилася б на гірку дійсність, бо поет не був створений для подружнього життя. І тільки мати Йосифа лишилася тим світлим спогадом, його ідеалом, що для неї він знаходив найпобожніші слова.

Я вас любив, німуючи, то словом,

і вірив сліпо та тривожно знов,

а ви боялися, щоб випадково

не виявив при людях я любов.

Я вас любив, побожний, то злорікий,

ви ж обминали, боячись, мене,

і через те прощайте вже навіки,

і хоч тепер вас серце обмине.

 

Але коли у липні під каштаном

побачите потоптану траву

і думка займеться в душі неждано,

що я ще, нещасливий, десь живу,

підіте в церкву для такого часу,

зітхаючи полегшено грудьми,

що зворушили в себе тільки рясу

за серце самотинне між людьми!..

З Німеччини Т. Осьмачка вирушає до Америки. Але й тут його чекали поневіряння і нестатки, він миє підлогу на вокзалі в Пенсільванії, але довго не витримує і мандрує далі: Детройт, Чикаго, Міннеаполіс… У Торонто дописує свою повість з часів колективізації в Україні «План до двору». У 1954 році у Нью-Йорку з’являється єдина за все життя поета книжка вибраних творів «Із-під світу». Після її появи Т. Осьмачка змінився: став спокійніший, елегантний. Та це тільки на короткий час. Він знову зникає і опиняється в Канаді. В Едмонтоні він пише повість «Ротонда душогубців», за яку мріє отримати Нобелівську премію. Проте ці сподівання були марними. Т. Осьмачка впадає у затяжну депресію.

Він тікав від усіх, але найперше він утікав від себе, бо сам для себе був найбільшою небезпекою. На кожному кроці йому ввижалися підіслані вбивці. Тому він мав панічний страх перед їжею з чужих рук. Він міг голодувати цілими днями, але не взяти шматка хліба навіть у добре знайомих йому людей. І цього страху він не позбувся до кінця своїх днів. В останні роки життя його стан значно погіршився. Загалом фізично сильний і витривалий, психічно він ламався дедалі більше. Усе частішими ставали галюцинації, він казав, що у його кімнаті умонтовані підслуховуючі апарати, що читають людські думки. Голос із тих апаратів глумився з нього. Він часто міняв помешкання, бо вірив, що це робота більшовицьких агентів.

З Канади Т. Осьмачка знову повертається до США і потрапляє у психіатричну лікарню. Літературознавцю і другу Григорію Костюку він скаржиться, що його на відстані московські агенти б’ють електричним струмом. Т. Осьмачка втікає з лікарні. Він поспішає працювати, перекладає Шекспіра. За якийсь час опиняється в Німеччині. У Мюнхенському парку на лавці його знайшли вранці наприкінці травня 1961 року, він був спаралізований. Під головою замість подушки були рукописи, а біля лави – валіза з рукописами і книгами, це було все, що він мав у житті.

Поступово організм поета почав долати хворобу. Т. Осьмачка просить, щоб його хтось забрав додому. Друзі влаштували його в будинок для старих людей. Т. Осьмачка пише афоризми, збирається почати роман, але… 7 вересня 1962 року на 67-ому році життя Тодось Осьмачка помирає.

Врятуй мене, мій Боже, від такого

шаленого чуття плачів

і не лишай мене ніколи під порогом

чужого серця на ключі.

Бо ти з Ордані виніс розкіш людям

з любов’ю на святі піски,

моїм же з цього залишивши грудям

єдину кригу з вод ріки…

Та врешті ти зі мною дій що хочеш,

мій дух тебе не заклене:

бо все дарма: мізерне і уроче,

лише молю, не муч мене!

Використані матеріали книги

М. Слабошпицького

«Поет із пекла (Тодось Осьмачка)»;

поезії Тодося Осьмачки.

http://vycherpno.ck.ua/todos-osmachka-lyubov-i-bil-samotnogo-sertsya/

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *