Нове на сайті
Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Біографії / Максим Рильський. Сучасний погляд на творчість

Максим Рильський. Сучасний погляд на творчість

Максим Тадейович Рильський народився 19 березня 1895 року в Києві. Його батько, етнограф, громадський діяч і публіцист Тадей Рильський, був сином багатого польського пана Розеслава Рильського і княжни Трубецької. Один з предків Рильських у XVII столітті був київським міським писарем.

Дід був учнем базиліянської школи і під час взяття Умані гайдамаками у 1768 році ледве не був страчений. Тадей Рильський разом з Володимиром Антоновичем та групою інших польських студентів вирішили присвятити себе вивченню історії України й віддати своє життя народу, серед якого жили. В історії цей рух відомий як рух хлопоманів. Мати Максима Рильського, Меланія Федорівна, була простою селянкою з села Романівки (нині Попільнянського району Житомирської області).

1902 року помер його  батько, і родина переїхала з Києва в Романівку. Дитинство Рильського пройшло в селі Романівка Сквирського повіту на Київщині (тепер Житомирська область). Маючи початкову шкільну підготовку, 1908 року він вступив до приватної Київської гімназії В. Науменка, де здобув середню освіту. Змалку познайомився з композитором М. Лисенком, етнографом, дослідником і збирачем українських народних дум та пісень Д. Ревуцьким, актором і режисером П. Саксаганським, етнографом та фольклористом О. Русовим, які справили на нього великий вплив.

Деякий час він жив і виховувався в родинах М. Лисенка та О. Русова. Після приватної гімназії Рильський у 1915—1918 роках навчався на медичному факультеті Київського університету Св. Володимира, потім на історико-філологічному факультеті Народного університету в Києві, заснованому за гетьмана Павла Скоропадського, але жодного з них не закінчив.

Ще до переїзду в Київ Рильський випробував свої сили в поезії. Його перший вірш був опублікований 1907 року, а вже 1910 року побачила світ ціла збірка творів поета-початківця «На білих островах».

1915 року Рильський стає студентом  медичного факультету Київського університету, але невдовзі переводиться на історико-філологічний факультет. 1918 року були надрукувані дві наступні збірки Рильського — «На узліссі» та «Під осінніми зорями». Події революції та громадянської війни не дозволили поетові здобути повну університетську освіту. Він залишив Київ і вчителював по селах до осені 1923 року, У цей час були написані твори, які увійшли до однієї з кращих поетичних збірок Рильського «Синя далечінь» (1922).

Займався самоосвітою, вивченням мов, музикою. З 1919 по 1929 рік вчителював у селі, зокрема й у Романівці, а також у київській залізничній школі, на робітфаці Київського університету та в Українському інституті лінгвістичної освіти. Перша збірка його поезій “На білих островах” вийшла 1910 року. У 1920-х роках

Повернувшись до Києва, Рильський ще досить довго, практично до кінця 20-х років, працював шкільним викладачем, одночасно віддаючи чи мало сил поетичній творчості. Тоді побачили світ його книжки «Крізь бурю й сніг*- (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Де сходяться дороги* (1929), «Гомін і відгомін» (1929). У той час Рильський належав до товариства київських постів «неокласиків», неформальним лідером яких був видатний учений і поет М. Зеров. Усі з доброю освітою та виробленим літературним смаком, «неокласики» іронічно й подекуди зверхньо ставилися до агресивного безкультур’я н невігластва представників «пролетарського мистецтва». Не дивно, що вони постійно перебували під зливою упередженої критики, звинувачувані у відході від життя та нехтуванні революційними ідеалами.

Рильський належав до мистецького угруповання “неокласиків”, переслідуваного офіційною критикою за декадентство, відірваність від сучасних потреб соціалістичного життя. Протягом десятиріччя вийшло десять книжок поезій та декілька книжок поетичних перекладів, зокрема 1927 року — переклад поеми Адама Міцкевича “Пан Тадеуш”.

1931 року Рильського заарештовує НКВС, й він майже рік просидів у київській Лук’янівській тюрмі. Його товариші-неокласики Д. Загул, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Зеров були репресовані й загинули в концтаборах. Незалежна літературна позиція Рильського викликала роздратування комуністичної влади. 1931 року він був заарештований і близько шести місяців провів у в’язнипі. Під загрозою фізичного знищення поет був змушений пітп па компроміс. Збірка Рильського «Знак терезів» 11932), яка вийшла після перебування поета у в’язниці, засвідчила вже повну лояльність автора до правлячого режиму.

З 1931 року творчість Рильського зазнає змін, він, не в змозі виступити проти режиму, змушений поставити свою поезію на службу йому. Його творчість ділиться на два річища — офіційне та ліричне, в останньому йому вдавалося створити незалежні від політики, суто мистецькі твори, які пережили його.

У численних поетичних збірках наступного періоду Рильський виступає співцем влади. Після смерті радянського диктатора Й. Сталіна 1953 року в CPCP дещо послабився ідеологічний тиск на літературу. Тоді Рильський пережив своєрідне поетичне «відродження». Були написані збірки «Троянди й виноград» (1957), «Далекі небосхили» (1959), «Голосіївська осінь» (1959), «В затінку жайворонка» (1961) та ін., позначені тематичною свіжістю та нешаблонним ліризмом.

У радянську добу Рильський написав тридцять п’ять книжок поезій, кращі серед яких — “Знак терезів” (1932), “Літо” (1936), “Україна”, “Збір винограду” (1940), “Слово про рідну матір”, “Троянди й виноград” (1957), “Голосіївська осінь”, “Зимові записи” (1964); чотири книжки ліро-епічних поем, багато перекладів зі слов’янських та західноєвропейських літератур, наукові праці з мовознавства та літературознавства. 1943 року його обрано академіком. У 1944—1964 роках Максим Рильський був директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України. 1960 року йому було присуджено Ленінську премію, у 1943, 1950 — Державну премію СРСР.

Ще у 1923 році Максим Рильський, відповідаючи на звинувачення офіційної критики в декадентстві, відірваності від сучасності та соціалістичної революції, писав: “Я можу одгукуватися ліричним віршем тільки на минуле, тільки на те, що осталося у душі і може мати прозору форму, питому моїй манері. Інакше писати не можу”.

Рильський опирався як міг, і зумів написати під нищівним обстрілом критики, з тавром декадента й в умовах справжнього терору десять книжок чудових ліричних поезій і ліро-епічних творів, кілька книжок перекладів, з-поміж яких і нині неперевершеним залишається переклад “Пана Тадеуша” Адама Міцкевича (1927). Вже в першій своїй книжці “На білих островах” п’ятнадцятирічний Рильський демонструє вільну й вишукану ритмічну організацію слова.

У цій книжці виявилася найголовніша риса поета — писати ясно, лаконічно, прозоро і водночас глибинно мудро. Він був великим майстром сонета, форма якого вимагала лаконічності, суворої дисципліни, граничної стислості думки і слова, що, звичайно, у часи, коли процвітало революційне псевдоноваторство, засноване на фальшивих ідеологічних гаслах 20-х років, викликало нерозуміння, осуд “революційних” теоретиків літератури. Хто не знищував класичної форми, думки, самої природи поетичного слова, той оголошувався ретроградом, а згодом і ворогом народу: “геніальні” Тичини, Сосюри, інші… Геть руки! Не хапайтесь за колеса локомобілів історії, — писав 1927 року один з тогочасних офіційних ультралівих поетів-“революціонерів” Гео Коляда. Ці слова стосувалися й Рильського, якого лідер правовірної марксистської критики В. Коряк називав “людиною з ідеологією феодала”, що в ті роки було рівнозначне судовому вирокові.

Але той же Коряк, мабуть, сам того не усвідомлюючи, паплюжачи поета, несамохіть дав високу оцінку Рильському і його ліриці: “… думка лине слухняно за поетом, за його карбованими сонетами, туди, в забуті панські маєтки з їхніми бібліотеками, з книжками, оправленими в оксамит та сап’ян, з колекціями люльок та турецьких ятаганів”.

Справді, Максим Рильський з молодих років і до останніх днів життя був гранословом, завжди був захоплений творчістю великих поетів минулого. Потрібно було мати мужність, щоб писати ніжну лірику і суворі сонети та октави в той час. Вже через багато років Максим Тадейович, не маючи зла на своїх хулителів, через яких він відбув ув’язнення і, на щастя української культури, залишився живий, напише, що термін “неокласики прикладено було випадково і дуже умовно до невеличкої групи поетів та літературознавців”, а своїх критиків він називає усього лиш “дуже рішучими людьми”.

Максим Рильський мав неперевершений хист імпровізатора й чудово грав на роялі, навчившись цього у великого українського композитора Миколи Лисенка. Мабуть, саме цим пояснюється особлива ніжність, чистота, мелодійність лірики Рильського. Найперше, що вражає в його віршах, — це багатство мотивів.

До традиційних з української поезії Рильський долучив мотиви, почерпнуті з античної та західноєвропейської, а в нові часи — з сучасного життя та його реалій. Його вірші багаті на літературні та філософські ремінісценції, звертання до ясних і трагічних, але достоту земних людських почуттів.

Хіба я не крапля мала, Що світ необмежний одбила, – Лиш ґрунту свого не знайшла, Лиш крила родимі згубила! — писав Рильський у шістнадцятирічному віці. Саме цю ясність світовідчуття, дитинне захоплення радістю життя проніс поет через усе своє життя. Навіть у вимушених обставинами змінах свого творчого кредо, коли, за його словами, “сучасність заговорила”, він насамперед вслухався у порухи людської душі, в глибини людських переживань.

Поетичне слово в нього наснажене зосередженою думкою, енергією, закуте в класично прозорі й гармонійно виважені форми. Він на догоду часу не змінював свого ставлення до класичного розуміння майстерності поета, не збивався на манівці одвертого вульгаризаторства або псевдоноваторства, а вбачав свій шлях у вірності поетичній класичній традиції, засвоюючи нові впливи “як мисливець обережний”, за його словами. І навіть пишучи “симфонію мускулатур”, він намагався все-таки ловити музику часу. “Нове життя нового прагне слова”, — змушений був написати Рильський, але серед багатьох офіціозних, хоч і талановито написаних, поезій 30-50-х років раз у раз з’являються справжні шедеври, які навічно залишають Рильського серед видатних поетів сучасності.

Рильський сповідував символістичну естетику, яка захоплювала його у творах Бодлера, Рембо, Малларме, Верлена, Блока та Анненського. Саме від символізму, а також від української народної пісні взяв поет музикальність своєї поезії. Навіть його сонети та октави надзвичайно пісенні, мелодійні. Завдяки Рильському та неокласикам українська поезія зрівнялася із західноєвропейською у використанні найскладніших форм вірша — терцини, октави, сонета, різних метричних засобів — від гекзаметра до верлібру. Особливою майстерністю відрізняються сонети Рильського, в яких він немов вигострював свою поетичну майстерність.

За висловом Ю. Лавріненка, дослідника його творчості, “може, саме тому Рильський вибрав сонет та дав йому ще один вислів, цим разом вислів української туги за визволенням із провінціалізму, за “великою землею” культури. Прагненням до “великої землі” культури, до краси й повновагості слова, до мудрості народу позначене усе творче життя видатного поета. Максим Рильський був душею і совістю свого народу. Він був не просто поет, а мислитель, філософ, мудрець і працелюб, який зі свого Голосієва у Києві, мудро примружившись, бачив увесь світ, але ніколи не забував своєї Романівки.

Тому й міг, осягнувши вершини світової культури, заповісти нащадкам: Як парость виноградної лози, Плекайте мову. Пильно й ненастанно Політь бур’ян. Чистіша від сльози Вона хай буде. Вірно і слухняно Вона щоразу служить вам, Хоч і живе своїм живим життям. Прислухайтесь, як океан співає — Народ говорить.

Не забувайте при тому, що був Максим Тадейович надзвичайно живою людиною — і все людське було йому притаманне: він завжди був з людьми й на людях, надто полюбляв задушевні розмови в товаристві, не цурався і приятелів за чаркою, сумлінно відбував весь мисливський сезон з рушницею в руках… Крім того, він подорожував безперестанку — і по рідній країні, і по всіх світах. Скажу правду: я більше не знав людей такої невичерпної енергії, які б все робили так багато і так скоро… І про талан його хочеться сказати так: він був блискучий, але глибокий, був скорий, але бездоганний (Ю. Смолич. 1969).

Є такі люди, про яких мовиться: “О, це мудрий чоловік, але розум його злий”. Характер Максима Рильського поєднував розум з добротою, його мудрість лагідна і, мабуть, тому незаперечна (Д. Павличко. 1969).

 

Сучасний погляд на творчість М. Рильського

Насьогодні Максим Рильський частіше розглядається як поет-неокласик. Класичний — від латинського classicus, тобто взірцевий, зразковий. Класиками, на відміну від літераторів нового часу, частіше прийнято вважати давньогрецьких і давньоримських письменників. Творчість античних авторів виступала естетичним еталоном, до якого в різні часи зверталися письменники — представники багатьох європейських національних культурних традицій. Усіх цих письменників умовно можна називати неокласиками.

Говорячи про український неокласицизм, не можна обійтися без згадки про французьких письменникт-«парнасців». їхня творчість припала на другу половину XlX століття й була яскраво представлена в збірниках «Сучасний Парнас», після виходу яких усталилась і назва самої літературної групи — «Парнас». До складу «Парнасу» входили Т. де Банвіль, Ф. Коппе, Сюллі-Прюдом, Ж. М. Ередіа та ін. Учасники групи визнавали важливим принцип «мистецтва для мистецтва», декларували потребу вдосконалення поетичної форми та літературної мови, простіше кажучи, виступали за високу якість поезії, нагадуючи, що література — це, передусім, мистецтво. «Парнасці» високо цінували античну культурну спадщину й нерідко зверталися до неї у власних творах.

Українські неокласики 1920-х років зазнали відчутного впливу французького «Парнасу». їм імпонувала вимога високого естетичного рівня поетичного слова, яку декларували французькі поети. Звичайно, мова не йшла про сліпе наслідування класиків: питання ставилося ширше — про засвоєння найкращих у мистецькому плані зразків європейської культури.

Не випадково в другій половині 20-х років, у період засилля пролетарського примітивізму в літературі, київських поетів-неокласиків звинуватили в прихильності до «чистого мистецтва» та неприйнятті нового життя, скроєного за більшовицьким зразком.

Сам Рильський не одразу прийшов до неокласицизму. Дебютна збірка поета «На білих островах» позначена певним виливом символізму, та й пізніше символістська поетика нерідко виявлялась у тіюрах Рильського. Однак у цілому його творчість 1920-х років правомірно характеризувати як неокласичну. Неокласична вона не тільки й не стільки за наявністю античної образності чи виразних асоціації! із шедеврами світової культури. Мова має йти про щось глибше — дух і філософію цієї поезії. Усталеність, рів новага. спокій, тиша, простота — ось головні прикмети поезії Рильського.

У художньому світі його творів поза конкретикою щоденного буття виразно проступає образ вічності- Революції, війни, перевороти — лише беззмістовне і прикре марнування днів людського життя заради скороминущих прожектів. Не варто витрачати дорогоцінний час заради ілюзій. Рильський ставить звичайний мисливський відпочинок та рибальські будні вите бурхливих громадських дискусій. Життя важливе саме по собі — у своїй простоті й елементарності воно наближає людину до вічності. На тлі вічності увиразнюється справжнє й суттєве в людському житті, натомість зайве і другорядне відходить на другий план, здрібнюється і втрачає свою вагу. Сенс життя зосереджується в самому житті, у його маленьких щоденних принадах. Вічність дозволяє постові побачити в малому велике, вона дозволяє відчути смак справжнього життя у проявах щоденності. Простота в Рильського виступає своєрідним еквівалентом правди. Це наближення до класичних прообразів, покладених в основу людської культури. Не випадково поетові близький гораиіаиський іделл приватного життя. Користуйся сьогоднішнім днем — цей принцип наґруває в творчості Рильського особливої філософської ваги. Поезія Рильського прагне передати насолоду від простих речей, у яких повніше проявляється сама людина, виразнішою стає її сутність і чіткішим бачиться справжнє її призначення. Розглядаючи людське жи ття в перспективі вічності, Рильський логічно приходить до вироблення своєрідного новочасного епікуреїзму. Його герой несе в собі стриманий оптимізм філософа, який навіть особисту втрату вимірює за допомогою певного культурного досвіду. Такі поезії Рильського, як «Молюсь і вірю. Вітер грає…», «Солодкий світ!>, «Коли усе в тумані життєвому…», «І шум людський, і велемудрі книги..>, представляють різні грані ліричного героя. То вій перейнятий радісним переживанням «веселого світу», то виступає палким адептом мистецтва — малої картини, «що більша над увесь безмежний світ», то, нарешті, втомлений «велемудрими книгами», знаходить принаду в простоті елементарних насолод, обравши «мисливський переливний ріг». Поза цією розмаїтістю проявів образ поета постає як безсумнівна цілість у радісному та щирому прийнятті життя, взятого в перспективі хоч і простих, але одвіку повторюваних речей, на тлі яких поновлюється людина у своїй позачасовій реальності.

«В найтяжчих роках революції (приблизно 1919-1921) Рильський рятується з Києва на село, де три роки вчить дітеіі у школі, захоплюється мисливством і рибальством, живе книгами і поетичною творчістю. Як показує його поема “Крізь бурю й сніг”, революція на українському селі мала свій не менш трагічний розгін. Але тут була можливість дистанції, самотності і са- мовпорядкування, створення собі духового «білого острова» серед розбурханого революцією океану, інтимного контакту з природою, в якої поет усе життя хотів підглянути таємницю погодження і: вічній красі найстрашніших противенств. Результатом була його перша зріла самостійна книжка поезій СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ… поетична перлина, в якііі вражає інтимне поєднання відчуття гармонії природи і тисячолітніх пригод людського невтомною духа. В цей час до Києва, що почав оживати в нопій радянській дійсності, вже повернулись із таких самих сільських островів університетські товариші сучасності у світ» далекого в просторі або часі, в уявні світи книжок і мрій, — сучасність звучить в його поезії — і, власне, це робить з його майстерних віршів живе СЛОВО поезії».

 

Помер Максим Тадейович Рильський 24 липня 1964 року. Поховано його у Києві, на Байковому кладовищі.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *