Нове на сайті
Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Біографії / Григір Тютюнник

Григір Тютюнник

Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 року в селі Щилівці на Полтавщині в селянській сім’ї. Народився в родині селян — Тютюнника Михайла Васильовича і Тютюнник (до заміжжя Сивокінь) Ганни Михайлівни, які працювали в колгоспі — батько плотникував, косив, пиляв, і, що цікаво, то вже в свої немолоді роки не полишав надії вступити в виш і почати вчителювати, а мати працювала на різних роботах — полола, в’язала, поливала і подавала снопи в барабан.

У 1937 році, його батька було заарештовано органами НКВС з політичних мотивів, і пущено по сибірських етапах (У 1957 році Михайла Васильовича було реабілітовано посмертно).

Після того, як батька забрали в тюрму, письменника до себе на Донбас взяв батьків брат Филимон Васильович Тютюнник. Він і його дружина, Наталя Іванівна Рябовецька, з хутора Троянівка, вчили й виховували малого Григора. Як згадував сам письменник:

“Вони обоє працювали в школі. Дядя був бухгалтером, тьотя викладала українську мову й літературу. З того часу я запам’ятав «Як упав же він з коня», «На майдані». Я любив і знав казки Пушкіна і безліч українських народних казок, з яких я найбільше люблю й зараз «Котигорошко», – прекрасна казка. Перечитував оце недавно — диво, та й годі…”

Тяжкі умови дитинства стали основою багатьох тем та сюжетів майбутніх творів. На формування світосприймання вплинули рання втрата батька, життя вдалині від матері, завдані війною моральні й матеріальні втрати тощо.

У 1938 р. Дядько зі своєю дружиною віддали Григора до школи в український перший клас, який нараховував сім учнів, а тому через деякий час був розформований, і хлопця перевели в російський клас. З того часу і до 1962 року, як зазначав сам Тютюнник, він розмовляв, писав листи (іноді оповідання) виключно російською мовою.

Тяжкі умови дитинства відіграли згодом істотну роль і у виборі тем та сюжетів, і у формуванні світосприймання майбутнього письменника з його драматичністю як основною домінантою: рання втрата батька, життя вдалині від матері, завдані війною моральні й матеріальні втрати тощо. Після визволення України від фашистської навали Тютюнник закінчив п’ятий клас сільської школи і вступив до Зінківського ремісничого училища, бо там одягали і годували. Пізніше в своїх спогадах Григір згадував:

“Після закінчення п’ятого класу пішов я в Зіньківське РУ № 7, щоб мати якусь одежину і 700 грамів хліба на день. Вони, оті 700 грамів, і врятували нас із мамою у 47-му: я носив «з города» щодня по шматочку, глевкому і сплюснутому, в кишені, як порожній гаманець.

Восени нам, ремісникам, вручили атестати слюсарів п’ятого розряду і одвезли машинами до Охтирки. А звідси поїздом — до Харкова, на завод ім. Малишева. Там нам дали гуртожиток (одна кімната — загін на 68 душ) і розподілили по цехах.”

 

Учився виключно російською мовою. Працював на Харківському заводі ім. Малишева, але захворів на легені, повернувся в Шилівку, став колгоспником. А мусив відпрацювати 3 роки. За «втечу» відсидів 4 місяці в колонії.

Звільнившись повертається на Донбас, де береться за самоосвіту. Після армії навчався на філологічному факультеті Харківського університету. Звідти був призваний до війська, служив на флоті на Далекому Сході. Після служби у Військово-Морському Флоті (у Владивостоку), де вчився у вечірній школі, вперше пробує писати (російською мовою). Значний вплив на формування його літературних смаків, на ставлення до літературної праці справив його брат — письменник Григорій Тютюнник. Уже відтоді поступово формувались характерні прикмети творчої індивідуальності молодого письменника: постійне невдоволення собою, наполегливі пошуки точного слова — найпотрібнішого, найвиразнішого, — тривале обдумування кожного твору (і згодом, досить часто, — попередня, до викладу на папері, “апробація” їх в усних розповідях). Період його літературного учнівства лишився прихованим від сторонніх очей.

Перша зустріч письменника з читачем (за підписом “Григорий Тютюнник-Ташанский”) — оповідання “В сутінки” (рос. мовою: Крестьянка.— 1961. — № 5).

Після демобілізації закінчив вечірню школу і 1957 року вступив на філологічний факультет Харківського університету. 1961 року в журналі «Крестьянка» побачило світ перше оповідання Тютюнника «В сумерки», написане російською мовою. Автор невдовзі переклав свій твір на українську й відтоді писав лише рідною мовою.

Після завершення навчання в університеті Тютюнник виїхав на Донбас, учителював у вечірній школі. Зацікавившись кінематографом, Гр. Тютюнник працює у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка, — створює літературний сценарій за романом Г. Тютюнника “Вир”, рецензує твори колег-кінодраматургів та фільми. Переходить на редакторсько-видавничу роботу, а згодом повністю віддається літературній творчості.

1966p. вийшла перша його книжка “Зав’язь” (вид-во “Молодь”). “Зав’язь” була однією з тих книжок, які засвідчили новий злет української прози і зробили популярним ім’я Гр. Тютюнника, воднораз вирізнивши його серед творчої молоді.

Журнал “Дружба народов” відзначив оповідання Гр. Тютюнника як кращі в своїх публікаціях 1967р.

У 1968р. “Литературная газета” оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання. Гр. Тютюннику було присуджено премію за оповідання “Деревій”. Твір дав назву збірці (1969), до якої увійшли повість “Облога” та кілька оповідань.

У 70-ті роки з’являються у пресі — республіканській (“Вітчизна”, “Дніпро”, “Ранок”) та всесоюзній (“Дружба народов”, “Сельская молодежь”, “Студенческий меридиан”) нові твори Гр. Тютюнника. У Талліні виходить збірка його оповідань естонською мовою (1974). Журнал “Сельская молодежь” у 1979р. (№ 1) повідомляє, що його нагороджено медаллю “Золоте перо” — за багаторічне творче співробітництво. Виходять друком збірки “Батьківські пороги”, “Крайнебо” (Київ, 1972, 1975), “Отчие пороги” (Москва, 1975), “Коріння” (Київ, 1978).

Тютюнник перекладав українською мовою твори В. Шукшина: 1978р. у видавництві “Молодь” вийшла збірка оповідань та кіноповістей “Калина червона”; він перекладав і твори М. Горького (“Серце Данко”), І. Соколова-Микитова (“Рік у лісі”) та ін.

На початку 70-х років Гр. Тютюнник працював у видавництві “Веселка”. Серед його продукції — настільна книга-календар для дітей “Дванадцять місяців” (1974), у підборі матеріалів до якої виявився його літературний смак, мистецька вимогливість, повага до юного читача. Пише він і сам твори для дітей, видає збірки оповідань “Ласочка” (1970), казок “Степова казка” (1973), які по-новому розкрили талант письменника.

За книги “Климко” (1976) і “Вогник далеко в степу” (1979) Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки 1980p.

В останні місяці життя письменник працював над повістю “Житіє Артема Безвіконного”.

У 1980р. присуджено літературну премію ім. Лесі Українки (за твори  «Климко» і «Вогник далеко в степу»)

Не будучи в змозі в усій повноті реалізувати свій талант в атмосфері чиновницького диктату над літературою, 6 березня 1980р. Григір Тютюнник покінчив життя самогубством.

1989р. його творчість була посмертно відзначена Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.

[divider style="solid" top="20" bottom="20"]

Людина з незахищеним серцем: 5 грудня 2016р. Григорові Тютюннику виповнилося би 85 років

Щоб не читати Григора Тютюнника, я ховала його книжки подалі в шафу. За кілька днів, щоправда, знову розкопувала. Тютюнника читати часом просто бракує сил. Щойно починаєш, як сльози самі спочатку набираються, а тоді роблять такі рівчачки від очей і пливом пливуть додолу.

В моїй дитячій душі, напевне, часом оселялася душа Павлентія з «Вогника далеко в степу». А ще в дитинстві я бачила, як співав мій дід із братовою, тьотею Лисаветою, Люсею. Так, наче світу не існувало, тільки ці два голоси, та долоня у діда на очах, та невідривний тьотин Люсин погляд – ніби в себе, й ніби в дідове обличчя, й ніби в такі далечі, куди людській істоті не те що зором, а й думкою годі сягнути. Рідний брат мого діда Санька, Василь, загинув на війні. Дід допомагав удові в господарстві, вивчив її сина, мого хрещеного Петра Васильовича. Коли тьотя Люся помирала від раку в далекому Оренбурзі, куди її забрав син-геолог, моя бабця Ганна сказала дідові: «Поїдь, попрощайся». І дід поїхав. Згодом у «Трьох зозулях з поклоном» знайшла майже нашу родинну історію.

Я думала, що колись побачу Тютюнника й притьмом кинуся йому розповідати, що в дитинстві просила птахів, аби принесли мені тата з вирію, і що довгими інтернатськими ночами мріяла, сховавши голову під подушку, як піду в ПТУ, вивчуся на трактористку, зароблю бабі на нову «плюшку», а собі – на піаніно.

А ще розкажу, як на все життя зненавиділа гімн СРСР. На навчальному корпусі інтернату в Суходольську був гучномовець – такий рупор із роззявленим ротякою, звідки безперестану линули бадьорі російські співи. Вдень,поки йшли уроки, та вночі безпорадно принишклий, рано-раненько він відривався на повну: рівно о шостій із його нутрощів гвалтом вистрибувало: «БАМММ!!!!» а враз потому істеричне: «Саюз нерушимий республік свабодних…» І семирічне дівча, яке заснуло хіба на світанку, зморене слізьми та мареннями про домівку, підкидалось усім тільцем, стріпувалося, мов горобець у чужій долоні, й усе маленьке єство заливала нестерпна туга.

Я мала це розповісти саме Григорові, бо гадала, що ніхто-ніхто б не зрозумів, окрім нього.

І про Донбас, мабуть, із ним можна було поговорити. Ну от, приміром, у такий точнісінько барак, як той, де жив Климко удвох із дядьком Кирилом, я не раз бігала до подружки Валі: «Жили вони в залізничному бараці при самісіньких коліях. І коли мимо гуркотів важкий ешелон, барак теж ніби зривався з місця: двигтіли стіни, дрижала підлога, бряжчали шиби у вікнах, а барак мчав і мчав.Потім, коли ешелон даленів, гуркочучи тихіше й тихіше, барак знову зупинявся і стояв, як і раніш, і під вікнами в нього знову цвірінчали горобці»… («Климко»).

А вже про степ – найлюбіше, відколи себе пам’ятаю — й поготів. Він так само серцем вбирав ті пахощі чебрецеві, полинові й ще бозна які, те коливання ковили, той голосок жайвориний, наче небесне джерельце.
І про перше кохання, як у «Зав’язі». Й про Катрю («Оддавали Катрю») — точнісінько про сусідську Галю, за двір од нас. Галя приїздила з Молодогвардійська, тоненька, як свічечка, розказувала про жениха- маркшейдера. Коли вперше приїхала з ним до батьків, той маркшейдер насамогонився і голосно збиткувався з «хахляцкой мови». (У Тютюнника це так:«Дають хохли! —захоплено сказав до молодого хлопчина, що приїхав разом з ним «Волгою». Голосно сказав, сподіваючись, мабуть,що його за піснею не розчують»). І плакала Галя, криючись від суворого маркшейдера, точнісінько як Катря, тільки не у «Волгу», а в «Москвича» сідала.

Зрештою, може, й розповідати мені не довелося б нічого, бо все, що було з моїм селом, ріднею й односельцями– Григір Михайлович наче знав, ніби списав із їхніх доль і сердець.

Зустрітися з Григором Тютюнником мені випало в січні 1977-го. Не переповідатиму, за яких обставин, не про це зараз. То була зовсім коротенька зустріч, і небагато слів, і його очі, повні сивої туги – воно залишиться зі мною.

А за чотири роки його не стало.

Сніжного київського квітня (такого сніжного, що ніби й не квітень) я чалапала на Байкове. Зайшла до цвинтарної сторожки чи як вона там називається, спитала, як знайти могилу Григора Михайловича Тютюнника. «Коли помер?» — діловито спитав дядько. – шо, місяць тому?» Дістав товстого зшитка, як тепер би сказали, формату А4, розлініяного всередині, й сухі рядки писаного від руки тексту вдарили як громом. І такі мене охопили горе та печаль, що й справді – «вийшов би на вулицю та й кричав»…

Стало враз просто і ясно: не принесуть птахи з вирію тата, і ніколи так само, як у дитинстві, не зацвітуть оріхівські садки та вибалки, й ніколи я не розкажу Григорові про свого діда, і тьотю Люсю, й чому з дитинства ненавиджу гімн СРСР…

Направду всі мої спогади про дитинство поставали ніби під уважним поглядом Тютюнника. От пригадаю, як ходили з бабцею поночі буряків корові насмикати з радгоспного поля, вона несе той непідйомний лантух, та все мені втовкмачує пошепки: «Як наскочить об’їждчик та битиме батогом, ти гляди не падай, бо конем затовче, тікай хутко, тільки за юпку держись, бо в темноті загубишся». Й мені, п’ятирічній, так лячно того об’їждчика й темряви, так баби шкода й худезної нашої корівчини… Пригадаю — і ніби розказую це Григорові. Або він мені…

Коли вже мешкали в Києві, в гімназії мою донечку вчила української мови і літератури Людмила Василівна. Донечка говорила, що вона дуже вимоглива, але хороша, тільки смутна, немов щось їй болить. Це була дружина Григора Тютюнника.

Якось після уроків зайшла до кабінету української мови й літератури. Познайомилися з Людмилою Василівною, в кімнатці за кабінетом приязно чаювали, говорили про доньчине навчання. «Я дуже люблю творчість Григора Михайловича», — бовкнула я. І стало мені так встидно тої банальності, аж запекло. А Людмила Василівна промовчала, не піднімаючи обличчя. Оце зараз говорю ніби й до неї, ніби пробачення прошу…

В дитинстві була у мене найулюбленіша, найкоштовніша іграшка – називалася калейдоскоп, хоч ні я, ні бабця з дідом того не знали. Його картонний корпус був помережаний синім, білим і червоним. Моя мама була тоді в Сибіру несходимому, а бабця й дід тішили, чим могли на ті голодні часи. Всередині калейдоскопа був цілий світ, його скельця складалися в незбагненні квіти й візерунки, щойно прикладеш до ока, як стаєш таким щасливим, що знявся – і полетів би.

Це я до того, що в когось про Григора Тютюнника розповіді, звичайно, вдатніші, цікавіші, хтось із ним не раз мав душевні розмови, близько знав його багато літ. Та нехай і моя оповідь буде маленьким скельцем у калейдоскоп із згадок про людину з великим, стражденним і люблячим українським серцем і з великим талантом любити кожнісіньку живу часточку цього наївного, вразливого, дивного народу.

Про людину, яка в одному зі своїх оповідань сказала:«Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любові» («Коріння», 1978р.).
__________
Написано з любов’ю і вдячною думкою про «Климка», «Три зозулі з поклоном», «Холодну м’яту», «Проти місяця», «Вогник далеко в степу», «Коріння», «Вуточку», «Чудасію», «День мій суботній», «Крайнебо» і про багато іншого, що написав Григір Михайлович Тютюнник, який усе про нас умів сказати словами…

Джерело: http://ridna.ua/2016/12/lyudyna-z-nezahyschenym-sertsem-5-hrudnya-hryhorovi-tyutyunnyku-vypovnylosya-by-85-rokiv/

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *