Нове на сайті
Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Зміст творів 6 клас / Леся Воронина «ТАЄМНЕ ТОВАРИСТВО БОЯГУЗІВ, АБО ЗАСІБ ВІД ПЕРЕЛЯКУ №9». РОЗДІЛ 16-36

Леся Воронина «ТАЄМНЕ ТОВАРИСТВО БОЯГУЗІВ, АБО ЗАСІБ ВІД ПЕРЕЛЯКУ №9». РОЗДІЛ 16-36

Читати розділи 1-15

РОЗДІЛ 16
ЗАГАДКОВА ПАНІ СОЛОМІЯ
– Це був їхній ватажок, – так само монотонно промовив механічний голос.
– Хто? – стрепенувся я, бо вже почав був дрімати.
– Істота, яка хотіла розчавити тебе ковшем екскаватора – ватажок космічних прибульців, – терпляче пояснив голос.
Ми мчали автострадою з неймовірною швидкістю, якої я майже не відчував. Бачив лише, що придорожні дерева й кущі зливаються у якусь суцільну зелено-жовту смугу.
– Прошу тебе бути уважним і все запам’ятовувати. Сьогодні прибуває основний десант космічних хижаків. Блакитні жаби – це тільки їхні розвідники. Десант прибуває в пустелю. Саме туди, де ведуть розкопки твої батьки. Рівно о третій ночі.
– Але чому ми їдемо туди самі? І як із усім цим пов’язана моя бабуся? І мама з татом? І як ти збираєшся встигнути? Навіть найшвидший «Запорожець» не може літати зі швидкістю ракети.
– Пані Соломія все продумала. Ми будемо вчасно.
– Пані Соломія? – вражено вигукнув я.
Це не вкладалося у мене в голові. Соломія – ім’я моєї лагідної й завжди заклопотаної хатніми справами бабусі. Щоправда, її так майже ніхто не називає. Вдома і на роботі вона просто бабуся Соля. І чим бабуся може захиститися від цих лютих і підступних потвор? Бити синьомордиків шваброю й ганчіркою? Ніби вгадавши мої думки, механічний голос додав:
– Пані Соломія – видатний учений. Це вона винайшла протиотруту від вірусу страху. А ним уже заражена більшість мешканців Землі. На жаль, синьоморди вистежили пані Соломію й зненацька захопили її. Та в неї, про всяк випадок, був підготовлений запасний план. І виконати його маєш ти.
Я ще думав над щойно почутими словами, коли відчув, що мій швидкісний «Запорожець» гальмує. Визирнув у вікно й зойкнув від подиву – ми стояли посеред сільської садиби моєї бабусі.
Я ступив на зелений спориш і підійшов до криниці. Хотів напитися води й уже почав опускати відро на ланцюгу, коли почув лопотіння крилець. До мене підлетів жовтий метелик – той, що зранку приніс записку, – і так, ніби він робив це все життя, спокійнісінько сів мені на долоню.
Тепер я зміг роздивитися метелика краще. Усе в ньому було точнісінько таке, як у звичайних капустяних метеликів – і жовті крильця, що мінилися на сонці, й довгий хоботок, і шість лапок, і закручені вусики. Ось тільки цей метелик був разів у десять більший за звичайного. Як і першого разу, до лапки у нього була приладнана капсула із запискою.
«Нічого собі, раніше була голубина пошта, а тепер метеликова», – подумав я і швидко пробіг записку очима. Там було написано лише одне речення:
«Третій помідорний кущ ліворуч від паркану».
Я слухняно попрямував на бабусин город, підійшов до зеленого куща, на якому висіли стиглі червоні помідори. Що робити далі, я не знав. Підказок більше не було, тож я мимоволі простяг руку й зірвав найбільший томат. Тієї ж миті кущ почав повільно від’їжджати вбік, а під ним відкрилася металева поверхня, схожа на дитячу гірку, по якій так люблять спускатися малюки.
Що за чортівня! Я щоліта жив у бабусі – її село зовсім поруч із містом. Я стільки разів збирав на її городі огірки, картоплю й редиску. До речі, помідори бабуся чомусь завжди збирала сама… Може, тут теж схованка – як у горщику з-під калачиків?
* * *
РОЗДІЛ 17
МАШИНА ЧАСУ ІСНУЄ?
Я роззирнувся довкола – порадитися було ні з ким. Здається, вся відповідальність за визволення рідної бабусі з лабет хижих синьомордів, не кажучи вже про порятунок світу, лягала на мене. Я вдихнув повні груди повітря, замружився і, сівши на металеву доріжку, що стрімко спускалася в глибину, полетів у безвість.
За кілька хвилин я впав на щось м’яке й пахуче. Сіно – тільки від нього йде такий солодкий дух. Я підвівся, простягнув уперед руку, відчув під пальцями вимикач, і за мить уся невеличка підземна кімнатка освітилася яскравим світлом. Я вражено оглянув приміщення. Уявити, що це криївка бабусі Солі, було неможливо, але я мусив у це повірити.
Ось на стіні наше сімейне фото, прикрашене вишитим рушником. Ось мої тато й мама біля підніжжя єгипетської піраміди. А ось… Цю гарну молоду жінку я впізнав одразу – це її голос я вперше почув у таємній лабораторії ТТБ, це на її вимогу я заприсягнувся, що візьму участь у секретному експерименті. І врешті – це з нею я зустрівся за брамою, що вела у яблуневий сад, де відпрацьовували прийоми мої нові друзі – Жук і Заєць. Тепер я зрозумів, кого вона нагадувала. Очі в неї були точнісінько такі, як у бабусі Солі, тільки обличчя зовсім молоде.
– Нічого не розумію! – прошепотів я і почав обстежувати дивний прилад, що стояв у кутку кімнати на старовинному столі, вкритому химерним різьбленням.
Прилад скидався на комп’ютер, тільки замість клавіатури перед темним екраном лежала невеличка пласка скринька. Я спробував її відчинити, але кришка ніби приросла до чорного металу.
Я хотів підважити її лезом свого складаного ножа – марно. Щось підказувало – саме у цій скриньці схована розгадка усіх сьогоднішніх дивних подій. Бо чому ж тоді бабуся спрямувала мене у цей підземний схорон?
Втративши надію відгадати бабусині секрети, я знесилено опустився в крісло, що стояло перед столом, і поклав долоню на кришку загадкової скриньки. Тієї ж миті поверхня кришки освітилася м’яким зеленим світлом, на ній виступили контури моєї руки з усіма лініями, рисочками й цятками. На екрані з’явилося молоде обличчя жінки, яку я не міг назвати бабусею.
– Ну що ж, здрастуй, онучку, сказала жінка з екрану. – Ось ми й зустрілися…
Від хвилювання у мене перехопило подих, та все ж я зміг прошепотіти:
– Хто ви?
– Я – Соломія, я мати твого тата. Тільки зараз мені тридцять років. Я – з минулого. А тебе ще немає на світі. Зовсім недавно я сконструювала машину, за допомогою якої можна переноситися у часі й просторі. Тож я вирушила на тридцять років уперед, щоб дізнатися, що станеться з моїми нащадками.
– Хіба так буває?.. Навіть, якщо б Ви насправді винайшли машину часу, то за тридцять років про неї б уже всі знали. І користувалися б нею, як мобілками чи комп’ютерами.
– Не все так просто, Климе, – усміхнулася жінка. – Ти все зрозумієш. Я поясню, якщо встигну. А зараз треба рятувати мене… стареньку. Бо без мене порятувати світ не можна.
* * *
РОЗДІЛ 18
Я ВІДЧУВАЮ СМАК ПРИГОД
– Тепер зосередься і роби все точно так, як я тобі казатиму. Підійди до фотографії. Ось до цієї, де твої тато й мама біля піраміди. Ти маєш перенестися на часольоті в те місце, де вони тепер ведуть розкопки. Саме туди прибудуть головні сили космічних хижаків. Запам’ятай: ти мусиш випередити ворога. Отже, перенесешся у вчорашній день. Тоді ще синьоморди не знали, що їх викрито і що ми проникли в їхній штаб у приміщенні банку. Ви зможете підготуватися.
– Зачекайте, а як же бабуся? Тобто Ви… тобто… моя теперішня бабуся.
Я так розгубився від фантастичної інформації, яку повідомила мені пані Соломія, що ніяк не міг оговтатися. Думки плуталися, в роті пересохло, і я відчув, що нудотний липкий страх, який, здавалося, кудись зник за останні дні, заволодів мною знову.
– І звідки я візьму цей часоліт? Тут його немає. І на подвір’ї я також нічого не помітив.
Раптом я усвідомив, що найбільше хочу, щоб мені дали спокій. Сховатися десь подалі від си-ньомордих прибульців, від небезпечних перельотів, від цієї жінки, яка ніби наскрізь пропікає мене своїми очима. Хіба моя бабуся така? Вона лагідна й добра. Вона вишиває рушники й серветки, наспівуючи сумну пісню про коня з сивою гривонькою. Я її дуже люблю, але що, що я можу зробити?! Адже існує ТТБ – Таємне Товариство Боягузів. Є Жук і Заєць, які нічого не бояться. От вони нехай з усім цим розбираються.
Обличчя на екрані почало зникати. Однак я встиг почути останні слова, які пані Соломія вимовила звідкись іздалеку. Та все ж я розібрав головне:
– Ключ від часольоту висить у тебе на шиї. А сама машина часу замаскована під старенький «Запорожець». Користуватися ним дуже просто. Головне, щоб ти не схибив і потрапив до піраміди саме в той час, який я назвала. Налаштуй часоліт на першу годину ночі. Тоді тебе напевно ніхто не помітить…
Звук урвався, екран потемнішав. Я знову залишився сам у підземній кімнаті. Про що вона говорила? Ключ від часольоту у мене на шиї? Я намацав маленький прилад на шкіряному ремінці, котрий знайшов у нас вдома на столі. Спершу він здався мені звичайним спортивним свистком, потім цей «свисток» передав інформацію від бабусі. А тепер виявляється, що це ключ від часольоту?
Треба було діяти – надія на те, що мені пощастить якось пересидіти небезпечний час, розвіялась, як весняна хмаринка. А втім, я вже відчув смак до шалених пригод. Вони затягали мене все дужче й дужче. І здається, це був іще один засіб від переляку – кидатися у вир пригод сторчголов, не залишаючи собі часу на вагання, сумніви й побоювання.
– Цікаво, а як я звідси вийду? – подумав я вголос.
Ніби відповідаючи на моє запитання, залізна стрічка смикнулася і поповзла вгору, як ескалатор у метро. Я скочив на неї, однією рукою вхопився за поруччя, що рухалося разом із металевою доріжкою, а другою притис до грудей фотографію, з якої дивилися на мене мої молоді й веселі батьки.
РОЗДІЛ 19
ПОЛІТ КРІЗЬ ЧАСОПРОСТІР
«Запорожець» стояв посеред двору, і тепер, коли я знав, що це хитро замаскована машина часу, то подивився на маленький кумедний автомобільчик зовсім іншими очима. Я прискіпливо оглянув сидіння, виготовлене з якогось невідомого мені сплаву. Воно було пружне й надзвичайно міцне. Коли я вмостився спереду, сидіння враз набуло форми мого тіла. Тепер було зрозуміло, чому я не відчував перевантаження, коли мій «Запорожець» стрибав навколо екскаватора, мов оскаженілий кенгуру.
Я зняв зі «свистка» кришку і побачив маленький дисплей, по якому бігли знаки й цифри. Спершу то була якась абракадабра, а потім окремі літери почали складатися в слова:
«Витягни фотографію з рамки, приклади до неї руку. Потім набери на дисплеї потрібний час».
Я слухняно виконав інструкцію – обережно витягнув фото з рамки. Після цього знайшов на «свистку» крихітні кнопки – такі, як на електронному будильнику – і виставив час. Потім замружився й поклав руку на фотографію – просто на вершечок велетенської піраміди.
– Прошу пристебнути ремені безпеки. В разі невиконання цієї інструкції транспортований об’єкт може загубитися в часовому коридорі, – нагадав механічний інструктор.
– Нічого собі техніка! – обурився я. – А раптом ці іржаві дверцята відваляться під час перельоту, і мене просто висмокче назовні. Тут ніякі ремені безпеки не допоможуть!
– Шановний Климе Миколайовичу, – озвався голос, чітко вимовляючи кожну літеру, – вступаючи до ТТБ, Ви заприсяглися допомагати нашій організації. Отож, прошу зосередитися й приготуватися до переміщення.
Мені не залишалося нічого іншого, як відкинутися на зручному сидінні, пристебнутися, замружитися – й сподіватися на те, що часоліт не провалиться у якусь часову яму й не заблукає на манівцях часу і простору.
Якщо ви думаєте, що політ на часольоті хоч трошки схожий на те, що нам показують у фантастичних фільмах, то це дурниці. Я теж чекав, що ось зараз навколо мене закрутиться вихор, мене затягне у гігантський коловорот і понесе із шаленою швидкістю крізь часовий тунель. Та навколо панувала абсолютна тиша.
Я розплющив очі, впевнений, що сталася якась помилка, збій у програмі, й часоліт, тобто старенький жовтий «Запорожець», стоїть собі спокійнісінько, як і стояв, посеред бабусиної садиби. Однак я в ту ж мить переконався, що стрибок у часі відбувся. Просто це сталося зовсім непомітно. Ось ще секунду тому я був в українському селі, а тепер мій автомобільчик стояв на вершечку височенної усипальниці фараонів
На щастя, ця піраміда завершувалася не гострою верхівкою, а була стесана так, ніби якийсь велетень зрізав кінець піраміди гігантським ножем.
Колись батьки розповіли мені, що саме через цю дивну особливість – стесану верхівку, вибрали цю піраміду для розкопок.
«Хтозна, – подумав я тепер, – може, й хижі космічні прибульці також обрали місцем свого приземлення цю «мічену» піраміду, щоб легше було зорієнтуватися серед безкраїх пісків?»
Ця думка видалася мені такою безглуздою, що я мимоволі розсміявся. Серед нічної тиші мій сміх прозвучав несподівано голосно. Я перелякано затулив рота руками, та було запізно – я почув характерні звуки. То ляскали по холодному, вкритому нічною росою камінні, жаб’ячі лапи з перетинками. Здається, синьо-морди всеж випередили мене.
* * *
РОЗДІЛ 20
СИНЬОМОРДИ НАСТУПАЮТЬ
– Часовий переліт закінчено! – нагадав про себе мій механічний інструктор. – Ми перебуваємо на африканському континенті. Зараз рівно перша година ночі 26 вересня 2012 року.
– Зажди! – вигукнув я – Але ж я виставляв на дисплеї не 26, а 25 число! Ми помилилися на цілу добу. Тепер я не встигну попередити батьків.
– Пробачте, – так само спокійно відповів автомат, – як я вже повідомляв, ця машина є експериментальним зразком. Часом трапляються дрібні похибки. Але немає нічого простішого – спробуйте ще раз. Перепрограмуйте завдання, і ми вмить опинимося в потрібному часовому відрізку.
Я почав нервово натискати на кнопки «свистка». Руки в мене тремтіли, і я ніяк не міг набрати потрібні цифри. Коли ж урешті мені це вдалося, на маленькому екранчику засвітився напис: «Технічні несправності. Тимчасова зупинка програми».
Ляскання жаб’ячих лап ставало дедалі голоснішим. Треба було діяти швидко й упевнено. Я знав, що коли затримаюсь хоч на секунду, до мене допадуться блакитні жаби. І тоді, як обіцяв синьомордий любитель мух та метеликів під майонезом, я перетворюся на піддослідного кролика. Мить – і я вже сидів усередині «Запорожця», ще мить – і я, вхопившись за кермо, крутнув його так, що машина підскочила й полетіла по прямовисній стіні піраміди донизу.
Напевно, я б не ризикнув виконувати цей карколомний трюк, якби не знав, що мій «Запорожець» уміє стрибати, мов гумовий м’яч. І справді, зіткнувшись із землею, автомобіль підскочив кілька разів, а тоді благополучно спинився біля підніжжя піраміди.
Я вистрибнув назовні й тут-таки наштовхнувся на купу розкиданих глиняних черепків. Небо було чисте й зоряне, а місяць сяяв так, що можна було добре роздивитися все довкола. Було зрозуміло, що табір моїх батьків захопили зненацька. Навколо валялися інструменти для розкопок, консервні бляшанки, пластикові пляшки з водою і роздерті на клапті намети. Але людей не було ніде.
Я розгубився…
І враз побачив виразний слід. Це була накреслена на піску стрілка, спрямована вглиб пустелі. Я впізнав цю стрілку – то був герб Андрія Джури, нашого предка-козака, який під час військових походів скрізь, де опинявся, залишав після себе цей знак. Ми з батьком, коли ходили у походи, також позначали своє перебування викладеними з шишок, гілочок чи камінців стрілочками, що закінчувалися двома маленькими хитромудро закрученими літерами – ДІЖ.
Отже, батько знав, що я можу прийти на допомогу, і мені нічого не доведеться йому пояснювати. Тепер я почав розуміти – вся наша родина пов’язана з Таємним Товариством Боягузів, ось тільки я довідався про це останнім. Я сів у «Запорожець», і мій вірний диво-автомобіль полинув по в’язкому піску легко, немов по розкішній асфальтованій трасі. Мені здалося навіть, що ми трохи піднялися над землею. І справді, коли я визирнув у вікно і глянув униз, то побачив, що ми летимо на повітряній подушці так, як на півночі їздять снігоходи.
За кілька хвилин я почув гуркіт мотору, й мене засліпили потужні фари величезного джипа, що мчав нам навперейми. Як видно, блакитні прибульці визнавали тільки такі – найбільші земні автомобілі. Спершу екскаватор, тепер цей автомобільний монстр зі здоровецьким бампером, купою різнокольорових фар та підфарників і величезним салоном для пасажирів.
З усіх вікон джипа виглядали огидні сині пики космічних хижаків, і до мене долинули вже знайомі звуки – свист, гуркіт і вереск. Так синьоморди спілкувалися між собою. Певно, космічні загарбники вже подумки потирали свої липкі перетинчасті лапи, уявляючи, як зараз вони завиграшки розчавлять мого маленького «Запорожця».
Та жовтий автомобільчик повторив той самий фокус, що й на моєму подвір’ї. Він раптово спинився – і в ту мить, коли велетенський джип мав розплескати нас, як млинець, машинка високо підстрибнула в повітря й приземлилася позад нападників. Блакитні космічні ропухи різко скерували джип праворуч, потім ліворуч. Ще кілька стрибків довкола заморочених синьомордів – і ось уже потужний джип лежить догори колесами, а всередині в ньому безсило борсаються блакитні пожирачі комах.
* * *
РОЗДІЛ 21
КОЗАЦЬКА СВІТЛОВА АБЕТКА
Спекавшись переслідувачів, я розумів, що зараз головне – чимшвидше розшукати батьків. Адже я добре пам’ятав, що чужопланетних хижаків під час таємного бенкету в банку було кілька десятків. Довголапий синьоморд – той, що захопив мене на будмайданчику, сказав, що основний десант міжпланетних окупантів прибуває сьогодні рівно о третій ночі. Отже, у мене залишалося зовсім мало часу. Сподіватися на те, що часоліт запрацює, було марно – як повідомив мені автоматичний інструктор, це був лише експериментальний зразок машини часу.
«Ось чому пані Соломія (навіть подумки я не міг називати цю молоду вродливу жінку своєю бабусею) зникла з екрану в бабусиній підземній кімнаті, навіть не встигнувши проінструктувати мене як слід, – здогадався я. – Цікаво, чи удосконалила вона свій часоліт в майбутньому. Хоча, що це я? Майбутнє – ось воно…»
Я геть заплутався в цих часових загадках і вирішив, що спробую в усьому розібратися згодом. Тобто тоді, коли ми порятуємося від комічного десанту і врятуємо Землю від ненажерливих прибульців. Я почав роздивлятися навкруги й помітив, що на сусідньому піщаному пагорбі блимає слабкий червоний вогник. Придивився й помітив, що той вогник то засвічується, то згасає з різними проміжками часу.
– Та це ж таємна світлова азбука роду Джур! – вигукнув я, забувши, що, крім мого механічного інструктора, котрий час від часу дає мені настанови, поруч немає жодної живої душі.
Але зараз я так зрадів, помітивши блимання цього слабенького вогника посеред пустелі, що мені вкрай потрібно було хоча б із кимось поділитися.
– Розумію, – пролунало мені у відповідь, – моя господиня не раз розповідала про цю таємну абетку, яку винайшов козак-харак-терник Андрій Джура. Нею користувалися козацькі вартові, що пильнували у степу, чи не йдуть на Вкраїну турки чи татари. Козаки будували високі дерев’яні вежі так, щоб з однієї було видно вогняний сигнал, який посилають з іншої. І ось так, від вежі до вежі, той сигнал доходив аж до Запорозької Січі.
* * *
РОЗДІЛ 22
У ВСЕСВІТІ ДРІБНИЦЬ НЕ БУВАЄ
Я скерував свого «Запорожця» у бік мерехтливого вогника, і за кілька хвилин ми вже здиралися на верхівку піщаної гори. Що ближче ми під’їжджали до червоного вогника, то меншим і слабшим він ставав. Я вже почав боятися, що це чергова пастка чи міраж, аж тут почув знайомий голос мами:
– Привіт, синку, нарешті ми тебе дочекалися!
– Ну що, перестав боятися? – озвався й татів голос, і вони обоє з’явилися з протилежного боку пагорба.
Тато тримав у руках невеличкого ліхтарика з червоним скельцем і говорив так спокійно й упевнено, що я й справді зовсім перестав боятися. За ті півроку, що ми не бачилися з батьками, мама й тато якось змінилися. Спершу я не міг зрозуміти, в чому річ, а тоді здогадався – засмага на їхніх обличчях була така густа, що вони стали схожими на кочівників пустелі – берберів. Не вистачало тільки каравану верблюдів і довгого, до землі, одягу.
Мені так багато треба було розповісти мамі й татові, що я просто не знав з чого почати. А найголовніше, що мене здивувало – то це те, що вони поводилися зі мною так, ніби нічого надзвичайного не відбувається.
– Бабуся… – почав я, та мама мене перебила.
– Ми все знаємо. У нас був прямий зв’язок зі штабом ТТБ, – і мама по-змовницьки підморгнула мені.
– Щоправда, синку, ми чекали на тебе вчора. Твоя затримка трохи ускладнила ситуацію, – додав тато.
Я обурився:
– А ви знаєте, що сьогодні вранці мене захопив огидний синьоморд і обмотав мене якоюсь липкою гидотою, як кокон шовкопряда? Я ледве від нього втік. А потім ще скажений голубий прибулець на екскаваторі. І ця жінка, яка каже, що вона моя бабуся, тільки з майбутнього.
Тато пильно глянув мені в очі й дуже серйозно сказав:
– Климе, а хіба ти не помітив: ти ж майже вилікувався від страху! На жаль, таких як ти на Землі тепер дуже мало. Просто майже всіх мешканців нашої планети заразили вірусом страху. Протиотруту від цієї страшної епідемії винайшла наша бабуся, але річ у тім, що тепер вона потрапила в полон до синьомордів.
– А та… пані Соломія, вона не може допомогти бабусі Солі? Тобто самій собі?
– Розумієш, за законами часопростору людина не може зустрітися сама з собою в іншому часі. Тоді відбуваються непоправні зміни у Всесвіті. І невідомо, як піде ціла історія людства.
– Через таку дрібницю? Це неможливо!
– У Всесвіті дрібниць не буває, запам’ятай це! А тепер годі базікати. У нас залишилося якихось дві години. Треба зустріти наших космічних гостей як слід.
* * *
Розділ 23
ЗБРОЯ ПРОТИ КОМАХОЖЕРІВ
Мама й тато швидко вскочили до жовтого «Запорожця». Цього разу ми з мамою сіли на заднє сидіння, а тато вхопився за кермо, натиснув на якийсь важіль, і наша диво-машина піднялася в небо й стрімко полетіла до піраміди зі зрізаною верхівкою. Тато керував автомобілем так упевнено, що я зрозумів – він їздив на часольоті не раз. А я з подивом відкривав у непоказному обшарпаному «Запорожці» все нові й нові властивості.
– Послухай, мамо, я пригадав, що наша бабуся найчастіше співає пісню про коня з сивою гривонькою, а ще дуже любить мугикати собі під ніс пісню групи «Бітлз» «Yellow submarine», що в перекладі означає – жовтий підводний човен. То, може, наш «Запорожець» і під водою може плавати?
Тато тільки усміхнувся й пробурмотів:
– Я радий, що ти став таким спостережливим. Що ж, цілком можливо, що ця машина універсальна. Бабуся вклала в неї усі свої знання й уміння.
Я вже хотів розповісти про те, як заклинило ключ від часольоту і він помилково заніс мене не в той день, але вирішив, що з’ясую це пізніше, за сприятливіших обставин.
А зараз, зробивши два кола над усипальницею фараона, наш автомобіль беззвучно приземлився біля південної стіни піраміди.
– Швидко за мною, – прошепотіла мама і побігла до стіни. Вона торкнулася суцільної, гладенько обтесаної кам’яної брили, натиснула на якусь невидиму кнопку – й велетенська стіна раптом почала опускатися вниз, і врешті перед нами відкрився широкий прохід усередину гробниці. Тато швидко заїхав туди на часольоті, ми заскочили за ним, і за мить стіна вже стояла на місці.
– А тепер поводьтеся дуже тихо, – наказав тато, – синьоморди мають гострий слух. До того ж вони вміють перехоплювати людські думки на відстані. Це давня войовнича цивілізація. І вони мають багатий досвід у захоплені нових планет. Зброї проти них практично не існує.
– Взагалі-то зброя є, – тихо промовив я. – Щоправда, я не знаю, чи ми зможемо нею скористатися.
– Ти жартуєш, яка зброя? – дорікнула мені мама. – Хіба можна сміятися в такий момент?
– Я не жартую, – від хвилювання у мене пересохло в горлі і я ледве видавив із себе: – Мухи!
– Про яких мух ти говориш? Так, ми знаємо, що блакитні жаби люблять ласувати нашими комахами, але до чого тут зброя?
Я пригадав, як сьогодні зранку звичайна муха подіяла на довголапого прибульця, як він втратив пильність, а згодом взагалі захропів, повністю відключився, проковтнувши одну-єдину муху.
Мені знадобилося лише кілька хвилин, щоб детально описати бенкет, який зафільмували Жук та Заєць, і розповісти про з’їдену муху, яка подіяла на прибульця, як снодійне.
Батьки перезирнулися, а тоді схопили мене в обійми і тихенько, щоб не почули хижі чужопланетяни, крикнули:
– Врятовані!
* * *
РОЗДІЛ 24
ЖУК І ЗАЄЦЬ ВТРАЧАЮТЬ НАДІЮ
Правду кажучи, я не зовсім зрозумів, чому моїх батьків охопила така бурхлива радість. Ну гаразд, розповів я їм про те, що комахи діють на синьомордів як снодійне, – але де ми наберемо стільки комарів, мух та усіляких кузок? Проте скоро я дізнався, що стародавні перекази й таємниці родини Джур можуть стати у пригоді всьому світові.
Мама клацнула вимикачем, і я побачив, що стою посеред добре оснащеного центру керування. Тільки зрозуміти, чим саме керують із цього центру, я не міг. Та ось відчинилися невеличкі бічні дверцята і до кімнати увійшли… Жук та Заєць. Однак тепер вони були одягнені не як блазні – у чудернацькі ковпаки з дзвіночками й розшиті срібними зірками плащі. Ні, переді мною стояли справжнісінькі мешканці пустелі – бедуїни. На головах в обох були намотані високі тюрбани, а вбрані вони були у довгі, до п’ят, сорочки.
– А ви як сюди потрапили? – вражено запитав я у хлопців.
– Ось це якраз було зовсім просто – у нашому Таємному Товаристві Боягузі є й льотчики. Якихось три години польоту, і ми опинились в пустелі, – пояснив Заєць.
– Представники нашої організації роблять усе, що можуть, але підступний вірус страху вражає все більше й більше людей.
Побачивши моїх батьків, хлопці усміхнулися, але за мить їхні обличчя знову спохмурніли:
– Ми обстежили всі навколишні селища бедуїнів. Серед них немає жодного здорового. Епідемія страху охопила всю планету. Ми сподівалися, що зможемо використати протиотруту, яку винайшла пані Соломія… – Жук із надією глянув на моїх батьків.
Але тато заперечливо похитав головою.
– У такому разі нікому буде чинити опір десанту прибульців, – сумно промовив Заєць і, здається, вперше я не побачив на його обличчі посмішки – звичний оптимізм зрадив і його.
– Ніколи не можна впадати у відчай, – заперечив тато і поманив нас усіх за собою.
Він рушив по вузеньких сходах. Стеля у цьому тісному коридорчику, що круто здіймався вгору, була зовсім низька. Навіть мені доводилося пригинатися. А тато зігнувся майже навпіл. Та наша маленька група подовжувала вперто підніматися все вище й вище. Врешті ми дійшли до другого рівня піраміди, і тато освітив потужним ліхтарем бічну стіну кімнати.
– Та це ж наш родовий знак! – мимоволі вихопилося у мене, коли я побачив на стіні вирізьблену стрілу з двома літерами на кінці – ДІЖ.
– Так, тут ще чотири століття тому побував наш прапрапрадід Андрій Джура. Він справді був джурою-зброєносцем у козацького ватаж-ка-характерника Омеляна Мухи. І знаєш, чим прославився той характерник? Він знав, як привертати цілі хмари комах і нацьковувати їх на ворогів. Звідти й отримав прізвисько – Муха.
– А твій пращур перебрав від Мухи його таємні знання, – додала мама. – Разом вони мандрували по світах, разом вивчали науку характерництва. А згодом усе, що знали, сховали тут, серед непролазних пісків африканської пустелі. І ця піраміда – їхнє послання в майбутнє. Нам із татом пощастило розшифрувати майже всі закодовані знаки. Залишилося зовсім небагато, і ми зможемо прочитати весь стародавній заповіт. Але головне, що ми знаємо приворотний сигнал, який збере сюди мільйони комах.
* * *
РОЗДІЛ 25
КОСМІЧНІ ЗАГАРБНИКИ ПРИБУВАЮТЬ
Зненацька підлога під нашими ногами почала вібрувати, а звідкись ізгори пролунав звук, схожий на гуркіт грому. Було таке враження, що у верхівку піраміди щойно влучила страшної сили блискавка.
Я глянув на годинника й здригнувся. Стрілки показували рівно третю ночі.
– Здається, прибули наші незвані космічні гості, – дуже спокійно сказав тато, потім провів рукою по намальованій стрілці. В ту ж мить у стіні відкрилася ніша, з якої тато витягнув невеличкий металевий предмет. Так, ніби він робив це щодня, тато приклав предмет до губів, міцно затис його зубами, а тоді кілька разів злегка вдарив пальцем по невеличкій пластині, що стриміла всередині дивного інструменту.
– Та це ж дримба, – прошепотів у мене за спиною Заєць, – тільки форма у неї інша, ніж у звичайних дримб.
Дивні звуки залунали під склепінням кам’яної зали. Вони були схожі й на пронизливе дзижчання, й на свист вітру, і на дзюркотіння струмка. Не припиняючи грати, тато рушив по вузеньких східцях догори. Ми, немов заворожені, сунули за ним, аж поки опинилися біля невеличкого металевого люку. Тато на хвильку урвав гру на дримбі й звичним рухом розчахнув люк. Нам в очі вдарило сліпуче світло, а потім ми побачили космічні кораблі прибульців. То були гігантські прозорі капсули, що зависли над пірамідою. З кожної капсули струменів потужний сніп світла, спрямованого на усічену верхівку піраміди.
Коли наша невеличка команда вийшла на верхній майданчик, усі світлові промені вмить зосередилися на нас. Я відчув себе таким же беззахисним і маленьким, як та муха, котру сьогодні вранці на моїх очах проковтнув довголапий синьоморд.
– Вони знижуються, – тихо промовила мама й узяла мене за руку.
– Я не думав, що їх буде аж так багато, – завважив Жук, і я відчув, що він, попри всі намагання, страшенно хвилюється.
– А я почуваюсь, як на арені цирку, – пожартував Заєць, і раптом підстрибнув і зробив у повітрі сальто-мортале.
* * *
РОЗДІЛ 26
А ТАТО ГРАЄ НА ДРИМБІ
Найспокійніше, здається, почувався мій тато. Він упевнено продовжував вигравати на дримбі, і раптом я почув, що до цих звуків почали долучатися десятки, сотні, тисячі інших. Спершу слабенькі, ці звуки, що долинали звідусіль, перетворилися врешті на суцільний мільйоноголосий хор. То до нашої піраміди наближалися величезні хмари оскаженілих комах!
За мить у сліпучих променях над пірамідою кружляли й дзижчали комарі, мухи, ґедзі – кузьки усіх кольорів і розмірів. Зненацька я почув знайоме ляскання – то знову здиралися на піраміду синьоморді любителі комах, які вже встигли поласувати нашими мухами та комарами раніше, й тепер їхній потяг до земного делікатесу був непереборний.
Спершу я злякався, коли побачив, як із-за краю кам’яної стіни виткнулася перша ротата блакитна ропуха.
– Стережіться! – вигукнув я і вже хотів ховатися назад, усередину піраміди.
Але мама заспокоїла мене та хлопців:
– Погляньте, їх не цікавить нічого, крім поживи.
Не зважаючи на нас, блакитні жаби почали несамовито крутитися на всі боки, раз у раз підстрибуючи, висолоплюючи довжелезні язики й хапаючи все нових і нових комах. Як видно, їхня дивна поведінка зацікавила прибульців у капсулах, бо у прозорих літальних апаратах відкрилися люки, звідти вилетіли довгі драбини, по яких почали спускатися донизу космічні хижаки. Ще у повітрі, перебираючи довгими перетинчастими лапами по щаблях, космічні хижаки почали хапати комах. Видно було, що земні мухи, комарі та ґедзі вразили чужопланетян у самісіньке жаб’яче серце.
– Погляньте, вони щось переказують тим тварюкам, що залишилися у капсулах, – закричав спостережливий Заєць, показуючи на синьомордів.
І справді, ті прибульці, що спустилися з капсул по драбинках, почали свистіти, клацати й кумкати з такою страшною силою, що їх, певно, почули й на віддалених планетах.
У нас позакладало вуха, а синьоморди, що залишалися у капсулах, отримавши цінну інформацію про наших неперевершених кузьок, задраїли люки – і за кілька хвилин приземлилися посеред піщаної пустелі.
Ще мить – і цілі зграї прибульців з радісним кумканням почали вистрибувати на пісок, на ходу ловлячи комах. Це було схоже на масовий сказ. Тепер небезпечних космічних окупантів можна було брати голими руками. Вони не помічали нічого, окрім смачної поживи, що хмарами кружляла навколо них.
* * *
РОЗДІЛ 27
Я РОЗМОВЛЯЮ МОВОЮ СИНЬОМОРДІВ
Тепер я зрозумів, чому тато казав про синьомордів, як про представників страшної цивілізації міжгалактичних загарбників. На спині у кожного з прибульців висів апарат із широким дулом і приладнаний до нього балон.
– Це газ, – сказала мама. – Він може спаралізувати будь-яку живу істоту. А потім ці почвари роблять із нею, що схочуть. Ми змогли дістати кілька таких балонів у тих космічних хижаків, що прибули першими, й дослідили їх.
Тато на хвилину покинув грати на дримбі й додав:
– Найстрашніше, що той газ абсолютно безпечний для самих синьомордів. І взагалі, як виявилося: представники цієї агресивної цивілізації не чутливі до жодної отрути. Вони самі можуть отруїти будь-кого. Особливо небезпечний вірус, що його розносять ці паразити, – вірус страху.
Край неба поволі ставав рожевим, потім з-за обрію вигулькнуло пурпурове сонце, і над пустелею розвиднілося. Картина, що постала перед нашими очима, була фантастична. Скільки сягало око, пустеля була вкрита велетенськими блакитними ропухами, що лежали на піску догори черевами й голосно хропли.
– Оце так непереможні космічні завойовники! – зареготав Заєць.
– Страшна загроза людству! – зневажливо докинув Жук.
– Вони просто обжерлися і впали в сплячку, – пояснив тато.
– Треба скоріше їх знешкодити, бо вічно грати на дримбі наш тато не зможе, – по-діловому промовила мама.
– А головне: скоріше дізнатися, куди синьоморди заховали нашу бабусю, – озвався я. – Гадаю, найбільше про це нам може розповісти ось цей мухожер, – я показав на мого давнього знайомого синьоморда, що лежав, розкинувши лапи, посеред майданчика. Нападника легко було впізнати, адже після того, як він гнався за мною на екскаваторі й перекинувся, на лобі в ненажери вискочила велика синя ґуля.
– Цікаво, як довго синьоморди спатимуть? – замислено промовив тато. – Якщо кожен із них проковтнув щонайменше сотню комах, то годин зо п’ять вони хроптимуть. Що з ними робити далі, я поки що не знаю, але головне їх чимшвидше знешкодити.
Я підійшов до чужинця з ґулею на лобі й обережно поторсав його за плече. В ту ж мить у голові в мене залунало:
– Як смачно! Як поживно! Земні комахи – найкращі в усій галактиці!.. А стару чаклунку ми гарненько заховали. її тепер ніхто й ніколи не знайде. Та й шукати буде нікому. Наш десант окупує всю цю планету. Спротиву аборигени не чинитимуть – всі вони заражені нашим вірусом. А хто не піддався, тому силоміць зробимо щеплення. І ніяка протиотрута не допоможе. Ось тільки б допастися до їхньої секретної лабораторії… Цивілізація блакитних жаб – найвеличніша цивілізація Всесвіту! Ми нездоланні! Люди стануть нашими рабами й працюватимуть на мушиних фермах – вирощуватимуть комах-бройлерів. Ми експортуватимемо чудові комашині консерви в кожен куточок галактики!
Я отямився лише тоді, коли тато сильно струсонув мене за плечі. Виявляється, я так перейнявся думками синьомордого чужинця, що почав свистіти, кумкати й клацати язиком.
Оговтавшись, я коротко переповів усе, про що довідався, вступивши в телепатичний контакт із космічним хижаком, і побачив, як мої батьки й Жук із Зайцем захвилювалися.
Стало зрозуміло, що святкувати перемогу ще зарано.
РОЗДІЛ 28
ПІРАМІДОСЕРФІНҐ
– Ну що ж, час вирушати в дорогу, – звелів тато, – тепер не можна гаяти ані хвилини.
Я вже збирався лізти крізь люк усередину піраміди, а потім знову долати тисячі й тисячі сходинок, спускаючись донизу, але виявилося, що це не потрібно. Тато й мама показали нам чудовий спосіб пересування. Подумки я назвав його «пірамідосерфінґ». Для того, щоб швидко й безпечно спуститися з піраміди, потрібні були лише легенькі пластикові санчата. Точніше, не санчата, а кругла пластинка з ручкою.
– Ви сідаєте на цю пластинку-санчата й просто з’їжджаєте з піраміди, як зі снігової гірки, – пояснила нам мама.
– Головне, щоб стіни піраміди були достатньо гладенькими, бо на котромусь горбочку чи ямці ви можете перекинутися й полетіти додолу сторч головою, – застеріг тато.
– А тепер вибирайте собі санчата, – і тато показав на купу складених один на одного пластикових кружечків. – Саме для таких екстремальних спусків ми їх тут і тримаємо.
Спершу треба було транспортувати при-чмелених комахожерів, і ми заходилися прив’язувати синьомордів спеціальними ременями до санчат.
– Я повезу ось цього, – показав я на прибульця з ґулею. – 3 нього ні на мить не можна спускати очей. Він ватажок передового загону прибульців і, певно, знає найбільше.
Ми посідали на пластини-санчата так, як сідають діти, коли вдвох спускаються з гірки. Попереду в нас були сплячі прибульці, а ми сиділи ззаду і керували санчатами.
На наше щастя, піраміда, яку досліджували мої батьки, мала досить пологі стіни, і жоден з нас не перекинувся.
– Розповім комусь, як я на санчатах з’їжджав з піраміди – не повірять, – захоплено вигукнув Заєць, коли ми успішно спустилися на землю.
– Головне, щоб на Землі ще залишилися ті, хто зможе вислухати твої розповіді, – понуро завважив Жук.
Було видно, що нашестя синьомордів і прозорі космічні капсули, які все ще висіли над самісінькою пірамідою, справляли на Жука гнітюче враження. Мені навіть почало здаватися, що до нього повертається страх. Певно, оті вправи, за допомогою яких хлопці лікувалися від переляку, потроху втрачали силу. Що там вигукували хлопці, коли я вперше побачив їх у садку за старовинною брамою? «Засіб від переляку номер один! Засіб від переляку номер сім! Засіб від переляку номер чотири!»
Цікаво, скільки є тих засобів від переляку і як довго вони діють? Як тепер я зрозумів, усі їх винайшла моя бабуся. А без неї та її чудодійної протиотрути ми ніколи не врятуємо людство від вірусу страху.
Космічні прибульці впали у такий глибокий транс, що й не думали прокидатися. А на нас попереду чекала тяжка робота – треба було придумати, як знешкодити синьомордів, щоб вони не могли накоїти лиха, поки ми шукатимемо бабусю Солю.
* * *
РОЗДІЛ 29
НЕХАЙ СИНЬОМОРДИ ПОСПЛЯТЬ
– Друзі, – замислено мовив тато, – дивлячись на вкриту сплячими синьомордами пустелю, – якщо зараз ми почнемо перетягати цих пузатих довголапів до нашої піраміди, то не впораємося й до вечора.
– А що ти пропонуєш? – схвильовано запитала мама, поглядаючи на годинник.
– Просто заблокувати їх за допомогою часольоту.
Я здивовано поглянув на тата. Адже, як мені здавалося, я вже досить добре вивчив усі властивості бабусиного винаходу. Але про якесь там блокування я не знав нічого.
– Усе дуже просто, – пояснив мені тато. – Річ у тім, що часоліт має універсальні властивості. Він мусить захищати мандрівника у часі й просторі від будь-яких небезпек. Тому в нього закладено безліч програм.
– А звідки ти про все це знаєш? – не витримав я й підозріливо глянув на тата.
– Климе, про це я дізнався від своєї мами, а твоєї бабусі, ще тоді, коли мені було стільки ж років, як тобі зараз. Просто усі представники роду Джур втаємничені у прадавні секрети характерництва. Але пані Соломія, як її називають учні й прихильники, змогла поєднати чудодійні сили з найсучаснішими науковими здобутками. І замаскувала свій універсальний прилад у старому «Запорожці». Погодься, хіба комусь спаде на думку шукати машину часу в цій іржавій консервній бляшанці?
Тато швидко вивів «Запорожця» з піраміди, сів усередину, потім зробив кілька блискавичних рухів – певно, натиснув на якісь клавіші й важелі – і тієї ж миті кумедні старомодні фари автомобіля почали випромінювати дивне зеленкувате сяйво. Зелені промені освітили поснулих на піску прибульців, і ті немов закам’яніли. Над піщаною пустелею враз запанувала тиша – то миттєво урвалося тисячоголосе хропіння ротатих комахожерів.
– Ви вбили їх? – вражено запитав Заєць.
– Ні, закон всесвітньої рівноваги забороняє насильство. Ми можемо лише оборонятися. А цих незваних гостей найкраще буде відіслати назад, на їхню планету. До нашого повернення вони полежать тут у стані анабіозу.
– От тільки б знати, як нам звільнити мешканців Землі від вірусу страху, – зітхнула мама.
– Про це може знати тільки пані Соломія, – сказав Жук.
Я помітив, що про мою бабусю він говорить з величезною повагою й захопленням. Зрозуміти цього я не міг. Хоча, напевно, ми знали зовсім різних людей. Я – лагідну стареньку жіночку, яка весь час поралася на кухні й поливала квіточки у вазонах, а мої друзі – винахідницю, яка створила машину часу й приготувала протиотруту від вірусу страху.
* * *
РОЗДІЛ 30
МИ ВИСТЕЖУЄМО ВИКРАДАЧІВ
Уже вдесяте тато намагався запрограмувати у машині часу потрібні нам час і місце. Єдине, що нам було потрібно – це перенестися у вчорашній ранок. Найкраще у той час, коли я саме побіг до школи (і по дорозі потрапив у лабети синьоморда), а моя бабуся залишалася вдома.
– З усього випливає, що її захопили саме в той момент, коли й тебе. Отже, це сталося приблизно о 8:20, – тато ще раз виставив на дисплеї ці цифри. Але намарне, екран залишався темним.
Мама сиділа біля батька, а ми з Жуком та Зайцем – на задньому сидінні.
– А що буде, коли часоліт узагалі не запрацює? – пошепки запитав Заєць.
– Цього не може бути! – впевнено заперечив я і сам здивувався тому, що ми помінялися ролями – раніше хлопцям весь час доводилося мене підбадьорювати.
Зненацька я відчув, як щось навколо мене змінилося. Визирнув у вікно й побачив, що наш жовтенький автомобіль стоїть під старою грушею у дворі мого будинку.
– Приїхали, – просто сказав тато й почав вилазити з низенької автівки.
Мама й ми з хлопцями також вийшли й попрямували до під’їзду.
– Заждіть, – раптом скомандував тато і швидко сховався за трансформаторну будку.
Ми стали за його спиною, а тоді я обережно визирнув, аби побачити, що там відбувається. Вхідні двері відчинилися навстіж і з них вийшов… Сашко Смик – Кактус. Він сторожко озирнувся, нікого на подвір’ї не побачив – і поманив когось рукою. За ним вийшло кілька людей, вбраних у чорні старомодні пальта й крислаті капелюхи. Я впізнав їх – часто я помічав, як ці люди з низько насунутими на лоба капелюхами стоять десь біля вітрини чи сидять на лавочці, затулившись газетою. Отже, вони давно стежили за мною.
Як виявилося, цікавив їх не лише я. Бо разом із ними йшла наша бабуся. Мене здивувало те, що бабуся не пручалася й не намагалася якось вирватися від викрадачів. Вона йшла спокійно, і видно було, що навіть щось каже Кактусові й людям у капелюхах.
– Обережно, не витикайтеся, – прошепотів тато, – треба за ними простежити!
Група викрадачів завернула за ріг будинку, й ми обережно пішли за ними назирці.
– Погляньте, – скрикнула мама, – вони завели бабусю в будку, де лагодять взуття.
– Та вона ж давно стоїть зачинена і там ніхто не працює, – здивувався тато.
Але з усього було видно, що викрадачі мали чіткий план. Спершу в будку зайшли бабуся й люди в чорних пальтах і капелюхах, а потім, переконавшись, що їх ніхто не помітив, туди вскочив Кактус і причинив за собою двері.
* * *
РОЗДІЛ 31
КУДИ ВЕДЕ ПРОВАЛЛЯ
Коли ми підкралися до маленької дерев’яної споруди, то почули дивний звук – ніби працював потужний мотор. Я зазирнув у невеличке віконце – будка була порожня.
Тепер можна було не ховатися й обстежити будку.
– Виявляється, у нас під носом був спостережний пункт блакитних жаб, – сказав Жук, показуючи на відбитки перетинчастих лап на брудній дерев’яній підлозі. Сліди були зовсім свіжі.
– Отже, ті чорні постаті насправді замасковані синьоморди! Тепер зрозуміло, чому вони так низько насували капелюхи – щоб не було видно їхніх синіх мордяк! – вигукнув Заєць.
– Але як міг Сашко вступити з ними у змову? – обурилася мама.
– Скоріш за все, вони просто зазомбува-ли хлопця. Навіть такий розбишака з власної волі не піде служити космічним окупантам, – спробував виправдати Кактуса тато, але я мав іншу думку.
– Просто вони підкупили Кактуса. Він завжди понад усе любив гроші і владу, – заперечив я. – А після літніх канікул він не вилазив із салону ігрових автоматів – програвав щодня купу грошей, а наступного дня знову грав. І ті програші його зовсім не турбували. А його неймовірна сила? Певно, прибульці давали йому якісь стимулятори росту. Ось чому він міг подолати мене одним мізинцем.
– Гаразд, розберемося з Сашком потім – зараз головне знайти жаб’ячий центр керування, – тато відчинив шафу, у якій купою було навалене старе взуття, легко відсунув її, і ми побачили глибокий колодязь, дна якого не було видно.
Заєць ухопив якогось подертого черевика, кинув його в колодязь і почав лічити:
– Один, два, три… – ми так і не почули, щоб черевик хлюпнувся у воду. Ми взагалі нічого не почули.
– Не розумію! Невже в цьому колодязі взагалі немає дна? – стурбовано запитав Жук.
– Хоч би що там було, а дослідити це провалля треба, – сказав тато, витяг із невеличкої сумки, що висіла у нього за спиною, якісь дивні предмети, які найбільше нагадували мильниці з присосками, і простягнув кожному з нас.
– Це стінолази – незамінна річ для пересування по прямовисних поверхнях, – пояснила мама. – Ми часто використовуємо ці пристосування, коли треба здертися на якусь круту стіну чи спуститися у підземелля.
Крім стінолазів, тато дав кожному круглий ліхтарик на широкій гумці. Його треба було надягти на голову й освітлювати перед собою дорогу.
Ми швидко натягли стінолази на руки й на ноги і почали обережно спускатися у безвість.
* * *
РОЗДІЛ 32
ЩО МОЖЕ АНТИЖАБ
Я спускався по стіні останнім, і коли глянув донизу й освітив своїх супутників ліхтариком, наша група видалася мені родиною велетенський павуків, що поспішають кудись у своїх павучих справах. Присоски на стінолазах міцно присмоктувалися до вологої поверхні стіни колодязя, і коли їх відривали, чудно було голосне цмокання.
– Нічого собі таємна операція, – пробурчав Жук, – так нас будь-який синьоморд почує за кілометр.
– Іншої ради немає, – сподіваймося, що прибульці зараз такі зайняті підготовкою до зустрічі свого головного десанту, що просто не звернуть уваги на ці звуки.
– Мені цікаво, як вони самі сюди спустилися, і головне: як перенесли бабусю? – запитав я.
– А ти чув, тут працював мотор? У них, мабуть, є якийсь апарат для спуску.
І тільки-но мама промовила останні слова, як її здогад підтвердився, причому в дуже неприємний спосіб. Звідкись із глибини колодязя спершу почулося тихеньке гудіння, а тоді я побачив, що по стіні піднімається маленький вагончик.
– Бачите, на протилежній стіні протягнутий трос, ми його не помітили в темряві, – сказав тато. – Швидко всі притуліться до стіни й вимкніть ліхтарики!
Ми миттєво виконали татів наказ. І саме вчасно, бо повз нас промчав вагончик, у якому сиділи замасковані під людей синьоморди і мій підступний сусід Сашко Смик.
Тепер, коли синьоморди не підозрювали, що їх може побачити хтось сторонній, вони тримали крислаті капелюхи в лапах. І видно було, що мордяки у блакитних прибульців вдоволені й спокійні. Кактус теж сяяв від задоволення.
– Зрадник! – прошипів Жук, і стало зрозуміло, що Кактусові краще ніколи в житті не зустрічатися із Жуком. Нічим добрим для Смика це скінчитися не могло.
Ми продовжили спуск у похмурому мовчанні. Врешті тишу порушив Заєць:
– Як ви думаєте, синьоморди залишили охорону біля пані Соломії? І якщо нам доведеться битися, то чи є у нас зброя?
– Не хвилюйся, у нас є чудовий прилад. Зветься антижаб.
– То чому ж ми не використали твого ан-тижаба в пустелі? Чому довелося чекати, аж поки прибульці нажеруться мухами й комарами і відключаться? – обурився я.
– На жаль, антижаб поки що існує у єдиному екземплярі, і знешкодити ним можна лише одного, в крайньому разі двох синьомордів.
– Увага! – почув я тихий голос мами. – Здається ми знайшли те, що шукали.
* * *
РОЗДІЛ 33
МИ ВИКОНУЄМО АКРОБАТИЧНІ НОМЕРИ
Нарешті ми спустилися на дно глибочезного колодязя. Води в ньому майже не було – під ногами хлюпала ріденька грязюка. Перед нами була щільно зачинена брама. З усього було видно, що просто так крізь неї пройти не пощастить – на її поверхні раз у раз миготіли вогники сигналізації, а для того, щоб вхід відчинився, до брами треба було прикласти… жаб’ячу лапу. Зображення такої лапи світилося на броньованих воротах яскраво синім сяйвом.
– Щось мені підказує, що ні в кого з нас жаб’ячої лапи немає. Отож, ідентифікаційний прилад не спрацює, – сумно пожартував тато.
– Боюся, що він якраз спрацює, але не відчинить ворота, а підніме тривогу, – відповіла мама.
– А що, коли ми спробуємо виконати один трюк? – раптом запитав Заєць. – Але для цього нам знадобиться третій, – і хлопець глянув на мене.
Серце у мене закалатало, мов телячий хвіст, але відмовлятись я не міг. Тим більше, що на мене дивилися тато й мама, а за зачиненою брамою синьоморди тримали бабусю Солю.
– Кажіть, що робити, – захриплим голосом мовив я.
– Поглянь: прибульці зробили сигналізацію лише на рівні людського зросту. Треба їх перехитрувати. Ми станемо на плечі одне одному, високо вгорі проріжемо отвір на брамі, я пролізу всередину й відчиню ворота з іншого боку.
Я пам’ятав, як спритно хлопці проникли крізь вікно у кабінет директора банку. Але то було скло, а тут вхід до свого центру синьоморди захистили броньованим металом.
– Не бійся, – ніби вгадав мої думки Жук, – ми маємо такі інструменти, які ріжуть будь-який матеріал.
Я був найвищий і найміцніший, тому виконував роль підпори. Мені на плечі став Жук, а нагору спритно здерся по наших плечах легенький і гнучкий Заєць. Головне було міцно тримати на собі обох хлопців і не похитнутися, бо тоді б наша піраміда вмить розвалилася, спрацював би сигнал тривоги й на нас накинулася б охорона синьомордів.
Напевно хлопці справді мали якісь надзвичайно потужні прилади. Бо я почув лише скрегіт металу – і за кілька хвилин до моїх ніг упав чималий його шмат.
За кілька секунд сигналізація вимкнулася, зображення жаб’ячої лапи на брамі перестало світитися і дві половинки масивних воріт прочинилися й пропустили нас досередини.
* * *
РОЗДІЛ 34
БАБУСЯ СОЛЯ ДАЄ НАМ ІНСТРУКЦІЇ
Ми переступили через поріг центру космічних прибульців, і нас засліпило яскраве сяйво. Коли очі призвичаїлися до світла, ми побачили, що посеред встеленої свіжою травою кімнати сидить на маленькому дерев’яному ослінчику бабуся Соля. Зараз вона перебувала у такому ж стані, як я, коли мене захопив головний синьоморд. Вона була щільно обмотана якоюсь слизькою гидотою так, що не могла поворухнутися.
Тато кинувся, щоб звільнити бабусю, але вона крикнула:
– Не рухайтеся! Синьомордики влаштували спеціальні пастки на той випадок, якщо мене прийдуть рятувати. А ще запам’ятайте: вам треба якнайшвидше повертатися у завтрашній день. Бо зараз вам доведеться змінювати майбутнє, а це може викликати дивовижні й непередбачувані зміни. Отже, слухайте. У мене в лівій кишені фартуха лежить маленький полотняний мішечок. Візьміть його з собою і вертайтеся в пустелю. Підніміться на піраміду козака Мухи й розвійте насіння по вітру. Далі все буде так, як передбачив наш пращур Андрій Джура. Космічні хижаки перестануть загрожувати нашій планеті.
Тато нахилився до бабусі й дістав із кишені її фартуха полотняний мішечок.
– Бабусю, а як же ти? – крикнув я і мало не заплакав, так мені шкода було дивитись, як моя бабуся сидить прип’ята до ослінчика, а хижі синьоморди ось-ось можуть до неї допастися.
– Не хвилюйся, онучку, все буде гаразд. Головне: зробіть усе так, як я сказала. А тоді повертайтеся додому. Не забудьте поставити ча-соліт на те саме місце, де взяли – під старою грушею. Це дуже важливо. І зробіть так, щоб синьоморди не помітили, що ви тут побували. Зараз у них обідня перерва – жеруть, нелюди, наших комашок. Але за дві хвилини вони повертаються…
І бабуся втомлено заплющила очі й почала тихо мугикати свою улюблену пісню: «Ой, чий то кінь стоїть, що сива гривонька…»
Ми вже бігли до виходу, коли я почув, що пісня дивним чином зазвучала інакше, й бабуся Соля заспівала чистісінькою англійською мовою: «We all live in the yellow submarine». Що в перекладі з англійської означало: «Усі ми живемо на жовтому підводному човні…»
* * *
РОЗДІЛ 35
КВІТИ ПЕРЕМАГАЮТЬ ХИЖИХ ПРИБУЛЬЦІВ
Ми стояли на верхівці піраміди. Позаду був часовий стрибок у ранній ранок нинішнього дня. Сонце вже освітило безкраї піски, нерухомих синьомордів та їхні прозорі капсули.
– Почнемо, – сказав тато й витяг з кишені полотняну торбинку.
Він дочекався сильного пориву вітру, розв’язав мотузочок і витрусив дрібненькі насінини собі на долоню. А тоді почав висипати їх зі своєї жмені – ніби сіяв у повітрі. Вітер підхопив крихітні зернятка й поніс у пустелю.
Ми всі – тато, мама, Жук, Заєць і я, затамувавши подих, чекали, що буде далі. Але минула хвилина… дві… десять – і нічого не змінилося. Так само світило сонце і вітер гнав піщані хмари кудись ген за овид.
– Дивіться! – раптом скрикнув Заєць, показуючи рукою вниз. – Квіти!
І справді, на наших очах пустеля почала вкриватися різнобарвними квітами. Вони проростали скрізь, де лежали синьоморди й стояли їхні бойові капсули. Ось уже перед нами колихався велетенський строкатий килим. І не було видно ані блакитних космічних хижаків, ані їхніх кораблів.
Я побачив, що з кожної квітки випурхує метелик. І крильця в метеликів точнісінько такої ж барви, як квіти, в яких вони народились.
– Погляньте, – вигукнула мама, – синьоморди заворушилися! Зараз вони розпочнуть полювання. Метелики – це ж їхня найулюбленіша їжа!
– Не хвилюйте ся, – тато показав нам клаптик паперу, який щойно витяг із бабусиної торбинки, – тут є чіткі інструкції. Але виконати їх може лише Клим. – І тато простягнув записку мені.
Я одразу ж упізнав чіткий бабусин почерк:
“Климчику, щойно синьомордики вдихнуть пилок цих квітів, як стануть слухняними й покірними. Ти маєш віддати їм наказ забиратися геть із нашої планети й назавжди забути до неї дорогу. Адже тільки ти розумієш мову блакитних жаб і можеш з ними спілкуватися.”
Я зосередився й наказав синьомордам:
– Стати в колону по два! Взятися за лапи! Кроком руш до своїх капсул!
Тієї ж миті космічні пірати почали шикуватися в колону, а тоді, побравшись за лапи, немов першокласники, слухняно попрямували до своїх літальних апаратів. Коли останній синьоморд застрибнув усередину капсули, я подумки передав їм останню настанову:
– Повертайтеся додому і ніколи, чуєте, ніколи не прилітайте на Землю! Бо наступного разу вам це так просто не минеться!
Крізь прозорі ілюмінатори я бачив, як блакитні жаби ствердно захитали головами. Капсули беззвучно піднялися в небо – і за кілька секунд від грізних прибульців не лишилося й сліду.
Тепер я був певен: Землю врятовано… А що ж буде з нами?
– Все буде добре! – заспокоїв мене тато й усміхнувся; виявляється, я промовив своє запитання вголос.
– Ти повернешся до школи й нікому нічого не розповідатимеш, – сказала мама. – Мешканцям Землі ще зарано знати про деякі загадки Всесвіту.
– А ви? – запитав я в Жука й Зайця.
– Ми виступатимемо в цирку, але ще не раз зустрінемося з тобою в ТТБ! Адже боягуз, котрий переміг свій страх, – найсильніша людина у світі. Запам’ятай це!
* * *
РОЗДІ 36
ТАК НАРОДЖУЮТЬСЯ НАРОДНІ ПІСНІ…
Ніби нічого не змінилося на подвір’ї біля нашого будинку відтоді, як я був тут востаннє. Але ні – навколо лунало безліч звуків. Діти ліпили у пісочнику пасочки, бабусі на лавочках обговорювали останні політичні події, двірник підмітав асфальтову доріжку. Мої нові друзі Жук і Заєць потисли мені руку, вилізли з машини й за мить зникли за рогом будинку.
А ми з батьками, лишивши «Запорожця» під старою грушею, піднялися на наш дев’ятий поверх. Тато подзвонив у двері, й за мить на порозі з’явилася бабуся Соля. З кухні долинали пахощі свіжоспечених пиріжків, і бабуся сказала те, що я найменше чекав почути від неї зараз:
– Здорові були, діточки. Ви, певно, зголодніли з далекої дороги? Ану, швидше мийте руки й сідайте до столу!
Я здивовано глянув на батьків, та вони тільки усміхнулися й пішли виконувати бабусин наказ.
Я кинувся за бабусею й запитав про те, що мене мучило всі останні дні:
– Бабусю, а що то за дивовижний засіб від переляку? І чому синьоморд казав, що на мене не подіяв вірус страху?
– Та все дуже просто, – озвалася бабуся. – Я винайшла універсальні ліки від перелку – вони не дають вірусові страху розвиватися, але діють дуже повільно. А клала я ті ліки… в пиріжки. Ти ж, Климчику, їх любиш найдужче. Тепер зрозумів? Тож ходи за мною, допоможеш накрити на стіл.
Я зайшов на кухню й завмер від подиву. На підвіконні, біля горщиків з бабусиними калачиками, сиділи дві блакитні ротаті ропухи й лупали банькатими очима. Щоправда, за розміром вони були разів у десять менші від синьомордів, але в однієї жаби на голові стирчала чимала ґуля.
Бабуся засміялася й весело пояснила:
– Розумієш, довелося мені трохи попрацювати над тими бузувірами, щоб вони мене звільнили зі свого підземелля. Вдалася я до нашого родинного характерництва – та й зменшила їх. Подумала: а чого ж їх не використати на хазяйстві? Он-о скільки мух розвелося. Хай собі ловлять. Та й кумкатимуть вечорами. Нагадуватимуть про нашу пригоду.
Я все ще стояв з роззявленим ротом, а бабуся, ніби це не вона щойно врятувала людство від нашестя космічних хижаків, узяла тацю з пиріжками й понесла її до кімнати, наспівуючи собі під носа:
«Ой хотіла жаба, синяя ропуха, та й світ підкорити…»
Я почухав потилицю й подумав, що он воно, виявляється, як народжуються народні пісні, казки й леґенди.

Джерело: https://mala.storinka.org/