Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Зміст творів 7 клас / Олександр Гаврош. “Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу” Розділ 16-35

Олександр Гаврош. “Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу” Розділ 16-35

Читати розділи 1-15

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТІЙ, У ЯКОМУ ТРАПЛЯЮТЬСЯ НЕСПОДІВАНІ ПОВОРОТИ

Доктор Брякус усе обдумав. Він вибудував стратегію на наиближчии рік.

Якщо все розвиватиметься правильно, його справи впевнено підуть угору. Після перемоги Івана Сили Брякусом стали цікавитися впливові організації. В уяві він уже бачив розкішний будинок у центрі столиці з написом “Спортивний клуб доктора Брякуса”. Ось тільки з Іваном треба домовитися, аби його не перехопили конкуренти.

Саме тому розмову зі своїм вихованцем він призначив на неділю. Аби бесіда проходила цілком невимушено, вирішив повезти його за місто — в який-небудь затишний ресторанчик.

Іван уперше їхав в автомобілі. Адже у горах головним транспортом служили коні. Брякус був веселий, сповнений енергії та оптимізму. Цікавився, як чемпіон провів вихідні. Чи вистачає йому грошей? (Тепер їх буде вдвічі більше). Чи вже знайшов друзів у столиці? Чи не має якихось проблем?

Хай не соромиться, говорить. Брякус усе зробить для свого улюбленця.

Після дощу дорога на сонці виблискувала і засліплювала очі Іванові.

Йому було приємно їхати з вітерцем по серпантину і слухати грандіозні плани Брякуса.

“Може, розповісти йому історію про агента поліції?” — думав Іван Сила, приглядаючись до наставника.

Той жваво жестикулював, повертав голову до нього, сміявся і навіть пропонував покерувати авто.

“Гаразд, розповім, коли приїдемо”, — вирішив Іван.

І в цей момент щось трапилося. Брякус дико зойкнув, почав несамовито крутити кермо, та авто не слухалося. На швидкості воно мчало просто на скелю.

Іван заплющив очі й не встиг проказати: “Боже, поможи!”, як сталося зіткнення. Останнє, що він пам’ятав, — це лобове скло, яке він розбиває головою.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ ДОДАЮТЬСЯ НОВІ НЕПРИЄМНОСТІ

Іван насилу розплющив очі. Над ним схилилася медсестра, яка поправляла йому марлеву пов’язку.

— Док-тор Бря-кус, — самими губами пролепетав Сила.

— Ви маєте на увазі того другого? — сумно перепитала сестричка. — На жаль… — вона заперечливо похитала головою.

Іван заплющив очі. Крізь повіки пробилася сльоза і потекла по щоці. Медсестра, зрозумівши ситуацію, залишила покаліченого на самоті.

Перед очима Івана поставали різні спогади, пов’язані з тренером. Ось він простягає візитку після вуличного бою з Велетом. Годує його першим обідом. П’є шампанське за рекорд. Обіймає, вітаючи з чемпіонством. І нарешті — та злощасна подорож за місто. Чому все так раптово обірвалося? Хіба це справедливо?

— До вас прийшли, — тихенько промовила сестричка і, вклонившись, вийшла. Іван важко повернув голову. Прямо на нього дивилися щурячі вуса, а білозуба усмішка зяяла двома чорними дірками.

— Ну що, доскакався, задрипаний чемпіоне? — Фікса випромінював просто гігантську радість. — Хотів розіграти нещасний випадок? Ха-ха! Від мене не втечеш, хаме!

Він прагнув одразу забрати Івана до в’язниці, але лікарі категорично запротестували. Вони запевнили, що в такому стані хворому доводиться думати про виживання, а не про втечу. Про всяк випадок двоє переодягнених поліцейських стали постійно чергувати в лікарні.

Іван Сила швидко оклигував. Рани виявилися не такими страшними, як здавалося після аварії. Та й молодий організм брав своє. Однак швидке одужання не вельми тішило парубійка. Адже у такому разі на нього чекав арешт.

Загибель Брякуса сильно вплинула на верховинця. Він до всього збайдужів, навіть втратив апетит. У такому пригніченому стані його й було допроваджено до в’язниці, за звинуваченням… у смерті свого наставника. Річ у тому, що нічого протизаконного обшук у помешканні тренера не виявив. Ба більше, всі сусіди, знайомі, спортивна федерація відгукувалися про Брякуса якнай— прихильніше. Навіть впливові люди згори (а ви знаєте, що це має у нас першочергове значення!) висміяли версію про гніздо бойовиків, очолюване їхнім знайомим тренером. У минулому, до речі, відомим спортсменом.

Але поліцейське управління так легко не здавалося і вирішило змінити обвинувачення. Вести цю скандальну справу було доручено старшому слідчому Бенцику.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ЩОДЕННИК ДОКТОРА БРЯКУСА

Старший слідчий Бенцик проводив допит. Він сидів за столиком у напівтемряві, направивши світло настільної лампи просто в обличчя Іванові. Це був його метод: створити максимальний дискомфорт обвинуваченому, аби той чимшвидше захотів говорити ПРАВДУ.

— То ви кажете, Сило, що жодних суперечок із загиблим доктором Брякусом не мали? — Бенцик крізь маленькі окуляри свердлив Івана такими ж маленькими очицями.

— Не мав, — глухо відповів той.

— Я би вас просив дивитися мені у вічі, коли відповідаєте, — пискляво крикнув Бенцик.

Далі встав і почав нервово ходити по камері.

— Тоді як ви поясните той факт, що експерти виявили навмисне пошкодження авто?! — Бенцик стояв над Іваном, а його голос лунав мало не як Божий глас. (Так думав старший слідчий). Насправді парубійко, сидячи, був якраз урівень з Бенциком, який стояв. Тому, коли хлопчина підняв голову, їхні носи мало не перечепилися.

Від несподіванки Бенцик відскочив.

— Це значить, — повільно мовив Іван, — що хтось хотів цієї аварії.

— От-от! — задоволено потер руки старший слідчий. — І кому, як не вам, вона була найвигідніша? Га, пане Сило?

Іван задумано почухав потилицю. В цього прокурора дивна логіка. Хіба не Брякус зробив його чемпіоном? Хіба не розповідав він дорогою про їхні грандіозні плани? Хіба не він збирався з понеділка подвоїти йому платню? Тепер же зі смертю наставника Іван опинився знову на вулиці.

— Вона була вигідна конкурентам Брякуса, — спокійно відповів Іван. — І взагалі, який дурень влаштовує аварію, якщо сидить поруч з водієм?

Бенцик не знайшовся, чим крити. Він налив собі з графина трохи води і надпив.

Справді, це міг зробити хіба божевільний. А на божевільного цей селюк не скидається.

У двері камери легенько постукали.

— Так-так, — невдоволено мовив Бенцик, хоча ця пауза врятувала його від відповіді на незручне запитання.

— Пане старший слідчий, — до камери просунулася кучерява голова помічника Льофи. — До вас прийшов брат доктора Брякуса. Він твердить, що приніс важливий документ. Властиво, йдеться про приватний щоденник небіжчика.

— Льофо, — аж запінився Бенцик, — не смійте розголошувати секретну інформацію в присутності обвинуваченого! На сьогодні — все! — кинув він Іванові і невдоволено хряснув дверима.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ МІХА ГОЛЯК ПІДКИДАЄ СЕНСАЦІЮ

Міха Голий чимало знав про в’язницю (двічі її відвідав з короткою екскурсією), але не мав найменшого поняття, як витягнути звідти людину законним чином. Він перебрав у голові багато варіантів, але жоден з них не годився.

Міха зажурено лежав у своїй халабуді, закинувши ногу за ногу.

У двері пошкрябали: “Голий! Дай похмелитися!”

Це був Бідосько, колишній журналіст, який спився, продав квартиру і тепер мешкав у розвалюсі по-сусідству.

Раптом у голову Міхи прийшла геніальна думка, він підскочив і відчинив двері навстіж.

— Залізай! — махнув він Бідоськові і поліз під ліжко, шукаючи недопитий бутель з вином. — Є! — радісно крикнув хлопчина і розбовтав каламутну рідину.

Бідосько тремтячою рукою схопив склянку, залпом випив і обтер рота рукою.

— Є діло, — обійняв Голий за плечі сусіда. — У тебе ще є знайомі журналісти?

— Питаєш! — криво усміхнувся той. — Ціла купа!

— Мені треба найнадійнішого! — очі Голого аж горіли.

— Тоді Томич, — пошкрябав неголену пику Бідосько. — Бо хлопака! Завжди виручить.

— Так, пиши йому записку, — Міха знову порився під ліжком і витяг звідти старий зошит й огризок олівця.

Коли Бідосько нашкрябав кілька слів, Голий, прихопивши із собою газету з репортажем про чемпіонат з важкої атлетики, помчав у редакцію “Столичних новин”.

— Ех, Бідосько, Бідосько! — зітхнув Томич, розглядаючи записку. — Знаменитий був журналіст, а от подружився з пляшкою — і пропав чоловік.

Він уважно подивився на підлітка, який нагадав йому власне невпорядковане дитинство.

— Я сподіваюся, ти не п’єш?

— Та ви що! — ображено підскочив Голий. — Мене від самого запаху верне!

— Добре, добре, — розгладив вуса з посмішкою Томич. — То ти кажеш, що чемпіон Республіки сидить у в’язниці? Це ж сенсація, малий! Ми доручимо цю справу найкращим репортерам.

— Будь ласка! — на очах Міхала виступили сльози.

— Не журися, синку, ми його звідти витягнемо! — Томич провів підлітка аж до дверей редакції. — А Бідосьці передай вітання! — гукнув він навздогін. — І хай зав’язує з чаркою!

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ АГЕНТУ ФІКСІ ПРОПОНУЮТЬ ПОДАТИ У ВІДСТАВКУ

Генерал Хрунь був не в дусі.

— Що це таке! — верещав він на капітана Миколайчика, махаючи перед його носом “Столичними новинами”. — Поліція арештувала чемпіона, бо він переміг Магдебург — генерал розстебнув верхній ґудзик мундира. — Ви розумієте, чим пахнуть такі статті?!

Капітан Миколайчик багатозначно мовчав. Він, ясна річ, розумів.

Генерал важко сів у крісло.

— Доповідайте, капітане, — нарешті заспокоївся він і затягнувся сигарою.

— Знайшовся щоденник доктора Брякуса, в якому він пише про погрози на свою адресу, — розповідав Миколайчик. — Погрози йшли від його конкурентів.

— А що там про цього Силу? — генерал не випускав сигари з рота.

— Найулесливіші оцінки, — зітхнув капітан. — І взагалі, доктор Брякус вважав, що Іван Сила — це його головний шанс у житті.

— То, виходить, він тут ні до чого? — генерал Хрунь знову насупився.

— Ні до чого, — повторив Миколайчик.

— А що там з конкурентами? — генерал випустив у бік Миколайчика хмару диму.

— У неділю вранці перед виїздом біля авто Брякуса бачили Магдебуру з двома типами, — зовсім тихо проказав капітан.

— Що?! — генерал зірвався на ноги. — Ви забуваєтеся, капітане! Хто автор цієї злощасної справи?! — продовжував верещати генерал.

— Агент Фікса, — капітан із задоволенням перевів стрілки на іншого.

— Негайно у відставку! — генерал був безжалісним. — Справу закрити! Цього задрипаного чемпіона випустити!

— Фікса — один з наших найкращих агентів, — капітан спробував врятувати підлеглого.

— Тоді обмежтеся доганою, — генерал вже заспокоювався. — А звідки нам упав на голову цей Сила?

— Звичайний верховинець, селюк. Вантажить на вокзалі, — виструнчився Миколайчик.

— І таке-от перемогло Магдебуру! Справу не закривайте. Просто її затягніть, — очі генерала блиснули хитрою посмішкою. — Силу випустіть на волю, тільки під солідну заставу. Побачимо, кому він знадобиться.

Хрунь розвернувся до капітана спиною і почав щось роздивлятися у вікно, даючи знати, що розмову закінчено. Миколайчик вклонився, клацнув підборами і нечутно вийшов з кабінету.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ПОТРАПЛЯЄ В НОВУ НЕВОЛЮ

Звістка про те, що за звільнення Івана Сили поліція просить 50 тисяч застави, приголомшила не тільки Івана, але й друзів. Ці величезні гроші зібрати було не під силу не тільки оточенню Міхи Голого, але й усій зміні вантажників. Доводилося чекати заступництва якоїсь впливової особи.

“Столичні новини”, за посередництва Бідоськи і Томича, надрукували нову статтю, в якій повідомлялося, що за чемпіона Республіки просять 50 тисяч. Минуло кілька днів, але ніхто долею Івана Сили так і не зацікавився.

Та одного ранку до камери зайшов старший слідчий Бенцик і зло просичав, що обвинувачений може збирати речі. За нього внесли викуп, але це не значить, що справа проти Івана Сили закрита. Особисто він, старший слідчий Бенцик, сподівається на скору зустріч. Оскільки Іван речей не мав, то поплював у долоні й пригладив волосся.

У кімнаті відвідування його чекала екстравагантна вродлива пані.

— Мадам Бухенбах, — простягнула вона Іванові свою ручку в чорній рукавичці. — Аделія.

Той невміло її стиснув.

— Обережніше! — зойкнула мадам.

Далі уважно оцінила хлопчину з голови до ніг, торкнулася пальчиком його обличчя і загадково промовила: “А ви мені подобаєтеся. Це саме те, що потрібно”.

— Гірський ведмідь на прізвисько “Іван Сила”, — розсміялася вона. — Ну то я його забираю, чи як? — холодно звернулася мадам Бухенбах до Бенцика.

— Так-так, пані, — схопився той. — Ви внесли заставу, тож…

— Ходімо, моя радосте, — мадам навіть не дослухала старшого слідчого, чим його сильно образила, а взявши Івана Силу попід руку, вийшла на вулицю. Там уже чекало заведене авто, яке відвезло їх до затишного будинку неподалік центру.

— Це моя нірка, — кинула вона недбало рукавички на стіл посеред кімнати, всуціль обклеєної афішами з великими написами “Цирк БУХЕНБАХ”. — Тільки не подумайте, що я вас викупила з великої любові до штанги чи гірських ведмедів. Ні, коханий! Це чистий бізнес.

Вона запалила цигарку в довгому мундштуку.

— Нашому цирку потрібне оновлення. Можна сказати, свіжа кров, — вона усміхнулася чарівною посмішкою. — А чемпіон Республіки якраз і може стати нашим новим козирем. Чи не так? — вона наблизила своє личко впритул до Іванового, і від її парфумів у парубійка тьохнуло серце.

— Я вам пропоную вигідний контракт: ви працюєте у мене рік і повертаєте мені 50 тисяч, — мадам Бухенбах випустила вгору цівку диму. — Або ж повертаєтеся назад у в’язницю і годуєте клопів, — посміхнулася вона, блиснувши порцеляновими зубками.

— Тільки не тягніть кота за хвіст. Я не люблю нерішучих мужчин, — Аделія Бухенбах подивилася на Івана своїм найспокусливішим поглядом.

— Давайте контракт, — зітхнув Іван.

Повертатися назад під арешт не було ніякого бажання. Харчували там препаскудно. Та й, зрештою, які перспективи у нього на волі? Знову вантажити вагони?

Одним розчерком пера Сила в черговий раз круто змінив своє життя. Хоча, можливо, від нього нічого й не залежало. А ви як гадаєте?

ДРУГА ЧАСТИНА

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ПОЧИНАЄ НОВЕ ЖИТТЯ

Іван Сила вперше потрапив до цирку. Він сидів у шостому ряду, куди дала йому квиток мадам Бухенбах, і з дитячим захопленням дивився на те, що виробляють його нові колеги.

Ось вийшов імпресаріо Пандорський у чорному фраку і з неймовірно великим, просто гігантським червоним бантом-мете— ликом на шиї. У його статечній поставі, розумних чорних очах та вишуканих манерах було стільки поваги та грації, що це мимоволі заворожувало.

Він оголошував номери, а своїм почуттям гумору просто розривав публіку. Причому сипав жартами він завжди незворушно, не видаючи себе жодним жестом чи мімікою. А ще Пандорський робив фокуси, витягуючи з капелюха різнокольорові хустки, стрічки, квіти і навіть живого кролика.

А ось на гарному білому скакуні вилетів акробат Фандіго. Це був атлетичний смаглявий юнак зі східними рисами обличчя. Боже, що він тільки не виробляв на конях! Сидів, лежав, стояв, танцював, перелізав на ходу під ними і навіть пив каву на летючому рисаку! Потім разом зі своєю сестрою — повітряною акробаткою Ренатою — вони літали під куполом цирку, перестрибуючи з каната на канат. А оскільки це робили без линви безпеки, то при кожному піруеті зала голосно зойкала. А одна пані в капелюшку навіть зомліла!

Потім вибігла русява дівчина з пишним кучерями і сріблястою короною і почала граціозно танцювати на великій блискучій кулі. Прожектор вихоплює з висоти білого голуба, який сідає їй на долоню. Зала завмирає від замилування…

При згадці про їхнє знайомство в Івана стислося серце. Коли мадам Бухенбах представляла його циркачам, білявка першою з-поміж усіх галантно вклонилася, злегка присівши й розправивши прозору бальну сукню, і мовила дзвінким голосочком: “Вітаємо вас у нашому цирку!” На зніяковій— ня цього могутнього, як гора, парубійка вона співчутливо посміхнулася великими І синіми очима: “Мене звати Мілка. Тобто Мілена. Я колись так само соромилася”.

…А ось вибігає карлик Піня з мавпочкою на плечі. Він несе цілу торбу яскравих дрібничок. Карлик шпортається — і весь цей мотлох розлітається по арені. Мавпочка скубе його за волосся. Зала регоче. Піня збирає своє багатство, але робить це дуже незграбно, раз по разу щось гублячи. За кожну втрату мавпочка дає йому ляпаса. Зала надриває животи. Раптом Піня підкидає свої знахідки вгору і починає ними жонглювати. У повітрі літають черевики, пляшки, м’ячики і навіть шабля. Публіка вражено замовкає…

Коли вистава закінчилася, глядачі гучними оплесками проводжали артистів. Дивлячись, як не поспішає розходитися додому публіка, щоразу переказуючи яскраві епізоди, Іван не міг повірити, що йому аплодуватимуть так само. Сумніви роздирали його серце, і він вирішив поговорити з мадам Бухенбах.

— Ну що? Сподобалося? — мадам виглядала трохи втомленою.

— Пані Аделіє… — зам’явся Іван. — Навряд чи я зможу чим-небудь допомогти вашому цирку…

— Що за дурні балачки? — мадам закинула ногу за ногу. — Я вже придумала, чим ви будете займатися.

— І чим? — з холодком у серці перепитав він.

— Ви боротиметеся з глядачами, — без тіні сумніву повідомила мадам.

— Як це — боротися? — здивувався Іван.

— А ми викликатимемо бажаючих на бій за грошову винагороду, — запалила цигарку в мундштуці пані Бухенбах. — Але ви, коханий, мусите вигравати. Інакше за що я вам платитиму гроші? Чи не так?

Вона усміхнулася своєю неперевершеною усмішкою.

Силі тут же згадався бій із Велетом, який заробляв собі на хліб таким жорстоким способом. До речі, подейкували, що після бою з Іваном той серйозно травмувався і більше не виступав.

— Але я… — хотів заперечити він, та пані Бухенбах його відразу перебила.

— Ведмедику, ви починаєте мені набридати.

Її очі холодно блиснули.

— Маєте інші пропозиції? Я із задоволенням послухаю їх уранці. Сьогодні я втомлена…

Іванові нічого не залишалося, як побажати власниці цирку солодких сновидінь.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ВИГАДУЄ ПЕРШИЙ НОМЕР

Цілу ніч Іван крутився на ліжку.

Він думав про завтрашню розмову, і сон його не брав. Ще раз і ще раз хлопець у деталях пригадував бій з Велетом, рідні гори, домівку і, звичайно, мамині галушки. Раптом йому згадалося, як він носив на собі дітей з їхньої вулиці. Тоді на нього залізала купа малечі, і він нагадував ведмежа, яке обліпили бджоли. А що як винести на манеж усіх артистів цирку? Це ж ідея! Іван ледве дочекався світанку.

Задум був справді незвичним. Мадам Бухенбах зібрала циркачів.

— Панове! — голосно мовила вона. — Зараз ми спробуємо новий номер. Іван Сила буде виносити з-за куліс увесь наш цирк.

— Еге ж, — невдоволено мовив карлик Піня. Він ніколи нікому не вірив. Можливо, тому, що природа над ним поглумилася. А може, якраз навпаки: природа відомстила горбунові за те, що той завжди був незадоволеним.

— Починаємо! — плеснула в долоні мадам Бухенбах.

Першим на верховинця спритно зіпнувся акробат Фандіго. Він сів Іванові на плечі, міцно обхопивши його голову колінами. Чорнява красуня Рената легко злетіла по хлопцях нагору і тепер стояла на коліні та плечі свого брата. По інший бік Фандіго розташувалась танцівниця Мі— лена, піднявши граціозно догори руку. Залишались Пандорський та карлик Піня.

— Я ж оголошую номер! — ударив себе по чолі імпресаріо.

Тож Пандорський відпадав. Усі глянули на Піню.

— Я туди не полізу! — показав пальцем карлик на самий вершечок живої композиції. — Навіть не думайте!

Тоді Іван схопив його за комір куртки і посадив собі на долоню. Як не дивно, Піня на ній якраз умістився. Тут звідкись узялася мавпочка і, за звичкою, шугнула на голову карлику і почала його скубти. Всі розреготалися. Особливо затрясся Іван, під чого дівчата нагорі запищали.

— Чудово! — заплескала мадам Бухнебах. — А тепер, мій коханий ведмедику, спробуйте із цією живою купою зробити кілька кроків.

Тримати на собі чотирьох дорослих людей і мавпочку було не те що важко — незвично. Іван остерігався зробити зайвий рух, аби піраміда, основою якої він був, не розсипалася.

— Не бійся, — пролунав згори голос Фаніго. — Ми ж акробати!

Іван сміливіше ступив і пройшовся через увесь манеж. Як не дивно, ніхто не впав.

— Неймовірно! — засяяла мадам Бухнебах. — Іванові Силі — ура!

— Ура! Ура! Ура! — прокричала весело трупа і стала вітати новачка з таким оригінальним номером.

Усім сподобалося, окрім карлика Піні, якому здалося, що його навмисно образили.

— Цього я тобі не забуду! — зло прошипів він, дивлячись своїми вугільними очицями на щасливого Івана Силу.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ, У ЯКОМУ АГЕНТ ФІКСА ЗНАХОДИТЬ СПІЛЬНИКА

Фікса сидів у задньому ряду шапіто майже під самим прожектором. Він насунув собі на очі капелюха і підняв комір, аби його не пізнали.

Агент дивився на того, хто зіпсував йому кар’єру. А можливо, й життя. Адже догана ніколи не вивітриться з його пам’яті. Догана! І кому? Йому — агентові 008, кращому нишпорці таємної поліції столиці! Фікса важко зітхнув.

Іван Сила прислуговував повітряним гімнастам під час їхнього виступу, притримуючи канат та підстраховуючи їх знизу. Він був у чорній, розшитій золотом, шкіряній жакетці, накинутій на могутні голі груди. “От на що здатен оцей вантажник! Тримати шнурки та носити діжки з оселедцями. Тьху!”

З усіх циркачів агентові припав до вподоби лише карлик. “Він такий же нещасний, як і я, — думав Фікса. — Всі його скубуть. Навіть дурна мавпа. Треба з ним ближче познайомитися”, — вирішив він і став чекати завершення виступів.

Піня з недовірою поставився до похмурого типа зі щурячими вусами та насуну— і тим на очі капелюхом.

— Чого вам треба? — буркнув він.

— Хочу випити з вами пива, шановний, — блиснув у пітьмі двома золотими зубами Фікса.

(Так-так, недавні дірки заповнилися найдорожчим металом).

Дармове пиво карлику завжди подобалося, але з якої речі цей незнайомець такий щедрий?

— Чому саме зі мною? — недовірливо глипнув Піня.

— Мене цікавить Іван Сила, — шепнув Фікса.

— Гаразд, — карлика охопила така цікавість, що у нього аж пересохло в горлі. — Я зараз переодягнуся. Чекайте мене за рогом у кав’ярні “Троє поросят”.

У корчмі була гамірно й накурено. За дерев’яними столами сидів різношерстий люд, кожен про щось жваво базікав. Фікса з карликом їли смажені курячі крильця і запивали пивом.

— Проти цього типа, який себе хвалькувато називає Силою, порушена карна справа, — масними руками схопився за кухоль Фікса. — Його звинувачено у вбивстві.

Очі Піні округлилися від здивування.

— А чому ви його не арештуєте?

— Нам бракує доказів, — агент зробив великий ковток. — Це ду-у-же хитрий злочинець. Він вправно замітає сліди.

— О-о! — тільки вимовив карлик, розгризаючи кістку.

— Тому в мене до вас, мій дорогий друже, важливе доручення, — Фікса обійняв карлика за плече, заодно витираючи долоню. — Ви будете нашими очима і вухами.

Піня розгубився. З одного боку, зв’язки з поліцією ніколи не зайві. Хтозна, що нас чекає попереду. А з іншого боку, йому

стало лячно.

Агент розцінив мовчанку горбуна по-своєму.

— Ясна річ, що ви працюватимете не задурно. Дуже не задурно.

Він поплескав себе по кишені.

Піня розплився у посмішці. Це міняло справу.

— Тут мій телефон, — простягнув Фікса свою візитку. — У разі чого негайно дзвоніть.

— О’кей, шеф, — показав карлик криві зуби.

Раптом хтось за сусіднім столом промовив “Іван Сила”. Обидва змовники нашорошили вуха.

— Ну, ти бачив, як він виносив на собі цілий цирк! — гаряче промовляв розчервонілий товстун з кухлем у руці.

— Так, йому справді пасує прізвисько “Сила”, — на знак згоди закивала довготелеса пані з маленькими, як намистинки, губами.

— Панове! — раптом піднявся над столом юнак в окулярах. — Пропоную випити за Івана Силу, чемпіона Республіки із шапіто “Бухенбах”!

А оскільки більшість відвідувачів корчми вже встигла побачити виступи цирку, який розкинув своє шатро неподалік, то “Троє поросят” вибухнули одноголосним: “За Силу!” Фікса з карликом незадоволено пригубили пиво і відразу ж потяглися до виходу.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ, У ЯКОМУ ОГОЛОШЕННЯ ІНКОЛИ ПРИНОСЯТЬ КОРИСТЬ

Мадам Бухенбах лютувала.

Ще б пак! їхній цирк уже втретє обкрадають. Вона дивилася на дядю Васю, який працював у шапіто вантажником-сторожем, як на шкідливу комаху, котру треба негайно знищити.

Напередодні той вкотре напився і не помітив, як уночі викрали найкращого рисака.

— На кому тепер скакатиме Фандіго? Хіба на тобі, п’яна пико! — верещала мадам на всю вулицю.

Дядя Вася тільки знизував плечима і підтягував латані штани.

— Да я чо? Я нічо, — белькотів він, розводячи руками.

— Та я знаю, що ти — ніщо! — пані Бухенбах вдарила кулачком по дверях вагончика. — Геть з моїх очей, нікчемо! Твоя зарплата — на користь фірми.

Вона важко сіла на порозі.

— Пандорський! — втраченим голосом гукнула мадам. — Напишіть два оголошення: приймаємо на нічну зміну коника і розшукуємо улюбленого сторожа. Ой! — схопилася вона за голову. — Ну ви мене зрозуміли. Здається, у мене починається мігрень.

Пандорський уже стояв біля власниці цирку зі склянкою води та рожевою пігулкою на тарілочці.

— Мадам, — галантно промовив він, — не хвилюйтеся. Пам’ятайте, що ваше здоров’я, а особливо краса, — не вартують жодних коників. Навіть таких, яким був наш Альфонс.

— Не крайте мені серце, коханий імпресаріо, — мадам Бухенбах сперлася на його руку і піднялася у вагончик.

На сьогоднішній виступ Іван Сила запросив старих друзів. З директрисою він домовився, що вони сядуть на вільні місця, а як ні — то й постоять.

Він помітно хвилювався, але коли побачив усю зміну вантажників на чолі з Мі— хою, то по-дружньому махнув їм рукою. Голий показав у відповідь кулаки. Мовляв, тримайся, старий. Іван придумав новий номер, і сьогодні його вперше показував. Він виходив на арену із залізним прутом на плечах, на якому висіло по двоє людей з кожного боку. Далі на очах глядачів Іван згинав залізяку у форму серця. Публіка шаленіла.

— Ну як вам “Залізне серце”? — запитав він хлопців.

— Супер! — гуділи вантажники.

— Ніколи би не повірив, що людина може таке виробляти з арматурою, — розгладжував вуса дядько Мотовило.

— Слухай, у вас що — кінь пропав? — раптом перервав бесіду Голий. — Я оголошення прочитав.

— Уночі вкрали, — зітхнув Іван.

— Та я його бачив! — ляснув він по плечу товариша. — Такий гарний, породистий коняка, білий в яблуках? — уточнив радісний Голий. — Я ще подумав, звідки у цього старого злодюги Монці такий жеребець. Він його сьогодні на Привокзальній хотів сплавити.

Монці був однооким циганом, якого добре знав увесь вокзал та околиці. Тому товариство не гаючись подалося на вулицю, де в глиняній халупі мешкав цінитель коней зі своєю численною родиною.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ, У ЯКОМУ МІХА ГОЛИИ ПОЧИНАЄ ПРАЦЮВАТИ

Монці, із сергою у вусі та люлькою в руці, примружив єдине око.

— Та що ви, хлопці, таке кажете, — щиро обурювався він. — Ніякого коня я не крав.

— Монці, давай не будемо, — Голий напирав на цигана, хоча був найменший з усіх. — Давай по-доброму: ти нам — коня, а ми тобі — нічого. До речі, Монці, познайомся, — взяв він Івана за руку. — Це чемпіон Республіки з боксу, — брехав, не червоніючи, Міха. — Монці, ти ж любиш боксувати, правда? Може, спробуєш?

Бачачи, що товариство налаштоване рішуче і взяло його в коло, досвідчений злодій так само вирішив, що здоров’я цінніше за будь-якого коника.

— Чесно вам кажу, хлопці, — вивів Монці із хати жеребця. — Він сам до мене прийшов.

Вантажники засміялися.

— Ага, — не втримався Голий. — Отак постукав і сказав: “Монці, у тебе можна заночувати, бо надворі зимно?”

Усі зареготали.

Навіть циган.

— І щоб я тебе біля цирку більше не бачив, — пригрозив на прощання Голий. Монці мовчав, глибокодумно потягуючи люльку.

Зате не мовчала мадам Бухенбах.

— Кохані мої, — літала вона від Івана до Міхи. — Ви врятували наш цирк.

— Не ми одні, пані, — заперечував Голий. — Просто іншим зранку на роботу.

— Пандорський! — гукнула мадам Бухенбах імпресаріо. — Шампанського! Я хочу шампанського!

Той, позіхаючи, виліз зі свого вагончика.

— Мадам! Де я його візьму серед ночі?

— Не знаю! Де хочеш! — відрізала вона і повела хлопців у директорську.

— Ви шукаєте сторожа? — раптом запитав Голий.

— Так, — ствердно кивнула мадам. — Через цього пияка нас уже тричі грабували. Уявляєте?

— Пані, вважайте, що ви його вже знайшли, — підвівся Міха.

— Кого? — не зрозуміла директриса.

— Вартівника вашого неперевершеного цирку, — впевнено відповів Голий. — Дозвольте відрекомендуватися: пан Міха Голий, — він театрально схилив голову.

Усе було би чудово, якби не його дивовижний костюм, який складався з елементів одягу різних стилів, часів і народів.

Пані Бухенбах розсміялася.

— Мадам, — спробував втрутитися в ситуацію Іван Сила, але вона зупинила його рукою.

— Так це ви, юначе, знайшли коня? — вона запалила цигарку.

— Я, пані, — кивнув Міха.

— А чи не ви часом його вкрали? — кинула вона кинджальний погляд на хлопчину.

Голий почервонів.

— Я беру вас, — вона пустила йому в очі цівку диму. — І знаєте чому? Лисиця ніколи не краде курчат поблизу своєї нірки.

Вона голосно розсміялася і наказала виділити вагончик дяді Васі для друзів.

— Чергуватимете вдвох, — закінчила мадам Бухенбах перемовини, щаслива, що зараз владнала обидві справи.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА МІНЯЄ ОРІЄНТАЦІЮ

Іван Сила приймав дорогого гостя. Вуйко Микульця знову навідав сина у

війську, а заодно вирішив дізнатися й про односельця. Тепер він сидів у вагончику хлопців і хвацько краяв чорний хліб із салом.

— Скуштуй, синку, нашого харчу, — припрошував він, гучно кусаючи цибулю. — Мабуть, уже скучив за горами?

— Не рвіть, вуйку, серця, — зітхнув Іван. Дізнавшись, що вдома все гаразд, він трохи заспокоївся. — А як там Маруся? — насмілився запитати Іван. — Ну та, що біля нас живе.

— Петрикова? — хитро перепитав Микульця. — Оце вже місяць, як віддалася. За Михайла Підлісного. Знаєш?

В Івана аж потемніло в очах. Хоч і не мав з Маруською нічого, але вона була для нього, як ікона, котрій щовечора молився. Іван згадав її карі оченята, рівненький носик, точені губки, чорну косу до пояса — і всередині аж защеміло. А які вона готувала вареники!

— Передайте їй оце, — Іван простягнув срібний перстень, куплений ним відразу після перемоги на чемпіонаті. — Скажете, що від мене.

— Не журися, синку, — підморгнув Ми— кульця. — У тебе будуть ще сотні таких молодиць.

Іван провів вуйка до потяга, передавши грошей батькам: “Хай мама зготують галушок зі шкварками для всієї вулиці”. Зажурений, повертався він до цирку.

Дізнавшись, у чому річ, Міха аж за черево схопився від сміху.

— Ну ти даєш, старий! — зловтішався він. — Так ти тепер вільний! Розумієш, сільська твоя голова? Цінуй свободу, поки вона в тебе є!

Бачачи, що Іван не відходить, він змінив тон.

— Гаразд, оженимо, якщо тобі так кортить! Зробимо першим женихом у столиці!

Ось тепер це Івана дістало. Він схопив товариша за комір і високо підняв.

— Гей! — брикнувся в повітрі Міха. — Поклади, де взяв.

— І не подумаю, — не повів бровою Сила.

Знаючи, що Іванової моці вистачить надовго, Голий змінив тактику.

— Дівчата! — загукав він до Ренати з Мілкою, які неподалік прали одяг. — Наш богатир вирішив оженитися. Але не знає, котру з вас вибрати.

Циркачки захихотіли. Іван густо почервонів і відразу опустив товариша.

— Дурень! — проказав він.

— Сам такий! — огризнувся Міха у відповідь, поправляючи комір.

— А я не проти! — раптом крикнула Мілка, і дівчата дзвінко розсміялися.

Іван хотів щось віджартуватися у відповідь, але зіткнувся з поглядом танцівниці і замовк.

Вона дивилася на нього якось по-особливому, і від цього тілом розливався тривожний щем.

“А й справді”, — раптом подумав він, але тут же відігнав від себе несподівану думку. Та головне, що Міха свого домігся: Маруська назавжди покинула Іванове серце. Але тепер там оселилася інша. І від цього спокійніше чомусь не стало.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ, У ЯКОМУ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ НАЙВИЩА ПЕРСОНА

Мадам Бухенбах була біліша за стіну.

— Вони прийдуть! — метушилася директриса, не знаючи, за що взятися. — Мій ведмедику, — звернулася вона до Сили. — Ви маєте вигадати щось особливе. Сьогодні у нас будуть незвичайні гості.

Мадам піднялася навшпиньки і прошепотіла Іванові у вухо: “Сам пан Пре-зи-дент!”

— Я так хвилююся! Так хвилююся! — додала вона вголос.

Іван з Міхою вже півтора години думали над новим номером, але в голову нічого не лізло.

— Ну що, до дідька, робити?! — роздратовано кинув Сила і вдарив долонею по цвяху, який стирчав з дошки. Той з легкістю увійшов у дерево.

— Ану спробуй його дістати назад, — раптом загорівся Міха. На жаль, цвях не було за що зачепити. — Придумав! — скочив Голий з ліжка і почав танцювати. — Але з тебе, “мій коханий ведмедику”, — перекривив він мадам Бухенбах, — три слоники.

(Один слоник — це було коло довкола шатра на Івановій шиї).

— Гаразд, — посміхнувся Сила і нахилився до Міхи.

Президент Республіки випромінював незворушний спокій. Довкола нього сиділа охорона, яка промацувала очима все шапіто. Президент дивився циркові номери, час від часу поправляючи пенсне.

Він хотів відійти від державних справ, які вже не давали йому навіть спати. А оскільки з дитинства любив цирк, то вирішив влаштувати собі маленьке свято.

Іван Сила показував новий номер. Він вганяв у дошку велетенські цвяхи долонею.

— Хто й собі хоче спробувати? — запропонував силач глядачам.

На арену вибрався сільський здоров’яга, але, видно, трохи захмелілий, бо похитувався.

Він впевнено луснув по цвяхові долонею, скрикнув і схопився за руку. Далі заперечливо мотнув головою і поліз назад на своє місце.

Сила взяв дошку в руки і припав до неї ротом.

— Що він робить? — почали перешіптуватися глядачі.

Але за секунду зрозуміли: Сила витягав гігантські цвяхи… зубами. Вони падали йому до ніг один за одним.

Президент задумано погладжував борідку. Охоронці між собою здивовано переглядалися, а зала просто скаженіла.

— Браво! — чулося звідусіль.

— Молодець!

— Ну й Сила!

Президенту сподобався цирк “Бухенбах”, тож він вирішив сфотографуватися на пам’ять.

— Хай зроблять знімок із тим богатирем, — показав він шкіряною рукавичкою на Івана. — Я ґратулюю вас за прекрасний виступ, — простягнув Президент руку парубійкові. — Я знаменито відпочив.

Фотограф блискав спалахом, а мадам Бухенбах ледь не зомлівала від щастя.

“І мене! І мене!”, — робила вона знаки, аби її сфотографували в колі Президента. Той це помітив, посміхнувся і підкликав мадам Бухенбах до себе.

— Молодий чоловіче, у вас прекрасне майбутнє, — промовив Президент на прощання Іванові. — Я ніколи не помиляюся, повірте моєму досвіду.

Через тиждень Іван отримав розкішний конверт із написом “Адміністрація Президента”. У ньому було фото, на якому Президент тиснув йому руку. На звороті писало: “Іванові Силі, котрий прославляє Республіку. З вдячністю”. Це був почерк Президента.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ, У ЯКОМУ ВСІ ПОГРОЖУЮТЬ

Іван почув дивні звуки: ніби плач маленької дитини чи виття невідомої звірини. Звуки чулися із вагончика карлика Піні. Сила спробував відчинити двері, але вони були замкнені. Через вікно було слабо видно, але Іван роздивився. Так і є: карлик удома. Але що він робить? У руці він тримає батіжок і шмагає ним… мавпочку Бе— ню! З вагончика знову почулися химерні звуки.

Іван рішуче постукав у двері. Всередині все стихло.

— Піню, відчини! — крикнув Сила.

У відповідь — анічичирк.

— Відчини, бо вивалю двері! — ще раз повторив Іван. — Ти мене знаєш.

Коли верховинець став напирати на двері, замок клацнув, і на порозі постав переляканий карлик.

— Чого тобі? — буркнув він. — Я вже спав!

— Де мавпочка? — грізно мовив Іван.

— Відпочиває, — тремтячим голосом відповів Піня.

Сила попрямував до великої скрині з одягом, де вона зазвичай ночувала. У самому низу в куточку забилася перелякана тварина, яка розумними чорними очима дивилася на Івана.

— Беню! Ходи до мене! — він взяв мавпочку на руки. — Ще раз дізнаюся, що ти б’єш тварин, скуштуєш моїх гостинців, — показав Іван здоровенного кулака. — А Беня поки поживе у нас!

Карлик тільки люто блиснув очима. Коли Іван зник із мавпочкою в темряві, Піня завив і шмагонув батіжком стіл. Тоді встав і почав одягатися. Він вирішив діяти. Незважаючи на пізню годину, мадам Бухенбах ще була в цирку.

— Пані Бухенбах, — вкрадливо почав карлик. — Беня зникла!

— Як це зникла? — пані Аделія після зустрічі з Президентом все ще перебувала у піднесеному настрої. — Певно, дурна мавпа сховалася.

— Судячи з усього, йдеться про викрадення, — наполягав Піня. — У моєму вагончику все догори дригом.

— Але хто це зробив? — мадам Бухнебах стала уважнішою.

— Я бачив неподалік Івана Силу. Він щось поспішно ніс у руках, — карлик вирішив обійтися без натяків.

Мадам зрозуміла, куди хилить горбун. Сила ставав головною зіркою її цирку, і безпідставні підозри такого нікчеми, як цей карлик, почали її дратувати.

— Я не маю жодних підстав не довіряти Іванові. Зрештою, ми його зараз покличемо і про все розпитаємо.

Карлик знітився. Залишався останній аргумент.

— А чи знає пані Аделія, що Сила вже сидів у в’язниці? — перейшов він у наступ. — І карна справа проти нього досі не закрита.

Усе! Досить! Мадам Бухенбах аж кипіла.

— Маленька потворо! — просичала вона. — Я знаю все, бо вносила за Івана заставу. Але якщо ти, підла твоя душко, — вона заліпила карлику гучного ляпаса, — ще хоч раз розпускатимеш плітки…

Тепер ляпаса горбун отримав з іншого боку.

— Тоді скуштуєш ось цього! — показала вона Піні батога. — А тепер геть звідси, і щоб я бачила тебе тільки під час виступів!

Карлик, задкуючи, вилетів з вагончика директриси, але перечепився через поріг і з розгону розтягнувся в калюжі.

Болото змішалося на його обличчі зі сльозами безсилля.

— Клянуся, — повернув він голову в бік Іванового вагончика. — Ти за все це відповіси!

Мадам Бухенбах хряснула дверима. Вона мала свої причини для лютування, Після візиту Президента і розмови з його помічником справа проти Івана Сили була закрита. Сьогодні вона одержала свої 50 тисяч назад, але тримала це в глибокій таємниці. По-перше, заставою вона прив’язувала Івана Силу до свого цирку. А по-друге, гроші зайвими ніколи не бувають. І тут цей дурний карлик мало все не зіпсував. “Треба бути обережнішою”, — зробила висновок мадам і налила собі шампанського.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ЗБИРАЄТЬСЯ ЗА КОРДОН

Цирк “Бухенбах” виїжджав на гастролі. Та ще й які! По всій Європі! Шапіто розбирали, носили туди-сюди речі, щось вантажили, складали. Всі були у тому радісно— збудженому настрої, коли попереду — довга і захоплююча подорож.

Мавпочка тепер жила з хлопцями, і від цього у їхньому вагончику стало ще веселіше. Карлик з Іваном принципово не вітався і не розмовляв. Він часто сидів на самоті й про щось думав, ворушачи товстими губами.

Перед від’їздом Піня зустрівся з агентом Фіксою і був розчарований, дізнавшись, що карної справи проти Івана Сили більше не існує.

— Але ти не бійся! — Фікса блиснув золотими зубами. — Я буду завжди поруч. Таємна поліція посилає мене за кордон. Ось там ми й проведемо нашу спецоперацію, — він підняв кухоль з пивом. — За зустріч у Баварії!

Піня промовчав. Він уже давно зрозу мів, що покладатись треба виключно на себе. Тому вдень і вночі карлик міркував над помстою.

Іван допомагав дівчатам пакуватися.

— Хто це? — запитав він, беручи до рук старе фото в рамочці.

— Мої батьки, — посміхнулася Мілка.

— Вони теж циркачі? — Іван розглядав їхні яскраві костюми

— Так, — відповіла танцівниця.

— А чому тоді вони не з нами? — Іван уважно глянув на діьчину. Але та раптом знітилася, прикусила губку і вибігла.

— Ти чого! — насунулася на нього Рената. — Ти що, хіба не знаєш?

Іван зрозумів, що ненароком ляпнув якусь дурницю.

— Мілчині батьки виступали в нашому цирку ще до нас із братом. Вони були відомими повітряними гімнастами. Але трапилося нещастя…

Рената замовкла.

— Що сталося? — стривожився Іван.

— Мама Мілки погано почувалася, але все одно піднялася під купол цирку. Посеред номера їй стало зовсім зле. Тато спробував її врятувати, але й сам зірвався з висоти.

Тепер мовчав Іван.

— Це сталося на очах у Мілки. Вони ж виступали разом, — Рената важко зітхнула. — 3 того часу Мілка зненавиділа висоту. І навіть наші виступи з братом ніколи не дивиться.

— Я піду попрошу пробачення, — Іван повільно встав і вийшов.

Мілка стояла під деревом із заплющеними очима. Він взяв її за руку.

— Мілко! — тихенько покликав її парубійко.

Дівчина винувато посміхнулася.

— Я не серджуся. Просто знову все пережила.

В її великих блакитних очах зблиснула сльоза.

— Я більше ніколи тебе не ображатиму! — твердо промовив він. — І не дозволю це зробити нікому! От побачиш!

— Ну ви подивіться на них! — почувся за їхньою спиною іронічний голос Міхи. — Я гарую, мов віл, а вони воркочуть, як голуби!

Голий насмішкувато дивився на парочку.

— Не вистачає тільки весільного букета і фати для нареченої.

Мілка почервоніла і побігла у вагончик.

— Ех, Міхо! — з жалем промовив Іван. — Ти, як завжди, невчасно.

— О, старий, я бачу, ти серйозно влип, — Голий посміхався на всі тридцять два. — Послухай розумну пораду: не поспішай, бо невідомо, де ліпше. Дурне діло — не хитре! — з виглядом неабикого знавця по-блатному сплюнув він на землю.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ, У ЯКОМУ МАДАМ БУХЕНБАХ ДОБИВАЄТЬСЯ СВОГО ЛИШЕ НАПОЛОВИНУ

— Смертельнии номер! — оголосив сяючий Пандорський, і промінь прожектора вихопив Івана Силу, який неквапливо прямував до центру арени.

Позаду нього Фандіго і Міха тягли кам’яну брилу. Згодом вони принесли й два великі молоти.

Публіка нетерпляче совалася.

— Ну що в цьому такого? Розтовчуть брилу молотами. Ха! Та це всі робітники можуть!

Пандорський викликав на манеж двох добровольців. Іван потис їм руки і вручив по кувалді. По цирку пробігся смішок. Тут Іван ліг на землю, а брилу звалив собі на груди. Пандорський повідомив, що вони повинні її розтовкти.

Зала зойкнула, а найбільш нетерплячі навіть повставали. Перший удар був несміливий і глухо відбився в серцях сотень глядачів. Бачачи, що Іван посміхається, здоровані почали бити сильніше, а то й з усієї сили. Аж на третьому десятку ударів камінь розсипався.

Іван встав, обтрусився і підняв догори руки. В цирку коїлося щось неймовірне. Свист, крики, ґвалт, тупотіння!

Аделія Бухенбах, щаслива, спостерігала за цим із-за куліс, коли до неї підбіг захеканий панок у капелюсі: “Мадам, ми пропонуємо вашому Силі завтра поборотися з найсильнішою людиною Баварії. Гонорар — найвищий із можливих. Окрім того, ваш цирк здобуде чудову рекламу”.

Мадам Бухенбах запросила гостя обговорити ділову пропозицію до свого вагончика. Через 15 хвилин вони, обоє задоволені, вийшли. Залишалося останнє: переконати Івана Силу.

Увечері мадам поправила зачіску, намастила тіло найкращими парфумами, одягнула сукню з глибоким декольте і наказала Пандорському привести парубійка.

— Сідайте, мій гірський ведмедику! — ласкаво запросила вона його на канапу біля себе. — Я вітаю вас із чудовим виступом.

Вона відкоркувала пляшку шампанського.

— За такий успіх годиться випити!

Іван хотів лише пригубити келих, але мадам пальчиком притримувала дно бокалу доти, доки він його не перехилив.

— Ось так, мій коханий, — вона сиділа зовсім близько, і від її погляду, запаху, тепла в Івана паморочилася голова. — Мій ведмедику, у мене до вас є одна пропозиція, — губами вона майже торкалася його уст.

— Яка? — насилу видихнув Іван.

— Поборотися з найсильнішою людиною Баварії, — вона дивилася йому просто в очі.

— Ви ж знаєте, що я зарікся боротися на сцені, — відповів тихо Іван.

— Але хтось мусить відстояти честь нашої Республіки, — мадам звабливо усміхнулася, а тоді підійшла до дверей і зачинила їх на ключ.

— Пані Аделіє… — Іван не знав, що робити. Раптом він згадав Мілку і рішуче піднявся з канапи. — Я мушу йти.

— Невже я тобі не подобаюся? — мадам стояла впритул до нього.

— Ви просто чарівні, — спромігся Іван на комплімент. — Але Мілка…

— Що?! Мілка? Ха-ха-ха! — розреготалася вона. — Ти порівнюєш мене з цією шмаркачкою? — вона налила собі повний келих.

— Мадам, я вийду завтра боротися заради вас, — вирішив парубійко рятувати ситуацію, — і заради Республіки. Тому сьогодні мені треба відпочити, — він відчинив двері вагончика і зник у темряві.

Розчарована мадам Бухенбах допила пляшку сама.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ, У ЯКОМУ ОДИН ІЗ ВЕДМЕДІВ МУСИТЬ ПОСТУПИТИСЯ

На ранок усе місто було обклеєне афішами: “Грандіозний бій двох ведмедів”. Виявляється, не тільки Іван Сила мав таке прізвисько, але й гордість Баварії — сам Бієр-Мієр, який ще ніколи не зазнавав поразки. Уже під обід дістати квиток у цирк “Бухенбах” було неможливо.

Повболівати за свого прийшло поважне панство на чолі з бургомістром. Адже Бієр-Мієром пишалася вся Німеччина.

Півдня Іван провів у тренуванні, згадуючи науку Брякуса, який навчив його різних видів боротьби. Він не дуже хвилювався, адже, попри свою силу, ніколи себе борцем не вважав. Тому програти німецькому силачеві не було би для нього образливо.

Більше хвилювався за Мілку та вчорашню розмову з мадам Бухенбах. Проте директриса навіть не подала виду, ніби між ними щось увечері трапилося. Її боліла голова від шампанського. Та й зрештою — для неї понад усе завжди був цирк, а не мимовільні пристрасті.

— Головне — не метушись, — повчав Міха товариша. Він увійшов у роль тренера, і це неабияк тішило його самолюбство. — Будь уважний і чекай, поки цей дрании Бієр— Мієр не зробить фатальну помилку, — він діловито сплюнув. — І не переживай, старий. Ламали й не таких, як цей німчура!

Бієр-Мієр був вищим, зате Сила був ширшим у плечах. Німець ходив по арені й зображував ведмедя, час від часу піднімаючи руки, наче лапи, і рикаючи в зал. Публіці це подобалося.

Нарешті затріскотіли барабани, і поєдинок розпочався.

Весь цирк “Бухенбах” стояв перед кулісами, вболіваючи за свого. Найбільше переживала Мілка, яка аж стисла кулачки від хвилювання. Мадам Аделія стояла з незмінним келихом шампанського.

Набагато досвідченіший німець переважав Івана у всьому. Парубійкові дико щастило в останній момент ухилятися від небезпеки. Публіка розчаровано зітхала. Нарешті Бієр-Мієр також притомився. Натомість Іван вперто чекав свого шансу, приберігаючи силу.

І коли світло прожектора потрапило просто в очі Баварському ведмедеві, Сила ринувся в атаку. Він підчепив супернику ногу і всією масою на нього навалився.

Кілька секунд Бієр-Мієр тримався, а тоді ці сплетені, немов удави, клубки м’язів звалилися на землю. Іван опинився зверху, а значить — перемога була за ним. Зала оніміла, а далі піднялася з місць і стримано зааплодувала. Це були оплески поваги. Іван Сила отримав міжнародне визнання.

Першою вибігла привітати переможця Мілка з букетиком зібраних нею польових квітів. Далі на шиї Івана повис Міха, який вимагав зробити “слоника” при глядачах. Нарешті третьою залізла просто на голову чемпіона мавпочка Беня, виконавши на ній справжню оду радості.

Сила потис руку Бієру-Мієру, який намагався усміхатися на очах стількох глядачів. Але від пропозиції випити разом пива відмовився. Сказав, що його чекає ще багато справ, і тут же пішов. Натомість Іван ще довго перебував у центрі уваги — його фотографували, вітали, просили автограф.

Ця перемога змінила ставлення Сили до боротьби на арені. Він почав тренуватися і по можливості навіть брати уроки. Бо одне діло — гнути залізо, а зовсім інше — перемагати таких же силачів, як і сам.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ, У ЯКОМУ СМЕРТЕЛЬНИЙ НОМЕР ВІДБУВАЄТЬСЯ СЕРЕД НОЧІ

Агент Фікса простер перед карликом свіже число “Столичних новин”.

Під великим фото Івана Сили було написано: “Наш чемпіон переміг найсильні— шу людину Німеччини!”

— Ви розумієте, мій дорогий карлику, що це означає? — важко промовив агент, підперши рукою підборіддя. Піня тільки мотнув головою. — Ні, мій маленький друже, ви нічого не розумієте! — тут Фікса несподівано вдарив кулаком по столі, від чого тутешні баварці здивовано на них озирнулися.

— Це означає, — майже шепотом продовжив агент, — що тепер Іван Сила став національним героєм. І всі вчинки, спрямовані проти нього, будуть розцінюватися як дії проти Республіки.

Карлик витягнув губи в трубочку, що свідчило про його задуманість.

— А отже, я більше не маю права як державний службовець… — тут плечі Фік— си затремтіли і по щоках потекли сльози, які зі щурячих вусів скрапували просто в кухоль. — Одне слово, мій вірний побратиме, — агент так само раптово перестав плакати, як і почав, — я подаю у відставку. І роблю це для того, аби мати розв’язані руки.

(Насправді після провалу операції з Іваном Силою Фікса мав великі проблеми на роботі, і капітан Миколайчик навіть перестав його частувати коньяком).

Піня вишкірив криві зуби: “У мене є план. Але я сам не справлюся”. Він нахилився до Фікси і щось прошепотів, а потім почав креслити на серветці. Агент витер вухо хустинкою і задумано промовив: “Тільки без жертв”. Карлик хитро посміхнувся. Діяти вирішили наступної ночі.

Пандорському не спалося. Після того, як померла дружина, його часто мучило безсоння. Він вирішив і цього разу прогулятися й подихати свіжим повітрям. Стомлений цирк “Бухенбах” провалився у глибокий сон. Навіть Міха Голий зі своїм дворнягою Бобі сторожували із заплющеними очима.

Імпресаріо замріяно спостерігав за зорями, коли помітив дві тіні, які прокрадалися до шапіто.

— Ого! — Пандорський опустив руку в кишеню, але циркового пістолета там не виявилося. Зрештою, він його ніколи й не мав. Бо і взагалі циркових пістолетів, як відомо, не буває. “Здається, зараз буде смертельний номер!” — Пандорський закрив лице плащем і рушив за непроханими гостями, які несли у руках щось важке.

Ті почали розливати на шапіто якусь рідину. За різким запахом стало зрозуміло, що це — бензин. “Хлопці вирішили погрітися”, — імпресаріо намацав на поясі кинджал. Кинджал таки був, бо Пандорський використовував його у фокусах.

— Запалиш, коли я звідси виберуся, — прогуділа одна із тіней і почала віддалятися.

“Овва! Кого ж вибрати? — Пандорський на секунду задумався. — Ні, треба рятувати цирк”. Але маленька постать не поспішала ставати підпалювачем. Вона прошкандибала до вагончика Івана Сили і почала розливати бензин там. Далі підперла двері кілком ззовні і дістала сірники. “Оце так! — Пандорський стиснувся в пружину. — Негарно людям перебивати сон!” Ще мить — і пущений ним кинджал вдарив тупим кінцем підпалювача прямо в голову. Той зойкнув і повалився додолу.

Пандорський галантно вклонився, ніби цей трюк спостерігали сотні глядачів, і неквапливо підійшов до лежачого. Звалив його собі на плече і поніс у вагончик.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ, У ЯКОМУ ПАНДОРСЬКИЙ ПРОВОДИТЬ ВИХОВНУ РОБОТУ

Карлик пролупив око від сонячного світла і страшенного болю в потилиці. Він хотів торкнутися місця, яке так нило, але руки виявилися зв’язаними.

— Ґуля, — почув він голос Пандорського, який невимушено голився кинджалом.

Піня, побачивши, що він у вагончику імпресаріо, намагався пригадати, що ж сталося.

Може, від вогню він утратив свідомість і Пандорський його врятував?

— Авжеж! — відповів той, ніби читаючи думки. — Саме так: я тебе врятував. Але не від пожежі, а від трупів.

Карлик перелякано закрутив очима.

— А тепер, мій юний пожежнику, — Пандорський акуратно вимив лезо і почав його гострити. — Я хочу знати правду.

Спочатку Піня мовчав.

Але це ніяк не вплинуло на Пандорського. Він акуратно розрізав яблука кинджалом на шматочки і поїдав їх. Взагалі, імпресаріо був прихильником здорового способу життя, тому їв тільки рослинну їжу. Коли горбун почав страждати не так від страху, як від голоду, то розплакався.

Карлик розповідав, що батьків не бачив зроду. Вони відцуралися від нього, щойно Піня народився з фізичними вадами.

Що у дитячому будинку над ним знущалися як могли.

Що жив він у холоді й голоді. І лише несамовита праця над собою зробила його циркачем.

Що жодної рідної душі у цьому світі не має. Була у нього тільки мавпочка Беня, і ту забрав Сила.

— Тому ти вирішив засмажити їх разом, — байдуже вирік Пандорський і розрізав апельсин.

Карлик клявся, що він не розуміє, як це сталося. Що це на нього біс найшов.

— До речі, як звати цього біса? Я маю на увазі другого “пожежника”, — Пандорський ретельно пережовував апельсин. Зрозумівши, що імпресаріо знає про спільника, Піня вирішив усе звалити на Фіксу.

— Це все організувала таємна поліція, — від хвилювання карлик аж захлинався. — У них свої порахунки з Іваном. Сила навіть сидів за вбивство.

— Пандорський! — раптом почувся за дверима голос мадам Бухенбах. — Ти чув, як усюди смердить бензином?

Від страху карлик аж затрусився.

— Не видавай! Не видавай! — пропищав він.

— Мадам, я переодягаюся. Секундочку! — крикнув Пандорський, аби виграти час.

— Це, мабуть, наші конкуренти, — не вгавала пані Бухенбах. — Вони вирішили відлякати глядачів запахом бензину. Ха— ха! Які наївні!

— Отже, так, дорогий мій супермене, — Пандорський провів кинджалом біля шиї карлика, а далі розрізав мотузки на руках. Якщо я хоч раз помічу, що ти щось затіваєш проти нашого цирку чи Івана Сили, мадам Бухенбах про все довідається. І тоді тобі доведеться шукати іншого товариства. Я зрозуміло висловився? — Пандорський був тепер сама галантність. Карлик з полегшенням кивнув головою.

— Моя чарівна пані, — промовив імпресаріо, виходячи надвір. — Чи не здається вам, що наш цирк тут засидівся?

— От про це я якраз і хотіла з вами порадитися, — мадам Бухнебах елегантно тримала в руці мундштук із сигареткою. — Якщо нас уже так допікають конкуренти, то не будьмо такими лінивими.

І цирк “Бухенбах” почав збиратися в дорогу.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П’ЯТИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА СТАВ НА ЗАХИСТ ТВАРИН

Столиці, міста і містечка, велетенськи і зовсім крихітні країни — усе це тепер випало Іванові Силі побачити на власні очі.

Він був захоплений як дитя.

Але найбільше враження на нього справило море, яке він уперше побачив в Іспанії.

Парубійко годинами сидів на березі, вдивляючись у синю далеч.

Як не дивно, але море нагадувало йому рідні гори.

— Старий! — крикнув до нього здалеку Міха. — Тебе мадам Бухенбах шукає.

Іван піднявся, обтріпався від піску і востаннє пустив “жабку”. Плаский камінь чотири рази вдарився об хвилі і зник. Сила ще раз глянув, як Голий зі своїм псом хлюпаються у воді, усміхнувся і попрямував до міста.

Мадам Бухенбах була сама люб’язність.

— Мій солодкий ведмедику! — почала лащитися вона до нього. — Маємо унікальну пропозицію.

Іван насторожився: всі такі пропозиції завершувалися для нього важкими трюками.

— Я вже роблю нові номери, від яких публіка шаленіє, — спробував він заперечити.

— Так, коли ти на своєму симпатичному носику згинаєш залізну палицю — це щось незрівнянне!

— А “Зуби мамонта”? — не вгавав Іван. (Під час цього номеру Сила зубами крутив канатом, на якому висіло четверо людей).

— Усе правильно, мій хлопчику, — пані Аделія поклала руку йому на груди. — Але тобі пропонують щось зовсім інше. Ти коли-небудь чув про кориду?

— Це коли з биками борються? — почухав потилицю Іван.

— Так, — ствердно кивнула мадам. — Іспанці пропонують найсильнішій людині Європи спробувати себе у їхньому національному виді змагань.

— От тільки ще з коровами не бився, — буркнув Іван, але те, що його назвали найдужчим, його потішило.

Стадіон ревів як несамовитий. На піску арени вже виднілися сліди крові, але головний поєдинок був попереду. Для Івана Сили вибрали найбільшого бика. Він люто дихав у загоні, б’ючи переднім копитом. На верховинця довго вибирали костюм тореадора, але потрібного розміру так і не знайшли. Тож Іван накинув червоний плащ просто на голі плечі.

Бик відразу кинувся на нього. Парубійко спробував штрикнути його шпагою, але нічого не вийшло. Так повторювалося кілька разів, поки тварина добряче не зачепила Іванові бік.

— Ах ти ж, скотино дурна! — Сила скинув з себе плаща, в якому він плутався, і відкинув подалі шпагу.

Стадіон захвилювався.

— Що виробляє цей чужак?

— Як він боротиметься з розлюченою твариною?

— Це що — кінець бою?

Ніби відчувши прилив нової сили, бугай метнувся просто на Івана.

— Ах! — зітхнули всі, передчуваючи трагедію.

Але трагедії не сталося, бо Іван схопив його за роги.

Так вони стояли один проти одного, впершись тілами і поглядами.

Стадіон заворожено принишк.

Такого тут ще не бачили.

— Ех, мамині галушки! — голосно крикнув Іван і щосили крутнув управо. Бик завалився на бік, а в руках парубійка залишилися… роги. З голови конаючої тварини дзюркотіла кров.

— Ну й варварство! — сплюнув невдоволено Іван, не звертаючи увагу на неймовірні овації стадіону. “Невже таке може комусь подобатися?” — дивувався він.

— Нате! Подавіться! — кинув він роги подалі на трибуну. Там за ними зчинилася справжня колотнеча.

— Аміґо! Ви можете забрати свою здобич. Будуть смачні відбивні. Ням-ням! — звернувся до нього розпорядник змагань.

— Їжте його самі, — огризнувся Іван. — Я не звик пожирати суперників.

Цілий вечір він провів з Мілкою на морі, заспокоюючись після найнеприємнішого у своєму житті бою.

— Чим бідолашна тварина завинила, що люди роблять із неї смертельну забавку? — селянський син ніяк не міг збагнути такого дикунства.

Море відповідало йому криками чайок.

Читати розділи 36-Останній

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *