Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Зміст творів 7 клас / Михайло Стельмах, “Щедрий вечір”. Розділи 1-5

Михайло Стельмах, “Щедрий вечір”. Розділи 1-5

ЩЕДРИЙ ВЕЧIР

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.

Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, –

лiто,

лiтечко!..

Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.

А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..

Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:

– Вставай, Михайлику, вставай.

– Ма-мо, iще одну крапелиночку…

– Струси цю крапелиночку.

– Ой…

– Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?

– Вставай, вставай, дитино, –  виважує мати зi сну. –  Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.

Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.

На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, –

лiто,

лiтечко!

Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!

Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає…

Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день – розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п’ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало – аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.

Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату – пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище – купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза.

Прибитий горем, згадками, я забився у садок, упав на траву, заплакав, та вухо все одно чуло, як пили зловiсне шматували мою минувшину, як скрипучi вози вивозили з двору мої дорогi роки i спомини…

Дядько Якiв, заможнiший, узяв на звiз тiльки дiдову катрагу. А нам дiсталася вислоброва, полатана зеленим мохом клуня i дванадцять з половиною соток городу.

Коли ми знесли свої пожитки в клуню й поклали їх на тiк, мати схлипнула, а батько сказав, щоб вона сльозами не розмочила тiк, бо тодi не буде на чому молотити пашню.

В батькових сiрих очах стрепенулися посмутнiлi бiсики, в iншу ж пору вони в нього такi завзятi, що аж до танцю просяться.

– Ой, Панасе, Панасе, як тепер будемо жити? – зовсiм опустилися руки в матерi.

– Головне, жiнко, –  не простудити зуби. Бо чим тодi будемо їсти? – батько пильно поглянув на тiк, який мав стати нашим лiжком.

– Тут i душу простудиш, –  зiтхнула мати й подивилась на мене. –  Ми ще так-сяк перемучимось. А як дитина?

– Та вiн завзятцем виходився у нас! Ще як навчиться руки-ноги мити, цiни йому не складеш! – пiдхвалив мене батько, який дуже любив воду, з нею не розлучався до самих заморозкiв, а взимку, страхаючи мерзлякiв, купався в снiгу; тому й молодечi рум’янцi не вiдходили вiд нього до сiмдесяти п’яти рокiв.

– Дме тут з усiх бокiв, –  оглянула мати клуню.

– Зате зверху горобцi спiвають, –  зирнув батько вгору, де справдi, безтурботно цвiрiнькаючи, лiтали живкуни. –  Не всякий ось таку розкiш має.

Вiд цих слiв я одразу повеселiшав, пiдняв голову ближче до птиць, а мати зiтхнула:

– Тепер i ми, i горобцi маємо одне житло. –  Далi вона сумно подивилась на щiлини мiж дилями й тихцем попросила вiтрiв, щоб вони не збирались у нашiй оселi, не простудили нi мене, нi тата.

Про себе мати не згадала, i вiдколи я знаю її, вона найменше турбувалася собою i зверталась до таємних сил лише тодi, коли вже дуже в’їдалась у тiло чи кiсточки якась недуга. Тодi мати говорила їй: “Вiдiйди, хворобо, у нетрi, в болота, у безвiсть, бо менi треба дiлечко робити”.

Як вона любила робити i в городi, i в полi, i в лузi, i в лiсi i тихо втiшатися зробленим! Мати, як свята, очiкувала садiння, косовицi, жнив; вона любила, щоб снопи були гарними, як дiти, а полукiпки стояли, наче парубки, – плече в плече. I дуже полюбляла в жнива пiсля працi лягти на воза i дивитись на зорi, на Чумацький Шлях, на Стожари i на отой Вiз, що народився iз дiвочих сльозин.

– Як гарно у тихому свiтi, аж чути, як земля дихає, –  зiтхаючи, говорила сама собi.

– А може, то наша коняка дихає? – пiдсмiювався батько, який не раз чудувався маминим словам.

– Ет, що ти тямиш, –  рукою вiдхиляла насмiшку i вже прислухалась до перепiлки, що, налякавшися серпа, перебиралась з дiтьми в ярину.

– I як ти все чуєш? – дивувався тато.

– То, певно, любов моя чує, –  iнодi в задумi казала вона й знову дослухалась до неба, до землi, до крил i до схлипування роси.

Цiєї уваги до всього доброго, красивого вдiлила мати й менi. I я теж, як свята, очiкую того дня, коли грiм розморожує сiк у деревах чи коли не зiллям, а хлiбом починає пахнути жито. I як досадно буває, що таку любов дехто вважає пережитком чи сентиментами.

Я й досi впевнений, що холодноокiсть збiднює i свiт, i душу навiть дуже розумним людям…

Щойно мати закiнчила розмову з вiтрами, як бiля ворiт невдово-лено обiзвалася качка, а вiд ворiт хтось засичав, цитькнув на неї. Батько здивовано глянув на матiр.

– Чи не той сурганиться, що засалюватись почав?

– Помовч! – пiдняла руку мати. –  Ще, гляди, почує.

– Хай чує, скупердяга.

I от, наступаючи на власну тiнь, бiля клунi з’являється дядько Володимир; досi вiн, як мiг, обминав тата – все боявся, щоб злиденник не звернувся до нього за позичкою. Коли ж вони випадково зустрiчалися, дядько Володимир одразу починав сторожко бокувати й щось мимрити про свої невдачi-нестатки, скаржитись на “таке врем’я” i на бiсову дорожнечу, яка останню копiйку витрушує з самої душi.

Натоптаний м’ясом, здоров’ям i пiдозрiливiстю, щелепастий дядечко статечно поздоровкався, оглянув нашi статки, що настовбурчились на току, i невиразно сказав:

– Хе.

– Еге ж, еге ж, –  пiдтримав розмову тато i нацiлив на дядечка просмiшку.

– Що? – спантеличився той.

– Те саме, а чого ж, коли так, а не iнакше, –  розглядаючи гостя, безневинно вiдповiв тато.

Дядечко набундючився, у його великих вирлатих очах позлiшали дрiбнi чоловiчки: вiн сам не вмiв жартувати i люто ненавидiв чиїсь жарти, бо все пiдозрював, що вони чи так, чи сяк в’їдаються в нього.

– Ви насмiшечки назбируєте, Панасе?

– Ні, вони чогось самi родять у менi, –  вiдразу ж вiдповiв тато. Але й дядечко не залишився в боргу:

– Краще б у вас копiйка родила!

Батько оцiнив дотепне слово, i пiд вусом його насочилась хитринка :

– Де вже тiй копiйцi взятися у бiдних, коли вона й з багатими не хоче родичатись.

Це дядьковi дуже припало до серця, i вiн знову сказав:

– Хе.

Тато намiрився щось вiдповiсти, але матiр прошила його невдоволеним поглядом i поставила посеред клунi дубовий, з темними очима ослiнчик. Дядько Володимир закрив цi очi рукою, поторгав i, впевнившись, що нi ослiн, нi тiк не скаверзують, так розсiвся, нiби в його мiжколiння мали поставити маслобiйку.

Наступила та незручна тиша, коли один мовчить, а другий не говорить. В такий час найкраще закурити, але нi дядечко, нi батько не палили гордого зiлля, яке не вклонилось навiть богу. Красномовний дядечко ще раз хекнув, а батько поверх його голови хитрувато поглянув на матiр, –  мовляв, ти хочеш, щоб я мовчав, то я послухаю тебе. На устах матерi ворухнувся докiр чоловiковi i посмiшка дядьковi:

– Що, Володимире, поробляє ваша Марiйка?

– А що їй робити? Все товчеться мiж хатою i клунею, наче Марко Проклятий у пеклi.

Дядечко й не помiтив, яку сказав правду: його забитий живнiстю двiр i задвiрок справдi були схожi на фiлiал пекла, де не стихало недорiзане вищання голоднючих свиней. Не знати чого хазяї стояли на тому, що свинi мають самi себе прохарчувати. Через це їхнi одичалi вепри як могли обгризали жолоби й дверi, пiдривалися чи зривали з петель ворота, хортами перестрибували через тини й люто потрошили чужi городи або полювали на курей, качок i гусят. Сало нiколи не трималося на кiстках цих пiратiв, не вбирались вони i в м’ясо, зате щетину мали, неначе дрiт, –  шевцi не могли нахвалитися нею.

– Добре, що є бiля чого товктися, –  гасить посмiшку мати.

– Та. що там доброго? Нема тепер добра нi вiд сонця, нi вiд мiсяця, –  сiдлає дядечко свого незмiнного коня. –  От ви думаєте, що у мене свинi? А це не свинi – сама iдолова порода: однi костi й виск зашитi в шкуру. Через їхнiй вереск, повiрте, свiт менi немилий став, бо i вночi спати не дають.

– А ви хоча б на нiч їх трохи пiдгодовували, –  вставляє батько слiвце i одразу ж прикладає кулака до уст.

– Ви за чимсь, Володимире, прийшли? – не випускає мати клубка розмови.

– Дiло до вас є, Ганно, не таке й велике, але дiло, –  впiвголоса каже дядечко, а в чверть ока зирить то на матiр, то на батька.

Цей химерний погляд спочатку дивує мене, а потiм я теж приплющую очi й так само починаю дивитись на дядечка, як вiн дивиться на батькiв. Тепер неспокiйнi брови i великi випнутi повiки дядечка бiльшають, стають зовсiм схожими на равликiв, що виглянули iз своїх хаток.

– Яке ж у вас дiло? – допитується мати.

– Оце ж ви отримали яку не є, але свою дiдизну, свою пайку, –  дядечко поволеньки-поволеньки, наче з гамана червiнцi, видобуває з себе слова.

Вiд цiєї мови батько насторожується, а в матерi сполохано прокидається надiя: а раптом дядько Володимир роздобриться i позичить нам грошей на телицю? Це ж сьогоднi, переказували, вiн бiдкався на людях, що ми лишились без хати.

– Скiльки тiєї дiдизни-одна клуня з чотирма вiтрами, – зiтхнула мати.

Батько зневажливо вiдстовбурчив пiдрiзанi вуса, а мати для нього стулила губи в оборочку: мовляв, i не здумай випускати своє слово. Вiд цього на батькових очах знов натiнились бiсики. Але вiн так зшив уста, наче й не думав їх розтуляти до якогось великого свята.

– Аби це, замiсть чотирьох вiтрiв, хоч двоє коней або корiвчина була. –  На широкiм дядечковiм виду промайнуло щось подiбне до спiвчуття. Це ще бiльш обнадiяло матiр, яка i в снах марила своєю корiвкою. –  Та все в руцi божiй.

– І в своїх руках, –  не витримав необачний тато, але перехопив вiд матерi такого косяка, що аж пригнувся, неначе вiд грому.

– I це суща правда, –  погодився дядько Володимир i вже в пiвока поглянув на свої черпакуватi руки, що теж розкошували не в перснях, а в мозолях. –  Так от я й кажу: отримали ви. Ганю, дiдизну, а, либонь, i не знаєте, що на вашому городi стоїть моя груша…

Щ слова, неначе обух, приголомшили матiр.

“А що я тобi казав? – очима промовив до неї тато i вже здивовано запитав дядька Володимира:

– Це ж яка ваша груша?

– А у вас їх скiльки в городi? – теж здивувався дядечко, махнув рукою на розчинену браму, за якою стояла крислата груша-дичка. –  Ось ця.

– Чи не скажете, чоловiче, як це на нашiй землi виросла ваша груша? – витрушуються бiсики з батькових очей, i не злiсть, а презирство прокидається в них.

– Просто. Вам, Панасе, може, i невзамiтку, що цю грушу садив мiй дiд.

– Восени чи весною?

– Восени, як тепер пам’ятаю. Тодi саме дощило, а мiй дiд все примовляв: “Як дощ плаче, то млин скаче”. Я пам’яткий, Панасе.

– Чому ж ви, пам’яткий, ранiше не згадали про грушу?

 

– Не було такої нагоди, а сьогоднi випала.

– Найшли свою добру годину! – забринiв обуренням журний голос матерi. –  Ще вiд дiдової хати вiтер не розвiяв порохно!..

– А яке менi дiло до чийогось порохна? Кожен шукає свою годину, –  це його право! I кожен, скажу вам по правдi, добрий тiльки для себе. Мировий пожар є мировим, а груша моя, –  круто лягає упертiсть на дядьковi щелепи. –  Ну, а коли вам це дiло з грушею невпам’ятку, то, може, покликати свiдкiв? То я за шапку i одразу ж до людей.

На вiях i устах матерi затремтiла печаль:

– Чого ж ви хочете, Володимире, в свою добру годину?

– Зрубати дерево.

– А не дiждете цього! – скрикнула мати, яка раднiше б себе, а не грушу пiдставила пiд сокиру.

– Чого це не дiждусь? – позлiшав дядько Володимир. –  Що я, в бога теля з’їв?

– Я не знаю, що ви їли в бога, а грушi не з’їсте! – скам’янiла в гнiвi мати.

На перепечених щоках дядька Володимира з’явились першi мiдяки рум’янцiв:

– Iч! Вам, бачу, дармового захотiлося? Ви собi прикидаєте: як нова власть потурає вам, то й груша залишиться за вами? Так я теж маю некупований характер: скорiше вiдхорую, а свого не подарую. От як!

– Чому ж ви ранiше не рубали, не катували грушу? – i бiль, i обурення закипали в материнiм голосi. Вже одна думка, що нове господарювання почнеться смертю дерева, жахом сповнювала її вселюблячу душу.

– Ранiше не квапився, бо мав собi оренду вiд дiда Дем’яна. У мене все по-чесному, у мене кожен цвях знає своє мiсце.

– Яка ж це була оренда? – ще надiялась мати, що дядько Володимир не зведе кiнцi з кiнцями.

– Вiн мав собi грушки на узвар, а менi за це лагодив вози i, пригадуєте, не брав за роботу нi шеляга.

– Це правда? – глянув батько на запечалену матiр.

– Правда, –  зiтхнула вона.

– От бачите! – аж пiдрiс дядечко i глянув угору на горобця, що мостився залiзти пiд стрiп. –  Сам бог бачить, що я чийогось не хочу.

– Невже ваша рука пiднiметься на родюче дерево, на його цвiт i плiд? – звернулась мати до сумлiння гостя. –  Це ж така краса, коли груша на всю вулицю цвiте, що прямо – ой!..

Дядькове сумлiння обiзвалося iще кiлькома копiйками рум’янцiв:

– Що з цiєї краси, коли вона стоїть не в твоєму дворi? Це навiть непотрiбна краса.

– Що ви говорите?! – жахнулася мати.

– Що чуєте! – На дядькових очах несподiвано випливла хитринка. –  От, iк примiру, була б коло мене в сусiдньому дворi красива жiнка. То що б я робив? Крадькома придивлявся б до цiєї краси,одним оком пильнував би жiнку, а другим сусiдку, навiть щось подарувати б їй захотiлося. А кому вiд цього користь? Нi моїй роботi, нi моєму сусiду, нi моїй жiнцi, нi менi. От бачите, як невигiдно жити рядом з чиєюсь красою, –  переможно поглянув скупар на матiр. –  То коли скажете рубати грушу?

-Почекайте, Володимире, з сокирою, хай вона трохи спочине пiд лавою. А ми зробимо по-людськи, –  розсудив тато. –  Я пiду в лiс, викопаю грушу i посаджу її на вашому городi.

– Хе! – сторопiв дядько Володимир i так засовався на ослонi, наче вiн почав горiти. –  А коли ж я вiд неї дочекаюсь грушок?

– Як трохи менше будете дбати про багатство, а бiльше про здоров’я, то дочекаєтесь.

– Тодi зробимо так, –  знову показав дядечко рукою на грушу. –  Я буду з неї збирати грушки доти, поки не вродить посаджена вами.

– Ох i зажера ви! Такого лiчикрупа ще свiт не бачив! – гнiвно вирвалось у батька, i вiн так вiдкинув стан, що мати одразу загородила собою дядька Володимира. –  Ви, певне, i сонце взяли б в оренду!

– Спасибi, спасибi, що спаскудили в своїй клунi, –  нагадючився дядечко, i нагадючились його товстi коропинi губи. – Пошанування ваше довiку запам’ятаю i колись обiзвуся на нього. На рiзних норовистих теж вуздечка знаходиться.

– Iдiть, чоловiче, додому, –  простогнала мати. –  Зачемеричили голову – то йдiть.

– Не женiть мене – сам пiду, не пересиджу вашого ослона. То як з грушею?

– Потiм, потiм поговорите, –  вже благає гостя пiти, бо добре знає, чого так посвiтлiшали батьковi очi.

Дядько Володимир тiльки тепер пильно поглянув на тата, стривожено хекнув, про всякий випадок стиснув кулаки i, як недобрий дух, щез iз клунi. А мати кинулась до батька, охопила його набухлi гнiвом руки.

– Заспокойся, заспокойся, Панасе. Не треба, чоловiче, – приклала голову до його грудей i схлипнула.

Тепер уже батьковi довелося втихомирювати матiр i пальцями витирати її другi сльози за цей тяжкий день.

– Шкода, що, не збив трохи пiни з цього ненаситця, –  сказав, коли мама притихла на його грудях. –  Стiльки добра мати – i позавидувати на єдину бiдняцьку грушу!

– Я думала – вiн прийшов щось позичити нам на нове господарювання.

– В такого позичиш: йому й душа дешевша гроша. I для чого вiн живе на свiтi? Невже тiльки для того, щоб жерти i гноїти грошi в землi?

– Гноїти? Невже Володимир такий грошовитий?

– Ще й питаєш! – упевнено вiдповiв тато. –  Вiн уночi свою грошву мiрками мiряє i всю у землю впаковує.

— Теж мiрками закопує? – посмiхнулася мати, а я засмiявся, бо враз уявив, як дядечко вночi потай марудиться зi своїми скарбами.

– Ти чого вибiлюєш зуби? – здивувався батько.

– Бо є що вибiлювати, –  ще бiльше розбирає мене смiх, а з очей аж витрушується дядькове срiбло-золото.

– Регоче, аж нiс витанцьовує. I чого?

– Бо ви таке несусвiтне скажете про грошi.

– Чого ж несусвiтне, коли так люди говорять, –  примирливо кинув тато.

I справдi, у нас люди чиїсь грошi мiряли, наче картоплю: i возами, i мiшками, i мiрками, i казанами, i горщиками. А про свої здебiльшого казали так: дав бог копiєчку, а чорт дiрочку, та й попала божа копiєчка в чортову дiрочку.

Це ще добре, коли проривалась одна дiрочка. Та, на жаль, тепер у людей було стiльки надiрявлено, що й мудрий не знав, як оберегти свої статки вiд нестаткiв…

Обсiли вони й нас, i так обсiли, що тато кидався на всi боки, немов риба в сiтцi. А оце був поїхав на заробiтки в Одесу, i там йому посмiхнулася доля: добрi люди прираяли переселитись в отi Херсонськi степи, де цiлина ще й досi виглядає орача. Батько поповерстав степовi дороги, нажурився по селах, од яких тiльки-тiльки одiйшов голод, i люди знайшли йому земельку, що вдовувала без сiвача.

Додому тато приїхав не то з радiстю, не то з журбою i привiз нам єдиний подарунок – пучок сивої тирси. Глянула мати на неї, зiтхнула i зажурилась:

– Це ж я там, у степах, одразу посивiю, як оця тирса.

– Я тебе й сиву не покину, –  втiшив тато.

– Нащо нам ця Херсонщина?

– Як нащо? Земля там тлуста, наче масло. А пшениця в добру годину стоїть, мов Дунай, а соняшники самi струшують росу навпiл з олiєю.

– Менi й нашi соняшники гарнi, –  не позаздрила мати на далекi багатi землi: вона боялася втратити свої бiдняцькi латки i своє найбiльше багатство – оту мiж дорогами десятину, що ногами впиралася у широкий липовий шлях, а головою мало не торкалася вiтряка.

– Як дадуть за неї сто карбованцiв золотом, продамо – i в дорогу, –  сказав батько вчора i так вразив маму, що вона аж прихворiла.

Тато також розтривожився, пiшов кудись, а мати, посидiвши на току, з сумом сказала менi:

– Маємо тепер, сину, аж три журби, як отой соловей, що звив низенько гнiздо. Перша – нема людської хати, друга – земелька стоїть перед торгом, а третя – лежить невiдома дорога, мов горе. Ти також проси батька, щоб нiкуди ми не їхали за тридев’ять земель. Хiба давно на цiй Херсонщинi голод косив людей, наче траву? У нас як i не дородить поле, то лiс хоч трохи пособить – гриба, чи жолудя, чи кислицю дасть… У нас весною навiть цвинтарi цвiтуть. А там i деревця не побачиш – хiба що колись у сон забреде.

Менi теж стало лячно: як же можна обiйтись без дерев, без лiсу, без пiдснiжника, без черешень, без криничок, без грибiв, суниць? От i зараз уся наша хатина пахне суницями, в одне вiкно заглядає стара груша, а в друге – яблуня, що завжди нагадує менi бабусю. Хiба це не розкiш? Нi, далекий незвiданий степ не радував душу малого лiсовика…

– Вмивайся, вмивайся, дитино, –  квапить мене мати, рiже окраєць жорнового хлiба й наливає з спiвучого глечика сизе, ще з вечiрнiми тiнями молоко, що теж дихає суницями.

Я навiть спросоння помiчаю, як журба не вiдходить од матерi. В її тепер прибляклих, мов перестиглi волошки, очах аж куриться туга.

– Чого ви, мамо?

– Що тобi, Михайлику? – стрепенулась вона i туманом очей своїх поглянула на мене.

– Чогось ви такi сьогоднi зранку виморенi. Чи, може, прихворiли?

– Нiчого, нiчого, це я так собi. –  I враз така печаль налягає на неї, що нажуренi повiки починають тремтiти, як у зобидженої дитини.

– Не треба, мамочко, –  припадаю до неї.

– Еге ж, не треба, –  згоджується вона, а кiлька краплинок падають на мою чуприну, i мати обороняє її вiд сльози зазiленою рукою. –  Ой, бити б мене, та нiкому: плачу, мов свiчечка, їдь, Михайлику, їдь i надивляйся на лiси, бо хто знає, чи бiльше побачиш…

– Ви не журiться, мамо: якось воно буде, – хочу заспокоїти її, але не знаю як.

– Та якось буде. Тiльки ой як не хочеться покидати свої статки! Ну, як я покину тебе? – з болем i гiркою усмiшкою питається у яблунi, на якiй гнiздяться кривобокенькi, з бiлим пушком плоди.

Яблуня похитує гiллям, приколисує своїх дiток i мовчить.

– А може, мамо, разом упремося на своєму i якось переважимо тата?

– Ох, як важко переважувати його. Цiлу нiч сьогоднi сварились i сумували. Йому теж нелегко: так нахмарилось на душi, аж гримить… Може, в степах вiльготнiше людям, та душа лежить до свого, до своїх лужкiв-бережкiв. А там, у степах, не те що лiсу, навiть лугу, левади не знайдеш. Там не почуєш нi соловейка, нi зозулi, нi одуда, нi деркача.

– Ой! А яка ж там птиця проживає?

– Дуже велика – дрофа, проти неї гусак такий дрiбний, як качур проти гусака. Але дрофа не спiває. А що ж то за птиця, коли є пiр’я, а нема голосу? Це ж у нас як заспiває соловей, то й зорi поближчають.

– А тато де?

– Ще й не розвиднiлось, як пiшов у лiси.

– Чого?

– Чи то прощатися з ними, чи, дай бог, роботу шукати. Нагримав на мої сльози та й пiшов.

В нерадiсних думках я виходжу на посмутнiлий без хати i катраги двiр, де пiд зубами Обмiнної, мов невидимий вогник, потрiскує цупкий подорожник. Побачивши мене, коняка труснула гривою, пiдвела голову i грайливо заiржала, бо що їй iз того впертого подорожника, –  в очах їй теж стоять накупанi туманом i пташиним спiвом лiси. Я вiдчиняю ворота, вискакую на Обмiнну й виїжджаю на темну вiд роси дорогу.

Сьогоднi i сонце за хмарами тлiло менi, i думки потемнiли мої, а мiж плечима все ворушився холодок Навiть свою блакитну дiброву я стрiчаю смутком, хоча у нiй так само, як i перше, кують зозулi i так само пахнуть суницi.

Перед галявиною плакуча береза сипнула сльозами, як мати, за нею схлипнуло невидиме джерельце i скинуло з себе клубочок туману.

I чогось такий жаль охопив мене за цими лiсами, за таємничими просiками в них, за розгубленими по урочищах пасiками, за отими галявинами, де так гарно цвiте перестрiч i золотарник, i за отими красноголовцями, якi будуть тебе виглядати з жнива, що я зовсiм розтривожився, а далi повернув здивовану Обмiнну на дорогу, яка вела до якимiвської загорожi. Може, там днює Люба, то хоч розповiм їй про свою журбу та й зарання попрощаюсь iз школяркою, яка, що не принесе до школи, усiм до крихiтки подiлиться, –  от уже вдачу компанiйську має, неначе хлопець.

В загорожi за воринням ще дрiмало в тiнях, у росi i метеликах високе рiзнотрав’я. Над ним обважнiлi бджоли перебирали невидимi струни, при його корiннi темнiла волога суниця. А вiтрець усе увивався бiля трави, усе будив її i отих лiнивих метеликiв, що понакривали крилом крило i не журяться. Хiба ж їм у степи, на Херсонщину переселятись?

– Михайлику, гов-гов! – пролунав iз лiсу голос, а за воринням обiзвалося оте мiсце, де здавна проживає спiвуча, як тiтка Василина, луна.

– А хто там вигукується? – голосно питаюся в дiброви i поглядом обнишпорюю узлiсок.

– Це я, Михайлику! Гов!

– А хто ти така? – питаюся так, наче не впiзнаю.

– От i не скажу!

– Ти, може, лiсова мавка?

– Нi, я дiвчинка з лiсу, –  срiблом надзвонюється знайомий смiх.

I от з глечиком i хустиною в руках на дорогу вибiгає усмiхнена Люба. Широка полотняна спiдничка дзвоником кружляє навколо її босих нiг, а коси вигойдуються, куди їм хочеться. Захекавшись, вона добiгає до Обмiнної, знизу вгору дивиться на мене, ще й для чогось питає:

– Ти приїхав?

– А ти не бачиш?

– Авжеж, бачу! – радiють її карi, з краплинками роси очi, радiє потрiсканий вузлик губiв i ямка пiд ним. –  До мене приїхав чи по дорозi?

– По дорозi.

– А чого б не до мене? Все б веселiше було.

– Та до тебе, –  зiскакую з коняки. –  А чого ти ногами чечiтку вибиваєш?

– Бо зрадiла тобi. –  Люба об спiдницю витирає руку, оглядається, чи хтось не бачить, i простягає крихiтнi, червонi вiд суниць пальцi. –  На добридень тобi.

– На добридень. Ти сама тут?

– Сама-самiсiнька. Аби не луна за воринням, то не знала б, що й робити в свiтi.

– I що ж ти робиш у свiтi?

– Суницi по лiсах збираю, –  поправляє крамну блузку, на якiй окастi гудзики ображено понадимали щiчки. –  Її зародило в цьому роцi, як роси!

– Як роси?

– Ну, чуть-чуть менше.

– Чом не в загорожi збираєш?

– Щоб траву не витолочити, –  по-господарськи вiдповiла дiвчинка, напнула на голову хустку, по якiй хтось так порозкидав серпи, що вони стали схожими на молодики.

– А в тебе коси пiдросли.

– Що мої, –  байдуже махнула рукою, але враз i посмiхнулася: – От у нашої тiтки Василини коси! Аж виспiвують на плечах i прямо золотом стiкають, хоч пiдставляй жменi пiд них…

– А це правда, що тiтка Василина втекла вiд свого чоловiка?

– О! Пусти брехню дрiбну, наче мак, а виросте завбiльшки з кулак! – обурилась Люба. –  Є ж такi чорноротi! Їх дуже гризе заздрiсть, що тiтка Василина аж у вiнницькiм театрi спiвала. От вони, безголосi, i тiтчин голос применшують, i дядька пiд’юджують. А ти чом так довго не приїжджав?

– Нiколи було, все з хатиною воловодились, –  набиваю собi цiну i починаю путати Обмiнну, що вже тихцем норовить вирватися на волю.

– I як тепер хатина?

– Краще не питай! – зневажливо вiдкопилюю губи. –  Повнiсiнько понабивалося худоби.

– Таке скажеш! – Люба здивовано повела плечем. –  Якої це худоби?

– Та цвiркунiв. Так уже всi ночi виспiвують, наче до весiлля готуються.

– І в нас цього непотребу колись було стiльки, хоч хурою на ярмарок вивозь.

– Що ж ви зробили?

– Вивели. Тато ходив до однiєї баби-шептухи, що в Майданських лiсах живе. У неї повна хата рiзного зiлля i корiння. От ця баба травами i водою нищить усяку нечисть i помагає бджолi. А як вона шепче! – Люба пригнулась, розставила руки, приплющила очi й по-старечи зашепотiла: – “Прийди до води – воду поздорови: здорова була, водо, i ключi новi – трутовi. Ти, водо, проходила землями, входила в море, очищала пiски, i корiння, i кремiння, то я просю води сiєї для помочi моєї”.

– Ох, як у тебе це виходить, наче в справжньої шептухи, –  здивувався я. ,

– Бо кiлька разiв чула, як вона шепче. А ти знаєш – наш борсук розжився на дiток!

– Е?

– Справдi.

– I що вони роблять?

– А що їм робити? Лежать собi у норi i попискують. Хочеш – послухаєм.

Ми повз вориння побiгли до лiсу, з якого сонце вже потроху почало виносити росу i тiнi.

– Тiльки тепер тихенько-тихенько, –  приклала дiвчинка пальця до уст, i ми навшпиньках почали наближатись до житла звiрини, вiд якого тягнувся темний ланцюжок слiдiв. Не доходячи до загороди, вiн роздвоювався: видно, борсук знав, коли достигають плоди, i зараз не навiдувався до яблунь i кислиць.

Люба, оминувши нору, обережно опустилась на колiна, приклала вухо до землi й зашепотiла:

– Ось тут слухай – вони якраз пiд нами вилежуються.

– Ти ж звiдки знаєш?

– Вухо розшукало мiсце… О, чуєш?

– Нi.

– Мiцнiше притискайся до землi. Чуєш?

– Не знаю.

Земля обзивалась до мене не то шарудiнням, не то попискуванням, i все одно страх як цiкаво було прислухатись до її таємницi, до чийогось життя, привороженого не сонцем, а землею.

А чи бачить коли-небудь борсук сонце, чи так – народжується в темрявi i гине в темрявi? От кому нiяк не позавидуєш.

– Наш дядько Сергiй ще минулої осенi хотiв убити борсука на жир, а тато не дали, i дядько за це назвав його квашею. А що з того жиру, коли б уже не було на свiтi нi борсука, нi його дiток? Правду кажу, Михайлику?

– Правду… Ваш дядько теж, як борсук, ховався у норах вiд революцiї.

. – Вiн i тепер не дуже любить удень виходити на люди. От якби ти до пiзнього вечора залишився тут, ми б побачили усiх борсученят. Вони такi смiшнi. Повилазять з нори i принюхуються до всього, навiть до мiсячних плям, наче вони пахнуть.

На старiй, оброслiй скрипухом березi зацокала вивiрка. Люба пiдвела голову догори, розшукала цiкавого звiрка, посмiхнулась i сказала:

– Добридень, бiлочко.

Звiрок ворухнув ушима i, дивлячись на неї, спустився нижче.

Але на галявинцi, вигойдуючи на спинi човники вух, з’явився заєць-перелiток. Вивiрка блискавкою майнула на друге дерево, а заєць сторчма кинувся у кущi.

– Свiй свого злякався, –  добряче посмiхнулася дiвчинка i вже сказала чиїмись словами: – Нема згоди нi мiж людьми, нi мiж звiриною.

Потiм ми побiгли до тiєї кислицi, де й тепер дурненька трясогузка знесла яєчка. Вона, як i торiк, збудувала таке дрiбне гнiздечко, що мусила i вдень i вночi тримати хвiст на повiтрi. А може, їй так приємно прохолоджуватись? Пташина побачила нас, вросла в гнiздо, але не злетiла з нього.

– Вона мене пiзнає, –  тихцем сказала Люба, i ми позадкували назад.

– А чого тут, навколо стовбура, стiльки битого скла лежить?

– Це я накидала, –  з гордiстю сказала дiвчинка. –  А перед ним ще й жаливи натрусила.

– Для чого?

– Нiби не догадуєшся?

– Нi.

– Ой, тут така печаль була: вража гадина мало не з’їла нашу трясогузку, уже до самого гнiзда добиралась. А бiдна пташка сидить на яєчках i не тiкає. Добре, що я нагодилась: вхопила дрючка – i по гадинi, i по гадинi…

– Ти? – вражено подивився на Любу, на її й зараз розгнiване од згадки обличчя. – І не злякалась?

– Злякалась, та не дуже: то була не гадюка, а вуж. А гадюки i дорослi бояться. Пiсля цього й понасипала ось тут скла, бо птахи повиннi жити.

– От молодець!

– А хiба ти не так зробив би? Хочеш, я зараз наварю чумацького кулешу?

– Це ж якого – чумацького?

– З рибою i димом, –  засмiялась Люба. –  Мiй кулiш навiть тато хвалить. Хочеш?

– Не хочу.

– I чим тебе частувати?

– Нiчим.

– Ти чогось, Михайлику, сьогоднi невеселий? Може, дома незгода чи гризня?

– Є чим журитись людинi, –  спливало своє, i все посмутнiло в менi, i навiть бджоли сумнiше заспiвали над рiзнотрав’ям.

– Що ж у тебе, Михайлику? – одразу пожалiснiло Любине смагляве обличчя, пожалiснiв вузлик губ, а ямка пiд ним заворушилась.

– Ет, i говорити не хочеться.

– А ти скажи, –  може, полегшає.

– Маю, дiвчино, три журби, як той соловей, що звив низенько гнiздо, –  повторюю маминi слова. –  Перша журба – нема людської хати, друга – стоїть наша земелька перед торгом, а третя – лежить невiдома дорога, мов горе.

– Невiдома дорога? – зажурилась Люба, зажурились її тiнистi вiї i притемнiли очi. –  Куди ж вона лежить, Михайлику?

– Далеко-далеко.

– Далi Вiнницi?

– Що там Вiнниця! Аж у степи, вважай, до самого моря, де зовсiм нема нi дерев, нi лiсiв.

– Ой, лишенько! – аж скрикнула дiвчина. –  Як же там люди без лiсiв живуть?

– Живуть, позвикали.

– А чим вони палять?

– Кураєм, соломою.

– I як вони терплять таку недогоду? Не їдь, Михайлику, туди.

– Хiба ж я хочу? Це все тато надумав.

– Попроси гарненько його.

– Мама вже й сльозами просила.

– А батько що?

– Сердиться.

– Всi вони, чоловiки, однаковi. I наш сердиться на маму частiше, нiж треба. А моя мама така, що грiх навiть покосувати на неї. Може, пiдемо в курiнь?

– Чого?

– Сядемо пожуримось. Журитися краще, коли нiхто не бачить, –  засмучено зирнула на дорогу, що йшла та йшла собi в зелену тишу, а йдучи, бавилась та й бавилась iз бiлими хмарками i синiми ополонками неба.

Бiля куреня сушився сак, вiн пахнув зiллям i рибою, а в куренi хтось пiдворушував шматочки сонця. I тут нам стало зовсiм журно.

– Михайлику, а в степах i суниць не буде? – охопивши руками колiна, запитала Люба.

– Нi.

– А що ж там буде?

– Абрикоси i кавуни. Там кавуни отакеннi, бiльшi за тебе ростуть.

То вже байка.

– Сам тато казав.

Люба недовiрливо подивилась на мене, простягнула глечик з суницями.

– Поїж, Михайлику.

– Не хочу.

– Недарма говориться: коли журба їсть людину,   то         їй не     до їжi, –  поклала руку на шматочок сонця.

– Точнiсiнько так i мама каже.

Люба помовчала, зiтхнула i, вже не дивлячись на мене, засоромлено сказала:

– Як ти поїдеш на чужину, нiхто не буде так скучати за тобою, як я.

– Це забудеться.

– От i не забудеться, –  зовсiм притемнiли її очi, а бровенята сумно зiбралися в оборку.

– То дорослi довго один за одним сумують. Про це i в книгах-романах пишуть.

– Нiчого ти не знаєш, –  правдиво подивилась на мене Люба. –  I я буду довго-довго скучати, як доросла. Коли я за пташиною, як вона вiдлiтає, сумую, то що про тебе казати? Краще не їдь.

– Це вже як тато закомандують.

– Отак i в нас – тато у всьому голова. Ти, Михайлику, приїжджай i взавтра, бо хто знає, як далi буде. Приїдеш?

– Не знаю, як воно випаде.

– Я все буду дивитись на дорогу.

Коли ми прощалися, Люба знову хотiла почастувати суницями, але менi було не до них. Жаль стояв у моїх очах i душi. Його не змогли розвiяти нi отi пастушки, що за лiсом спускалися iз пагорба на степових черепахах, нi далекi вiтряки, що волохатились у туманi.

Додому я приїхав пiзно, коли вже мiсяць росив на ясени вологе срiбло. В хатинi причаїлись темрява i засмута. Не треба великого розуму, щоб збагнути: батьки не дiйшли згоди. Вони мовчки снували в сутiнках, мовчки додумували своє. Мати без слова поставила на стiл молоду картоплю з укропом i, перехопивши мiй погляд, зiтхнула. Батько на це зiбрав брови до перенiсся i щось пробубонiв пiд нiс.

Але в цей час знадвору невдоволено обiзвалась качка, гавкнув Рябко, хтось заспокоїв його, а далi поторгав хвiртку, що вела з клунi до хати. Батьки стрепенулись, скидаючи з обличчя якусь частку суму.

– До вас можна? – застрягає в дверях захвиськаний глиною дядько Володимир, який чепурився тiльки у великi свята.

– Та заходьте вже, коли в дверях стоїте, –  неласкаве обiзвався тато.

Але це не дуже збентежило товстошкiрого дядечка, який хекнув i посунув ближче до столу.

– Чогось ви нiколи не ощасливите нашу хату, то дай, думаю, по-свояцьки загляну до вас перед дощем, –  солодкомовно заговорив дядечко i цим немало здивував нас усiх.

Батько спiдлоба глянув на нього:

– А звiдки ви знаєте, що буде дощ?

– Маю в своїх костях календар: зайде в них ломота – чекай непогоду. Добрий вечiр вам.

– Добрий вечiр. Вас, бачу, груша приворожила?

– От i не вгадали, Панасе. Що груша? Куди вона дiнеться? Ви спочатку нагнiвались на мене, а потiм самi втямили, що вона моя. Як то кажуть, i просо моє, i горобцi мої.

– Не ваше просо i не вашi горобцi, –  одразу розсердився тато.

– I мiж святими буває сварка, –  не гнiвається дядечко. –  Послухаємо, що скажуть про це люди.

– Ви вже маєте свiдкiв?

– Пiдбираю, пiдбираю, Панасе Дем’яновичу. Я не звик, щоб моє, хай навiть копiйчане, пропадало, бо за копiйкою i карбованця попустиш. Ось так, а не iнакше треба жити-господарювати. Але тепер таке врем’я, коли всякий норовить зобидити хазяїна-господаря… А це правда, що наш цар-государ зiбрав за гряницею аж мiльйон армiї?

– Давно вже ваш цар-государ лежить у землi.

– Е, не кажiть, у землi лежить його двiйник. А сам цар-государ за гряницею сили збирає.

– Це ви мене лякати прийшли? – батько зловтiшне пiдсiк дядечка.

– Та що ви, Панасе? – розвiв руки дебеляк. –  Нащо менi когось лякати, коли сам у революцiю був ляканий. Я до вас по дiлах кумерцiї.

– Кумерцiї?!

– Атож! Може, ваше замириться з нашим. Оце сорока на хвостi принесла, що ви збираєтесь переселятись.

– Сорока ваша не збрехала.

Мати i я зiтхнули. Але дядько Володимир не почув нашої печалi й бадьоро продовжував:

– Це вiрно робите, що збираєтесь у степи. Там i землi бiльше, i пiсля голоду стiльки хрещеного люду вимерло, що хату, а не цей льох за безцiнь придбаєте. То я оце й заглянув до вас: чи не будемо сватами?

– Що ж ви сватати прийшли? Мою хатину?

– Нащо менi це кипiло? От ваша десятинка над шляхом згодилась би менi. Щоправда, не дуже вона зручна, витовкують її на розхристi, та й земелька теж могла б кращою бути, –  хитренько ганить наше найбiльше багатство, щоб збити цiну. –  Але, коли гноїти її, щось бог зародить.

– Ви, доки не згудите, доти не купите? – заступається мати за нашу десятину.

– Хiба я неправду кажу? – косує дядечко на матiрi, торкнувшись рукою кишенi, запитує батька: – Як ви на сеє, коли я теє?

– Хiба вам випадає до своїх дев’яти славних десятинок мати мою,розхристану?

– Випадає! Випадає, Панасе, для круглого числа! В усьому люблю круглi числа. Навiть жiнку брав тiльки з круглим числом – шiстнадцятку. Було б їй сiмнадцять рокiв – не одружився б, –  i дядечко Володимир захихикав, задоволений своїм дотепом.

Я нiколи не бачив його таким говiрким. То завжди сидить на людях, мов дзвiн без’язикий, ховає у собi слова, як скарби в землi. А це, бач, навiть жартувати зволйв. Ось як кумерцiя розв’язала язика. Тепер би йому, напевне, i тiтка Марiйка позаздрила б.

Я так починаю гнiватись на дядечка, таким косую на нього оком, що навiть тато здивовано зиркнув на мене. А дядечко Володимир далi пряв свою пряжу, як павук павутиння, жалiв нас, бажав щастя i все розхвалював отi краї, де люди не мають скрути на землю.

– Там середняку нарiзають навiть по двадцять – двадцять п’ять десятин, а тут тяжко сiяти, коли нема чого орати.

– Чого б вам, Володимире, не поїхати туди? – обiзвалася крiзь сльози мама.

– Менi? – отетерiв дядечко. –  Як це? I чого це менi? Що ми – гiршi за людей! – але одразу ж спохопився, що бовкнув зайве. –  Я, жiнко добра, вже й тут призвичаївся до своїх негараздiв, до своїх десятинок. Це не та розкiш, коли чорнозем на сажень залягає, але з хлiба не зводить. То будемо сватами?

– Ви ж казали, що не маєте за душею нi копiйчини, –  в’їв батько.

– Для вас витрушу останнє, –  розщедрився дядечко. –  Чого не дотрушу-позичу, на чийсь бiлий папiр усю душу закладу. Яку ж цiну правите за свою десятинку?

– Сто двадцять карбованцiв золотом.

– Що-що?! – вдавано не дочув дядечко i повернув до батька хащувате вухо.

– Сто двадцять кажу.

– Сто двадцять! – жахнувся дядечко, став вислогубим i вибалушив очi на тата. –  Бiйтесь, Панасе, бога i людей. Красна їй цiна – шiстдесят карбованцiв, але я вам, по-свояцьки, накину ще десятку. Знайте мою добрiсть.

– Хiба ви колись не розминулись iз нею?

– Ой Панасе, Панасе, тримайте свої насмiшечки хоч на кiнчику язика… То за сiмдесят вiддасте? У мене ж п’ятiрки, як зорi в жнива, –  з самого мiсяця вiдлитi.

– I де вони взялись у вас?

– Де? – спохватився дядечко. –  Це довга казка. То давайте свою руку – позолочу її. Де вже моє не пропадало!

Почався отой нудний торг, коли один багато просить, а другий мало дає.

Батько поволi спускався згори, а дядечко ще повiльнiше, як слимак, повз угору. Торг завис на дев’яноста карбованцях i далi – нi тпру нi ну.

– От усi на небi святi бачать, що переплачую! – добрався -таки дядечко до неба та й вийняв з кишенi заяложене гаманило. Щось у ньому дзенькнуло, i жаднюга, як музику, вловив той дзенькiт, посмутнiв, чуючи розлуку з ним. –  Так дев’яносто карбованцiв?

– Прибивайтесь уже до круглого числа, яке ви так любите.

– Сам бог-отець видить – вiд душi одриваю! – Аж руки простягнув угору, потiм засоромився, бо негоже пiднiмати їх до всевишнього з гаманцем.

Батько похитав головою:

– Ох, Володимире, Володимире, заведе скупарство i грошолюбство вас не до бога, а в слiди безп’ятого.

– Яке там грошолюбство! Чужi грошi й дурень лiчить у снах, –  розгнiвався дядечко, i очi його зачерепiли.

Не знаю, як воно вже трапилось, але хтось мене смикнув за язика, i я несподiвано для себе i всiх вскочив у торг:

– Дядьку Володимире, i нащо так торгуватись, коли ви грошi мiрками мiряєте?

В хатi одразу стало так тихо, що пiсня цвiркунiв гримнула, як весiльна музика.

– Що це?! Що?! – сторопiв, розгубився, вирячився i почав наливатися буряковим соком дядечко, а мати затулила долонею рота й прожогом вискочила з хатини.

Я принишк, з опаскою придивляючись, як злiсть скаче по дядьковому обличчi.

– Що це? – iще раз повторив дядечко i, хитаючись, пiдвiвся з ослона.

– Нiчого, Володимире. Ну, ляпнуло собi щось перед сном оце дрiмайло. Хiба воно, дурненьке, щось тямкує? – примирливо сказав батько.

– Е, нi, нi! Не дурiть мою голову: я теж розум не в решетi ношу. Це ваш дурноколiнний глум, усi вашi баляндраси та пересмiшки обiзвалися в ньому! – виснув гiсть. – Я завжди знав, що ви на мене маєте зазубень. I хлопця назублюєте на мене! Я теж!.. Я… я… я!.. –  дядечко тремтячою рукою всунув гаманило в кишеню i, захлинаючись од обурення й образи, вилетiв iз хатинки.

– Оце д сторгувались, оце випав скупецький вечiр, –  сказав спересердя сам собi тато й змiряв мене тими очима, в яких i слiду не залишилось од бiсикiв. –  Ну?

Я знiтився, похилив голову, догадуючись, що воно стоїть за отим “ну”, i мiркував, як би тихцем добратися до дверей. Але якраз тато став посеред хатини, навис над моєю головою, що сама опустилась донизу.

– У тебе, збитошнику, очi не попеклися од сорому? Клiпнув я повiками раз, клiпнув удруге – переконався, що очi не попеклися, i далi анiтелень.

Тим часом iз клунi ввiйшла мати, стала бiля печi, не то посмiхаючись, не то кривлячись.

– Ти, розумнику, в рот води набрав чи губи зашив? – строго допитується тато. –  Витрутив дядька i мовчиш? Ну, скажи ще хоч слово!

– А що ж менi казати? – знизую плечима i знов клiпаю повiками – нi, очi таки не попеклись.

– Звiдки ж ти, безтолоч, знаєш, що дядечко грошi мiрками мiряє? Ти в нього, може, спiльником при цьому був?

– Нi.

– Значить, не був спiльником, –  встановлює батько iстину. –  То де викопав отаке?

– Як скажу, ви ще бiльше гнiватись будете.

– Куди вже бiльше. Не мни своє слово – кажи!

– То ви ж самi це казали про дядька Володимира.

– Я? – здивувався, нахмурився батько i несподiвано посмiхнувся. –  Таки говорив! I хоч ти, заводiяко, маєш вуха, як розваренi вареники, але чого встряв у розмову дорослих? Чого?

– Я ж, тату, хотiв допомогти вам, –  мимоволi торкнувся руками до своїх зобиджених вух.

– Дочекались помiчника! От нема кому хворостити босонога! – батько посварився на мене пальцем, а далi зирнув на маму. –  Це не ти його настренчила?

– I таке ви скажете? – неначе з докором похитав я головою, бо вже видно було, що менi сьогоднi не перепаде по зашийках. –  Хiба ж я не знаю, як у нас мiряють грошi?

– А як? – зiтхнувши, поцiкавився батько.

– У нас чиїсь грошi мiряють, наче картоплю: i возами, i мiшками, i мiрками, i казанами, i горщиками…

– Ох, i мудрий же ти. Усе заносиш у свою голову. Гляди, щоб за це колись не вiдповiдала вона: лихо завжди за розумних чiпляється. – I вже з усмiшкою звернувся до матерi: -А бачила, як цей засядько дременув iз хатини?

– Та бачила, –  зiтхнула мати, постелила менi постiль i, зажурено посмiхнувшись, сказала: – Спи, дитино, хай твоя доля росте…

Як гарно забринiли менi цi слова, наблизили до нашої хати-клунi долю, оту вiдлюдкувату жiнку, що не дуже поспiшає зустрiтися iз людьми.

Засинаючи, я чув, як батьки знову почали сперечатися, i в свiй сон захопив материнi сльози. Вони спочатку нiби падали на землю, а далi знялися вгору i змiшалися iз зоряним пилом… Хiба так може бути? Поки подумав над цим, передi мною розступилася хата, село, i я опинився у безкраїх степах перед здивованим табуном дроф. Вони зараз не знають, що їм робити: чи втiкати, чи йти до мене. А за птахами, що збились докупи, вигинається, сивiє i отемнюється тирса, а до неї синiм цвiтом прибивається море.

Потiм сон переносив та й переносив мене i до похилого жита бiля вiтрякiв, i до якимiвської загорожi, бiля якої насторожено стояв борсук з борсученятами, i до того лiсу, де вже мене чекали засмученi, мов дiти, красноголовцi. Враз вони заговорили людською мовою:

“Михайлику, не їдь у степи…”

“Хiба ж я хочу їхати?” – кажу до красноголовцiв – i вони розумiють мене, з спiвчуттям похитують своїми шапками.

I в цей час хтось трусонув моє плече.

– Михайлику, Михайлику!

Я прокидаюсь i в дрiмотному мiсячному сяйвi бачу прихиленого до мене батька.

– Чого вам? – пiдводжуся з тапчанчика. –  Iще ж зовсiм рано.

– Еге ж, рано, дитино, –  погоджується батько. –  Ти не знаєш, де мама?

– Мама? – одразу ж зiскакую на долiвку.

– Еге ж, –  сумно-сумно дивиться тато у вiкно. –  Прокинувся, а її нема.

– Де ж вона може бути? – жахаюсь я.

– Чи не пiшла прощатися iз десятиною? Ну, спи, спи, –  тато заспокiйливо кладе руку на мою голову i виходить iз хатини.

Скрипнула хвiртка, а далi забринiли ворота – батько пiшов у поле. Переляканий i розтривожений, я вискакую в затоплений мiсячною повiнню двiр.

Над городами, журавлями i пiдсиненими оселями маревом тремтiв тихий росяний сон. У ньому ледь-ледь ворушилося приспане село. I тiльки на невидимiй левадi не спав деркач. На муравi, пiдпливаючи тiнню, лежала Обмiнна. Вона поглянула на мене, зiтхнула, а в її оцi блиснула чи то сльоза, чи росинка. Сподiваючись на чудо, я в думцi запитую її: “Де ж моя мама?” Але чуда не сталося: коняка мовчала, як належить їй мовчати увесь вiк.

Тодi я вирiшую теж податися в поле. Спросоння загудiли ворота, i я спиняюсь на вулицi пiд тiнями наших ясенiв i вишень тiтки Дарки. Тут я одразу став меншим, а свiт – бiльшим, i мiсячний туманець проростав iз нього i плив по ньому, чiпляючись за городину, тини, дерева. На другому краю вулицi забовванiла постать батька. Я хотiв скрикнути, кинутись навздогiн за ним, та саме щось зашамотiло у пiдтинку. Я подався назад, а на дорогу обережно висунулась їжачиха, в ротi вона тримала маленького їжачка. Прислухаючись до свiту, їжачиха зупинилась, повела головою, а далi перебiгла вулицю, зашарудiла в бур’янi й перебралась у наш город.

Стривожений, зачудований, я дивлюсь їй услiд, прихиляюсь до плоту, а в цей час щось зашелестiло в закутi садочка; звiдти, з тiней, поволi-поволi, похитуючись, вийшла мати. Ось вона пiдiйшла до саблука, притулилася руками i обличчям до нього й щось зашепотiла, перемiшуючи слова i зiтхання. Чи то вона прощалася з деревом, чи розповiдала йому свою печаль? Далi, наче сновида, мати пiшла на город i зупинилася бiля головастого соняшника. Вона теж заговоркла до нього, а вiн мовчки похитував головою, нiби i йому була зрозумiла людська печаль.

I менi здалося, що мати торкалась руками не соняшника, а нахилила до себе мою голову. Усю тривогу наче рукою зняло. Заспокоєний, я усмiхнувся свiту, дiдусевi-мiсяцю, й мене одразу оповиває росяний сон. Вiн так долає мене, що я ледве доходжу до хати й падаю на тапчан. Засинаючи, ще почув, як увiйшла мати, як укропом, соняшником i росою запахли її одiж i руки, що легко вiйнули над моїми видiннями.

Через отой неспокiй уночi я прокинувся ранiше звичайного i став прислухатися до свiтанку.

Я й досi прислухаюся до свiтанкiв! Мене й досi хвилює, як досвiт назбирує ще темнi роси, визбирує з крайнеба зорi, солодко позiхаючи, бреде посеред туманiв, вiдчиняє дверi якоїсь хати-бiлянки, посилає дiвчину по воду, а далi прочинить отi дверi, за якими ночувало сонце, i посмiхнеться, вдоволений своєю роботою. Я й досi стрiчаюся з сонцем у полi, в лiсах чи на рiчцi i привчаю до цього своїх дiтей…

У хату входять батьки i мовчки дивуються, що я вже встав. У мiжбрiв’ї батька зiбрався клопiт, а материнi очi, видно, й сьогоднi купались у сльозах. Поки я це прикидаю в думцi, надворi обiзвалась качка: “Так-так-так”.

– Кого б це так рано? – поглянув батько на матiр – видко, йому хотiлося, щоб вона заговорила до нього.

I мати, заглядаючи в пiч, сумно сказала до вогню:

– Хто його знає? Може, Дарка.

Але це iшла не тiтка Дарка, бо в дверi хтось тихенько постукав.

– Заходьте, заходьте, –  мати вихопила з вогню коцюбу i поставила в куток.

Дверi вiдчинились, i ми всi з подивом побачили на порозi знiяковiлу Любу. В руках вона тримала зеленкуватий глечик з суницями.

– Добрий ранок вам, –  вклонилася Люба.

– Добрий ранок, дiвчинятко. Ти чия? – здивувалася мати.

– Я, тiточко, Люба, –  несмiливо сказала дiвчинка i хитнулась, як очеретинка.

– А-а! – одразу ж догадалася мати. –  Проходь, проходь ближче. Ти до Михайлика?

– Нi, тiточко, я до вас.

– У тебе до нас є дiло? – здивувався тато i грiзно поглянув на мене. –  Це вже ти, розумнику, щось накоїв? Давно на твоїх плечах не танцював ремiнь.

– От вiчно ви на мене! – образився я.

– Що ж у тебе, моргухо, до нас? – пiдiйшов тато до Люби i з цiкавiстю подивився на її свiжовимите смагляве личко, на дбайливо заплетенi кiски i отi окостенiлi гудзики на блузцi, що чогось ображено понадимали щiчки.

Люба пiдвела голову i сумно подивилась на батька.

– Михайло менi сказав, що ви збираєтесь їхати аж туди, де зовсiм немає лiсiв, то я вам принесла суниць, бо їх там теж не буде, –  простягла батьковi глечика i вже зовсiм тихенько прошепотiла: – А ми з Михайликом не хочемо, щоб ви їхали.

– Ти дивись, –  розгублено сказав батько i навiть заклiпав повiками. Вiн поставив глечик на стiл i однiєю рукою пригорнув Любу до себе.

Бiля печi схлипнула мати й намiрилась вийти в клуню.

– Почекай, Ганю, –  лагiдно зупинив її батько. –  Чи не бачиш, що тепер малi починають учити старших?

– Може, послухаємо їх, Панасе?

– Та, мабуть, доведеться послухати, бо, гляди, й не знатимеш, де тебе по ночах шукати, –  погодився батько.

– Ой, спасибi, дядечку… Iще раз спасибi, –  сказала Люба, загнулась, поглянула на тата. –  Я вам два рази сказала спасибi, а далi не знаю, як уже треба дякувати…

– Спасибi, донечко, i тобi i за суницi, i за те, що прийшла до нас, –  сердечне сказав тато.

А Люба радiсно подивилася на мене i вперше посмiхнулася в нашiй хатi, i посмiхнулися всi її насурмоненi гудзики…

 

РОЗДIЛ ДРУГИЙ

Цiєї ночi я в усiх снах плив на човнi – плив по водi, по росi, по травi i навiть по чиїхось коноплях, що стояли, наче Дунай. I з напiвзабуття теж випливав, мов на човнi.

Ще не розтуляючи очей, я всiм тiлом вiдчуваю злагоду в нашiй хатинi, чую, як приємно буркотить, обвивається навколо маминого батькiв голос, як по-парубоцьки виводить “го-го” вогонь у печi, як вужем сичить на нього окрiп, як пахуче метляється по долiвцi полиновий вiник. I в моїх вухах аж забринiли-затанцювали весiльнi спiви:

 

До нас, невiстко, до нас,

А у нас усе гаразд:

Сама пiч хлiб пече,

Вiник хату мете.

 

Я одразу заплющеними очима бачу цю весiльну пiч iз позагнiчуваними хлiбинами i веселiшаю.

– I чого воно ще посмiхається собi? – журно говорить мати, думаючи, що я сплю.

– Мабуть, i в снах читає якусь книжку, –  лагiдно вiдповiдає тато,

– Ноги он потрiскались на росi, немов деревляччя.

– На росi потрiскались, на росi i вигояться.

– Хоч би на якi постоли розжитись йому, –  жалiє мене мати.

– Хай ногами чує землю, –  так скорiше i танцюристом, i людиною. стане.

На батьковi слова я кажу: “Ги”, розплющую очi й одразу ж пiдводжуся з тапчана. Тато глипнув на мене, здивувався, звузив одне око на кпини й нiби з великим пошанiвком спитав:

– Чи добре спали, чи сухими встали?

Я знову кажу: “Ги” – i смiюся. А тато, заховавши насмiшку пiд укороченi вуса, вже заходить з iншого боку – починає мене пiдхвалювати :

– Що то хазяйська дитина у нас: як спить, то не їсть, а як їсть – не дрiмає.

– А чого ж дрiмати бiля миски? – безтурботно вiдповiдаю i, скiльки можу, висовуюсь у вiкно, бо за ним уже починають свiтлiшати порiчки.

– Кортить зелепухами оскому набити? – розгадує тато мiй намiр.

– Дуже вони менi потрiбнi! – I я починаю дивитися поверх куща порiчок, буцiмто вiн зовсiм не цiкавить мене.

На городах ще вилежується туман, десь бiля бондарської криницi його розкльовують пiвнi, а за пiвнями косар клепає косу, а за косарем на левадi озивається деркач, а за ним з самої дороги виходить сонце, i придорожня верба розкошує у його коронi.

А ось на вулицi з’являється з граблями на плечi насурмонений дядечко Володимир, який втупив погляд на свої ноги. Ось вiн побачив бiля них наших курей, вхопився обома руками за граблисько, махнув своєю зброєю, i кури, гублячи пiр’я, зметнулись вище тинiв.

– А щоб ви йому виздихали ще до вечора! – каже їм навздогiн дядечко Володимир, потiм крадькома оглядається на нашу клуню, помiчає мене, одразу хекає i швидко зникає за хатами. А менi знову стає весело.

Дядько Володимир ще з березня ворогує з нашими курми, а заодно i з дядьком Миколою. I за що б? Коли навеснi мати пiдсипала квочку, в нас гостював дядько Микола. Вiн одразу своїм хитруватим оком учепився у решето, в якому лежали однi кругленькi яйця.

– А чому ви, Ганю, довгоносими не пiдсипаєте? – аж присiв бiля решета, на яке вже мостилася квочка.

– Та, –  вiдмахнулася мати рукою.

– Е, нi, скажiть, Ганю, що ви нахитрували, бо я й з вашої хати не пiду.

– Що там казати? Помiтила собi, що з довгоносих крашанок найбiльше вилуплюються пiвники.

– Та що ви?! – здивувався дядько Микола. –  Вiк учись, а й у курях не розберешся. Ось тепер i пiду з вашої хати.

I, напевне, щоб перевiрити маминi слова, чоловiк одразу ж подався до дядька Володимира та й по секрету нараяв йому пiдсипати квочку лише довгоносими яйцями, бо, мовляв, з них виходять самi

курочки. Дядько Володимир i тiтка Марiйка послухалися лукавого порадника, i вивелось у них з двадцяти крашанок аж дев’ятнадцять пiвнiв i одна курочка, а в нас навпаки. Ох, i лютував тодi дядько Володимир i все обiцяв комусь вкоротити i язик, i день. Ось через цю дивоглядiю i досi вогнем дише Володимир на наших курей i на дядька Миколу.

Але це нам не вдивовижу: на кого тiльки не гнiвається i кому тiльки не заздрить дядько Володимир? Коли послухати його, то нема в нашому селi, нема i на всьому бiлому свiтi жодної доброї людини. Особливо ж ненавидить вiн тих, що мають у руках чи в головi бiльше розуму за нього. Чийсь розум дядечко вважав своєю особистою образою. Колись вiн умiв гнути чи пригинати добрих майстрiв i розумникiв, а тепер доводилося задовольнятися тим, що їхню славу квацяв дьогтем i не помiчав, що всi свої роки, увесь вiк по багнюцi проволiк.

Не догодила дядечку й нова влада. Це ж ранiше були i царi, i князi, i графи, i аж барони, а тепер усi стали товаришами. То хiба це порядок? I за чим тiльки дивиться загряниця? А коли Лiтинський фiнвiддiл не прийняв у нього податку нi золотом, нi срiблом царської чеканки, вiн спочатку оторопiв, далi обурився, а потiм скумекав, що й до чого, вибiг на вулицю, скочив на свого воза i погнав додому волiв, наче коней. Щоб вони ще скорiше бiгли, не тiльки батожив їх, а й всю дорогу дзижчав, неначе гедзь. I нерозумна худоба бiгла мов навiжена. Йому так нетерпеливилося, що вiн уночi обiйшов своїх однодумцiв i, хекаючи й вiдхекуючись, сипав i сипав у їхнi вуха полiтику. Дядечко вже точно знав, що нова влада зависла на однiй волосинцi, бо в неї навiть золота-срiбла не приймає загряниця.

Вiдтодi хитромудрий полiтик почав ждати загряницi i лiпити перед богами тоненькi саморобнi свiчечки. Навiть свої золотi надiї дядечко оплачував скупими шелягами. Недарма казали люди, що вiн, поки попрощається з копiйкою, двадцять разiв оберне її у жменi…

 

Сьогоднi i небу, i сонцю млостилося, нездужалось, i далечiнь стояла така, нiби на нiй хтось перелопачував сонячне промiння iз мiсячним. I лiс, i птиця в ньому чогось притихли, а дзюркотливе джерельце спiвало й спiвало свою пiсеньку ще й на дурничку пiдгойдувало розмите корiння.

Ось я прямо з Обмiнної бачу пiд осикою близнюкiв-красноголовцiв. Вони зовсiм схожi на тих, якi прохали мене у снi, щоб я не їхав у Херсонськi степи. Я придивляюся, чи немає в них ротикiв, прислухаюсь, чи не обiзвуться вони, але красноголовцi, хизуючись червоними шапками, мовчать. То, видко, лише у снi приходить голос до них. Я зiскакую з Обмiнної, обнишпорюю поглядом лiс. От по всьому вiдчувається, що тут iще повиннi бути гриби, але вони так заховалися, що й сонце їх не знайде. Чогось завжди отак виходить: гарного гриба нiяк не знайдеш, а поганка сама в очi лiзе. А це що?! Прямо вiд окоренка берези вiдхилився товстенний-претовстенний боровик. Дерево йому прим’яло з одного краю капелюха, а з нього ще проростає грибеня-малятко. Така знахiдка навiть Любу порадує!

Тепер уже на Обмiнну й не думай вискочити: зачувши волю, вона шкiрить на мене зуби й хвицається, мов хто найняв її на таке дiло. Ще добре, що я повода не випустив з руки. Отож з грибами в однiй руцi, а з поводом у другiй поволеньки доходжу до якимiвської загорожi, де зараз трава аж куриться пахощами й прив’яленим сонцем. Отут, при дорозi, путаю наше лукавооке тягло i з грибами поспiшаю до куреня. Але нi в куренi, нi на пасiцi Люби нема. То що менi робити? Я кладу на виднотi гриби, кажу, щоб вони нiкуди не втекли з куреня, а сам думаю майнути в осичняк пошукати красноголовцiв. Там є таке мiсце!

Бiля борсукової нори до мене з доброго дива вчепилося запитання: чи бачить борсук сонце, чи вiн у теменi прочавкає i проспить усе життя?

Я лягаю на землю, притуляюся вухом до того мiсця, пiд яким повинен вилежуватись борсук з борсученятами. Ось щось злегка чи то пiдi мною, чи за мною зашарудiло. Напевне, заворушилася борсукова сiмейка. Може, вона саме засiла за стiл i орудує бiля миски? Я починаю усмiхатися, в думцi уже всовую борсучатам у лапи ложки, а в цей час мене ошпарює смiх:

– Може, тобi й подушку покласти? Будеш вилежуватись, наче борсук!

Я вiдриваю голову од землi, а бiля мене аж перехитується од смiху Люба, у її руцi погойдується чимсь напакована торбинка, i дiвчинка кладе її на те саме мiсце, до якого тиснулось моє вухо.

– I чого б ото я одразу всi зуби продавав? – кажу трохи невдоволено.

– Бо зрадiла, що тебе побачила, –  мов очеретинка, розгойдується Люба. –  Я так i знала: ти приїдеш сьогоднi.

– Звiдки ж таке знаття?

– I сама не знаю звiдки, –  звела угору худеньке плече. –  То ви вже не поїдете у степи?

– Не поїдемо. Ти пособила нам.

– То так вийшло, –  радiє дiвчинка. –  А ти щось привiз менi?

– А що ж тобi треба було привезти?

– Нiби й не догадуєшся? Якусь книжку.

– Привiз казки страшнi-страшнi.

– Про вiдьом i чортiв? – одразу ж скривилась i нахмурилась дiвчинка.

– Про них.

– Я цих i слухати не хочу.

– Чого?

– Бо як начитаєшся їх, то так страшно стає самiй у лiсi. –  I дiвчинка боязко озирнулася назад, нiби там, за деревами, коловоротилась рiзна погань.

– А от менi й зовсiм не страшно, –  вiдчайдушне брешу, а сам згадую, як менi колись уночi чорнi дiдовi штани здалися чортом.

– Бо ти хлопець, ти й не повинен боятися нечистi. Мiй тато каже, щоб i я нiчого не страхалась, а я все одно страхаюсь.

– I чого ж ти боїшся?

– Грому, рiзної поганi i сови.

– Сови?

– Еге. Вона увечерi так моторошно кричить, що волосся саме їжаком пiдiймається. I очi її страшно свiтяться уночi. Тодi я забиваюсь у куренi татовi пiд руку й одразу засинаю. Зате як славно тут удосвiта! Будять мене то соловей, то зозуля, то iволга, то одуди, а то й роса. Ти щiльникового меду хочеш?

I хоч менi дуже хочеться покуштувати солодкого, але я так вiднiкуюсь, наче щодня маю мед у своїй хатi.

-I даремно, – каже чиїмись словами Люба. – Мед-це здоров’я.

– Ну, коли здоров’я, то попробую.

– От i добре, –  показує рiдкi зуби Люба. –  А може, тобi i чумацької юшки зварити?

– Та нi, мабуть, не треба.

– От я усе набиваюсь, а ти все вiднiкуешся i вiднiкуєшся. Гордий чогось став… Михайлику, а я тобi щось хочу сказати. – І дiвчинка, оглянувшись, засоромлено подивилась на мене. –  Сказати чи нi?

Я теж чогось нiяковiю i теж озираюся довкола.

– Кажи, як маєш щось…

– Ось дай вiдсапну. Тiльки ти нiкому нiчичирк. Чуєш?.. Оце ж учора в моєї тiтки Василини був аж з Вiнницi якийсь головний над спiваками. Вiн такий патлатий i смiшний-смiшний! Як заспiває, то в нього рот стає пащекою – цiле горня влiзло б туди. Вiн привiз тiтцi якiсь ноти…

– I що?

– То тiтка Василина вiзьми та й похвались йому, що я теж гарно спiваю i виводжу пiдголоском. От йому й захотiлося послухати мене. А я все соромилась i соромилась перед городським. Тодi моя тiтка сказала, щоб ми разом заспiвали. I ми заспiвали разом, бо так i легше, i не соромно.

– I що далi?

Люба кумедно вiдкопилила губи, сторчма поставила очi, як той головний над спiваками, i посмiхнулась.

– А далi цей головний взяв та й притулив мене до себе, поцiлував у кiску, потiм потягнув її i сказав, що я голос!

– А ти йому що?

– А я тихенько сказала: “Спасибi, дядьку”. I йому це дуже сподобалось, бо вiн розсмiявся i ще раз поцiлував мене.

– От молодець! – радiсно вихопилось у мене.

– Вiн чи я? – довiрливо запитала Люба.

– Обоє.

На це Люба розважливо вiдповiла:

– Отак живе людина i не знає, що вона – голос. Головний над спiваками обiцяв якось i мене, i тiтку Василину викликати у Вiнницю. Тодi я там i театр, i трамвай побачу.

– Везе ж людям! – кажу я, а Люба починає смiятись. –  I що ти тому головному спiвала?

– Журливої: “Ой пiд яром-яром пшениченька яра, в долинi овес”. I веснянки спiвала, теж сумнi. А вiн сказав, що в них живуть голоси якихось предкiв. Такий уже розумний чоловiк, що й половини слiв його не второпаєш. Вiн i моєму татовi сказав, що я голос.

– Що ж на це тато?

– Розгладив вуса i сказав: раз таке врем’я, то вiн купить менi новi чобiтки, i я почну їх носити ще до снiгу, щоб не застудити голосу, –  розгойдувалась i радiсно лебедiла дiвчинка. –  Тато в мене такий смiшний, а хто не знає його, думає, що вiн дуже сердитий. Це вуса роблять його таким: вони в нього серпастi, норовистi i залазять, куди хочуть, навiть до рота. Ходiмо до куреня.

– А що в тебе в торбинцi?

– Хiба не бачиш? Липовий цвiт.

– На чай збираєш?

– Нi, наша кооперацiя приймає його на лiки. От я i зароблю собi на зошити. Назбираю цвiту аж на цiлий срiбний карбованець, бо дуже люблю, коли є багато зошитiв. Давай разом збирати цвiт. У мене в куренi i посушимо, бо на сонцi не можна. Як ти?

– Можна i разом.

– То спершу ходiмо їсти мед.

I в цей час бiля нас ворухнулася чиясь тiнь. Я оглянувся. Бiля самої Люби з старенькою берданкою в руках зупинився темнолиций, з вивернутими губами дядько Сергiй – отой, що донедавна ховався у рiзних криївках од революцiї. Вiн втупив у мене важкi зимнi очi й насмiшкувато запитав Любу:

– Кого це ти, дiвко, хочеш медом частувати?

– Добрий день, дядьку, –  з гiднiстю вiдповiла Люба.

– Не дуже вiн i добрий: усе мiняється тепер. То кого ж маєш медом пришанувати?

-. Михайлика. Ми з ним разом до школи ходимо.

– Зараз не те що малi, навiть старi подурiли: усi чогось грамотiями хочуть стати. А хто ж буде свинi пасти?.. –  Дядько Сергiй зневажливо повiв на мене берданкою. –  Чий вiн?

Люба сказала. У мисливця одразу позимнiли не тiльки очi, а й усе вузькувате обличчя. Вiн презирливо обдивляється мене з голови до нiг i починає жувати губи:

– Так-так-так. Виходить, ти нащадок отого язикослова, що верховодить у комзлиднях i все щось має проти мене? Га?

Я розгубився, а Люба поглянула на мисливця i розсмiялась.

– Ти чого? – дядько Сергiй пiдкинув чорнi дужки брiв.

– Ви i про дядька Миколу говорили, що вiн має щось проти вас.

– I це правда.

– I мiй батько теж щось має проти вас. Тепер уже розгубився дядько Сергiй, клiпнув раз i вдруге чорними нерiвними вiями, сплюнув:

– Хоч вiд дiтей дiзнаєшся, що думає про тебе рiдня. Ох, недарма я так упирався, щоб моя сестра не виходила за того серпастовусого. Що ж, дiвко, пiдгодовуй, пiдгодовуй злиднiв медом, а вони твого дядька вiзьмуть за жабри, –  i мисливець узявся рукою за горло, де, мабуть, мали бути жабри. –  Але чого я тобi кажу? Це не твого розуму дiло. Скажи, он там борсук ще живе? – i дядько Сергiй нацiлився берданкою на нору звiрка.

– Що ви, дядьку, робите?! – злякано скрикнула Люба.

На вивернутих губах мисливця химерно викривилась посмiшка:

– Не бiйся, дiвко, вiн менi тепер не потрiбний. От коли нагуляє жиру, я таки доберуся до нього. Тут якоїсь кiзочки або зайця не бачила?

– Нема тут нi кiзочки, нi зайця. Дядько Сергiй хмикнув:

– Та невже нема? Так я i повiрю тобi!

– А ви хiба хоч кому-небудь вiрили?

– Царю вiрив, i то даремно – прогадав! – позлiшало обличчя i вся постать дядька Сергiя. Вiн ще щось хотiв сказати, але передумав, крутнувся i, тримаючи берданку навпереваги, сторожко пiшов у глибiнь притихлого лiсу.

– Попрощається сьогоднi з життям якийсь звiр чи птах. Не доведи господи мати такого родича, –  сказала Люба чиїмись словами. –  Тато говорить, що в нього затвердiла совiсть.

– А в твого дядька справдi є жабри? Люба пирхнула:

– Чого ж ти в нього не спитав? Ото було б весело. Ходiмо ж до куреня.

Але пiсля мови дядька Сергiя менi навiть меду не захотiлося.

– Краще спочатку нарвемо липового цвiту.

– То як хочеш. Я знаю таку липу, що пахне аж на пiвлiсу. Мабуть, її цвiт найбiльш цiлющий. Правда ж, гарно буде, коли вiн допоможе якiйсь добрiй людинi – вiзьме й пiдведе її на ноги?

– Ге. А далеко ця липа?

– Аж бiля яру. От зараз розстелю цвiт у куренi, та й побiжимо собi.

Я поглянув на Обмiнну, на небо, яке обкладали неспокiйнi грiзно-фiалковi хмари, а Люба тим часом уже вискочила зi свого лiсового житла, i ми побiгли до тiєї липи, що мала пособити добрим людям. Струнка, мов тополя, вона трохи навскiс стояла над яром, натрушувала i на лiс, i на яр свої пахощi, навколо неї живою сiткою ворушилися бджоли. Коли я вилiз на дерево, за яром обiзвався грiм, а Люба налякано скрикнула.

– Чого ти, дiвко?

– Боюся грому, –  щиро призналася дiвчинка. –  Може, повернемось назад?

– Пусте. Нарвемо цвiту i повернемось.

– Добре тобi казати: нарвемо! У мене вже i руки, й душа тремтять.

– А як же твiй карбованець на зошити?

– Не хочу й карбованця, коли гримить! О! Чуєш! Знову загримiло, синiм коренем вималювалась блискавка, розкрила шматок другого неба i згасла у хмарi.

– Ти не бiйся, –  заспокоював я Любу, –  то Iлля калачi розкидає.

– Аби ж калачi, а то громи i блискавки. Он уже й лiс перелякався грози, –  заскiмлила дiвчинка.

Справдi, пiд темним небом затривожився, загудiв лiс, закипiло листя на ньому, деревам чогось захотiлося бiгти, але вони не знали, куди податися, й, стогнучи, металися на всi боки. Знову мигнула блискавка раз i вдруге, лiс i зверху, i зсередини просвiтився недобрим блакитнавим огнем, а грiм, як навiжений, лупнув у кiлька цiпiв, неначе хотiв обмолотити землю. I вона пiд ударами грози почала злякано кренитись у безвiсть. Тепер i менi стало лячно.

– Михайлику, зараз же злазь! – уже внизу обiзвалася Люба сльозами.

I тiльки я, обдираючи ноги, скотився з липи, як на землю стiною обвалилася злива. Одразу невидимим став лiс, тiльки стогiн його охоплював, затискав i перекочувався через нас. Та ось блискавка влучила в серцевину лiсу, i вiн засвiтився величезним фiалковим лiхтарем. А коли блискавка згасла, ми побачили iнший огонь – бiля самого яру, заломивши руки, горiло скалiчене дерево.

– Михайлику, нам треба сховатись.

– Куди ж ми сховаємось?

– Я знаю таке дупло в дубi – велике-велике. Там ми обоє вмiстимось, –  сказала Люба, витираючи вже мокре обличчя.

I я, пуста голова, навiть не подумав, яке лихо могло спiткати того дуба, i побiг за Любою. Хустина спала їй на плечi, навколо її голови, стiкаючи струмками, затанцювали коси i кiсники, а дiвчинка шматувала сизу пелену дощу, зникала в нiй i знову з’являлась, мов тiнь. Грiм кидав її на землю, вона падала, пiдводилась i бiгла вперед.

– Отак i голосу можна позбутися, –  хотiв я пожартувати, але Люба i вухом не повела.

Ми сполохано металися мiж громами i блискавками, а дощ, як хотiв, прав i виполiскував нас.

– Ось тут! – дiвчинка раптом зупинилась перед старим гiллястим дубом. При його коренi темнiло нерiвне присмалене провалля.

“Дубе, дубе, хто тобi душу виїв? – у думках запитав я дерева i сам вiдповiв: – Лiта менi виїли серцевину i душу”.

I питання, i вiдповiдь менi дуже сподобались, я хотiв було запишатись, але передумав – це, певне, десь таке вичитав.

– Михайлику, сюди лiзь!

Я увiйшов у дупло, мов у комiрчину. Тут було темно i майже сухо. Люба встигла вже витертись, викрутити хустку i трохи заспокоїтись. Та ось знову, мов з гармати, тарахнув грiм, дуб заскрипiв усiма своїми кiсточками, i лiсовичка обома руками вчепилася в мене, а перегодя, сама себе заспокоюючи, запитала:

– Правда ж, тут не так лячно?

– Авжеж, –  вiдповiв я, зовсiм забувши, як небезпечно в грозу сусiдувати з великим деревом. Воно скрипiло й стогнало, обвалюючи на землю потоки дощу, а на нас крихти своєї зiтлiлої серцевини.

– Михайлику, може, ти казку розкажеш?

– Та вiд неї тобi ще страшнiше буде.

– I це правда, –  зiтхнула дiвчинка, притихла на якийсь час i раптом перелякано ойкнула.

– Ти чого?

– Ой Михайлику, я зовсiм забула за курiпку! Що тепер буде з нею, з її дiтками?

– А що має бути з ними?

– Ти нiчого не знаєш! У неї тiльки-тiльки вивелись дiтки, вони зовсiм безпораднi. Це ж вода потопить усiх. Бiжiмо рятувати їх. Все одно мокрiшими, чим є, не будемо. – І Люба першою вискочила з дупла, зiщулилась, глянула поверх дерев i полегшено зiтхнула: – О, вже небо вивиднюється. Бiжiмо.

– I що це в тебе за курiпка?

– Я її на узлiссi в заростях терну побачила, коли вона саме сидiла на яєчках. I я її трохи приручила до себе. Ой, аби ж не затопило її дiток.

Розбризкуючи калюжi, ми побiгли на узлiсся. Вiд нас уже вiдкочувалися громи, над нами стишувався дощ, а пiд нами вигиналися, щасно плакали трави i цвiт. I пахло суницею, грибами, розiпрiлим хмелем i тiєю житньою свiжiстю, яку приносять тiльки петрiвчанськi пучки блискавиць. Немало накидав їх сьогоднi Iлля i в лiс, i поза лiс, вибиваючи нечисту силу.

Ми пробiгли чиюсь загороду, в якiй стояли високi дуплянки, обминули озерце червоного проса, перехопились через струмок, що став тепер рiчкою, i опинилися на зарослому терном узлiссi. За ним узке стояли поколошканi зливою жита й пшеницi.

– Обережно, Михайлику, –  тут подряпатись можна, –  розводячи обома руками цупкi гiлки, Люба зайшла в терник. Ось вона зупинилась, пригнулася до землi й тихенько скрикнула.

– Що там у тебе?

– Ось подивись, –  дiвчинка пiдвелася, простягнула до мене човником складенi долонi. На них безпомiчною сiрою грудочкою лежало пташеня, завбiльшки з волоський горiх. Воно навiть не могло пiдвестися на ноги. –  I що менi робити з тобою? – жалiсно запитала його.

Але пташеня i не поворухнулося.

– Замерзло, охляло, –  пояснила дiвчинка i обережно поклала свою знахiдку в пазуху. –  Ось iще одненьке!

Я теж нахилився до трави i побачив бiля якоїсь трухлятини заболочене, з пiдвернутою голiвкою пташеня. В руцi воно й не писнуло, тiльки болiсно глянуло на мене затуманеним оком.

– А де ж курiпка? Чого вона покинула їх? – запитав я в Люби, яка й моє пташеня поклала собi в пазуху.

– Хто його знає? Може, грiм наполохав i розiгнав її дiток, а вона тепер збирає їх докупи. А може, ще гiрше щось сталося. Хiба мало ворогiв у пташини? Почекаємо її.

– А як вона не прийде?

– То заберемо дiток, i я доглядатиму їх сама. –  Люба, прислухаючись до себе, неждано усмiхнулась: – Вони вже дряпають мене нiжками. От дурненькi!

Ми винишпорили усю тернину i знайшли аж семеро пташенят. Люба поховала їх у пазуху, а сама неспокiйно позирала на всi боки, визираючи матiр курiпку.

Вже й розпогодилось, умите сонце перекинуло свої золотi коси на поля, i вони курилися пахучою парою. Пташенята зовсiм зiгрiлися i, попискуючи, бешкетували в Любинiй пазусi.

– На волю просяться. Що менi робити з вами? – Та ось дiвчинка витягнула шию, завмерла, до чогось прислухаючись. Я теж затаїв дух. Недалеко почувся занепокоєний пташиний поклик, потiм бiля куща вовчого лика з’явилася курiпка, її мокрi крила аж черкали землю, а побiля матерi вовтузилося кiлька пташенят. Ось курiпка занепокоєно зупинилася, повела головою, а крилами придержала дiток. Птиця побачила людину.

– Красунечко моя, –  тихо сказала Люба, полiзла рукою до пазухи й випустила на землю пташеня.

Курiпка щось скрикнула на своїй пташинiй мовi, ступила крок до дитини, а та, розхитуючись i крильцями, i всiм тiлом, так поспiшала-заточувалась до матерi, що аж падала з нiг. Люба випустила усiх пташенят, з утiхою поглянула на них, шепнула менi:

– Ходiмо, Михайлику, не будемо тривожити нi красунечки, нi й дiток. Хай вони теж мають своє щастя.

I ми тихенько-тихенько почали вибиратися iз чагарiв. На душi в мене було таке, наче я не з курiпкою, а з самим сонцем зустрiвся. Це ж i мати зрадiє, що ми допомогли бiдолашнiй пташинi.

Мокрi, стомленi, але радiсно осмiхненi, ми входимо в лiс, бредемо струмком i вражено зупиняємось прямо в розбурханiй водi: навпроти нас, за галявиною веселка порозвiшувала усi свої стрiчки, i в їхнiм одсвiтi дiброва стала такою гарною, якою вона може тiльки наснитися.

Люба засмiялась:

– Михайлику, ходiмо собi до веселки.

– А чого ж, це нам по дорозi, –  кажу повагом, хоча добре знаю, що до веселки людина нiяк не може дiйти.

– Михайлику, а куди веселка дiвається взимку?

– Напевне, забирається у якусь оселю на небi i там зимує собi, як твiй борсук у землi.

– Ой, тримайте мене, бо впаду, –  захиталася Люба вiд смiху. –  Ти довго думав, поки таке зморозив?

– Нi, це я не думавши.

– Воно й видно. Ой, а що тепер твоя Обмiнна робить?

-Мабуть, забралася в шкоду, як тiльки вона умiє, – спохмурнiв я.

– То мерщiй бiжiмо до неї! Капосна-таки твоя Обмiнна. Ми вискочили з струмка, а перед нами сполоханою тiнню майнула кiзочка. Я навiть помiтив її велике перелякане око. I в цей час гримнув пострiл. Кiзочка, надломлена, повалилася на землю.

– Ой, менi страшної – зойкнула Люба i притулилась до мого плеча.

Я нiчим не мiг утiшити дiвчинку, –  менi теж було страшно. А з-за дерев з берданкою, що курилася димом, вискочив разкуйовджений, мокрий дядько Сергiй i кинувся до своєї здобииi. Ми з Любою теж побiгли вперед, i те, що побачили, страшенно вразило нас: темно-оксамитове око кiзочки востаннє пiдпливало сльозою, а з невеликого вим’я сочилося молоко i гусло на травi – кiзочка була матiр’ю.

– Що ви, дядьку, наробили?! Що ви наробили?! – боляче i гнiвно скрикнула Люба.

Дядько Сергiй, витираючи мокрим заяложеним рукавом пiт з обличчя, посмiхнувся:

– М’ясця солодкого роздобув. Це королiвський харч! Захочеш свiжини – приходь на вечерю до нас, заманеться солонини – через мiсяць заглянь. Я не скупар, –  розщедрився чоловiк i чоботом поторгав кiзочку.

– Ми зараз же побiжимо до дядька Себастiяна i розкажемо йому…

Дядько Сергiй здригнувся, витрiщився на Любу; на його вивернутих губах розпухав гнiв:

– Ти що варнякаєш?!

– Що чуєте! Все розкажемо! Хай знають люди, який ви!

– Ти здурiла, дiвко? Своїх будеш топити? Я i тобi, i йому покажу дядька Себастiяна! – Але раптом його очi втихомирились, прикушуючи гнiв, вiн знову посмiхнувся, полiз рукою до кишенi. –  Ось краще вiзьми собi срiбного карбованця на зошити. Їх саме привезли до крамницi.

– Не треба менi ваших грошей!

– Треба, треба. Хiба ж я не знаю? – І дядько Сергiй силомiць втиснув грошi в Любину руку. – Будеш мати собi тих зошитiв аж на цiлий рiк. Це ж карбованець!

На обличчi Люби спалахнули червонi плями.

-Хай вiн пропаде вам! – дiвчинка вiдхилила руку i жбурнула грошi у лiс.

– От забiсована порода! – вилаявся дядько Сергiй i кинувся шукати своє чорне срiбло.

Ми ще раз поглянули на кiзочку; в її оцi згасала остання росинка сонця, а з вим’я ще сочилося молоко.

 

РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

Пiд вечiр пiдбилося жито, у дрiмотi сивiє вiтряк. На його мовчазних спрацьованих крилах зависла хмарина, недалеко вiд них засумував перепел: “Спать пiдем, спать пiдем…”

О, як, напевне, хочеться вiтряку струсити з себе, з полiв дрiмоту, зачерпнути крилами небо, озватися людськими голосами, задзвенiти наколиханим за лiто зерном, а пролитися борошном.

Та притовченi гальма i переднiвок скували силу брата вiтрiв, i вже на його крилi встиг умоститися ледачий павук. Де ти, поганче, будеш завтра-позавтра, коли люди знову привезуть на вiтряк зерно i слово?..

Навколо ряснiють поля. В житах заблудилась дорога, нагорбатились верби над нею, за ними прокльовуються зорi. I тиша, тиша навкруги, бо молодик над степами, бо житнiй сон у степах.

Ми, наче у снi, їдемо з татом на стависько. Роса i колос пощипують мої ноги, а тато ледь-ледь курникає пiсню так, що й не добереш, чи то колеса, чи його голос поскрипує, а я все думаю лро свiй завтрашнiй день. Який вiн буде для мене?

Бiля самого вiтряка, розгортаючи жита i синiй сон над ними, виходить уся в темному жiноча постать, i спiвуче стрепенулася тиша:

– Добрий вечiр вам.

– I тобi вечiр добрий, Одарко, –  статечно вiдповiдає тато, зупиняє Обмiнну. –  Пiзненько повертаєшся з поля.

– Пiсля чужої роботи ходила дивитись на своє жито, –  пiдходить жiнка до самого воза.

– I як воно?

– Моє в долинцi – ще зелене.

– А ми своє завтра почнемо жати. “Спать пiдем, спать пiдем…”

– I женця молодого взяли з собою? – вдова дивиться на мене й добряче-добряче усмiхається.

– Та й женця взяли з собою.

I так менi славно стає на душi, що я вже не якийсь там пастушок, а стою женцем. I водночас прокидається острах: чи зумiю ж завтра дiлечко робити? Правда, я не раз для Обмiнної жав хопту, але то бур’ян – вода. А от чи годен буду жито жати?

“Спать пiдем, спать пiдем…”

– А свого серпа маєш, дитино?- вдова аж нахиляє до мене великi прижуренi очi, навколо яких передчасними зморшками залягли нестатки i горе.

– Маю, тiточко. Мама подарувала менi свого.

– То щасти тобi доля бути гарним женцем, i косарем, i орачем, i сiячем, –  ласкаво дивиться на мене тiтка Одарка й зiтхає, бо в неї вiйна забрала її косаря i орача.

– Спасибi вам.

“Спать пiдем, спать пiдем…”

– Де ти, перепiлко, будеш завтра спати, коли прийдуть женцi? – звертається тiтка Одарка до жита i знову зiтхає – жалiє бiдну пташину.

– Ти теж, як перепiлка, живеш, –  з сумом i спiвчуттям говорить тато. –  Як дiти?

– Ростуть поволеньки. Старшенький уже в школу збирається. Само десь букваря доп’яло, прокидається з ним i засинає з ним. То мусила перешити малому батькову одежу. –  I вдова пiднесла руку до очей.

– Не плач, Одарко. Бий лихом об землю, як швець халявою об лавку.

– Я вже, Панасе, й не плачу. Так наголосилась за вiйну, що, мабуть, i врiж око, то сльози не добудеш.

– Життя… –  зажурено каже тато своє улюблене слово.

– Он, послухайте, вiтряк плаче. Може, i його якась печаль чи гризота з’їдає?

Ми всi притихли й почули, як тихенько-тихенько сумували крила вiтряка. Тiтка Одарка поклала свою зачерствiлу вiд працi руку менi на голову.

– Ти ж тiльки обережненько жни – серп не iграшка… Ох, ще ранувато тобi орудувати ним.

– От i не рано. Самi побачите, –  боронюся я. Тiтка Одарка усмiхнулася, вклонилася татовi:

– Бувайте здоровi.

– Ходи здорова, жiнко добра. “Спать пiдем, спать пiдем…”

– Як розспiвався, –  кивнув головою тато на невидиму пташину, ще якусь хвильку прислухався до крил вiтряка i смикнув вiжки. Стиха заскрипiли колеса, i потривожений пил запах молодим житом.

Обминувши хутiрець-однохатку, ми опинилися на скошених луках, де темнiли стiжки сiна. Тут уже на далеку пiсню перепела обiзвався деркач. Ось i наша сiножать; вона тулиться до рiчечки, за якою починаються луги сусiднього села, отого, що у вiйну було спалене вщент. За рiчечкою горить вогонь, бiля нього самотiє постать нiчлiжанина.

– Чуєш, як запахло кулешем? – каже тато, путаючи Обмiнну. –  Ти, Михайлику, де хочеш спати: на возi чи пiд стiжком?

– Де скажете.

– Я ж тобi, як женцевi, даю вибiр.

– Краще кладiть на стiжок.

– Щоб звисока падати, а низько охати? Хто ж тодi завтра буде нам жито жати?

– Тодi кладiть пiд стiжок.

– Тобi сiна всмикати?

– Я сам.

– Хазяйська дитина, –  пiдсмiюється тато, пiдходить до воза й обома руками пiдхоплює мене, вже напiвсонного. –  У тебе й справдi ноги – мов деревляччя.

– Нiчого, так скорiше i танцюристом, i людиною станеш, –  повторюю батьковi слова, а вiн притуляє мене до грудей, каже, що я став язиканем, i натрушує на мого чуба смiх. Батько смiється так само гарно, як i дiдусь, тiльки з його очей бризкають не сльози, а iскри, їх навiть у теменi видно.

Ми удвох насмикали сiна, розстелили його бiля стiжка, а тато покрив цю постiль киреєю, тiєю самою, в якiй мене, босого, носив до школи… Чому я тодi не вмiв шанувати цiєї одежини, як шаную тепер, коли на скронi випав вiчний снiг?..

-Лягай, сину, бо вже люди нiч розiбрали, –  нам нiчого не залишиться.

I менi стає смiшно: уявляю собi, як люди по оберемку, наче сiно, розносять нiч по хатах.

– Лягайте i ви.

– Пiду до вогника: подивлюся, хто там душу грiє.

– I я з вами.

– Не виспишся, причепо.

– Я тiльки трошечки-трошечки побуду з вами.

– То ходiм, –  тато пригорнув мене рукою, i ми пiшли на вогник, що так принадно, золотою квiткою, вихоплювався з петрiвчанської ночi. Над нами зумлили комарi, бiля нас спросоння коли-не-коли схлипувала рiчечка, а над усiм свiтом протiкала зоряна iмла. I так добре було в нiй iти до знадливого вогника, до чиєїсь загадки чи казки, до чийогось життя.

– Е, та це дiд Корнiй! – зрадiв тато, поки нiчлiжанин, почувши кроки, обернувся до нас. – Добрий вечiр, дiду Корнiю!

– Коли взяв з собою ложку, то, либонь, буде добрий.

– Я тiльки сина догадався взяти.

– Догадливий, що й казати. Ще б жiнку захопив. –  У дiда Корнiя одразу смiються очi, брови, губи й довгi вуса, до яких пiдбирається вогонь. Ось чоловiк пiдводиться од багаття, скидає, вiтаючись, бриля, i ми бачимо на його головi сиву розкуйовджену зиму. А на руцi в старого болiсно дихають стягнутi на живу нитку шрами.

– Як вам, дiду, живеться?

– Часом з квасом, порою з водою. –  Дiд Корнiй брилем приховує свою зиму й приязно дивиться на мене. –  Вже маєш, Панасе, помiчника?

– Вважайте, дочекався женця.

– Он як?! – дивується дiд Корнiй, дивуються його темнi, вогнем накупанi очi. Вiн лагiдно торкається рукою мого плеча. – Невже ти, Пшеничне, вмiєш жати?

– Трохи вмiю, –  нiяково вiдповiдаю старому, i страх як потерпаю за завтрашнiй день, i побоююся, щоб тато сьогоднi насмiшкуватим словом не зменшив мене. Але тато, пiдбадьорюючи, каже, що в нього син не ледащо, i за це я не знати як вдячний йому.

Дiд Корнiй похитав головою:

– Ось так i проходить наш вiк: однi вчаться жати, а другi розучуються.

– Хто ж це, дiду, ниньки розучується жати?

– Та хоча б i я, –  зажурився старий, i зажурилося невлежане золото в його очах. –  Уже серп став менi заважким, випадає з руки, –  i подивився на свої шрами, що були стягнутi на живу нитку.

– А що лiкарi кажуть?

– Дурне кажуть. Змовились собi й вчепилися у дiдову старiсть. Їм би хотiлось на пiч упакувати мої лiта. А яка ж то старiсть, коли маю лише сiмдесят п’ять рокiв? Моя мати до дев’яноста чотирьох жала. Щось дрiбнiшає тепер i наш вiк, i здоров’я. Всi дуже нервеними стають, та все життя чийогось не цiнують, та все бомбами замахуються на нього. А бомба чоловiка кращим не зробить.

– I ви ж, дiду, бомби возили, –  щось згадавши, засмiявся тато.

– Так ото ж i видихаю цi бомби тепер, –  уже й серп випадає з руки.

– Діду, ви насправдi були на вiйнi? – зрадiв я i вуха розвiсив, сподiваючись почути щось цiкаве.

– Та нi, то мене впхнули у вiйну, –  неохоче вiдповiв старий i почав ложкою мiшати кулiш. –  Пшоно вже розiмлiло.

– Дiду, розкажiть, як вас упхнули у вiйну, –  зжалiснiв мiй голос.

– Нема там чого розказувати, нема чого й слухати, –  насупив, накошлатив отi брови, яких би вистачило на двох дiдiв. –  Он краще бiжи до воза, найди вагани й ложки в пiлочцi, та й подумаємо, що робити з кулешем.

– Ми вже вечеряли, дiду.

– Бiжи, бiжи. Мiй кулiш сам Котовський так їв, що аж за вухами лящало, ще й пiдхвалював.

– Ой! Справдi сам Котовський їв? – завмираю, мов заворожений. –  То ви його бачили?

– Навiть фотографiю з нас обох робили.

– Розкажiть, дiду!

– А що тобi дiд сказав? Бачу, i ти непослухом вдався. Я одразу ж побiг до воза, бiля якого спокiйно ремигали круторогi воли, знайшов вагани, ложки, а в очах менi все стояло, як дiд i кулiш їв, i фотографувався аж з самим Котовським. Чим же так прославився дiдусь? Видать, недарма в нього порубцьована рука.

А кулiш у дiда i справдi був такий смачний, що його й Котовський мiг пiдхвалювати. Ми також хвалили козацьку страву, i старий був цим дуже вдоволений.

– Дiду, а Григорiй Iванович теж дерев’яною чи якою ложкою їв кулiш?

– Дерев’яною, тiльки трохи бiльшою за твою, –  змовницьки посмiхнувся старий i потягнув мене за чуба. –  Все, Пшеничний, хочеться знати?

– Ой, хочеться! Це ж так цiкаво!

– Розкажiть йому, дiду, трохи про себе, бо вiн тепер i менi спокою не дасть: хоч воно мале, а реп’яшисте. –  Тато бере казанок i намiряється з ним пiти до рiчечки. –  Вас же i в газетi друкували.

– Та друкували, i не самого, а з волами.

– З волами?! – аж пiдскакую я.

– З отими самими, що зараз бiля воза туман видихають. Он бачиш, скiльки надихали його?

Справдi, бiля воза й на долинi проростав туман. Якби я меншим був, то, напевне, повiрив би, що його надихали воли. I хто тiльки з дорослих не пiдсмiюється над нами. Ось i зараз… Я вже й надiю втратив, що дiд Корнiй щось розповiсть, але тепер вiн, косуючи на мене, сам запитав:

– То що тобi розказати? Може, казочку про сiрого бичка?

– Е, нi, про сiрого бичка я ще в колисцi чув.

– Так довго в колисцi вилежувався? Тодi, може, про дiда, бабу й курочку рябу?

– От розкажiть, як воювали.

Дiд Корнiй сумно похитав головою.

– То все людський поговiр, що я воював. От син мiй i воював, i в партизанах верховодив. То не було спокою йому, не було й менi. Його ловили, а мене тягали то по зборнях, то по буцегарнях. Отам, пiд чужими дулами, й сивина моя виспiла. А от як стояли в нас денiкiнцi, присилає вiн до мене посланця iз лiсу. Скинув той посланець шапку, випоров з неї грамоту й подає менi. Просить син, щоб я рятував загiн – привiз у лiси заховану зброю.

“Як же її через денiкiнцiв переправити? – питаюся посланця. –  Може, голубами?”

А той, рудий чорт, тiльки посмiхається:

“Та нi – волами”.

“Волами? А як?”

“У вас, дiду, в коморi лежить труна?”

“Та лежить, засипав її житом”.

“Для чого ж це?”

“Для того, щоб менi житечко i на цьому, i на тому свiтi пахло”.

“То ми, дiду, поскладаємо в домовину зброю та й поїдемо собi, посвистуючи”,

Йому ще тодi про свист думалось… I де ти, гадаєш, лежала партизанська зброя? На цвинтарi, в мармуровому склепi нашого пана. Вредний був пан, то йому люди й пiсля смертi не дали спочинку. Вночi винесли ми зброю – бомби i набої до рушниць, обережненько поскладали в труну та й поїхали тихо з села. Я iду бiля волiв, а той рудий одчайдух позад мене голову гне в журбi, шапкою очi витирає, наче й справдi когось поховав. Виїхали ми за село, я вже перехреститись хотiв, аж тут налiтає кiнний роз’їзд.

“Що везеш, дiду?!”

Стою на дорозi, мовчу, –  якось язик не повертається брехати. Аж чую позаду схлипування. Оглядаюсь, стоїть мiй рудий дiдько i плаче такими правдивими сльозами, що навiть роз’їзд подобрiшав. Так ми й проїхали повз нього. Тодi я й питаю посланця:

“Як же ти, безсовiсний, так зумiв чистi сльози розпустити?”

“А в мене очi вiд природи на мокрому мiсцi, – вiдповiдає вiн i смiється. –  Бувало, мама ще не встигне замiритись на            мене рукою, а я як заголошу, то вся вулиця збiгається”.

“Чого ж ти, плаксивцю, у партизани пiшов?”

А вiн вiдповiдає:

“Бо я люблю, коли сонце визбирує росу, але не люблю, коли земля визбирує сльози. От як, дiду!”

Сказав це й одразу став у моїх очах не баляндрасником, а людиною.

“Як же тебе зйати?” – питаю.

“Себастiяном”.

– Ой! Це не дядько Себастiян з нашого села?! – аж скрикнув я”

– Та вiн же! – вiдповiв дiд Корнiй.

– Життя… – сказав тато, i, здається, я вперше почав розумiти, як багато криється за цим словом…

– Привезли ми ту зброю гарненько в лiс. Ото радостi було! Пiдiймали мене партизани на “ура” i все, що в дiдовiй торбi лежало, поїли: голоднi були – страх! Погомонiв я з сином трохи, попрощався та й знову додому збираюсь.

“Ви ж, тату, домовину викиньте”, –  каже менi, прощаючись.

“А ти її робив, щоб я викидав?”

“Хоч i не робив, та подумайте, хто вас буде зустрiчати”.

“Я її краще десь сховаю, щоб нiякий дiдько не знайшов”.

Та й поїхав поволеньки. Думав собi, гадав – i пожалiв кидати труну. В’їду в село iншою дорогою, та й годi. Пiд’їжджаю до села iншою дорогою, а на мене вiд крайнiх хат вилiтає двоє вершникiв. Я тiльки побачив, як блиснули шаблi, як розкраялось сонце на них, i закрив голову руками. А що вже далi було, то люди розказували. Пошаткованого вкинули мене денiкiнцi в домовину, ще й вiком накрили. От воли й привезли мене самого додому. Я не чув, як надi мною голосила стара, як обмотали мене, мов ляльку, в полотно, тiльки почув через якийсь час, що посходились до мене янголи та й почали спiвати такої жалiсної, як архирейська пiвча в соборi. “То це ще не гiрше, – думаю собi, – значить, у рай душа йде, – i розплющую очi.

А в моїй хатi i за столом, i на лавах, i на порозi, i на припiчку сидить розчервонiла рiдня i жалiсно виводить:

 

Та забiлiли снiги,

Забiлiли бiлi,

Ще й дiбровонька,

Та заболiло тiло,

Бурлацькеє бiле,

Ще й головонька…

 

“Безсовiснi, –  кажу їм стиха. –  Я ж думав, що менi янголи спiвають, а це ви, трясця вашiй матерi, уже й напитися на дурничку встигли”.

I, думаєте, усовiстив їх? Одна тiльки стара заплакала, а всi, як навiженi, почали реготати, радiти i навiть чарку пiднесли, i закуску теж.

– I ви тодi випили, дiду? – засмiявся тато.

– А що мав робити? Випив, але не закушував i попросив, щоб винесли в садок. Поклали мене пiд грушею, накрили двома кожухами, та й почав я вилежуватися, мов пан чи гнилиця, бо до того не мав часу на спання… I все було б нiчого, якби костоправи краще руку склали – випадає з неї серп, хоч що роби.

– Діду, а як ваш син тепер поживає?

– Та поживає: у Харковi в начальствi ходить, телеграми дiду б’є, а в село рiдко заглядає. Оце й тепер написав, щоб приїхав до нього.

– Поїдете?

– Та, мабуть, як обсiюсь, поїду. Внука ж маю там, невiстку. Людей лiкує вона, може, й мою правицю наново перешиє, бо що то за хлiбороб, коли так рано має розлуку з серпом. Стара вже обганяє – бiльш за мене жне, ще й хитрує.

– Як це вона хитрує у вас? – недовiрливо засмiявся тато.

– Знає мою гордiсть, то крадькома свої снопи на мою загiнку переносить. Хiба ж це дiло? – i старий поворушив посивiле багаття.

З нього посипались iскри, їх стало багато-багато – i в очах, i коло дiдового воза, i по всiй долинцi, i чогось небо наблизилось до землi. Потiм хтось пiдхопив мене на руки i почав гойдати, наче в колисцi, а поперед мене з’явилися воли дiда Корнiя, вони напускали на долину туман, а в ньому озивався перепел: “Спать пiдем, спать пiдем…”

Ще сонце тiльки-тiльки пiдвело свiй вiнець, ще сизо i синьо туманились роси, коли мене розбудив тато.

– Вмийся, Михайлику, та й поїдемо жати.

– Я зараз. А де ж дiд Корнiй?

– Вiн уже, мабуть, перший снiп зв’язав.

– Чого ж ви мене ранiше не збудили? Я б йому спасибi сказав. Тато сумно усмiхнувся:

– Жалiв, дитино, бо хто тебе потiм, як одкотишся од нас, пожалiє у свiтi?

– Ой таточку…

– Бiжи, бiжи вмивайся. Мама вже, дивися, шляхом на поле йде. Ми приїхали на свою десятину трохи пiзнiше за матiр. Вона з вузликом у руцi, з серпами на плечi вже стояла бiля жита й виглядала нас.

– Гарних маю собi женцiв, –  наче докiрливо похитала головою, зняла серпи з плеча, розгорнула пiлочку. –  Бери, Михайлику, свого. I радiсть i острах знову охоплюють мене.

– Поглянь на схiд сонця i починай на щастя жати. Ось я набираю повнi очi сонця, перегинаюся, беру першу жменю жита, на якому ще сплять пуп’янки березки, шарх серпом – i кладу на рiв.

– Бiльше, бiльше нагинай стебло, щоб не порiзатись, –  каже позаду тато, який уже встиг спустити Обмiнну.

Я так i роблю, як радить тато, а вiд хвилювання мене аж кидає в жар.

– От i дочекалися женчика собi, –  пiдхвалює мене мати й сама припадає до росистої ниви.

Її похвала пiдбадьорює мене, я вже вiльнiше починаю орудувати серпом, вiльнiше виводжу переплетене березкою стебло. Ось уже й пiт оброшує чоло, витираю його рукавом, одну мить милуюся блакитними косариками, що прищулились бiля самої землi, –  i знову за роботу.

– Еге, та тебе, гляди, й конем не здоженеш, –  озивається тато. –  Не поспiшай так – день i сьогоднi великий. Ось ходи сюди.

Розгинаю спину, а сонце б’є менi у вiчi, а тато й мама дивляться на мене, посмiхаються, i я не знаю, чи вони пiдсмiюються, чи любуються мною.

– Ану складай, що нажав, –  каже тато, –  i гарненько рiвняй. –  Нажате мною вiн оперiзує перевеслом, виймає з-за пояса юрок, зв’язує снiп i ставить його гузирем на стерню. –  Ось, Михайлику, твiй перший снiп, твiй перший хлiб, – ще й рукою проводить по стеблах снопа. –  Запам’ятаєш його?

– Як же його запам’ятати?

– А ти за перевесло косарики чи петрiв батiг засунь. Тодi ми твiй снiп на святвечiр на покутi поставимо.

– Е? – не знаю, що сказати, бо страх остерiгаюся, чи не кепкує тато. I все одно так менi хороше дивитися на свого снопа, наче вiн iз самого золота вилитий.

За цим снопом пiшли iншi, i, коли їх стало дев’ять, пiт зовсiм об’юшив мене, а в крижi просочився вогонь. Воно б i вiдпочити не завадило, але ж соромно. I в цей час до мене обiзвався тато:

– Михайлику, чи не збiгаєш до кринички по воду?

– По воду? – спочатку зрадiв, а далi здивувався, бо ще хвильку тому було пiвглечика води. –  Хiба випили всю?

– Та вона нагрiлась, i я вилив її. Принеси свiженької, i не з шляху, а з долинки.

– Та це ж далеченько.

– Зате вода смачна!

Я беру з татових рук полив’яний глек, стернями виходжу на дорогу, а далi житами, та пшеницями, та вiвсами бiжу на долинку, де так принадно вимлiвають на сонцi пiдкучерявленi верби i стихенька попискує пiд ногами волога земля. I так менi хочеться когось зустрiти, розказати, що я вже не якийсь там пастушок, а жнець. Але навколо нi лялечки, всi жнивують у полi, –  теперiшнiй день годує рiк. I нiкому похвалитись менi, бо не будеш щось казати он тiй булькатiй жабцi, що розчепiрилась на водi й назбирує на широкi губи презирство до всього, що не тримається води… I чого б це комусь не прийти сюди, не спитати, як я живу i що я роблю тепер?

Я лягаю на землю бiля кринички, набираю повний глек води, ставлю його на траву, а сам придивляюся до неба, до води, до павиних вiчок, що зацвiли в струмку, i думаю: чи спроста, чи неспроста послав мене тато на долинку? Напевне, таки пожалiв малого. Тому не буду баритися бiля кринички.

А пiдi мною земля така свiжа, така м’яка, мов колиска, а надi мною небо таке сине, таке ласкаве, а за вербами причаїлась дрiмота i шепче: “Засни собi, засни собi…” Чи то вода жебонить колискову? Е, не буде по-твоєму! Я пiдводжуся, беру з землi в груди трохи прохолоди, до грудей притуляю глек i повагом iду робити дiлечко. А на долинцi i на стежцi знову нi лялечки, тiльки жито покриває мене з головою, тiльки сонце крiзь житню дрiмоту накупуе мене промiнням i тiнями.

I славно-славно йти менi мiж житами до жита. Що не кажiть, а вже iнакше почуваєш себе, коли стаєш женцем!

 

РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Лiто збiгло, як день, i з невлежаного туману вийшов синьоокий, золоточубий вересень. Вiн причепив до свого бриля червоний з вологiстю кетяг калини й нитку бабиного лiта, заглянув до нашої школи, завзято вдарив у дзвiн та й пiшов помiж садами в степи крутити крила вiтрякiв.

Я нетерпляче ждав, коли вересень сполохає над селом ранковий сон чи напiвсон отим дзвоном, що прибивається навiть на хутори. I от над хатами урочисто, густо обiзвалася мiдь, вона злякала на позолочених церковних хрестах гайвороння i всюди-всюди порадувала босоноге школярство.

Нi, це не дзвiн, а мої надiї бентежно запасмились надi мною i в менi. Вони тепло вихоплюють малого з подвiр’я на лебединi крила та й несуть через дiброви, села, рiки до того казкового мiста, де скiльки хочеш читай книжок i вчися аж на вчителя.

Враз усе покращало бiля мене: i ясени з блакитнавими тiнями й зеленим шумом, i нагорблена клуня з чотирма вiтрами, i скрипливi ворота, од яких пiде в щось гарне моя дорога, i макiвки, що бринять i бринять на городi, i навiть ледачi гарбузи, що повдягали рiзнобарвнi сорочки та й, лежачи, вихваляються ними.

А вулицею iде дядько Микола й питає: “Чи я сплю на пнi, чи дрiмаю?” Я йому показую зуби й кажу: “Не сплю i не дрiмаю”. А вiн допитується: “Чого це ти такий?” А я вiдповiдаю: “Який є, такий i є”. То пiсля цього чоловiковi хочеться знати, яким я буду. А я цього не знаю, i дядько Микола каже, що в таке врем’я треба дивитись уперед. Я й дивлюся вперед, як сонечко вiдкочується од землi, й питаюся, чого дядько Микола не купує лошат.

– Нiяк не можу в самiсiньку точку пiдiбрати масть. А я знаю, що не масть головне, а що в дядьковiй кишенi ще не висвистiвся вiтер, i регочу, а дядько знає, чого менi смiшно, й собi посмiхається. А над нами гуде дзвiн, i вище нього летять лелеки, а бiля нас шелестять ясени i макiвки, а пiд ногами сонце смикає за поводи тiнi, –  i все це зветься вересень, перший день до школи.

Всмак погомонiвши з дядьком, сторч головою лечу до хатини. В клунi я мало не поздоровкався з стовпом i, розпашiлий, зупиняюсь на порозi, бо саме дорогу перегородила мамина кочерга.

– Що? Десь горить? – питається вiд печi мати.

– Дзвiн! – вiдповiдаю одним словом i заклопотано хапаю своє школярське добро, що вже лежить на пiдвiконнi.

Мати ставить у куток кочергу, дивиться на мене, усмiхається i зiтхає:

– От i дочекалися свята.

– А ви думаєте! – кажу гордовито i вкладаю в полотняну торбину книжки, зошити, лiнiйку i коробку вiд сiрникiв, у якiй лежать пера, а до шиї приладжую мотузочок, до якого ув’язаний олiвець. У тi часи путящий, що не викришувався, олiвець був цiлим скарбом, тому його так берегла дiтвора.

– То я, мабуть, i пiшов.

– Квiти ж вiзьми вчительцi, –  пiдходить мати до столу, на якому лежать i стiкають росою чорнобривцi, гвоздики, айстри й майори.

Я вагаюсь: брати їх чи нi, бо в нас до школи приносять квiти лише дiвчатка. Це їхня, а не хлоп’яча справа. I водночас страх як хочеться чимсь подякувати своїй учительцi. От вiзьму букет i зненацька подам їй iз-за спини.

А в цей час до хати заходить тато. Вiн оглядає мене так, неначе я з мiсяця звалився, ще й каже повернутися перед його оком.

– Це ж для чого вам? – придивляюся до того батькового ока, що найбiльше назбирує насмiшку.

– Пригодиться, –  каже тато. –  Хочу надивитися, який ти є.

– Давно бачили? – показую зуби, вихитуюсь на мiсцi, а на менi погойдується олiвець.

Тато пiдходить до скринi й виймає звiдти приплюснуту, схожу на пiвкоржа шапочку, її вiн дiстав десь, мандруючи по Херсонських степах.

– Ось тобi подарунок, сину.

З пiдозрiлою цiкавiстю дивлюсь на цю блаватну, iз справжнiсiнького сукна шапочку й питаю:

– I що воно таке, i до чого воно?

– Це, вважай, австрiйський картуз – од вiйни залишився. Дуже гарне сукно.

– Не хочу я австрiйського наголовника, хоч i з гарного вiн сукна.

-А в чому ж пiдеш до школи? В шапцi рано, кашкет зносився, а бриль продiрявився.

– Бiдному Савцi нема долi нi на печi, нi на лавцi, –  кажу, не дуже й журячись, що нема чим голову прикрити, бо зима ще далеко. I раптом у моїй макiтрi спливає щаслива думка: впакую букет в австрiйську штукенцiю i непомiтно вручу його вчительцi.

– Хай буде, тату, по-вашому!

Батько насовує менi на голову шапочку з справжнього, пропахлого скринею сукна, збиває її набакир, трохи вiдходить i пiдхвалює мене:

– I вирiс хлопець за лiто нiвроку, i кирпа в цьому роцi не взялася лускою. Гарний, гарний, шкода тiльки, що чуб потемнiв.

– Потемнiв? I назовсiм?

– Вважай, назовсiм.

– I вже мене бiльше не будуть звати Пшеничним? – з жалем питаю батька, бо дуже подобається чути це прiзвисько i вiд своїх, i вiд чужих.

– Напевне, не будуть.

I так шкода стає, що вже щось кудись вiдходить вiд мене, притьмарюючи радiсть такого славного дня,

– То я й пiшов, –  зiтхаючи, кажу батькам.

Вони перезирнулись, а тато поклав руку на моє плече:

– Iди, сину, в щасливу годину, вчи ту науку, бо ми не могли, –  i тепер уже вiн зiтхнув.

– Ви, тату, не журiться, –  пiдбадьорюю його. –  Ви ж читати он як умiєте!

– Та навчився ж, –  ходив у школи аж до першого снiгу. За ворiтьми синє небо i другий дзвiн пiд ним одразу ж змили мою зажуру. Я, притулившись спиною до ворiт, вiдгорнув краї австрiйської шапочки, зробив з неї торбину, обережно вклав туди квiти й вистрибом подався до школи. Бiля попiвського саду неждано зустрiв нашу вчительку. Ось i вона побачила мене, i ласкава посмiшка обметала її уста i всi молодi зморшки навколо очей.

-Добрий ранок, Насте Василiвно!

– Добрий ранок, Михайлику. Як ти вирiс за лiто! – дивується й оглядає мене вчителька. –  Либонь, хтось тягнув тебе за вуха вгору.

– А чого ж, –  не знаю, що сказати, а в душi радiю, що таки пiдрiс. Шкода тiльки, що голос нiяк не хоче грубшати. А вже б i пора! – Ось нате вам, –  соромлячись, виймаю квiти з шапочки й подаю вчительцi.

– От нiяк не сподiвалась, що ти можеш менi принести подарунок, –  смiється Настя Василiвна. –  Спасибi, Михайлику.

– Я ще можу вам принести.

– Як тато-мама?

– Живi.

– Що вони роблять?

– Тато збирається жито сiяти, а мама – вибирати коноплi.

– Ти ж пособляв їм улiтку?

– Авжеж. I сiно громадив, i жито жав.

– Ти жито жав? – аж побiльшали з подиву темно-сiрi виразистi очi вчительки.

– А чого ж! Наше селянське дiло таке… –  i осiкся, бо, мабуть, таки перехвалив себе.

– I в’язати навчився?

– Ярове можу, а на озиме ще не вистачає сили, –  кажу я з жалем.

Але це не применшує мене в очах учительки.

– Молодчина, молодчина! А читав щось улiтку?

– Трохи, –  i вiд однiєї згадки посмутнiв мiй погляд.

– Щось страшне було? – одразу догадалась учителька.

– Страшне. Як печенiги розрубали в степах Святослава i почали пити вино з його черепа.

– А скiльки тепер новiтнi печенiги розкидали в степах черепiв! – i собi зажурилась учителька, –  Бiжи, Михайлику.

Бiля школи вже гамiрно й весело. Пропеченi за лiто школярi гомонять-гудуть, мов глечики на вiтрах, ляскають один одного долонями по руках i плечах, допитуються, чий батько швець, щоб якомусь необачному колiном дати стiлець, i мiряються силою. Смiх злiтає то з одного, то з другого гурту й закiнчується бiля огорожi, де обривається гра у довгої лози. Дiвчатка, ставши в коло, вже спiвають “Подоляночку”, а недалеко вiд них Петро Шевчик, сам лякаючись, розповiдає, як вiдьма внадилась до корови тiтки Софiї.

Чорнявого гарненького Петрика дуже люблять дiвчата, а вiн завжди лякає їх рiзними небилицями. А он прямо на землi вмостився хитрун Цибуля, вiн грає в чiт i лишку i всiх пiдряд обiгрує.

А за школярським гармидером, стоячи пiд чималим дзвоном, пильно-пильно слiдкує сивий гострозорий сторож, який умiє розминати i телячу шкуру, i школярськi вуха. В однiй руцi вiн тримає мiдний, натертий до блиску годинник, а другу вплiв у мотуз дзвона.

Я повагом входжу на шкiльне подвiр’я, а ззаду на мої плечi вискакує Iван Пампушка. Вiн хоче на дурничку проїхатись до школи й, мов оглашенний, кричить у саме вухо:

– Здоров, читальнику! Скiльки вiзьмеш за перевiз?

– Двi копiйки без копiйки i копiйку здачi, –  вiдповiдаю школярською примовкою, пригинаюсь – Iван сторчака летить на землю i хапає мене за ноги. Ми покотились клубком, а нас уже оточує школярня, i всiм стає дуже весело. Коли я пiдвiвся на ноги, в мою шапочку презирливо тицьнув пальцем в’їдливий Улян:

– А що це в тебе?

– Австрiйський картуз iз справжнiсiнького сукна, – кажу, не моргнувши оком.

Улян вiдкочує краї шапочки, принюхується до неї i пiд смiх школярнi каже, що з цiєї австрiйської торби добре було б годувати коня.

– А я й годую з неї Обмiнну, –  кажу, щоб вiдвести вiд себе насмiшку.

– Брешеш! – вiдрiзав Улян.

– Ось подивись, –  i сьогоднi годував! – показую дно шапки, в якiй лежить кiлька листочкiв i пелюсткiв од квiтiв.

– Справдi! – не вiрить Улян, але вже не знає, чим ущипнути мене.

Раптом бiля шкiльної огорожi верхи на конi з’являється дядько Себастiян. Поперед нього на сiдлi лежить якийсь чималий ящик. Ось голова пiдвiвся у стременах, скочив на землю i поперед себе понiс ящик до школи. Я вибiгаю назустрiч дядьковi Себастiяну, вклоняюся i питаю:

– I ви до нас?

-I я до вас, Михайлику.

– Може, вчитися?

– А що ти думаєш: з великою охотою сiв би за парту. Здоровлю тебе з першим днем навчання.

– Спасибi. А що ви несете?

– Дивись! – дядько Себастiян ставить на землю роздiлений на двi половини ящик, а в ньому аж висяює цiле багатство: одна половина забита пахучими, як цукерки, олiвцями, а друга – школярськими ручками. Я нiколи не бачив стiльки такого добра й розгубився перед ним. –  Що, Михайлику? – кумедно пiдморгнув менi бровою дядько Себастiян: йому й самому приємно дивитися на цей скарб.

– Де ж ви дiстали стiльки?

– Аж у Вiнницi.

– I що з цим добром будете робити?

– Вiддамо учителям, а вони роздадуть учням.

– Це, виходить, подарунок нам? – радiю я.

– Подарунок вiд незаможникiв: ми не вчились, то вчiться ви, в люди виходьте! – Враз дядько Себастiян хмурить свою брову, пiд якою щойно тримав веселощi, i пальцем торкається до моєї шворочки на шиї. –  А це, халамиднику, що за новина у тебе?

– Яка ж це новина? Ув’язують школярi до шиї олiвцi, ув’язую i я.

– То бiднiсть наша ув’язує! – гнiвається на когось дядько Себастiян, розриває мотузочок i вивiльняє од нього шию i олiвець. –  Чуєш, Михайле, нiщо не повинно гнути людину чи висiти в неї на шиї: нi ярмо, нi ланпюг, нi хрест, нi навiть олiвець! Зрозумiв?

Я тодi не дуже збагнув, чого дядько Себастiян так обурився на мiй мотузочок, здивовано принишк. А голова комнезаму вийняв з кишенi пiджака спочатку якусь книжку, потiм олiвця, що теж пахнув цукерками, i простягнув менi.

– Ось тобi вiд мене.

– Може, не треба? – засумнiвався я.

– Чого це не треба? Пиши на здоров’я. Я засмiявся.

– Ти чого хихоньки справляєш? – пiд брову дядька Себастiяна знову прибилась веселiсть.

– Чого? Я чув: пийте, їжте на здоров’я, а от щоб писати на здоров’я – не чув.

– Iще почуєш, –  маєш час. Всякi паскудники он таке пишуть, що й здоров’я, i навiть життя забирають у людей. А нам треба писати тiльки на здоров’я людям.

– Дядьку Себастiяне, що то за книжка у вас?

– Полiтграмота.

– Полiтграмота? Це ж про що?

– Як тобi сказати? – зiбрав на високому чолi з пiвдесятка зморщок. –  Ось космографiя – це наука про те, що робиться на небi, а полiтграмота – що треба робити на землi. Вiзьми собi на днину, може, щось учитаєш, –  дядько Себастiян дав менi книжку, пiдхопив ящика з школярськими скарбами й пiшов до вчителiв.

Мене одразу ж обступили школярi, розглядаючи i олiвець, i нову книгу.

– Везе ж декому, –  заздрiсне говорить Улян i так само, як нещодавно в шапочку, тицяє пальцем у книгу: – I що то за штука – полiтграмота? Знаєш, чи де там?

– То чом не знаю? – вiдповiдаю запитанням на запитання i пускаюся берега: – Є двi найвищi науки – космографiя i полiтграмота…

– Чим же вона найвища?

– Сам подумай своєю головою: просто “грамота” є звичайна грамота, а тут ще попереду стоїть “полiт”, тому вона i є високою наукою.

Це пояснення задовольняє i Уляна, i мене, i школярiв. А щоб зовсiм не забрехатися, я швидко вскакую в школу, i тут мене в коридорi стрiчає Люба.

– Михайлику, це ти?! – дивуються i чогось так радiють її карi очi, що й мої починають усмiхатися.

– I ти вже прийшла до школи? – не знаю, що сказати їй.

– Я перша прийшла, –  i обертається так, щоб добре видно було її сережки, що скульчились собi й дрiмають на темних мочках вух дiвчинки. –  Все боялася, щоб не спiзнитися.

– А може, ти хотiла всiм сережки показати?

– Безсовiсний, –  вiдстовбурчує вузликом рожевi уста, але одразу ж перестає гнiватися i таємниче каже: – Я тобi щось принесла. Знаєш що?

– Звiдки менi знати.

Коридором пробiгає Цибуля. Вiн нагло зупиняється бiля нас, нахабнувато заглядає менi i Любi в очi й багатозначно каже: “Ги”.

– Ти чого? – одразу накостричився я.

– Бо щось знаю, –  хитро дивиться на мене й Любу. –  От розкажу всiм хлопцям.

– Що ж ти, чаполоч болотяна, розкажеш? -скривджено забринiв Любин голос, а сполох тiнями затрiпотiв у її очах. –  Що? Цибуля вдоволено засмiявся, показав нам язика:

– Що захочу, те й розкажу. Ще рано декому задивлятись одне на одного.

Образа, обурення i гнiв зiрвали мене з мiсця. Я щосили хапаю язиканя за барки й навiть дивуюся, як вiн, опецькуватий, затрясся в моїх руках, а з його кишень почало сипатись вигране добро: жолудi, стрiлянi гiльзи, старi пера, огризки олiвцiв i олов’янi пломби. Оце добро, певне, i врятувало нас вiд бiйки в перший день навчання.

– Пусти! – раптом заскиглив Цибуля. –  Он розчавиш перо.

– А набрiхувати будеш?

– Н-не буду! На дiдька ви менi здались. Уже й пожартувати собi не можна.

Я випускаю Цибулю. Вiн швидко визбирує своє добро i знову бiжить на подвiр’я. Чи ж буде вiн там розповiдати брехнi?

Люба зневажливо подивилася йому вслiд i довiрливо сказала менi:

– Ти, Михайлику, не журись. Що нам вiд такого заводiя чекати? Ось пожди мене трошечки, –  я зараз! – Вона прожогом кидається до свого класу й незабаром повертається, щось ховаючи за спиною. –  Здогадався, що в мене?

– Де там.

– Дивись! – i Люба простягає менi кiлька зошитiв у барвистих обгортках. –  Це твоїi.

– Чого ж вони мої?

– А хто рвав липовий цвiт?

– То ж я тобi так пособив. Та й скiльки його нарвав.

– От якраз на цi зошити i нарвав. Я хочу, щоб усе було по-чесному.

Вагаючись, беру зошити:

– Тодi спасибi.

– Пиши на здоров’я, –  точнiсiнько, як дядько Себастiян, каже Люба. Чи, може, вона почула вiд нього цi слова?

– То заробила ти срiбного карбованця?

– Таки заробила. Михайлику, а завтра пiсля школи пiдемо по гриби? Я найшла таке мiсце – однi боровики, i тугi, наче камiнцi. Моя мати уже насушила кiлька в’язок. Пiдемо?.. Чи тепер тобi вже не з руки?

– Чого ж, пiдемо.

– То й добре, –  чого нам боятись пустобреха…

У цей час задзвонив дзвiн уже на урок. Ми кинулись до своїх класiв, що гудiли, неначе вiтряки.

I от на порозi стає наша учителька. Вона так несе усмiх, що, здається, посмiхається кожному з нас. А слова її й досi, через сорок рокiв, обзиваються моєму привечiр’ю:

– Дiти, ви всi пiдросли на сонечку i дощах, а тепер будемо рости за книжками, бо багато-багато чого, дуже цiкавого, нам треба узнати…

Другого ранку я рубав мамi дрова, коли чую – нашi ворота скрип та скрип, скрип та скрип. Оглядаюсь, а на воротах стоїть Люба в святешному одязi, розгойдується собi й усмiхається менi.

– Ти чого, дiвко, гойдаєшся? – вганяю сокиру в колоду i йду до ворiт.

– Бо на ваших воротах гарно вигойдуватися, –  вони скриплять у кiлька голосiв, а нашi мають лише два голоси.

– I дослухалась! – Скiльки я чув скрип наших ворiт, а нiколи й не подумалось, що вони мають кiлька голосiв. –  Ти й сьогоднi першою в школу прийшла?

– Я сьогоднi, Михайлику, в школу не йду, –  каже таємниче, а погляд її аж зорiє. –  I по гриби ми сьогоднi не пiдемо.

– Це ж чого?

– Бо вчора до тiтки Василини приїхав головний над спiваками, i вiн нас на кiлька день забирає до Вiнницi.

– I ти їдеш? – обiзвався жаль у мене.

– Їду, Михайлику. Я там справжнiй театр i трамвай побачу. Це я прибiгла попрощатися з тобою. Вже пiдвода на шляху чекає мене.

– Ти ж скорiше приїжджай.

– Це вже як головний над спiваками скаже. Так хочеться побачити мiсто. Там нi в однiй хатi немає каганця – скрiзь електрика свiтить. Прощавай, Михайлику.

I вона, погойдуючись, мов очеретинка, пiшла назустрiч своїй долi, бо настало таке врем’я.

 

РОЗДIЛ П’ЯТИЙ

День тепер куций, мов заячий хвiст. I все одно менi так добре в ньому, що й не кажiть, а особливо тодi, як вислизнеш iз хати – i на ковзанку. Ось там уже розкiш i воля – до самої зорi! Якось веселiше стає навiть од згадки, як пiд тобою гуде i посвистує лiд; ну, а як опiсля, коли дибуляєш додому, гудуть ноги, –  краще не згадувати.

Коли я з ковзанами збираюсь на рiчку, мати каже, що з моїх очей сиплються iскри.

– Е? – не вiрю я.

– Поглянь у дзеркало.

I хоча знаю, що мати говорить з насмiшкою, одначе весело кривуляю до стiни, в яку вмазано товсту друзку отого дзеркала, що було до революцiї в панiв, i в ньому бачу лише свої осмiхненi очi, нiс i кiнчик язика, якому чогось тiсно за зубами.

– То сиплються iскри?

–  Ще й як! – вiдповiдаю жартом на жарт i починаю обома руками обтрушувати свитинку, щоб вона часом не загорiлась.

Вiд цього на материнi вуста теж умощується смiх, а я кажу, щоб вона не журилася мною, шапку на голову – та й до клямки, ще й пальцем видзвонюю на нiй пересмiшку над клямкарями: ключ – клямка, ключ – клямка!

– Тiльки ж не пiди, неначе рак по дрiжджi, –  застерiгає мати, щоб я не длявся. –  Бо ти i зорi, i мiсяця дочекаєшся на ковзанцi.

– А менi й з мiсяцем добре! Вiн такi дорiжки вистеляе по льоду! – Бачу цi дорiжки й тiнi верб на них, що витуманюються та й витуманюються з прозорої криги.

– Тiльки пам’ятай, що тобi за цi дорiжки тато скаже.

– Мушу пам’ятати! – безтурботно вискакую в клуню, та й колесом по току, та й у двiр – i одразу опиняюсь аж у самiй серединi дня!

А як тобi хороше, коли знаєш, що стоїш точнiсiнько посеред дня! Тодi все здається кращим i сам нiби вартнiшим стаєш. А є ж такi, що й досi не вiдають цього i мають менше радостi од свiту…

Блакитний iз памороззю цвiт б’є менi в очi, i вони не знають, що їм робити: чи засмiятися, чи скинути кiлька сльозин. З того чи якогось iншого дива-радостi я хвацько нагогошив свою шапку, крутнувся дзигою на мiсцi, вдарив закаблуками гопайчоса, ще й заспiвав:

 

Вербовая дощечка, дощечка,

Там ходила Настечка, Настечка.

 

Пiсня одразу наблизила до мене весну, i ставок iз вербовою дощечкою, i Настечку над водою, i зорi у водi – усе те, в чому я живу.

“Так-так-так”, –  бадьоро обiзвалася на пiсню качка з перебитим крилом та шкутильг-шкутильг, чекаючи вiд мене поживи або ласки. А ще вона дуже любить, щоб iз нею щось гомонiли про життя. I що не скажеш їй, вона буде пiдтакувати i притиратись до тебе здоровим крилом.

Тiльки, на жаль, качка вже почала старiти, i не всяка їжа йде їй на здоров’я. От якось пiд осiнь ковтнула великого жука, а вiн застряг, не дiйшовши до вола. Качка боляче стрепенула крилом, якось безнадiйно пiдвелася вгору i звалилась на спину. А пiд пiр’ям шиї було видно, як там уперто борсався жук. Потiм, заточуючись, качка пiдвелася, сумним оком поглянула на свiт, присоромлено забилася в закуток, i цього дня не чули її бадьорого притакування…

Я дивлюсь на птицю й питаю її:

– Правда, сьогоднi гарний день? Так чи не так?

“Так-так-так”, –  радiсно погоджується качка i пiдiймає вгору потрiсканий од старостi дзьоб.

Вiд цiєї розмови навiть Обмiннiй стає весело, вона, мотнувши головою, ошкiрює зуби i каже “Ги-ги-ги!”

“Ги-ги-ги”, –  обзивається у третьому дворi її молодша подруга, що саме розжилась на звiздочоле, з зовсiм блакитними очима лошатко.

А от з-за дровiтнi, мов навiжений, вискакує блохотрус Рябко i з розгону кидає переднi лапи на мої плечi. Я кулаком даю йому “бокса”, вiн вiдповiдає головою i лапами, i ми одразу обоє опиняємось у кучугурi: сторож – зверху, господар – знизу; вiд цього Рябко має бiльше радостi, анiж я: вiн, жируючи, повискує, крутить хвостом, смiється, пританцьовує, ще й лiзе цiлуватися, а я лише боронюся вiд нього i снiгу i нiяк не можу вивернутись зiсподу: вхоплюся за снiг – м’який, вхоплюсь за Рябка – вислизає.

– Ой, нема, таки нема кому бити цього пошкодерника, –  чую знайомий в’їдливий голос, i вiн мене враз ставить на ноги.

Посеред вулицi iз кужелем в руках зупинилась тiтка Марiйка, жiнка дядька Володимира. Про це скупе подружжя кажуть, що вони обоє рябоє. По-старосвiтськи навхрест пов’язана двома хустинами, молодиця зараз трохи схожа на лицаря в шоломi. Вона й кужiль тримає, наче воїн списа. Налюбувавшись мною, тiтка пiдходить до ворiт i докiрливо хитає головою:

– То скажи пiсля цього, чи вийде з тебе сякий-такий господар?

– А чому й не вийде? – обтрушуючи снiг i Рябкову шерсть, дивуюсь я i не дуже приязно поглядаю на хитреньку й задерикувату тiточку, яка нiколи не проспить нi чужої, нi своєї грушки в попелi, а бiднiших, не жалуючи й нас, називає голодрабами, злиднями й комзлиднями. Мене ж, пiсля того як я придбав зайченя, вона довго звала зайчопасом. Це ж треба видряпати таке дошкульне слово!

– Хiба ж господар отак буде глумитися над своєю одежиною, отак жлуктити її в снiгу?

– Е, тiточко, а хiба ви не знаєте, що снiг надає одежинцi чистоту й приємний блиск, –  згадую прочитане в якомусь давньому журналi.

– Що-що? – спочатку дивується тiтка Марiйка, дивиться на свiй виношений, уже без блиску, сачок, а далi зневажливо вiдкопилює м’якi, з шафранистою окантовкою губи: – Що той блиск, коли головне – мiцнiсть. Ось так треба думати, господарю! – переможцем дивиться на мене, а з її хитрих горiхових очей от-от капне весела олiя.

– Чи так, чи не так – не скажу: чого не знаю, того не знаю. –  Я хочу здимiти з двору, але балакучiй тiточцi, в якої, кажуть, язик не має спочинку i в снi, неодмiнно хочеться чимось в’їсти меншого.

– То не знаєш? Так-так. I який же пiсля цього буде з тебе хазяїн-господар! I що ти знаєш, опрiч писати-читати? – допiкає до живого, бо вона затялась на тому, що наука для бiдних – це чужа худоба i свiй батiг.

– Еге, чого я тiльки не знаю! – одразу поважнiю, прикидаючи в головi, що тут мене голiруч не вiзьмеш.

– Скажи, скажи, причудо, може, й ми щось будемо знати про своїх сусiдiв.

– От лишень лiчiть! – загинаю великий палець на руцi. –  Читати – вмiю, писати – знаю, шарувати – теж, пiдгортати – так само, рубати-колоти дрова, боронувати, за плугом ходити, молоти на жорнах, товкти в ступi – знаю i полiтграмоту – також. А на бiльше – не вистачає пальцiв.

Але не мої чорнилом завазьканi пальцi, а полiтграмота доконала тiтку Марiйку.

– А що воно таке – ця полiтграмота? – запитала збентежено, усi її зморшки втихомирились, пригасли на обличчi, а з очей стекла весела олiя.

– Е, про це довго треба казати, а в мене зараз нема нiякого часу, –  переможно став на пiднiжку бiля перелазу, вискочив з подвiр’я i прихапком зашумiв снiгами на другу вулицю. Захеканий, я зупинився посеред бiло-рожево-блакитного дня, з яким саме сонце грає в пiжмурки: зиркне собi на нього – i сховається за хмару, i знову зирк – ага, не знайшов мене! “Стук-стук-стук”!..

Е, це ж не сонце стукає, а дятел у червонiй шапочцi. Вiн, трудяга, вчепився нiжками в нашу стару грушу i так вибиває в барабан, мов запрошує всю столярську вулицю до танцю. Груша дослухається до пташиної музики i осипає на землю, на дятла i на його шапочку волохату паморозь.

Чи ж знаєте ви, що наша груша – не просто собi груша, а шматочок iсторiї? Це так вирiшили в школi всi вчителi, а їх у нас зараз не один, як було перше, а чотири. Двоє iз них навiть у газетi друкуються: той, що пiдписується вигаданим прiзвищем, –  пише весело, а той, що пiд своїм, –  тiльки сумно. Але це не завадило їм звернути увагу на нашу крислату грушу. I тепер я теж iншими очима дивлюся на неї, i на її цвiт, i на плiд i навiть люблю iнколи притулитись до шкарубкої кори, щоб почути, як ворушиться пiд нею сiк i недалека минувшина, що найбiльше стоїть менi в очах червоним козацтвом…

Хiба забудеться, як за селом у рожевих гречках, у гарячих соняшниках, у червонiй пшеницi зчепилися смерть i життя! Тут у передостаннiх корчах шматок старого, прибулого з Європи, свiту стявся з червоними козаками. Над клубками коней i людських тiл висвистували, злiтали шаблi, бiля сердець i в серцях ламалися списи, мов люди, плакали скалiченi конi, стогнали, кликали матерiв i найгiршими словами лаяли матерiв пораненi, i пiд копитами хрустiли костi.

З гарячих соняшникiв, з рожевих гречок i червоних пшениць бiй перекинувся в село, корчами людських тiл вклублювався у вулицi й вулички. I тут, коло тинiв, коло бiлих хаток, побiля вуликiв i вишень, заточуючись, падала, пiдiймалась i знову падала Антанта.

Бiля нашої грушi припали з кулеметом два червоних воїни, вшкварили вогнем по захаращенiй чужими мундирами вулицi, i, розповзаючись, вогнем вiдповiла їм вулиця. Кулi, на щастя, оминули червоних козакiв, та не оминули нашу грушу…

Я не раз придивлявся до її обiдраного, свинцем начиненого стовбура. I не раз я зустрiчався з козаками красивими, завзятими, веселими. Вони приголубили моє дитинство, пiд їхнiм прапором, умлiваючи од радостi, я колись виїхав за село… I все життя я вiдчуваю над собою безсмертне крило червоного прапора.

I, напевне, до останньої хвилини менi в очах будуть стояти оцi розколиханi блакитнi свiти, якими пролетiли на конях червонi козаки, пролетiли, наче з легенди, й увiйшли в легенду.

Я й досi пам’ятаю, як у моїх рiдних Дякiвцях пiсля бою плакали осиротiлi конi: вони ранiше дiзнавалися i ранiше оплакували убитих, анiж матерi й дружини…

I хай мою i дитячу, i довiчну любов приймуть отi лицарi революцiї, якi шаблями видобували новий свiт, щоб ми стояли посеред дня!

I хай простять менi деякi скептики пристрасть до коней, бо так склалося моє дитинство: на їхнi сльози вiдповiдали мої, дитячi, сльози…

Раптом у мої згадки натрушується переливчасте дзеленчання машталiрського дзвоника. Я оглядаюсь – i вiрю й не вiрю своїм очам: вулицею, вигнувши шиї, мчать вiтроногi лошата, паморозь накинула на них заволохаченi скатертi, а за ними на крильчастих санках, учепившись у вiжки, стоїть розпашiлий i гордий дядько Микола. Шапка в нього по-парубоцьки збита на вухо, кожух нарозхрист рве його назад, вусища ж метляються на всi боки, то розкриваючи, то затуляючи дядькову посмiшку. Позад нього, скульчившись, як скорботна тiнь, сидить тiтка Ликерiя, а за нею весело, немов м’яч, пiдскакує мiй ровесник Iван.

Значить, у дядьковiй калитцi висвистiвся вiтер, i дядько зiбрався на лошата. Я високо пiдiймаю свою заячу шапку, з неї випадає нив, i я верхом i низом вiтаю дядька. Це, видать, йому дуже подобається, вiн осаджує бiля мене лошат i киває на них бровами й вусищами.

– Ну, як?1

– Змiї! – кажу лише одне слово.

Моя вiдповiдь медом маже дядька Миколу.

– Змiї! – задерикувато округлює рота, а далi так ляскає батогом, нiби когось пiдсiкає: – Хай собi Антанта аж пiниться, а хлiбороб жити буде!

Ми з Iваном значущо ззирнулися, але засмiятися побоялись, щоб не розгнiвити веселуна. Це коли в нашому селi не знали, що таке Антанта, дядько Микола, як тонкий знавець рiзних мiжнародностей, посвоєму розтлумачив незрозумiле слово.

– Живе собi в Європi, чи не пiд крильцем самої Англiї, один король, на ймення Антон. Ну, а в нього, –  бачте, в сiмейному дiлi навiть у королiв не все шито-крито, –  є вреднюча-превреднюча жiнка Антанта, Антониха, по-нашому. Здавалося б, що їй, цяцi з-за моря, треба до нашої землi i дядька? Так нi, усе сичить i сичить, i вогнем дихає на нас. З великої злоби i малого розуму зiбрала вона з усiх усюд найманську челядь, ткнула їм рушницi в руки, галети в зуби, покинула свого Антона i притарабанилась аж до Одеси, щоб воювати з нами. Ну, а що вона матиме з цього? Одну дулю, навiть без маку, бо ми їй з фронту обiб’ємо i ребра, i хвоста, а тим часом король Антон iз тилу ожениться на якiйсь молоденькiй мадемуазелi – i шкреби тодi, Антанто, в потилицi, бо таке дiло…

Щоправда, через якийсь час дядько Микола постарався забути свою небилицю i вже серйозно пояснював, що Антанта – це каолiцiя. А коли хтось допитувався, що означає “каолiцiя”, дядько з жалем дивився на нього, як на Пилипа з конопель, i казав:

– Та це, чоловiче, навiть ярмарковi кури знають, а мої вже й забути встигли.

Отак чогось нiхто й не добився вiд нього, що то за каолiцiя…

– Тату, ви ж обiцяли нас прокатати з вiтерцем! – нагадує Iван.

– Можна й з вiтерцем, за цим дiло не стане, –  погоджується дядько Микола, а тiтка Ликерiя безнадiйно зiтхає. –  Ти чого, люба, журишся, наче останнє спекла?..

– Ой людоньки добрi, –  стогне тiтка Ликерiя i так говорить, нiби перед нею зiбралась громада. – І нащо, скажiть, я виходила замiж за цього свавiльця? .

– Тiльки для того, щоб не продешевити i в дiвках не засидiтись, –  одразу ж вiдповiдає дядько Микола.

А тiтка знову скаржиться невидимiй громадi:

– Через цi лошата, людоньки, мiй ошуканець залишив нас без ложки молока. А воно ж, повiрте, було таке, що зорi стояли в ньому.

– А мiсяць не купався в твоєму молоцi? – безневинно запитує дядько Микола.

Але тiтка Ликерiя навiть бровою не повела на свого мужа, а далi питала поради в людей:

– Як нам тепер, кревнi та рiднi, жити без набiлу?

– Що набiл, головне – рух, i наш, i мiжнародний… От вгодуємо, чуєш, кабана так, щоб сало було на двi долонi…

Тiтка Ликерiя скривилась i вдарила долонями по кожусi.

– Де ти бачив сало на двi долонi?

– На нашому кабанi, гляди, ще й товще буде.

– А щоб тебе та бодай тебе! I тут хвальби повнi торби! – нарештi посмiхається тiтка i за спiвчуттям звертається до мене: – Маємо ж порося трохи бiльше за рукавицю, ще коли його кинемо на годування, а чоловiк уже сало мiряє! – i звертається до дядька: – Гляди, ще здохне воно.

– Не здохне, дорiжемо, –  втiшає чоловiк жiнку.

– Дядьку, а масть ви пiдiбрали в самiсiньку точку? – допитуюсь я, бо не дуже схоже, щоб лошата були найкращi на всю Лiтинщину.

– А як же iнакше?! Ось подивись – тепер срiбло на них, –  ворухнув батогом паморозь на пiдручному, –  збереш срiбло – золото побачиш. Жаль тiльки, що на борозному дрiбна зiрка. Але я її бiлою фарбою збiльшу.

– А господи, чи ти недоколиханий, чи в тiм’я битий? -обурюється тiтка Ликерiя, не сумнiваючись, що на борозному таки побiльшає зiрка.

– Сiдай, Михайлику, провезу, як президента, i плати не вiзьму! – крутнув дядько батогом над головою, а лошата прищулили вуха.

Я вискакую на духмяне з ромашкою сiно, охоплюю руками Iвана, а дядько гикнув, трусонув вiжками, цьвохнув батогом. I от пiд копаницями тьохнув, присвиснув мерзлий снiг, попереду заспiвав дзвоник, а вiд саней, все бiльше дивуючись, почали втiкати паркани, городи, дерева й хати.

– Ой, не жени так, Миколо, бо всi мої кiсточки, мов на решетi, перетрусиш, – – застогнала тiтка Ликерiя, а ми з Iваном засмiялися. –  Чуєш, не лети, мов байбас на весiлля.

Та хiба тепер дядько Микола почує голос жiнки?

– Вйо, мої, не чужi! – шаленiє вiн, шаленiє снiг, зриваючись з-пiд копит i з-пiд крил саней, шаленiє свiт, дугами вiдлiтаючи вiд нас. От у мою душу вскакують i починають борюкатися острах i радiсть, а невидимий швець у мiжплiччя забиває цвяшки. А лошата вже не чують пiд собою землi – здається, от-от санки пiдiймуться вгору й полетять над здивованим селом. О, вже й знялися вони! Несподiвано ми чуємо трiск, щось пiдкинуло нас ближче до сонця i жбурнуло набiк? ми всi, наче картопля, вивалюємося у снiг, а зверху нас накриває сiно, i рожни, i дошки, що повилiтали з саней. Я тягнуся рукою до обличчя – як воно там, а до мене водночас долiтають два голоси:

– Тпру, тпру, змiї!

– Хiба ж ти чоловiк? Хiба ж у твоїй голомозинi тримається розум? Чи ти покалiчити-осиротити дiтей найнявся? Дiточки, лебедята мої, чи ви живi-здоровi?

Коли я, обтрушуючи снiг i сiно, пiдводжусь на ноги, то бачу присоромленого дядька Миколу i. вкрай обурену тiтку Ликерiю. Тепер з неї сипався снiг, наче з дерева, а на її жовтих лицях займалися давно пригаслi рум’янцi.

– Хiба ж я вiдав, що вони такi? – справдовується провинник. У нього навiть вуса посмутнiли. –  От усе ж село знає, що маю в руках ведмежу силу, а вдержати цих змiїв нiяк не змiг. Та за цi лошата ми з тобою, голубко, озолотимось вiд голови до самiсiньких п’ят.

– Аж до самiсiньких п’ят? – враз подобрiшала тiтка Ликбфiя і чогось зиркнула на свої закаблуки.

– Ще й за п’ятами трохи лишиться, –  не моргнувши, запевняє дядько Микола, i ми всi починаємо смiятись.

– I що ви скажете на це? – примирливо розводить руками тiтка Ликерiя. – Самi бачите: чоловiк у мене-як дуб, а розуму в баняку – з жолудь.

– I нащо мої слова красти? – не сердиться, а посмiхається дядько Микола й починає вкладати в сани дошки, рожни й сiно. –  Сiдайте, сiдайте, на щастя, не обломились.

– Ви собi як хочете, а я пiшки, бо ти, нерозсудливець, i душу на цвинтар завезеш. –  Тiтка Ликерiя рiшуче обминає санки й прямує додому.

– I нащо трудити ноги, коли своя худобина є? – дивується дядько Микола, торкається рукою потилицi, а далi звертається до нас: – А ви, збитошники, теж пiшадрала додому пiдете?

– А ми, дядьку, з вами хоч на край свiту, бо так ще нiколи не їздили.

– Правда? – радiє дядько Микола, i щось дитяче, зворушливе проходить по його кирпатому, веснянками приiмленому виду.

– Правда, дядьку.

– Ну, спасибi, спасибi, –  дякує менi, хоча б треба було зробити навпаки.

Пiсля цього дядько Микола поважнiє i вже без вiтерця довозить нас до свого двору, де смачно чухається об рiжок комори оте, з

рукавицю завбiльшки, порося, на якому має бути сало аж на двi долонi.

Дядько Микола одразу дiстає вепра кiнчиком батога:

– Ти чого, безпардоннику, вичухуєш сало? Це для того тебе годуємо, як герцога?

Безпардонник кувiкнув, вiдскочив убiк i здивовано задер на дядька рожевого п’ятака.

– Красивий, красивий, –  пiдхвалює його дядько, а нам з Iваном знову стає весело.

Вiд дядькової оселi я проворно вискакую в завулок i мету на ковзанку – землi пiд собою не чую. Заяча шапка спадає менi на очi, я поправляю її помахом голови i мало не налiтаю на батька. Рослий, широкоплечий, вiн легко йде по землi, дарма що на його плечах лежить кропив’яний, певне, з пашнею, клунок. Побачивши мене, батько сповiльнює ходу i примружує одне око, оте, в якому й побiля якого найбiльше назбирується насмiшки.

– Ти куди отак метеш?

– Чого це мету?

– А хiба не бачиш, як за твоїми ногами метелиця знiмається?

– Я назад не дивлюся.

– Все часу нема?.. То, виходить, скоком-боком–i на ковзанку?

– Чого скоком-боком? Я прямiсiнько-прямо iду собi.

– Воно ж по чоботях видно, що прямо: один дивиться на лiд, а другий на шевця. I тобi ще не надокучила ковзанка?

– Чого б вона мала надокучити?

– Ти ж туди ходиш, як пiп до церкви. I за що тiльки тебе вчителька хвалить?

– А ви й не знаєте? – вiдповiдаю смiливо, бо тато, бачу, в гуморi.

– Нi, поки що не знаю.

– То пояснити?

– Пояснюй.

– За те, що в моїй головi меншає полови.

– От чого не бачу, того не бачу. Я роблено зiтхаю:

– Зблизька, тату, завжди гiрше бачиш, особливо в свого.

– Яким же ти язиканем ставi – дивується i посмiхається батько, i посмiхаються усi темнi крапки в його сiрих очах. –  А тепер – гайда додому.

Радiсть одразу наче вiтром здмухнуло, серце моє падає в холод, а губи кваснiють.

– Чого це знову додому? Я ж тiльки-тiльки з дому. I дров нарубав, i Обмiннiй сiна заложив, i мамi води принiс.

– Не переробився?

На цю каверзу я вже й не знаю що вiдповiсти, але так менi стає гiрко, що й не кажiть. Батько це помiчає i вже говорить лагiдно, без насмiшки:

– Треба, Михайлику, змолоти гречки, – поворухнув на плечах свого кулика.

– На жорнах? – питаю невдоволено, бо страх як не люблю крутити жорна: вихаєш ними, а тобi аж усерединi вихається.

– Нi, на вiтряку.

– На вiтряку? – оживаю трохи. –  Ми з вами поїдемо на вiтряк?

– Поїдеш, синку, сам, бо менi зараз треба йти на роботу. Найнявся – продався, –  i тато посмутнiв. Тепер вiн аж вилузувався iз шкури, щоб заробити на корiвчину.

– На чому ж я поїду?

Тато зганяє з очей далеке видiння i насмiшкувато зиркає на мене:

– Догадайся сам, ти ж страх метикований у нас.

– Аби ж ви так завжди казали.

– Тебе похвали, то хата догори дном стане. То не догадався, на чому поїдеш?

– Еге, догадаєшся, що у вас…

– Запряжешся у свої санчата та й, присвистуючи, пометеш з гори у долину. Скiльки тут тiєї гречки? А вже скоро свят-вечiр. Треба стiльки млинцiв напекти, щоб ти за ними не бачив мене. То як?

– Де моє не пропадало! Поїду, тату!

– О, тепер бачу, що в твоїй головi трошки поменшало полови. Iнший би, певне, бiльше сурмонився.

– Та хiба ж я не ваша дитина? – одразу набиваю собi цiну, за це схоплюю “лепетун” i вже безжурно йду за батьком, намагаючись попасти у його слiди. А кроки в мого тата широкi, й, коли йому доводиться йти кудись iз мамою, вона прохає, щоб вiн притримував ноги вуздечкою…

От уже клунок i хворостина вiд собак лежать на санчатах. Я вчеплююсь у мотуз i, як завжди, без особливої радостi вислуховую усi маминi остороги:

– Ти ж не лети, як без голови, бо впрiєш i простудишся. А коли вискочить яка-небудь собака, то май розум пiд чуприною, коли вона його не має. Як поїдеш до вiтряка, не вергай клунок поперед себе, бо пiдiрвешся i треба буде шептуху кликати. Попроси когось пособити. А увiйдеш у вiтряк, скинь шапку i поздоровкайся по-людськи. I не гасай вiд мучника до коша; вiтру там без тебе вистачить. Борошно ж укладеш так, щоб гузир був зверху. I не забувай…

– Не забуду, мамо, – одразу ж забуваю добру половину її осторог, смикаю санчата i вихоплююсь за ворота, що й досi мають звичку розмовляти з вiтрами й морозом. А за ворiтьми ширшає день, переганяє аж до неба пiдсиненi тiнi, а в саме небо врiзались вiтряки i намотують на свої крила сонячнi нитки i час.

Вiдколи пам’ятаю себе, я люблю вiтряки, люблю посвист їхнiх крил, гудiння млинових жорен, i присвист, i зiтхання ковша, коли вiн вбирає в себе зерно. Вiтряки навiть входять у мої сни, оживають у них, як люди, i говорять, як люди. Я завжди з радiстю їхав на вiтряк i з дiдусем, i з батьком, а тепер уперше їду сам. Це мене робить бiльшим у своїх очах: я вже зараз не якийсь шибеник, лихотворець, очмана, торохтiй, пошкодерник, паливода, нечупайло, а батьковi-матерi помiчник, який може i на людей подивитися, i себе показати. От аби ще на менi галiфе було, то пишався б я, мов турецький бiб у горосi. Але мати не дуже поспiшає вгнатися за модою i навiть запевняє, що за галiфе скорiше будуть чiплятися собаки.

З фiльварку, прошурхотiвши через ребристий мiст, я опиняюсь на тiй дорозi, що вiддiляє поле вiд левади. На левадi за верболозами тепер зiбралося стiльки синяви, що можна в нiй брести по колiна, як водою. А як виграє на рiчцi прострiлений сонцем лiд! Ось де я мав розкошувати з вiтром, аби не стрiвся з татом. Та хiба i зараз не можна з санчатами звернути на леваду? От поверну на городи i побреду по колiна в синьому цвiту.

Поки отак розмiрковую, мене починає наздоганяти скрип саней i форкання коней. Навiть не оглядаючись, я узнаю, що це їде хтось iз небагатих людей, бо упряж на конях не рипить ремiнням, не обзивається залiзом. Я звертаю з дороги, щоб дати дорогу коням, i радiсно стрiчаюсь з поглядом кошлатобрового дiда Данила, рiдного брата моєї бабусi, який теж їде на вiтряк.

Цiле лiто дiд Данило живе на пасiцi в лiсах, а увесь рiк пахне вощиною, медом i травами. Вiн має дуже гарнi, що плачуть на морозi, очi, лагiдну посмiшку i трохи скорботнi уста, на якi не назбирувались нi злоба, нi погане слово. I такий вiн увесь чепурний та охайний, що менi одразу хочеться кудись заховати свої руки.

– О, Михайлику, бач, де ми здибались з тобою! – радiють дiдовi очi, i радiють сльозинки в них. Вiн устає iз саней, пiдходить до мене й кладе велику руку на мою шапку. I навiть од дiдового кожуха вiє не чимбарнею, а зiллям. –  Як ти, дитино, живеш?

– Добре, дiду, живу.

– Воно й видно, –  смутнiє весняний цвiт в очах старого бджоляра. –  А де ж Обмiнну подiли, що сам чешеш на вiтряк?

– Позички притерли їй ногу. Є ж такi люди, що не мають до худоби нiякого понятiя.

– На корову ще не розжились?

– Нi.

– Вчишся ж добре?

– Добре, дiду.

– Чував, що ти свiжопам’ятний у нас. Вчителька вуха не крутить?

– Вона в нас добра.

– I все одно вам треба, хоч зрiдка, крутити вуха, –  вiд цього розум прибавляється в головi. Чого ж ти до мене влiтку на пасiку не приїжджав? – перекладає мiй клунок у сани, а санчата причеплюе до рожна своїх саней.

– Якось так вийшло, – сам дивуюсь, як я не заглянув на пасiку. –  В новому роцi неодмiнно приїду.

– Гляди ж менi i вважай, що новий рiк уже почався. Ти знаєш, як вiн починається? – вмощує мене побiля себе i прядiвляними вiжками торкає коней.

– Нi, не знаю.

– Може, розказати, чи ти не з цiкавих? -смiються i плачуть дiдовi очi,

– Мама кажуть: такий цiкавий, що далi вже нiкуди. Розкажiть.

Дiд Данило пускає в бороду i в вуса таку посмiшку, наче вiн трохи глузує сам над собою, i неквапливо починає розповiдати:

– Оце ж коли зима обриває з днiв тепло, коли вони стають найменшими i найхолоднiшими, то коваль над ковалями – сам Сварог – у своїй кузнi кує новорiчне сонце, кує, не покладаючи рук, ще й придивляється, щоб нiде не було окалини, бо тодi влiтку не вигрiються нi люди, нi худоба, нi дерева, нi рослини. Вiн у цьому знає толк i трудиться на совiсть. От скує вiн сонце i кличе до себе велетня Коляду. Приїжджає Коляда, впряжений у свої сани, як ти в свої санчата, вкладе на них сонце i їде та й їде, i їде та й їде з ним аж до самого неба. Доїде до неба, до нахололої сонячної оселi, пiдважить сани, а сонце скiк з них у свою оселю, а з неї i вигляне до людей. От з цього дня i починається новий рiк. Бач, ти й не читав такого? – бринить насмiшка в голосi старого.

I хоча я знаю, що це казка, а все одно вже бачу в кузнi коваля над ковалями Сварога, а бiля самiсiнького неба стрiчаюся з Колядою, помагаю йому пiдважувати сани з сонцем, ще й одним оком заглядаюв ту оселю, де живе сонце, – може, воно теж має дiтей, то я з ними на ковзанку побiг би.

– От ми й приїхали, –  дiд руйнує моє видiння.

Я зiскакую з саней i знову опиняюся перед iншою казкою – перед посивiлими крилами вiтряка, що впилися сонцем i струшують на землю сльози.

На вiтряку сьогоднi завiзно. Бiля мiшкiв i на мiшках стоять i сидять селяни, а дехто навпочiпки грiється коло макiтри з розжареним вугiллям. Помiж хлiборобами дженджуриться в розкiшнiй синiй бекешi i сивiй смушевiй шапцi Юхрим Бабенко. I хоча вiтер наскрiзь продуває вiтряк, Юхрим не застiбає своєї бекешi, –  хай усi бачать його австрiйське галiфе та англiйський френч, пiдперезаний ременем з долоню завширшки.

Юхрим таки доскочив свого: спочатку став працювати у волостi податковим збiрщиком i, хоча люди прозвали його волосним здирщиком, все одно якось вискочив у повiт i працює там аж фiнiнспектором. На новiй службi вiн ще бiльше запишався, зашляхтився, але став менше вживати писарських слiв – кинувся до полiтичних. Тепер, кажуть, до Юхрима попливли грубi грошi, не стiльки чистi, як нечистi. На його весiллi, розповiдали гостроязикi, навiть пташине молоко було, а оркестр приїхав з Вiнницi i для господаря грав тiльки польку-бабочку. На службi зеленi Юхримовi очi помаснiшали, коржастi щоки пiдiйшли, притопили носа. Причепи пiд нього кiлька волосинок – i кiт котом. Я стою бiля дверей, вбираю в ноги м’яке гудiння вiтряка, i менi здається, що Юхрим от-от замурчить. Вiд цiєї зовсiм непотрiбної думки смiх ну нiяк не може втриматись усерединi. Я його чавлю, притримую губами, а вiн пирскає i надимає мої щоки. Нi, видко, не вийде з мене, як говорить дядько Володимир, гречної дитини, – пiду я в свiй перчистий, веселогубий рiд.

Юхрим пiдозрiло черкнув мене поглядом раз, удруге i в’їдливо запитав:

– У тебе, жовтодзюбе, є баланс у головi?

– Натурально! – зопалу вiдповiдаю Юхримовим словом, а воно одразу спалахує в круглих очах iнспектора таким зеленим зловiстям, що я враз прикушую язик i розпутую ноги.

– Ти ще смаленого вовка не бачив? – пригинаючись, посунув на мене Юхрим.

Я опиняюсь за ковшем i звiдти здивовано й перелякано перепитую:

– Смаленого?.. Нi, не бачив.

– То побачиш! – обiцяє Юхрим i намагається вхопити мене рукою за вухо. Я вiдскакую далi, а фiнiнспектор стає на моє мiсце й продовжує: – Побачиш, побачиш! Як не тепер, то в четвер. Без смаленого вовка в тебе не обiйдеться…

I Юхрим таки вгадав: не один раз у недобрi четверги крутився бiля мого слова той смалений вовк, який одне око засклив вульгарним соцiологiзмом, а друге гнiтючо-сiрою пiдозрою…

Та це було потiм… А зараз я маю неждану допомогу. До Юхрима пiдходить отой дядько Шевко, що вилiтає з усiх служб, i презирливо питає:

– Ти чого, огиднику, причепився до дитини? Ще рано з неї податки тягнути – дай пiдрости.

– Та хiба я за податком? – розгубився Юхрим.

– А що ти iнше вмiєш? Ти вже й на рiдну матiр, i на стеблину, i на зернину дивишся очима збiрщика. Нападлючив у селi, нападлючиш i в мiстi.

– А ви не збирали в селi подать iз городiв? – ошкiрився Бабенко.

– Так то ж була весела подать. У тебе на таку нiколи не вистачить кебети, –  неждана добрячо-хитра посмiшка починає решетувати на обличчi дядька Шевка усi його веснянки: чоловiк, певне, згадує свою останню посаду, прицмокує устами й нiчутiнку не журиться.

Минулого року його таки призначили уповноваженим по розподiлу садибних дiлянок. Дядько Шевко охоче взявся за цю роботу i встановив собi за надiл садиби незаконну оплату: двi пляшки самогону, десять яєць i кусень сала. Правда, увечерi вiн свiй прибуток чесно пропивав iз людьми, –  нiчого не приносив додому. I все б у нього було гаразд, якби одна тiточка, в якої не було шматка сала, не поскаржилась на нього дядьку Себастiяну.

За Шевка взявся громадський суд. Судили його в школi, згадували провини в минулому i дивувались, як вiн знову пролiз на посаду. Нарештi хтось запитав Шевка:

– I ти, дрiбносовiсний, не мiг нарiзати бiднiй жiнцi город без сала?

– А на чому б я тодi яєчню пряжив? – обурено вiдповiв Шевко. I це наївне оправдування привернуло всiх до бiдного дядька Шевка. Школа затряслась од смiху: реготали i слухачi, i суддi, i позовниця. Вона першою сказала:

– Вiдпустiть його додому пряжити яєчню.

Шевко заклiпав повiками i зворушено заговорив до позовницi:

– Спасибi, серце, i ходiм до мене на вечерю. Я, чуєш, як добре попоїм, то моя душа тодi наче на подушцi лежить…

А от на мене вiтром налiтає чорнобородий журавлистий мельник Iван, який живе за рiчкою i має дуже гарну жiнку. Вiн теж, як бiльшiсть дорослих, має звичку прикидатися, не впiзнавати тебе I так говорити з меншими, нiби вони тiльки сьогоднi побачили свiт. Але хiба нам звикати до цього?

– Ти що, приїхав сюди зуби продавати? – гримає дядько Iван i одразу робить три справи: грiзно витрiщує очi, трясе бородою i витрушує з неї муку.

– Нащо менi ця кумедiя? – споважнiвши, вiдповiдаю на запитання запитанням i, статечно торкнувшись рукою шапки, вклоняюсь мельниковi.

– А чого ж ти щоки, як на вiтер, надимаєш?

– Щоб краще вiтряк молов.

I це дуже подобається мельниковi. Тепер уже вiн сам починає смiятися:

– То ти, видать, хазяйська дитина. Чи не пристанеш до нас у прийми?

Тут уже я не знаю, що вiдповiсти, тiльки мовчки дивуюсь: чого це всi дорослi так люблять говорити дiтям про сватання, одруження i прийми? Деякi родичi пiдбирали менi молоду ще тодi, коли я й до школи не ходив. Напевне, думають: нам оте в головi, що i їм? Дядько Iван, очевидно, догадався, що передав кутi меду, i вже пiдходить з iншого боку:

– Ну, а ти часом не циганське або волоське дитя?

– Та нi, я бiленький. А от ваша Люда чорнява, –  може, вона волошка?

– То ти навiть мою Люду знаєш? Чий же ти будеш? Ой дядьку, дядьку, добре ви знаєте, чий я, i краще б не питали цього. Менi одразу стає незатишно на серцi, бо згадую одну з своїх найбiльш нецiкавих пригод.

Вiтряки завжди вабили нас, малечу, i своєю красою, i якоюсь таємничiстю, i розмовою з самим небом, i особливо крилами, до яких, коли вони поволi рухались, можна було причепитись, на дурничку покружляти, завмираючи, побачити невидимi з землi села, ще й показати пастушкам свою одчайдушнiсть. Робили це хлопчаки, робив i я. I от одного разу, коли, затаївши подих, я розкошував на крилi, хтось неждано зв’язав мене руками, вiддер од крила, а далi влiпив кiлька ляпасiв по тому мiсцi, яке найбiльше провинилося перед людьми. I тiльки пiсля такої операцiї я побачив не так сердитого, як наляканого дядька Iвана. Раптом вiн пригорнув мене до себе, i в його очах я побачив велику тугу.

– Що ти робиш, дитино? – аж застогнав мельник. –  Зiрвешся з крила – батька-матiр осиротиш або на безвiк залишишся калiкою. Жаль буде життя, та нiчого не зробиш… Не гнiвайся на мене – бив тебе не я, а моя печаль.

Отi слова i туга в очах одразу розтопили бiль i образу.

– Не будеш бiльше так робити? – провiв дядько рукою по очах.

– Нi.

– Побожись. Я побожився.

– От i маю собi хрещеника, –  посмiхнувся мельник i попрощався зi мною, як з дорослим…

Напевне, й дядько Iван згадав оте давне, але заговорив про iнше:

– В тебе яка гречка?

– Яка ж вона може бути?

– Золота чи проста?

– Мiшана: трохи золота, а трохи проста.

– Значить, на багатство йдеться, –  жартуючи, дядько Iван засипає в кiвш моє зерно, а мене ставить до мучника.

– Чого ви пропустили на дурняк замурзу? – невдоволено забурчав Юхрим Бабенко.

– Бо нема в дитини нi галiфе, нi бекешi, –  безжурно вiдповiв мельник.

– Еге ж, еге ж, –  погодилось кiлька голосiв. –  Малого треба ранiше вiдпустити. – І добрi людськi очi своїм теплом огрiвають мене.

Я червонiю од людської доброти i схиляю голову до мучника. А в нього вже летить-труситься мука, ще й окантовує себе чорною лускою. Це ж так приємно рукою вибирати тепле-тепле борошно, дихати його пилком, ще й прислухатися, як хтось над тобою, бiля ковша, веде небилицю:

 

Iду я собi та йду,

Аж стоїть церква на льоду –

Млинцем зачинена,

Ковбасою защiбана,

Салом замикана,

Маслом запечатана,

Вкусив я масла – вiдпечаталась,

Вкусив я сала – одiмкнулась,

Вкусив я ковбаси – одщiбнулась,

Вкусив я млинця – одчинилась.

Входжу я в дверi, аж там – фе! –

Стоїть фiнiнспектор в галiфе…

 

Увесь вiтряк одразу вибухає реготом, а Юхрим знизу, вiд мучника, починає шпетити когось найнепотрiбнiшими словами.

– Аса, прояво! Хiба це про тебе говориться? Хiба ж ти один фiнiнспектор в галiфе? – розважливо обзивається згори приємний баритон. –  I чого в тебе губа, як на коловоротi, лiтає? Бач, якого при дiтях налихословив, а вже й одружитися встиг. Коли вже ти, поганче, прийдеш по розум до голови, а не до iншого мiсця?

I знову усiм стає весело, тiльки один Юхрим шкварчить, як сало на вогнi, i розтрушує зелену злiсть iз очей:

– Я ще доберусь, розумнику, натурально, до твоєї шкури. А розумник безтурботно вiдповiдає:

– Видно, з чиєї голови виросте довбня. I знову люди так починають перехитуватись от смiху, що мельнику доводиться крикнути на них:

– Та поменше витрушуйте регiт, бо аж завiтрило, –  муку розвiє!

Уже присмерк обсiяв снiги нiжним рожево-блакитним пилком, коли я з борошном повертався в село. Позад мене крила вiтряка перелопачували вiтер i снiг, поперед мене в долинi готувалися до весiлля верби-нареченi, а за ними ревнивим затуманеним оком дивилося небо. I от уже зникло це око, поголубiли верби, поголубiла дорога, крiзь снiг туманом дихнула долина, а я собi йду та йду по самiй серединi раннього вечора. I легко йти моїм ногам по землi, i легко летiти моїм думкам по всiх свiтах…

От уже я стаю не я, а велетнем Колядою. За мною поскрипують не санчата з клунком, а сани з самим сонцем. Нелегко менi саме сонце везти. Але я впираюсь ногами в землю i везу його аж до неба. Отут треба зiбрати всю силу, пiдважити сани i в акурат пустити сонце в його оселю, щоб ним утiшались i люди, i худоба, i поле, i рiки, i лiс.

I поки я обмiрковую, як буду пiдiймати сонце, як потiм загляну в його оселю, позаду неждано обзивається смiх. Я оглядаюсь i на клуночку бачу червону хустку, а голови не бачу.

– А хто це на дурничку причепився до саней?! – гримаю на хустку, що прикрила мiй клунок.

– Хi-хi-хi, –  озивається придушений смiх.

– Ану, покажися – побачимо, кого веземо! – грiзнiє мiй голос.

– Це я, –  пiдiймає голову Люба i так заливається смiхом, що на її хустцi починають танцювати пацьорки. Далi школярка зiскакує з санчат i аж перехитується од реготу.

– Отак весело?

– Таки весело! – аж пританцьовує Люба позаду санчат.

– Сльота!

– Вiд сльоти чую, –  нiчутiнку не ображається дiвчина.

– Звiдки ж ти взялася?

– З хутора вiд своєї тiтки Софiї йду, вiд тiєї, яку викрав дядько Василь.

– Викрав?

– Еге ж, бо в них така любов була, як у пiснях. А батьки тiтки Софiї стояли не за любов, а за багатство. Так дядько Василь уночi викрав її в однiй сорочцi. I нiчого-живуть собi, як люди… Я ще здалеку побачила тебе, пiдкралась, примостилась на санчата, а ти навiть i не почув.

– Теж менi вага, –  зневажливо кривлю губи. –  Скiльки вас на фунт iде?

– I не задавайся! – пiдходить Люба до мене i вхоплюється рукою за мотузок вiд санчат.

– Краще сiдай – пiдвезу!

– Тобi ж тяжко буде.

– Комарем бiльше, комарем менше – все одно.

Спочатку я вiз Любу, потiм вона таке зморозила – що пiдвезе мене! От було смiшно! А далi ми виїхали на пагорб i почали спускатися втрьох – я, Люба i клунок. Хто ж не знає, що головне у спусканнi – це внизу з розгону вивалитись у снiг. От i почали ми вилiтати з санчат теж утрьох. А коли клунок придавив Любу, я поклав його бiля верби, –  i нам удвох стало краще i їхати, i падати, i пiдiйматися, i обтрушуватись.

Уже зорi засiяли небо, уже мiсяць вийшов парубкувати, а нам аж гуло у вухах вiд спускання. Та ось Люба першою почула з поля голос дiда Данила.

– Що вiн тiльки подумає про нас? – сполохано запитала мене.

– Та доброго не подумає, –  погодився я, i ми чимдуж помчали в село, що вже низом вигойдувало тiнi, а вгору посилало дими. На шляху, прощаючись, Люба сказала:

– Ти б колись, Михайлику, i до нас заскочив. Iдеш собi з ковзанки, то й заверни в наш двiр.

– Якось i заверну. А кiзочка у вас i тепер живе?

– Живе, бо куди ж їй з перебитою нiжкою? I сiрi курiпки у нас є. Їх дуже хотiв купити дядько Сергiй. Йому, скаженому, хотiлося вкинути їх у суп. А мама не продала, –  хай собi живуть! I принеси менi щось читати, а я тобi яблук дам. У нас навiть тiролька французька є, щiчки у неї червонi, прямо, як у дiвчини.

– Як у тебе?

– У мене ж смаглявi… У-у-у, противний, –  уже спiдлоба глянула на мене i ображено вузликом випнула уста.

– Це ж я пожартував.

– Знаємо, знаємо тебе, просмiшника. У вашому роду всi насмiшкуватi.

– Еге ж, –  погоджуюсь я. –  I найгiрше, усi самi себе не жалiють: тнуть язиками, як ножами.

– Це ви такi, певне, вiд природи, – посмiхнулася Люба. – Iди здоров.

I я пiшов. А коли оглянувся, Люба ще стояла бiля хвiртки, оббивала з чоботят снiг i дивилася менi вслiд. Нi, вона таки славна дiвчина, хоч i рiдкозуба. Бiля ворiт мене вже чекали i тато, i мама.

– Доклешняв? – насмiшкувато запитав батько.

– Та якось дотарганився, –  поважно вiдповiв я. –  На вiтряку завiзно було.

– За цей час можна було б i коня з копитами зварити. Чи, може, ти вчорашню воду доганяв?

– Та вiн, певне, з усiма горбками i собаками здоровкався, –  посмiхнулася мати.

– Або на ковзанках чоботи дiрявив, –  додав тато i так подивився на чоботята, що мої ноги обсипало жаром.

– Ще дитя воно, –  заступилася мати, –  та все одно вже маємо помiчника.

– Авжеж! – насмiшкувато погодився батько, iз розмаху вихнув мене вгору й посадовив на своє плече. Я з несподiванки зойкнув, обома руками охопив його шию, а до мене крiзь коване гiлля ясенiв наближаються найкращi зорi мого дитинства i притишений спiв отих далеких лебедiв, що назавжди залетiли в мої сни i життя.

Розділ 6 – 8

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *