Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Зміст творів 7 клас / Михайло Стельмах, “Щедрий вечір”. Розділи 6-8

Михайло Стельмах, “Щедрий вечір”. Розділи 6-8

Михайло Стельмах, “Щедрий вечір”. Розділи 1-5

РОЗДIЛ ШОСТИЙ

Тепер, лягаючи спати, я вже не кладу свої чобiтки пiд голови, але й не ставлю в ногах, бо тодi до них частiше буде приглядатися тато. А такi оглядини, ох, нiчого доброго не вiщують менi.

Ну, хiба ж я винен, що пiдошви чогось аж горять пiд моїми ногами, каблуки, нагнiвавшись один на одного, подаються врозтiч, а пiдкивки на них протираються, неначе папiр? Чомусь оцi згризенi на ковзанцi пiдкiвки найбiльше дивували й гнiвили батька. Вiн цупко, наче мене самого, за вуха пiдтягував до свiтла понiвеченi чоботята й скрушно похитував головою:

– У тебе, шибенику, й залiзо не заiржавiє, –  нацiлював на пiдкiвки i очi, й товстуватi губи: одну – з цурпалками вусiв, а другу – з вм’ятинкою.

По них я безпомилково догадувався, який настрiй у батька, й, повинивши голову, або мовчав, як рибина, або наче зажурено кидав:

– Хiба тепер залiзо? Вiд цих слiв батькова вм’ятинка здригалася, брала “соб”, а самого батька з чобiтьми в руках починали розхитувати веселощi, до тата приєднувалася матiр, а далi i я з-пiд самого грому вскакував у смiх…

Зараз, напевне, багато хто й здивується: чого такi самi звичайнiсiнькi слова могли звеселити людей? Тому доведеться повернутися до тих рокiв, коли крiзь руїни, нестатки й шкварчання рiзних та всяких непереможно пробивалося нове. Тодi деяка немудра продукцiя, що скупо доходила до села, нiяк не могла викликати захоплення, i її по-рiзному гудили чи лаяли – все залежало вiд характеру i ставлення огудця до того, що звалося “таке врем’я”.

I от, кажуть, на якомусь ярмарку одна в’їдлива тiтка, вибираючи вальок бiлої глини, зневажливо прорекла:

– Хiба тепер глина? От колись, за царя, була глина… I цi темнi слова тiтки, якiй навiть теперiшня глина не змогла догодити, розвеселили веселогубих покупцiв i пiшли гуляти по Українi милiй, вибиваючи посмiх у добрих людей. Кине хтось, наприклад, докiр парубкам, а його й присадять насмiшкою:

– Хiба тепер парубки? От колись були парубки… Оцей жарт i мене кiлька разiв рятував од капосного знаряддя, яке в нас i пiсля революцiї звалося ремiнцем…

Сьогоднi батько теж отак узяв чоботята -за полотнянi вуха, що менi захотiлося чимсь захистити свої вуха. Тато пiднiмає чоботи до слiпака i перед оглядинами косує на мене:

– То як воно?

– Буває гiрше, –  невпевнено вiдповiдаю i хочу перевести мову на трохи безпечнiшу стежку: -Тату, а на Фiлiппiнських островах буває зима?

Ох, як би добре було, аби тато згадав тi країни, де побував на крейсерi “Жемчуг”, i забув про мої чоботята!

– А тобi нащо це?

– Iнтересно.

– Чи не думаєш i туди на ковзанку забратись?

– О, менi й наших вистачить.

– На Фiлiппiнах нема зими i ковзанок нема. Ще якесь запитання з географiї задаси? – Тато одразу розгадав мої хитрощi, i в мене покваснiшало на душi.

Мати ж мовчки пряла свою пряжу – красиво з вiдведеної руки аж до самої долiвки пускала тугий починок; вiн гудiв, неначе джмiль, i десь навiвав тi видiння, коли по лузi чи в лiсах, розганяючи джмелiв, нахилиться до трави наша корiвчина. Хiба ж я не знаю, що кому думається? А звiдки чекати собi допомоги? Оцi капоснi чоботята не раз i не два доводили мене до синього смутку. От якби оце зараз хтось здогадався завiтати в гостi. У нас i горох пряжений є. Я прислухаюсь до клунi й двору, але там тихiше, нiж у моєму вусi.

– Таки протер! – дивується батько, назбирує в мiжбрiв’я гнiв i точнiсiнько повторює те, що завжди чую у таких випадках: – У тебе й залiзо не заiржавiє!

А менi жаль стає себе: хiба ж я винен, що цi гемонськi пiдкiвки протираються за кiлька днiв?

– Тобi треба купувати залiзнi, тiльки залiзнi чоботи, –  продовжує батько оглядати взуття.

Я одразу ж прикидаю в головi: “От аби справдi розжитися на залiзнi чоботи! Їм би зносу не було! Пiдмотай бiльше онуч i розкошуй на льоду без опаски.

– А це що? – Батько торгає каблук, який чогось почав хитатись. Батькове око спочатку дивиться на мене, потiм на лiжко, де, звинувшись, дрiмає ремiнь, i знову на мене. –  Чого ж губи зашнурував? Що це?

– Каблук, –  безнадiйно зiтхаю.

– Сам знаю, що каблук! – грiзнiшає батькiв голос. –  А чого це вiн нацiлився на попiвську леваду?

Хто ж його знає, чого вiн туди нацiлився? Я печу ракiв, знову зiтхаю, меншаю, i душа моя меншає, а в думцi все одно на мить опиняюся на попiвськiй левадi, де ковзанка отак нiвечить мої чоботята. Нi, видко, нiчого путящого не виклепається з мене, доведеться iти в шевцi-латошники. Поки я, вскочивши в безнадiю, ганьблю себе, надворi озивається Рябко. О! Iнколи навiть гавкання може здатися музикою! З моїх думок одразу вилiтають i шевство, i острах.

– Хтось iде, –  обiзвалася мати. –  Вийди, Панасе, бо хiба довго добрiй людинi наскочити на стовп  клунi?

Тато виходить. Я веселiшаю, прихапком беруся за книгу, а мама, жалуючи мене, посмiхається:

– Чи не пора вже тобi, патякало, пожалiти i чоботи, i ноги?

– За ноги, хоч я їх улiтку б’ю, нiхто не сварить мене, –  бурмочу собi пiд нiс. –  Коли б то в нас одна була цiна i ногам, i чоботятам!

– I скажеш таке, –  розсмiялася мати й повернула вухо до дверей: в клунi аж задзвенiли чиїсь промерзлi чоботи – хтось довго на морозi ходив.

Незабаром до хати ввiйшов батько зi своїм кремезним братом Яковом, сила якого вiдчувалася навiть у складках кожуха.

– Добрий вечiр! – вiтається дядько Якiв, неслухняною правицею розстiбає кожух i ставить на стiл двi зеленi пляшки з пивом, що стало льодом. –  Ну й мороз узявся на нiч – аж шкварчить. Чи не поставиш, Ганно, це пиво у пiч? – киває на пляшки.

– Можна i в пiч, –  дивується мати, чого це завiтав до нас дядько Якiв, який через свою машинерiю i на свiт божий не показується.

Талант мого дiда найбiльше успадкував дядько Якiв, –  вiн був i ковалем, i слюсарем, i столяром, i стельмахом, i токарем. Жодна путяща залiзяка, що потрапляла в село, не минала його рук. У вiйну вiн добрався i до снарядiв – вибирав з них начинку, а з сталi варив лемешi. На такому дiлi його спiткало лихо: один снаряд розiрвався, розвалив кузню, вiдчикрижив i кудись позадiвав чотири пальцi з лiвої руки майстра. Ох i шкодував за ними дядько, прийшовши до пам’ятi, i все просив рiдню розшукувати їх у дворi i городi.

– Разом вони робили, то хай би разом i вiдпочивали, –  казав дядько i кляв тих люциперiв, якi додумалися повтискати в залiзо смерть. –  їх би, недолюдкiв, заклепати в те залiзо i вистрелити на океан.

Коли зарубцювалась його лiвиця, коли вiн якось навчився орудувати цурпалком руки, –  знову взявся за снаряди, бо людям треба було орати землю. Щоправда, тепер дядько Якiв химерував над снарядами не в кузнi, а на городi, бо якби знову щось трапилось, –  шкода було б кузнi i особливо нового ремiнного мiха в нiй…

Багато рокiв тому, коли тато був ще парубком i працював у лiсах князя Кочубея, дядько Якiв позичив у нього на господарювання тридцять карбованцiв., Але тепер дядько засумнiвався, чи варто йому повертати цi грошi. П’ять карбованцiв вiн принiс одразу по приїздi батька, поклав їх на стiл i заговорив не так до рiднi, як до дрiбної голови дрiбного царя:

– Ось вам, брате й братова, золота п’ятiрка, хлiба собi прикупите чи щось на господарство. А як далi нам рахуватись, –  сам не знаю; трудне це дiло: за царя були однi цiни, тепер – iншi.

– Не таке воно й трудне, –  сказав тато. –  За царя корова коштувала в нас тридцять карбованцiв, i тепер – тридцять.

– Справдi? – здивувався дядько. –  Треба якось пiти на ярмарок звiрити цiну, –  вiн поспiхом почав збиратися додому i пiсля не заходив до нас.

– Все цiну звiряє, –  насмiшкувато казав тато, коли заходила мова про давнiй борг…

Тепер дядько Якiв не ховає своїх вузькуватих очей, i в матерi прокидаються надiї.

– То як ви проживаєте в цих хоромах? – гупає дядько Якiв промерзлими чобiтьми. –  Призвичаїлись навпомацки ходити? А чого долiвка осiла – не вiд багатства?

– Та нi, вiд злиднiв. Вони вночi гарцюють по хатi i все питають, коли ти прийдеш i потрясеш калиткою, –  оживають бiсики в батькових очах. –  Щось ти, Якове, дуже веселий сьогоднi. Обдурив когось?

– А щоб тебе! Пiзнаю свого правдивого брата, –  засмiявся дядько, i засмiялись на його виду усi вiспинки. Але чоловiк не журиться ними, а iнодi з усмiхом i каже: – Мав собi колись нiчого обличчя, та дiдько пiдлатав його решетом.

– То звiдки до тебе радiсть прийшла? – насмiшкувато допитується тато i навiть на мене дивиться веселiше.

– Питаєшся, звiдки радiсть прийшла? От з цих шести пальцiв, –  простягнув брат братовi обидвi руки. –  Хоч вони й сироти, а не зледащiли, i щось у них таки є. Сьогоднi прискочили до мене з Лiтина, щоб я поворожив бiля нового млина. Там, кажуть, до мене якийсь навiть iнженер порався i нiчого не зробив. А хтось i здогадався послати за Яковом! – Дядько аж пiдростає посеред хати.

– I як? – усмiхнувся тато.

– Таки полагодив! – завзято гупає чобiтьми дядько Якiв. – І за неповний день заробив дурнi грошi – аж десять карбованцiв срiблом. Ще й могорич поставили.

– Аж десять срiблом?! – не повiрила мати.

– Перелiчiть! – Дядько повагом виймає з кишенi чорну, мов кротеня, калитку й величним рухом кидає на скриню. –  Бери, Панасе, на корову!

Вiд цього дива у матерi випав починок з руки, i вона, певне, вже побачила в торзi свою корову.

– Спасибi, Якове, спасибi, – зникають бiсики з батькових очей. –  А я вже грiшив на тебе.

– I варто було, –  смутнiє дядько. –  Багато, ой, багато лепу наросло на моїй душi, iнколи й вимиваю його, а до кiнця вимити не можу… От сам скажи: нащо менi було забирати батькову катрагу? Хiба своєї не маю? Так нi, змiзкував забрати i залишив рiдного брата з однiєю клунею, ще й копiйку його хотiв утаїти. То не батожити мене за це? От сьогоднi я каюся, а завтра знов таки за це саме вiзьмусь.

– То скрути свiй норов, Якове, поки вiн тебе не скрутив, –  з жалем глянув батько на брата.

– Не можу скрутити його, – аж зiтхнув дядько. – Вiн, клятий, мiцнiший за мене.

– I чого?

– Чого? – ще бiльше звiузив чоловiк очi, а вiспинки на його виду поглибшали. –  Бо ношу страх бiля серця.

– Ви носите страх бiля серця?! – не повiрила мама. –  То як же ви снаряди розбираєте?

– Що снаряди! – поглянув кудись удалину дядько Якiв. –  Є страшнiше за них.

– Що ж воно?

– Страшнiше – мужицька старiсть, отой день, коли тебе не захочуть слухати нi твої п’ять пальцiв, нi твiй цурпалок, коли ти станеш нiкому не потрiбним трухляком, а з куткiв на тебе забликають злиднi. Того й вириваєш, i тиснеш кожну копiйку, i ховаєшся з нею, наче злодiй, а вона ж, гидомирна, й несе тобi тiльки паскудство, невiдчепно дрiбнить i мiзки, i душу. Добре знаю, що треба жити по правдi. Але знаю i друге: роби по правдi – очi вилiзуть. Того й бредеш помiж двома берегами, рятуючи тiло i топлячи душу. –  Дядько сумно подивився на мене. –  Може, вони, дiти, не зазнають нашого проклятого варива, а знайдуть кращу долю. Про це тепер бiльшовики i в газетах пишуть. Що ти, школяре, скажеш на таке?

Зачудований i вражений дядьковим словом, я не знаю, що вiдповiсти, i за мене заговорив тато:

– Яка йому випаде доля – нiхто не вгадає, тiльки знаю: буде вiн жити по правдi, не побреде мiж двома берегами, –  батько пiдiйшов до мене i так поклав менi на голову руку, що я й досi чую її тепло. –  Так, сину?

– Еге ж, –  вдячно дивлюсь на тата i вже дивуюсь, як вiн може iнколи сварцти, а то й замахуватись на мене ремiнцем. Дядько Якiв недовiрливо похитав головою, хмикнув:

– Коли вiн здумає жити по правдi, то хай загодя житню солому припасає.

– Це нащо йому такий торг? – сполохано озвалася мати.

– За правду з усiх усюд доведеться падати йому, то на такому дiлi солома трохи пособить.

– Який ви. Якове, недобрий, –  зiтхнула мати.

– От бачиш, я правду сказав, а ти вже й накостричилась. I так усякий костричиться, бо кожен чоловiк – вiд Iвана й до царя – має в душi такi недомiрки чи закапелки, в якi не хоче й сонця допустити, не те що когось iз правдою. От проживає у нашому селi один чудило, як святий, Себастiян, значить. Нiчого не скажеш про нього, правдою живе. А що вiн має з цього? Iдею i шинелю? I що виходить у нього? Деякi дядьки нахваляються йому хату спалити, а дехто навiть з начальства без солi з’їв би його.

– Це хто?

– Хоча б наш начальник мiлiцiї. Себастiян в’їв його прилюдно, а вiн Себастiяна де може, там i пiдгризає тихцем, ще й iдеями своє паскудне вариво прикриває. Багато в свiтi є таких, як Юхрим Бабенко, –  вони б усе сонце забрали собi, а iншим одну тiнь залишили. Правда – вона як слово боже: слухай її, когось повчай нею, прикривай нею, мов одяганкою грiшне тiло, а роби, як життя крутить свої стежки.

– Пiзнаю тебе, Якове, усього, з непотребом твоїм, як на долонi, бачу, –  похитав головою батько.

– А я й не криюсь iз своїм непотребом, а живу краще тебе. Отак було та й, мабуть, буде: залiзо легше кується, чим людський норов. Подивись, Ганно, чи не розмерзлося пиво. Вип’єш зi мною, Панасе?

– Краще б з тобою рогатi пили!

– Люблю характер свого брата! – засмiявся дядько Якiв. –  Ти все життя будеш iз цим характером пiсний кулiш сьорбати. А менi чогось нiяк не хочеться, навiть при новiй властi, iти у святi, –  там нi випити, нi пiдморгнути якiйсь молодицi. Через них не попаду я до раю…

Ех, дядьку Якове, моя талановито-безталанна рiдня! Менi й досi шкода не так вашої покалiченої руки, як скалiченої душi…

Два ковалi має чоловiк бiля свого серця: один кує срiбнi струни, а другий – iржавi грати захланностi. Не перемiг, дядьку Якове, ваш перший коваль другого, дрiб’язок буденщини проiржавив вашi струни, притуманив добрий ковальський вогник. Менi жаль i його, i вас. I все одно я з подивом i вдячнiстю згадую тi лемешi, якi ви кували з самої смертi – з тулубiв снарядiв.

Прямо над нашими ворiтьми стоїть зiрниця, а повз ворота проходять люди i час. Як вiн iде – це найбiльше видно по наших ясенах, по тому, що вони тримають на собi – чи весняну росу, чи зеленi шуми, чи осiннiй смуток, чи зимовi хустки. Iнодi, коли я сплю, час приходить i до мене, постоїть-постоїть бiля узголiв’я та й злегка потягне за чуба малого, щоб вiн пiдiймався угору. Отак я й росту!

Це теж говорить моя мама. А що час буває добрим i недобрим – знаю сам…

Сьогоднi вiн веселив батькiв i печалив мене. Срiбло дядька Якова не принесло менi радостi, бо тато й мама вирiшили, що тепер, якщо знайдеться покупець на Обмiнну, можна буде купити корiвку-

– То ви хочете продати Обмiнну?! – аж скрикнув я, почувши таке.

– А що ж маємо робити?

– Не збувайте її, – затремтiв мiй голос, а в хатi стадо зовсiн тихо.

– Не ми її продаємо, злиднi нашi продають, –  через якусь хвилину сумно сказав батько. –  Ось винеси їй востаннє обмiшки, та й уже…

– Тату…

– Помовч, Михайлику, без тебе клопiтно.

I я замовк, але так менi стало важко, що й не кажiть. Яка не є наша Обмiнна, а жаль її: скiльки тих лiсiв об’їздили разом, скiльки було безсонних ночей, рiзних пригод i незгод.

Погано спалося цiєї ночi, до мене увесь час наближалися великi темно-синi очi нашої i вже не нашої коняки, озивалося її занепокоєне iржання. Я кiлька разiв прокидався, дивився на мiсяць, що сумував у самотинi, i знов неспокiйно засинав. Удосвiта я напоїв Обмiнну водою з туманцем, що i взимку чаїться у нашiй криницi, i, зiтхаючи, вивiв її з клунi у двiр, де на снiг рожевими калюжками лягли мерехи свiтанкової зiрницi. Руками й щоками я прощаюся з конякою, i вона, видно, почула мою печаль, притулилася до мене м’якою старечою губою i сумно-сумно заiржала.

– I худоба щось чує, –  зiтхаючи, пiдходить до нас закутана матiр, що теж зiбралася на ярмарок. Як же без неї батько може купити корiвку? – От, Михайлику, вважай, i нема в нас Обмiнної.

– Хоч ви не кажiть такого, –  навивається смуток на очi.

– I менi жаль, та що зробиш.

Незабаром до ворiт пiд’їжджає дядько Трохим з батьком, i наш невеликий двiр повниться гомоном. Дядько Трохим з усiх бокiв починає оглядати й теребити Обмiнну, а тато не втримує насмiшки:

– Дивишся, чи не обернулась перед торгом на коня? Дядько хотiв було насупитись, але передумав i посмiхнувся отими карими очима, в якi звiдкись захопив такi золотi обiдки-перснi, що вони аж приворожували жiноцтво.

“Ти ж, коли йдеш на люди, прикривай свої перснi повiками!” – не раз наказувала йому жiнка.

– У вас горiлки нема? – питається дядько Трохим, не вiдсїупаючи вiд Обмiнної. –  Пiдпоїти треба її.

– Пiдпоїти коняку? Та що ви, Трохиме? I для чого це? – дивується мати.

– Горiлка дає блиск очам i на якийсь час молодить коня, –  зi знанням справи пояснює дядько Трохим, який дуже полюбляв товктися по ярмарках.

– А зуби вона теж молодить? – пiдсмiюється тато.

– А зуби їй треба було б почорнити, бо, коли в коня чорнi зуби, –  i лiверант* (*  Баришник.) і рокiв не взнає.

– Так у неї уже на головi посiялась гречка* (* У старого бiлого коня з’являються пучечки чорного волосся, а в чорного коня – бiлого. Це волосся зветься гречкою.).

– А гречку треба пофарбувати.

– Багато чого їй треба, то не будемо тратитись нi на фарбу, нi на горiлку.

– Дiло хазяйське, –  посмутнiв дядько Трохим, який умiв пiдпоювати коней, а пiсля такої роботи не забував i про блиск у своїх очах.

Уже зовсiм розвиднiлось, коли ми вибралися за село. Звiдусiль їхали i йшли на ярмарок люди, i спереду, i позаду порипував снiг, озивалися голоси, а дiвчата всю дорогу притрушували смiхом, i, прислухаючись до них, старi липи осипали блакитну паморозь.

Бiля перехрестя ми наздогнали дядька Володимира. Вiн так тягнув за собою залигану корову, наче збирався посадити її собi на плечi.

– Володимире, не скрутiть їй в’язи, –  обiзвався дядько Трохим. Скупар блиснув лихим оком, але дядько Трохим не вiдстав вiд нього:

– Володимире, садовiть її на плечi, а то вона вас на роги посадить.

– Є й безрогi, що на роги садовлять, –  нарештi похмуро обзивається дядько Володимир.

– А скiльки за корову правите?

– Усi грошi.

– А молоко вiд неї, Володимире, хоч на Великдень бачили?

– Краще б я тебе, такого, безклепкого, не бачив. Але дядько Трохим не гнiвається, а смiється i вже нацiлює очi на узбiччя:

– Ось подивiться на танець!

Там, бiля липи, мало не плачучи, стояла тiтка Дарка, а за пару крокiв од неї, мов навiжений, крутився i пiдскакував пiдгонистий пiдсвинок.

– Дарко, вiн у тебе карапет чи польку-бабочку розучує? – запитав тато.

– Ох, i не питайте, що ця холера витанцьовує, –  аж застогнала жiнка. –  Купила ж на свої грошi нещастя. Думала, кабанчик, а вiн – кнорус. То кум напоумив перед торгом залити його горiлкою, а вiн що витворяє! – Жiнка вдарила кноруса хлудиною, той з переляку зробив пару карколомних стрибкiв, осiв на заднi ноги, кувiкнув i здивованими червоними очима поглянув на господиню.

– Вiн у тебе i на сценi змiг би виступати, –  засмiявся тато i багатозначно глянув на дядька Трохима.

– Свиням горiлка не так iде на душу, як коням, – пробубонiв дядько Трохим.

– От не знав досi, що й свинi мають душу, –  пiдсiк тато дядька Трохима i покивав рукою тiтцi Дарцi: – Повертайся, жiнко, додому та протверези свого танцюриста огiрковим розсолом.

– Так, напевне, й доведеться зробити, –  сумовито погодилась жiнка. –  Пропав торг, пропала й горiлка. А щоб тобi, сякий та не такий!..

I де тiльки того люду береться на ярмарку?! I як вiн не загубиться в отiй рухливiй кашi, що розбухає, коловоротить, гуде, смiється, торгується, марнословить, озивається iржанням коней, ревiнням волiв, дзвоном залiза, горшкiв i струнами лiрникiв?

I чого тiльки тепер нема на ярмарку?! I кожухи нижче п’ят, щоб за собою промiтали снiг, i коротенькi, обшитi смухом кожушки для дiвчат i парубоцтва, i свитки, i киреї, i чоботи рiзних фасонiв, i постоли, якi смiються усiма зморшками, i шапки, як стiжки, i такi вкороченi, що й з вухом не поздороваються, i рукавицi, i ногавицi, i циганськi сережки з червонного золота, i перснi пiд золото. I все це саморобне, зi своїм мудруванням i хитруванням.

Є тут i фабричнi сукна: англiйськi, французькi, нiмецькi, австрiйськi, – усi вiдбитi в завойовникiв; купують їх не так статечнi люди, як фертики-вiтрогони i писарi, що хапаються за хвiст моди i цим показують увесь свiй розум. Навiть какао в нас є! Захопили дядьки це добро на станцiї Жмеринка, вигрузили з чужинського ешелону, привезли додому, нюхають, як тютюн, i не знають, що воно за дивина: чи перець пахучий, чи щось iнше. А жiнки здогадалися, що то за-гранична глина, розколотили її водою та й почали пiдводити призьби. А який iз цього толк? На це мастiння, мов навiженi, накинулися свинi й почали з деревом обгризати призьби. Але тепер i в нас довiдались, що воно за какао, та подивляються на нього зневажливо. I коли хтось вередує з їжею, насмiшкувато запитують:

– I що ви будете споживати: какао чи хляки?

А якої тiльки олiї нема в нас! I соняшникової, i льняної, i конопляної, i з рапсу, i з кользи, i з рижiю, i з маку. I така вона, кажуть, корисна, що допомагає навiть тим, у яких чогось не вистачило олiї в мiзках.

А от краму на ярмарку мало, i вiн кусається – дуже дорогий. Саморобне полотно тепер замiняє хлiборобу крам.

Над дорогою прямо рiзнокольоровими пагорбами пiдiймаються горшки, миски, полумиски, глечики, ринви, макiтри, i жiнки руками вибивають iз них передзвiн.

– Хiба це горщик?! – вихваляє гончар якiйсь мелодицi своє череп’я. –  В ньому бiльше дзвону й приварку, нiж в iншiй головi…

– Ось Варвара, що нiч обiрвала, а день доточила! – показує маляр жiноцтву молодюсiньку веселооку в стрiчках Варвару, що зовсiм не схожа на святу.

– Чого ж твоя Варвара в стрiчках? – пiдозрiло допитується немолода жiнка.

– Бо вона ще не дожила до ваших рокiв, їй теж хочеться подiвувати…

– Берiть, чоловiче, дешевше за кадуб.

– Нiяк не можу дешевше, –  впирається статечний бондар з вусами Тараса Бульби. Навколо нього, як вояцтво, стоять великi кадуби, бочки, бочата, а в них то зiтхає, то посвистує вiтрець.

– Чого ж не можете? Чи вiн родив вас?

– Та нi.

– А може, вiн iз срiбла-золота?

– Та нi, –  тягне своє бондар.

– То чого ж тремтите над ним?

– Чого? Я в цьому кадубi, чоловiче, сiм рокiв ховався вiд жiнки, лише на восьмому дiйшли до згоди. Жаль за дешево прощатися, –  собi дорожче коштує.

– Га-га-га!..

На худоб’ячiй торговицi наша Обмiнна не привернула уваги покупцiв. Прив’язана до саней дядька Трохима, вона, похнюпившись, перетирала сiно i, очевидно, думала про людську невдячнiсть. Купцi зневажливо проходили повз її натрудженi роки i зупинялися бiля тих коней, що мали в очах не горiлчаний блиск.

– Довго нам доведеться її водити по ярмарках.

– На всякий товар є купець, –  заспокоїв тата дядько Трохим. –  Знайдеться i на Обмiнну.

– Хоч би за неї десятку дали.

– Може, i десятку дадуть, може, й на дев’яти зiйдетесь, та й вiсiм – грошi, –  не журився дядько Трохим. –  Головне, щоб свiжа копiйка забряжчала. А он i Володимир купцiв розганяє, –  видко, загилив цiну, як за рiдну маму. Може, пособити йому?

– Пособляй.

Дядько Трохим пiдiйшов до скупердяги, перекинувся кiлькома словами i схопився обома руками за голову. Дядько Володимир хекнув, подумав, махнув рукою: мовляв, де моє не пропадало. Тодi дядько Трохим втиснувся в гурт i витягнув звiдти дядька Миколу, той пiдступив до корови, змiряв її лукавим оком i заговорив, як у цимбали заграв:

Чуєте, люди добрi! Продається корова – не корова, а диво! Має вона чотири дiйки, два роги, один хвiст – i все доїться! В дiйках – молоко, роги збирають масло, а хвiст – жир.

Покупцi одразу посунули до корови дядька Володимира, i навкруг нього зчинився регiт.

До нас молодцювате пiдiйшов дядько Трохим.

–  То продасть Володимир корову? – запитав його батько.

– Тепер продасть, якщо не передумає: Микола так її розхвалить, що й Володимир повiрить йому.

Незабаром дядька Трохима, тата i маму добрi люди покликали запити могорич.

– Як же ми всi пiдемо? – завагалася мати.

– Чого ви, Ганю, журитесь? – знизав плечима дядько Трохим. –  Залишимо тут Михайлика, i хай править за коняку всi дванадцять карбованцiв. Хiба ж ми надовго? Ти ж, хлопче, не продешеви! – блиснув на мене веселими золотими перснями i подався з батьками на могорич.

Коли вони загубились у людськiй коловертi, я хотiв було на хвильку од скочити до кобзаря Демка, голос якого долiтав з другого кiнця ярмарку. Та в цей час коло саней, наче вкопаний, зупинився цибатий, у високiй шапцi селянин. Вiн здивовано дмухнув на свої вуса, вiддiлив од них два прокурених вiхтики, потiм обережно обiйшов навколо Обмiнної, хмикнув i запитав мене:

– Вона ще жива?

Такої насмiшки тато не вигадав би. Я сердито зиркнув на просмiшника й одвернувся. А покупець погладив коняку, провiв рукою по її головi, i – диво – Обмiнна не вишкiрилась, а стиха заiржала.

– Таки жива! – ще бiльше здивувався дядько. На його прив’ялих щоках i пiд його вже роздвоєними вусами ворухнулася усмiшка.

Хотiлося менi спересердя щось вiдрiзати йому, та якось стримався.

– Хлопче, а скiльки цей одер править? – хитруватенько подивився на мене купець.

– А нащо вiн вам?

– Та думаю поставити його в рамку i любуватися.

– Оце ж i ми робили.

Покупець засмiявся i знову запитав:

– То яку вiн цiну править?

– Дванадцять карбованцiв.

– То чого так дешево правиш? Чому не всi двадцять?

– Це вже тата спитайте.

– А де ж вiн?

— Десь на ярмарку, –  пожалiснiв мiй голос. Я догадався, що передi мною стоїть справжнiй купець, –  Дядьку, ви думаєте купити її?

– Таки думаю. Або що?

– Я не радив би вам цього робити.

– Що-що?! – витрiщився на мене цибань, вiдстовбурчив губи на пiваршина вiд зубiв, а потiм розреготався. –  Оце наскочив на продавця! Такого ще не зустрiчав на своєму вiку! Кумедiя, та й годi!..

Йому це була комедiя, а менi – горе.

– Чого ж ти не радиш купувати? – аж нависає надi мною покупець.

Я оглянувся. Навколо ворушився, гудiв, бив у шкарубкi долонi, смiявся i видзвонював ярмарок, –  йому байдуже було до моєї тривоги й смутку.

– То чого ти не радиш менi бути вашим сватом? – нетерпеливиться цибаневi. –  Скажеш чисту правду – куплю бублика.

– Не треба менi вашого бублика.

– Коли такий пишний, то як хочеш. Говори, що маєш казати.

– Ви ж татовi не скажете?

– Нащо менi на спiльника наговорювати? – правдиво дивується увесь вид цибаня. –  Говори!

– Стара вона дуже.

– Стара, але здужала, –  заступився за Обмiнну покупець. –  Ви їй западинки пiд очима не заливали теплим воском?

– А це для чого? – з острахом запитав я. Цибань пальцями поторгав у Обмiнної западинки.

– Розвелось тепер хитрунiв, якi й коней пiдмальовують, щоб нашого брата обдурити. Ще яку вона має гандж?

– Трохи кривоклуба…

– Для робочої коняки – це не велика бiда. Ще що?

– I вредна вона: кусає i хвицається. А швидко поїхати на нiй i не здумайте.

– Спасибi, хлопче, утiшив. Ох i втiшив, –  знову засмiявся купець, усяк обмацуючи мене здивованими очима. –  I де тiльки ось такi продавцi беруться? Чи тебе, може, найняли вiдганяти купця?

Саме на цi слова повернулися розчервонiлi батьки й дядько Трохим. Я одразу ж притих, поменшав, а купець насмiшкувато звернувся до батька:

– Чим ви, чоловiче, свого рисака годуєте?

– Золотими галушками, –  не розгубився батько.

– Воно й видно, що золотими, бо всi зуби проїдженi. А яка цiна йому?

– Хiба дитя не казало?

Купець пiдморгнув менi вусами, на якi напирав червоний, як перчина, нiс.

– Дитя таке сказало, що вам треба ще доплачувати, щоб хтось узяв цього рисака.

– Ой дядьку!.. –  скривився я i одразу так подався назад, що мало сторчака не зарив.

– Що ж мале напатякало вам?- вiрить i не вiрить тато покупцевi.

А в того смiх аж горбаки на щоках вибиває.

– Казав, що ваша коняка i стара, як Ветхий закон, i кусається, i хвицається, а швидко поїхати на нiй – нiчого й думати.

– Оце дочекався помочi! – батько так зиркнув, що менi в очах i пiд ногами закружляв весь ярмарок.

– Так-так, –  нахмарився й дядько Трохим. –  А ще й у школi науки проходить. То й бери такого на ярмарок.

Покупець, аж перехитуючись од реготу, поклав руку на батькове плече:

– Та ви, чоловiче добрий, не дуже й гнiвайтесь на свого дотепника. Все це я знаю краще за нього i за вас: кобила ж колись була моєю!

– Вашою?! – зовсiм стали круглими очi в дядька Трохима, а по їхнiх перснях пройшов туманець. – Невже вашою?

– Моєю! – добродушно засмiявся цибань. –  Я ще якимсь пiдпилим дивакам продав iї за коня i пiсля того смiявся два днi й три ночi. Прокинусь i смiюся!

– Веселий ви чоловiк, –  не знає, що сказати, дядько Трохим. Батько ж вiд цiєї мови жвавiшає, а я починаю потроху оживати.

А цибань, щось згадавши, пiдходить до Обмiнної, обнюхує її губи й питається:

– Ви її горiлкою не пiдпоювали?

– У нас не ваша вдача, –  насуплюється дядько Трохим, а в тата ямка на пiдборiддi здригається, бере “соб” – на смiх.

– Та ви не гнiвайтесь: хто кого не пiддурює на ярмарку, –  приязно поглядає цибань на дядька Трохима. –  На ярмарку ми всi потроху стаємо циганами. А з вами, надiюсь, сватами будемо. Га?

– Може, й будемо.

– Продав я колись оцю шкапину за десять карбованцiв, а тепер берiть дев’ять – i по руках. Треба ж хоч жiнку порадувати, що викрутив у когось свого карбованця. Як ви на сеє?

– Хай буде так! – Батько вдарив рукою об руку дивацького покупця, а той теж ударив батькову руку й полiз до кишенi по калитку.

– От люблю, коли якась комерцiя є! – нарештi розвеселився дядько Трохим i гримнув на мене: – Як же ти, отецький сину, мiг такого намолоти? Га?

Я спiдлоба глянув йому у вiчi й вiдповiв:

– Бо мене мiй тато вчили говорити тiльки правду.

– Усюди, але не на ярмарку! -заграв очима батько. – В торгу i святi правди не кажуть, –  неiнтересно торгуватись буде. Бублика хочеш?

– Ой хочу! Коли можна – з маком!

– Ще й з маком? – погрiзнiшало батькове надбрiв’я. –  Дома я тобi утру маку!

– Е? – не повiрив я, бо хiба не видно, що гроза вже проходила над моєю нерозумною макiтрою.

А тим часом покупець киває нам головою i вже тягне за повiд Обмiнну. Я пiдбiгаю до неї, прощаючись, охоплюю обома руками її голову i бачу, як у великих, роками притемнених очах стоїть людська печаль.

– Дядьку, ви ж тiльки не бийте її, бо вона стара, спрацьована, –  мало не плачучи, благаю селянина.

– Та не буду її костi калiчити, –  пообiцяв покупець та й повiв з торгу уже не нашу Обмiнну.

Я довго-довго дивився їм услiд, аж поки не зникла з очей спочатку Обмiнна, а потiм висока шапка селянина.

 

РОЗДIЛ СЬОМИЙ

Чи знаєте ви, що таке галiфе з полотна?

На це сам Микола Васильович Гоголь вiдповiв би негативно:

“Нi, ви не знаєте, що таке галiфе з полотна”.

I краще б не вiдати цiєї розкошi. Та багато чого довелося зазнати дiтям країни, що стала серцевиною нового свiту.

Вiйни, розрухи, блокади, нестатки пригнули наше село до убогого рала, до саморобного ткацького верстата i до мертвотного слiпака. Наша молода iсторiя йшла по селах не в срiблi-злотi, а в шорсткому саморобному полотнi, та все одно в її веселих блакитних очах стояли свiти надiй!

Тодi i нашi майбутнi вченi, i майбутнi астронавти, i чародiї слова прокидалися i засинали пiд хурчання маминого веретена. Це хурчання приносило їм у сни джмелине дзижчання, i спiв рожевої гречки, i помах крил вiтряка, i якiсь такi думи, вiд яких у людини прорiзалися новi дерзання чи крила.

А якi думи снувалися тодi у головах матерiв? I чи багато хто згадав, що в отому бiлому полотнi, яке розстелялося по всiх усюдах i за копiйки розкочувалось по бундючних експортах, горбились безсоннi ночi, пригашений слiпаками цвiт очей i стогiн протертих пучок?..

Я не дуже полюбляв роботу бiля терницi, бительницi, прядiння, снування, золiння, але дуже любив, як ткалося i вибiлювалося полотно. Коли ви не знаєте, як нашi матерi бiлили полотно, то ви багато чого втратили.

Це починалось тодi, коли на лужках i левадах затоплений латач прямо в барвiнковiй водi засвiчував свої весiльно-золотi свiчада, а з лiсу обзивалася зозуля. I от рано-вранцi, ще й ранесенько, коли в селi позiхає ледащий туман, на лужок iз полотном на плечi приходить господиня. Вона стає обличчям до приiмленого сонця, накупує ним свої вiї, щось довiрливо шепоче йому, а далi, пiдтикавшись, босонiж, як лелека, входить у воду, вибираючи таке мiсце, щоб низ полотна лежав на водi – на латачi, на травi i м’ятi, а верх насновувався променем. А коли б цього не було, то взимку нашi суботнi сорочки не пахли б м’ятою, не озивалися б зозулею i не марилося б нам весною…

У тi полотнянi часи в нашому селi пiшла мода на галiфе, i так вона пiшла, що, мов лихоманка, охопила всiх чоловiкiв. I яких тiльки у нас тодi не було галiфе: i круглих, як пiвбубона, i напiвкруглих, i тих, що починалися вигином, а закiнчувалися дужкою, i таких, мов перевернута голова бика, i зовсiм рiжкастих. На що вже дiвчата – i тих спокусила мода: дарма що вони тодi ще не носили штанiв, все одно деякi придумали галiфе на рукавах сорочок: починалося воно прямiсiнько вiд чохлiв i зникало, не доходячи до плiч. Правда, це галiфе не було таким пишним, як у парубоцтва, але й воно викликало заздрiсть чи зневагу у тих, яким лiта не дозволяли ганятися за модою.

То що пiсля таких кравецьких новацiй мусив робити я? Теж канючити галiфе. На це мати обмiряла мене насмiшкуватим поглядом i вiдповiла:

– Гарний ти i без галiфе, такий уже гарний, що далi нiкуди. Я пропустив характеристику повз вуха.

– А в галiфе, мабуть, ще кращий буду. Ось самi подивитесь.

– З мене досить i такого вариводи, –  чогось не бажалося матерi, щоб я став кращим.

– Так уже, мамо, хочеться того галiфе…

– А дубового сала чи березової кашi не хочеться? Он краще побiжи хопти нарви.

– А галiфе пошиєте?

– Як тобi шити: упоперек чи повздовж спини?..

– Хiба ж галiфе на спину шиється… –  ще не здаюся я.

– Можна й на спину, аби витримала вона, –  i насмiшкувато, i журно посмiхається мати.

Видать, мода не дуже хвилювала її, i я згодом змирився, що розживуся на галiфе, коли матиму в руках своє ремесло i копiйку. I раптом таке свято перед самим рiздвом!

Прокидаюся вранцi, кидаюсь до одежинки – i сам собi не вiрю:

на всю нашу скриню розкапустилось галiфе, i не просто з полотна, а до синього блиску нафарбоване бузиновим соком. Таке галiфе здалеку може зiйти i за крамне! А чорнi поворозки на ньому – iз справжнiсiнької “чортової шкiри”, що навiть дорослим iде на святешнi штани.

– Ну, як воно, сину? – обертається од печi мати.

– Ой спасибi, мамочко… Як же ви без мiрки?

– А що там мiряти в тобi: шкiрку та дiрку? Вузькi будуть – розтягнемо, широкi – пiдшиємо, довгi – на вирiст пiдуть.

От як тодi в селi дивилися на моду, головне було, –  чи то в одежинцi, чи то у взуттi, –  мiцнiсть.

– Примiряти можна?

– Та вдягайся. Сьогоднi у них i в школу пiдеш. А ввечерi, як захочеш, комусь вечерю понесеш.

– Я до дядька Себастiяна пiду.

– Ох i надокучаєш ти йому.

– Це я чую тiльки од вас, а не вiд нього.

– Можна й до дядька Себастiяна. Одягайся.

Аби ж ви знали, як приємно зашелестiло галiфе в моїх руках, як повiяло на мене весняною м’ятою, а поворозки заворушилися, наче живi. Одягнув я галiфе, одразу пiдрiс i покращав сам собi.

– Як воно, мамо?

– Та, здається, нiчого. Тiльки наче одна галiфина трохи меншою вийшла.

– Таки справдi менша.

– То я пiдрiжу бiльшу.

– Е, нi, ще знову не вгадаєте. Я краще меншу буду потроху розтягувати.

– Розтягуй, як не маєш iншої роботи.

Доки мати готувала королiвське снiдання – картоплю-нелупку, я зосереджено вовтузився бiля галiфе, розтягаючи його i пальцями ззовнi, i кулаком зсередини. Те, що воно було пошите трохи не так, не дуже бентежило мене.

В школi моє галiфе помiтили i сторож, i учнi, i вчителька. Учнi вiтали нову одяганку смiхом, рiзними вигуками i пiдняли мене на ура; учителька ж посмiхнулась i схвально кивнула головою, а сторож назвав мене кавалером i на якийсь час притьмарив мою радiсть. Це ж треба видумати ось таке паскудне слово! Зате Люба аж охнула, коли побачила мою обновку:

– Прямо як городське!

– А чого ж, –  запишався я, поправляючи меншу половину.

– Ти в ньому i на ковзанку десь-то не пiдеш?

– Пiду.

– Е?

– Хiба воно мене родило?

– Не побоїшся замастити?

– Пусте, –  кажу так, наче менi щодня доводиться ходити в обновцi. –  Ти прийдеш на леваду?

– А даси ковзани?

– Як дуже попросиш, дам, бо хто ж буде лiд орати носом!

– I чого б я ото пишалась, хоча й у галiфе, – в’їла Люба i кинулась до дiвчат.

Пiсля школи, вибравши слушну хвилинку, я тайкома од батькiв чкурнув на ковзанку. I що дивно, –  iдучи селом, я теж метляв незастебнутою свитинкою, щоб усi бачили моє галiфе. Тепер я розумiв Юхрима Бабенка, як йому хотiлось похвалитися своєю австрiйською та англiйською одежиною.

Обновку помiчали люди, дивувались, казали, що вона дуже личить навiть такому отрясi, як я. А мене гордощi все пiдносили й пiдносили вгору, i я вже залiтав у той час, коли буду вчителем i доскочу аж сукняного галiфе. Що тодi скаже наш сторож?

На ковзанцi вже гамiрно, мов на ярмарку. I як тут не вививається малеча, i на чому вона тiльки не катається: все в неї є, окрiм фабричних ковзанiв. А саморобки тут зiбралися такi, яких тепер уже нiде не побачиш. Але й на них усi веселооко зустрiчають свою волю. А коли хто й упаде, його одразу ж притрушує безтурботний смiх.

Я стаю на свої фасонистi, дротом пiдперезанi ковзани i рвучко вiдштовхуюсь гострим шпенем. Пiдi мною одразу писнув, зашипiв лiд, а бiля вух обiзвався вiтрець.

“Здоров, шибенику!” – в думках вiтаюся з ним i знову шпенем та шпенем у лiд – i вперед-уперед, та пригинцем, от так, щоб сльоза набiгала на очi, а вiтер лишався позаду. Спробуй дожени! Тiльки й твого, що за полу свитинки потримаєшся!

А лiд сьогоднi аж виграє на скрипцi, i такий вiн пiсля великої вiдлиги чистий, що пiд ним виднiється печаль затоплених верболозiв i трави. А хiба це не радiсть – витягувати з нього посвист i чути в своїх ногах вiтер?!

– Михайлику, Михайлику, го-ов! – наспiвне обiзвався бiля верб Любин голос.

Ой, яка вона гарна сьогоднi в новенькiй спiдничцi, сачку i великiй терновiй хустцi! Я повертаю до тих верб, яким лiта вижолоблюють середину, а Люба поспiшає менi назустрiч.

– Iч, яка ти сьогоднi!

– Яка? – радiє, грає очима i соромиться дiвчинка.

– Святешна.

– Бо ж сьогоднi свят-вечiр заходить. Мама навiть дала менi свою хустку. Бачиш, якi на нiй квiти? – i хвалиться, i соромиться хвальби, щоб я часом не пiдсiк її насмiшкою.

Хустка справди гарна: на чорнiй основi, мов на шматку селянської долi, так зацвiли червонi квiти, що за ними i не видно темної печалi.

– Тiтка Василина теж запиналась нею, коли їздила спiвати в театр. Ой, їй так плескали в долонi, так плескали, навiть у газетi в цiй хустцi надрукували.

– У цiй? – одразу дорожчою i чарiвною стає для мене ця хустка, що стiльки вбрала в себе вогнiв i очей.

– У цiй самiй. Дивовиддя, а не хустка.

– А як тепер тiтчин дядько?

– Спочатку потай журився, а тепер потай пишається i таку любов показує, якої навiть за парубкування не було. А дехто пiд’юджує його. Я трохи поковзаюсь на твоїх. Можна?

– Тiльки не впади.

На це Люба махнула рукою i розважливо сказала:

– Хiба обiйдешся без цього?

Вона невпевнено стала на ковзани, вдарила шпенем у лiд, а ноги її одразу пiшли врозтiч.

– Ти б їх мотузочком спутала, –  вкусив я, а Люба, замiсть вiдповiдi, показала кiнчик язика. Побачивши його, я засмiявся.

– Ти чого? – здивувалася дiвчинка.

– У тебе i язик темний, як обличчя, а я й не помiчав цього.

– Хi-хi-хi, –  злетiла з ковзанiв Люба й вхопилась обома руками за живiт. –  Втiшився, пустомолот!

– Чого це я пустомолот?

– А чого видумав таке?

– Хiба я винен, що в тебе язик чорний?

– Це ми сьогоднi їли паренi чорницi, –  i в усiх, навiть у тата, почорнiли язики, наче в сажотрусiв. Навчиш мене трохи їздити?

– Поїдемо далi, –  з опаскою поглянув на те мiсце, де коловротилась школярня: не дуже хотiлося, щоб тебе пiдняли на глузи.

– Можна й далi.

Помiж вербами i верболозами я на ковзанах помчав до тiєї Ведмежої долини, де побiля мiстка самотiє хутiрець-однохатка i де ми колись з дiдом знаходили в’юнячi й карасинi мiсця… Ех, дiду, дiду, хто менi тепер збудує вiтряка, хто посадить бiля його крил молодого лебеденка?

Я зупинився на круглику отого плеса, де ми з дiдом спiймали найбiльшого щупака. Тут лiд був такий тоненький, що чулося, як пiд ним стиха жебонiла i пересварювалась iз берегом вода. А на березi, неначе сивочубi дiди, стояли заснiженi стiжки; перехоплюючи сонце i вiтер, вони тихо-тихо бринiли i струшували сльози на снiг.

– Михайлику, а тут не страшно? – пiдбiгла захекана i розчервонiла Люба.

– Чого тобi страшно?

– Тут вода зовсiм жива. От бачиш, як вона дихає? Ходiмо звiдси.

– Нiчого, таку вагу, як твоя, витримає. Ось ставай на ковзани.

– Я трохи далi!

– Дрижаки позичаєш?

– Що не кажи, а страшнувато!

Люба стала на ковзани подалi вiд течiї, я взяв її за руки i, задкуючи, потягнув за собою. Якщо ж її ноженята йшли врозтiч, то зупинявся i вчив, як треба триматися, а далi знову тягнув за руки. А коли ця учоба надокучила, забрав у неї ковзани, присвиснув i, хизуючись, помчав, як хотiлось менi: з такими викрутасами та обертасами, що аж навколо затанцювали верболози i верби. Вiтер ловив мене, а я його, i дарма що на очi набiгали сльози, – в очах було повно завзяття.

– Ти прямо, наче метелиця, кружляєш! – захоплено сказала Люба i аж затанцювала на льоду, i затанцювали її червонi квiти.

А я пiсля її слiв, як дiдько, вивертiв коло, вивинувся на ясенець, а вiдтiля знову помчав до сивочубих стiжкiв.

I враз пiдi мною засичав, увiгнувся i трiснув лiд, по ньому поповзло слiпуче павутиння трiщин, враз пiдстрибнув угору берег, а з очей почали випадати сонце, стiжки i верби. Вода обпекла мене, мов полум’я. На щастя, руки мої, випустивши шпень, зависли на льоду, я в одну мить вилетiв з рiчки i, сам не знаю як, опинився на березi бiля верби.

З моєї свитини i, головне, з галiфе задзюрчали струмки, а в чоботях зажвяхкотiла вода. Затуманеними очима побачив ополонку, павук трiщин округ неї, що бавились сонцем, i мiй самотнiй, прибитий до берега ковзан.

Розгубившись, я не знав, що робити, i насамперед витирав рукою обличчя, а неслухнянi зуби в цей час почали вибивати противну чечiтку.

– Ой Михайлику, ти не втопився? – пiдбiгла до мене перелякана Люба. З її щiчок зникла смаглявiсть, а оченята зовсiм округлились.

– Та, здається, не втопився, –  спробував ще бадьоритися, але з цього нiчого не виходило.

– Зараз же скидай чоботи! – наказала Люба.

Я слухняно сiв на погорблене коренище верби, що пробилося з-пiд снiгу, а школярка обома ручатами вчепилась у чобiт, стягла його i вилила брудну юшку. Коли я перевзувся, Люба одразу ж потягла мене в село.

– Побiжiмо до нас, це городами зовсiм недалеко. I твої батьки не дiзнаються.

А менi в очах меншає день i збiльшуються квiти на її хустцi. Понад берегом, а потiм городами помчали ми в село. I вже недалеко вiд Любиної оселi я завагався:

– А що скажуть твої батьки?

– Батько зараз у лiсi, а мама скажуть, щоб ти лiз на пiч i не журився, –  передала мамин голос.

Зовсiм захеканi й знесиленi, ми добралися до Любиного дворища, посеред якого стояла лiсова кiзочка. Побачивши незнайомого, вона, мов тiнь, майнула й зникла в оборi. Тiльки ми розчинили хатнi дверi, як нас обдали пахощi сiна, узвару, свiжоспеченого хлiба i яблук.

“Це ж кому святий вечiр, а комусь – грiшна купiль”, –  знiчений, задубiлий, зупиняюся в куточку бiля судника, а невiрнi ноги починають бити дрижаки.

– Ой смутку мiй, що з тобою, дитино?! – мов крильми, майнула бiлими в квiтах рукавами чорнява молодиця, на мить застигла посеред хати i злякано запитала в Люби: – Ви в ополонку вскочили? – Потiм квiти на її рукавах опали, охопили мене. Я опинився посеред хати, залишаючи за собою бруднi слiди i патьоки.

З печi виглянуло i з того дива заплакало ув’язане бiлоголове, мов кульбаба, дитинча. Ви, певне, i не знаєте, як ото колись прив’язували малечу? Ненастанна праця навчила наших батькiв робити це просто й хитромудре: у сволок увiрчувалось кiльце, до нього чiпляли мотуз, другий кiнець перекидали за комин i так ув’язували, пiд пахви дитину, щоб вона могла гарцювати по всiй печi, але не впасти з неї.

А тим часом тiтка Оляна спритно скидає з мене свитинку, чоботи, сорочку, пiдштовхує у плечi до лежанки, i я не стямлююсь, як опиняюсь у пiвтемрявi на печi в кумпанiї з наляканою куль-бабкою.

– Скидай, дитино, штанцi та насухо витрися рушником. Соромлячись, я скидаю своє пожалюгiднiле галiфе, а тiтка Оляна одразу жахається i сплескує руками:

– Ой, пропали ж твої нiженьки, дитино! I що ти робитимеш у бiлому свiтi? – заголосила вона i цвiтом на рукавах прикрила обличчя.

Глянув я на свої ноги i теж перелякався: вони були темнi, аж чорнi. От що робить з людиною мороз. I так менi стало жаль себе, що повiки мої одразу набухли слiзьми. Я витер їх рукою, а тiтка Оляна, кусаючи уста, обережненько тернула полотняним рушником по моїх ногах.

– Не болить?

– Хiба я знаю?

– Задубiли, не чуєш, видко, їх. –  Тiтка ще провела рушником – i сталося диво: з-пiд полотна на моїх ногах з’явилися бiлi смуги.

Я глянув на тiтку, тiтка на мене, вона засмiялася перша, я за нею, а далi хихикнула Люба, i навiть мале верескля здивовано сказало: “А”.

– Ой смутку мiй, а я, дурна, в теменi i не добрала, що це з твоїх штанцiв облiзла бузина! – Навколо тiтчиної голови застрибали квiти, вона сама стала схожою на квiтку, а в очах її набилося стiльки радостi, що вона почала стiкати сльозою.

– Ну, чого ви, тiточко, плачете?

– Бо стiльки через тебе страху i жалю наковталася!.. Ой, шибеник ти, шибеник. Де тiльки на тебе росте лозина? Чуєш тепер ноги?

– Чую, тiточко! – аж нагнув голову, прислухаючись до них.

– Ану, давай розтирати разом, щоб i мороз, i трясця, i застуда заразом утiкали з нiг. Чекай, я їх ще святковою горiлочкою витру. Вiд неї запищиш у мене, як в’юн.

I справдi, я попискував, наче в’юн, а тiтка пiсля розтирання ще й щипнула мене:

– Щоб ходив здоровий i не журився!

Потiм вона кинула менi кожуха, а сама взялася за мої чоботи, свитину, сорочку i галiфе, не забуваючи й на тiсто поглянути, i метнутися до печi, i набрати в праску вугiлля, i з бортяницi внести меду i з ним у руках насваритися на курiпку, що почала добиратися до кутi.

А курiпка одним оком поглянула на тiтку Оляну, проспiвала:

“Чир-хик” – i розставила крила. На це “чир-хик” тихенько-тихенько, наче тiнь, увiйшов дядько Сергiй, який мав темне переспiле волосся, темнi важкi очi, темну душу i срiбний янгольський голос… Менi й досi дивно, як такий голос, що у церквi пiдiймався до самого бога, не мiг пом’якшити дядькової злоби чи змити кiпоть iз серця.

Дядько Сергiй, не вiтаючись, обнишпорив очима всю хату й присiв перед курiпкою, а та, чуючи щось недобре, дременула пiд лiжко.

– Гарненьке дехто має м’ясце, –  подичавiли пiд вiями звуженi очi. –  Оляно, продай свої курiпки, уже ж сам бог бачить, як прошу тебе.

– Я ж сказала: i не випросиш, i не вигрозиш.

На вивернутi губи дядька Сергiя лягають зневага i зверхнiсть, вiн пiдводиться й невдоволено хмикає:

– От чого не розумiю, так не розумiю: i самим не їсти, i комусь не дати.

– Не все ж, Сергiю, треба їсти чи жерти. Нашi курiпки – дiтям радiсть.

Тiнi пробiгли по обличчi дядька Сергiя.

– Нема тепер радостi на свiтi, –  починає мiряти хату порепаними чобiтьми. –  Нема, i не скоро буде.

– Не каркай, лиховiсний! – розпашiлась темними рум’янцями тiтка Оляна. –  Вiд тебе й хата потiнявiла.

– Ще раз пiдведи її глиною, –  не дуже й сердячись, кидає похмурець. –  А де ж твiй господар?

– У лiсi.

– I перед свят-вечором у лiсi? – дивується вузький недобрий вид дядька Сергiя. Тут вiн помiчає мене й витрiщується: – Вигрiваєш злиднiв на своїй печi?

– Все зле на тебе, некликаний! I нюшить, i нюшить чогось! – обурилась тiтка Оляна. –  Якщо ти, нелюдку, ворогуєш з Панасом, то чого маєш ворогувати з дитиною?

– А що, христосуватись накажеш iз ним? – змiрює мене таким оком, наче в ньому днювала i ночувала сама злоба.

– Iди, тумануватий, на три вихори! Тобi тiльки, бачу, хвоста бракує.

– Зашкварчала, наче яєчня на сковородi. От уже маю рiдню!.. –  Натягує на сторчкуватi брови шапку, гордо виносить iз оселi порепанi шкарбани й так хряскає дверима, що на долiвку сиплеться бiлiння.

– Ох i чоловiк! Щоб тобi в душi було пусто, –  з гiркiстю i жалем говорить услiд братовi тiтка Оляна. –  Ви, дiти, не зважайте – не на ньому тримається день.

З розмов дядька Себастiяна i тата я знаю, що нiч тримається на таких, як дядько Сергiй… Правда, вiн притихне згодом, пригне голову i душу, щоб потiм пiдняти їх над людським горем у страшнi часц.

В революцiю ж дядько Сергiй потай водився iз бандитами, хоча сам i не був у бандi. Вiд них вiн мав грабоване добро, а їм постачав харчування i самогон.

Одного разу червонi козаки накрили його з бандитами i лiсами повели на Летичiв. I чи то з переляку, чи з туги дядько Сергiй заспiвав. Коли закiнчилась пiсня, до нього пiд’їхав немолодий командир i наказав:

– Iди додому!

– Як додому? – не повiрив дядько Сергiй.

– Ногами… Отакий голос мати – iз бандитами водитись! Спiвав їм, тепер спiвай людям!

Того ж дня дядько Сергiй опинився дома, вiдлежався у клунi, а другого ранку вже з насмiшкою розповiдав сусiдам про свою пригоду:

– Тiльки подумати: заспiвав пiсню – i червонi уневинили мене. Я думав: у них очi на камiнних пiдмурках, а вони – на вологому мiсцi… Обманював я очi жiнок, обманув i нової властi…

В хатi стало тихiше. Тiтка Оляна мовчки почала роздмухувати праску, потiм пальцем торкнулася її споду, i от уже моє галiфе аж зашипiло i запарувало, –  iще одна напасть вiдлягла менi вiд серця.

– Ти не журишся? – через якийсь час заглянула на пiч тiтка Оляна й подала менi одежинку.

– Нi.

– А обiдати будеш?

– Нi.

– Чого так запишався? Не зважай на чиїсь теревенi – вони весь вiк чiпляються до живого. Любо, давай ложки!

I хоч як я вiднiкувався, тiтка Оляна принесла на пiч полумисок з пiсним борщем, в якому серед поморщених грибiв хизувалась червона перчина, i наказала:

– Їж менi й не журися.

Я глянув на Любу i засмiявся.

– Ти чого, надзигльований? – сказала тiтка те саме слово, яке я чув тiльки вiд свого дiдуся. –  Ну, кажи!

– А гнiватись не будете?

– О, потрiбна менi така печаль. То чого?

– Бо ви чогось за кожним разом кажете, щоб я не журився…

– Хiба? – спочатку здивувалась молодиця, а потiм зiтхнула й пояснила: – Бо що менi, як подумати, головне в свiтi? Щоб люди мали людянiсть у серцi, хлiб на столi i не журились…

 

РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ

Я вискочив iз шкоди, як горобець iз проса: навiть мати не здогадалася, де сьогоднi побувало моє галiфе. I хоч воно трошки посвiтлiло, та це не дуже велика бiда: хiба в слушну хвилину не пiдфарбую бузиновим чорнилом? А його менi не позичати, бо ще з осенi заготував цього дива аж повну гранчасту пляшку. Пiсля такого виробництва тато з мiсяць не мiг налюбуватися моїми руками i все казав, що вони стали схожi на облiзлих кротiв.

Але тепер, взимку, я розкошую, мов кум королю: маю чорнило i для себе, i навiть на обмiн, –  уже три пера вимiняв – вiсiмдесят шостий номер, череватеньке – ложечкою – i рондо. Правда, я їх одразу ж програв хитрому Цибулi, проте за ними не так шкодував, як за тими, що купує тато аж у Лiтинi.

Менi навiть трохи смiшно стає, що нi батько, нi мама, проходячи повз моє галiфе, нiчого пiдозрiлого не помiчають. А може, це тому, що вони зараз мають немалу турботу: готування до свят-вечора.

Заклопотана i варiнням, i мастiнням, i прибиранням, мати ткнула батьковi й менi шапки в руки, очима показала спочатку на коцюбу, а потiм на дверi й витурила нас iз хати:

– Iдiть, помiчники, i до першої зiроньки не приходьте менi!

– Оце маю пошану вiд рiдної жiнки, –  удавано зiтхнув батько, натягаючи на вуха велику, мов стiжок, заячу шапку. Вона стає дуже гарною, коли з нею зустрiчаються сонце й вiтер: сонце надає їй полиску, а вiтер мiнить i мiнить на нiй кольори.

Ми з татом виходимо в клуню, де пахне примороженими снопами i сiном; бiля засторонкiв, наче вiйсько, в два ряди стоять золотi околоти, над ними з бантин звисають кетяги горобу, а над бантинами бавляться горобцi, їм зовсiм добре у нас – i їсти є що, i холод не страшний: як припече морозець, влiтають у бовдур i вигрiваються, скiльки їм заманеться. Там на радощах живкуни так вмащуються у сажу, що потiм, коли вилiтають на подвiр’я, навiть коти розгублюються: яка це птиця з’явилася взимку?

– То як, сину? – косує батько на полицю, де лежать пилка i сокира.

– Еге ж! – кажу я весело, бо тато страшенно не любить нi кислiїв, нi кислого слова.

– Хай пила замiнить ковзанку?

– Хай! – безтурботно кажу, зиркаю на бiльшу галiфину й чавлю у собi посмiшку.

– Молодця! – хвалить тато й наводить на мене очi – бдне примружене, з приплющеними бiсиками, а друге з бiсиками на повний зрiст. Коли батько ось так погляне на когось, то неодмiнно чекай каверзи. Дочекався i я її. Тато по-кравецьки змiряв мене вiд голови до нiг, а потiм з нiг до голови, зиркнув на дверi й тихенько запитав: – А злякався дуже?

– Злякався? Коли?

– Уже й забувся?

– Ви про що?

– Про те, як ти в ополонку вскочив.

– То ви знаєте? – несамохiть вирвалося в мене. Я з переляку внiмiв, знiтився i облизав уста, що одразу ж посмагли.

– Та знаю… Ну, чого став як мурований? – Тато обома руками охопив мене, одiрвав од току й притулив до себе. – Шануйся, шибенику, шануйся. Що б ми робили без тебе?

I тепер у батькових очах я побачив не бiсики, а зажуру й теплiнь.

– Ой таточку!..

– Ну, що? – сумно спитав i торкнувся устами моєї брови, отої, що все забирається на чоло.

– Нiчого, –  ледь прошепотiв i з вдячнiстю тiснiше притулився до батькових грудей. Я хотiв щось гарне-гарне сказати йому, але не знайшов таких слiв i тiльки зiтхнув.

– Нiщо в тебе не болить?

– Нi, таточку…

– У чоботях не квакають жабенята?

– О, звiдки їм узятися взимку? – не второпав я зопалу.

– Питаю, чи не мокрi ноги, бо їх треба тримати в теплi.

– Не мокрi… А мама знає про це?

– Не знає. А то було б нам слiз i на свят-вечiр, i на рiздво. Шануйся ж тепер на своїх ковзанках… Постараємось мамi на дровця? – ставить мене на землю.

– Постараємось! – одходжу я, хапаюсь обома руками за сокиру, а тато бере пилку, й ми, двоє чоловiкiв, поважно йдемо робити дiлечко… I аби ви тiльки знали, як сьогоднi приємно бринiла-спiвала пилка, а ще приємнiше перегукувалась iз сокирою в саду луна.

От i вечiрня зiронька стрепенулась за сусiдським двором, де поскрипує i поскрипує над криницею журавель. Над хатами влягаються пахучi дими, на вулицях стає гомiн i шарудiння саней, а снiгами до кожної оселi бредуть фiолети. З хатини в святешнiй хустцi й сачку виходить мати, на її обличчi уляглись урочистiсть, злагода i очiкування казки.

– Де ви, господарi? – стиха, ласкаво гукає тата й мене i на пiврозкритих устах тримає любов.

– А нащо ми тобi? – нiби дивуючись, озивається вiд дровiтнi тато.

– Просимо, дорогий муже, i тебе, сину, до хати, –  з таким усмiхом, з такою добротою вклоняється нам мама, що хочеться пiдбiгти до неї i поцiлувати руку.

– Кажеш: дорогий муже? А хто нещодавно страхав нас коцюбою? – удавано строго допитується тато.

– Це ж люблячи вас! А кого любиш – навiть коцюби не пожалiєш, –  грає мати розквiтлими очима i дає нам дорогу.

– Ти диви! – похитує батько головою i, йдучи до хатини, чогось затримує материну руку в своїй. Чуднi цi дорослi.

Хоч убога-убога наша хатина, та в цей вечiр i вона покращала, побагатшала. Її бiднiсть скрасили i вишитi рушники, i кетяги калини, i запашне сiно на покутi, й свят-вечiрнiй стiл. На ньому зараз лежать три хлiбини, грудка солi, височiє стос гречаних млинцiв i стоять з рiзними пiсними стравами тi святешнi мальованi полумиски, що бажають добрим людям i здоров’я, i щастя, i червоного цвiту.

Батько перший заходить за стiл, оглядає всi страви, вiд кутi з маком до миски з бобом, i поглядом дякує матерi за її старання… А який вiн поважний стає, навiть не посмiхнеться, коли виносить корiвчинi покуштувати кожної страви, зготованої на свят-вечiр. Ось вiн i бобу взяв у жменю та й з подивом сказав:

– Прямо не бiб, а срiбнi карбованцi.

Глянув я на миску, –  i справдi лежав у нiй бiб срiбними монетами.

Та найбiльш урочиста хвилина прийшла тодi, як тато з бичем вiд цiпа став на порозi пiд гiллям ясенiв, на якi позлiталися зорi. Ось вiн поглянув у заснiжену далечiнь, що горбилась за селом, i тихо покликав мороза:

– Морозе, морозе, iди до нас кутю їсти!

Я застигаю бiля тата i не вiрю, але трохи й вiрю, що на дорозi, висвiчуючи туманом бороди, може об’явитися з мiшком за плечима Дiд Мороз i пiдiйти до нас. А навколо так тихо, що чути, як у ясеновому гiллi ворушаться зорi й обтрушують та й обтрушують срiбну паморозь.

– Морозе, морозе, iди до нас кутю їсти! – вже голоснiше покликав тато.

Але й пiсля цього нi на вулицi, нi на городах не обiзвалися кроки дiдугана. Батько ще й втретє покликав його, та вiн, мабуть, забарився на якiйсь лiсовiй чи степовiй дорозi. I тодi тато уже грiзно наказав йому:

– А не йдеш, морозе, то й не йди до нас, i не йди на жито-пшеницю, усяку пашницю: iди краще на крутi гори, на моря, на лiси, нам шкоди не роби!

Далi батько кликав сiрого вовка. Вiн теж не поспiшав, маючи свiй клопiт у лiсах. Не квапились на кутю чорнi бурi та злi вiтри. I тато заклинав їх:

– А не йдете, чорнi бурi i злi вiтри, на вечерю, то йдiть собi в безвiсть, хлiба не здувайте, полукiпкiв не валяйте, стрiх не зривайте!

Потiм тато навстiж вiдчиняє нашi скрипливi ворота: а може, приб’ється яка добра людина з дороги, то й погрiє душу теплою стравою. I тiльки пiсля цього ми йдемо вечеряти.

Тепер за столом я й не писну, прислухаючись до мови-сподiвання батькiв. Отi великi надiї на хлiб новий, на рiй золотий, на щастя у дворi, на рогову й дрiбну худобу в оборi сходяться i сходяться в нашiй хатинi, що й справдi починаєш вiрити: настане той час, коли господар на току буде зорi вiяти, господиня в хатi золото прясти, а сивi срiбнорогi воли потягнуть за собою срiбнi плуги.

Аж ось на вулицi обiзвалися колядники. Я перший вибiгаю надвiр. Колядники вже пiдiйшли до хати тiтки Дарки – звiздоноша, “береза” й мiхоноша попереду, а “коза” й “дiд” у страшнiй машкарi позаду. I чого тiльки не виробляють ота “коза” й вертлявий “дiд”, лякаючи дорослих i дiтей. Та ось задзвонив дзвонар – i всi притихли, з’юрмилися бiля вiкон, а зеленкуватими й синiми снiгами, скiльки свiту видно, покотилися, задзвенiли молодi голоси, проганяючи недолю з вдовиної оселi:

 

А чи вдома, вдома та бiдна вдова?

Нема вдома – пiшла до бога,

Бога благати – щастя прохати:

– Ой дай, боже, два лани жита,

Два лани жита ще й лан пшеницi,

Лан пшеницi – на паляницi.

А ще гречки – на варенички…

 

Яка не є убога наша хатинка, а i їй колядники наспiвали щастя, наспiвали, що в нашому дворi будуть стояти i мiсяць, i ясна зоря…

Гай-гай, куди вiдiйшли тi далекi роки? Вже одних колядникiв забрали войни, других – сира земля, третi стали дiдами, а й досi вiриться, що в твоєму дворi, бiля тебе, стояли з одного боку мiсяць, з другого – ясна зоря…

По всьому селi порозходились колядники, до кожної хати звiздоносцi прихиляли мальоване сонце, нагадуючи людям, що вже справжнє сонце змилостивилось над землею. А он бiля Зарiчки обiзвалася сива давнина, коли хмари ворогiв обкрадали наше сонце і землю:

 

То не з моря тумани,

То iз коней пара…

 

Од чорної погонi з Туреччини, з Нiмеччини, з Татарщини летять, Дунай перелiтають козацькi конi, перелiтають, не вмочивши у воду нi свого копита, нi козацького стремена…

Iду я з вечерею до дядька Себастiяна, прислухаюсь, як за тинами пiдстрибує морозець, придивляюсь, як у тiнях i дрiмливих мiсячних калюжках заколисуються хати, вбираю в себе колядки, думками й очима добираюсь аж до тихого Дунаю, де гуляли козаки. I так менi добре та радiсно стає на серцi, наче i я з козаками ломив неволю, визволяв добрих людей, щоб верталися вони на тихi води, на яснi зорi.

А на шляху в цей час обiзвався передзвiн зброї i стремен, загупали кiнськi копита Я в подивi оглянувся. В прозорiй темрявi iмлисто вималювались побiльшенi постатi вершникiв. I ось повз мене, пригнувшись до грив, пролетiли-промчали на Лiтин червонi козаки, промчали тим старим Чумацьким шляхом, що спадає у мiсячний напiвсон.

То не з моря тумани, то з коней пара обдала мене теплом. I хороше, i дивно, i радiсно стає менi, малому, на цiм свiтi. Я довго дивлюся услiд червоним козакам, погойдую вечерею у вузлику i вже не знаю, звiдки вони взялися – чи з тихого Дунаю, чи з-пiд синього Бугу, чи з-пiд зоряного пилу.

Отак i сходяться пiсня i життя, присмерк давнини i свiтанок сьогодення. А надi мною вечiр жменями засiває зорi, а бiля мене арфами бринять пiдмороженi верби, а пiд ногами голубi тiнi бавляться з снiгом, що iскриться зблизька i туманиться поодаль, як iз коней пара. На левадi перегукнулися курiпки, –  i вони поспiшали в село на свiй свят-вечiр бiля якогось стiжка чи клунi.

Задуманий i радiсний, пiдходжу до подвiр’я дядька Себастiяна. I тут ворота розчиненi навстiж: а може, забреде погрiти душу захожа людина?

Я дивлюся на поплямовану мiсяцем хату i вражено зупиняюся. Щб ж воно робиться? На хатi, в заснiженому кустратому гнiздi, де лiтували собi лелека й лелечиха, тепер стоїть самотнiй лелека i дивиться на схiд.

“Протри, чоловiче, свої очi, – кажу сам собi, – бо ж над тобою глумиться якась вечiрня мана”.

Я й справдi протираю очi, знову косую на гнiздо, а в ньому знову стоїть цибата птиця. Та де ж вона в таку пору взялася i як не загинула в холоднечу? Тихенько, щоб не сполохати птаха, скрадаюся мало не до самої призьби i тiльки тепер догадуюся, що в гнiздi стоїть дерев’яний лелека. Хiба ж i в цьому не пiзнаєш вдачi дядька Себастiяна? Захотiлося чим-небудь здивувати i порадувати людей, особливо дiтвору, от i поставив птицю в гнiздо; дарма що вона дерев’яна, а комусь звеселить око i кине в душу хоч краплину весняного сонця.

I поки я собi любуюся птахом, поки перелiтаю у весну, на тi лужки, де на латачi, м’ятi, зiллi i сонцi вибiлюються полотнянi стежки, мене тихенько окликає знайомий голос:

– Михайле, дитино, це ти?

– Авжеж, я, дядьку Себастiяне, –  затремтiв мiй голос вiд радостi i вдячностi до людини, що першою, пiсля мами, нахилила над моєю дорогою зорi, взятi чи то з неба, чи з доброго серця.

– От i добреї – виходить дядько Себастiян iз сiней. –  А я, чуєш, вдруге виходжу тебе виглядати.

– Е? – вiриться i не вiриться, i менi аж трохи лячно стає: за що оце шибенику перепадає стiльки любовi i вiд дядька Себастiяна, i вiд людей?

– Справдi. Вже й на вулицю виходив: чи не напав на тебе, думаю собi, мороз чи сiрий вовк.

Рослий, красивий, горбоносий, вiн пiдходить до мене, а я йому вклоняюся посеред того двору, де вiтрець пiдмiтає срiбло, а дерев’яний лелека виглядає весну.

– Тато просили, мама просили i я вас прошу на вечерю, –  кажу тихцем та й передаю чоловiковi ув’язанi в бiлу хустку горшки-близнята з теплим узваром i кутею.

– Спасибi, спасибi, дитино, –  бере дядько Себастiян вузлик, а мене охоплює тiєю рукою, що все життя орудувала косою чи сокирою вдома, шаблею на войнах. I робота, i скорбота вибили на нiй знизу глибокi борозни i мозолi, а зверху вилiпили жили завтовшки з мої пальцi.

– Це правда, що ти на льоду завалився?

– I ви знаєте?

– Я вже й на ковзанку їздив, i хотiв було до вас приїхати.

– Ото б настрахали маму, –  знову лячно стало менi.

– Дивися ж, хлопче, дивись! – ще тiснiше однiєю рукою притуляє мене до себе дядько Себастiян.

– Буду дивитисяi – вже веселiше кажу я i на iнше збиваю думки чоловiка: – А де ви такого лелеку дiстали?

– Славний?

– Славний.

Дядько Себастiян задирає голову, дивиться на лелеку, розтулює уста й починає смiятися. Вiн дуже гарно смiється, назбируючи на вiї, очi й зуби мiсячне сяйно.

– Це мiй друг вирiзав лелеку iз осики, а я вкрав його.

– Ви вкрали? – жахнувся я.

– А що було робити? Продати вiн не хотiв, так я тихцем за лелеку – i в мiшок. Постоїть у мене кiлька днiв, i завезу назад. Ходiмо до хати.

Бiля сiнешних дверей навсторч стояло двi камiннi плити, їх. не було ще кiлька днiв тому.

– Що воно таке, дядьку Себастiяне? – нахиляюсь до плит.

– Якась старовина. Ось бачиш, чиєсь життя вибите на них, –  проводить рукою по напiвстертих людях i конях. –  їх один нерозумець, шукаючи скарби, викопав iз старовинної могили та й поклав перед хатою витирати ноги. I досi не перевелись мастаки об чиєсь життя витирати ноги!.. Вiдiбрав я цi плити-завезу до Вiнницi: а може, згодяться вони добрим людям.

Ми заходимо до хати – в теплi пахощi сiна, хлiба i свiжих липових ложок.

– От i гiсть до нас прийшов, Михайликом звати, –  знайомить мене голова комнезаму iз дядьком Стратоном, колишнiм мiнiстром селянсько-бiдняцької республiки, далi з вiдомим на всю округу музикою Федоренком (його сiм’я складає аж цiлий духовий оркестр), з кобзарем Левком i навiть зi своїм батьком, що саме стоїть посеред хати в бiлiй сорочцi й бiлих штанях, мов розгнiваний пророк: брови його звелися вгору, чуб настовбурчився на вiтер, а вуса опустилися вниз, на дощ.

Я здогадуюсь, що старий знову чогось не помирився iз сином i навiть у свят-вечiр знайшов час гарикатись. А потiм, дивись, i сусiдам пiде жалiтися, що його сякий не такий розумець не має в головi олiї. Старий ще й досi не може забути, що в революцiю син узяв з економiї не корову чи коня, а пiанiно, i завжди, коли пiдходить до цiєї панської забави, презирливо каже: “У-у-у…”-i пальцем шпиняє її в зуби.

Батько Себастiяна не дуже ласкаво дивиться на мене й бурмоче сам до себе:

– Злиднi всiх країн, єднайтесь!

А в хатi всi, окрiм нього, починають смiятися.

– Що, я, може, щось смiшне сказав? – дивується старий, i дивуються пiд сивобрiв’ям його перестоянi, наче памороззю прихопленi очi. –  Нi, таки пiду додому, –  не кумпанiя ви менi! – береться за шапку i зачерствiлий кожух, що лежить на скринi.

– Та чого ви i куди ви, тату? – дядько Себастiян рукою притримує смiх. –  3 вами так усiм весело, їй-бо, давно так не реготав.

– Трясця твоїй матерi! – обурюється батько. –  Дурносмiх завжди знайде з чого пореготати, навiть коли має пiст на копiйку. От подумайте собi, люди добрi, як менi дивитися на такого! Привозять йому горожани аж цiлий полумисок грошей, та все новеньких, та блискучих, як молодi очi, кидають їх на стiл, –  стiл щебече! Ще й могорич i закуски городськi ставлять. А вiн, як бейбас, повертає грошi, повертає напитки-наїдки, а пiанiну лишає собi. То хiба ж я винен, що на самiсiнькiй серединi його розуму розсiлася дурiсть?! Коли б не вона, мав би чоловiк грошви i на корову, i на кабана, i на вариво, й на приварок.

– Так то ж, тату, грошi вiд непмана.

– Ну i що?! Аби не вiд дiдька! – старий випив чарку, поморщився i зажурився: – Нi, щось я тепер не те що людей, а навiть свого засмута нiяк не врозумiю. I птиця на срiбну сiтку летить, а вiн аби знайшов навiть перо жар-птицi – вiддав би у фонд.

– Революцiя, дiду, зробила вашого сина таким, –  обережно обiзвався розумноокий дядько Стратон. Але й це не втiшило старого:

– Говори та балакай менi! Революцiя – велике дiло. Так чого ж тодi вiн далi в революцiю не йде?!

– Це ж як вас, дiду, зрозумiти? – на округлому виду Федоренка здивувалися круглi, обведенi темним веселим огнем очi.

– А так: давали ж йому в самiй Вiнницi службу, давали й жалування, i квартиру з шпалерами давали, iди поглиблюй революцiю! А вiн чи здивачив навiк, чи захотiв свiт здивувати: зостався в селi в однiй кавалерiйськiй шинелi та й досi по всiх лiсах гасає за бандитами. Ще мало свинцю наївся, iще порцiї чекає! З ким я тодi вiку доживати буду?

– Та не треба, тату, –  дядько Себастiян лагiдно, з доброю усмiшкою подивився на батька. – Я ж вам казав: менi та служба не до душі.

– От бачите, йому та служба не до душi! – ще бiльше розгнiвався старий. –  А такий, як Юхрим, з одним задом на два празники поспiшає, щоб показати своє соображенiє розуму. Та що ж це вийде:

Юхрим ближче до революцiї сяде, ще й тебе лiктем чи колiном вiдштовхне од неї? От його, з великого розуму, ти звеш кар-кар’єристом. А на кого ж вiн робить оце кар-кар? На тебе ж! Тодi хто з вас дурнiший?

– Та цур йому, тiй балаболцi, –  обiзвався кобзар. Його вдумливi, зi смутком на денцях очi глянули кудись аж поверх оселi, рука торкнулася до басiв, вони озвалися сумом, а приструнки повели мелодiю. I хата вже стала не хатою – прижуреним степом з отiєю дорогою, що й тебе чи твою душу поведе до самого неба, з отiєю чайкою, що пiд крилами тримає ранковий туман, а в серцi – материнську печаль. А над смутком струн уже сплеснувся зажурений голос дядька Себастiяна:

 

Ой горе тiй чайцi,

Чаєчцi-небозi,

Що вивела дiточок

При битiй дорозi…

 

До дядькового низького заспiву припав тенор Федоренка i пiшов, пiшов понад хатою, понад селом, понад степом, аж до тiєї битої дороги, де людською журбою журиться чайка-небога i де вiтряки перелопачують крилами її кигикання i вiтри.

В це свято двох голосiв, один з яких вiв мелодiю низом, а другий брав горою, вплiтався i стихав третiй – кобзарський, битий морозами i метелицями, сiчений дощами i громовицями.

I враз, коли пiсня вже завмирала, старий кобзар гiрко зiтхнув,. припав сивою головою до столу i заплакав. Ось i сльоза впала на струну, i вона теж обiзвалася жалем. Усi кинулись до старого.

– Що з вами, дiду Левку? – прихилився до нього стривожений дядько Себастiян.

– У кожного своє, сину, –  пiдвiв голову од столу кобзар i пальцем почав витирати очi.

– Яка печаль-журба тебе, Левку, гризе? – пiдiйшов до кобзаря Себастiянiв батько.

Обоє сивi, наче молоком облитi, глянули один одному в очi, побачили в них, як у снах, свої давнi лiта, свої рiзнi дороги й зiтхнули.

– То чого ж ти, Левку? – знову спiвчутливо запитав дiд дiда.

– Чого? Ти ж пам’ятаєш, Вiкторе, який мав я колись голос?

– Пам’ятаю, Левку. Пам’ятаю його на ярмарках і дорогах, на весiллях i похоронах.

– То не жаль менi себе, не жаль рокiв своїх, а голосу жаль… Оце зараз не вивiв його вгору та й зажурився, наче когось поховав. Себастiянiв батько зiтхнув, у роздумi похитав головою:

– Ось за чим тепер жалкують люди. Може, воно так i треба, може, це теж – революцiя. –  I тихо попрохав сина: – Заспiвай менi про тi василечки, що сходять на горi, i про той барвiнок, що послався пiд горою.

I знову дядько Себастiян повiв мелодiю своїм могутнiм баритоном, а горою пiшов тенор Федоренка, до них приєднався пiдголосок колишнього мiнiстра селянсько-бiдняцької держави, в яку входило аж три села. Тiльки Себастiянiв батько, стоячи посеред хати, не спiвав; вiн дивився кудись у далечiнь, чи то пригадував, чи то кликав до себе свої далекi лiта, свої далекi василечки, свою далеку дружину, що озивалася тепер до нього тiльки у снах.

– За тебе, Себастiяне, за тебе, людино! – пiсля василечкiв пiдняв чару колишнiй мiнiстр, а теперiшнiй голова комiтету незаможних селян у тих селах, що були повстали проти гетьмана й кайзера.

– Нi, за дiда Левка, за голос його, що все життя пiдносив угору та вгору людську душу, бо горе було б нам, якби душа, пробачте, застряла десь бiля кендюха.

– А щоб тебе, вилупку! – махнув рукою i вперше за вечiр засмiявся Себастiянiв батько.

– Спасибi, Себастiяне, що уважив, бо головне в нашому дiлi – душевнiсть, а решта-все тлiн, – по старостi лiт кобзар вмочив у чарку сивого вуса, зчавив з нього скаженiвку i тiльки опiсля випив, що мав випити.

– Артист! – показав усi зуби Федоренко, хотiв так само зробити, але це в нього не вийшло. Вiн знову засмiявся i запитав мене: – А ти артистом не думаєш бути?

– I чого тебе весь час до артистiв тягне? – здивувався дядько Стратон.

– Ой, люблю сцену, як своє життя! – зiтхнув Федоренко. –  Iнколи як сядеш на нiй зi своїми синами i братами, то чуєш – у рай попав, i нiяк не менше!

– А платять за це добре? -спитав Себастiянiв батько, i всi аж лягли вiд реготу. –  Нi, таки я пiду, не хочу страмитися з вами! – Старий знову пiдiйшов до кожуха, але син вихопив його з рук батька i жбурнув на пiч.

– Побудьте ще, тату, без вас i свято скисне!

– От навiжений. I що менi робити з тобою?- пробурчав старий, але залишився.

– О, ще хтось до нас! – повернув голову до дверей чуткий Федоренко.

Незабаром в оселю увiйшов старий гончар Демко Петрович, бiля якого на ярмарку завше товпились люди. Однiєю рукою вiн притримував мiшок, а в другiй держав свiй прославлений батiг, видовбане пужално якого було сопiлкою. Це ж треба додуматись, щоб навiть у пужалнi трималася музика. Видко, не зблизька прийшов чоловiк, –  на його товстих вусах аж дзеленчали крижанi бурульки. Привiтавшись, вiн зiрвав їх з вусiв, стер наморозь з дугастих брiв, бережно скинув з плеча мiшок, у якому обiзвалися гончарськi скарби.

– Демку Петровичу, вихилiть чарочку з дороги! – запросив господар.

– Для сугрiву душi i рук не завадить, – охопив кощавою пропеченою рукою глиняну з червоним цвiтом чарку. –  Ваше здоров’я! Ой!.. З чого ж ви її, мокруху, на скаженiвку переганяєте?

– Це запитайте Федоренка! – засмiявся дядько Стратон. –  Вiн з якогось весiлля доп’яв такого зiлля. Демко Петрович зiтхнув:

– Музика за свою роботу має веселуху, а гончар – жовч.

– Чого це ви такої сумної завели? – здивувався дядько Себастiян. –  Хто вас зобидив?

– А будеш на свят-вечiр слухати грiшне?

– Та що робити? Послухаю.

– То й мотай на вус. Я, Себастiяне, дуже розумiю рiзних i всяких, яким положено ненавидiти нас. Але нiяк не второпаю, з якої це хвороби iнодi свiй свого ненавидить, свiй свого поїдом їсть, свiй свому i дорогу, i життя вкорочує.

– Хто ж вам життя вкорочує? – насторожилося мiжбрiв’я дядька Себастiяна, i насторожилось усе його обличчя, полатане вiтряними лишаями.

– Ет, багато казати, та мало слухати, –  хмурнiють очi майстра, в яких i зараз, i довiчно будуть мiнитися полиски гончарських вогнiв.

– Говорiть! – наполягає дядько Себастiян.

– А я думаю: ми говоримо бiльше, нiж треба, та й бiльше, нiж треба, вiримо пустомолотам, тому вони й навчилися язиком добувати собi мед, а когось цим же самим язиком жалити, мов гадюки.

– Хто ж вас ужалив?

– Не мене, а мою працю. Це навiть гiрше, нiж мене. Того й притарабанився до тебе, голово! – Демко Петрович заглянув до свого мiшка, понишпорив, вийняв з нього кахлину i показав дядьку Себастiяну. –  Поглянь, коли хочеш, на мою цяцьку.

Ми всi потягнулися до перепечених рук майстра. На його нiжнiй полив’янiй кахлi з очерету злетiла качка, злетiла в зелений свiтанок, до ще не видимого ронечка. Чорне око птицi довiрливо, по-людськи дивилося на нас, а з її крила вiдiрвались двi краплинки води чи роси.

– Боже, як гарно! – аж застогнав кобзар.

А дядько Себастiян поцiлував Демка Петровича.

– От чоловiк! Взяли мене й перенесли з зими у весну. Таке чудо з глини зробити!

– Бог Адама теж вилiпив з глини, –  вкинув слiвце Себастiянiв батько, i знову мав за це смiх, i знову поглянув на пiч, де лежав його кожух.

– Спасибi вам за радiсть, –  подякував гончаревi дядько Стратон.

– I справдi ви маєте хоч краплину радостi? – подобрiшали вогнем накупанi очi Демка Петровича. Вiн таки знав, що його праця повинна подобатись людям, але хотiлося, щоб вони ще i ще раз ствердили це й розмили невсипущi сумнiви, непевнiсть, якi бiльше тримаються душi творця, анiж ремiсника.

– Про що й казати, –  аж зiтхнув дядько Себастiян, придивляючись до кахлi. –  I як воно так виходить у вас, що вiд кахлини аж повiяло весною?

Добра i соромлива посмiшка обвела зморшкуватi уста гончаря:

– Бо я перед тим, як робити, викликав до себе весну: i зеленi лужки, i синю воду, i верби над нею, i сонце над вербами. От коли вони стали бiля мене, то руки самi потягнулись до працi.

– Не знаєте ви цiни своїм рукам.

– Найшовся такий, що склав їм цiну, –  зажурився гончар.

– Що ж воно трапилось?

– Оце ж побачив мої цяцьки Юхрим i обклав їх таким патентом, що треба покидати свою забавку.

– Що?! Юхрим вас обклав?! – одразу ж розгнiвався дядько Себастiян.

– А хто iнший? Своячок!

– Не своячок, а книшохап! – нахмурився дядько Себастiян.

– Хiба ж втямки паскудi, що я на горшках та глечиках бiльше б заробив?

– Ви йому про це казали?

– I казав, i благав, i сварився. А вiн ухопив мою душу, мов кат, i потягнув її на протокол, наче на шибеницю. Такий сором, таку неславу кинув на мої роки i працю.

– I нiхто не рятував вас?

– Тодi мене мiг би врятувати або мiй у його кишенi червонець, або чийсь вищий чин.

– Ну, то я ще з ним, нiкчемою, побалакаю! Я йому!.. –  Дядько Себастiян чогось не доказав, кинувся до жердки i похапцем почав одягатися.

Гостi й батько насипались на нього:

– Почекай, Себастiяне. Хiба ж завтра дня не буде?!

– Нащо вiн тобi на святий вечiр здався!

– Я комусь зроблю його грiшним!

– Навiжений, чи ти не здитинiв? На кого ж гостей покидаєш? – знову розгнiвався батько.

– На вас, тату. Розважте їх чимсь смiшним.

– Трясця твоїй матерi i тобi, задирi! Чи ти ось тепер обаранiв, чи таким на свiт пожалував?

– Тату, частуйте гостей! Я скоро буду! – Дядько Себастiян, як вiтер, вискочив iз хати, а я вищулився за ним i прикипiв бiля сiнешнiх дверей. Дядько це помiтив, але нiчого не сказав, –  йому тепер було не до мене. Ось вiн пiдбiг до стайнi, розчинив дверi й вивiв коня, якого колись вiдбив у бандитiв. Кiнь тихенько заiржав, вигнув голову, i проти мiсяця росою заiскрилася його грива. Дядько Себастiян вискочив на нього, пригнувся, щось сказав, i кiнь з копита пiшов галопом, аж бiла курява затуманилась за ним-

З хати повиходили гостi, i, не змовляючись, попрямували на вулицю. Над селом небеснi мiрошники просiвали зорi i зоряну пергу, а селом i досi з кутка на куток, розхлюпуючи щастя, переходили колядники.

– I що ви скажете про нього? – питається сам у себе кобзар.

– Що я скажу? – обiзвався дядько Стратон. –  Один чоловiк має душу, як птицю, що пiд хмарами ширяє, а другий – мов квочку, що тiльки на своїх яйцях сидить, висиджує не курчат, а покручiв якихось.

– А що мiй Себастiян має за свою душу? Одну шинелину, одну пiанiну i купу напастi. Кажу ж йому: пожив ти для революцiї, то поживи й для себе.

– А вiн живе для лiнiї! – засмiявся Федоренко.

– Лiнiї! – перекривив Себастiянiв батько. –  Яка ж це лiнiя, коли хтось за революцiю одержує порцiю свинцю, а iнший трясе й обтрушує цю революцiю, як золоту яблуню, ще й прикидається храните-лем її?

Вiд ставу, почувся тупiт копит. А ось на вулицi з’явився i дядько Себастiян. Передним, поперек коня, лежав вдвоє перегнутий Юхрим Бабенко. Вiн щось жалiбно белькотав, зойкав, оправдувався, а його довжелезнi ноги раз од разу розпорювали снiг.

Коли обурений такою поклажею воронець влетiв у двiр, дядько Себастiян скочив на землю i, не церемонячись, потягнув за собою Юхрима. Той, наче куль, упав на снiг, застогнав, пiдвiвся, п’янкуватими очима посклянiло глянув на нас, здивувався i одразу ожив: напевне, спочатку думав, що йому треба чекати чогось страшнiшого.

– I вас отак сюди привезли в гостi, як мене? – звернувся до людей i почав правицею розтирати поперек, а лiвою – живiт.

Це несподiване запитання розвеселило усiх, а на мiнливе Юхримове обличчя лягає вираз догiдливостi:

– От гарного коня має Себастiян! Прямо не кiнь, а золотогривець! От везе чоловiку в селi!

– А тобi в мiстi? -запитав дядько Стратон.

– Теж нiяк не зобиджаюсь на своє офiцiйне державне становище, –  говорить до дядька Стратона, а сковзким оком пасе голову комнезаму i непомiтно робить крок i другий назад.

– Ти наче втiкати збираєшся? – питає дядько Себастiян, змiрявши поглядом ноги Юхрима.

– Тiкати? – дивуються i очi, i уста, i квасолистi нiздрi Юхрима. – Це я ноги розминаю. Та з такою кумпанiєю усi святки, як у раю, гулятиму. Може, скочити за чимсь таким? – красномовно поторгав рукою кишеню.

– Повертай до хати! Поговорим про святешне, –  похмуро каже голова комнезаму.

– Коли просять, то повернемо. I чого ти хмаришся, коли в гостi привiз?

– Лиха година возила б тебе!

– Е, це вже випад! – пiдiймає голос Юхрим, а на його очi наповзають сiрi плiвки. –  Привiз мене у гостi, то й частуй, натурально, як гостя, бо я теж можу розсердитись: менi їхати поперек коня було не дуже зручно. I чи не думаєш, Себастiяне, що ми пунктуально розберемо це дiло в повiтi пiд девiзом: “Геть партизанщину i махновську анархiю!”?

– Яку анархiю?! – скипiв дядько Себастiян.

– Ну, оту, не зовсiм культурну.

В оселi дядько Себастiян став насупроти Юхрима i єхидно запитав:

– Виходить, дорвався до влади?

На це Юхрим, як по писаному, вiдповiв:

– Маю повагу вiд iнстанцiй, представникiв i газетної хронiки. Ти не читав, як нещодавно про мене було написано в одному органi:

“Оратор подробно остановился…”? Жаль тiльки, що прiзвище переплутали: замiсть Бабенко, чогось написали Бабiй. Воно корiнь один, та звучання зменшили, а збiльшили причетнiсть до бабодурства. Як ти на це дивишся?

– Я ще дочекаюсь, коли про такого оратора-дурисвiта iнше напишуть.

– Чекай, коли маєш час, –  знизав плечима i позлiшав Юхрим. –  Але не завжди отак висловлюй своє мнєнiе при народi, бо я про тебе можу висловитись у кабiнетi.

– Про твої пiдшепти, завушнику, я добре знаю. А ти хоч раз, працюючи фiнiнспектором, думав, що лишаєш позад себе?

– Позад себе?.. Хай над цим питанням поколiння думають! – безжурно вiдповiв Юхрим. –  А я для сучасностi на потреби вириваю карбованець.

– З м’ясом?

– Карбованець завжди виривався iз болем, iз шкурою чи з м’ясом. Це знають усi дiловi люди. А хто зараз у нас має стати пупом землi? Тiльки дiловi люди, що вмiють i виривати, i вимолочувати карбованець.

– Вибуяв ти, як дуб, а розуму й на жолудь не вродило! – придушив гнiв дядько Себастiян.

Тепер Юхрим навiть згорда поглянув на голову комнезаму:

– Який не маю розум, а знову ж тепер не тобi вчити мене. ~ – Побачимо! Юхрим з жалем i прихованою насмiшкою похитав головою:

– Ти опiзнився, Себастiяне, опiзнився! Тепер уже я тебе можу вчити, як вищестояща iнстанцiя.

– I таки може, – погодився Себастiянiв батько. – Хоч ти, Юхри-ме, дурень, а мiсце маєш розумне.

– Ти впiзнаєш цього чоловiка? – насилу стримуючи лють, дядько Себастiян поклав руку на гончаря. Юхрим споважнiв:

– Натурально, впiзнаю, персонально приглядався до його звичайних i пiдозрiлих цяцьок, персонально i обклав їх, щоб менше назбирували навколо себе несознательнi очi i несознательний смiх. З моїх рук по лiнiї фiнансiв навiть рiдна мама не вислизне.

– I ти, бевзь, посмiв обкладати красу?! – В дядька Себастiяна аж уста затремтiли.

– Авантюристичне запитання! Бо що таке перед фiнансами краса? – обурився Юхрим, обурились його квасолистi нiздрi, та враз вiн утихомирився, а очi помаснiли: – За красу завжди i всюди бiльше платять, то вона бiльше i обкладатися повинна. Резон?

– Тобi дай волю – усе красиве вичавиш! – обiзвався сивий кобзар.

– I вичавлю! Я людина без рiзних селянських сентиментiвi – по-нахабнiшав увесь вид Юхрима. –  Якась качечка або квіточка з моїх очей не виб’є сльозу. I треба дивитися на житїя крiзь призму в iсторичному розрiзi! Бо що тепер вартнiше: якiсь красивi, але нiкому не потрiбнi качки, коники чи звичайнi горшки, що йдуть на потреби трудящих робiтничо-селянської держави? I хай, натурально, оцей рукотворець без вiдповiдного дозволу на те не кидається у мечтанiя, у фантазiї i лiпить, що положено лiпити з глини, –  горшки i макiтри; хай i вiн втямить: краса служить одиницям, а навар – масам!

– Дайте менi батога! – метнувся дядько Себастiян до лави, правицею вхопив пужално, а воно обiзвалось спiвом. –  Я з цiєї макiтри нароблю шматкiв! Я ним вiдчиню свої дверi!

З обличчя Юхрима злетiло нахабство, вiн сторч головою кинувся до порога, а в хату, мов хуртовина, влетiла Юхримова жiнка. Мороз хмариною закружляв навколо неї, а всi її широкi розгойданi спiдницi вiдразу вiдмiряли собi пiвхати i розбудили в нiй вiтер.

Юхрим з подиву сказав: “О, прибiг Євген накоренок” – i притулився спиною до печi.

– Ой Себастiяне дорогенький, богом прошу тебе, не вибивай душу iз тiла, не запогуби, не прибий мого нездалого, мого зеленоголового! – мiнливими рум’янцями i кирпочкою мiж ними припала тiтка Христина до плеча голови комбiду. –  Хоч який вiн нiкчема, а не прибий, бо ж i дурням треба жити на свiтi.

– Прибивати не буду, а провчити навiть при тобi не посоромлюсь!

– Ти справдi не будеш його вбивати? – не повiрила зразу молодиця i глянула на Юхрима. –  А ти що варнякав? – i знову до дядька Себастiяна: – То не будеш?

– Нащо менi цей телепень здався?! Тiшся ним, коли не докучив, як болячка.

Тiтка Христина одразу ж повеселiла, крутнулась по хатi, а на її драбинками надiтих спiдницях ожило цiле господарство: i горох, i вишнi, i птицi, i квiти, i колоски.

– Коли так, Себастiяне, всип моїй парi i за мене! Аякже! Бо хiба це чоловiк? Такого лобуряки, баламута, бельби, пустодзвона, ледащицi, брехуна, носодера, сушиголови, залицяльника i спiдничника увесь грiшний свiт не бачив. Вiн скоро з мене Варвару-великомуче-ницю зробить, а я ж, на злiсть йому, хочу по-людськи жити.

Дядько Себастiян здивувався, опустив руку з батогом:

– Оце так! I тобi, жiнко добра, не шкода буде твого каламутника?

– А вiн мене жалiє? – тiтка Христина одним кулаком пiдперла бока, а другим насварилась на чоловiка. –  Хай, лоботрясе, хоч раз вiдiллються тобi мої сльози! Скiльки я тобi казала: не чеши чорта – бiсом станеш! Аякже!

– Тодi, хрещенику, тримайсь! – дядько Себастiян вiдвiв руку з батогом, а Юхрим, вивалюючи плечем i лобом дверi, вилетiв з хати, зачепився в сiнях за дiжницю, упав, тихенько зойкнув i рвонув на себе сiнешнi дверi.

– I тут утiк! – здивувалась i сумно похитала головою тiтка Христина. –  Вiн, певне, i вiд смертi втече.

Я скочив до дверей, щоб зачинити їх, i в цей час у дворi обiзвався густий здивований голос:

– Ти чого сторч головою летиш? Що це тут робиться? Розбiй, побоїще чи попоїще?

– Ой!.. Це аж ви приїхали до нас? Це така радiсть! Аж не вiриться, натурально! А в нас кругом така необразованiсть – i досi без цивiлiзацiї колядують… Може, до мене заскочимо? Оце буде святої Не рiздво, а великдень! Як ви на цеє з точки зору?.. –  солодкомовно зажебонiв до когось Юхрим.

– Ти спершу обтрусись!

– Ой, стою перед вами необтрушений, як… Розгубився од iндивiдуальної радостi. Пробачте. От спасибi, що приїхали! У мене дома є така запiканочка, якої i в Санкт-Петербурзi при монархiї не було. Хоч ви, натурально, не чарколюбець, але вiд цього зiлля нiяк не вiдмовитесь. Я недалеко живу, – не утрудните себе. Ощасливте мою хату.

– А хто тебе з цiєї хати випроваджував?

– Ох, вам би персонально не питати, а менi iндивiдуально не вiдповiдати, бо я не люблю наговорювати, –  Юхрим зумисне перекидає голос у хату, щоб i там чули, який вiн справедливий.

– Ти не галайкочи пiвслiвцями, а говори повним словом!

– Можу, Василю Iвановичу, можу й повним, – i одразу стишує голос: – Ваш хвалений Себастiян персонально мною вiдчинив свої дверi. От яка в нього первiсно-елементна культура!

– Що?! Себастiян фiнiнспектором дверi розчинив?

– Фiнiнспектором! I не тет-а-тет, не сам на сам, а при людях! Ось таке вiн має фiнансове соображенiє розуму.

– А дверi ж цiлi залишились?

– Не знаю, мабуть, цiлi.

– За що ж ви не помирились?

– За сектори, Василю Iвановичу. Я, не жалiючи себе, натурально, захищаю державний сектор, а Себастiян – iндивiдуальний.

– Та що ти мелеш?!

– Перевiрте! Ось я тут, а Себастiян у хатi. Ми з вами на державнiй роботi у мiстi маємо кругозiр, а вiн – пуповину, яка приросла до села. А на чому тримається село? На землi i на iндивiдуальнiй пуповинi.

– А в тебе колективна пуповина вже тримається не села, а харчiв iз села?

– От i ви, натурально, ображаєте свого фiнiнспектора, насмiшеч-ки собi виробляєте. А яке життя фiнiнспектора в перiод непу i непереробленої дрiбновласницької стихiї? Гiрше собачого, бо, дбаючи про державний карбованець, вiн навiть з-пiд гадюки має витягнути копiйку!

– Ти дивись! Здорово сказано! – в голосi невiдомого обiзвалися подив i спiвчуття, а в хатi всi похмурнiли.

– Кого це так розжалоблює мiй пустослов? – смутнiла тiтка Христина.

– Голову повiтвиконкому, –  вiдповiв дядько Стратон.

– Ще i йому заб’є баки мiй поштуркач. I як вiн умiє отак прикидатися? – уголос дивується жiнка. –  Вiн тiльки вдома стає самим собою, i то не завжди: навiть передi мною, забувшись, ще iнколи лисичить, грає свої ролi.

Усi починають смiятися, а до хати в клубах морозу входять голова повiтвиконкому i Юхрим, обличчя якого зараз сповнене шаноби до начальства i поваги до своєї особи. Юхрим зачиняє дверi, крадькома дивиться, чи вони залишилися цiлi, й мимоволi зiтхає.

– Добрий вечiр добрим людям, –  простуджено вiтається молодий голова, пiдiймає довгi вiї, i на його темному обличчi гарно видiляються сiрi, з дрiмливим туманцем очi. Та якi очi! Напевне, з приiмлених купальських свiтанкiв вбирали вони той дрiмливий туманець, що вигинає вiї, дивує, бентежить i радує людину. –  То це ти, Себастiяне, вiдчиняєш фiнансами дверi?

– Як сказано! Як це сказано: вiдчиняєш фiнансами дверi, – пiдростаючи, аж прицмокнув Юхрим, викруглив на коржастих щоках два великих догiдливих нулi й пiдняв угору вказiвний палець. –  О!

– I на кого ти, навiжений, окаєш? — тихенько запитала тiтка Христя.

Юхрим, як гусак, вигнув шию, витрiщився на жiнку, зашипiв, зменшив на своєму обличчi нулi, але одразу ж перебудувався, посмiхнувся i уклiнно звернувся до голови:

– Познайомтесь, Василю Iвановичу, –  моя вiрна, благовiрна i предана половина.

– Чи не тю на тебе! – знiяковiла, засоромилась благовiрна половина. –  Вже моєму на головi пошиття сивiє, а в головi хрущi хурчать.

– Нiчого собi характеристика! – повеселiшав голова й нацiлив на дядька Себастiяна вiї. –  Ти не скажеш, чого це вiд тебе так утiкав чоловiк, що мало п’ят не розгубив?

– Напевне, поспiшав зiбрати свої обручi й клепки, –  одразу ж вiдповiв голова комнезаму,

– От бачите, як вiн розмовляє навiть у чиїйсь вищестоящiй присутностi! А при вашiй вiдсутностi вiн хотiв побити мене отим батогом, що з одного кiнця має музику, а з другого – бiль. Розперезався Себастiян, як натуральний анархiст.

– Язик дiамантовий, тiльки слова – жабуриння, –  спокiйно обiзвавсь маломовний дядько Стратон.

– Нате й мої штани в жлукто! – позлiшав Юхрим. –  Вони тут всi одним мотузочком зв’язанi! А в’їлись у мою iндивiдуальнiсть за те, що я по закону правлю податки, готовi грошi з тих кустарiв, якi займаються не дiлом, а безiдейною i пiдозрiлою фантазiєю.

– Почекай, почекай! Що це за безiдейна i пiдозрiла фантазiя з’явилась у кустарiв? – Василь Iванович пiдкинув угору чорнi навскiснi стрiлки брiв.

Тiтка Христя благально простягла руки до голови повiтвиконкому :

– Та не вiрте губi мого чоловiка, –  вона давно з правдою розминулась.

– Мовчи, немiч моя! Тобi й коваль розуму не вкує! – огризнувся Юхрим.

– Весело ви тут живете! – хмикнув Василь Iванович i звернувся до Юхрима: – Розкажи, як ти правиш з фантазiї готовi грошi?

– Отак, щоб не розгулялась вона! – I тицьнув пальцем на Демка Петровича. –  Ось перед вами стоїть отой iндивiдум, що може, натурально, зробити з глини миску i горщик, ринку i глечик, макiтру i куманець, кухоль i чарку – все, що потрiбно в хатi пролетарiату i трудовому селянству. А вiн, замiсть реального трудового процесу, кинувся у мечтанiя-фантазiю i лiпить рiзну звiрину, птаство i навiть чортiв з людськими натяками i переживаннями. От я за це чортовиння i прикрутив його податком, за що й постраждав тiлесно, бо наш голова комнезаму огороджує кустарiв од податку. Ось як вiн розумiє i пiдриває фiнансову полiтику першої в свiтi робiтничо-селянської держави.

В очах Василя Iвановича посвiтлiшав дрiмливий туманець.

– Ти чого сваволиш, Себастiяне? Закон є законом i для гончарiв, хоч би що вони виробляли. Хлiбороб платить за землю, гончар за глину.

– Як сказано: хлiбороб платить за землю, гончар за глину! — У Юхрима знов округлились i очi, i нулi на щоках.

– Чого мовчиш, Себастiяне?

– А що менi казати? Грiх красу обкладати податком. Коли доменшає її, то i ми подрiбнiшаєм. Я не знаю, хто придумав гiрку приказку: бог для бiдних сотворив вербу i картоплю. А коли людина на бiдарськiй картоплi творить красу, то ми повиннi похвалити, возвеличити цю людину, а не пригинати дурним словом чи карбованцем, як робить оцей телепень. Демку Петровичу, покажiть свої фантазiї.

– Та нащо? – безнадiйно махнув рукою гончар. –  Вже маю собi з повiту прибiдок, то не хочу мати самої бiди.

– Чуєте, чуєте, Василю Iвановичу, що, натурально, говорять усякi пiдозрiлi про повiт! I це при головi вищезгаданого повiту! От яку вони красу творять! Отак i контрреволюцiю створять! До них дивись, придивляйся i на замiтку бери!

– Ну, про контрреволюцiю ти вже, чоловiче, загнув!

– Нi, не догнув! А щоб повiрили, –  демонструю курйоз! Я сам, персонально, конфiскував на ярмарку в Демка Петровича глиняного чорта, в якого довготелесiсть фiгури, модель голови й округлiсть обох щiк були зовсiм схожi на мене. Покупцi дивилися на чорта, а насмiхалися з мене, про що можуть сказати записанi в мою книжечку свiдки. Ось таким способом цей iндивiдум може дискредитувати не тiльки мене, а й керiвництво всього нашого повiту. Я прогресивно наперед заглядаю!

– Дивився бiс у воду i тiльки чорта бачив, – хмикнув дядько Стратон.

– Показуйте, чоловiче, свої фантазiї! – звернувся до гончаря Василь Iванович.

Демко Петрович кинув хитринку на Юхрима, зiтхнув i запитав голови:

– А якi ж вам показувати фантазiї? Возможнi i невозможнi, як говорить фiнiнспектор, чи тiльки возможнi? Юхрима аж залихоманило:

– У вас знов об’явились невозможнi? Демко Петрович невинно вiдповiв:

– I на них вистачило глини. Юхрим всвердлив очi в гончаря:

– Не трусiть бiду – обтрусите горе!

Майстер обурився, скинув старiсть iз спини, випростався:

– Чого ти мене, копiйчаний, лякаєш то карбованцем, то горем? Коли на те пiшло, перелякаю тебе! – вiн полiз до мiшка i почав розкладати свої вироби на лавi. Ось у його руцi з’явився лупатий, з коржастими щоками чорт; закiльцювавши себе хвостом, вiн тримав у руцi його кiнець, що завершувався дулею.

Глянув Юхрим на чорта – позеленiв, обурено тицьнув на нього пальцем i сказав: “О!”

Всi, крiм голови повiтвиконкому, засмiялися.

– Юхриме, це ж зовсiм твоя парсуна! – регочучи, схопився руками за живiт Себастiянiв батько. –  От аби тобi насправдi випала така дуля!

Гончар намiрився заховати свою цяцьку, але його притримав за руку Василь Iванович.

– Заждiть, хай люди подивляться.

– А податку на чортiв не буде?

– Вас не податок, а, натурально, кримiнал чекає! От не я буду! – шаленiв Юхрим i все бiльше ставав схожим на лiпленого чорта.

Василь Iванович вiдмахнувся вiд погроз i прикипiв до кахлини з качкою. Вiн довго-довго розглядав вироби старого майстра, потiм щось згадав, нахмурився, обернувся до Юхрима:

– То хто контрреволюцiю творить: вiн чи ти?

– Подумайте, подумайте, Василю Iвановичу, що ви при масах кажете! – розколовся на двi половини голос Юхрима – перша тихо загула, а друга закипiла, пiдстрибнула вгору. I навiть очi фiнiнспектора пiдвернулись, стали навскiс, а на окантованих губах ворухнулася перелякана посмiшка. –  Василю Iвановичу, дорогенький, хiба ж ви не знаєте мене?

– Вiд сьогоднi не знаю i знати не хочу!

– I ви за таку дрiбницю, пробачте, за глину, зобиджаете чоловiка?

– А де ти навчився так зобиджати i применшувати людей?

– Ю, ви ще не знаєте мене, –  сумно похитав головою Юхрим.

– Iще раз скажу: i знати не хочу тебе.

– То чого так швидко? – Юхрим схрестив руки на грудях i посмiхнувся, мов змiя. Тепер вiн уже не боявся нiкого. –  Я, натурально, розумiю: в червоних козаках вам швидко треба було махати шаблею, а рiшення приймайте поволеньки, бо посковзнетесь на глинi, –  вона слизька, –  тицьнув пальцем на кахлину з качкою.

– Iди, слизький, звiдси! – блiднучи, стишив голос Василь Iванович. –  Завтра ж передаси свої справи.

– Не маєте права! Я, натурально, державну копiйку оберiгаю! – вискнув Юхрим.

-А нам треба оберiгати державу вiд таких бовдурiв!

– Я i про це скажу вищестоящим iнстанцiям! Я свого не подарую!

– Вiдчиняй дверi! – пiдвiвся з-за столу дядько Стратон, i Юхрим одразу вискочив з хати.

– Оце кому-кому, а менi дiстанеться, –  зажурено сказала тiтка Христина, перезирнулася з дядьком Себастiяном, покосувала на стіл та й пiшла порядкувати до мисника.

– За ваш талант, Демку Петровичу! За те, щоб вашi твори i в столицi порадували людей! – чаркується з гончарем Василь Iванович.

– Спасибi.

– Христино, бери чарку! – наказав дядько Себастiян.

– Маю клопоту й без неї.

– Чого це не повну налили їй?

– Це щоб я її сльозами, як свою долю, доливала, –  тiтка Христина торкнулась рукою до щiк, на яких i досi бунтувались рум’янцi.

– За твоє здоров’я, Христе.

– За ваше, люди добрi, –  i молодиця втерла очi.

– Ти чого?

Тiтка Христина довiрливо й сумно поглянула на Себастiяна:

– Послухались вуха його язика, а тепер горя i вiдром не винесеш. Аякже!..

– I де мої очi були, як ти дiвувала? – тихо спитав себе дядько Себастiян.

– Ой! – тiтка Христина здригнулась i самим смутком прошепотiла: – В лiсах тодi були твої очi.

– I кого тепер винуватити, лiси чи себе?..

Молодиця щось тяжко вiдвела рукою од себе, зiтхнула:

– Ет, не будем про це… Не кожен стрiчає свiй щедрий ранок чи щедрий вечiр… Що тепер мiй хитрий мацапура витворяє?..

Вже потiм село дiзналося, що Юхрим пiсля розмови з головою по-вiтвиконкому метнувся iз доносом i скаргою аж у Вiнницю. I там вразив, здивував i розжалобив працiвникiв губфiнвiддiлу своїм коронним, звiдкись поцупленим реченням, що вiн, дбаючи про державний карбованець, навiть з-пiд гадюки витягав копiйку. Справа закiнчилась соломоновим рiшенням: з Демка Петровича зняли податою, а Юхрима забрали працювати в округу…

– А що це за хлопчак у тебе? – зиркнув на мене Василь Iванович.

– Михайлик! – одним словом вiдповiв дядько Себастiян.

– Це часом не той, що космографiю читав? – примружився голова повiтвиконкому.

– Вiн самий!

– То он який ти? – дивується Василь Iванович i наближає до мене дрiмливий туманець своїх незвичних очей. –  Дуже кортить читати?

– Дуже, –  нiяково кажу я.

– А як ти читаєш? Вiд дошки до дошки й посерединi трошки?

– I посерединi трошки, –  хитаю головою i не журюся.

– I що тепер читаєш?

– Ет!

– То чого запишався?

– О! Таке скажете, –  починаю пекти ракiв.

– Як ця книжка зветься?

– “Арабська земля i Магометова вiра”.

– А це тобi доконче треба знати? – I смiх закружляв навколо мене, мов танець.

То що менi залишилося робити? Теж смiятися.

– І в мене таке дитя: всюди нишпорить за книжками, а їх нема, –  обiзвався дядько Стратон.

– Бiда? – спiвчутливо дивиться на мене Василь Iванович.

– Не так бiда, як прибiдок, –  одходячи, вiдповiдаю йому.

– А читати ж хочеться?

– Аж душа болить.

– От цього я не хочу, щоб у малого душа болiла, –  i Василь Iванович повiв навскiсною бровою на дядька Себастiяна. –  Прошу тебе, при нагодi заскоч у Майдан-Трепiвський* (* Тепер Майдан-Курилiвський, Хмельницького району, Вiнницької областi) – там тепер найкраща бiблiотека.

– Оце дiло! – схвально кивнув головою дядько Себастiян i весело зирнув на мене. –  Там книжок – море!

– Ой! – несамохiть вирвалось у мене. Я одразу ж з переляку затулив рукою уста, а всi засмiялись, навiть Себастiянiв батько приязно похитав журною головою.

А Василь Iванович вийняв з кишенi записну книжку, вiдсунув од себе полумисок iз холодцем i почав на паперi виписувати радiсть для мене.

Я все косував на веселi розгонистi лiтери, що так пiдхоплювали одна одну, мов збиралися до танцю, i мене обсипало чи iскрами, чи то зорями. Од утiхи мало не загопцював на лавi. Як везе, то везе шибенику!

– Тепер, хлопче, мабуть, начитаєшся! – нацiлив на мене Василь Iванович насоченi усмiхом губи, вирвав аркушик з книжки i подав дядьку Себастiяну. – Вчися, виходь у люди!

Весiлля заграло в моїх вухах i душi, я зовсiм притихаю, прислухаюся до нього, далi переводжу погляд з дядька Себастiяна на людей, а вони нахиляють до мене осмiхненi, розквiтлi очi. I тiльки Себасйiянiв батько чогось зiтхає.

А в цей час пiд вiкнами загупали кроки, засвiтилось, закружляло мальоване в образi дiвчини сонце, i вечiр забринiв молодими        голосами:

 

То не з моря тумани,

То iз коней пара…

 

Гей, гей, яка ж то повинна бути битва, коли з коней встає пара, як тумани з моря, коли стрiли падають, як дрiбен дощик, а мечi блищать, мов сонце у хмарi?!

I колядки, i тихий Дунай, що виплив iз них, i вершники над Дунаєм, i пара з коней, i струни кобзи старого Левка заколисували та й заколисували й приспали малого. Я вже не чув, коли роз’їхались гостi, коли дядько Себастiян скинув з мене чоботята й накрив сонька їжакуватою солдатською ковдрою…

Мене збудили скрип дверей, гупання чиїхось чобiт i чудернацький смiх. Коли я розплющив очi, бiля порога рiвно стояла немолода засмучена жiнка, а коло неї висяював хромовими чобiтьми веселолиций мiлiцiонер, до якого прилипло дивовижне прiзвисько – Хвiрточка, i тiльки через те, що вiн навчився гримати на людей: “Закрий менi хвiрточку” або “Вiдкрий менi хвiрточку”.

З його рота зараз виривався клекiт, хрип i щось подiбне на шипiння гусака, –  все це йому разом замiняло смiх.

– Сiдайте, тiтко Марино. Що там скоїлося? – заговорив до жiнки дядько Себастiян.

– Ет, хай вiн говорить… навчився ж. –  Тiтка Марина ображено стулила темнi зморшкуватi уста, сiла на лаву й хрестом поклала на колiна важкi землистi руки.

– Розказуй, Василю!

Зiпсований грамофон знову захрипiв у грудях мiлiцiонера, i знову – смiху не вийшло, але це нiчутiнку не збентежило Василя, –  все його обличчя сяяло радiстю, а очi набухали веселими сльозами.

– От i не повiрите, що я сьогоднi на контрреволюцiю наскочив! Тримаю її, понятно, у кулацi! – переможно сказав, а тiтка Марина зiтхнула.

– На яку це контрреволюцiю ти наскочив? – недовiрливо запитав дядько Себастiян. –  Може, на тiтку Марину?

– На неї ж! Нiколи б i сам не подумав, а от… село, конешно! Розкажу вам за протокольною формою.

– Розказуй, як умiєш, –  нахмарився i зажурився дядько Себастiян.

– Сьогоднi ранесенько поїхав я до Якова пiдкувати коня. Заходжу собi тихенько у двiр, iду до хати, а вухом чую, що в кузнi сичить ковальський мiх. Це на рiздво! – знову зашипiв, заклекотав мiлiцiонер, витер рукою сльозу. –  Дивуюся, що для Якова й свята немає, та й пiдходжу до кузнi. I що я тiльки бачу?! Бiсiв коваль роздмухує вогонь, а на вогнi, як на картинi, стоїть цiлiсiнький кулемет. Тодi, я, понятно, револьвера в руку, а ногою – в дверi i до Якова: “Руки вгору!”

А вiн на мене, понятно, нiякого внiманiя.

“Пiшов ти, –  каже, –  Хвiрточко, пiд три чорти. Людям бог свято посилає, а ти револьвером бавишся, мов самшедший”.

“Я стрiляти буду!” – гримаю на коваля.

А йому й за вухом не свербить.

“Стрiляй, –  каже, –  собi в потилицю, може, там дурня приб’єш. Чого ти нажабився? Кулемета нiколи не бачив?”

“За цей кулемет судити будем!”

“За що ж мене судити? – розсердився коваль. –  За те, що я смерть перековую на лемiш?”

“Ви менi лемешем баки не забивайте, а фактично скажiть, де дiстали цю смерть?” – припираю його до стiнки револьвером, параграфами i навiть строгiстю закону.

М’явся, крутився, викручувався чоловiк, та мусив признатися, що дiстав кулемета в громадянки Марини, яка ось-осьдечки сидить перед вами i зiтхає, наче цей кулемет не був її собственiстю.

– Тiтко Марино, це правда?! – не вiриться дядьковi Себастiяну.

– Та правда ж, –  похитала головою тiтка Марина.

– I ви продали кулемет Якову?

– Ось це вже неправда: не продала його, а обмiняла.

– Що ж це за обмiн?

– Я йому вiддала кулемета, а вiн менi кочергу, бо моя саме переломилась.

– Так i Якiв сказав! – пiдтвердив мiлiцiонер. –  Тодi я бiгцем на вулицю, скочив у сани – й на хутiр до тiтки Марини. Приїжджаю, заходжу до хати, а вона ще й до столу мене запрошує.

– Як людину ж, –  стиха обiзвалася тiтка Марина.

“Де ви, громадянко, ховаєте свої кулемети?!” – одразу нагнав їй страху.

“Нащо вони тобi, Василю?” – не дивується, не лякається, а виказуе, що iще має зброю.

“В мiлiцiю треба здати!”

“Дурно чи щось заплатять менi?”

“За це дiло тюрмою заплатимо!” – кажу їй.

А вона до мене:

“Хвiрточкою ти був, Хвiрточкою й залишився, хоч i взувся в золотi чоботи”.

Розсердився я i почав робити обшук. Сопротiвлєнiя з боку тiтки Марини не було. I знайшов я у засторонку, –  от нiхто не повiрить, –  iще чотири кулемети i п’ять нiмецьких i австрiйських рушниць.

Дядько Себастiян зблiд i отетерiло поглянув на тiтку Марину:

– Невже це правда?

– Та правда, чого ж…

– От який вискiпався iще елемент! Мабуть, у неї був бандитський арсенал. Повiсив я пломбу на її дверi i до вас: як не є – це ж далека ваша рiдня.

– Тiтко Марино, де ви цiєї бiсової зброї набрали? – з жалем запитав дядько Себастiян.

– Бандити, хто ж iнакше, мали в неї свою схованку! – тримався свого мiлiцiонер.

Тiтка Марина боляче повела плечем, злегенька ойкнула й презирливо поглянула на нього:

– Пломба ти, та й бiльш нiчого. Ось ти над цiєю зброєю тiльки зараз затрусився, а я всю вiйну трусилась. Оце ж, Себастiяне, дорогенький, як убили на вiйнi сина, то мiй Iван iз журби почав, де мiг, красти оружiє. Думка йому, старому, така прийшла в голову: коли розiкрасти рушницi, кулемети та iншу погань, що стрiляє, то не буде чим воювати i менше зiв’яне людей на вiйнi. От i крав чоловiк, що мiг, крав i в нiмцiв, i в денiкiнцiв, i в петлюрiвцiв. На цьому дiлi попався та й пiшов спати в могилу. А Хвiрточка вже мене до бандитiв приписує та тюрмою та пломбою страхає. То має вiн совiсть чи в нього її розклювали кури?

Пiсля цiєї мови дядько Себастiян розпогодився, а мiлiцiонер, що весь час то обурювався, то недовiрливо хмикав, то кусав губи, зашипiв, заклекотав, захрипотiв, тернув рукою по очах i сказав:

– Правильно. Ой, не було цього ранку в мене нi совiстi, нi клепки в головi! – Вiн пригнувся до тiтки Марини, поцiлував її в прив’ялу щоку, а потiм зажурився: – Воно-то так. А що тепер з бiсовими цими кулеметами робити? Почнуть нас тягати по iнстанцiях, та почнуть сумнiватись, та допитуватись, та протоколи писати i всяку всячину. От вскочили в халепу на самiсiньке рiздво. Тепер i чарки не вип’єш, а скачи в повiт на зламану голову.

– Василю, а не краще буде, щоб Якiв без зайвого клопоту забрав собi цi кулемети – i на вогонь? – довiрливо запитала тiтка Марина. – Вiн менi за них зробить i чаплiю, i рогачi, i лопату, бо тепер такий сутуж на залiзо…

– Ет, сiльська наївнiсть! – безнадiйно махнув рукою мiлiцiонер i зажурено звернувся до дядька Себастiяна: – I яку тут придумати резолюцiю?

 

РОЗДIЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Воно, звiсно, дурниця, писати п’єси в четвертому класi, але що вдiєш, коли тебе так тягне до цього писання? Уже вся школа пiдсмiюється над моєю сверблячкою, уже до мене вчепилось кiлька образливих прiзвиськ, а дехто з однокласникiв потай збиткується над моєю писаниною – вимальовує на нiй i чортикiв, i дулi. Образливо й боляче стає вiд цього, та я б’ю лихом об землю i тримаюся свого. Тепер уже, йдучи на перерву, я не залишаю свої злощаснi зошити пiд партою, а засовую у кишеню. Що й казати, незручнiсть велика, особливо коли доводиться борюкатись, але мистецтво вимагає жертв.

А вечорами i в погоду, i в негоду чешу до хати-читальнi, що вiдкрилася мiсяцiв зо два тому. Тут я перечитую, якi не є, п’єси, навiть п’єси-суди над бур’янами, посухою i бандитами.

Найбiльше ж подобаються менi тi драми й трагедiї, в яких багато стрiляють. Про це добре знає наш завiдуючий хати-читальнi, через те вiн iнколи мою появу зустрiчає завзятим вигуком:

– Михайле, привiз п’єсу з стрiляниною!

– I багато її? – завмираю од радостi.

– В усiх сценах i трохи поза сценою там з гармат б’ють!

– Оце п’єса! – тiшуся я.

А завiдуючий назбирує з пiвсотнi зморщок навколо очей i смiється, –  такий славний чоловiк трапився. Часом, коли розходяться люди, вiн прохає, щоб я прочитав йому своє, з п’єси, над прочитаним довго думає, теребить кiнчик носа i шкодує, що не пишу вiршiв, –  вiн би їх помiстив у стiнгазетi, яку тодi сходилось читати все село. Але я вперто тримаюся драматургiї, бо, видать, така моя судьба.

Учора, то блiднучи, то червонiючи, я здав свою третю п’єсу Настi Василiвнi. Вона бережно взяла мої зошити, погортала верхнiй i спитала:

– А стрiлянина є в них?

– Є, i навiть багато!

– Оце й добре, –  схвально хитнула головою Настя Василiвна, а я трохи пiдрiс: хоч що-небудь добре є в моїй писанинi…

Зараз я лежу долiчерева на печi, передi мною блимає заправлений трофейним бензином каганець, а в очах мерехтять букви, –  сьогоднi читається й не читається менi, думки все кружляють довкола написаного: що про нього скаже вчителька? I маю я сумнiвiв i гризоти бiльше, нiж надiй. А за вiкнами крекче мороз i посвистує вiтер, вiн торгає приморожене гiлля грушi i видобуває з неї то стогiн, то срiбний передзвiн. Оце б i грушу можна було б вставити у п’єсу, i кулеметникiв бiля неї, а в гiлля грушi вмалювати молодика, якого нема тепер. За своїми думками я й не почув, коли з школи повернувся тато.

– Сьогоднi наш батько з якогось дива аж гуде всерединi, –  несе йому посмiшку мати.

На цю мову тато кинув одним оком на мене, другим на матiр:

– Скоро i ти загудеш голубкою, коли почнеш збиратись до тiятру. Вiд одного слова про театр я нашорошив вуха, прирiс до печi, а поглядом вп’явся у батькове обличчя: чи радiсть, чи насмiшка виб’ються на ньому?

– Знову якийсь тiятр приїжджає до нас? – прядучи пряжу, допитується мати.

– Не приїжджає, а он увесь тiятр вилежується на печi, –  тато знову зиркнув на мене. –  Оце ж написало воно якусь п’єсу, i її поставлять у школi. Ото буде кумедiя!

Я ще бiльше вростаю в пiч, радiсть i острах вчепилися в мою душу, а в цей час за мене заступається мати:

– I чого б я ото пiдсмiювалась над своєю дитиною, коли воно собi щось грамузляє.

– Що ти тямиш! Сама вчителька сказала, що твiй халамидник писателем стає. I хто нам тодi корову пастиме?

– Ти хоч толком, без насмiшок скажи: що про нього вчителька говорила?

– Ото ж i говорила: школа поставить його п’єсу, цiна квитка буде п’ять копiйок, а чи пустять нас iз тобою на дурницю – посовiстився спитати. Як, сину, пустять батькiв твоїх?

– Як трохи притримаєте свої насмiшки, то, може, й пустять, –  кажу обережно, бо хто ж знає, як воно обернеться справа. Мати враз накрила батька мокрим рядном:

– Тепер, здається, i в тебе, i в Миколи язики однаковiсiньке мелють.

– Уже й ти не вiриш чоловiковi, а вiн принiс тобi чистiсiньку правду, навiть слова не закаламутив.

– Тату, i справдi вчителька сказала, що… того, поставлять? – забринiв надiєю мiй голос.

– Та, певне, поставлять. Сьогоднi всi учителi прочитали твоє мазюкання, щось пiдчикрижили в ньому, а щось дописали i зiйшлись на тому, що нашому селу нiяк не можна без свого писателя. Чого я з тобою досi, як з простим, говорив? То вже пробач, сину, –  приязно й насмiшкувато подивився на мене тато й за чуба смикнув. –  Пустиш нас iз мамою в тiятри?

– Ой таточку!.. – Неймовiрнi сподiвання, неймовiрнi надiї залiтають у мою душу i ведуть до того дня, про який i радiсно i страшно подумати.

– То чого ж так застидався? – знову смикає тато мене за чуба. –  Може, й справдi з нас щось буде?

А в цей час надворi обiзвався Рябко, задеренчав засув на хвiртцi, батько вийшов у клуню й незабаром повернувся з дядьком Миколою, який був одягнений у довгу, на вирiст, кирею. Чоловiк обтрусився, обмiв з чобiт снiг, зирнув на мене, спитав, чи й його пропустять у театр.

– О, i ви знаєте, –  скривився я.

– Усе село знає. У нас iз кашлем i п’єсою не втаїшся. Оце ж i прийшов до тебе: чи не виставив там на смiх людям дядька Миколу, бо що тодi скаже Ликерiя?

Ми всi починаємо смiятись, а в менi жаль прокидається: треба було б вписати в п’єсу щось iз дядькових смiховин. Ось вiн розправив свої гетьманськi вусища i вже серйозно запитує батька:

– Панасе, хочеш на щедрий вечiр роздобути свiженької риби?

– Як це – роздобути? – недовiрливо косує на нього батько. –  У водi чи в крамницi?

– На дурничку! У водi з-пiд криги.

– Чого ж про цю дурничку Володимировi не сказав? – пiдсмiюється тато.

– Та вiн мене вже за кури грiхоплутом обзиває, а сам таке має грiшне око, що всю рибу перелякає – на дно пiде. Оце щойно здибався з одним рибалкою, то вiн сказав: у Щедровiй тепер наловлюють цiлi мiшки риби. Треба й нам гайнути.

– Скiльки ж береш iз собою мiшкiв?

– Чотири i торбу про запас, –  не моргнувши оком, вiдповiв дядько Микола.

Мати затряслась од реготу:

– Чого ж так мало?

– Шкода всi мiшки обслинювати рибою. Що в мiшки не вберемо – на сани вкинемо, –  навiть не посмiхнеться дядько Микола. –  То поїдемо, Панасе?

– Можна й поїхати, –  погодився тато, –  Готуй, жiнко, мiшки!

– I на рибу, i на в’юни, –  додає дядько Микола. –  Я знаю такий закапелок, де завжди зимують в’юни, скубляться у клубки i чекають тепла. Колись наловив їх мало не повний мiшок, привiз мерзлих додому, кинув пiд лаву, а сам лiг спати. Прокидаюся од несамовитого крику. Дивлюся: забралась моя Ликерiя на лежанку прямо з чобiтьми, в руках держить каганець i кричить не своїм голосом:

“Що там у тебе? Ой, подивись на долiвку, –  аж тiпається вона, –  хтось вужiв повну хату напустив!”

Глянув, а по долiвцi мої в’юни повзають, –  чисто усi порозмерзались. Мусив я їх удруге ловити й нести до сусiдiв, бо Ликерiя зi страху й дивитись не захотiла на них, i дома ночувати побоялась. Через цих в’юнiв мало любовi не позбувся.

Ми всi смiємося, а дядько Микола вплiтає руку в свої гетьманськi вуса, вигадуючи ще якусь побрехеньку.

– Тату, вiзьмiть i мене в Щедрову! – прошуся, бо вже саме слово “Щедрова” бринить менi казкою.

– Обiйдемось без тебе, –  вiдмахнувся тато рукою.

– Вiзьмiть, таточку.

– Там треба цiлий день вибути на морозi, а вiн i в кiсточки твої забереться.

– А на ковзанцi я ж вибуваю цiлий день! Тато перезирнувся з мамою, похитав головою, поглянув на дядька Миколу:

– Що нам робити з ним? Може, вiзьмемо, бо воно ж таке невiдчепне.

– Хай привчається до всякого дiлечка.

– Бiжи ж вiзьми свiжої соломи на устiлки! – гримнув тато.

Мене з печi як вiтром здуло, –  босонiж вскакую в чоботи, вилiтаю в клуню, навпомацки шукаю пшеничну солому, а в цей час знову хтось пiдходить до хвiртки i смикає мотузочок, ув’язаний до дерев’яного засува.

– А хто там?! – гукаю баском.

– Це я, Михайлику, – чую знайомий голос. – Пустиш до хати?

– Ой, заходьте, дядьку Себастiяне! – Я пiдбiгаю до хвiртки, вiдчиняю її i помiж стовпами клунi веду голову комнезаму до хатини.

– От хто нам про мiжнародностi i внутреностi розкаже! – весело вiтає гостя дядько Микола.

– Про вашi внутреностi вам лiкар розкаже, –  смiється дядько Себастiян.

– То я на однi мiжнародностi згодний. Як там Антанта? Ворушить копитами?

– Я ж вам учора про це розказував. Ви, чував, уже до мого i свого доточили.

– А як же без приросту обiйтись? – шельмувато дивується дядько Микола, –  На свинях приростає, на худобi теж, то й на язицi повинно, бо iнакше зноситься вiн, як сатинова латка.

– Ваш навряд чи зноситься – не тi ковалi його кували, –  дядько Себастiян пильно поглянув на тата й сказав: – А ми тобi, Панасе, по твоїй вдачi знайшли молодецьку службу.

– Хто це – ми? – насторожується батько.

– Незамождики i голова повiтвиконкому. Хочемо, щоб ти став лiсником.

– Воно й мене годилося б спитати, чи я цього хочу, –  насупились брови у тата.

– Як i не хочеш, то мусиш, чоловiче! – каже дядько Себастiян.

– Чого ж це мушу?

– Хiба не бачиш, як лягає пiд сокиру наш лiс? Кожному тепер воля, а лiсам – недоля. Лiсники ж з лiсництва примирилися з лiсокрадством i тiльки дудлять самогон. То ми й вирiшили поставити охоронцiв непитущих i заповзятих. Як ти?

– Не хочу.

– Боїшся? – в’їв тата дядько Себастiян.

– Ні лiсокрадської сокири, нi обрiза я не боюсь! – блиснули завзяттям батьковi очi. –  Спасаюсь рiднi, яка почне тебе клясти до сьомого колiна, i тих папiрцiв, що посиплються до вас на мене.

– А чи знаєш, скiльки на мене тих доносiв сиплеться?! В печi можна було б протопити.

– Коли тобi це подобається, –  топи, а я свою пiч не хочу паскудством обiгрiвати.

– Якщо так будемо думати, то через кiлька рокiв доведеться розвалювати печi: нiчим їх буде топити. Загине увесь лiс!

– Ой! – зажурилася мати.

– Громадою просимо, берися за це дiло.

– Пiдводите ви мене пiд лихо, як дерево пiд сокиру, –  зiтхнув тато… I недаремно зiтхнув. Немало горя принiс йому i нам оцей зелений спiвучий лiс, у який гадюкою вплазувала загребуща жадоба…

– То що тобi, Панасе, треба на початок? – повеселiшав дядько Себастiян.

– З десяток хур та десяток завзятцiв, що кулакiв не позичають.

– Нащо так багато?

– Одразу ж вивезу до сiльради все вирубане моїми родичами. Почну з свого брата.

– Тобi ще цього лиха треба, –  згаснула мати. –  Нащо ото з Яковом заїдатись?

– Хай не забуває, що в нього є брат, –  вiдрiзав тато. –  Коли заберу лiс у брата, в рiднi, то всi побачать: нiкому не попущу.

– То й починай з Якова: обклався вiн деревом, наче муром, –  погодився дядько Себастiян i зиркнув на пiч. – Михайло, завтра поїдемо з тобою в Майдан-Трепiвський.

– Завтра? – аж не вiриться менi.

– Атож. Одягайся теплiше.

-Та вiн завтра збирався в Щедрову ловити рибу.

– Нi, тату, я краще поїду в Майдан-Трепiвський. Там книжки видадуть!

– Як хочеш, дiло хазяйське, –  сказав тато.

Я аж загарцював на печi; як везе, то везе! I всi невдачi, i всi дошкульнi прiзвиська, i всi чортики й дулi одлiтають од мене, як луска на вiтрi.

Ще вдосвiта мама наварила гречаних вареникiв, начинених грушами-дичками, тертою квасолею, маком i калиною. А завбiльшки були цi вареники, як ущерблений мiсяць, –  одного вистачало на молотника. Вкинув я три вареники у торбину, вислухав усi маминi застереження на дорогу й швиденько пометляв до дядька Себастiяна. А вiн уже запрiг коня у легкокрилi санчата й чекав на мене.

– Чим це ти напакував торбу?

– Варениками – i для вас, i для мене. Покуштуйте.

– А ти куштував?

– Ще нi.

– То, може, почнеш добре дiло з вареникiв? До хати пiдемо чи надворi?

– Надворi, тато кажуть, смачнiше. А де ваш лелека?

– Завiз його майстровi. Скоро дiждемося живих лелек.

– Не так-то й скоро.

– Та вже циган продав кожуха, –  смiється дядько Себастiян i пiдхвалює вареники. Вiн свiй тримає в однiй руцi, а я обома, вiн добирається уже до рiжка, а я до середини, i так менi приємно, що дядьковi Себастiяну подобаються нашi вареники, i так менi весело говорити з ним, а думками прибиватись до того невiдомого села, де найкраща бiблiотека на весь повiт.

З’ївши вареника, я падаю в натоптанi сiном санки, дядько Себастiян умощується на передку, i ось уже кiнь виносить нас у широкий заснiжений свiт, де у паморозi срiбно туманiють верби, де вiтряки остуджують сонце, а рiчка погойдує переспiлi китицi отого очерету, в якому й досi живуть чиїсь сумнi голоси.

Ми проскакуємо сусiднє село, де живе дiд Корнiй, i пiд’їжджаємо до страшного болота, що й взимку дихає гнилим туманом. В цьому болотi ще за часiв татарських наскокiв ховалися люди.

– Михайлику, хочеш побачити диво? – обертається до мене дядько Себастiян i грає заснiженими вiями.

-Хочу!

– Тодi вiзьмемо лiворуч.

Навмання по бездорiжжю, по мерзлих купинах застрибали санки, i ми незабаром пiд’їхали до молодого, затканого памороззю гаю. Дядько Себастiян зупиняє коня, зiскакує з санец i радiсно пiдiймає голову вгору. Над нами справдi хтось розвiшав диво: кожне прихоплене iнеєм деревце насочилося сонцем i хвалилося червоними кетягами. Я ще нiколи не бачив стiльки, як тепер, калини й, наче заворожений, оглядав i прибитi морозом кетяги, що нависали прямо над головою, i тiнi, на яких теж виразно, як мальованi, видiлялися грона.

– Гарно, Михайлику? – змовницьки мружиться на мене дядько Себастiян.

– Ой, гарно як! – щипаю кiлька промерзлих кетягiв калини, – I де її стiльки взялося?

– Де? – задумався, спохмурнiв дядько Себастiян. –  Старi люди кажуть, що колись i тут були несходимi болота. А коли одного разу ординцi напали на село, сюди кинулось утiкати весiлля i всi дiвчата, що були на ньому. Ординцi за ними, бо вони красою торгували аж по Царградах, а дiвчата – у твань, та й потопилися у нiй. Згодом на цьому мiсцi й вирiс калиновий гай. Влiтку, люди кажуть, ця мiсцина i досi стогне-озивається дiвочими голосами.

Раптом ми здригнулись: хтось, мугикаючи, йшов помiж кущами калини. Незабаром з’явився маслакуватий кривоклубий кiнь, за ним дрiботiв невисокий чоловiчок з великим мiшком за плечима; його сiре плескате обличчя було схоже на сторч поставлений полумисок з холодцем. Вiн з опаскою подивився на нас, поклiпав рiдкими вiями й спитав у дядька Себастiяна:

– I ви, значиться, приїхали ламати калину?

– А ви її ламаєте?

– Еге ж, еге ж, бо що робити взимку? Рибу глушити забороняють, то мусив перейти на калину.

– Простуду лiкуєте нею?

– Нi, я її, голубоньку, в мiсто вожу, на продаж, значиться. Городськi мають дурнi грошi – навiть калину купують, любуються нею, наче зроду не бачили.

Дядько Себастiян заглянув у мiшок плескатолицього, витягнув покалiчений кетяг калини, обурився, одразу перейшов на “ти”:

– Хто тебе навчив ламати руки деревцям?

– Руки? – здивувався, хихикнув плескатолиций i подивився на дядька Себастiяна, як на дивака.

– Ти не хихикай, розуме недоспiлий; бо покладу на санки i в повiт завезу!

– Великий крик за малий пшик! – ображено заметались вузькi, присмоктанi уста. –  За що менi така сiпанина?

– Не калiч дерево! Воно сiм рокiв пiсля твоїх рук буде сльозою плакати. Ножа маєш?

– Маю.

– Зараз же зачисть усi поламини, не будь ординцем серед такої краси!

– А менi, значиться, що? Коли треба зачистити, то зачищу. Ви в начальствi ходите?

– Хiба ж не видно?!

– Та видно. З Лiтина чи Вiнницi?

– З Вiнницi.

– Значиться, такий є приказ, –  дивується чоловiк. –  Дiждалась i калина приказу. То я зараз же зачищу свої слiди. –  Вiн вийняв ножа i зник за тими деревцями, яких i досi за їхню красу нiвечать люди…

Помiж розкiшними червоними кетягами виїжджаємо на луг, далi на дорогу – i вперед, уперед, а сполоханi думки ширяють через темiнь вiкiв, i в очах менi стоять отi перехопленi ординськими вогнями дiвчата, з яких проросла калина. Ось я навiть почув, як застогнала земля. Озирнувся. Нi, то стугонiв над рiчкою невеличкий млин, важке обмерзле колесо лихоманило його, а вiн робив своє дiло, наче людина, i стогнав, наче людина.

– Тепер, Михайлику, вже недалеко. Не замерз?

– Не замерз.

– Все одно трохи пробiжiмося.

I ми бiгли наввипередки з дядьком Себастiяном, вiн перехоплював мене, пiдкидав угору i ловив, як м’яча, а розумний кiнь скоса поглядав осмiхненим оком i сам доганяв нас.

Ось i Майдан-Трепiвський, i рiчка Згар, i крутояри, i глинистi червонi горби, що обросли хатами-бiлянками. Ми в’їжджаємо на шкiльне подвiр’я, де яснiє великими вiкнами двоповерхова, червоної цегли школа. На подвiр’ї зараз тихо (школярi пороз’їжджалися по домiвках), i тiльки голуби воркують на тепло.

З острахом i радiстю я пiдiймаюся прочовганими металевими схiдцями на другий поверх. Ось дядько Себастiян зупиняється бiля високих дверей i обережно стукає п’ястуком.

– Заходьте, заходьте!

Ми переступаємо порiг просторої кiмнати, вiтаємося з немолодим в окулярах чоловiком, сиве волосся якого лягло на плечi. Дядько Себастiян iде до нього, а я, наче замовлений, прирiс до пiдлоги: проти мене i праворуч, i лiворуч стоять величезнi дубовi шафи, а з них крiзь скло виглядають тисячi книг. Їх, либонь, i на десять возiв не вмiстив би! Спершу я не повiрив, що стiльки можна зiбрати книжок у одному мiсцi. Куди там попiвськiй бiблiотецi! Є ж такi щасливцi, що мають доступ до цього добра. Поки я вбираю в очi корiнцi книг, до мене пiдходять i дядько Себастiян, i завiдуючий бiблiотекою.

– Це, Михайлику, вчитель Дмитро Онисимович, – знайомить мене голова комнезаму.

– Спасибi, –  невпопад кажу я i так виминаю шапку в руюах, що з неї летить шерсть.

Дмитро Онисимович тiльки переглянувся з дядьком Себастiяном i лагiдно заговорив до мене:

– Наша бiблiотека, Михайле, видає додому лише по двi книги. Якi тобi потрiбнi? Чи вибереш сам?

– Я сам, –  прикидаю, що треба вибрати двi найгрубших книги. Дмитро Онисимович розчиняє дверцята шаф, а я нишпорю очима по найтовщих книгах. Ось, здається, можна взяти цю в чорних палiтурках.

– Випишiть, коли можна, її.

Дмитро Онисимович, осмiхаючись, подає менi п’єси Шекспiра й каже:

– Тобi ще ранувато братися за цю книгу, хоч i написав її найкращий драматург свiту.

– Чого ранувато? – бурмочу собi пiд нiс. –  Я дуже люблю читати п’єси.

– Воно й добре; в мене таких читачiв небагато. Але цi п’єси будеш вчити рокiв через шiсть-сiм.

– А в них срiлянина є?

– Що-що? – округлюються сiрi очi вчителя.

– Питаюся, чи б’ються, чи стрiляють у цих п’єсах?

– Ага! – зрозумiв нарештi мене Дмитро Онисимович i пустив посмiшку по вусах i в окуляри. –  Б’ються тут не на життя, а на смерть, але не стрiляють, –  тодi ще наче й пороху не було.

– То я вiзьму її, –  люблю, коли б’ються, –  нiяково виправдуюсь перед учителем.

– Ну, коли так наполягаєш, бери! – вручає менi товстелезну книгу Дмитро Онисимович. – Тiльки одна умова: потiм розкажеш, про що тут пишеться.

– Згода.

– Яку ж тобi ще пiдiбрати? Чи не цю? – показав учитель на одну з найтовщих книг у полотняних палiтурках. По всьому видно було, що вiн одразу збагнув мiй смак.

– Можна й цю, –  беру в руки твори Мамiна-Сибiряка. Дядько Себастiян теж вибрав собi книги, правда, не такi грубi, як я. Ми подякували Дмитровi Онисимовичу, а вiн на прощання й каже;

– Ти ж як закiнчиш свою школу, приїжджай учитися до нас. Я тобi дам усi книги прочитати.

– Спасибi, спасибi, Дмитре Онисимовичу, –  вклоняюся старому вчителю, а вiн кладе менi на голову пропахлу книгами руку й клiпає повiками…

Як радiсно було тепер впасти в сани! Книга приємно холодила пальцi, i королi, й лицарi виходили з неї, i билися, i падали отут, у снiгах, де пахла примерзла калина, де вiтряки билися з присмерком i кликали до себе добрих людей молоти на хлiб.

– Михайлику, очi попсуєш! – гримав на мене дядько Себастiян. Я посмiхався йому, закривав книгу, та через хвильку знову розгортав її, аби хоч поглянути на чудовиська, для чогось закованi в залiзо.

I памороззю, i димами, i розкиданими вогниками, i зорями зустрiчає нас заснiжене село. Ось край дороги заскрипiв журавель, а за дорогою обiзвалася щедрiвка:

 

Щедрий вечiр, добрий вечiр,

Добрим людям на весь вечiр.

 

– Спасибi, дiточки, що защедрували нашiй хатi i нам… –  жебонить жiночий голос.

А он бiля ставу заспiвали самi дiвчата:

 

Щедрик, щедрик, щедрiвочка,

Прилетiла ластiвочка…

 

Я одразу впiзнаю Любин голос, пiдводжуся на санях i гукаю через став:

– Любо, не застуди голос!

Вiд ставу чується спочатку смiх, потiм хтось вiддiляється вiд гурту i чимдуж мете до нас.

– Михайлику, пирiжка хочеш? – висмiюється Люба, падає на сани й подає менi вищедруваний пирiжок.

– А я тобi калини привiз, бери.

– Дядьку Себастiяне, а ви не хочете пирiжка? Вiн ще теплий.

– Коли теплий, то що ж… –  напiвобертаючись до нас, кумедно розводить руками дядько Себастiян. А Люба вже весело стрекоче менi:

– Михайлику, а дядько Микола i твiй тато вже повернулись додому!

– I щось уловили?

– Кiлька щук i цiлiсiньку торбу в’юнiв. Дядько Микола казав, що вони тягнули-тягнули i нiяк не могли витягнути вдвох одну щуку, –  така велика попалась. Очi в неї були, мов горнята, а луска – як срiбнi карбованцi.

I нам усiм навiть чогось стає дуже смiшно. Тим часом нас наздоганяють легенькi санчата, на передку яких сидить молодий кремезний чолов’яга, позад нього погойдується i тихенько щось наспiвує дитинi молодиця. Чимсь знайомим-знайомим повiяло на мене. Молодиця обертається на наш сміх, і я, вірячи й не вірячи, скрикую:

– Мар’яно!

– Ой! Михайлику! – сполохано зойкнула молодиця і для чогось перепитала: – Це ти?

– Авжеж, Мар’яно! – зіскакую з саней, наближаюсь до неї і бачу перед собою великі-великі очі, над якими сполохано б’ються віночки вій.

– Ой! Михайлику! Як ти виріс! – Мар’яна однією рукою тримає дитину, а другою обіймає мене. – А ми їдемо до вас на щедрий вечір.

– Справді?

– Справді. Добрий вечір, Любо! Добрий вечір, дядьку Себастіяне! Ви й досі головуєте?

– Та головую.

– І мій теж. Маю тепер клопіт на свою голову.

Дядько Себастіян нахилився до вуха Мар’яни:

– А він і зараз тебе зіронькою зве чи, головуючи, забувся?

– Та… таке й скажете, – засоромилася Мар’яна.

– Говори, говори.

– Зове ж… коли треба піддобритися, закохано дивиться на свого мужа, а той лише поводить могутнім плечем і розквітає в добрій спокійній посмішці велета.

– Тіточко, а у вас дівчинка чи хлопчик знайшовся? – вже припадає до дитини Люба й щось агукає їй.

– Хлопчик… – і так гарно сказала, нахиляючись до нього: – Росте собі дитя!

– Їдемо ж до нас! – запрошую і гостей, і дядька Себастіяна, і Любу. – У нас і риба свіжа є!

– Коли свіжа, то мабуть, доведеться поїхати, – весело мружиться дядько Себастіян і віжками руйнує на коневі паморозь.

І знову заспівали санки, і спросоння зітхнула, затьохкала крига на ставу, і заагукало біля грудей матері дитя. А над нами мерехтять і не падають зорі, а поперед нас вихоплюються і вихоплюються тихі вогники, а біля них озиваються голоси щедрівників:

 

Щедрий вечiр, добрий вечiр,

Добрим людям на весь вечiр…

 

І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі, де є зорі, і добрі люди, і тихі вогники, і щедрі вечори…

Київ – Ірпень – Дяківці

1966

 

ЗМІСТ

 

ГУСИ-ЛЕБЕДI ЛЕТЯТЬ

ЩЕДРИЙ ВЕЧIР

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *