Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Зміст творів 8 клас / Українські народні думи (Три брати азовські, Хмельницький та Барабаш, Самійло Кішка, Сестра і брат, Бідна вдова і три сини, Козак Голота, Перемога Корсунська)

Українські народні думи (Три брати азовські, Хмельницький та Барабаш, Самійло Кішка, Сестра і брат, Бідна вдова і три сини, Козак Голота, Перемога Корсунська)

ВТЕЧА ТРЬОХ БРАТІВ ІЗ ГОРОДА АЗОВА, З ТУРЕЦЬКОЇ НЕВОЛІ (ТРИ БРАТИ АЗОВСЬКІ)
Українська народна дума

Ой у святую неділеньку
Рано-пораненьку
Не сизії тумани уставали,
Не буйнії вітри повівали,
Не чорнії хмари наступали,
Не дрібнії дощі накрапали,
Коли три брати із города Азова,
З турецької бусурменської
Великої неволі утікали.
Два ж то брати кінних,
А найменший — піший-піхотинець.
За кінними братами уганяє,
За стремена хапає,
По білому камінню,
По сирому корінню
Свої козацькі молодецькі ноги собиває,
Кров’ю сліди заливає,
Піском рани засипає,
Між коні убігає,
За стремена хватає,
До братів словами рече-промовляє:
«Браття мої рідненькі,
Як соколи ясненькі!
Станьте ви, браття, підождіте,
Свої козацькії молодецькії коні припиніте
І мене, пішого-піхотинця,
Між себе на коні возьміте,
Хоч мало-мемного, версту місця, підвезіте,
У християнськії городи підвезіте,
А ні — ви мені, браття,
У чистому полі
По своїй добрій волі
З пліч головоньку здійміте,
Козацькеє моє молодецькеє тіло
В сиру землю поховайте,
Звіру-птиці на поталу не давайте».
Середульший брат добре дбає,
До найстаршого брата словами промовляв:
«Брате мій рідненький,
Як соколе ясненький!
Станьмо ми, брате, надождімо,
Свої козацькії молодецькії коні припинімо.
Брата свого найменшого,
Пішого-піхотинця, надождімо,
Хоч мало-немного, версту місця, підвезімо,
У християнськії городи підвезімо.
Лучче не ми йому, йому брате.
У чистому полі у своїй добрій волі
З пліч головоньку здіймімо,
Козацькеє його молодецькеє тіло
В землю сиру поховаймо,
Звіру-птиці на поталу не подаваймо.
Що моє ж серце не осмілиться,
Во́йна моя рука не зніметься,
Булатная шабля не йме сікти-рубати.
Лучче було, брате,
У турецькій бусурменській неволі
Усім трьом помирати
Ніж нам свого брата,
Пішого-піхотинця,
У великій неволі покидати».
Найстарший брат худо дбає,
З плеча нагайкою крає,
Свому братові рече-промовляє:
«Що як будемо ми, брате,
Свого брата найменшого
Пішого-піхотинця
Ждати-ожидати
Козацькії молодецькії коні обіждати,
Буде за нами великая неволя,
Сильна погоня ганяти,
Будуть нас у плін,
У гіршу неволю завертати,
Будуть наше тіло
На три часті сікти-рубати,
То нум же ми, брате, тікати.
Лучче нашому брату найменшому,
Пішому-піхотинцю,
У турецькій неволі
Самому помирати,
А ми ж будем, брате, тікати,
Безпечно лісами та байраками гуляти,
З клену-древа верхи ламати,
Свому братові найменшому,
Пішому-піхотинцю,
На прикмету покидати».
Їхали ж ті брати не день, не два,
Не три й не чотири,
Стали ті брати до лісів,
До байраків доїжджати,
Став середульший брат
З клену-древа верхи ламати,
Свому братові найменшому,
Пішому-піхотинцю,
На путі-дорозі покидати.
Став найменший брат доходжати,
Гірко плакати і ридати,
Дрібні сльози проливати,
Своїх братів споминати:
«Невже ж моїх братів на світі немає?
Невже ж за ними турецька бусурменська
Сильна погоня ганяла,
У плін, у гіршу неволю завертала.
Їхні тіла на три часті сікла-рубала?»
Стали ті брати за ліси,
За байраки виїжджати.
Стали вони до тихих вод доїжджати.
Середульший брат добре дбає.
До тихих вод доїжджає,
До свого брата словами промовляє:
«Брате мій рідненький,
Як соколе ясненький!
Що тут же, брате,
Трави зелені
І води холодні,
Станьмо ми, брате, надождімо,
Свої козацькі молодецькі коні припинімо.
Свого ж брата найменшого,
Пішого-піхотинця,
Хоч мало-немного підождімо,
Верству місця підвезімо,
У християнськії городи підвезімо;
Або не ми ж йому, брате,
У чистому полі,
По своїй добрій волі,
З пліч головоньку здіймимо,
Козацьке його молодецьке тіло
У сиру землю поховаймо,
Звіру-птиці на поталу не подаваймо».
«Моє серце не осмілиться,
Во́йна моя рука не здійметься,
Булатная шабля не йме сікати-рубати,
Лучче нашому брату найменшому,
Пішому-піхотинцю,
У турецькій неволі
Самому помирати».
Стали ті два брати за ліси,
За байраки виїжджати.
Стали вони у вольнії степи виїжджати,
У вольнії степи виїжджати,
Нічого у себе не мати.
Середульший брат добре дбає,
На собі єдиний дорогий синій каптан має
Та й той обриває,
Свому братові,
Пішому-піхотинцю,
На путі-дорозі покидає.
Став найменший брат за ліси.
За байраки виходжати,
Став він дорогії вещі у вічі забачати.
Став він до їх доходжати,
Дорогії прикмети по сирій землі забирати,
Ой у свої руці брати,
К свому серцю принімати.
Гірко плакати-ридати,
Дрібні сльози проливати,
Своїх братів споминати:
«Невже ж моїх братів на світі немає,
Бо й не об чому їх дорогії вещі
По сирій землі валяються,
Невже ж за ними турецька бусурменська
Велика неволя сильну погоню ганяла,
У плін, у гіршу неволю завертала,
Їхнє тіло на три часті сікла-рубала,
А мене, найменшого,
Пішого-піхотинця,
По лісах, по байраках
На спочивках минала?»
Став найменший брат до Савур-могили доходжати,
Став же буйний вітер повівати,
Із козацьких молодецьких його ніг валяти.
«Що перше горе — безвіддя,
Друге — безхліб’я,
Третє горе — братів не догнав.
Уже ж мені своїх братів не наганяти,
Уже ж мені в отцевському дворі не бувати,
Уже ж мені свого отця-неньку у вічі не видати.
Наслідував мені господь
У турецькій, у бусурменській у великій неволі
На Савур-могилі смертю постраждати».
Стало ж сонце намеркати,
Стали сизокрилії орли налітати,
На козацький на молодецький
На чорний чуб наступати;
Стали вони з лоба очі винімати,
Християнською кров’ю запивати;
Туди звірі находжали,
Коло жовтої кості тіло оббирали,
По лісах, по байраках розношали,
У сирую землю загрібали,
На путі-дорозі не покидали.
Стали ті два брати
До християнських городів доїжджати.
Став середульший брат
Свого старшого брата
Правди-неправди питати:
«Що то ми будем, брате,
Свому отцю й неньці отвічати,
Що в одному ми городі бували,
Однії листи писали,
Що ми свого брата найменшого,
Пішого-піхотинця,
У турецькій неволі покидали?»
Найстарший брат худо дбає,
З плеча нагайкою крає,
Свому брату слова неприятні рече-промовляє:
«Брате рідненький,
Як соколе сивенький!
Як маємо ми, брате,
Свого найменшого брата,
Пішого-піхотинця,
Ждати-ожидати,
Буде за нами турецька бусурменська велика неволя,
Сильна погоня уганяти,
Буде наше тіло на три часті сікати-рубати;
А ще худо, брате, отцеве імущество
На три часті розділяти, —
Лучче ж будемо, брате,
На дві часті паювати,
Свому отцю-неньці неправду казати:
Не в одному ми полку бували,
Не одному ми пану служили,
Що ми свого брата найменшого,
Пішого-піхотинця,
Дев’ять літ у вічі не видали».
Стали ті два брати
До отцевського двору доїжджати,
Стали отець і матуся
Із хлібом і сіллю виходжати,
Стали вони свого найстаршого сина
За гостя приймати
І за стіл сажати,
Стали вони про найменшого сина
Усю правду питати.
Став же найстарший син за стіл сідати,
Свому отцю-неньці неправду казати:
«Не в одному ми полку бували,
Не одному ми пану служили,
Що ми свого брата найменшого
За дев’ять літ у вічі не видали».
Став середульший брат за стіл сідати,
Гірко плакати і ридати,
Дрібні сльози проливати,
Став він свому отцю-неньці
Усю правду казати:
«Що в одному ми полку бували
І одному ми пану служили —
У турецькій бусурменській у тяжкій неволі,
У городі у Азові пробували,
Із города Азова умісті із пліну утікали,
Тільки ми свого брата найменшого,
Пішого-піхотинця,
У турецькій у бусурменській великій неволі покидали».
Стали отець-мати
Обіди справляти,
Молебні наймати,
Стали найстаршого сина із двору зсилати,
Стали його обществом-народом
До розстрілу випроводжати.
Став найстарший брат
Гірко плакати-ридати,
Свого брата найменшого,
Пішого-піхотинця,
Споминати:
«Лучче мені було тебе, брате,
У турецькій у бусурменській великій неволі тебе доглядати,
Аніж мені, брате,
Між своїм народом,
У своїм безрідді
Смертю постраждати».

Походження та примітки

ВТЕЧА ТРЬОХ БРАТІВ ІЗ ГОРОДА АЗОВА, З ТУРЕЦЬКОЇ НЕВОЛІ (Три брати азовські).

Записано в 1902 р. в м. Миргород, Полтавської обл., О. Г. Сластіоном від кобзаря Михайла Кравченка з с. Великі Сорочинці, Миргородського району. Друкується за статтею Сластіона «Кобзарь Михайло Кравченко и его думы», журн. «Киевская старина», кн. V, 1902, стор. 317—324.

 

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ТА БАРАБАШ
Українська народна дума

Як із день-години
Зчиналися великі войни на Україні,
Оттогді ж то не могли обібрати,
За віру християнську одностайно стати;
Тільки обібрався Барабаш да Хмельницький,
Да Клиша білоцерківський.
Оттогді вони од своїх рук листи писали,
До короля Радислава посилали.
Тогді ж то король Радислав листи читає,
Назад одсилає,
У городі Черкаськім Барабаша гетьманом настановляє:
«Будь ти, Барабаш, у городі Черкаськім гетьманом,
А ти, Клиша, у городі Білій Церкві полковничим,
А ти, Хмельницький, у городі Чигирині хоть писарем військовим».
Оттогді ж то небагато Барабаш,
Гетьман молодий, гетьманував —
Тільки півтора года.
Тогді ж то Хмельницький добре дбав,
Кумом до себе гетьмана молодого Барабаша зазивав,
А ще дорогими напитками його вітав
І стиха словами промовляв:
«Ей, пане куме, пане Барабаше,
Пане гетьмане молодий!
Чи не могли б ми з тобою удвох
Королевських листів прочитати,
Козакам козацькі порядки подавати,
За віру християнську одностайно стати?»
Оттогді ж то Барабаш, гетьман молодий,
Стиха словами промовляє:
«Ей, пане куме, пане Хмельницький.
Пане писарю військовий!
Нащо нам з тобою королівські листи удвох читати,
Нащо нам, козакам, козацькі порядки давати?
Чи не лучче нам із ляхами,
Мостивими панами,
З упокоєм хліб-сіль по вік-вічний уживати?»
Оттогді-то Хмельницький на кума свого Барабаша
Велике пересердіє має,
Ще кращими напитками вітає.
Оттогді-то Барабаш, гетьман молодий,
Як у кума свого Хмельницького
Дорогого напитку напивсь,
Дак у його і спать поваливсь.
Оттогді-то Хмельницький добре дбав,
Із правої руки, із мезинного пальця
Щирозлотний перстень ізняв,
Із лівої кишені ключі виймав,
З-під пояса шовковий платок висмикав,
На слугу свого повір[е]ного добре кликав-покликав:
«Ей, слуго ти мій, повірений Хмельницького!
Велю я тобі добре дбати,
На доброго коня сідати,
До города Черкаського,
До пані Барабашевої прибувати,
Королевські листи до рук добре приймати».
Оттогді-то слуга, повірений Хмельницького,
Добре дбав,
На доброго коня сідав,
До города Черкаського скорим часом,
Пильною годиною прибував,
До пані Барабашевої у двір уїжджав,
У сіни ввійшов — шличок із себе скидав,
У світлицю ввійшов — низький поклон послав,
Тії значки на скам’ї покладав,
А ще стиха словами промовляв:
«Ей, пані, — каже, — ти, пані Барабашева, гетьманова молодая!
Уже ж тепер твій пан Барабаш, гетьман молодий,
На славній Україні з Хмельницьким великі банкети всчиняють,
Веліли вони- тобі сії значки до рук приймати,
А мені листи королевські оддати,
Чи не могли б вони із кумом своїм Хмельницьким
Удвох прочитати
І козакам козацькі порядки давати?»
Оттогді ж то пані Барабашева, гетьманова,
Удариться об поли руками,
Обіллється дрібними сльозами,
Промовить стиха словами:
«Ей, не з горя-біди мойому пану Барабашу
Схотілося на славній Україні з кумом своїм Хмельницьким
Великі банкети всчиняти!
Нащо б їм королевські листи удвох читати?
Не лучче б їм із ляхами,
Мостивими панами,
З упокоєм хліб-сіль вічнії часи уживати?
А тепер нехай не зарікається Барабаш, гетьман молодий,
На славній Україні огнів да тернів ізгашати,
Тілом своїм панським комари годувати —
Од кума свого Хмельницького».
Оттогді ж то пані молодая Барабашевая
Стиха словами промовляє:
«Ей, слуго, повірений Хмельницького!
Не могу я тобі листи королевські до рук подати,
А велю я тобі до воріт отходжати,
Королевські листи у шкатулі із землі виймати».
Оттогді-то слуга, повірений Хмельницького,
Як сі слова зачував,
Так скорим часом, пильною годиною
До воріт одходжав,
Шкатулку з землі з королевськими листами виймав,
Сам на доброго коня сідав,
Скорим часом, пильною годиною
До города Чигрина прибував,
Свойому пану Хмельницькому
Королевські листи до рук добре оддавав.
Оттогді-то Барабаш, гетьман молодий, од сна уставає,
Королевські листи у кума свого Хмельницького зогляда[є];
Тогді й напитку дорогого не попиває,
А тільки з двора тихо з’їжджає
Да на старосту свого Крачевського кличе, добре покликає:
«Ей, старосто, — каже, — ти мій, старосто Крачевський!
Коли б ти добре дбав,
Кума мого Хмельницького живцем узяв,
Ляхам, мостивим панам, до рук подав, —
Ще б нас могли ляхи,
Мостивії пани,
За білозорів почитати».
Оттогді-то Хмельницький
Як сії слова зачував,
Так на кума свого Барабаша
Велике пересердіє мав,
Сам на доброго коня сідав,
Слугу свого повіреного з собою забирав.
Оттогді-то припало йому з правої руки
Чотири полковники:
Первий полковниче — Максиме ольшанський,
А другий полковниче — Мартине полтавський,
Третій полковниче — Іване Богуне,
А четвертий — Матвій Бороховичу.
Оттогді-то вони на славну Україну прибували,
Королевські листи читали,
Козакам козацькі порядки давали.
Тогді-то у святий день, у божествений, у вовторник
Хмельницький козаків до сходу сонця пробуджає
І стиха словами промовляє:
«Ей, козаки, діти, друзі, молодці!
Прошу я вас, добре дбайте,
Од сна уставайте,
Руський очинаш читайте,
На лядські табори наїжджайте,
Лядські табори на три часті розбивайте,
Ляхів, мостивих панів, упень рубайте,
Кров їх лядську у полі з жовтим піском мішайте,
Віри своєї християнської у поругу вічні часи не подайте!»
Оттогді-то козаки, друзі, молодці, добре дбали,
Од сна уставали,
Руський очинаш читали,
На лядськії табори наїжджали,
Лядські табори на три часті розбивали,
Ляхів, мостивих панів, упень рубали.
Кров їх лядську у полі з жовтим піском мішали,
Віри своєї християнської у поругу вічні часи не подали.
Оттогді-то Барабаш, гетьман молодий,
Конем поїжджає,
Плаче-ридає
І стиха словами промовляє:
«Ей, пане куме, пане Хмельницький,
Пане писарю військовий!
Нащо б тобі королевські листи у пані Барабашевої визволяти?
Нащо б тобі козакам козацькі порядки давати?
Не лучче б тобі з нами, із ляхами,
З мостивими панами,
Хліб-сіль з упокоєм уживати?»
Оттогді-то Хмельницький
Стиха словами промовляє:
«Ей, пане куме, пане Барабашу,
Пане гетьмане молодий!
Як будеш ти мені сими словами докоряти, —
Не зарікаюсь я тобі самому з пліч головку, як галку, зняти.
Жону твою і дітей у полон живцем забрати,
Турському салтану у подарунку одіслати».
Оттогді-то Хмельницький, як сі слова зговорив,
Так гаразд-добре й учинив:
Куму свойому Барабашеві, гетьману молодому,
З пліч головку, як галку, зняв,
Жону його і дітей живцем забрав,
Турському салтану у подарунку одіслав.
З того ж то часу Хмельницький гетьманувати став.
Оттогді ж то козаки, діти, друзі, молодці,
Стиха словами промовляли:
«Ей, гетьмане Хмельницький,
Батю наш, Зинов Богдане чигиринський!
Дай, боже, щоб ми за твоєю головою пили да гуляли,
Віри своєї християнської у поругу вічні часи не подавали!»
Господи, утверди люду царського,
Народу християнського,
Всім слушащи-м,
Всім православним християнам
Пошли, боже, много літ!

Походження та примітки

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ТА БАРАБАШ.

Записано на початку 50-х років XIX ст. від кобзарів Андрія Шута і Андрія Бешка. Друкується за зб. «Народные южнорусские песни», стор 385—391.

Відомо кілька варіантів думи; найбільш ранній запис зроблено в 10-х роках, останні — в 70-х роках XIX ст.

 

САМІЙЛО КІШКА
Українська народна дума

Ой із города із Трапезонта виступала галера,
Трьома цвітами процвітана, мальована,
Ой первим цвітом процвітана —
Златосиніми киндяками по[о]бивана;
А другим цвітом процвітана —
Гарматами арештована;
Третім цвітом процвітана —
Турецькою білою габою покровена.
То в тій галері Алкан-паша.
Трапезонське княжя.
Гуляє,
Собі ізбраного люду має:
Сімсот турків, яничар штириста
Да бідного невольника півчвартаста
Без старшини військової.
Первий старший між ними пробуває
Кішка Самійло, гетьман запорозький;
Другий — Марко Рудий,
Суддя військовий;
Третій — Мусій Грач,
Військовий трубач;
Четвертий — Лях Бутурлак,
Ключник галерський,
Сотник переяславський,
Недовірок християнський,
Що був тридцять літ у неволі,
Двадцять штири як став по волі,
Потурчився, побусурманився
Для панства великого,
Для лакомства нещасного!..
В тій галері од пристані далеко одпускали,
Чорним морем далеко гуляли,
Проти Кефи-города [приставали],
Там собі великий да довгий опочинок мали.
То представиться Алкану-пашаті,
Трапезонському княжаті,
Молодому паняті,
Сон диве», барзо дивен, напрочуд…
То Алкан-паша,
Трапезонськеє княжя,
На турків-яничар, на бідних невольників покликає:
«Турки, — каже, — турки-яничари,
І ви, біднії невольники!
Которий би міг турчин-яничар сей сон одгадати,
Міг би йому три гради турецькії дарувати;
А которий би міг бідний невольник одгадати,
Міг би йому листи визволенні писати,
Щоб не міг ніхто нігде зачіпати!»
Сеє турки зачували,
Нічого не сказали,
Бідні невольники, хоч добре знали,
Собі промовчали.
Тільки обізветься між турків Лях Бутурлак,
Ключник галерський,
Сотник переяславський,
Недовірок християнський:
«Як же, — каже, — Алкане-пашо, твій сон одгадати,
Що ти не можеш нам повідати?»
«Такий мені, небожата, сон приснився,
Бодай ніколи не явився!
Видиться: моя галера цвіткована, мальована,
Стала вся обідрана, на пожарі спускана;
Видиться: мої турки-яничари
Стали всі впень порубані;
А видиться: мої біднії невольники,
Которії були у неволі,
То всі стали по волі;
Видиться: мене гетьман Кішка
На три часті розтяв,
В Чорнеє море пометав…»
То скоро теє Лях Бутурлак зачував,
К йому словами промовляв:
«Алкане-пашо, трапезонський княжату,
Молодий паняту!
Сей тобі сой не буде ні мало зачіпати,
Скажи мені получче бідного невольника доглядати,
З ряду до ряду сажати,
По два, по три старії кайдани і новії ісправляти,
На руки, на ноги надівати,
З ряду до ряду сажати.
Червоної таволги по два дубця брати,
По шиях затинати,
Кров християнськую на землю проливати!»
Скоро-то сеє зачували,
Од пристані галеру далеко одпускали.
Тогді бідних невольників
До опачин руками приймали,
Щироглибокої морської води доставали.
Скоро-то сеє зачували,
Од пристані галеру далеко одпускали,
До города до Козлова,
До дівки Санджаківни на зальоти поспішали.
То до города Козлова прибували,
Дівка Санджаківна навстрічу виходжає
Алкана-пашу в город Козлов
Зо всім військом затягала,
Алкана-[пашу] за білу руку брала,
У світлиці-кам’яниці зазивала,
За білу скам’ю сажала,
Дорогими напитками напувала,
А військо серед ринку сажала.
То Алкан-паша,
Трапезонськеє княжя,
Не барзо дорогії напитки уживає,
Як до галери двох турчинів на підслухи посилає,
Щоб не міг Лях Бутурлак
Кішку Самійла одмикати,
Упоруч себе сажати!
То скоро ся тії два турчини до галери прибували…
То Кішка Самійло, гетьман запорозький,
Словами промовляє:
«Ай, Ляше Бутурлаче,
Брате старесенький!
Колись і ти був в такій неволі, як ми тепера,
Добро нам вчини,
Хоч нас, старшину, одімкни —
Хай би і ми у городі побували,
Панське весілля добре знали».
Каже Лях Бутурлак:
«Ой Кішко Самійлу, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!
Добро ти вчини.
Віру християнську під нозі підтопчи.
Хрест на собі поламни!
Аще будеш віру християнську під нозі топтати,
Будеш у нашого пана молодого за рідного брата пробувати!»
То скоро Кішка Самійло [теє] зачував,
[Словами промовляв]:
«Ой Ляше Бутурлаче,
[Сотнику переяславський],
Недовірку християнський!
Бодай же ти того не діждав,
Щоб я віру християнську під нозі топтав!
Хоч буду до смерті біду да неволю приймати,
А буду в землі козацькій голову християнську покладати!
Ваша віра погана,
Земля проклята!»
Скоро Лях Бутурлак теє зачуває,
Кішку Самійла у щоку затинає:
«Ой — каже, — Кішко Самійлу, гетьмане запорозький!
Будеш ти мене в вірі християнській укоряти,
Буду тебе паче всіх невольників доглядати.
Старії і новії кайдани направляти,
Ланцюгами за поперек втроє буду [тебе] брати!»
То ті два турчини теє зачували,
До Алкана-паші прибували,
[Словами промовляли]:
«Алкане-пашо,
Трапезонськеє княжя!
Безпечно гуляй!
Доброго і вірного ключника маєш:
Кішку Самійла в щоку затинає,
В турецьку віру ввертає!»
То Алкан-паша,
Трапезонськеє княжя,
Великую радість мало,
Пополам дорогії напитки розділяло:
Половину на галеру одсилало,
Половину з дівкою Санджаківною уживало.
Став [Лях Бутурлак] дорогії напитки пити-підпивати,
Стали умисли козацьку голову ключника розбивати:
«Господи, єсть у мене що і спити і ісходити,
Тільки ні з ким об вірі християнській розговорити».
До Кішки Самійла прибуває,
Поруч себе сажає,
Дорогого напитка метає,
По два, по три кубки в руки наливає.
То Самійло Кішка по два, по три кубки в руки брав,
То у рукав, то в пазуху, крізь хусту третю додолу пускав.
Лях Бутурлак по єдиному випивав,
То так напився,
Що з ніг звалився.
То Кішка Самійло да угадав:
Ляха Бутурлака до ліжка вмісто дитяти спати клав,
Сам вісімдесят чотири ключі з-під голів виймав,
На п’яти чоловік по ключу давав,
[Словами стиха промовляв]:
«Козаки-панове!
Добре майте,
Один другого одмикайте,
Кайдани із ніг, із рук не кидайте,
Полуночної години дожидайте!»
Тогді козаки один другого одмикали,
Кайдани із рук, із ніг не кидали,
Полуночної години дожидали.
А Кішка Самійло чогось догадав,
За бідного невольника ланцюгами втроє себе приняв,
Полуночної години дожидав.
Стала полуночная година наступати.
Став Алкан-паша з військом до галери прибувати,
То до галери прибував,
Словами промовляв:
«Ви, турки-яничари,
Помаленьку ячіте,
Мойого вірного ключника не збудіте!
Самі же добре поміж рядами прохожайте,
Всякого чоловіка осмотряйте,
Бо тепера він підгуляв,
Щоби кому пільги не дав».
То турки-яничари свічі у руки брали,
Поміж рядів прохожали,
Всякого чоловіка осмотряли,
Бог поміг — за замок руками не приймали!
«Алкане-пашо, безпечно почивай!
Доброго і вірного ключника маєш:
Він бідного невольника з ряду до ряду посажав.
По три, по два старії кайдани і новії посправляв,
А Кішку Самійла ланцюгами утроє приняв».
Тогді турки-яничари у галеру вхожали,
Безпечно спати полягали;
А котрії хмельні бували,
На сон знемагали,
Коло пристані козловської спати полягали…
Тогді Кішка Самійло полуночної години дождав,
Сам між козаків устав.
Кайдани із рук, із ніг у Чорнеє море пороняв;
У галеру вхожає.
Козаків побужає,
Саблі булатнії на вибір вибирає,
До козаків промовляє:
«Ви, панове-молодці,
Кайданами не стучіте,
Ясини не вчиніте,
Нікотрого турчина в галері не збудіте…»
То козаки добре зачували,
Самі з себе кайдани скидали,
У Чорнеє море кидали,
Ні одного турчина не збудили.
Тогді Кішка Самійло до козаків промовляє:
«Ви, козаки-молодці,
Добре, братіє, майте,
Од города Козлова забігайте,
Турків-яничарів упень рубайте,
Которих живцем у Чорнеє море бросайте!»
Тогді козаки од города Козлова забігали,
Турків-яничарів упень рубали,
Которих живих у Чорнеє море бросали.
А Кішка Самійло Алкана-пашу із ліжка взяв,
На три часті розтяв,
У Чорнеє море побросав,
До козаків промовляв:
«Панове-молодці!
Добре дбайте,
Всіх у Чорнеє море бросайте,
Тільки Ляха Бутурлака не рубайте,
Между військом для порядку
За яризу військового зоставляйте!»
Тогді козаки добре мали,
Всіх турків у Чорнеє море пометали,
Тільки Ляха Бутурлака не зрубали,
Между військом для порядку
За яризу військового зоставляли.
Тогді галеру од пристані одпускали,
Самі Чорним морем далеко гуляли…
Да ще у неділю барзо рано-пораненьку
Не сива зозуля закувала,
Як дівка Санджаківна коло пристані похожала
Да білі руки ламала,
Словами промовляла:
«Алкане-пашо,
Трапезонськеє княжату,
Нащо ти на мене такеє великеє пересердіє маєш,
Що од мене сьогодня барзо рано виїжджаєш?
Когда би була од отця і матусі
Сорома і наруги приняла,
З тобою хоч єдину ніч переночувала!..»
Скоро ся теє промовляли.
Галеру од пристані одпускали,
Самі Чорним морем далеко гуляли.
А ще у неділеньку,
У полуденну й годин[оньк]у,
Лях Бутурлак од сна пробуджає,
По галері поглядає,
Що не єдиного турчина у галері немає.
Тогді Лях Бутурлак із ліжка вставає,
До Кішки Самійла прибуває,
У ноги впадає,
[Словами промовляє]:
«Ой Кішко Самійлу, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!
Не будь же ти на мене,
Як я був на останці віка мойого на тебе!
Бог тобі да поміг неприятеля побідити,
Да не умітимеш у землю християнськую входити!
Добре ти учини:
Половину козаків у окови до опачин посади,
А половину у турецькеє дорогеє плаття наряди,
Бо ще будемо од города Козлова до города Цареграда гуляти,
Будуть із города Цареграда дванадцять галер вибігати,
Будуть Алкана-пашу з дівкою Санджаківною
По зальотах поздравляти,
То як будеш отвіт оддавати?»
Як Лях Бутурлак научив,
Так Кішка Самійло, гетьман запорозький, учинив:
Половину козаків до опачин у окови посадив,
А половину у турецькеє дорогеє плаття нарядив.
Стали од города Козлова до города Цареграда гуляти,
Стали із Цареграда дванадцять галер вибігати
І галеру із гармати торкати.
Стали Алкана-пашу з дівкою Санджаківною
По зальотах поздравляти.
То Лях Бутурлак чогось догадав,
Сам на чердак виступав,
Турецьким біленьким завивалом махав;
Раз то мовить по-грецьки,
Удруге по-турєцьки.
Каже: «Ви, турки-яничари, помаленьку, братія, ячіте,
Од галери одверніте,
Бо тепера він підгуляв, на упокої почиває,
На похмілля знемагає,
До вас не встане, голови не зведе,
Казав: «Як буду назад гуляти,
То не буду вашої милості і повік забувати!»
Тогді турки-яничари од галери одвертали,
До города Цареграда убігали,
Із дванадцяти штук гармат гримали,
Ясу воздавали.
Тогді козаки собі добре дбали,
Сім штук гармат собі арештували,
Ясу воздавали,
На Лиман-ріку іспадали,
К Дніпру-Славуті низенько уклоняли:
«Хвалим тя, господи, і благодарим!
Були п’ятдесят штири годи у неволі,
А тепер чи не дасть нам бог хоч час по волі!»
А у Тендрові-острові Семен Скалозуб
З військом на заставі стояв
Да на тую галеру поглядав,
До козаків словами промовляв:
«Козаки, панове-молодці!
Що сія галера чи блудить,
Чи світом нудить,
Чи много люду царського має,
Чи за великою добиччю ганяє?
То ви добре майте.
По дві штук[и] гармат набирайте,
Тую галеру із грозної гармати привітайте,
Гостинця їй дайте!
Єслі турки-яничари, то упень рубайте!
Єслі бідні невольники. то помочі дайте!»
Тогді козаки промовляли:
«Семене Скалозубе, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!
Десь ти сам боїшся
І нас, козаків, страшишся,
Єсть сія галера не блудить.
Ні світом нудить.
Ні много люду царського має,
Ні за великою добиччю ганяє,
Се, може, є давній бідний невольник із неволі утікає».
«Ви віри не доймайте.
Хоч по дві гармати набирайте,
Тую галеру із грозної гармати привітайте,
Гостинця їй дайте!
Як турки-яничари, то упень рубайте,
Єслі бідний невольник, то помочі дайте!»
Тогді козаки, як діти, негаразд починали,
По дві штуки гармат набирали,
Тую галеру із грозної гармати привітали,
Три доски у судні вибивали,
Води дніпровської напускали…
Тогді Кішка Самійло. гетьман запорозький,
Чогось одгадав.
Сам на чердак виступав,
Червонії, хрещатії давнії хорогви із кишені виймав,
Розпустив, до води похилив,
Сам низенько уклонив:
«Козаки, панове-молодці!
Сія галера не блудить.
Ні світом нудить,
Ні много люду царського має.
Ні за великою добиччю ганяє —
Се єсть давній, бідний невольник
Кішка Самійло із неволі утікає;
Були п’ятдесят штири годи у неволі,
Тепер чи не дасть бог хоть на час по волі»…
Тогді козаки у каюки скакали.
Тую галеру за мальовані облавки брали
Да на пристань стягали.
Од дуба до дуба
На Семена Скалозуба паювали.
Тую галеру на пристань стягали.
Тогді: златосинії киндяки — на козаки,
Златоглави — на отамани,
Турецькую білую габу — на козаки, на біляки.
А галеру на пожар спускали,
А срібро, злато — на три часті паювали:
Первую часть брали, на церкви накладали,
На святого Межигорського спаса,
На Трехтемирівський монастир,
На святую Січовую покрову давали,
Которі давнім козацьким скарбом будували,
Щоб за їх, вставаючи і лягаючи,
Милосердного бога благали;
А другую часть поміж собою паювали;
А третюю часть брали,
Очертами сідали,
Пили да гуляли,
Із семип’ядних пищалей гримали,
Кішку Самійла по волі поздоровляли:
«Здоров, — кажуть, — здоров, Кішко Самійлу,
Гетьмане запорозький!
Не загинув єси у неволі,
Не загинеш і з нами, козаками, по волі!»
Правда, панове,
Полягла Кішки Самійла голова
В Києві — Каневі монастирі…
Слава не вмре, не поляже!
Буде слава славна
Поміж козаками,
Поміж друзями,
Поміж рицарями,
Поміж добрими молодцями!
Утверди, боже, люду царського,
Народу християнського,
Війська запорозького, *
Донського,
З [у]сією черню дніпровою,
Низовою,
На многія літа,
До кінця віка!

Походження та примітки

САМІЙЛО КІШКА.

Записано в 1832 р. від кобзаря Івана Стрічки. Друкується за зб. П. Я. Лукашевича «Малороссийские и червонорусские народные думы и песни», стор. 15—27.

Поданий варіант цієї одної з найбільших за розміром дум найповніший; він був єдиною публікацією на протязі майже п’ятдесяти років. У 1880 р. в журналі «Русская мысль» було опубліковано неповний варіант думи, записаний в кол. Лубенському повіті на Полтавщині. В цьому варіанті Самійло Кішка змальований керівником загону козацької голоти («курінь бурлацький»), який потрапляє у неволю до «турецького паня молодого башя» «у лузі Базавлуці». На відміну від Ляха (Іллі — Ілляша, Ляша) Бутурлака, тут галерний ключник дід Іван Бутурлака звільнив Самійла Кішку і козаків, щоб вони розправилися з турецьким башею:

Бутурлака ключі козакам оддав,
Щоб вони з себе залізні пута поздіймали,
Турецьке паня,
Молоде башя,
З місця брали,
В Чорнеє море метали.

Подібний варіант (теж неповний) записав у 1876 р. від кобзаря Івана Кравченка (прозваного Крюковським) у м. Лохвиця, Полтавської обл., український художник і фольклорист П. Д. Мартинович.

Відомо більше 10 записів думи; найбільш ранній з них зроблено між 1808—1827 рр. від Івана Стрічки, останні — в радянський час. У багатьох варіантах думи козаки-нетяги низові прославляють свій союз і непорушну дружбу з донськими козаками, представниками великого російського народу.

Сюжет думи «Самійло Кішка» використано М. В. Гоголем для змалювання запорожця Мусія Шила в повісті «Тарас Бульба»; радянський композитор Б. Яновський на матеріалах думи написав оперу «Дума чорноморська».

Кішка Самійло (в думі — гетьман запорозький) — образ керівника повстання українських невільників проти поневолювачів-турків.

Трапезонт — тепер Тробзон, турецький порт на Чорному морі; в минулому фортеця і невільницький ринок.

Кафа (Кефа) — старовинна назва міста Феодосії, Кримської обл.; в XV — XVII ст. великий турецький невільницький ринок.

Козлов — старовинна назва міста Євпаторії, Кримської обл.; в XVI — XVII ст. тут був турецький невільницький ринок.

Межигірський спас, Трехтемирівський монастир — козацькі монастирі; перший — недалеко від Києва, другий — біля Канева, Черкаської обл.

Січова покрова — козацька церква в Запорозькій Січі. В Києві — Каневі монастирі — в Межигірському і Трехтемирівському монастирях.

Джерело

Українські народні думи та історичні пісні. Упорядники: П. Д. Павлій, М. С. Родіна. М. П. Стельмах. Видавництво Академії наук Української РСР, Київ, 1955, 700 с.

 

ДУМА ПРО БРАТА І СЕСТРУ (СЕСТРА І БРАТ)
Українська народна дума

Ой у сьвату неділю (sic)
То ж не сива зозуля закувала,
Ні дробная (sic) пташка в саду щебетала,
Як сестра до брата
З чужої сторони
У далекії городи
Листи писала,
Поклон посилала,
Братіка рідненького,
Голубонька сивенького,
У гості прохала:
— Братіку рідненький,
Голубоньку сивенький,
Прибудь до мене,
Одвідай мене,
Бездолную (sic),
Й безродную,
Й безплеменную
На чужій чужині,
При нещасній моїй хуртовині;
Чи я живу,
Чи я проживаю,
Чи я на чужій чужині
Більшеє горювання собі принімаю.
Що я на чужій чужині завдовіла,
З маленькими дітками осиротіла.
Як-то, братіку, тяжко та важко
Бездолній, безплеменній
На чужій чужині
Жити-проживати,
То так-то, братіку, тяжко та важко
Не по силі
Чоловікові
Із сирої землі
Важкий камінь підняти.
— Сестро моя рідненька,
Голубонько сивенька,
Рад би я до тебе
В гості прибувати,
То не знаю, де тебе шукати вже й мати.
Ой що ти живеш
За високими лісами,
За бистрими ріками,
За великими городами.
— Добре, братіку, учини,
Через високії ліси
Ясним соколом перелини,
Через бистрії ріки
Білим лебедоньком перепливи,
Через великії города
Сивим голубоньком перелини,
Мов моє серце тугу розважає (sic).
Ой як-то, братіку, тяжко та важко
На сьватий день, на Великдень,
Альбо на который празник роковин молебний,
Що люде до церкви йдуть,
Як бджоли гудуть,
А з церкви йдуть, —
Як мак процьвітає, —
Пола з полою черкаєця,
Брат з сестрою не прощайиця,
А плече с плечем торкає, —
Один одного с празником поздоровляє,
На хліб, на сіль, на бенкет зазиває,
Я ж стою, пребідна сиротина,
Ніхто ж мене й не прнвитає,
Альбо по отцеві, лібо по матері,
Наче воно мене вже й не знає.
Ти ж і сам, брате, добре знаєш,
Як у нашого отца (sic) лібо й у матері
Було що пити або їсти,
Тогда ні світ, ні тьма в хату вступали,
Кумами, сватами, рідними братами називали.
Як пришибла худа, нещаслива хуртовина,
Одреклась і вся названая родина.
Тоді нема ні кума, ні побратима,
Нікому в хату вступити,
Добрим здоров’ям навістити,
Ні с ким стати, на здоров’я іспнтати,
Тільки піду я до сьватої церкви,
До божого дому,
Богу помолюся,
На сьватости подивлюся,
То (ой) не раз, не два дробними (sic) сльозами обіллюся, —
(о) то ж у мене рідні отець і матуся.
Вийду я з церкви, гляну — вгору високо,
І в землю глибоко,
І в чужу сторону
До родини вже й далеко.
Дай же, боже, миру царському,
Народу християнському
Од сьогодні всім на здравия
І на многая лєта,
Многая лєта!

Походження та примітки

СЕСТРА ТА БРАТ.

Записано Лесею Українкою влітку 1908 р. в Ялті, Кримської обл., від відомого кобзаря Гната Тихоновича Гончаренка. Друкується з незначним скороченням за першою публікацією в роботі Ф. М. Колесси «Мелодії українських народних дум. Серія II», стор. 190—192.

Думу записано більше 25 разів, переважно на Полтавщині і Харківщині в 1810—1930 рр.; в ній змальовуються суспільно-побутові відносини за феодалізму.

Джерело

Українські народні думи та історичні пісні. Упорядники: П. Д. Павлій, М. С. Родіна. М. П. Стельмах. Видавництво Академії наук Української РСР, Київ, 1955, 700 с.

Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. — К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 161 — 163.

БІДНА ВДОВА І ТРИ СИНИ
Українська народна дума

У святую неділеньку рано-пораненьку
То не сива зозуля кувала,
Не дрібна птиця щебетала,
Не у борі сосна зашуміла, — То бідна удова
У своєму домі з своїми дітьми гомоніла.
Та ручками, пучками хліб-сіль дробляла,
Та все синів годувала,
Та у найми не пускала,
Чужим людям на поталу не давала
І на стираніє ручок не подавала,
Ой та господа прохала:
«Поможи мені, господи, синів погодувати,
Та розуму подавати,
Й дома построїти,
І їх подружити!»
Ой то скоро бідна вдова їх возростила,
І грамоти повчила,
І дома построїла,
І їх подружила.
Як стали сини жити-проживати,
Стали в себе разні монетки мати,
Стали молодих княгинь до себе заручати,
Стали бідну удову з свого подвір’я зсилати:
«Ой та іди ж ти,
Вдове старая,
Куди-небудь проживати,
Бо будуть до нас гості-панове заїжджати.
Будуть пить-гуляти,
То тут тобі спокою не буде;
Бо будуть у синіх каптанах.
У китаєвих штанях,
А ти будеш у сірім ряжині
Між ними проходжати,
Будеш нас острамляти,
Як то нам своїми очима на тебе осмотряти?»
Ой то бідная вдова
Про теє зачуває
І словами промовляє,
І сльозами промиває.
Що мовить словами —
Обіллється дрібними сльозами:
«То я вас, сини, годувала,
Як камні глодала,
А чого тепер од вас діждала?»
А в святую неділеньку рано-пораненьку
Не в усі дзвони дзвонять,
А то сини свою неньку,
Свою стареньку,
Із подвір’я гонять.
Ой то старший за руку веде,
А середущий у плечі випихає,
А найменший ворота одчиняє
Та, бідну, кляне-проклинає:
«Гей, та іди ж ти,
Удове старая,
Куди-небудь проживати,
Бо нам невдобна,
Бо ти робить діла неспособна,
Оце ж тобі шлях-дорога широка і довга!»
Ой пішла-то бідна удова, плаче,
Стежки не баче,
Спотикається,
А сидить найменший син край віконця,
Насміхається:
«Ой подивіться, хлопці,
Панове-молодці,
Як наша мати на старість чи ума лишається,
Чи вона напивається,
Що попід тином хиляється?»
Ой то середущий син обізвався:
«То ж наша мати не напивалась,
Ні ума не лишалась,
А то вона на старість із сил вибивається,
Що попід тином хиляється».
Гей, то іде чужая-чужинина,
Молодая челядина,
Питається:
«Чого ти, бідна вдова,
Тут ходиш-блукаєш,
Чом не йдеш до синів проживати?
Будеш своїм синам угождати,
До смерті проживати»,
«Ой ти, чужая-чужинина,
Молодая челядина!
Нащо ти мене питаєш?
Чи маю у своїх синів проживати,
То буду тобі повік угождати».
Гей, чужая-чужинина,
Молодая челядина,
Ворота одчиняє,
Бідну вдову до себе зазиває:
«Ой іди ж ти, вдове,
До мене проживати,
Не будеш мені сіней, хати вимітати,
Тільки будеш дітей доглядати
І мені, молодому челядині, порядок давати,
Буду тебе за рідну неньку почитати
І до смерті годувати,
І до жизні доглядати,
І повік свій будеш у мене проживати!»
Ой то бідна удова
У чужої-чужинини,
Молодої челядини,
Проживала тринадцяти года,
А на чотирнадцятому годі
Стала хуртовина наступати,
Стала удовиченьків побивати:
То перша хуртовина дома попалила,
А вторая у полі хліб побила
І нічого у полі і в домі не оставила.
Ой як стали удовиченьки жити-проживати,
Не стали у себе нічого мати,
Стали дрібними сльозами проживати.
Що мовлять словами,
Обіллються дрібними сльозами.
А в святую неділеньку рано-пораненьку
Не в усі дзвони то дзвонять,
А то про удовиченьку усі люди та й говорять.
Ой то гості-панове пили-гуляли
І за двір виїжджали
І удовиченьків висміяли,
Що, мабуть, у їх хліба-солі не стало,
Що вони неньку,
Удову стареньку,
Із свого подвір’я ізослали.
Ой у святую неділеньку рано-пораненьку
То не сизі орли заклокчали,
Як три брати-удовиченьки
От сна вставали,
Біле лице промивали
І молитви сотворяли.
Що мовлять словами,
Обіллються дрібними сльозами.
Що старший син мовить словами,
Обіллється слізними сльозами:
«Ой брате мій середущий,
Брате найменший!
Та не гарно ми всі утрьох ізробили,
Гей, що ми свою неньку,
Удову стареньку,
Із свого подвір’я ізослали.
Ой ходім тепер перед богом і перед людьми
Гріх-страм потерпимо,
Свою неньку,
Удову стареньку,
До себе упросимо!»
Ой то скоро шапки у руки забрали
І на коліна впали,
І свою неньку,
Удову стареньку,
До себе прохали:
«Гей, та іди, ненько,
Удова старенька,
До нас проживати,
То будем жінок спиняти
І дітей научати,
І тебе за рідну неньку почитати!
Чи не перестане нас господь хоч мало-немного то й карати?»
Гей, то бідна удова на сльози не вдаряла,
Словами промовляла.
Що мовить словами,
Обіллється дрібними сльозами:
«Ой то як я вас, сини, годувала,
Як камні глодала,
А чого тепер од вас діждала,
Що на чужому подвір’ї проживаю?
То буду я на чужому подвір’ї помирати!»
То бідна удова на чужому подвір’ї померла,
Ні слава,
Ні пам’ять
Тайно не пройде,
А тільки пройшла та слава
Чи пам’ять
Між царями
І між князями,
І між православними християнами!

Походження та примітки

БІДНА ВДОВА І ТРИ СИНИ.

Цю побутову думу записано кобзарем В. Шевченком у 1904 р. від кобзаря Платона Кравченка з с. Шафоростівка, Миргородського району, Полтавської обл. З матеріалів Інституту МФЕ АН УРСР.

Відомо близько 50 записів цієї думи, зроблених переважно на Полтавщині, Харківщині та Чернігівщині (1810—1930 рр.); варіанти думи можна поділити на дві групи: в одній мати прощає синам їх вчинки, але додому не повертається, в другій — мати повертається до своїх синів.

Джерело

Українські народні думи та історичні пісні. Упорядники: П. Д. Павлій, М. С. Родіна. М. П. Стельмах. Видавництво Академії наук Української РСР, Київ, 1955, 700 с.

КОЗАК ГОЛОТА
Українська народна дума

Ой полем киліїмським,
То шляхом битим гординським.
Ой там гуляв козак Голота,
Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота.
Правда, на козакові шати дорогії —
Три семирязі лихії:
Одна недобра, друга негожа,
А третя й на хлів незгожа.
А ще, правда, на козакові
Постоли в’язові,
А онучі китайчані —
Щирі жіноцькі рядняні;
Волоки шовкові —
Удвоє жіноцькі щирі валові.
Правда, на козакові шапка-бирка —
Зверху дірка,
Травою пошита,
Вітром підбита,
Куди віє, туди й провіває,
Козака молодого прохолоджає.
То гуляє козак Голота, погуляє,
Ні города, ні села не займає.
На город Килію поглядає.
У городі Килії татарин сидить бородатий,
По горницях похожає,
До татарки словами промовляє:
«Татарко, татарко!
Ой чи ти думаєш те, що я думаю?
Ой чи ти бачиш те, що я бачу?»
Каже: «Татарине, ой, сідий, бородатий!
Я тільки бачу, що ти передо мною по горницях похожаєш,
А не знаю, що ти думаєш да гадаєш».
Каже: «Татарко!
Я те бачу: в чистім полі не орел літає, —
То козак Голота добрим конем гуляє.
Я його хочу живцем у руки взяти
Да в город Килію запродати,
Іще ж ним перед великими папами-башами вихваляти,
За його много червоних не лічачи брати,
Дорогії сукна не мірячи пощитати».
То теє промовляє,
Дороге плаття надіває,
Чоботи обуває.
Шлик бархатний на свою голову надіває,
На коня сідає,
Безпечно за козаком Голотою ганяє.
То козак Голота добре козацький звичай знає, —
Ой на татарина скрива поглядає,
Каже: «Татарине, татарине!
На віщо ж ти важиш:
Чи на мою ясненькую зброю,
Чи на мого коня вороного,
Чи на мене, козака молодого?»
«Я, — каже, — важу на твою ясненькую зброю,
А ще лучче на твого коня вороного,
А ще лучче на тебе, козака молодого.
Я тебе хочу живцем у руки взяти,
В город Килію запродати,
Перед великими панами-башами вихваляти
І много червоних не лічачи набрати,
Дорогії сукна не мірячи пощитати».
То козак Голота добре звичай козацький знає.
Ой на татарина скрива поглядає.
«Ой — каже, — татарине, ой, сідий же ти, бородатий!
Либонь же ти на розум небагатий:
Ще ти козака у руки не взяв,
А вже за його й гроші пощитав.
А ще ж ти між козаками не бував,
Козацької каші не їдав
І козацьких звичаїв не знаєш».
То теє промовляв,
На присішках став.
Без міри пороху підсипає.
Татарину гостинця у груди посилає:
Ой ще козак не примірився,
А татарин ік лихій матері з коня покотився!
Він йому віри не донімає,
До його прибуває,
Келепом межи плечі гримає,
Коли ж огледиться, аж у його й духу немає.
Він тоді добре дбав,
Чоботи татарські істягав,
На свої козацькі ноги обував;
Одежу істягав,
На свої козацькі плечі надівав;
Бархатний шлик іздіймає,
На свою козацьку голову надіває;
Коня татарського за поводи взяв.
У город Січі припав,
Там собі п’є-гуляє,
Поле киліїмське хвалить-вихваляє:
«Ой поле киліїмське!
Бодай же ти літо й зиму зеленіло,
Як ти мене при нещасливій годині сподобило!
Дай же, боже, щоб козаки пили да гуляли,
Хороші мислі мали,
Од мене більшу добичу брали
І неприятеля під нозі топтали!»
Слава не вмре, не поляже
Од нині до віка!
Даруй, боже, на многі літа!

Походження та примітки

КОЗАК ГОЛОТА.

Думу записано в першій половині 50-х років XIX ст. від кобзаря і лірника Архипа Никоненка з с. Оржиця *, Оржицького району, Полтавської обл. Друкується за першою публікацією в збірнику «Записки о Южной Руси», т. І, СПБ, 1856, стор. 14—19.

Дума «Козак Голота» — один з найдавніших популярних народних творів; відомо до десяти записів різних її варіантів (перший опубліковано в 1836 р.). Вперше записано думу в 1684 р,, ймовірно на правому березі Дніпра; це найбільш ранній запис української народної думи.

 

ПЕРЕМОГА КОРСУНСЬКА
Українська народна дума

Ой обізветься пан Хмельницький,
Отаман-батько чигиринський:
«Гей, друзі-молодці,
Браття, козаки-запорожці!
Добре дбайте,
Барзо гадайте,
Із ляхами пиво варити зачинайте:
Лядський солод —
Козацька вода,
Лядські дрова —
Козацькі труда».
Ой з того пива
Зробили козаки з ляхами превеликеє диво.
Під городом Корсунем вони станом стали,
Під Стеблевом вони солод замочили,
Ще й пива не зварили,
А вже козаки Хмельницького з ляхами барзо посварили.
За ту бражку
Зчинили козаки з ляхами велику драчку;
За той молот
Зробили ляхи з козаками превеликий колот;
А за той не знать-який квас
Не одного ляха козак, як би скурвого сина, за чуба стряс.
Ляхи чогось догадались,
Від козаків чогось утікали,
А козаки на ляхів нарікали:
«Ой ви, ляхове,
Пеські синове!
Чом ви [нас] не дожидаєте,
Нашого пива не допиваєте?»
Тогді козаки ляхів доганяли.
Пана Потоцького піймали.
Як барана, зв’язали
Та перед Хмельницького-гетьмана примчали.
«Гей, пане Потоцький!
Чому у тебе й досі розум жіноцький?
Не вмів ти єси в Кам’янськім Подільці пробувати.
Печеного поросяти,
Куриці з перцем та з шапраном уживати,
А тепер не зумієш ти з нами, козаками, воювати
І житньої соломахи з тузлуком (уплітати).
Хіба велю тебе до рук кримському хану дати,
Щоб навчили тебе кримські нагаї сирої кобилини жувати!»
Тогді ляхи чогось догадались,
На [рандарів] нарікали:
«Гей, ви, [рандарі],
Поганські сини!
Нащо то ви великий бунт-тривоги зривали,
На милю по три корчми становили,
Великії мита брали:
Від возового —
По півзолотого,
Від пішого — по два гроші,
А ще не минали сердешного старця —
Відбирали пшоно та яйця.
А тепер ви тії скарби збирайте
Та Хмельницького їднайте,
А то як не будете Хмельницького їднати,
То не зарікайтесь за річку Віслу до Полонного прудко тікати».
[Рандарі] чогось догадались,
На річку Случу тікали.
Которі тікали до річки Случі,
То погубили чоботи й онучі;
А которі до Прута,
То була від козаків Хмельницького доріженька барзо крута.
На річці Случі
Обломили міст ідучи,
Затопили усі клейноди
І всі лядські бубни.
Которі бігли до річки Росі,
То зосталися голі й босі…
Отсе, панове-молодці,
Над Полонним не чорна хмара вставала, —
Не одна пані-ляшка удовою зосталась.
Озоветься одна пані-ляшка:
«Нема мого пана Яна!
Десь його зв’язали козаки, як би барана,
Та повели до свого гетьмана».
Озоветься друга пані-ляшка:
«Нема мого пана Кардаша!
Десь його Хмельницького козаки повели до свого коша»,
Озоветься третя пані-ляшка:
«Нема мого пана Якуба!
Десь (узяли) Хмельницького козаки
Та либонь повісили його десь на дубі».

Походження та примітки

ПЕРЕМОГА КОРСУНСЬКА.

Записано на початку 50-х років XIX ст. від кобзаря Ригоренка. Друкується з незначними редакційними виправленнями та скороченнями, за зб. «Записки о Южной Руси», т. І, стор. 223—228.

Відомо кілька записів, зроблених у 40—50-х роках XIX ст. Дума змальовує велику історичну перемогу українського народу над польсько-шляхетськими військами під Корсунем. У поданому варіанті відображені славні перемоги народних повстанців на чолі з Максимом Кривоносом, зокрема здобуття ними в липні 1648 р. м. Полонне (нині — районний центр Хмельницької обл.).

Пиво варити зачинайте — поетичний образ початку битви, баталії.

Під Стеблевом вони солод замочили — поетичний образ сутичок з ворожими військами; Стеблев — тепер с. Стеблів Перший, Корсунь-Шевченківського району, Черкаської обл.

Пана Потоцького піймали, як барана, зв’язали. Під час розгрому польсько-шляхетської армії українським військом під Корсунем М. Потоцький попав у полон і разом з М. Калиновським був відданий Хмельницьким «у подарунок» кримському хану.

Пани Кардаш, Ян, Якуб — польські магнати.

За річку Віслу до Полонного прудко тікати; На річку Случу тікали… а которі до Прута; Погубили чоботи й онучі… затопили усі клейноди і всі лядські бубни. Йдеться про перемоги козацького війська під Корсунем, а потім під Пилявцями (11—13 вересня 1648 р.). Першим ганебно втекло з поля бою польське командування; в паніці тікали польська шляхта і українські пани. Деякі командири бігли так швидко, що за дві доби втекли на триста кілометрів від поля бою. Вишневецький тікав на простому возі, Конєцпольський — переодягнувшись селянином, Остророг, втікаючи, загубив свій капелюх і дорогу верхню одежу (опанчу), а Заславський загубив навіть знак своєї військової влади — булаву. Козацькі війська захопили під Пилявцями сто гармат і багато іншої зброї та близько ста тисяч возів з великими матеріальними цінностями. Український народ мав усі підстави сказати словами думи, що польські пани «затопили усі клейноди і всі лядські бубни» тобто атрибути влади і військове спорядження.

Річки Случ і Прут — рубежі, за якими хотіли відсидітися польська шляхта і велике українське панство.

Джерело

Українські народні думи та історичні пісні. Упорядники: П. Д. Павлій, М. С. Родіна. М. П. Стельмах. Видавництво Академії наук Української РСР, Київ, 1955, 700 с.

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *