Нове на сайті
Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Зміст творів 9 клас / Думи мої, думи мої. Злочинающих спини. Іван Підкова. Тарасова ніч. Тарас Шевченко.

Думи мої, думи мої. Злочинающих спини. Іван Підкова. Тарасова ніч. Тарас Шевченко.

Думи мої, думи мої…

***

Думи мої, думи мої, 
Лихо мені з вами! 
Нащо стали на папері 
Сумними рядами?.. 
Чом вас вітер не розвіяв 
В степу, як пилину? 
Чом вас лихо не приспало, 
Як свою дитину?..

Бо вас лихо на світ на сміх породило, 
Поливали сльози… чом не затопили, 
Не винесли в море, не розмили в полі?. 
Не питали б люде, що в мене болить, 
Не питали б, за що проклинаю долю, 
Чого нуджу світом? «Нічого робить»,— 
Не сказали б на сміх…

Квіти мої, діти! 
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав? 
Чи заплаче серце одно на всім світі, 
Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав… 
Може, найдеться дівоче 
Серце, карі очі, 
Що заплачуть на сі думи,— 
Я більше не хочу. 
Одну сльозу з очей карих — 
І пан над панами! 
Думи мої, думи мої, 
Лихо мені з вами!

За карії оченята, 
За чорнії брови 
Серце рвалося, сміялось, 
Виливало мову, 
Виливало, як уміло, 
За темнії ночі, 
За вишневий сад зелений, 
За ласки дівочі… 
За степи та за могили, 
Що на Україні, 
Серце мліло, не хотіло 
Співать на чужині… 
Не хотілось в снігу, в лісі, 
Козацьку громаду 
З булавами, з бунчугами 
Збирать на пораду. 
Нехай душі козацькії 
В Украйні витають — 
Там широко, там весело 
Од краю до краю… 
Як та воля, що минулась, 
Дніпр широкий — море, 
Степ і степ, ревуть пороги, 
І могили — гори,— 
Там родилась, гарцювала 
Козацькая воля; 
Там шляхтою, татарами 
Засідала поле, 
Засівала трупом поле, 
Поки не остило… 
Лягла спочить… А тим часом 
Виросла могила, 
А над нею орел чорний 
Сторожем літає, 
І про неї добрим людям 
Кобзарі співають, 
Все співають, як діялось, 
Сліпі небораки,— 
Бо дотепні… А я… а я 
Тілько вмію плакать, 
Тілько сльози за Украйну… 
А слова — немає… 
А за лихо… Та цур йому! 
Хто його не знає! 
А надто той, що дивиться 
На людей душою,— 
Пекло йому на сім світі, 
А на тім… 
Журбою 
Не накличу собі долі, 
Коли так не маю. 
Нехай злидні живуть три дні 
Я їх заховаю, 
Заховаю змію люту 
Коло свого серця, 
Щоб вороги не бачили, 
Як лихо сміється… 
Нехай думка, як той ворон, 
Літає та кряче, 
А серденько соловейком 
Щебече та плаче 
Нишком — люди не побачать, 
То й не засміються… 
Не втирайте ж мої сльози, 
Нехай собі ллються, 
Чуже поле поливають 
Щодня і щоночі, 
Поки, поки… не засиплють 
Чужим піском очі… 
Отаке-то… А що робить? 
Журба не поможе. 
Хто ж сироті завидує — 
Карай того, боже!

Думи мої, думи мої, 
Квіти мої, діти! 
Виростав вас, доглядав вас,— 
Де ж мені вас діти? 
В Україну ідіть, діти! 
В нашу Україну, 
Попідтинню, сиротами,

А я — тут загину. 
Там найдете щире серце 
І слово ласкаве, 
Там найдете щиру правду, 
А ще, може, й славу…

Привітай же, моя ненько, 
Моя Україно, 
Моїх діток нерозумних, 
Як свою дитину.

[1839, С.-Петербург]

Злоначинающих спини

Злоначинающих спини,

У пута кутії не куй,

В склепи глибокі не муруй.

А доброзиждущим рукам

І покажи, і поможи,

Святую силу ниспошли.

А чистих серцем? Коло їх

Постави ангели свої

І чистоту їх соблюди.

А всім нам вкупі на землі

Єдиномисліє подай

І братолюбіє пошли.

27 травня 1860р.

ІВАН ПІДКОВА

І

Було колись — в Україні

Ревіли гармати;

Було колись — запорожці

Вміли пановати.

Пановали, добували

І славу, і волю;

Минулося — осталися

Могили на полі.

Високії ті могили,

Де лягло спочити

Козацькеє біле тіло,

В китайку повите.

Високії ті могили

Чорніють, як гори,

Та про волю нишком в полі

З вітрами говорять.

Свідок слави дідівщини

З вітром розмовляє,

А внук косу несе в росу,

За ними співає.

Було колись — в Україні

Лихо танцьовало,

Журба в шинку мед-горілку

Поставцем кружала.

Було колись добре жити

На тій Україні…

А згадаймо! Може, серце

Хоч трохи спочине. 

II

Чорна хмара з-за Лиману

Небо, сонце криє.

Синє море звірюкою

То стогне, то виє.

Дніпра гирло затопило.

«Ануте, хлоп’ята,

На байдаки! Море грає —

Ходім погуляти!»

Висипали запорожці —

Лиман човни вкрили.

«Грай же, море!» — заспівали,

Запінились хвилі.

Кругом хвилі, як ті гори:

Ні землі, ні неба.

Серце мліє, а козакам

Того тілько й треба.

Пливуть собі та співають;

Рибалка літає…

А попереду отаман

Веде, куди знає.

Похожає вздовж байдака,

Гасне люлька в роті;

Поглядає сюди-туди —

Де-то буть роботі?

Закрутивши чорні уси,

За ухо чуприну,

Підняв шапку — човни стали.

«Нехай ворог гине!

Не в Синопу, отамани,

Панове молодці,

А у Царград, до султана,

Поїдемо в гості!»

«Добре, батьку отамане!» —

Кругом заревіло.

«Спасибі вам!»

Надів шапку.

Знову закипіло

Синє море; вздовж байдака

Знову похожає

Пан отаман та на хвилю

Мовчки поглядає.

ТАРАСОВА НІЧ

На розпутті кобзар сидить

Та на кобзі грає,

Кругом хлопці та дівчата,

Як мак процвітає.

Грає кобзар, виспівує,

Вимовля словами,

Як москалі, орда, ляхи

Бились з козаками,

Як збиралась громадонька

В неділеньку вранці,

Як ховали козаченька

В зеленім байраці.

Грає кобзар, виспівує,

Аж лихо сміється…

«Була колись Гетьманщина,

Та вже не вернеться!..

Встає хмара з-за Лиману,

А другая з поля,

Зажурилась Україна —

Така її доля!

Зажурилась, заплакала,

Як мала дитина.

Ніхто її не рятує…

Козачество гине,

Гине слава, батьківщина,

Немає де дітись.

Виростають нехрещені

Козацькії діти,

Кохаються невінчані,

Без попа ховають,

Запродана жидам віра,

В церкву не пускають!

Як та галич поле криє,

Ляхи, уніяти

Налітають — нема кому

Порадоньки дати.

Обізвався Наливайко —

Не стало кравчини!

Обізвавсь козак Павлюга —

За нею полинув!

Обізвавсь Тарас Трясило

Гіркими сльозами:

«Бідна моя Україно,

Стоптана ляхами!

Україно, Україно!

Ненько моя, ненько!

Як згадаю тебе, краю,

Заплаче серденько…

Де поділось козачество,

Червоні жупани?

Де поділась доля-воля?

Бунчуки? Гетьмани?

Де поділося? Згоріло?

А чи затопило

Синє море твої гори,

Високі могили?..

Мовчать гори, грає море,

Могили сумують,

А над дітьми козацькими

Поляки панують.

Грай же, море, мовчіть, гори,

Гуляй, буйний, полем —

Плачте, діти козацькії,

Така ваша доля!»

Обізвавсь Тарас Трясило

Віру рятовати,

Обізвався, орел сизий,

Та й дав ляхам знати!

Обізвався пан Трясило:

«А годі журиться!

А ходім лиш, пани-брати,

З поляками биться!»

Вже не три дні, не три ночі

Б’ється пан Трясило.

Од Лимана до Трубайла

Трупом поле крилось. 

Ізнемігся козаченько,

Тяжко зажурився,

А поганий Конецпольський

Дуже звеселився.

Зібрав шляхту всю докупи

Та й ну частовати.

Зібрав Тарас козаченьків

Поради прохати.

«Отамани товариші,

Брати мої, діти!

Дайте мені порадоньку,

Що будем робити?

Бенкетують вражі ляхи

Наше безголов’я».

«Нехай собі бенкетують,

Нехай на здоров’я!

Нехай, кляті, бенкетують,

Поки сонце зайде,

А ніч-мати дасть пораду —

Козак ляха знайде».

Лягло сонце за горою,

Зірки засіяли,

А козаки, як та хмара,

Ляхів обступали.

Як став місяць серед неба,

Ревнула гармата,

Прокинулись ляшки-панки —

Нікуди втікати!

Прокинулись ляшки-панки

Та й не повставали.

Зійшло сонце — ляшки-панки

Покотом лежали.

Червоною гадюкою

Несе Альта вісті,

Щоб летіли круки з поля

Ляшків-панків їсти.

Налетіли чорні круки

Вельможних будити,

Зібралося козачество

Богу помолитись.

Закрякали чорні круки,

Виймаючи очі. /88/Заспівали козаченьки

Пісню тії ночі,

Тії ночі кривавої,

Що славою стала

Тарасові, козачеству,

Ляхів що приспала.

Над річкою, в чистім полі,

Могила чорніє,

Де кров текла козацькая,

Трава зеленіє.

Сидить ворон на могилі

Та з голоду кряче…

Згада козак Гетьманщину,

Згада та й заплаче!

Було колись, панували,

Та більше не будем!..

Тії слави козацької

Повік не забудем!..»

Умовк кобзар, сумуючи:

Щось руки не грають.

Кругом хлопці та дівчата

Слізоньки втирають.

Пішов кобзар по улиці —

З журби як заграє!

Кругом хлопці навприсядки,

А він вимовляє:

«Нехай буде отакечки!

Сидіть, діти, у запічку,

А я з журби та до шинку,

А там найду свою жінку,

Найду жінку, почастую,

З вороженьків покепкую».

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *