Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Біографії / Життєвий і творчий шлях ІВАН ПЕТРОВИЧ КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

Життєвий і творчий шлях ІВАН ПЕТРОВИЧ КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

ivan-kotliarevsky(09.09.1769–10.11.1838) 

1. Дитинство письменника. Родина 

На високій горі біля церкви Успіння Богоматері стояв невеликий дерев’яний будинок — чи не найстаріший у місті. На сволоці однієї з трьох кімнат, за старовинним звичаєм, було вирізано: Создаси дом сей во имя Отца и Сына и Святого Духа. Амінь. Року 1705, месяца Августа 1-го». Тут, на Полтавщині, здавна жив рід Котляревських, що походив з українського старшинства й від російського уряду одержав дворянське звання. В цьому будинку 29 серпня (9 вересня за новим ст.) 1769 року народився майбутній письменник. 

Маєтність П. Котляревського була невелика: крім садиби мав за Ворсклою до шістдесяти десятин поля і луків та ділянку лісу. Кріпаків усього восьмеро — дві родини. Через невеликі статки батько змушений був служити канцеляристом у міському магістраті. 

З вікон старовинного будинку відкривався чудовий краєвид: поросле садами місто плавно спускалося пологим схилом до річки, що грайливо звивалася зеленими луками, за якими темніли віковічні ліси. Вразливий і чуйний до краси змалку, Івась подовгу милувався чарівними пейзажами, влітку бігав з друзями купатися і печерувати раків. 

Kotlyarevskiy2. Роки навчання 

З осені хлопець сидів за столом у церковноприходській школі, в якій був чи не найкращим учнем. Ґрунтовна початкова освіта стала доброю основою для здобуття знань у духовній семінарії. 

У 1780 р. І. Котляревський вступив до духовної семінарії, яка тоді була єдиним середнім учбовим закладом у Полтаві. Умови життя семінаристів, що мешкали в гуртожитку при школі (бурсі), були надзвичайно важкими; наука була схоластична, відірвана від життя, незрозуміла учням. Пізніше сам письменник згадував ці роки так: «Худо у нас было и, не приведи Господи, как худо! Бурса просто похожа была на семьи, на артели, вечно враждовавшие между собой. Учили нас бог знает чему и учили как-нибудь». 

В семінарії І. Котляревський ґрунтовно ознайомився із творами римського поета Вергілія, яким приділялася особлива увага на уроках латинської граматики і піїтики. Тут Іван добре оволодів латинською, французькою та російською мовами, слабше польською. 

Знання мов дало йому змогу читати в оригіналі «Енеїду» Вергілія, а також її бурлескно-травестійні переробки француза Скаррона й росіянина Осипова. 

Влітку 1788 р. за наказом із Петербурга Полтавська семінарія повинна була надіслати чотирьох кращих учнів до Олександро-Невської семінарії (російське самодержавство продовжувало грабувати українські таланти). У число цих учнів увійшов також І. Котляревський, але його на той час не було в Полтаві. Він, мабуть, перебував у якомусь із сіл на підробітках, бо після смерті батька сім’я опинилася в скрутному становищі. 

Останнього (богословського) класу юнак не закінчив. Може, через нестатки (навчання було платним) або тому, що не хотів стати священиком. 

3. Трудова діяльність Івана Петровича 

Кілька років працював канцеляристом у новоросійській губернській канцелярії. Серед тодішніх чиновників, для яких здирання хабарів з кожного клієнта було звичайною, мало неузаконеною справою, Іван Петрович виділявся своєю непідкупністю і готовністю безкорисливо допомогти бідним. 

Невідомо з яких причин І. Котляревський залишив канцелярію і став домашнім учителем у поміщицьких маєтках Золотонівського повіту — в самому центрі України. Становище вчителя в панській родині було важким і малооплачуваним. Крім занять з дітьми він мусив виконувати різні роботи в господарстві, прислужувати на банкетах, розважати гостей у ролі блазня. Платили ж по 10–12 крб. на рік чи справляли якусь одежину. 

У 1896 р. Іван Петрович покинув учителювання. Причину цього вчинку точно не встановлено. Можливо, його ображало зверхнє ставлення панів до вчителя, який був у становищі слуги. Один із сучасників письменника у своїх спогадах свідчить, що вельможний поміщик не дозволив бідному дворянинові одружитися з його племінницею. 

4. Світогляд І. Котляревського 

Світогляд митця складався найперше під впливом оточення, в якому він ріс. У другій половині ХVІІІ ст. в Україні певною мірою збереглися демократичні порядки республіканської Гетьманщини. За складом характеру Іван Петрович був людиною доброю, співчутливою, ненавидів зло й неправду. Обидві ці обставини виявилися благодатним ґрунтом для сприйняття ним ідей. Просвітництва. За своїм переконанням І. Котляревський був просвітителем, демократом, гуманістом. З’явившись у юнацькі роки, ці переконання не змінилися до кінця життя. 

5. І. Котляревський на військовій службі 

Відразу ж І. Котляревський вступив кадетом до Сіверського карабінерного полку, який розташувався на Полтавщині. 

Під час війни з Туреччиною (1807–1808) він брав безпосередню участь у багатьох боях, зокрема відзначився винятковою хоробрістю і винахідливістю при взятті Бендер та Ізмаїла. За бойові заслуги двічі був «удостоен монаршеского благоволения», тобто письмової подяки від самого царя. І. Котляревський володів і талантом дипломата, що допомагало йому за дорученням військового уряду вмовити бунтівливих буджацьких татар добровільно піддатися під владу Росії. За це він був нагороджений орденом Анни 4-го класу. Про ретельність виконання службових обов’язків та різних доручень свідчить і те, що І. Котляревський за час служби у війську від кадета дійшов до штабс-капітана. Серед офіцерів він відзначався освіченістю і добрим стилем, а тому командир полку доручив йому вести корпусний «Журнал военных действий». 

У 1808 р. Іван Петрович вийшов у відставку в чині «капітана з мундиром». Чому він залишив військову службу, також невідомо. Можливо, тривалі походи й важкі бої підірвали здоров’я. Однак є свідчення, що його відраховано за наказом високого начальника-самодура за те, що він заступився за ошуканих солдат, які збунтувалися. При наборі їм обіцяли звільнення від кріпацтва і наділення землею, а після перемоги категорично відмовлено в цих пільгах. 

6. Злиденне життя митця після відставки з військової служби 

Втративши службу, яка була єдиним джерелом прибутку, Іван Петрович опинився в скрутному становищі. З «худеньким» гаманцем він подався до Петербурга шукати якої-небудь посади. Довго штовхався у передпокоях «властителів судеб», писав прошення, але все марно. На нього дивилися як на злидаря без протекції. Не раз доводилося сидіти голодному в холодній і вогкій підвальній кімнаті, яку він знімав у одної вдови. У довгі осінні петербурзькі ночі мусив економити й на світлі, бо свічки для нього були задорогі. Засвітить свічку, щоб почитати якусь книжку або дописати нові строфи до четвертої частини «Енеїди», і через дві години мусить гасити. Фризова шинель служила йому і за одяг, і за постіль. Набідувавшись у царській столиці, Котляревський повернувся до Полтави. 

7. І. П. Котляревський — директор Полтавського будинку виховання дітей бідних дворян 

У 1810 р. генерал-губернатор краю князь Бібіков запросив І. Котляревського на посаду директора Полтавського будинку виховання дітей бідних дворян. Це була своєрідна бурса при міській гімназії. У будинку жило щороку 200–250 хлопчиків, на утримання яких виділялися невеликі кошти. І. Котляревський умів по-хозяйському розпорядитися ними. Діти мали білизну, «губернські мундири», добре харчувалися. На заощаджені гроші побудовано для них лікарню й лазню, а також льодовник для зберігання продуктів; щороку в банк вкладали до п’яти тисяч карбованців. Ці гроші призначалися тим, хто закінчував гімназію і влаштовувався на службу у військо або канцелярію. 

Для позбавлених сім’ї хлопчиків Іван Петрович був батьком — суворим, вимогливим і водночас добрим, уважним, справедливим. Він відмінив фізичну кару, на бешкетників і лінькуватих впливав поясненнями, умовляннями. Організовував для дітей різні розваги: виїзди на природу, різдвяні ялинки, колядування, а такожвистави невеликих п’єс, в яких і сам грав разом з вихованцями, зокрема комічні ролі. Клопотався і тим, щоб вони одержали достатні знання з різних предметів, були добре вихованими, людяними, вміли поводитися в товаристві. Вихованці його дуже любили й шанували. 

8. І. Котляревський знову у вирі військових подій. Шана від царя 

Коли в 1812 р. наполеонівські полчища сунули на Росію, І. Котляревський за дорученням генерал-губернатора їде на Харківщину організовувати новий полк. Козачий полк він сформував не за місяць, як вимагалося, а за 17 днів, за що одержав монаршу подяку. Сам Іван Петрович у боях безпосередньої участі не брав, але виконував різні воєнні доручення. По закінченні війни повернувся до Полтави і продовжував служити у Будинку. Перебуваючи в 1817 році в Полтаві, цар Олександр І відвідав Будинок. За добре ведення справ він нагородив І. Котляревського чином майора, пенсією по 500 крб. щорічно та діамантовим перснем. 

9. Іван Петрович — наглядач богоугодних закладів; людина і особистість 

З 1827 р. І. Котляревський займає ще одну посаду — наглядача богоугодних закладів. Їх було шість: міська лікарня, богадільня для бідних і самотніх людей, будинок психічно хворих, шпиталь для породіль, будинок інвалідів, контора. Фінансувалися ці заклади також дуже скупо, однак пацієнти мали все необхідне. До Котляревського нерідко зверталися за допомогою скривджені чиновниками та поміщиками люди. Принциповий, правдивий і прямий, він часто мав гострі сутички з поліцією, судовими чиновниками й жорстокими поміщиками. Це давало змогу ще глибше пізнати їхні крутійство, здирництво, загребущість, злочинні дії, що теж стали одним із джерел життєвого матеріалу для його творчості. 

Як людина Іван Петрович був дуже симпатичним і з першого знайомства приваблював серця, з усіма тримав себе як рівний з рівними, був душею кожної компанії. Умів розумно розповісти про серйозні речі, дотепно пожартувати, доречно навести цитату з якогось твору. Розмовляв завжди українською мовою, протее легко міг перейти на російську чи французьку. 

Перший біограф Котляревського С. Стеблін-Каліновський так описує його зовнішність: це був «…справжній тип малороса: обличчя, яке зберегло помітні сліди натуральної віспи, проте було приємно енергійне, волосся чорне, як смола, зуби білі, ніс римський (довгастий з невеличкою горбинкою; вважається однією з найбездоганніших форм носа), моложавість довго зберігалася в ньому, майже до похилих років, ріст мав високий, стан стрункий, погляд живий, посмішка не сходила з його уст». 

10. Скарбниця І. Котляревського, його культурна діяльність 

Іван Петрович жив скромно, по-старосвітському, вдягався небагато, але охайно, зі смаком. Єдиною розкішшю в будинку булла невелика бібліотека, що складалася з латинських, французьких і російських книжок, збірок фольклору, рукописних творів Г. Сковороди та Біблії. Усе життя він постійно поповнював свої знання, тому був дуже освіченою людиною. Особливо глибоко І. Котляревський знав минуле й сучасне рідного краю. Навіть П. Бантиш-Каменський, працюючи над «Историей Малой Руси», консультувався з Котляревським. 

Незважаючи на завантаженість по службі, Іван Петрович брав активну участь у культурному житті міста. У 1816 р. він став директором полтавського театру і приділяв багато уваги поліпшенню побутових умов артистів, підвищенню їхньої майстерності, обладнанню сцени. 

У 1818 р. І. Котляревського обрано членом харківського «Товариства аматорів красного письменства», а в 1821 — почесним членом петербурзького «Вільного товариства аматорів» в російській словесності. Він жваво листувався з кількома митцями слова (Г. Квіткою-Основ’яненком та М. Гоголем). 

1cj1g11. Творча спадщина, останні роки життя І. Котляревського 

Творча спадщина митця — поема «Енеїда», п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», послання-ода «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», переклад російською мовою уривків з праці Дюкела «Євангельські роздуми, розподілені на всі дні року…», переспів вірша давньогрецької поетеси Сапфо «Ода Сафо». 

На початку 30-х р. письменник почав хворіти і в 1835 р. мусив залишити службу. Чуючи близький кінець, він відпустив на волю кріпаків, майно роздав родичам і знайомим, а садибу призначив своїй економці. 

Дедалі хвороба загострювалася, люті болі не стихали й на часинку, але він переносив їх мужньо, нерідко навіть жартівливо. А 10 липня 1838 р. тихо згас. 

В останню путь його проводжали всі мешканці Полтави та навколишніх сіл. Коштом близьких друзів на його могилі встановлено скромний надгробок у вигляді колони з хрестом. Тільки 1901 року в Полтаві споруджено пам’ятник: бронзове погруддя на високому постаменті: 1952 року відкрито літературно-меморіальний музей І. Котляревського в реставрованому будинку письменника в Полтаві. Т. Шевченко написав поезію, присвячену народному митцеві «На вічну пам’ять Котляревському». 

НЕВИЧЕРПНЕ ДЖЕРЕЛО ЛІТЕРАТУРНОЇ ТВОРЧОСТІ І. КОТЛЯРЕВСЬКОГО 

Працюючи учителем у поміщицьких маєтках, багато подорожуючи, Іван Петрович цікавився життям і побутом простого народу. Він мав можливість бувати на весіллях, хрестинах, різних ігрищах, забавах молоді. Переодягнений у парубоцький одяг, брав у них участь, пильно придивляючись до старожитнього способу життя українців, прислухаючись до розмов, вивчаючи звичаї, повір’я, обряди. Записував пісні, прислів’я, приказки, влучні слівця, жартівливі вислови, перекази — особливо про козацьку старовину. Добре пізнав письменник і побут, інтереси, звичаї поміщиків, чиновників, духовенства. У його пам’яті відклалися величезні запаси знань про побутове й громадське життя своїх співвітчизників, що стало тим невичерпним джерелом літературної творчості І. П. Котляревського. Тому його твори цікаві, повчальні, мають велике виховне значення. 

3. Складання сенкану «І. Котляревський» 

3.1. Митець. 
Правдивий, жартівливий. 
Спостерігав, бачив, змальовував. 
Засновник нової української літератури. 
Енеїдець-полтавчанин. 

3.2. Котляревський. 
Щирий, відвертий, гуманний. 
Порушив, створив, розповсюдив. 
Син України. 
Новатор. 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *