Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Робота за батьками / Взаємодія сім’ї та освітніх закладів як необхідна умова продуктивності навчально-виховного процесу, виховання підростаючого покоління

Взаємодія сім’ї та освітніх закладів як необхідна умова продуктивності навчально-виховного процесу, виховання підростаючого покоління

У сучасний період розвитку України, відродження державності та духовності велике значення відводиться розвитку національної системи освіти і виховання, який неможливий без відродження вітчизняних культурно-історичних, народно-педагогічних, народознавчих виховних традицій.

Кожна країна світу  має свою національну систему виховання і освіти, яка покликана створити умови для розвитку особистості. Українська національна система виховання увібрала в себе кращі здобутки філософського осмислення своїх цілей та завдань. Народна мудрість, родинне виховання, народна педагогіка, наукова педагогічна думка є підґрунтям національної системи виховання.

ученик учитель родителиЧерез національне виховання реалізується пізнання кожною дитиною самої себе як індивідуальності,  як частини свого народу, нації, а через неї – і всього людства. Воно відбувається на основі вивчення досвіду свого народу, його історії, культури, духовності. Надбання народної мудрості становлять ідейно-моральну основу виховання. «Народна філософія утверджує культ Людини, Дитини і Природи. Упродовж віків ці та інші ідеї визначали сутність життя, народовладдя, народного гуманізму, моралі, естетики, які складали основний зміст і напрямки розвитку національної системи виховання» [4, 176].  

У сучасній педагогіці відбувається процес переоцінки існуючих уявлень про функції освіти, виховання, про роль і місце родини, навчального закладу, про взаємодію школи і родини. Виховання повноцінної, здорової, національно свідомої, творчої, ініціативної, висококультурної, освіченої, гармонійно розвиненої особистості – це ті завдання, які ставить перед собою освіта. І від школи, від характеру її відносин з дітьми та їх батьками залежатиме  підвищення ролі родини у вихованні.

Система освіти має спиратися на сім’ю, підвищувати її психолого-педагогічну культуру, активно впливати на взаємини між її членами, тому що основи формування особистості, забезпечення умов її розвитку закладаються саме в родині. Сім’я є початком всього для дитини. Той вплив, який має родина на дитину, на її виховання, розвиток, триватиме все життя. Саме в родині відбувається соціалізація дитини, прищеплюються моральні, національні, суспільні, сімейні цінності, формуються звички, поведінка, перші стійкі враження про навколишній світ. В родині закладаються основи духовності дитини. Духовні сили об’єднують родину, обумовлюють життєздатність її. Засвоєння рідної мови, пісні, казки, рідної культури відбувається теж у родині.

Видатний педагог В. Сухомлинський наголошував, що в сім’ї «шліфуються найтонші грані людини-громадянина, людини-трудівника, людини-культурної особистості. Із сім’ї починається суспільне виховання. У сім’ї, образно кажучи, закладається коріння, з якого виростають потім і гілки, і квіти, і плоди. Сім’я – це джерело, водами якого живиться повноводна річка нашої держави. На моральному здоров’ї сім’ї будується педагогічна мудрість школи».

Традиційна українська сім’я будувалась на засадах  духовності, віри, релігійності, природовідповідності. Злагода, згуртованість, любов до батьків, повага до старших, готовність допомогти хворим – характерні ознаки української сім’ї. Така атмосфера є підґрунтям, емоційною основою позитивного виховання  в родині, яке засноване на авторитеті батьків. Любов до батьків  забезпечує всю повноту почуттів дитини. В українських сім’ях діти не виховувались «спеціально», їх виховував приклад батьків, саме життя. «Працюємо разом з ними, з дітьми – ось, мабуть, і все виховання» [5, 444]. Батьки повинні постійно думати і дбати про своїх дітей, знаходити з ними спільні інтереси, цінності, йти до високості духу. Відповідальність батьків за виховання дітей має лежати в основі виховного процесу в сім’ї. Вплив сімейного виховання на дитину завжди є конкретно-індивідуальним – це одна з найбільших переваг виховання в родині. Ні школа, ні суспільство не зможуть гарантувати дитині такого індивідуального підходу, що дають методи виховання в сім’ї. Той педагогічний потенціал, який має родина, повинна задіяти у своїй спільній діяльності і сім’я, і школа.

Життя кожної сім’ї – це частина життя країни. На родині лежить історична місія виховання підростаючого покоління. Саме вона є найважливішим інститутом виховання людини. «В кінцевому наслідку сім’я – джерело продовження життя нації, морально-духовного і фізичного. І саме звідси йде переконання, що станом сім’ї визначається і стан суспільства» [1, 332].

        Повноцінне національне виховання має дати родина, вона мусить стати головним інститутом виховання. А звідси виходить, що і суспільство, і держава повинні сприяти зміцненню її. Матеріальна підтримка сім’ї, забезпечення умов для її духовного відродження – це завдання, які має розв’язувати держава.

Політичні, економічні, соціальні процеси, що відбуваються не тільки в державі, але і в світі, впливають на суспільство, а відтак і на родину. Українська родина переживає нелегкі часи.  90-і роки минулого століття стали рекордними по кількості розлучень в Україні. Що маємо сьогодні? Статистичні дані Мін’юсту за перше півріччя 2008 р. свідчать про те, що розірвали шлюб на 6% пар менше, ніж у минулому році. Одружитися за цей час встигло 225 тис. чоловік, розлучитися – 161 тис. Лідирують за кількістю розлучень Донецька, Дніпропетровська області і столиця. Міцними сім’ями традиційно можуть похвалитися більш релігійні західні регіони: у Львові на 1 розлучення припадає 2, 2 шлюбів, в Закарпатті – 2, 6. Демографи підтверджують позитивну динаміку. Кількість розлучень за останні 3 – 5 років суттєво скоротилась порівняно з кризовими 90-ми роками. Особливо це стосується міст. На покращення ситуації вплинув і ріст віку  молодят – люди більш відповідально ставляться до шлюбу і завдяки плануванню сім’ї рідше одружуються «за необхідністю». Поліпшенню загального стану сприяють також дослідження причин розлучень, серед яких люди все частіше називають психологічний дискомфорт у сім’ї, відчуження між подружжям, матеріальні проблеми.

За статистикою, в середньому на українську сім’ю припадає одна дитина. Цей показник достатньо низький порівняно з країнами ЄС, де  на кожну сім’ю припадає мінімум дві дитини.

Безумовно, витоки такого стану сягають як минулого, так і сучасного розвитку країни. Але одна з причин кризи очевидна – руйнування духовних засад родини. Тому і постає перед українською родиною першочергове завдання – збереження себе на власних автентичних моральних засадах, свого національно-етнічного світогляду, створення в родині атмосфери моральності.

        Загальносвітові процеси, тенденції в економічному, культурному інформаційному житті людства не можуть не впливати на стан розвитку українського суспільства. Економічні, соціальні, політичні проблеми країни, знецінення ідеалів, руйнування моральних цінностей, запозичення західної культури диктують перегляд світогляду кожної людини, родини. Виникла потреба в адаптації сім’ї до нового способу життя. Дитину треба привчати  до думки, що своє майбутнє вона починає будувати з дитинства. Саме така позиція має виховувати в дитини відповідальність за свої вчинки, дисциплінованість, самостійність, цілеспрямованість. Роль батьків у цьому процесі, без перебільшення, колосальна. Слід ще зважити на те, що і самі батьки, їхні переконання, життєві позиції змінюються під впливом цього непростого часу.

Безперечно, школа як суспільний інститут не може замінити родину, вирішити багато її соціально-економічних і матеріальних проблем, але вона повинна піднімати авторитет родини, її виховний потенціал, підвищувати педагогічну культуру батьків. Тільки за умов рівноправних відносин та спільних зусиль педагогів і батьків можливе повноцінне виховання дитини. Ця взаємодія здійснюється в найбільш важливі для дитини та підлітка роки, коли закладаються основи формування особистості. «Освіта покликана виробити стійкий імунітет громадянського суспільства до світоглядної безпорадності, підготувати світобачення поколінь, щоб уникнути як стихії агресивної політизації, так і суспільно-особистісної індиферентності» [7, 78].

І родина, і школа – рівноправні суб’єкти соціального виховання дітей. Якщо в практиці школи родині приділяється роль об’єкта педагогічного впливу, то порушується принцип рівноправності сторін у виховному процесі, що неминуче веде до зменшення значущості родинного виховання. За такої постановки питання школа відводить собі місце головного виховного чинника і зосереджується   на  батьках як на помічниках, а не партнерах у процесі виховання дитини.

Від педагогів зараз можна багато почути незадоволення участю батьків у шкільному житті дітей. Безумовно, скарги небезпідставні. Але бідкатися вчителю, накопичувати незадоволення і чекати, що ініціативу мають проявити саме батьки – невірний вихід і, тим більше, хибний. Вчитель – не німий спостерігач, він – координатор, ініціатор стосунків з родинами, керівник процесу. Психологи радять будь-які питання озвучувати, розв’язувати, знаходити спільні шляхи виходу із складних ситуацій. Тільки за умови партнерських стосунків, які ґрунтуються на спільній меті – виховання здорової, порядної, повноцінної, культурної, освіченої людини, – можна очікувати позитивних результатів.

У процесі виховання, навчання дитини багато залежить від постаті самого вчителя, його професійних якостей, моральних принципів, переконань та поглядів. Видатний український педагог, вчений-державник Г. Ващенко порівнював роботу вчителя з працею «…мистецтва особливого роду. Як і всякий мистець, педагог втілює в певні форми своєї педагогічної ідеї. Але матеріял, над яким працює педагог і мистець, – різний, звідси і різні засоби творчості… Відповідальність  педагога за свою працю незрівнянно більша, ніж відповідальність скульптора чи маляра… а коли педагог покалічить душу дитини, то вже це буде не тільки втрата, а справжній злочин перед дитиною й суспільством, причому такий злочин, що його важко, а іноді  й зовсім неможливо виправити. Але разом з тим нема більш почесної праці, як праця педагога. Виховуючи підростаюче покоління, педагог бере найактивнішу участь у творенні майбутнього свого народу».

В основі національної демократичної педагогіки  – сімейної і шкільної – лежить любов до дитини, до людини. Тільки вихователь, вчитель, який любить дитину, може відкрити в ній добро і вказати на нього іншим. І якщо вчитель, виконуючи свої обов’язки, спирається лише на професійні якості, на «суху» відповідальність, то така діяльність не принесе великих результатів ні для учня, ні для самого педагога.

Педагогіка повинна стати наукою для всіх – і для  вчителів, і для батьків. Тому суспільству, школі треба подбати про те, щоб дати батькам необхідні знання з родинної педагогіки. В школах сприяти цьому мають всеобучі для батьків. Цикл лекцій, різнобічні диспути, конференції, зустрічі за круглим столом повинні  проходити на рівні культурно-освітнього діалогу, носити не разовий характер (для галочки), а системний, методично і тематично грамотно продуманий.

У Державній національній програмі «Освіта» (Україна ХХІ століття) відзначено, що в основу національного виховання мають бути покладені принципи єдності сім’ї і школи, наступності та спадкоємності поколінь, прищеплення поваги до батьків, жінки-матері; організації родинного виховання та освіти – як важливої ланки виховного процесу. Найбільш вдалою моделлю національної школи, яка б відповідала потребі часу та запиту суспільства, є школа-родина. Це той тип школи, де діти, батьки, вчителі – один цілий організм, партнери, співробітники, однодумці. У новій національній освітньо-виховній системі школа-родина має на меті  поєднати загальнолюдські цінності з національними. Основним принципом системи школи-родини є єдність процесу навчання і виховання. Головним завданням – виховання громадянина Української держави, носія національних цінностей, загальнолюдських, наукових, філософських, релігійних  надбань, особистості, яка живе в гармонії з собою, здатна до самовизначення і самореалізації. Національна школа-родина виховує підростаюче покоління патріотами своєї держави в дусі толерантності, поваги до інших народів, культур, згуртованих дружбою, спільними інтересами.

Кожна країна будує свою освітню систему, виходячи із традицій, національних інтересів. Розвиток цілісної особистості, яка б могла свідомо ставитися до навколишнього світу, орієнтуватися на загальнолюдські і національні цінності, – предмет особливої уваги не тільки школи, родини, але і психологів, соціологів, політиків. В основі навчально-виховного процесу мають лежати такі фундаментальні напрямки, як Україна, державотворення, історико-культурні надбання народу, сім’я, родина, традиція. Система освіти  в Україні  має орієнтуватися не тільки на те, щоб дати дитині глибокі професійні знання, але й виховати вільну особистість, активного учасника суспільних процесів.

Отже, сьогодні, в період формування нової парадигми освіти, виникає необхідність створення системи виховання, основаної на демократичних принципах, системи, якою опікуються всі ланки суспільства. І, як ніколи, гостро постає питання  взаємодії сім’ї та навчального закладу. Побудувати повноцінну українську національну школу без родини неможливо. Сімейне виховання не може бути відокремлене від суспільного виховання, воно має орієнтуватися на загальну національну стратегію виховання, пріоритетом якого є утвердження загальнолюдських цінностей, виховання громадянина-патріота.

Література

 

  1. Вишневський Омелян. Теоретичні основи сучасної української педагогіки. –Дрогобич: Коло, 2006. –  608 с.
  2. Державна національна програма «Освіта» (Україна ХХІ століття). – К., 1994.
  3. Погрібний Анатолій. Видатний національний педагог Григорій Ващенко. – Ніжин: Аспект-Поліграф, 2003. – 64 с.
  4. Сележан Й.Ю. Основи національного виховання. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2006. – 306 с.
  5. Сухомлинський В. Вибрані твори: У 5 т. – К.: Рад. школа, 1977. – С. 440 – 446.
  6. Українознавство в системі освіти міста Києва // Збірник. – К.: Гранд, 1998. – 496 с.
  7. Філіпчук Георгій. Громадянське суспільство: освіта, етнокультура, етнополітика. – Чернівці: Зелена Буковина, 2001. – 488 с.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *