Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Мова 5 клас / Основні правила з української мови, які треба засвоїти у 5 класі (авторська розробка)

Основні правила з української мови, які треба засвоїти у 5 класі (авторська розробка)

Основні правила з української мови, які треба засвоїти у 5 класі.

Мова – це засіб спілкування.

Необхідна, щоб спілкуватися, формувати думки, пізнавати світ, об’єднувати людей.

Мовлення – словниковий запас людини (мова у використанні).

Форми мовлення: усна та писемна.

Мовленнєва діяльність – процес мовлення.

Мовлення буває монологічним (говорить одна людина), діалогічним( двое людей) і полілогічним (багато людей спілкуються одночасно).

Види мовленнєвої діяльності: – аудіювання (однчасне слухання і розуміння)

  • читання
  • говоріння
  • письмо

Сприйняття мовлення: аудіювання, читання

Творення мовлення : говоріння, письмо.

Стилі мовлення

Мета висловлювання

Основні види висловлювань

Основні риси стилю мовлення

Розмовний

Спілкування з близькими людьми, становлення і з’ясування стосунків, обмін думками

Бесіди (діалоги) на побутові теми, листи до знайомих

Невимушеність висловлювання, емоційність

Науковий

Повідомлення про досягнення науки і техніки, опис суттєвих ознак предметів, явищ

Наукові статті, лекції, доповіді, навчальна література

Локанічність, доказовість, точність, виділення суттєвого, , найважливішого

Офіційно-діловий

Регулювання ділових стосунків між людьми, установами, організаціями, державами

Угоди, закони, ділові папери (звіт, довідка, розписка, протокол, оголошення, заява та ін.)

Офіційність мови, точність висловлювання, відсутність емоційності

Публіцистичний

Вплив на читача і слухача, формування ставлення до певних проблем

Газетні та журнальні статті, виступи на мітингах, зборах

Закличність, яскраво виражена оцінка предмета чи явища

Художній

Змалювання картин дійсності за допомогою художніх образів

Оповідання, повісті, романи, п’єси, поезії

Образність, конкретність, увага до окремих деталей, емоційність

 

 

Типи мовлення: РОЗПОВІДЬ, ОПИС, РОЗДУМ, ОЦІНКА ПРЕДМЕТА  АБО ЯВИЩА

Основні види помилок:

Змістові (З) – не розкрито тему тексту. Нечітко передано головну думку тексту. Про щось сказано недостатньо. Додано щось зайве. Порушено послідовність викладу.

Лексичні (Л) – слово вжито у невластивому йому значенні. Використано спотворене, перекручене слово. Невиправдано повторюються слова або спільнокореневі слова. Невиправдано повторюються подібні речення. Ужито зайве слово. Вжито росіянізм (російське слово замість українського).

Граматичні (Г) – ужито неправильно утворене слово.Слово вжите у спотворенй формі. Слова неправильно поєднано між собою. Неправильно побудовано речення.

Орфографічні (І) – слово написано з порушенням правил правопису.

Пунктуаційні (V) – неправильно розставлені розділові знаки.

Частини мови.

Самостійні:

Іменник (хто? що?) означає предмет: кінь, соняшник.

Прикметник (який?чий?) ознака предмета: яскравий, жовтий.

Займенник (хто? що?) вказує на особу або предмет, але не називає їх:

                   він, хто, себе, будь-який.

Числівник (скільки? котрий?) вказує на кількість або порядок при лічбі:

                   один, десятий.

Дієслово (що робити? що зробити?) вказує на дію предмета: поїхати,

                Їсти.

Прислівник (де? куди? коли? звідки? чому? навіщо? як?) вказує на

                    ознаку дії, ознаку іншої ознаки, ознаку предмета: якісно,

                    повік-віків, верхи.

Службові (не відповідають на питання, служать для зв’язку):

         Прийменник (служить для зв’язку слів у реченні, використовується для утворення відмінкових форм; щоб знайти прийменник, поставте питання до самостійної частини мови – прийменник повториться у питанні) : в, до, біля.

         Сполучник (служить для зв’язку однорідних членів та частин складного речення): і, а, але, чи, щоб.

Частка (служить для утворення форм) хай, нехай, би б; (заперечення) ні, ані; (словотворення) бо, но, то , от, таки; (надання емоційного відтінку) ж , же, чи.

         Вигук не – належить ні до службових, ні до самостійних частин мови (виражає звуконаслідування, емоційний стан, слова ввічливості) : гов, няв, дякую.

Текст.

Текст – це група речень, об’єднаних між собою змістом та граматично.

За змістом текст об’єднує тему (про що говориться) і головну думку (чому автор хоче навчити)

Ознаки тексту:

– задум, або основна думка;

– зв’язність;

– завершеність

Будова тексту : зачин, основна частина, кінцівка.

Зачин (вступ) формує тему висловлювання.

В основній частині розкривається заплановане в зачині.

Кінцівка формулює висновок.

До тексту можна дібрати заголовок. Він повинен націлити читача, про що буде розповідатись, заінтригувати.

Текст поділяється на мікротеми (що пишуться з абзацу). Речення, яке містить основну думку частини, називають ключовим. За ними складають пункти плану.

Зв’язність тексту забезпечують повтори слів у різних формах, використання синонімів, займенників (він, цей, інший та ін.), прислівників (тоді, потім та ін.)

Лексикологія.

Лексикологія – наука, яка вивчає значення слів, їхнє вживання.

Лексика – словниковий склад мови.

Лексичне значення – що означає слово. Лексичне значення мають тільки самостійні частини мови.

Однозначні слова – слова, що мають одне лексичне значення: деруни, сірник, алгебра.

Багатозначні слова – слова, що мають два і більше значень:

РУКА́В, а, чол.

  1. Частина одягу, що покриває руку (від плеча до кисті або коротше). Побігла [Горпина] в кімнату, ухопила свитку і помчалася, на ходу надягаючи. — Навиворот [навиворіт]! навиворот! — крикнула услід їй Христя, побачивши, що Горпина ніяк не вдіне руки в рукав (Панас Мирний, I, 1954, 265); Ніна знала,.. що їй до лиця блакитна.. сукня, прозорі рукави якої не в силах були сховати ніжного кольору рук (Олесь Досвітній, Вибр., 1959, 254);  * Образно. І куди не глянеш оком, біло все кругом, де махне зима широким білим рукавом…(Володимир Сосюра, Близька далина, 1960, 135);  * У порівняннях. Іноді з прогнилого отвору [дерева], мов з чорного рукава, вигляне проржавіла голова сови (Михайло Стельмах, II, 1962, 138). 
    ♦ Закачувати (закачати) рукава (рукави) див. закачувати; Засукувати (засукати) рукава (рукави) див.засукувати; Спустивши рукава (рукави) працювати — нехотя, не стараючись добре виконувати роботу. — Я, знаєте, не люблю працювати абияк, спустивши рукава (Юрій Збанацький, Ліс. красуня, 1955, 133).
  2. Водяний потік, що відійшов у бік від головного русла; відгалуження ріки. Коло самого Канева Дніпро протікає двома рукавами, якраз так, як коло Києва (Нечуй-Левицький, II, 1956, 384); В цьому місці річка не глибока, бо розділена на два рукави (Юрій Збанацький, Між.. людьми, 1955, 33); На багато рукавів поділяється русло нижнього Дунаю, особливо в болотистій заплаві, що зветься Балтою (Наука і життя, 10, 1965, 40);  * Образно. В Синяві біля панської парні розтривожена валка розділилася на два рукави: один з комітетчиками на чолі залишився у лісі, а другий подався до жіночого монастиря (Михайло Стельмах, I, 1962, 637);  * У порівняннях. Дорога від Веремієвого хутора розходиться двома чорними рукавами (Михайло Стельмах, II, 1962, 67); 
    //  Відгалуження гілки рослини. Під час посухи і сильних морозів рукави куща пошкоджуються, і на відновлення їх доводиться витрачати багато часу і праці (Колгоспник України, 8, 1956, 40).
  3. спец. Пристрій у вигляді труби або кишки для відведення чи передачі рідин, газів, сипких тіл. Прокіп з Гущею лагодять сіялку. Вони заглядають до неї, чіпляють рукави до сошників (Юрій Яновський, IV, 1959, 33); З їх[конопель] волокна виготовляють.. вірьовки, шпагат, брезент, парусину, пожежні рукави (Наука і життя, 10, 1956, 24).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 8, 1977. — Стор. 905.

Одне значення мають переважно назви людей за різними оз­наками (українець, киянин, слюсар, лікар, директор, родич, уді­вець), назви тварин (олень, леопард, нутрія, дельфін, окунь, краб, стриж, горобець, комар), назви рослин (сосна, тополя, вишня, шородина, пшениця, буряк, жоржина, ромашка, чистотіл), на­зви конкретних предметів (споруда, шафа, стілець, долото, лопата, торба, піджак, паркан), назви місяців і днів (січень, лютий, понеділок, вівторок), більшість відносних прикметників (міський, латунний, кленовий, морський, тутешній, вчо­рашній, перелітний, подвійний, дев’ятиповерховий), числівники (два, три, десять) тощо.

Також однозначними є терміни (банкнот, вексель, інструк­ція, катет, аорта, меридіан, тонна, метр).
Слово, що має два і більше значень, називається багато­значним. Здатність слова виступати з різними значеннями на­зивається багатозначністю, або полісемією.

  Слово може бути багатозначним тому, що в його назві враховується лише одна якась ознака предмета. А таку саму ознаку можуть мати й інші, відмінні предмети. Наприклад, основне пряме значення слова стіна – «вертикальна міцна частина будівлі» (матеріал, з якого вона виготовлена, тут не вказується), тому цим словом ще називають і «прямовисну бічну поверхню чого-небудь» (стіна урвища), і «муровану ого­рожу» (стіна замку), і переносно «щільний ряд людей» (люд­ська стіна), і так само переносно «моральну перепону між людьми» (стіна непорозуміння) тощо.

Переносне номінативне значення – це одне зі значень слова, яке виникло внаслідок перенесення найме­нувань одних явиш, предметів, дій, ознак на інші і закріпило­ся в ньому як додаткове. Переносне значення завжди похідне, вторинне. Наприклад, значення «початок чогось доброго, позитивного» у слові промінь – переносне (промінь надії, промінь щастя, промінь свободи).
Від переносного значення слова, що є постійним, слід від­різняти переносне вживання слова. Переносне вживання слова за своїм змістом індивідуальне і використовується лише в певному контексті. Значення, яке виникає внаслі­док переносного вживання слова, є лише контекстуальним, тобто тимчасовим, ситуативним, і за словом не закріплюється. Якщо ж таке значення закріплюється за словом, то воно стає номінативним.

Розглянемо різні значення слова полотно: «лляна, коноп­ляна, бавовняна тканина» — пряме номінативне значення; «картина художника», «проїзна частина дороги», «плоска тон­ка частина інструмента (пилки, ножівки)» — переносні зна­чення, які стали номінативними. А в реченні Зимовий вечір усе ткав і ткав над селом свої полотна, і вони ніжно спадали з невидимих верстатів на прихоплену морозцем землю. (М. Стель­мах) відбулося переносне вживання слова. Однак значення сло­ва полотно («сніговий покрив»), яке при цьому виникло, поки що тільки контекстуальне.     

Переносне вживання слова відбувається в мові у вигляді метафори, метонімії, синекдохи. (див. літературний словничок )

Синоніми  – слова, різні за звучанням і написанням, але однакові або близькі за лексичним значенням.

Два і більше синонімів утворюють синонімічний ряд.

Синоніми групуються навколо стрижневого слова (опорних, стилістично нейтральних) і утворюють синонімічні ряди. Синонімічні ряди подані у словнику синонімів.

Іти – (переміщатися ногами) (просто) прямувати, простувати, (повільно) ступати, (чітким кроком) крокувати, маршувати,(дрібно) чимчикувати, (з чимсь важким) тарабанитися, (важко) шкандибати// переставляти ноги, дорогу міряти, ледве ноги волочити, топтати чоботи.

Антоніми – слова з протилежним значенням: правда- брехня; холодний – гарячий.

У словнику антонімів слова, що відображають протилежність, подані за абеткою, антонімічними парами.

Омоніми – слова, однакові за звучанням або написанням. Чайка – морський водоплавний птах;бойовий човен запорозьких козаків.

 Відомості про омоніми (лексичне значення, приклади вживання, поширені словосполучення тощо) містять словники омонімів.

Омоніми сучасної української літературної мови переділяються на дві групи: повні (прості) і неповні (часткові).

Повні омоніми – це такі слова, які зберігають однакове звучання в усіх граматичних формах: деркач – птах і деркач – стертий віник.

Такі омоніми завжди належать до однієї частини мови.

Серед неповних омонімів вирізняють декілька груп.

Омоформи – різні за значенням слова, однакове звучання яких зберігається лише в окремих граматичних формах: ранком(іменник в орудному відмінку однини і прислівник); мати, поле (іменники) і мати, поле (дієслова); світи (іменник у формі множини) і світи (дієслово наказного способу: Світи, сонечко, яскравіше).

Омофони – слова різні за значенням і написання, але однакові за звучанням: сонце і сон це, лежу (від лежати) і лижу (від лизати), мене (до я) і мине (від минати), проте і про те.

Омографи – слова, однакові за написанням, але різні за значенням і звучанням. Вони розрізняються наголосом: обід і обід (у колесі), мала (прикметник) і мала (дієслово), дорога (прикметник) і дорога (іменник).

Омоніми здебільшого вживаються в художній літературі, народній творчості, в розмовно – побутовому мовленні: Погана та мати, що не хоче дитя мати (Народна творчість). Ними послуговуються для створення дотепних висловів, каламбурів.

ПАРОНІМИ.

Пароніми – це слова, що мають подібність у морфологічній будові (близькі за фонетичним складом), але розрізняються за значенням: уява (здатність уявляти – плід уяви) -уявлення (знання, розуміння чогось – помилкове уявлення); гривня (грошова одиниця) – гривна (металева шийна прикраса у вигляді обруча); кампанія (сукупність заходів, спрямованих на виконання певного завдання) – компанія (група осіб, пов’язаних певними інтересами або торговельне чи промислове товариство).

Пароніми близькі до омонімів, але не тотожні з ними. Зібрані у словнику паронімів.

Між паронімами можуть встановлюватися синонімічні (блискучий – лискучий, блукати – блудити, повноваження – уповноваження, особистий – особовий), антонімічні (прогресивний -регресивний, густо – пусто, іммігрант – емігрант)відношення.

Як і омоніми, пароніми є широко вживаними в різних стилях, а також вживаються у мовленні для створення каламбурів.

Будова слова. Орфографія.

У словах ми виділяємо основу і закінчення. Основа виражає лексичне значення слова, закінчення – граматичне.

Основа – це частина слова без закінчення. Щоб знайти основу і закінчення, треба зіставити між собою різні форми того самого слова. Незмінна частина слова буде основою, змінна – закінченням: холодний, холодного; земля, землі. Треба пам’ятати, що окремі звуки в основах слів можуть чергуватися.

Крім кореня, до основи можуть входити префікси, суфікси.

Корінь – це спільна частина споріднених слів, яка виражає їх загальне значення: водяник, підводний, водянистий. Щоб визначити корінь, треба зіставити між собою різні споріднені слова і виділити в них спільну частину: зв’язок, перев’язаний, відв’яжу, зав’язь.

Суфікс – це частина слова, яка стоїть після кореня і служить для утворення слів: мор-ськ-ий, сад-івник, степ-ов-ик, пис-а-нн-я, уч-и-тель.

Префікс – це частина слова, яка стоїть перед коренем і служить для утворення нових слів: най-кращий, пре-красний, пра-дід, по-цілунок, с-питати.

Закінчення – це значуща частина слова, яка утворює нові форми слова і служить для зв’язку слів у реченні. Закінчення може бути повним (біл-а хат-а стоял-а) і нульовим (зелен дуб стояв).

Зверніть увагу! Закінчення буває лише у змінних словах. Не слід плутати слова з нульовим закінченням зі словами, які не мають закінчень: стіл , сопілок (нульове) завтра, кіно, взимку (нема закінчення, бо незмінні слова)

До незмінних слів належать:

– невідмінювані іменники та прикметники: таксі, бюро, міні, максі.

– деякі числівники: мало, багато.

– прислівники: узимку, посередині, тричі.

– службові частини мови: мов, нібито, невже, лише, таки.

– вигуки: ого, гайда, алло, спасибі.

 Орфографія.

 

Правопис префіксів

Роз-, розі-, без-  пишеться з: розкиснути, безправний, розіслати.

С-  пишеться перед к, п, т, ф, х: Кафе «Птах».

В інших випадках пишеться з-: скинути, звалити.

У небагатьох словах маємо префікс зо-: зомлілий, зопрі­лий, зосереджений, зотлілий.

У словах зустрітися, зустріч, зустрічний, зухвалий, зусилля вживають префікс зу-.

У префіксах без-, воз-, роз-, через- завжди пишеться з-: безболісний, безверхий/ безперечний, безсуфіксний, безтуроботний; возвеличити, возз’єднання; розписати, розсипати, розтлумачити; черезсмужжя, черезсідельник.

У префіксах від-, між-, над-, об-, під-, перед-, понад’ завжди пишуться букви д, ж, б: відписати, відступити, відточений, відходити; міжпланетний, міжспілковий; над­силати, надходити; обсіяти, обтягнути; підписати, підхо­дити; передплата, передтравневий; понадплановий.

Префікси пре-, при-, прі- розрізняються за значенням:

а) префікс пре- використовують в якісних прикметниках і прислівниках для вираження найвищого ступеня ознаки: превеликий, прегарний, пречудовий, препогано;

б) префікс при- використовують переважно в дієсловах, що означають:

– наближення: прибігти, приблудитися, прибути; 

– приєднання: прибудувати, примкнути, приробити; 

– частко­вість дії: приморозити, припудрити; 

– результат дії: прибор­кати, прикрити, прив’язати та ін.;

– у похідних словах: прибуття, прибудований, привчивши тощо.

Крім того, префікс при- використовують в прикметниках, утво­рених від іменників з прийменником при: при дорозі — придорожній, при Амурі — приамурський, при Волзі — приволзький, при вокзалі — привокзальний, при морі — при­морський, а також у похідних словах: придоріжжя, Приамур’я, Приволжя, Примор’я;

в) треба запам’ятати правопис слів іншомовного походжен­ня з пре-, при-, що не є префіксами: преамбула, превалювати, предикат, предикативний, президент, президія, прелюдія, прем’єра, препарат, престиж, претендент, претензія, пре­цедент; привілей, приватний, примат, призер, призма, примітив тощо;

г) префікс прі- використовують тільки в словах прізвисько, прізвище, прірва;

д) префікс пере- з значенням «наново», «по-іншому», «че­рез щось», «через когось», завершення дії пишеться з двома е: перетягти, переучити, перефарбувати, перефразувати, перехрестя, перешарок, перешкода, перешкодити та ін.
Від префікса пере- слід відрізняти частину слова пери-, яка стоїть на початку іншомовних слів і не є префіксом: перикардит, перила, периметр, перипетія, перископ, периферія.

– Префікс від- і його варіант од- у мові художньої лі­тератури виступають, як правило, паралельно: відкинути й одкинути, відпочити й одпочити, відправити й одправити.
У науковій та спеціальній літературі вживають тільки префікс від-: відбиття, відбиток, відбій, віддієслівний, від­іменний, відкликання.

Примітка. Довідки про написання слів з тим чи іншим префіксом можна навести за такими словниками: «Орфографічний словник української мо­ви» (К.., 1975), «Українська літературна вимова і наголос. Словник-довід-ник» (К.., 1973), Головащук І. С. «Словник-довідник з правопису» (К-, 1979) та ін.

Графіка. Алфавіт.

Графіка вивчає знаки письма.

Алфавіт (абетка, азбука) має 33 літери

В українській мові 38 звуків: 6 голосних та 32 приголосних.


Орфоепія – розділ науки про мову, що вивчає правильну вимову слів.

В орфоепічному словнику подається фонетична транскрипця, де зазначається наголошування слова. Так виглядала українська абетка у сімнадцятому столітті:

Фонетика.

Фонетика вивчає звуки мови.

Звук – найменша неподільна одиниця мови і мовлення.

Звукопис (транскрипція) – письмова передача  як звучить слово.

У транскрипції не використовуємо м’якого знаку, переносу, великої букви, дефісу; службові частини мови записуються разом із самостійними, бо вимовляються єдино [і з т и м]

подовжений звук позначаємо   : [бов:ан] – бовван.

Обов’язково проставте наголос!

Наголос – це виділення складу в слові посиленням голосу. Якщо виникли сумніви, звертайтеся до словника наголосів, також наголоси вказані в орфографічному та тлумачному словниках.

Наголос в українській мові ВІЛЬНИЙ (не закріплений за постійним місцем у словах: праця, працелюбний, робота) та РУХОМИЙ (може змінювати місце в різних формах слова (поле – поля)

Склад – частина слова, яка вимовляється одним поштовхом повітря.

Скільки у слові голосних , стільки і складів! О/сінь (2), ві/тер(2), де/ре/во(3), вік/(1).

Якщо склад закінчується на голосний, то такий склад називається відкритим.

Якщо на приголосний – це закритий склад.

Голосні вимовляються голосом без перепон ( [а], [о] , [у], [е ], [и], [і] ).

Приголосні вимовляються за допомогою голосу й шуму (дзвінкі) або тільки шуму (глухі).

Творення мовлення.

Повітря видихується із легенів, проходить через голосові зв’язки, потім через органи мовлення (ротову порожнину, зуби,  губи). Якщо голосові зв’язки напружуються, то вимовляється голосний (не виникає перепон)  або дзвінкий приголосний (створюються перепони губами, зубами, язиком). Глухі приголосні вимовляються без напруження зв’язок. Відповідно  до положення органів мовлення формується певний звук.

Двінкі та глухі приголосні утворюють пари:

[б] – [п], [д] – [т] , [д`] – [т`], [ж] – [ш] , [з] – [с], [з`] – [с`], [дж] – [ч], [дз] – [ц], [дз`] – [ц`], [г] – [х], [ґ]– [к].

Дзвінкі приголосні, що не мають пар:

[м], [н], [н`], [р], [р`], [л], [л`], [в], [й]

Глухий приголосний , що не має пари:  [ф]

Тверді і м’які приголосні звуки:

[д ]– [д`, [т] – [т`], [з] – [з`], [с] – [с`], [ц] – [ц`], [л] – [л`], [н] – [н`], [дз] – [дз`], [р] – [р`]

Тверді приголосні, що не мають парних м’яких (усього 13):

 [б], [п], [в], [м], [ф], [г], [ґ], [к], [х], [ж], [ч], [ш], [дж]

М’який приголосний, що не має парного твердого: [й]

Голосні. 

Наголошені голосні вимовляються чітко. У ненаголошеній позиції [е] наближається до [и], або [и] наближається до [е].

Вимова [о ]

Наголошений [о] вимовляється чітко.

Ненаголошений [о] вимовляється з наближенням до[у], якщо [у] попередньому складі у наголошений ([оу]) закритий склад.

Словничок слів з буквою ґ.

Звук [ґ] вимовляється у власне українських, а також зукраїнізованих словах іншомовного походження. 

Ось маловідомі слова з буквою ґ та їхні значення:

Аґрус – рослина, ягоди (крыжовник – рос.);

ґава – ворона;

ґазда – господар, хазяїн;

ґандж – вада, хиба;

ґанок – прибудова біля входу в будинок;

ґніт – у свічці (фитиль – рос.)

ґатунок – сорт виробу;

ґирлиґа – палиця, загнута на кінці (для пастухів, старих людей);

ґлей – загуслий сік на стовбурах фруктових дерев;

ґоґель-моґель – домашній десерт з яєчних жовтків, цукру та меду, какао чи рому;

ґринджоли – низькі і широкі сани;

джиґун – баламут, спокусник, залицяльник;

дзиґлик – стільчик;

ґречний – чемний, ввічливий;

ґеґати – видавати звуки, властиві гусям;

ґелґотати, ґерґотати, ґерґотіти – голосно і нерозбірливо говорити, галасувати;

ґеґнути – померти;

ґрасувати – розчищати стежку, витоптувати.

Уподібнення приголосних звуків (асиміляція).

Уподібнюються глухі приголосні [т`], [с`], [к] перед дзвінкими, вимовляються парні їм дзвінкі [б о р о д` б а], [п р о з` б а], [в о ґ з а л]

Дзвінкі [з],  [г] перед глухими вимовляються як парні глухі [с:адиети] [росчиен] [лехко]

Шиплячі [ж], [ч], [ш], [дж] перед [з], [з`], [с], [с`], [ц], [ц`], [дз], [дз`] вимовляються як [з`], [ц`], [с`], або [з`ц`], [с`ц`], [з`ц`] :

[доц`:і], [лиесиц`:і], [товарис`ц`і], [см`ійес`:а]

Орфографія – розділ науки, який вивчає правила передачі усного мовлення на письмі (правопис).

Орфограма – написання, яке здійснюється на основі правил орфографії.

Правила переносу.

1 Частини слів з одного рядка в другий слід переносити за складами:

гай-ка, зо-шит, книж-ка, ко-ло-дязь, паль-ці, са-дів-ник, Хар-ків.

2. Не можна розривати сполучення літер дж, дз, які позначають один звук: ґудзик, хо-джу.

Якщо дж, дз не становлять одного звука (це буває, коли д належить до префікса, а ж або з – до корення), то їх слід розривати: над-звичай-ний (а не на-дзвичайний), під-жив-ляти (а не пі-дживляти).

4. Якщо дві однакові букви з’явилися внаслідок збігу, то одна із ни залишається на одному рядку, а інша переноситься: письмен-ник, сон-ний.

         У словах на зразок рілля, життя, знання допускається двоякий перенос: жит-тя і жи-ття, ріл-ля і рі-лля, знан-ня і зна-ння.

5. Односкладові префікси перед наступним приголосним не розриваються:

роз-міняти (а не ро-зміняти), най-кращий (а не на-йкращий).

6. Апостроф і м’який знак при переносі не відокремлюються від попередньої літери: бур’-ян (а не бур-‘ян), кіль-це (а не кіл-ьце), Лук’-ян (а не Лук-‘ян), низь-ко (а не низ-ько).

7.  Одна літера не залишається в попередньому рядку й не переноситься в наступний: ака-де-мія (а не а-кадемія), Марія (а не Марі-я), олі-вець (а не о-лівець).Одна буква від кореня  не відривається!

8. Й не відривається від попереднього голосного: бай-ка (а не ба-йка), свій-ський (а не сві-йський).

9. Сполучення йо, ьо не розриваються: ра- йон, ранньо-го.

10.  При переносі складних слів не можна залишати в кінці рядка початкову частину другої основи, якщо вона не становить складу: багато-ступінчастий (а не багатос-тупінчастий), восьми-гранний (а не восьмиг-ранний), далеко-східний (а не далекос-хідний).

11.  Не можна розривати ініціальні абревіатури, а також комбіновані абревіатури, які складаються з ініціальних скорочень цифр:

АЕС, ЛАЗ-105, МАГАТЕ, МАУ, НТШ, УАПЦ.

12. У решті випадків, які не підходять під викладені вище правила, можна довільно переносити слова за складами:

Дні-пpo й Дніп-ро, Оле-ксандра й Олек-сандра, се-стра й сест-ра.

13.  Це правило поширюється й на суфікси:

бли-зький і близь-кий, видавни-цтво, видавниц-тво й видавницт-во, га-ли-цький і галиць-кий, росій-ський і російсь-кий, убо-зтво, убоз-тво й убозт-во, суспільс-тво й суспільст-во.

14. Не відриваються ініціали від прізвища та інші скорочення: Т.Г.Шев- ченко, проф. За-дорожній. Не розриваються іменовані числа: 1м, 3км, ІХст., 2018р. Не переносити скорочення типу 1-й, 5-му.

Спрощення в групах приголосних.

Іноді за творення нового слова або його зміні виникає збіг приголосних, важкий для вимови. Тоді один із приголосних випадає – відбувається СПРОЩЕННЯ.

Спрощення вiдбувається:

  1. У групах приголосних -ждн-, -здн- випадає д:
    виїздити – виїзний, тиждень – тижня.
  2. У групах приголосних -стл-, -стн- випадає т:
    щастя – щасливий, честь – чесний.
  3. У групах приголосних -зкн-, -скн- випадає к при твореннi дiєслiв iз суфiксом -ну-.
    Наприклад: бризк – бризнути, трiск – трiснути.
  4. У групi приголосних -слн- випадає л:
    масло – масний, ремесло – ремiсник.
  5. У групах приголосних -рдц-, -рнц- випадають д, н:
    чернець – ченця, сердечний – серцевий.
  6. [стц] – [сц] : містити – місцевий
  7. [лнц] – [нц] : сонце (давнє – солнце)
  8. [сткл] – [скл] : скло (давнє – стекло)

Винятки: шістнадцять, кістлявий, пестливий, хвастнути, хвастливий, зап’ясний, надкісниця, хворостняк. В іншомовних словах: контрастний, баластний, аванпостний, форпостний. Фонетично в іншомовних цих словах спрощення відбувається – [т] не вимовляється.

Не відбувається спрощення також

– у групах приголосних –стц-, -стч-, -стськ-, -нстськ-, -нтств-.
 артист – артистцi, студент – студентський, агент – агентство.

– у словах вискнути, випускний, пропускний, тоскно, скнара, скнiти.

Основні випадки чергування.

Найпоширеніші випадки чергування голосних :

  1. е – і у коренях дієслів: і пишуть перед наголошеним суфіксом –а. -я : стрелити – стріляти

 е – и у коренях дієслів: и перед р, л, якщо далі йде наголошений суфікс -а: терти – витирати.

  • о – а : а в корені дієслова пишуть перед наступним наголошеним суфіксам -а, -я. ламати – ломить, скакати – скочити.
  • о, е – і. о, е вимовляють у відкритих складах, і – у закритих. Коні – кінь, печі – піч, радість – радості.

Чергування може не відбуватися у словах із суфіксами ець, ок: стілець, ріжок.

  • е – о після ж, дж, ч, ш: після шиплячих у коренях слів е може чергуватися з о: четверо – чотири, шестиденка – шостий.
  • и – і після ж, ч, ш, шч та г, к, х у коренях слів.  (життя, чистота, щирий    або     жінка, чільний, щітка)

і чергується з о, е: жонатий – женити, чільний – чоло, кішка – кошеня.

и з о, е не чергується : жир, чиж, хист, кип’яток.

Чергування приголосних:

г – ж: друг – друже, книга – книжка

к – ч: вовк – вовче, рибалка – рибалчин

х – ш: пастух – пастуше, птах – пташина

г – з: книга – у книзі, берег – на березі

к – ц: рука – у руці, бік – на боці

х – с: муха – мусі, вухо – у вусі

Такі чергування об’єднуються у ряд: г – ж – з. к – ч – ц, х – ш – с.

Друг – дружба – друзі, рука – ручний – у руці, лопух – лопушина – у лопусі.

 Основні випадки чергування у- в, і – й (правила милозвучності)

Й, В

1) між голосними звуками: Катря причинила двері, й Орисі вже трудно було почути, про що вони сперечаються.

2) після голосного перед приголосним (крім в, ф, хв, льв, тв, св): Вони зустрілися в Києві.

3) на початку речення перед голосним: В оселі затишно й урочисто.

І, У

1) між приголосними звуками: Я згадую вогник у тихій тривозі і рідну хатину свою.

2) після голосного перед приголосним: Марево веснування тремтить над деревами і завжди тримає у собі бентежну природу.

3) незалежно від закінчення попереднього слова перед наступними в, ф, хв, льв, тв, свПідійшов і, хвилюючись, обійняв її. Поїхав у Фастів.

4) на початку речення перед приголосним: Усе неможливе було для Пророка можливим. Усе нездійсненне — здійсненним.

5) після паузи (на письмі –  коми, крапки з комою, тире, двокрапки тощо): Настає урочий час і стирає з очей полуду ляку, пробуджує пам’ять.

У – в не чергуються:

1) у словах, що вживаються тільки з у або ввзуття, влада, уособиця, уява, установа, а також у словах, де зміна у та в пов’язана зі зміною значення: вклад – уклад, вправа – управа, вступ – уступ, вдача – удача;

2) у власних назвах та словах іншомовного походження: Владивосток, Врубель, Уельс, уїк-енд.

І – Й не чергуються:

1) при зіставленні понять: сучасне і минуле, добро і зло, батьки і діти;

2) перед словом, що починається звуком й із будь-яким наступним голосним: пшениця і ячмінь, Марія і Йосип, каша і юшка.

Правила вживання м’якого знака (ь).

М’який знак пишемо:
1) після букв д, т, з, с, ц, л, н (де ти з’їси ці лини) наприкінці слова чи складу, якщо ці букви передають м’які звуки: сядь, донька, суть, злізь, вісь, ґедзь, мідь, швець, жнець, гляньте, різьба;
2) після м’яких приголосних перед ольон, трьох, сьомий, сьогодні, дзьоб, синього;
3) у суфіксах -ськ-, -зьк-, -цьк-, -ськість-, -зькість, -цькість, -ськи, -зьки,   –цьки: український, європейський, козацький, запорізький, ризький, паризький, чеський, французький, близький, людський, по-французьки, по- французькому;
4) у суфіксах -еньк-, -оньк-, -есеньк-, -оньк-, -ісіньк-, -юсіньк-: легенько, голівонька, рученька, самісінька, малюсінька;
5) після м’якого звука [л’] перед наступним м’яким: учительський, стільця, пальці, їдальня, читальня;
6) у формах родового відмінка множини іменників жіночого роду: пісень, робітниць, учениць;
7) у дієслівних формах наказового способу: стань, винось, виходь; станьте, виносьте, виходьте;
8) у дієслівних формах 3-ї особи однини та множини дійсного способу: стоїть, спить, стоять, читають, пишуть, думають, складають.

9)  У буквосполученнях -льк-, -льч-, -льц-, -ньк-, ньч-, -ньц-: лялька –ляльчин-ляльці; неьнка-неньчин-неньці.

М’який знак не пишемо:
1) після букв, які позначають губні б, п, в, м, ф, та шиплячі звуки ж, ч, шстеп, голуб, кров, сім, вісім, любов, ніж, піч, ідеш;
2) після р у кінці складу: кобзар, товар, писар, Харків (виняток Горький);
3) між приголосними, якщо перший пом’якшується під впливом другого: сонця, пісня, радість, якість, кінця;
4) після н перед ж, ч, ш, щтонший, менший, інший, кінчик.

5)Після л, н у буквосполученнях -лк-, -лч-,-лц-, -нк-, нч-, -нц-: Наталка – Наталчин, Наталці, хустинка – хустинці, камінчик.

Перед м’якими, пом’якшеними й шиплячими приголосни­ми м’який знак вживаємо лише в таких випадках:

– для позначення м’якого [л’]: їдальня, сільський, пальці, біль­ший, Гальченко, Михальчук;

– у непрямих відмінках та в присвійних прикметниках, якшо м’який знак є в початковій формі: скринька – у скриньці, Кузьма Кузьмі; кицька кицьці, кицьчин; нянька нянь­ці, няньчин; Зінька Зіньці, Зіньчин; Ориська Орисьці, Орисьчин (але: казка у казці, землянка в землянці, Маланчин); а також у формах наказового способу дієслів: візьми візьмімо, візьміть;

– у дієсловах на -ться, а також в інших дієслівних формах перед -ся (-сь), якщо м’який знак є у формі без -ся: об­говорюється, відзначається, звертаються, ставляться, стань станься, піднось підносься, підводь -підводься (але: підніс піднісся, ріс розрісся);

ВИНЯТОК: тьмяний, різьбяр, няньчити, бриньчати.

В іншомовних словах м’який знак пишеться після зубних також перед й, я, ю, є, ї та в інших випадках відповідно до літературної вимови: мільйон, павільйон, компаньйон, браконьєр, портьєра, ательє, пасьянс, Нью-Йорк, Танганьїка, Лавуазьє, Люсьєн, Дьяконов, Третьяков, Касьянов, Ананьїн, асфальт, фільм, бюлетень (але: мадяр, нюанс, дюна, тюбик, люкс, Цюрих, Аляска; а також не після зубних: Бйорнсон, Ж’єн, Х’юстон, бар’єр).

В українських власних назвах м’який знак перед я не ста­виться: Наталя, Тетяна, Уляна, Омелян, Касян, Севастян, Дяченко, Касяненко, Третяк.

Правопис апострофа.

Для позначення на письмі твердої вимови приголосних перед буквами я, ю, є, ї вживають апостроф. Він вказує, що буквами я, ю, є позначено два звуки. У словах, де я, ю, є позначають м’якість попереднього приголосного, апостроф не ставлять.

Апостроф перед я, ю, є, ї ставлять:

1. Після губних приголосних (б, п, в, м, ф) Мавпа Буфб’ю, п’ять, п’є, в’язи, у здоров’ї, м’ясо, рум’яний, тім’я, мереф’янський, В’ячеслав, Стеф’юк.

Важливо: апостроф не ставлять, коли перед губним звуком є приголосний (крім р), який належить до кореня: дзвякнути, мавпя­чий, свято, тьмяний, цвях, але: верб’я, торф’яний, черв’як.
Коли такий приголосний належить до префікса, то апостроф вживають, як і в словах без префікса: зв’язок, зв’ялити, підв’язати, розм’якшити.

2. Після р: бур’ян, міжгір’я, пір’я, матір’ю, кур’єр, на подвір’ї.

Важливо: апостроф не ставлять, коли ря, рю, рє означають сполучення м’якого р із наступними а, у, ебуряк, буряний, крякати, рябий, ряд, крюк, Рєпін.

3. Після префіксів та першої частини складних слів, що закінчуються на твердий приголосний: без’язикий, від’їзд, з’єднаний, з’їхати, з’явитися, об’єм, під’їхати, роз’юшити, роз’яснити; дит’ясла, пан’європейський, пів’яблука, але з власними назвами через дефіс: пів-Європи тощо.

Важливо: після префіксів із кінцевим приголосним перед наступними і, е, а, о, у апостроф не пишемо: безіменний, загітувати, зекономити, зокрема, зуміти.

Апостроф у словах іншомовного походження.

1. Апостроф у словах іншомовного походження та похідних від них вживають перед я, ю, є, ї:

а) Після приголосних б, п, в, м, ф, г, к, х, ж, ч, ш, р: б’єф, комп’ютер, п’єдестал, інтерв’ю, прем’єр, торф’яний, к’янті, миш’як, кар’єра; П’ємонт, П’яченца, Рив’єра, Ак’яб, Іх’ямас; Барб’є, Б’єрнсон, Б’юкенен, Женев’єва, Ф’єзоле, Монтеск’є, Руж’є, Фур’є.

б) Після кінцевого приголосного в префіксах: ад’юнкт, ад’ютант, ін’єкція,  кон’юнктура.

2. Апостроф не використовують:

а) Перед йо: курйоз, серйозний.

б) Коли я, ю позначають пом’якшення попереднього приголосного перед а, у: бязь; бюджет, бюро, пюпітр, мюрид, фюзеляж, кювет, рюкзак, рюш; Барбюс, Бюффон, Вюртемберг, Мюллер, Гюго, Кюв’є, Рюдберг.

Апостроф у прізвищах.

Апостроф вживають після губних б, п, в ,м, ф, задньоязикових г, ґ, к, х і р перед я, ю, є, ї: Аляб’єв, Ареф’єв, Водоп’янов, В’яльцева, Григор’єв, Захар’їн, Луб’янцев, Лук’янов, Пом’яловський, Прокоф’єв, Рум’янцев, Юр’єв; перед йо апостроф не пишеться: Воробйов, Соловйов.

Важливо: коли я, ю означають сполучення пом’якшеного приголосного з а, у, то апостроф перед ними не пишуть: Бядуля, Пясецький, Рюмін.

Апостроф у географічних назвах.

Апостроф пишеться в географічних назвах після губних б, п, в, м, ф, задньоязикових г, ґ, к, х і р, а також після префіксів, що закінчуються приголосним, перед я, ю, є, їВ’язники, Дем’янськ, Прокоп’євськ, П’ятигорськ, Ак’яр, Амудар’я, Гур’єв; перед йо апостроф не пишеться: Муравйово.

Важливо: коли я, ю означають сполучення пом’якшеного приголосного з а, у, то апостроф перед ними не пишуть: Вязьма, Кяхта, Крюково, Рязань.

Слово. Словосполучення. Речення.

Слово називає предмет, дію, ознаку.

Словосполучення ширше розповідає про предмет.

Речення висловлює завершену думку.

Текст складається із речень, які об’єднані однією думкою.

Головна ознака словосполучення – наявність головного і залежного слова.

Головна ознака  речення – наявність граматичної основи)підмета і присудка).

Слова у словосполученні пов’язані за змістом (від головного до залежного слова ставиться питання) : люблю (що?) пісню.

і граматично (за допомогою закінчень ): маминої пісні;

(закінчень і прийменників): цвіте навколо хати.

Поширене словосполучення складається з 3-х і більше слов (збірка дитячих віршів)

Непоширене словосполучення складається із 2-х слів (рідний край)

Не є словосполученням:

  • підмет і присудок
  • службова + самостійна частина мови
  • однорідні члени речення
  • фразеологізми

Члени речення.

Граматична основа речення – головні члени, тобто підмет і присудок.

Підмет – це головний член речення, що означає предмет або особу, про який говориться в реченні, і відповідає на питання хто? що?

Підмет може бути виражений:

– іменником у називному відмінку (Пісні зігрівають Всесвіт.)

– займенником у називному відмінку (Пісню калинову яспіваю знову.)

– неозначеною  формою дієслова (З піснею дружити – не тужити.)

– словосполучнням (Слова з мелодією у пісню зливаються).

Присудок – це головний член речення, який означає, що говориться про підмет, і відповідає на питання що робить підмет? що зробив підмет?

Присудок може бути виражений:

– різними формами дієслова (Пісня до правди доводить.)

– прикметником (Колискова пісня найдорожча.)

– іменником (Сучасна пісня – не перина.(І.Франко)

Частку НЕ підкреслювати разом із присудком!

За метою висловлювання речення бувають :

– розповідні (містять повідомлення про щось): Я йду до школи.

– питальні (містять питання): Ти йдеш до школи?

– спонукальні (містять наказ, прохання, пораду, вимогу, заклик, побажання): Йди до школи!

У кінці кожного з цих речень може стояти знак оклику, бо

за емоційним забарвленням речення бувають

– окличні : Ходімо грати!

– неокличні: Читаю книгу.

Речення, які містять тільки граматичну основу (підмет і присудок), називаются непоширеними. (Світає. Співає горлиця.)

Речення, які містять інші члени речення, крім граматичної основи, називаються поширеними.  Урок ще не скінчився. Працювати завзято!

Другорядні члени речення:

Додаток – означає предмет і відповідає на питання непрямих відмінків (прямий відмінок –називний – у підмета). Цілує сонце рушники.

Означення – вказує на ознаку предмета і відповідає на питання який? котрий? чий?  Густий туман спадає.

Обставини вказують на різні ознаки дії: де? куди? коли?звідки?чому?навіщо? як?  Гуси з вирію летять.

Однорідні члени речення:

  • відповідають на одне питання
  • належать до одного члена речення
  • є однаковими членами речення

У реченні може бути одна група однорідних членів і більше.

Розділові знаки між однорідними членами:

О, О, О, О       безсполучниковий зв’язок

О, і О, і О,  і О, і О           зв’язані повторюваним сполучником

ОіО,  ОіО,  ОіО,  ОіО   зв’язані попарно

О, О, і О           змішаний зв’язок

Однорідні члени зв’язуються за допомогою  І   ТА   АЛЕ   ЧИ … (сурядних сполучників)

ЧИ   АБО   ТА   І   коми ковтають (коми при одиничних ЧИ АБО ТА І не ставляться) : дощ і сніг, хлопець чи дівчина, вікно та двері

Узагальнювальне слово при однорідних членах має загальне, об’єднувальне для них значення (може виражатися іменниками-видовими назвами, ВСЕ, УСІ, прислівниками- узагальненням, прикметниками – видами назви ознаки)

Шумить верхами буйний ліс: дуби, берези, буки, вільхи.

У слові є все: злагода, спокій, надія.

Дощило скрізь: над яром, над болотами, над лісом.

Розділові знаки при узагальнювальних словах:

УС: О, О, О.                  О, О, О – УС.    

УС: О, О, О -…   .    

 Вдомавсе було догори дном: стільці, стіл, каструлі – і зображало велику барикаду.

Звертання. Вставні слова.

Звертання – слово, або сполучення слів, що називають того, до кого звертаються. Звертання стоїть у кличному відмінку.

Мамо, чого зажурились?

Звертання не є членом речення.

Звертання можуть бути 

 – однорідними (Візьміть мене, гаї, поля, озера, ріки!)

– повторюваними ( Дощику, дощику, перестань!)

– поширеними ( Спасибі тобі, мій брате!)

– непоширеними ( Подай, сину, руку!)

Вставні слова вказують на ставлення автора до висловлюваного.

Вставні слова не є членом речення.

Виражають:

Невпевненість: може, може бути, мабуть, можливо, здається, очевидно.

Упевненість: звичайно, певно, безперечно, без сумніву, правда, безумовно, справді, певна річ.

Джерело повідомлення: по-моєму, як мені здається, кажіть, на думку…, за свідченням…, як відомо, як зазначено, за повідомленням…

Ставлення до висловлюваного: на щастя, на жаль, на диво, на сором, як навмисне, дивна річ.

Оцінку повідомлюваного як звичайного:  було, бувало, як завжди, як водиться.

 Порядок викладу думок: по-перше, по-друге, отже, нарешті, таким чином, значить, виявляється, виходить.

Увічливість:  будь ласка, вибачте, прошу вас, дозвольте.

Привернення уваги: уявіть собі, зверніть увагу, вірите, зрозумійте, знаєте, між нами кажучи.

Отже, речення можуть ускладнюватися однорідними членами, звертаннями, вставними словами.

Речення за будовою можуть бути простими і складними.

Прості речення мають одну граматичну основу, а складні – 2 граматичні основи і більше.

Прості речення поєднуються у складне за допомогою сполучників або інтонації.

Пряма мова. Діалог.

Пряма мова  (П)– висловлювання  якоїсь особи, передане дослівно, без змін.

Супроводжується словами автора (А), які пояснюють кому належать ці слова.

Розділові знаки при прямій мові:

«П», – а.     «П!» – а.      «П?» – а.       «П…» – а.

А: «П».     А: «П!»        А: «П?»         А: «П…»

«П, – а, – п».      «П, – а. –П».

Якщо друге речення прямої мови пояснює зміст першого

«П, – а: – П». (останні схеми вивчаються у старших класах)

Діалог передає розмову двох або кількох осіб.

Прямою мовою записуються висловлювання, які дослівно передають через певний час, а діалогом оформлюємо розмову, свідками якої читач є у ході подій (що зараз відбувається у творі).

Слова співрозмовників у діалозі називаються репліками.

Кожна репліка записується з нового рядка. Перед нею ставиться тире.

  • Р, – а.
  • Р! – а.
  • Р? – а.

Версія для друку за посиланням.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *