Нове на сайті
Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Література Чернігівщини / Гер переможений. Голуби на дзвіниці. Дві в колодязі. Любов Пономаренко

Гер переможений. Голуби на дзвіниці. Дві в колодязі. Любов Пономаренко

Гер переможений

Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і розпачем. Спочатку вони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: “Шнель, бидлота, шнель!” Вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпціґа.

Коли протала земля, Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам’ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім притоптував їх і, повернувшись до нас, усміхався: “Гут… кіндер… гут”. А коли німців повели у барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці. Уранці, коли їх вивели на роботу, ми ще спали, але навіть крізь сон я чула, як скреготіли в розчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх і гиркав охоронець.

Місто давно не сердилося на німців, вдови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин та дітей, часом приносили щось із одягу — старий піджак або картуз, та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів “фрау”.

У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили ціляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок.

Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров’ю. Охоронець замість “шнеляти” простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною.

Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли — сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху, так що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували.

Одного ранку його знайшли під стіною барака, де він стояв спиною до людей, понуривши голову.

— Бидлота, тобі що — немає нужника? — гиркнув охоронець і тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.

Коли зняли його і взяли на руки, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Його поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.

Осінь видалася теплою, в кінці листопада ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа на вікні і раптом побачила квітку. Пролітав перший сніжок, а вона цвіла собі під вікном. Була велика і кошлата, не квітка, а півсоняха. Я одяглася, вискочила на подвір’я, простягла руку, щоб зірвати, і відсіпнула. Поруч з нагідкою стояв зроблений з паличок і зв’язаний нами хрест…

Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла і не всохла підлога. Якось син вирішив повісити на стіні поличку. Стіна не піддавалася дрилю, а потім дриль шурхнув у якийсь отвір. Коли вибили цеглину, вийняли з отвору рукавицю. В рукавиці лежала фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дриль пошкодив їм черевички, але дівчатка дивилися на нас, мов живі, і запитували:

— Ви не знаєте, де наш тато?..

Джерело

Голуби на дзвіниці

І

Отець Василь одружився тонкосльозою весною дев’яносто першого року. Пані Софія, його мати, не вельми раділа з такого весілля, бо ж молода, попри вінка та вишиванки, не мала ніякої приваби. “Ото ще”, — сичала свекруха, коли наречена подала їй хлібину на рушникові. “Ото ще!” — зеленіла стара, коли Ольгунька впустила обручку і кинулась її ловити поміж черевиками гостей.

Молодий священик не переймався такими дрібницями — він їхав у східняки, їхав у село, до якого не рипались автобуси, він мав підняти напівзруйнований храм і повернути людей до Бога. Чи кожна дівчина піде на таке? Ольгунці ж минуло шістнадцять, і вона була п’ятою дочкою. Отець добре все обміркував, передумав кожну сім’ю — ні, Ольгунька підходила найбільше. А ще, коли він зайшов до її хати, завів мову про одруження, руда нишпірка вскочила з веранди і, перебивши на півслові, закричала:

— Я згодна, згодна, згодна!

Після чого старші сестри, змітаючи віями, як мітлами, з очей щасливий ляк, запхікали в долоні.

— Я згодна, пане Василію.

— Отче, — поправив він.

І ось вони вже в поїзді, в третьому купе, Ольгунька кидає під ноги мокрі черевики, падає на полицю і ридає. Все змішується — висвистування дощу, стукіт коліс і дике завивання божевільного дівчати, котре їде бозна-куди і навіщо.

— Олю…

Він постояв над нею, нервово здвигнув плечем, але відповіді не почув. З ревом налетів зустрічний товарняк і щез.

Десь там, попереду, його чекало село, що розгромило церкву, розтягло ікони, село, яке майже забуло молитися. Може, візьмуть їх на квартиру, а може, доведеться обживати діряву халупу, де мешкали досі лише горобці та кажани. І від того, як вони ввійдуть у це село, як вони вперше скажуть “добридень”, як покладуть на себе хрест, ступивши до священного двору, залежить і майбутнє храму господнього.

— Олю!

— Одчепися, рептюх проклятий!

Якусь мить, оціпенівши, він дивився на спину, що дрібно плакала, на хвостик волосся, з якого стікав недавній дощ.

— Пробач, я тільки хотів, щоб ми повечеряли.

— Нічого не хочу, відчепись!

— Але…

— Щезни, ненавиджу! Знаєш, як я тебе ненавиджу? Я Микольцю люблю, зрозумів?

Отець Василь важко сів навпроти. Дощ усе лив, і тільки зрідка з’являлися вогники в чужому степу, і гули чужі поїзди на чужих станціях.

— А чому ж ти…

— Бо вагітна я від нього, вагітна, розумієш? Чужий грішок на твій поріжок!

Вона зареготала, але щоки сіпалися плачем. Вогники з’являлися все рідше, надходила глупа ніч. Господи, та він же взяв найтихішу, найбіднішу, найластатішу дівчину! За віщо? Тепер от плаче, а чим її втішити?

— Олю, священик може одружитися тільки раз!

— Ха! Ну й що? Дружитися йому захотілося! Так дружися, дружися, рептюх! Чи не можеш?

Вона почала зривати з себе манаття і кидати додолу.

— Так не можу.

Він узяв простирадло зі свого ліжка, загорнув її і посадив собі на коліна.

— Пусти, та пусти ж!

— Побудь отак, зігрійся, ти вся тремтиш.

Запручалася, забаласувала ногами, але, сповита, як немовля, вирватися не змогла. Бо в якусь мить він так стис її руками, що здавалось — або помре, або стане йому замість сорочки.

II

І от вони зійшли на тихій станції, де зупинявся тільки один ранковий поїзд і де вимиті дерева пахли гірким, не розкрученим ще листом, а молоді гнізда, отерплі під дощ від стояння за стовбурами, тепер розпросталися і разом з птахами літали поміж гілок. Отець Василь поставив на землю валізи, подав Ольгуньці руку, але вона стрибнула зі східців сама, босоніж пішла по дорозі, легко, мов козуня, не озираючись на нього і не дивлячись на людей.

Вони здолали майже кілометр так само мовчки. Коли траплялась десь калюжа, Ольгуня бродила в ній, розбризкуючи воду і дзвінко сміючись чи то до нього, чи до важкого хвилястого степу, що простягнувся аж до обрію.

— І ти у цій пустелі збираєшся жити? Ні ліску, ні гірки, завити хочеться!

— А ти?

— Я — ні. Просто цікаво, куди нас дідько заніс.

І тоді він почав говорити. Все на світі буває з волі Божої. Якщо так велів Бог — тут їм буде найліпше. Лише мають вірити, множити свою віру, творити добро і вчити цього людей. Зараз ти не віриш і не молишся, а почнеш ходити до церкви, відчуєш себе зовсім по-новому, зовсім іншою. Покаєшся в гріхах і будеш легко ходити по землі, мов літати.

— Слухай! — скрикнула Ольгунька. — Я ж вудки вдома забула, чому ти мені не нагадав? Що я без них робитиму?

Попереду розіслалося село. Хати збігали до вузенької, мов травина, ріки, дві калічки-ферми поспішали за ними, а зігнуті лушпайками вулиці утопали в садах. Над усім цим возвишалася здалеку аж голуба дзвіниця.

— Їсти хочу, — бовкнула Ольгунька і сіла на високій обочині.

Ольгунька вминала все разом — ковбасу, варене яйце, молоду цибулю, смажене курча. А потім знову бігла попереду, бродила в калюжах і сміялася до нього.

Перед селом він змусив її вдягти черевики. Люди їм дивувалися, як дивувалися завжди новим гостювальникам і не більше, але купка бабусь, забачивши, що приїжджі направилися до церкви, рушили за ними. Отець Василь звільнив руки і тричі перехрестився. Вивалені двері лежали геть збоку, на дзвіниці хмарою сиділи дикі голуби і бозна-звідки росла кривенька, худа абрикоса. Вся біла-біла, аж страшно.

— Не бійтеся, батюшко, голова казав, дах покриють і вікна посклять.

Запала мовчанка. Лише качки неподалік плюскотіли в калюжі та хлопчаки летіли по дорозі, аж гуло. На мить вони стали біля гурту, шморгаючи носами та хекаючи, і один, найменший, не хлопець, а виторопень у кашкеті, сказав:

— Он ди, попадицка яка!

III

— Ех, братику, навіть за гірких часів священики так не жили. Що в тебе за дім? Під очеретом, над урвищем якимось та над бистриною. Хіба б же ми не допомогли?

Отець Григорій стояв на ґанку, вітер ворушив його чуприну і бороду, мошка заліплювала вид і раз по раз змушувала обмахуватись гілкою.

— Чи перед єпархією хочеш показатися?

— Та ні. Мені тут дімно і просторо — чотири кімнати, а сад який.

Із-за дверей хтось гукнув, що можна починати.

Зайшли до кімнати, свічка вже горіла. Ольгунька стояла при стіні, і така безпросвітна самотність, така образа йшла від усього її єства, що матушка підступила і сказала:

— Не чудися, Олю, хрестини ж!

Вона повернулася лише на мить, а потім знову злетіла під стелю, майнула до прочиненого вікна, і її прозора крепдешинова сукня затріпотіла на вітрі, а сіро-руде волосся, яке не стригла за вагітности, так розсипалося і встеляло обличчя, що годі було щось розгледіти. Ніхто не помітив, що в кімнаті Ольгуньки не було, там стояло інше молоде порожнє тіло, прихилене до стіни. Там було обличчя, яке не встигло зацвісти, але от-от могло розпелюститися і всіх здивувати. Тим часом Ольгунька тремтіла на вільгому вітрі, розкривала руки, мружилася від сонця. Скільки так було — хтозна, але вона пам’ятає, що об кінчики долонь билися птахи, що босі ноги зачіпали верхівки смерек, — вона так і не позбавилася звички гасати босоніж. А потім побачила знайомі дахи і димарі, хату під червоною черепицею, яка, мов гриб-мухомор, красувалася посередині. Ольгунька несамовито шугнула в кватирку. На підлозі валялися сплутані вудки, звивалися віджирілі черв’яки.

— Микольцю! — простогнала вона. — Микольцю!

На горищі забряжчало і загупало, дівчачий голос обурився:

— Ти чого?

— Ти чого, ти чого… Щось гукало, чула?

— Навіжений. Нікого ж нема. Хата замкнена, ключ ось у кишені.

— Щось гукало, як начеб Ольгунька.

— Притирочний, ти що, її любиш? Любиш?

— Я? Та не сміши.

І тут щось трапилося з Ольгунькою. Вона напружилася, стрибнула вгору, ніби хотіла розметати і рознести її буклі, мов стаканчики морозива, але бозна з якого світу долинув плач немовляти. Випливла з хати на тривожній, незнайомій ще хвилі, стала на дах, але враз відірвалася від нього і кинулася назад. Боліли набряклі груди, гірчило і пересихало в роті, заполіскував різкий вітер. Сонце вже не сліпило, а виливком котилося кудись до обрію.

Отямилася від того, що трясли її за плечі і бризкали холодною водою.

— Олю, Олю! Слава Богу, відкрила очі. Ведіть її до ліжка.

Дитина лежала поруч і голосно смоктала. Вона дивилась на неї, бліда, мов нежива, а всі стояли перед іконами і молились.

По тому отець Григорій відвів отця Василя вбік і запитав:

— А що, братику, так рано хрестини? Ви ж недавно побралися.

“Я не знав її як жону”, — хотів сказати отець Василь.

. . . . . . . . . . . . . . . .

Вона прокинулась глибокої ночі від скреготіння немовляти. Отець Василь перекутував дитину, а потім став носити по кімнаті, примовляючи: “Ч-ш-ш-ш!” Звідки він знає, що треба з малими робити? Чому він її не розбудив?

Нічний заморочливий вітер гасав з кутка в куток, роздував фіранки. Ольгуня обсмикнула мокру від молока сорочку, встала, скинула з себе ковдру. І перш, ніж взяти дитину, ступила до вікна, хряпнула чорною кватиркою.

Джерело

Дві в колодязі

Сонні яблуні голосять на вітрі і простягають тонкі руки до хмар. Вони затуляють у степу понурий будинок пані Логвин, яка по смерті чоловіка стала мовчазною, підозріливою і вже кілька місяців не скидає жалобу. На першому поверсі господиня тримає ресторан у стилі прибалтійських конурок, ресторан називається “Колодязь”. Коли в залі не грає музика, можна прислухатись і почути, як під підлогою плюскоче вода. Пані Логвин клянеться, що нічого не знає про сучасні звукові ефекти і що насправді то співає джерело. Траса Полтава-Київ дає їй клієнтів і обслугу, а розвалена держава сякий-такий прибуток.

Якось пізно восени на світанку пані Логвин не спала. То читала при світлі нічника, то зайнялася бухгалтерією, від якої в неї розігралася мігрень. Вона дивилася в стелю і згадувала небіжчика, як він сміявся, як сідав у потріпану машину, поправляючи люстерко, як часто по дорозі діставав із кишені валідол — був жовтаво-блідий з гострим поглядом заляканого звіра. У молодості небіжчик любив брехнути, а тому вона, як не силувала себе, повірити, що дуже хворий, не могла. Чому вона йому не вірила?

Нараз жінка почула легкий сигнал електросторожа; тримаючи рушник на голові, підійшла до вікна. Дерева були ще в листі, урочисті і тихі, мов на похороні. Пані Логвин уявила, як вона вийде, як пошарить рукою в траві і знайде хрумкі золотисті плоди, як відкусить солодкаве від холоду яблуко і воно заповнить її єство.

Біля садової хвіртки стояла маленька сутула дівчина. Рюкзачок і сплутане волосся казали, що подорожує вона давно. Мандрівниця знайшла за огорожею кілька великих сяючих куль з прозорими краплинами і тепер жадібно їла, присьорбуючи духмяний сік. Між білнастою травою були яблука ще, але мала не поспішала.

Господиня відчинила балкон, дівчина чула, як відірвалися двері від одвірків, як шаркнула фіранка, як хтось там, угорі, дивився на неї, але голови не підняла.

— Доброго ранку, — якомога спокійніше сказала пані Логвин, — може хочеш зайти?

— Так, люба пані.

Господиня спустилася з флігеля, як була, в атласному халаті, що мінився фіолетовим і чорним, та з рушником на голові. Поперек шиї виднівся обережний шрам. Дівчина поклала на стіл яблука, вони світилися, мов сонця.

— Та нехай вже, — махнула вдова, — їх там вистачить. Повернись-но до світла. Ти така маленька, чия ти? Скільки тобі років, ти голодна?

— Так, люба пані. Я сирота, живу в притулку для інвалідів.

— То ти вже доросла?

— Авжеж, доросла.

— І така маленька, як півлюдини. Можна я зватиму тебе Половинка? Ти така вродлива.

— Так, люба пані.

Вдова наказала дівчині піднятися до флігеля та вмитися з дороги. І раптом та хутко, по-мавпячому побігла сходами вгору. Господиня завмерла. Вітальня стала схожою на духовку, вона ледве сапала розкалене повітря. Але кругле бліде личко, зелені, як півсвіту, очі вже дивилися на неї, мов ізсередини. У неї виникло непоборне бажання ввімкнути всі електросторожі, натиснути кнопку сигналізації, закричати. Але так тривало тільки мить.

Половинка зійшла перевдягнена, усміхнена, і, доки глитала розігріті біфштекси, пані Логвин невідривно дивилася на неї. Зрештою подумала: дівчина як дівчина, чого мене кидає?

Половинка хутко помила тарілку, запитала:

— Люба пані хоче кави? Я маю рідкісний рецепт.

Після кави вдова запропонувала гості роботу на кухні.

Дівчина була вельми смирна, не гострила язика об її нерви. І, зрештою, якби не ця звичка вештатися на чотирьох, вона брала б удвічі дорожче.

З новою працівницею справи в пані Логвин пішли вгору. Траса Полтава-Київ гула про маленьку офіціантку на чотирьох ногах, яка бігала, мов літала, по залу. Пані пошила їй сукенку з шифону у квітах і птахах, дівчина старалася ще більше. Вона мила до сяяння тарілки, чемно й манірно подавала гостям, удосвіта готувала страви. Тепер господиня виставила за двері дівиць, які курили, пили і до півночі варнякали з гостями. І тільки зрідка, перед сторонніми, вона ляскала Половинку по руках, аби не забувала та ходила по-людському.

А потім надійшли грудневі морози, і машини майже не спинялися на трасі. Пані Логвин зажурилася, а служниця вийняла з рюкзака скрипочку завбільшки з пенал, стала на ґанку і заграла. Вона була пластична і пружна, мов ласка, довге густе волосся здіймалося вгору, захоплене віхолою. Хіба повз таке пройдеш?

Водії знову почали зупинятися, несли до ресторану запах бензину і степу, пом’яті гаманці і гучно розмовляли. Це не будинок, а колодязь, казали вони. Що тут під підлогою, ріка чи нечиста сила? Лягали долі, прикладали вуха. Дехто навіть поривався зірвати дошки, але сувора вдова не допустила.

Вечорами господиня з Половинкою вмикали електросторожів, піднімалися до флігеля й співали. Пані Логвин розчісувала й заплітала волосся Половинки, що важіло, мов пісок. Половинка встигала бути скрізь, встигала робити все і заміняла їй усіх. При цьому небагато їла і недорого брала.

Якось пані Логвин вийшла на терасу, залишивши Половинку біля телевізора. Але Половинка зустріла її на терасі. Господиня зайшла у вітальню, але Половинка вже була там, подала їй пальто. Пані Логвин відмахнулася рукою від думок — останнім часом мігрень доводила її до божевілля.

Однієї ночі вдова прокинулася від світла в саду. Вона стрепенулася, підійшла до вікна. Вікна чоловікової спальні на першому поверсі світилися. Туди ніхто не ходив з дня його смерті. Яке вона має право, чого їй треба?

Сходи дихнули сирістю і пусткою, вусібіч ринули з-під ніг миші. Вона, мов у лихоманці, подумала про капкани — скільки ж це їх треба, де їх узяти? Гидливо ступала на підлогу, боячись придавити довгі й тонкі хвости. Рвонула до себе двері кімнати. Блимав нічник. На ліжку лежав її чоловік, а навколо поралися вісім Половинок. Намагалися стягти черевики, прикладали голови до серця, бризкали на нього водою. А одна стояла на вікні у повний зріст і тихо грала на скрипці.

У передпокої заверещав телефон. Пані Логвин вискочила, мов ошпарена, схопила трубку. У всіх вікнах навколо сміялися голови Половинок.

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *