Urkland. Персональний сайт учителя української мови та літератури Тихомирової Катерини Валентинівни Чернігівський ліцей 32. Розроблено для дистанційного навчання та спілкування з учнями.
Радимо прочитати
Ірина (Іраіда) Володимирівна Жиленко
Ірина (Іраіда) Володимирівна Жиленко народилася 28 квітня 1941 в м. Київ — українська поетеса, дитяча письменниця, журналістка та мемуарист. Учасниця антиколоніального руху шістдесятництва, хоча залишилася «явищем не дисидентського, а суто літературного шістдесятництва». Була близькою із Євгеном Сверстюком, Опанасом Заливахою, Василем Симоненком, Іваном Дзюбою, Михайлиною Коцюбинською. Працювала у жанрі «міської української прози» в умовах форсованої русифікації Києва у 1980-тих роках. Авторка ґрунтовних спогадів «Homo Feriens» (2011).
Дружина українського романіста, лауреата Шевченківської премії Володимира Дрозда.
Народилася під час Другої світової війни у Києві. Втратила усіх рідних, виховувалася у родичів в Звенигороді.
1964 заочно закінчила Київський державний університет імені Тараса Шевченка.
Працювала в редакціях газет і журналів. Перший вірш написала у восьмирічному віці. Дебютувала 1965 року збіркою «Соло на сольфі», яка спричинила тривалу дискусію у пресі. Одружилася із відомим українським письменником Володимиром Дроздом. Під тиском обставин була змушена вступити до комуністичної партії 1981 року.
Головна тематика лірики Жиленко – обійстя та домашній сад, шлюб та родина, природа, доброта і сковородининська проповідь «повсякденних малих справ». У її поезії критики вбачають щирий ліризм, сполучений із вразливістю та винятковим смаком, насолоду життям з меланхолійним пізнанням мінливості світу, обережний еротизм та роздуми про смерть. Інші критикували її нібито угодовську життєву позицію, помітний гедонізм та естетство.
«Розроблювана Іриною Жиленко поезія “приватного життя” не мала нічого спільного із офіціозними уявленнями пру родину як “державну одиницю” або “осередок суспільства’’. Дді. її ліричної героїні дім був маленьким острівцем серед моря офіційної брехні, критериторією, де діють закони взаєморозуміння. У ті роки створювався своєрідний артистично-інтелігентський образ дому, формувалося нове уявлення про життєве середовище, нове мистецтво інтер’єру. Тут усе мали говорити про прагнення забути про реальне життя за стінами дому. Переважали іимерні атрибути: екзотичні мушлі, старі, часом биті вази, дивовижні анти і вар ні меблі, репродукції давніх картин, плакати й реклама з малозрозумілії чи написами. Все не ставало символом незалежності від існуючої реальност , демонстрацією зречення сірих “радянських буднів”».
У своїх передсмертних спогадах, виданих видавництвом «Смолоскип» 2011 року, тверезо оцінює трагедію творчості в умовах совєцької окупації та всепоглинаючої цензури. Робить болюче зізнання:
Минуть роки – і жменька нас проводжатиме останніх… І молодші наші колеги, випадково проходячи повз той гурт, ковзнуть по ньому співчутливим оком і, можливо, теж відчують (хай і не глибоко) провину за те, що так і не вчиталися, що там нашкрябали оті гуцали, дрозди, андріяшики. І крижина шістдесятництва відпливе слідом за попередніми. А ми ж такі всі різні! І кожен – Світ. …Сучасність виблювала, навіть не розжувавши, всю літературу радянської доби (разом із шістдесятниками), і боюсь, що вже ніхто і ніколи не нахилиться над тими покладами…
Цілком вийшовши із шістдесятницької естетики, Ірина Жиленко, проте, є не оратором, як чимало шістдесятників, а дослідником людської душі і, якщо можна так висловитись, душі суспільства.
У світі Ірини Жиленко немає болісного роздвоєння між плоттю і духом, між земним і небесним, між вічним і минущим: яке ж бо роздвоєння у світі гармонії? Спокій, затишок, маленькі земні радощі, примирення зі світом і з собою — це ті емоційкі й етичні константи, за якими легко впізнаєш поезію письменниці.
Символи, образи І. Жиленко — місткі й незатуманені, часом вони чи не напівфольклорні. Її твори позначені синтезом позірно простого, «незакучерявленого» викладу та глибоко своєрідної, несподіваної думки.Парадокси, оксюморони, поєднання (і навдивовижу органічне) високого, піднесеного із буденним, низьким — улюблена гра авторки.
Гедоніст і стоїк, гуманіст і скептик, мудрець, спраглий пізнання, і переконаний агностик, для якого таїна назавжди залишиться Божою таїною, — все це вона, Ірина Жиленко. Така багатоликість у єдиному для неї цілком природна.
Померла 3 серпня 2013 у Києві, чин відспівування відбувся у Київському Фролівському монастирі УПЦ МП.
Творчість
Ірина (Іраїда) Жиленко народилася 28 квітня 1941 р. в Києві. Дитинство її пройшло на Черкащині. Після війни сім’я повернулася до Києва. Середня школа, вечірнє відділення філології, робота вихователькою в дитячому садку, далі — в редакціях газет «Молодь України», «Літературна Україна», журналу «Ранок». Саме на сторінках цих видань і почали з’являтися її перші (зокрема, й поетичні — з 1958 р.) літературні твори.
1964 р. вийшли друком одразу дві книжки І. Жиленко — «Достигають колосочки» (для дітей) та нариси «Буковинські балади». А вже наступного року з’явилась «доросла» поетична збірка «Соло на сольфі», яка викликала чимало полярних суджень у критиці.
Тоді як її друзі по перу заглиблювалися в складні світові проблеми, загостреним зором скривдженого війною покоління знову і знову поверталися до недавнього трагічного минулого, І. Жиленко воздавала хвалу і славу повсякденному мирному життю в його найбуденніших проявах.
Вже у вірші «Радість», яким відкривається дебютна збірка поетеси, вона висловила свій «девіз до старості» — любити землю, любити людей, любити працю і ранкові гомони і в ім’я всього сущого на землі творити свою «оду радості», «оду весні». Вона від книжки до книжки розглиблює «свою» тему «святої буденності», з імпресіоністичною розкутістю, музичною виразністю витворює казково-прекрасний, освячений любов’ю світ. Тематичну спрямованість другої збірки І. Жиленко «Автопортрет у червоному» (1971) також зумовлюють її улюблені мотиви — любов, щастя материнства, радість творчої праці. Осібне місце в ній належить поезіям «Україні» — як зразку громадянської лірики поетеси та «Григорію Сковороді», де робиться спроба через монологічну форму змалювати психологічний портрет українського поета-філософа.
Збірка «Автопортрет у червоному» містить кілька поетичних циклів, зокрема «Казки на заході Сонця» — цикл-видіння, в якому предмети навколишнього світу оживають і стають розумними, довірливими, казковими. Авторська фантазія, натхнена торжествуючим передчуттям приходу ореальненої казки, набуває рис символічності. Ця особливість художнього світосприйняття І. Жиленко віднині характеризує більшість її поетичних циклів.
У збірці «Вікно у сад» (1978) зрілішим став погляд поетеси на життя, вправнішою рука, але залишилися щирість, відвертість голосу і прозірливість серця. Залишилася та невтолима спрага до найменших порухів навколишнього світу «в звичайностях чудесного», яка є паролем поетеси. Залишилась прихильність до Дому — «країни несподіваних радостей і чудес», де «всі речі роззолочені дитячим сміхом», де «озвучено посуд, окрилено портьєри».
І. Жиленко — майстер психологічного портрета («Вірш для Діани»), акварельного малюнка, напрочуд вдало вміє відтворити побутові сценки («Крамничка антикварій. Захід сонця»). Вона володіє своєрідною органікою поетичного голосу. Велику роль у творенні ліричного образу, епічної картини, взагалі орнаменталістики відіграє ритм. Показовими щодо цього є її цикли-імпровізації, балади і особливо поеми.
Поетичні збірки Ірини Жиленко «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна», «Дім під каштаном» (обидві — 1981), «Ярмарок чудес» (1982), «Збулося літо. Вибране» (1983), «Останній вуличний шарманщик» (1985), «Дівчинка на кулі» (1987), «Вечірка у старій винарні» (1994) сповнені то невтримно радісними, то елегійними мотивами, де гармонійно переплітаються біографічне із загальнолюдським, величне із буденним. Проте емоційною і світоглядною основою поезії І. Жиленко лишається суто ренесансне поцінування життя в його звичайних проявах, таких, на жаль, тимчасових радостях і печалях.
З-під пера І. Жиленко вийшло п’ять збірок для дітей: «Достигають колосочки» (1964), «Вуличка мого дитинства» (1978), «Двічі по два — дорівнює кульбабці» (1983), «Казки буфетного гнома» (1985), «Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилятися номером» (1986). Це мудрі й світлі поезії, в яких багато вигадки, світла, тут твориться весела, грайлива казка, що вчить добру, людяності, поетичному світосприйняттю.
У 2011 вийшла книга спогадів Ірини Жиленко «Homo Feriens» (лат. “Людина святкуюча”).
Твори І. Жиленко виходили в перекладі багатьма мовами світу, зокрема російською.