Urkland. Персональний сайт учителя української мови та літератури Тихомирової Катерини Валентинівни Чернігівський ліцей 32. Розроблено для дистанційного навчання та спілкування з учнями.
Радимо прочитати
Глібова Іван Франко назвав поряд з Гребінкою найкращим українським баснописьцем, а його ліричні вірші – перлинами української лірики
Народився Леонід Іванович Глібов 5 березня 1827 року в селі Веселий Поділ Хорольського повіту на Полтавщині. Батько його, Іван Назарович, лужив управителем у місцевих багатих панів Родзянків.
Після поділу маєтку між братами Родзинками батько Глібова, переїхав разом зі своїм паном до села Горби, Кременчуцького повіту, де й минуло дитинство Леодіна. Він дуже любив всякі рослини. Вдома охоче доглядав за квітами, за що його прозвали “квітчастим королем”. Коли знайомі й родичі зустрічали хлопця, то й так і вітали його: “Здоров був, Льолину, квітчастий королику!”
Жили Глібови неподалік від панського двору, і Леонід дуже часто біг туди гуляти. Не раз він жахався, коли бачив, як катували селян. Обуренню хлопця теж не було меж. Щирою дитячою душею співчував він потерпілим, часто навіть ходив просити пана за них. На все життя зненавидів він жорстокість і насильство.
Навчався хлопець спочатку вдома. А вчителькою його була мати Орина Гаврилівна, культурна та освічена жінка. 1840 року тринадцятирічного Леоніда відали вчитися до Полтавської гімназії. Тут юнак захопився книгами.
Він жадібно читав О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Кольцова, які відкрили йому новий світ поезії і краси. Зачарований і натхненний Леонід і сам починає писати вірші російською мовою. Може б не наважився сором’язливий юнак подати кудись оті свої спроби, та хазяїн, у якого він квартирував, порадив показати їх місцевим видавцям. Вірші сподобалися їм. І ось 1847 року в Полтаві побачила світ книжечка “Стихотворения Леонида Глебова”.
Та з радістю прийшло й лихо: Леонід захворів. Він змушений був залишити гімназію й повернутися до батьків. Він увесь поринає в читання: днями просиджує під улюбленим яром над річкою читаючи “Кобзаря” Т. Шевченка, “Приказки” Євгеня Гребінки. А з часом у зошиті Л. Глібова она за оною з’являються власні байки.
1849 року вступає Глібов до Ніжинського ліцею вищих наук князя Безбородька, де свого часу вчилися М. Гоголь і Є. Гребінка.
Надто нещасливо склалася для Глібова обставини. Раптово помер його батько (провалився на Дніпрі під лід і застудився). Довелося на цілий рік залишити навчання й знову жити в себе на хуторі. Невдовзі померла і мати. Отож ліцей він закінчив аж 1855 року.
Вчителювати випало Глібову в містечку Чорний Острів та Поділлі. Викладав він історію і географію в дворянському училищі. Але коли трапилась нагода, переїхав до Чернігова на посаду вчителя географії в чоловічій гімназії.
У липні 1861 року починає виходити тижневик “Черниговський листок”, в якому подаються матеріали російською та українською мовами. Глібов сам був його і редактором, і автором, і коректором. 1863 року спеціальним наказом Валуєва “Черниговський листок” було закрито. Л. Глібову заборонено працювати вчителем і проживати в Чернігові. Поет-байкар переїздить до батьків дружини в Ніжин.
Біда за бідою підкрадається в сім’ю Глібових. Спочатку Леонід Іванович втратив улюблену дочку Ліду, потім померла його дружина. Після цих бід Глібов надовго замовк. Аж під кінець 1863 року Л. Глібов повертається до Чернігова. Тут він дістає посаду управителя Чернігівської земської друкарні.
Справжнє творче горіння повернулося до Глібова наприкінці життя. Він починає друкуватися в Галицьких журналах “Дзвінок” і “Зоря”. За останні чотири роки письменник створює українською мовою більше, ніж за попередній час. Популярність його зростає.
1891 року чернігівська громадськість відзначила п’ятдесятиріччя його творчої діяльності Л. Глібова. Надійшли вітальні адреси, телеграми з різних міст України. Четвертий номер “Дзвінка” повністю присвячується ювілярові.
Протягом 1890-1893 років байкар написав понад 50 віршованих загадок, жартівливих пісеньок та акровіршів для дітей. Ці твори друкувалися під псевдонімом дідусь кендир. Твори Л. Глібова для дітей відрізняється дотепністю, щирістю, досконалістю художньої форми.
В пошані й славі, але фізично розбитим, майже зовсім сліпим доживає Л. Глібов останні свої дні. 10 листопада 1893 року від астми й хвороби серця на 66 році життя його не стало. Ясного й теплого осіннього дня Чернігів проводжав в останню путь свого улюбленого поета. Труну Глібова несли на руках далеко за місто до Троїцького монастиря, де його було поховано.
Давно колись мимо старовинного Седнєва, що неподалік від Чернігова, проїжджав один чоловік. Зупинився і довго милувався чудовим краєвидом, що відкрився його очам. Забрався на зелену гору —і перед ним постала широка долина, посеред якої срібною стрічкою протягнулася річечка Снов.
Сумно посхиляли свої віти замріяні верби. Підперши рукою щоку, чоловік стояв у задумі і вдивлявся, як плине ріка. Отак і спливають літа, минає молодість… Чоловік поглядом обіймав цей мальовничий куточок, а уста шепотіли слова вірша. Так народилася поезія “Журба”, яка зачарувала композитора М. Лисенка. Він написав до неї музику — і пішла пісня в народ. Давно нема того чоловіка, та залишилася його безсмертна пісня, яку співають усі, хоч не завжди знають, що творцем її був Леонід Іванович Глібов.
Народився Л. Глібов у селі Веселий Поділ на Полтавщині. Батько його, Іван Назарович, працював управителем маєтку поміщиків Родзянків. Вони поважали його за ретельну службу, за розум, завжди з ним радились у всіх господарських справах. Мати, Орина Гаврилівна, виховувалась у родині пана Трощинського, в якого домашнім театром керував батько Миколи Гоголя. Орина Гаврилівна була освіченою і культурною жінкою, отож вона стала і першою вчителькою Глібова.
У цих поміщиків у свій час зупинялися Шевченко, Пушкін і залишили про них свідчення як про жорстких і свавільних людей. Після поділу майна між братами Родзянків батько Глібова разом із своїм паном переїжджає до села Горби, де й минуло дитинство хлопчика.
Коли слухав казки баби Одарки, Льоликові настільки виразно вимальовувались риси вдачі і звички тих лисиць, вовків, левів та інших звірів, що хлопчикові навіть здавалося, ніби тварини насправді думають і говорять, що серед них теж є добрі і злі, бідні й багаті. Оселю Івана Назаровича ніколи не минали колядники й щедрівники, і Леонід любив слухати ці пісні.
Коли настав час здобувати освіту в гімназії, тринадцятирічний хлопець так засумував за рідною домівкою, що всю тугу вилив у своєму першому вірші “Сон”. Друзям-гімназистам цей вірш сподобався, схвалив його й учитель і ще більше заохотив юного поета до літературної творчості. Та через хворобу Леонідові довелося повернутися додому. Тепер він багато читає, сидячи під улюбленим явором. Розвиткові літературних смаків Глібова сприяло й те, що він мав доступ до багатої бібліотеки пана Родзянка, часто бував у нього на обговоренні літературних новинок.
Л. Глібов любив дітей. Він якийсь час працював учителем історії і географії. Про нього залишилися спогади як про хорошого вчителя, котрий не бив учнів, як тоді було заведено, не заставляв зубрити уроки, а ставився до них з повагою. Свої твори для дітей він підписував псевдонімом “Дідусь Кенир”. Розказують, що колись його батько купив дуже співучу пташку, через що сусіди прозвали Івана Назаровича “Кенир”. Діти щоразу з нетерпінням чекали журнал “Дзвінок”, аби прочитати нову баєчку Дідуся Кенира.
Хвороба серця й астма підірвали здоров’я Леоніда Івановича. Втративши зір, він продовжував писати під лінійку з лупою. Залишив Глібов великий доробок: байки, пісенно-ліричні твори, вірші-загадки з відгадками, акровірші, які дуже подобаються дітям.
Біографія Леоніда Глібова
Леонід Іванович Глібов народився 4 березня (21 лютого) 1827 р. в с. Веселий Поділ на Полтавщині. Батько майбутнього письменника був управителем маєтків поміщиків Родзянків у с. Веселий Поділ, а згодом — ус. Горби. Там Глібов пізнавав красу народних звичаїв і пісень. Мати розповідала йому про батька і сина Гоголів, з якими була знайома. З дитинства він чув переказ, як Пушкін зупинявся у Горбах і читав «Євгенія Онєгіна»…
Глібов змалку надивився на поміщицьку жорстокість і людські бідування. Чи не тому, за свідченням сучасників, першим, ще дитячим його твором була сатира на одного з місцевих поміщиків.
Початкову освіту Глібов здобув дома, а пізніше, з 1840 р., вчився в Полтавській гімназії, де дитячий ще інтерес до літератури зміцнів і поглибився після знайомства з творами видатних російських і українських письменників. Уже в перших класах гімназії він починає писати вірші російською мовою: його перша відома нам поезія «Сон» датована 1841 р. Частина написаних у гімназії поезій була надрукована 1847 р. в Полтаві окремою книжкою «Стихотворения Леонида Глебова». Замість очікуваних лаврів, перша книжка принесла авторові лише неприємності — інспектор гімназії зробив Глібову належне «внушеніє» та пригрозив карцером. Однак Глібов і далі продовжував писати вірші, а знайомство з О. Афанасьєвим-Чужбинським привернуло особливу увагу молодого поета до творчості Шевченка й Гребінки, яких Чужбинський знав особисто.
Важка хвороба змусила Глібова 1847 р. перервати навчання й повернутися додому. Після невдалої спроби вступити на медичний факультет Київського університету він 1849 р. вступає до Ніжинського ліцею князя Безборо-дька. У ліцеї, утвореному на базі гімназії вищих наук, склалася міцна літературна традиція — його вихованцями були М. Гоголь, Є. Гребінка, А. Мокрицький та інші діячі культури й літератури, імена яких на той час були вже широко відомі.
Нехтуючи заборонами й переслідуваннями, ліцеїсти захоплювалися читанням прогресивної періодики й пробували писати самі. Байки Глібова, написані ним у Ніжині, здобули визнання товаришів і навіть деяких викладачів; зокрема професор теорії та історії літератури М. Тулов вважав, що «байки Л. Глібова у показі побутового життя українців — цілком самостійна й дуже цінна праця і є великим внеском у літературу». Ці байки разом з віршами та етнографічними записами друкувалися в 1853-1861 рр. у додатках до «Черниговских губернских ведомостей».
Після закінчення 1855 р. ліцею Глібова було призначено вчителем історії й географії в Чорному Осколі на Поділлі (1856). Письменницький авторитет Глібова на той час настільки зріс, що вже наступного року збірку його байок збиралися видавати в Чернігові й навіть Петербурзі.
Педагогічну й літературну працю Глібов поєднує з культурно-просвітительською діяльністю, бере участь у гуртку місцевої інтелігенції, організовує літературні вечори та вистави, навіть сам пише п’єси «До мирового» й «Хуторяночка». Особливо зблизився Глібов з землевольцем І. О. Андрущенком, який був зв’язаний не тільки з організаціями «Землі і волі» в Москві та Петербурзі, а й з О. Герценом, одержував з закордону і поширював політичну літературу, зокрема «Колокол», «Полярную звезду» та інші заборонені видання.
Певне послаблення реакції в кінці 1850-х і на початку 1860-х років ознаменувалося організацією недільних шкіл для народу, виданням книжок, виходом нових журналів. Глібов брав безпосередню участь у роботі місцевої недільної школи, відкритої при гімназії. Саме в цій школі вчився і зберіг теплі спомини про свого вихователя батько Лесі Українки.
Свої байки та вірші Глібов друкував у журналі «Основа», що з 1861 р. виходив у Петербурзі. У середині 1861 р. він почав видавати тижневик «Черниговский листок» (російською й українською мовами), що мав виразний літературний ухил і виходив за своїм значенням за межі місцевого органу, особливо після припинення 1862 р. видання «Основи». Значну частину статей для «Черниговского листка» писав сам Глібов, публікуючи їх під кількома псевдонімами.
1863 р. у Києві в серії «Для народного читання» вийшла перша збірка байок Глібова. З’явившись у час сумнозвісного валуєвського указу, яким заборонялося видавати книги українською мовою, вона відразу була заборонена для народних шкіл, а частина тиражу знищена.
У липні 1863 р. заарештували І. Андрущенка. Серед його паперів було знайдено листи Глібова. Становище ускладнилося ще й тим, що І. Андрущенко передав з тюрми «на волю» Л. Глібову конфіденційні листи, які той мав переслати в московську та петербурзьку організації «Землі і волі». Ці компрометуючі Глібова послання «державного злочинця» потрапили у слідчу комісію. Хоч обшук на квартирі письменника був безрезультатним, у серпні 1863 р. заборонили «Черниговский листок» та встановили поліційний нагляд за Глібовим, а згодом, з 1 жовтня, розпорядженням міністра освіти його звільнили з посади вчителя. Віднині все листування Глібова пильно переглядав місцевий поліцмейстер.
Позбавлений роботи, Глібов ЗО жовтня 1863 р. виїхав у Ніжин до батьків дружини. Тільки через два роки він зміг повернутися до Чернігова на посаду переписувача губернського статистичного комітету. Наприкінці 1867 р. Глібову вдається влаштуватися завідуючим чернігівською земською друкарнею. На цій посаді йому судилося пробути до кінця свого життя.
10 листопада (29 жовтня) 1893 р. Глібова не стало. Чернігів урочисто поховав свого великого громадянина. На пам’ятнику поетові, спорудженому на кошти громадськості, було викарбовано слова В. Самійленка, написані в день смерті Глібова.
…І от замовк твій голос, погас огонь ясний,
Що в темному світі окопі;
Але не вмре поет у пам’яті людській.
Згадаєм ми тебе в недоленьці лихій
І в кращий час нової долі.
Нині цей пам’ятник встановлено на подвір’ї садиби М. М. Коцюбинського. Пам’ятник, який сьогодні знаходиться на могилі визначного українського байкаря, встановлено у 1938 році.