Urkland. Персональний сайт учителя української мови та літератури Тихомирової Катерини Валентинівни Чернігівський ліцей 32. Розроблено для дистанційного навчання та спілкування з учнями.
Радимо прочитати
У другій половині ХХ століття в Україні народилося унікальне явище, яке отримало назву шістдесятництво. Воно охопило на той час усі сфери соціального та культурного життя українців. У літературі, зокрема виявило цілу плеяду талановитих поетів, прозаїків, літературознавців, які своїми творами пробуджували національну свідомість сучасників, порушували важливі проблеми життя й розвитку нашої літератури. До них належить і наш земляк, видатний письменник Володимир Дрозд.
Творча спадщина Володимира Григоровича достатньо вагома й чимала за обсягом. Вона має цілісну мистецьку концепцію пізнання світу та людини, добра і зла, яка проявилася вже в перших його творах і не змінювалася у своїй суті до кінця життя. Більше того — щороку ставала чіткішою, поглиблювала в душі митця патріотичні і громадянські пориви та прояви любові до рідної землі.
«Останнім часом усе частіше спадає на думку, як важливо для людини, котра прагне щось зробити в літературі, прискіпливо вивчати самого себе. Можливо, так зване вивчення життя, наближення письменника до життя і є, в першу чергу, заглибленням у самого себе. …Заглиблення у психологію героя. Саме цим шляхом і треба йти». Ці слова Володимир Дрозд записав у щоденнику ще у 1962-му, маючи за плечима 23 роки. Й можна ствердно сказати, що вони стали дороговказом для нього у літературній творчості на все життя.
Письменник пізнавав себе і світ, шукав нові стильові можливості, експериментував, бо вже в ті роки розумів, що не можна писати так, як писали до нього, так, як пишуть «усі» – наповнювати нові твори старими літературними штампами. Він увесь час був у пошуках нової думки, істини та сенсу життя, прагнув до поетизації природних явищ, намагався одухотворити не тільки живе, суще, а й містичне, переосмислити усталені народні традиції та уявлення. Звідси філософські узагальнення, відчуття невидимих проявів потойбічного. Це найбільше проглядається в таких творах, як «Білий кінь Шептало», «Сонце», «Ирій» та інші.
Володимир Дрозд із перших кроків у літературі тяжіє до прози інтелектуального штибу, філософських узагальнень, фантастики, гротеску та до соціально-правдивих тем. І відразу ж отримує заслін на оприлюднення своїх творів. Вони осідають у редакціях журналів та видавництв, припадають пилом. І марно він оббивав пороги редакторів – скрізь йому радили писати «як усі». Чиновники від літератури не припиняли звинувачувати його в очорненні соціалістичного суспільства. Особливо піддавалися критиці такі твори, як оповідання «Колесо», «Злодій», «Білий кінь Шептало», романи «Катастрофа», «Самотній вовк». І це не минуло безслідно – у письменника проявився власний цензор. Згодом на довгий час він узагалі відійшов від змалювання реального життя і занурився в історичну тематику. Та й після написання кількох романів у цьому плані соціальна тема в його творах більше так гостро не поставала. І не його в тому вина. Мабуть, не було тоді такого письменника, якого б не стригли під один гребінець, у якого б не шукали отого «очорнення» радянської дійсності. Більшість із них ламалася, втрачала відповідальність перед своїм народом і творила кон’юнктуру – заради власного добробуту й кар’єри. Проте слід сказати, що Володимир Дрозд не перейшов ту грань, коли творче обличчя письменника розмивається, а то й зовсім зникає, а залишився до кінця свого життя самобутнім творцем.
Він не раз зізнавався, що ніколи не писав для шухляди, на відміну від інших, навіть у найтяжчі тоталітарні часи. Про негативні суспільні явища в радянський час, які ми тільки сьогодні можемо відверто висвітлювати, Володимир Дрозд і тоді в багатьох творах писав. І не залишав їх у шухляді, а ніс до редакції журналу чи видавництва. Уперто пропонував, боровся з літературними чиновниками-боягузами, відстоював право на публікацію, не шкодуючи ні нервів, ні здоров’я. І це давало певні результати.
Володимир Дрозд належить до того покоління, яке дало нашій культурі Григора Тютюнника, Івана Драча, Миколу Вінграновського, Бориса Олійника, Євгена Гуцала, Ліну Костенко та багатьох інших відомих митців-шістдесятників. То була літературна хвиля, котра під час хрущовської відлиги, незважаючи на цензурне сито, все ж таки досить вагомо реалізувалася. Вдалося це й Володимирові Дрозду.
Перелік його творів доволі довгий. Це книги оповідань «Люблю сині зорі», «Парость», «Маслини», повісті «Ирій», «Люди на землі», «Земля під копитами», «Самотній вовк», «Музей живого письменника», «Крик птаха у сутінках», «Три чарівні перлини», «Балада про Сластьона», романи «Катастрофа», «Добра вість», «Ритми життя», «Дорога до матері», «Люди на землі», «Спектакль», «Новосілля», «Листя землі» та інші. Володимир Дрозд — переможець багатьох літературних конкурсів, лауреат премії ім. А. Головка, Державної премії України ім. Т. Шевченка, Міжнародної премії фундації Антоновичів. За своє життя він займав багато відповідальних редакторських та спілчанських посад. Зокрема був головним редактором журналу «Київ», головою Літфонду України, заступником голови НСПУ.
Народився майбутній письменник у мальовничому селі Петрушині, що розташувалося на північних околицях Чернігова, серпневого дня 1939 року. І цей зелено-втаємничений край, де за порогом рідної хати починаються луки, урочища і втаємничені ліси, любив він чи не найбільше в світі. Тут повсякчас черпав натхнення, тут написав перші твори. І можна без перебільшення сказати: найкраще з усього, що у нього написано, – це про рідне село, Чернігів, людей суворих, але добрих душею, серед яких він виріс, котрі допомогли йому сформуватися як письменнику. Володимир Дрозд і сам це не раз підкреслював. У багатьох творах він згадує своє повоєнне дитинство, мальовниче село Петрушин. Такі оповідання, як «Солодке літо», «Бабай», «Злодій», «Колесо», тісно пов’язані з рідним краєм.
Слід сказати, що він надто молодим прийшов у велику літературу. Його перша прозова книга «Люблю сині зорі» побачила світ у 1962-му, коли письменникові виповнилося лише двадцять три роки. Тоді ж його було прийнято до спілчанських лав.
Коли б мене хто спитав, який твір цього письменника я найбільше ціную, то однозначно б назвав оповідання «Злодій». Воно мені імпонує як тематично, так і світоглядно. Тут В. Дрозд чи не один із перших (а написане воно на початку творчої діяльності ще 1963 року) відмовився лакувати дійсність, а змалював життя реально таким, яким воно було в повоєнні роки. То були неймовірно тяжкі часи: напівголодні, мов запряжені в ярма, працювали наші батьки на колгоспному полі за порожній трудодень. Але більшість із них не втратила людських чеснот. Вони мали незбориму силу духу та віру у краще життя. І чи не завдяки їм наш народ видерся з тої страшної біди. Саме таким «донкіхотом» в оповіданні «Злодій» є головний герой Григорій Лобода – безвідмовний трудівник, безкорисливий, морально чистий, котрий, живучи у страшенних злиднях, не здатний навіть кілограм зерна вкрасти у колгоспній коморі.
Проте це оповідання довго блукало по редакціях столичних журналів, але ніхто з редакторів не зважувався його надрукувати, бо видавалося воно для них надто похмурим. Та головна причина полягала в тому, що там була правда. А побачило світ оповідання тільки через двадцять п’ять років, як і ряд інших творів, котрі були написані раннім Дроздом.
Про той час і тоталітарний прес письменник згадав у статті «Моя номенклатура», що була надрукована в журналі «Київ» № 7-8 за 1999 рік: «…Згадаю, як розпинали мене за того ж «Білого коня Шептала», щасливим випадком надрукованого у львівському часописі «Жовтень», у цьому ж таки кабінеті, – стає і гидко, і страшно. Або безкінечну низку принижень навколо «Вовкулаки», «Катастрофи», «Ирію», «Спектаклю», та хіба тільки навколо них… Або згадаєш редактора, цензора у самім собі, навіть коли ти за своїм письмовим столом і пишеш для вічності, до шухляди, а не для заробітку… Або згадаєш про принизливу штовханину письменників у цих же кабінетах навколо нагород, видань, звань, закордонних поїздок. І як, не побачивши себе у тих чи інших списках, навіть – у списку померлих, був такий трагікомічний випадок, письменники бігли зі скаргами, через дорогу до «рідного ЦК»… Ні, не хочу я повертатися у минуле попри усю незатишність існування у часі теперішньому».
Хочу сказати, що вся творчість В. Дрозда мені дуже близька. Ми майже однолітки, й наше повоєнне дитинство, як і більшості дітей того покоління, багато в чому було схожим. Постійні нестатки, коли шматок хліба — найбільша радість, тяжка праця нарівні з дорослими й жорстока несправедливість – усе те боляче закарбувалося в дитячій душі на все життя. А до того ж іще й сирітство – лише вісім років було Володі, коли не стало його матері. І те, безперечно, так чи інакше відбилося на творчості письменника. Якось він сказав: «Дитинство моє, якби йшлося про фільм, можна знімати лише на чорно-білу плівку».
Володимир Дрозд був людиною інтелігентною, незлобливою, з почуттям гумору. Любив покепкувати, але так, щоби не образити товариша. Мав веселу вдачу, зберіг дитинне сприйняття світу. А ще — умів помітити у початкуючого автора літературний хист і підтримати його. Особливо тепле у нього було ставлення до своїх земляків-літераторів: кожному прагнув чимось допомогти. Цю підтримку і я відчував..
Доля звела мене з Володимиром десь у сімдесяті роки минулого століття, коли він уже видав кілька книжок і був відомим письменником, а я тільки починав торувати шлях у літературу. Так сталося, що рукопис моєї першої книжки «Світло в долонях», який я подав до видавництва «Молодь», потрапив до його рук. У рецензії на мою книгу він зокрема писав: «Я не знаю, хто за фахом Михась Ткач, але його умінню висловлюватися «літературно» можуть позаздрити деякі професіонали. Він уміє грамотно і досить точно побудувати фразу, мова його творів справді українська, а не той суржик, яким рясніють рукописи початкуючих. Більше того, він досить майстерно надає тій мові поліського колориту, і я б сказав ще більше: у декількох своїх новелах – «Гаряче літо», «Дорога на село», «Хочеться грози» – автор підіймається на такий рівень літературної майстерності, що навіть дивуєшся, як це досі за них не вхопилися хоч би часописи». Висновок щодо мого рукопису був позитивний. Володимир Дрозд навіть назвав новели, які б він хотів бачити у майбутній книзі. Але шлях до видання був довгий – проминуло ще майже чотири роки, поки побачила світ моя перша збірка новел. Уже з іншою назвою – «Сонячний полудень». І твори до неї увійшли далеко не ті, що пропонував Дрозд. Та й ті, котрі увійшли до книги, змінилися після редакторського втручання так, що мені соромно було дарувати книгу друзям.
Вдячний я Володимирові Дрозду й за рекомендацію, яку він дав мені до вступу в НСПУ. А коли у лютому 1993 року світ побачило перше число журналу «Літературний Чернігів», то через кілька днів Володимир Григорович зателефонував мені, привітав із цією подією та запропонував провести презентацію часопису у Спілці письменників України. Він тоді обіймав посаду заступника голови Спілки. Пам’ятаю, до Києва, крім мене, приїхало кілька членів редколегії, голова обласного товариства «Просвіта», заступник голови обласної адміністрації з гуманітарних питань, а також поетеса Надія Галковська, авторка слів відомої в наш час пісні «Полковнику мій синьоокий», яка була надрукована в першому числі часопису. Головував на цьому заході сам Володимир Дрозд. Він позитивно відгукнувся про наш журнал та пообіцяв тоді надавати всіляку підтримку. Після чого неодноразово цікавився нашими проблемами. І хоча мені не доводилося часто зустрічатися з Володимиром, але коли бачилися в Києві чи Чернігові, то наші стосунки завжди були щирими, він тепло відгукувався про мою творчість.
Володимир Дрозд завжди серйозно ставився до літератури, розумів, що крім таланту письменникові треба мати і громадянську мужність перед нинішнім та майбутнім поколіннями. Що формальні новації в літературі, без наповнення тексту духовністю, без соціальних і суспільних проблем, мало значать. Справжня література там, де є тяжка праця душі, боротьба добра зі злом. Де є болючий пошук самого себе як особистості. Проте небагатьом удавалося триматися незалежно в ті тоталітарні часи, коли все зводилося до формальності й парадності та робилося (навіть спілчанськими вождями) так, щоби справжній літературний талант не розвивався і був геть знецінений. Не завжди вистачало громадянської мужності й Володимирові Дрозду. Та все ж він певною мірою зумів показати справжнє обличчя конформованого суспільства, розкрити його вади, передусім радянський кар’єризм. Сказати відверто те, що боліло багатьом чесним людям того часу.
Багато вдалося Володимиру Дрозду написати книг, багато створити цікавих образів, часом сатиричних, а то й трагічних, серед яких мало чистих позитивних героїв (боявся символів), але в більшості — то складні особистості: живі люди з притаманними їм пристрастями, добротою в душі чи лукавством, а то й із підступністю, злом. Такі, яких витворило радянське суспільство.
Та найбільшим і найвагомішим твором у його доробку є роман-епопея «Листя землі», де піднято епоху в сотні літ, де головним героєм є ціле покоління, з найтрагічнішими наслідками в нашій історії. У цій книзі — душа нашого стражденного народу, його безсмертний голос, серце поліської природи, яке так добре міг чути письменник.
В останні роки свого життя Володимир Дрозд написав роман «Злий дух. Із житієм. Пришестя», де багато автобіографічного. Він іще багато мав задумів. Мріяв створити книгу про талановитого майстра – свого прадіда Семирозума. На жаль, цю мрію здійснити не судилося.
Володимир Дрозд у своїх книгах створив цілий художній світ людського буття. Він увійшов у літературу як реаліст і новатор. І твори його житимуть довго, бо в них присутня правда.