Нове на сайті
Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Біографії / Інтерв’ю журналу “Фокус”. Як Емма Андієвська змогла те, що ніхто не зміг

Інтерв’ю журналу “Фокус”. Як Емма Андієвська змогла те, що ніхто не зміг

Лауреатом Шевченківської премії у 2018 році стала 86-річна поетеса і художниця Емма Андієвська. Навесні 2016 року вона розповіла Фокусу, як російськомовна дівчинка з міста Сталіно стала патріотом України, а також про Христа, Крішни і вареники, які самі стрибають до рота.

За мотивами біографії Емми Андієвської можна написати сотню романів і зняти десяток блокбастерів. Вона народилася в Сталіно (нинішній Донецьк). Жила в Києві. У 1943-му бігла з матір’ю і братом в Німеччину. Після війни працювала на Радіо «Свобода» в Мюнхені. У 1957-му перебралася в Нью-Йорк, через десятиліття повернулася в Мюнхен. Автор кількох романів, десятків поетичних збірок і тисяч картин. Її життєве кредо – «Україна, культура, робота». Втім, насправді все зводиться до роботи, якої немає кінця.

Андієвська не любить, коли про неї говорять як про представника діаспори. «Я ніколи не була діаспорою – я була українкою за межами України. І я все можу».

Фребелички з Ленінграда

Як ви почали писати українською мовою?

  • Я росла в російському середовищі. Вважайте, до шести років ні слова українською не знала. Потім я весь час вмирала від різних хвороб, які проявлялися в найстрашніших формах. Бідна моя мама, як то кажуть, «випила і закусила» зі мною. Лікар сказав, що нічого доброго не буде, якщо ми не змінимо клімат. Я не переносила донбаську воду.

Ви жили в Сталіно?

  • Так. В ті часи переїхати було неймовірно важко. Приблизно як полетіти на Місяць. Але для мами, яка любить свою дитину, немає нічого неможливого. Зрештою мама домоглася, щоб батько, хімік-винахідник, знайшов роботу біля Вишгорода під Києвом. Тоді там говорили бездоганною українською мовою. До цього мама зі мною ніколи ні слова українською не говорила. Тільки російською. І виписувала фребеличок (вихователька дітей дошкільного віку за методом німецького педагога Фребеля. – Фокус) з Ленінграда, так, щоб у мене був відповідний акцент і таке інше. Притому, що моя мама – це п’ять поколінь дуже багатих запорізьких козаків. А, бачите, виховувала мене «на російський манер», щоб я була «повноцінною». Тільки коли ми опинилися за кордоном, на Заході, я вперше почула, як мама каже чудовою українською мовою.

У Вишгороді ви теж почали розмовляти українською?

  • Тут я вперше почула українську мову. У мене завжди був хороший слух, і, звичайно, я скоро продемонструвала мамі, як розмовляю українською мовою. Мама в крик: «Дитина мужланиться, зась, на коліна!» Я подружилася в Вишгороді з 16-річними дівчатками. Вони зі мною, ще навіть не шестирічною дитиною, так чемно розмовляли. Я взагалі була дуже опікуваною дитиною, виплеканою. Навколо мене всі скакали, адже я вмирала весь час. Мене страшно любили і мої няні, і мама. Але таке шанобливе ставлення до себе я відчула вперше в житті. Крім того, навколо усі говорили «рівність, братерство», а ці чудові дівчинки в вишитих сорочках, красуні, чомусь виявилися «фе». І я як нормальна дитина вирішила, що буду на стороні скривджених, тих, хто «фе».

Як це проявлялося?

  • Через півтора місяці я стала розмовляти тільки українською. Мало того – записалася в українську школу. Мені ще семи не було, а тоді з восьми років ходили в школу. Що я сказала вчительці, не питайте, не знаю, але щось сказала. Коли записалася, мама ледь не померла. А потім, видно, подумала: нехай дочка походить в цю «готтентотську» українську школу, а в Києві переведемо її в російську. У той час мама будувала на околиці Києва будинок. Але коли ми переїхали, я сказала, що в російську школу не піду. Я дуже рідко говорила «ні». Але якщо сказала, мене можна було бити, різати – все одно стояла на своєму. І мама, моя золота мама, залишила мрію зробити мене щасливою. Після цього за все життя я жодного рядка іншою мовою не написала, крім української. Говорили: «така дівчинка і… українська мова». Аж ось що, думала, я вам покажу, буду одна на всьому світі українка. Але в дев’ять років прочитала всю світову літературу в російських перекладах.

У вас вдома була велика бібліотека?

  • «Історія всесвітньої літератури» російською мовою, енциклопедія, а ще у нас були грамофонні голки. У ті часи – страшний дефіцит. За чотири голки я могла отримати будь-яку книгу. Старші хлопці в Києві діставали мені з-під землі будь-яку книгу, яку просила. Це єдина моя за все життя така комерція. А, загалом, я, на жаль, людина не практична.

«Сімнадцять тисяч картин намалювала»

Ви довго жили в Києві?

  • До 1943 року. Поки радянські війська не підійшли до міста. А до цього співробітники НКВД знищили мого батька. Він був непридатний до війни, тому що у нього після тифу тріскалися вени. Так вони його застрелили. Мама вирішила все з від’їздом в останню секунду. Вона розуміла, що раз батька вбили, вся сім’я підлягала ліквідації. Мама нічого не боялася, але не хотіла, щоб нас убили – мене і мого молодшого брата.

Як звали маму?

  • Емілія. Це православне ім’я. І мене фактично теж хрестили Емілією. Я була мала, як миша, і бабки сказали, що якщо назвати ім’ям матері, то дитина виживе. Так і назвали. Але не могло бути дві Емілії. Значить, Еммочка. І я страшно сердилася. Думаю, Господи, чому мене не назвали Настею, Христиною або там ще холерою якоюсь, а то Еммочка.

І ви в кінці війни з Києва поїхали на Захід?

  • Поїхали – це так звучить. Взагалі дивуюся, чому нас не вбили … Їхали в останню секунду. Коли вже в чотирьох кілометрах стояли російські «Ванечки», мама вирішила: треба щось робити. Пішла шукати десь дядю Петю. Це вже в Проскурові було, і там все горіло. Мама найняла підводу. До вокзалу кілька кілометрів, мені років дванадцять, брат на сім років молодше. А дядько Петя п’яний! Мама наказала, щоб його полили водою. Кілька відер вилили, він прийшов до тями, сів … І уявіть собі. Відступають німецькі війська. Німці йдуть, ні на що не звертають уваги, гармати поруч їдуть. А дядькові Петі море по коліно. У нього там якісь п’яні бачення, він як пришпорив коней – і летить крізь стрій солдатів, які відступають. Ви собі уявляєте? І ніхто нас не застрелив. Так доїхали до поїзда.

Ви відразу поїхали в Мюнхен?

  • Ні, ми жили в Берліні. Я свідок останніх днів Берліна, тому що ми не встигли виїхати. Жили в напівзруйнованому величезному приміщенні в двох уцілілих кімнатах. Як жили, не знаю, але жили. І ось якось мама зайшла, коли я милася, і каже: а це що в тебе за страусине яйце на хребті? Кажу, нічого. Мама мене за руку і повела в лікарню. Мені було років шістнадцять. Мене «просвітили», і лікар каже: як ви взагалі прийшли? Страусине яйце у мене на спині – це була гниль на два хребця. Мене відразу розрізали і на три роки в гіпс.

“Шість років билася як риба об лід, щоб передати “Арсеналу” велику картину. Але, слава Богу, що передала в Самбір”

Так ви в лікарні пролежали ці три роки?

  • А як же. Всі функції горизонтально, ви собі уявляєте? І головне, це ж біль яка. А тим часом виявилося, що я не можу знеболююче приймати. Організм не витримує.

Як же ви вчилися?

  • Завжди екстерном. У першому класі провчилася десь тиждень, потім захворіла. А коли поправилася, мені принесли підручники за весь час, що пропустила. У мене фотографічна пам’ять. Ніколи не було проблем щось вивчити. Німецьку мову за півтора місяці здолала.

Коли ви почали писати?

  • Перший вірш склала російською, ще не вміючи писати, в чотири роки. Але загальна зневага до української зробила мене українкою. Хоча я могла б писати чотирма мовами, якби захотіла.

Ви почали писати вірші українською ще в Києві?

  • Так, і нікому їх не показувала. Мені не треба було нічого собі доводити. Ніколи не було комплексу неповноцінності. Навпаки, як пізніше охарактеризував мій вітчим, завжди мала комплекс «Богатирський».

Ви самі видавали свої книги?

  • А хто б мені їх видав – Пушкін? Це у нас звикли, що хтось видає. На Заході, якщо ти зміг щось кон’юнктурне зробити, тебе видадуть. Це не означає, що ти кращий.

Коли ви почали займатися живописом?

  • Мені в шість років принесли три зошити, щоб я ілюструвала Боккаччо. Ну я ілюструвала. Видно, реалізм мені був нецікавий. Я візіонер з самого початку. Сімнадцять тисяч картин намалювала! Шість років билася як риба об лід, щоб передати «Арсеналу» велику картину. Але, слава Богу, що передала в Самбір. Там сорок шість картин, і одна з них складається з шести сегментів. Кожен сегмент – метр шістдесят на метр шістнадцять. На всю стіну. У Донецьку більше ста картин! Я передавала Галині Чумак (директор Донецького обласного художнього музею. – Фокус). Вона дивовижна особистість, надзвичайно позитивна людина.

Що, по-вашому, відбувається зараз у Східній Україні?

  • Всі знають, що відбувається. Імперія хоче знищити українців нанівець. Це, знаєте, секрет Полішинеля.

“Я божевільна”

Ви згодні з тим, що вас називають сюрреалістом?

  • Як би не називали, це не моя справа.

Чого більше в ваших роботах – свідомості або підсвідомості?

  • Моя підсвідомість працює на мене. Всі чекають, поки вареники самі стрибатимуть до рота. А не треба чекати. Треба все робити, щоб вони стрибали.

Як це?

  • Я сплю дві години на добу, а решту – праця. Робота-робота-робота. І все. Але все на вітер, ніякої чорт мене не купує. Тому що не так, як у всіх. Ну і слава Богу, що не так, як у всіх.

Чи не купують тому, що ваші роботи настільки незвичайні?

  • Вони просто інші. Людям зараз розповідають: це геніальне, це треба купувати, а це мазати і хрестити. Дуже мало людей, які, побачивши, скажуть – це так, сьогодення. Мені все одно, як мене оцінюють, – геніальна або бездарна. Я повинна робити для України щось справжнє.

Ви малюєте розп’яття так, як до вас ніхто не малював. Що для вас Христос?

  • Христос – безневинна жертва. Невинного розіп’яли, і ця тема мені дуже близька. Не можу терпіти несправедливості. Незалежно від того, чого мені це буде коштувати.

Що значить для вас релігія?

  • Згадайте Бхагавадгіту. Все одно, як ти йдеш до Бога. Скільки розумів, стільки доріг, і кожна людина має свій шлях. Якою дорогою ти йдеш – все одно, головне, щоб ти йшов по-справжньому. Краще Крішни я сказати не зможу.

Від ваших робіт йде сильна енергетика і позитив.

  • А дуже просто. Не треба засмічувати своє нутро кон’юнктурою. Я роблю тільки те, що важливо для мене. За це доводиться гірко розплачуватися. Але я роблю це свідомо.

Хто були ваші вчителі?

  • У мене ніколи вчителів не було. Вчила тільки я. До мене приходили, і я іншим як могла допомагала, але вчителів не було.

Яке це було – відчувати в собі такі таланти?

  • Дуже просто, я могла те, що ніхто не міг. Для мене це було абсолютно нормально. Так само, як весь час помирати від хвороб. Ніхто не вмирав, а я вмирала. Знаєте, близько двадцяти років тому одна моя знайома відвідала Єгипет і привезла звідти паратиф. Ніхто з її оточення не захворів, а я вже в зрілому віці мало не померла від цього. Тому що діагноз поставили неправильний і лікували не так, як потрібно. Залікували до того, що я ходити вже не могла.

Плата за талант?

  • Цього я не знаю. Я б побажала всім творчим людям трошки менше про себе думати. Вони такі зарозумілі.

Зараз ваше життя – це тільки творчість?

  • У мене все життя було тільки творчість. З самого народження. Я вибрала це. Знаєте, жінка може бути талановитішою, ніж чоловік, але вона вічно запльована. І для того щоб чогось досягти, їй в сто разів більше потрібно працювати.

Ви прекрасні, пані Емма.

  • Ні, я божевільна.

Оригінал статті – за посиланням

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *