Нове на сайті
Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Біографії / ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ. © Тетяна Чорновіл

ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ. © Тетяна Чорновіл

(13.11.1838, Стеблів – 2.04.1918, Київ )

13 листопада 1838 року у сім’ї парафіяльного священника стеблівської містечкової Преображенської церкви Семена Степановича Левицького і його дружини Ганни Лук’янівни Трезвінської народився син Іван.

В дитинстві значний вплив на Івана справила його нянька, баба Мотря. Його батьки жили спершу у тісному приміщенні, і діти спали на кухні, разом з нянькою. Та знала безліч пісень і казок, водила малого з собою по весіллях і хрестинах. Згадана нянька приходилась моєму дідові родичкою. Правда, не можу сказати достовірно, скільки префіксів «пра» потрібно додати, щоб визначити мій родинний зв’язок з нею.Та в дитинстві не раз чула розповіді про няньку Левицького, мою пращурку.

Батько письменника у 40-х рр. відкрив на власні кошти українську школу для дітей стеблівських кріпаків. Разом з сільськими хлопчаками осягали ази грамоти й Іван та його брат.

Але школу закрив місцевий поміщик. У 1845 році, після закриття батьківської школи, малого Івана Левицького відвезли в Богуслав до дядька Євтропа Трезвінського. Той повинен був протягом двох років готувати свого небожа до вступу в духовне училище. На дев’ятому році життя Івана віддали до бурси: батько хотів, щоб його син став священником. Протягом шести років навчався там майбутній письменник. 1852 року Нечуй-Левицький закінчив Богуславське духовне училище, а наступного року переїхав у Київ, де поступив навчатися в семінарію.
Левицького ніколи не вабила духовна кар’єра, він прагнув віддати свої сили на користь народу. Закінчивши 1865 року академію у званні магістра богослов’я, Іван Семенович рішуче відмовився від попівської ряси і присвятив себе благородній педагогічній і літературній діяльності.

Протягом 1865-1866 рр. він викладав російську словесність у Полтавській семінарії. Там же написав перші свої твори — повість «Дві московки» й оповідання «Рибалка Панаса Круть», які були надруковані 1868 року у львівському часописі «Правда». Левицький писав свої гостросоціальні твори у надто тяжкій для української літератури час, а тому змушений був ховатися під псевдонімом, за який обрав прізвище козацького полковника, героя “Думи про Нечуя”, яку дуже любив.

Службові обставини і матеріальна скрута примусили письменника вже через рік залишити Полтаву і виїхати до Польщі. З 1866 року Левицький — учитель Каліської жіночої гімназії в Польщі. А згодом його направили в Седлець, що на Підляссі. Тут він шість років працював у світській гімназії.

Після шестирічного перебування в Польщі Іван Семенович почав клопотатись, щоб його перевели вчителювати в Одесу або в Кишинів. 24 серпня 1873 р. прохання письменника задовольнили: його призначили викладачем російської мови першої Кишинівської чоловічої гімназії. Під час вчителювання в Кишиневі вийшли у світ його найкращі повісті «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім’я» (1879), «Бурлачка» (1880).

Виснажлива вчительська й творча праця, постійне переслідування з боку агентів Бессарабського губернського жандармського управління, сімейна невлаштованість — усе це швидко підірвало здоров’я Івана Семеновича. З цієї причини він змушений був піти у відставку.
Невдовзі письменник переїхав до Києва, де оселився на вулиці Пушкінській, у будинку №19. Тривалий час він жив, отримуючи невелику пенсію, якої ледве вистачало на харчі та плату за квартиру. До того ж ще й хвороба часто приковувала самотню людину до ліжка. Незважаючи на несприятливі умови для літературної праці, Іван Семенович за два роки написав нарис «В Карпатах», оповідання «Невинна», «Два приятелі» та інші твори.

…2 квітня 1918 року у притулку для старих одинарів перестало битися щире серце Нечуя-Левицького. Його поховали 4 квітня на Байковому кладовищі.
Любов`ю до літератури І. С. Нечуй-Левицький завдячує батьку – той не любив хазяйнувати, а був затятим книголюбом-читальником. Семен Левицький був прогресивним священником, читав проповіді українською мовою, збирав народні пісня та обряди. Мав удома багато праць з історії України, зокрема, рукописних. Через батька Іван познайомився зокрема із творістю Шевченка.

Коли малий Іван вчився ще в першому класі семінарії, під час контрактового ярмарку в Києві він побачив на вітрині французькі книжки. Першу з них (“Кривий біс” Лесажа) прочитав зі словником, а надалі всі гроші, що давав батько на гостинці, витрачав на книжки, написані французькою мовою. Так в бібліотеці майбутнього письменника з`явилися “Дон-Кіхот”, твори Шатобріана та Е.Сю. Особливо гордився Іван ілюстрованою “Божественною комедією” Данте.

І. С. Нечуй-Левицький часто згадував, за яких умов він вирішив стати українським письменником. Професори Київської духовної академії, де він учився, не визнавали української мови й літератури. Один з них навіть висловився на лекції:

— В інтересах держави добре було б спалити українську літературу.

Це й підштовхнуло Івана Семеновича взятися за перо. Писав таємно від своїх товаришів студентів, з якими жив на одній квартирі. Навіть батькам не признавався, що став літератором.

Після виходу в світ оповідань “Не можна бабі Парасці вдержатися на селі” та “Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти” до письменника приходила одна баба з Стеблева позиватися.

— Нащо, паничу, ви мене в книжці описали? Тепер мені проходу на вулиці не дають. На що письменник зазначив, що ця лайка незнайомої селянки є найвищим визнанням його твору!

У будь-якому товаристві письменник поводився завжди невимушене, привітно, з легкою добродушною іронією.

Якось, гостюючи влітку у свого брата в Стеблеві, він поїхав з одним батюшкою на його підводі на іменини. В гостях батюшка оповідав якусь неймовірну історію і викликав у всіх недовір`я; тоді оповідач почав звертатися за підтвердженням до Івана Семеновича. І той щоразу ствердно хитав головою. Коли ж батюшка закінчив, Нечуй мовив до гурту;

— А тепер дозвольте розповісти вам про двох кумів, які поїхали в гості разом на конях одного з них. І той кум, що мав коні, почав плести таку нісенітницю, що ніхто й віри не йняв. Тоді брехунець сказав кумові:

— Правда ж, куме, так було, правда?

— Правда, кумцю, правда, – відповів той, бо побоювався, що назад пішки піде.

— А ви, Іване Семеновичу, на чиїх же конях приїхали? – спитав хтось.

— Та на кумових же! – під загальний регіт показав Левицький на батюшку.

Іван Нечуй-Левицький все доросле життя прожив у Києві на вулиці Ярославів Вал. Його квартира була тісною, і вся була заставлена книгами. Письменник дивом пересувався між двома кімнатами у “проходах” між книжковими полицями і просто стопками книг.

На старість Нечуй-Левицький став педантом-відлюдником. Один поет запрошував його на зустріч Нового року. На що той відповів, що, по-перше, завжди лягає рано спати, по-друге, ні з яким Новим роком не знайомий, а тому зустрічати його не збирається.

У звичках Івана Семеновича було чимало такого, що викликало подив. Скажімо, сусіди могли по ньому перевіряти годинник: щодня за будь-якої погоди рівно о третій він виходив із своєї квартири, йшов на Фундуклеївську вулицю (нинішня вулиця Богдана Хмельницького), поволі піднімався до Театрального майдану, потім повертав праворуч на Володимирську вулицю, доходив до “підйомника”, далі йшов на Володимирську гірку. Там сидів, милувався Дніпром, думав свої думи аж до шостої години, а тоді спускався вниз на Хрещатик і повертався додому. Вечеряв і, хоч би там що, рівно о дев`ятій лягав спати.

1904 року на ювілеї Нечуя-Левицького, саме тоді, коли виголошувалась доповідь про життя і творчість письменника, ювіляр підвівся з почесного місця в президії й рушив до виходу, його хотіли спинити, але він заявив:

— Уже скоро дев`ята година, – і таки пішов.

В 1917 році, в час політичних перипетій і безперевної війни літнього Нечуя-Левицького увечері на вулиці перестріли грабіжники.

— Ану, давай гроші!

— Їй-богу, нема ні копійки!

— Ти відомий письменник, у тебе грошей повні кишені!

Грабіжники обшукали старого, але нічого, крім порожнього гаманця, не знайшли. Потім переглянулися і віддали Нечую гроші, які мали з собою.

За півстоліття творчої діяльності І. Нечуй-Левицький написав понад п`ятдесят високохудожніх романів, повістей, оповідань, п`єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно-критичних статей. Його повісті «Причепа», «Гориславська ніч», «Дві московки», «Хмари», як згадував І. Франко, «читала вся Мала Русь з великою вподобою». А повісті «Кайдашева сім`я» та «Микола Джеря» й нині залишаються серед найкращих творінь української літератури.

Померти класику української літератури прийшлося в злиднях, у притулку для похилих самітників.

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *