Нове на сайті
Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Біографії / Панас Якович Мирний (Рудченко)

Панас Якович Мирний (Рудченко)

Панас Якович Рудченко (псевдонім — Панас Мирний) народився 13 травня 1849 р. в місті Миргороді, що на Полтавщині, у родині дрібного чиновника.

Батьки письменника жили в злагоді та взаємній пошані. У сім’ї дотримувалися патріархальних звичаїв, вели натуральне господарство. Батько,Яків Григорович, спочатку служив на посаді канцеляриста, а потім став бухгалтером повітового казначейства, дуже любив свою роботу, добре її знав. З дітьми (а їх у родині було п’ятеро: четверо синів і одна дочка) тримався на відстані. Цікаво, що найбільшою погрозою для них було «розкажу батькові». А все ж у зрілому віці всі сини поважали батька за його любов до роботи й однакове ставлення до всіх.

панас мирнийМати, Тетяна Яківна, була близькою до дітей, вела домашнє господарство, захоплювалася кулінарією й народною медициною (за допомогою до неї люди зверталися навіть із навколишніх міст і сіл). З дітьми вона спілкувалася тільки українською мовою; з імітацією голосу дійових осіб уміла розповідати бувальщини й історичні оповідки.

Чарівний світ казок і легенд, народних пісень полонив Панаса змалку, у світ народної творчості хлопчика ввела добра й мудра нянька Оришка, яка стала прообразом Чіпчиної баби в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». До речі, цей твір Панас Рудченко написав за участю старшого брата Івана, до якого найбільше тягнувся в дитинстві. Вони не були схожими один на одного: Іван — світло’русий, із сірими очима, а Панас — темно’русий, з карими очима. Обидва росли високими, тільки Іван кремезним, а Панас — худорлявим. Відрізнялися й характерами: старший брат настирливий, рішучий, голосний, а молодший — тихий і мрійливий.

З Миргорода родина переїхала до Гадяча, де батько одержав посаду скарбничого. У місцевому повітовому училищі брати й здобули середню освіту. Панасові дуже подобалася наука, за успіхи в навчанні він щороку одержував похвальні листи, мріяв про гімназію й університет. Однак далі вчитися брати Рудченки не змогли через скромні сімейні статки. І все ж завдяки винятковій працьовитості й старанності досягли згодом високих посад і чинів.

З чотирнадцяти років Панас Рудченко служив у канцеляріях Гадяча, Прилук, Миргорода, а в 1871 р. домігся призначення в губернський центр Полтаву, де й прожив до кінця своїх днів. Поступово Панас піднімається кар’єрними щаблями, стає провідним співробітником Полтавської губернської казенної палати. А брат Іван дослужився до посади члена колегії Міністерства фінансів. Про свій авторитет на службі Панас так писав братові: «На мене зазіхають і як на секретаря, але якщо не наважуються поки що зробити, то, по-перше, тому, що я людина справи, а не послуг, які, власне, і входять у коло обов’язків секретаря, а по’друге, вирвавши мене з рахункового відділу, тим самим бояться послабити значення його. Він до сих пір уважається першим і взагалі має найбільш схвальну думку. Чому? Усі знають, і начальство знає, як тільки трапиться якенебудь ускладнення — спрямовують за порадою до мене. Що я скажу — тому й бути».

Панас Мирний був дуже старанним у праці, дбайливо до неї ставився. Він знайшов у службі таке місце, яке забезпечувало матеріальний добробут, але дало змогу бути чесним, не робити людям зла.

Проте чиновницька кар’єра зовсім не захоплювала Рудченка. «Задумався я над життям свого братачиновника, — писав він ще замолоду в щоденнику. — Непривітне те сидіння з дня в день над столом, те брязкання на “щотах”, те поставлення всяких “сведєній” і відомостей само тобі уїдається в серце, а коли ж нема хіті того робить, коли робиш ради шматка хліба, — о, яке невеселе і тяжке таке життя! Часом і начальник знічев’я налає тебе — то треба мовчать, коли хоч м’який шматок хліба їсти… Серце моє наливалося огнему грудях ходили прибої гніву… О, чим я тобі відомщу, ти, кляте життя — невільне, підданське!»

Вихід із тяжкої духовної кризи підказав І. Нечуй-Левиць- кий, який саме з’явився на літературній арені зі своїми першими творами. І ось молодий бухгалтер Полтавського скарбництва також вирішив писати, щоб сказати правду про свій прекрасний і нещасний народ, щоб виставити напоказ усьому світу «охранительні начала» самодержавства, людей жорстоких і неситих.

У серпні 1872 р. у львівському (тоді закордонному) журналі «Правда» дебютує віршем «Україна» новий автор — Панас Мирний. Нагадаймо, що на підросійській Україні царськими указами тоді було заборонено друкувати твори українською мовою. У листопаді й грудні в «Правді» з’являється перший прозовий твір цього автора — оповідання «Лихий попутав». Через два роки читач ознайомився з нарисом «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» та повістю «П’яниця». Ці твори од’ разу привернули увагу критики, яка побачила в них «свіжий і сильний талант». Підбадьорений успіхом, молодий письменник розпочав роботу над повістю «Чіпка», що невдовзі переросла в перший соціально’психологічний роман’епопею з народного життя «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

Чернетку нової повісті Панас Мирний надіслав на рецензію братові, який, окрім служби, також серйозно займався фольклористикою й літературною критикою, був відомий під псевдонімом Іван Білик. Той схвалив загальний задум твору («Ти, довготелеса гітаро, серйозно талановито бренчиш — і мотиви, найбільш суттєві, схоплюєш точно», — писав він у листі), але висловив деякі суттєві зауваження ідейного характеру й запропонував разом перетворити повість на панорамний роман. Спільний задум увінчався блискучим успіхом.

Панас Якович працював чиновником 57 років, дослужившись до чину цивільного генерала — дійсного статського радника. Становище зразкового урядовця було несумісним із захопленням українською літературою, яку царський уряд саме в той час прагнув знищити. Україномовна літературна творчість розглядалася як щось, з погляду імперських властей, ганебне. Ось чому брати Рудченки творять під псев’ донімами й ретельно приховують свої справжні імена. Біографи Панаса Мирного знають лише один епізод, коли письменник відступив від своїх правил.

Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», написаний у двадцятишестирічному віці, увів Панаса Мирного в коло класиків української літератури. Згодом митець почав писати не менш грандіозний твір — роман «Повія», але з кожним роком усе важче й важче було знаходити час для улюбленої творчої праці: казенні обов’язки забирали всі сили й час. Тож для письменства залишалася третя зміна — ніч, адже в другу зміну (вечір після роботи) він, як старанний чиновник, сидів над узятими з роботи паперами.

З такою завантаженістю на службі й заняттями літературою можна було на все життя залишитися самотнім. Проте в сорокарічному віці Панас Рудченко зустрівся з Олександрою Михайлівною Шейдеман, яка походила з роду німецьких дворян. Вона мала вищу музичну освіту (закінчила Харківську консерваторію), володіла кількома іноземними мовами, була начитана. У 1889 р. закохані побралися, але подружнє життя виявилося нелегким. Олександра часто хворіла. У родині народилося троє синів. Для літературної творчості залишалося дуже мало часу. Починаючи з 1890′х років Панас Мирний пише все менше і рідко друкує свої твори.

Останні роки письменника затьмарені багатьма трагічними подіями: із життя на початку ХХ ст. пішов брат Іван, а згодом і мати, на війні загинув старший син Віктор, відійшли у вічність найближчі друзі й літературні побратими — М. Старицький, Б. Грінченко, І. Карпенко-Карий, М. Коцюбинський, Леся Українка.

Помер Панас Мирний 28 січня 1920 р. через хворобу (інсульт). В особовій справі Панаса Рудченка вперше за 57 років бездоганної роботи з’явився запис, у якому йшлося про виключення його з числа службовців у зв’язку зі смертю. Труну під червоною китайкою за стародавнім звичаєм везли на санях двома парами волів. Тисячі полтавців прощалися з корифеєм української прози, який залишив нащадкам чисте зерно правди про свій народ і свою епоху.

Творчий доробок 

Панас Мирний створив два великі романи — «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» і «Повія», три повісті — «П’яниця», «Лихі люди», «Лихо давнє й сьогочасне», увійшовши в літературу як основоположник українського соціально’психологічного роману й повісті. А ще в доробку письменника — вірші, п’ять п’єс (найвідоміша — «Лимерівна»), оповідання («Морозенко», «Лихий попутав»), переклади В. Шекспіра, публіцистика. Більшість творів написано в 1870–1880′х роках.

Панас Мирний виявив потужний талант письменника’реаліста, майстра психологічного аналізу, він тонко простежив умови й чинники формування людини як особистості. Його героями стають різні соціальні типи: селяни, поміщики, міщани й інтелігенція.

Своєрідним продовженням традиції Г. Квітки-Основ’яненка й Т. Шевченка є сюжет оповідання «Лихийпопутав» (1872) — про поламану долю бідної дівчини — селянки’сироти Варки Луценкової, яка пішла в найми до міста, народила там байстря, утопила його, після чого життя остаточно покотилося по траєкторії горя: тюрма — каяття — знову найми. Типовий для попередників композиційний прийом — розповідь від першої особи — Панас Мирний використав, щоб глибше розкрити внутрішній світ героїні.

Появу нової в українській прозі теми засвідчили перші повісті письменника — «П’яниця» (1874) та «Лихі люди» (1875).

В обох творах Панас Мирний змалював «зайвих людей», відторгнутих суспільством. При цьому він удався до різкої поляризації героїв. Опозиційні пари персонажів — майже неодмінна прикмета прози письменника. Сюжет «П’яниці» розгортається як історія двох братів Ливадних, Петра й Івана, які вийшли із селянського середовища. Однак перший усе вище піднімається щаблями кар’єри, не зупиняючись ні перед чим. Другий — дрібний чиновник, світла душа, талановитий скрипаль — не знаходить себе в складних обставинах. Зазнаючи моральних мук від деспотичного начальства, утративши кохану, Іван занепадає духом, спивається й помирає в шпиталі. Він — «зайва людина». Письменник зобразив «маленьку людину» в пореформеному суспільстві, яка зуміла зберегти почуття людської гідності, незважаючи на жорстокі удари життя. Іван Франко зазначав, що з повістю «П’яниця» в українську літературу ввійшов «свіжий і сильний талант».

Коментуючи печальну історію Івана Ливадного, Панас Мирний писав: «П’яниця рветься до чогось вищого, кращого і якщо гине, то тільки в силу дурних умов життя». Цей автокоментар багато чого пояснює в прозі Панаса Мирного: як художника’реаліста його цікавила фатальна сила обставин, що тиснуть на людину, визначаючи її долю. А це один із провідних принципів реалізму, який у творчості письменника — наскрізний. Письменник зображує людину як жертву негуманних і страшних умов.

Тип, започаткований в образі Івана Ливадного, розгорнувся в образі Петра Телепня з повісті «Лихі люди». Незмінною залишалася розстановка персонажів за принципом опозиційних пар. У «Лихих людях» таких пар аж дві: з одного боку — Телепень і Жук, з іншого — Попенко й Шестірний — четверо гімназистів, які приходять до полярних життєвих результатів. Розподіл світла і тіней — різко контрастний. Тріумфують пронирливі й вислужливі (Попенко стає тюремним батюшкою, Шестірний — заступником прокурора). Тим часом літератор Петро Телепень, який бачив свою місію в тому, щоб «звертати людську увагу на страшні картини нужди та горя, будити жаль у серці», закінчує божевіллям і самогубством. І цей мотив неприкаяності добра — неможливість бути чесним і щасливим у жорстоких обставинах — у Мирного звучить постійно. У «Лихих людях» світло надії автор пов’язував із Тимофієм Жуком. Його монологи — це програма народництва 1870′х років: ідеал соціальної рівності; ідеалізація громади, народу, мужика, який має «добру душу та серце» і потребує просвіти; акцент на моральному максималізмі й саможертовності інтелігентів’народників, які несуть свічку в темряву…

Вершиною епічного мислення Панаса Мирного стали романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» і «Повія», у яких письменник художньо досліджує неординарну людину, докладно простежуючи її психічний стан за різних обставин. Про перший роман детальна розмова буде далі, а зараз зупинимося на «Повії» — широкому епічному полотні, якому Панас Мирний присвятив кілька десятиліть своєї творчості. Письменник так визначив художній задум роману: «Головна ідея моєї праці — виставити пролетарку й повію сьогочасну, її побут у селі (перша частина), у місті (друга частина), на слизькому шляху (третя частина), попідтинню (четверта)».

У романі розповідається про знівечену долю жінки, яку виштовхнуло пореформене суспільство, роздерте гострими соціальними контрастами. Сільська дівчина Христя Притиківна спочатку стає наймичкою, а потім — міською повією. Дівчина опускається на саме соціальне дно, а згодом, повернувшись у рідне село, вона замерзає під корчмою, яка колись була її батьківською хатою. Письменник виразно розкрив не лише трагедію сільської дівчини, а й її вину у своїй біді. Заражена сифілісом, безноса Христя не кинула страшного ремесла, а й далі пдовжувала розносити хворобу (соціальне дно, патологічна психіка, найтемніші фізіологічні сторони людської душі — ознаки натуралізму в романі «Повія»). У творі вирішується головна проблема всієї творчості Панаса Мирного — проблема «пропащої сили». Через кілька років після виходу перших частин «Повії» побачив світ роман Л. Толстого «Воскресіння». Це засвідчило актуальність теми й проблем, порушених Панасом Мирним, бо між цими двома романами можна провести паралелі як жанрового, так і проблемно’психологічного характеру.

Серед драматичних творів Панаса Мирного найвизначнішою є п’єса «Лимерівна» (1892). Вона витримала творчу конкуренцію з найкращими драмами того часу й надовго ввійшла до репертуару Театру корифеїв. Головну героїню блискуче зіграла Марія Заньковецька, яка називала цю роль найулюбленішою. Основний конфлікт драми розгортається навколо боротьби Наталки й Василя за своє кохання (дівчина змушена одружитися з багатим нелюбом Шкандибенком, який ще й «шкандибає на голову»), а ширше — за своє щастя й волю. Василь — сирота, наймит заможного козака — виявився міцнішим і стійкішим від спрямованого проти нього зла. Натомість Наталку злі сили не тільки доводять до божевільного стану, а й змушують покінчити життя самогубством. Такий розвиток подій виявляє деяку полегшеність, штучність у творенні образу Василя. Шекспірівської енергії для нього в письменника ніби не вистачило, адже герой виявився неспроможним боротися до кінця за Наталку. Наталка ж — справді шекспірівська Джульєтта, компроміс для якої — лише її смерть. Смерть головної героїні розставила все на свої місця: нещира й підступна подруга Маруся лементує, що пострижеться після цього в черниці, Лимериха зізнається, що це вона сама «пропила» свою дочку, а Василь збирається йти за Дніпро в гайдамаки, адже там «правда карає кривду».

Драмою «Лимерівна», романами «Повія» й «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панас Мирний виконав свою творчу програму — створив щось дуже суттєве в українській літературі, спонукав читача вжахнутися на вид кричущого суспільного зла, стати людянішим, милосерднішим. Центральним твором майстра дослідники вважають роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *