Нове на сайті
Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Зміст творів 7 клас / Гуси-лебеді летять. Стельмах Михайло (частина 1)

Гуси-лебеді летять. Стельмах Михайло (частина 1)

Моїм батькам — Ганнi Iванiвнi

й Панасу Дем’яновичу з любов’ю i зажурою

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

Прямо над нашою хатою пролiтають лебедi. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар i струшують на землю бентежнi звуки далеких дзвонiв. Дiд говорить, що так спiвають лебединi крила. Я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього спiву, i менi теж хочеться полетiти за лебедями, тому й пiдiймаю руки, наче крила. I радiсть, i смуток, i срiбний передзвiн огортають та й огортають мене своїм снуванням.

Я стаю нiби меншим, а навколо бiльшає, росте i мiниться увесь свiт: i загачене бiлими хмарами небо, i одноногi скрипучi журавлi, що нiкуди не полетять, i полатанi веселим зеленим мохом стрiхи, i блакитнава дiброва пiд селом, i чорнотiла, туманцем пiдволохачена земля, що пробилася з-пiд снiгу.

I цей увесь свiт трiпоче-мiниться в моїх очах i вiддаляє та й вiддаляє лебедiв. Але я не хочу, щоб вони одлiтали вiд нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом i знову пролетiли над нашою хатою. Аби я був чародiєм, то хiба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видiння казки, її нерозгаданi дороги, дрiмучi пралiси i тi гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять з бiди малого хлопця.

Казка вкладає в мої уста оте слово, до якого дослуховуються земля i вода, птиця в небi й саме небо…

А в цей час надi мною твориться диво: хтось невидимим смичком провiв по синьому пiднебессi, по бiлих хмарах, i вони забринiли, як скрипка. Я тягнусь догори i сам собi не вiрю: вiд зарiчки знову над нашою хатою пролiтають лебедi!

Чи вони послухались мого слова-обкружляли навколо села й повернулись до мене, чи це новий ключ?..

А віща скрипка i срiбний вiдгомiн бринять, єднаються над моїм дитинством, пiдiймають на крила мою душу i забирають її в нерозгадану далину. I хороше, i дивно, i радiсно стає менi, малому, в цiм свiтi…

“Так-так-так”, — притирається до моєї ноги стара, з перебитим крилом качка. Вона чогось непокоїться, викручує рухливу шию i то одним, то другим оком придивляється до неба i трiпоче єдиним крилом. Їй щось дуже важливе хочеться сказати менi, та вона бiльше не знає слiв i знову повторює: “Так-так-так”^

За високою стрункою дзвiницею, що теж поривається вгору, десь у бiлому пiдхмар’ї зникають лебедi, але дзвiн їхнiх крил ще озивається в менi, а може, то вже озиваються розбудженi дзвони на дзвiницi?

— От i принесли нам лебедi на крилах життя, — говорить до неба i землi мiй дiд Дем’ян; у його руцi весело поблискує струг, яким вiн донедавна вистругував шпицi.

— Життя? — дивуюсь я.

— Еге ж: i весну, i життя. Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати: скресне крига на рiках та озерах, розмерзнеться сiк у деревах, прокинеться грiм у хмарах, а сонце своїми ключами вiдiмкне землю.

— Діду, а якi у сонця ключi? — ще бiльше дивуюсь я, бо й не догадувався досi, що воно, наче людина, може мати ключi.

— Золотi, внучку, золотi.

— I як воно вiдмикає ними землю?

— А ось так: якоїсь доброї години гляне сонце iз свого вiконечка вниз, побачить, що там i земля, i люди, i худiбка, i птиця помарнiли i скучили за весною, та й спитає мiсяця-брата, чи не пора землю вiдiмкнути? Мiсяць кивне головою, а сонце посмiхнеться i на промiннi спустить у лiси, у луки, в поля i на воду ключi, а вони вже знають своє дiло!

Я уважно слухаю дiда i раптом страхаюсь:

— Діду, а сонце не може їх загубити, як наша мама?

— Що, що, надзигльований? — мов сiро-блакитнавi, побризканi росою безсмертники, оживають старi очi. Дiд ошелешено пiдкидає вгору брови, потiм одгетькує мене вiльною рукою i починає смiятись. Вiн дуже гарно смiється, хапаючись руками за тин, ворота, рiжок хати чи дерево, а коли нема якоїсь пiдпiрки, тодi нею стає його присохлий живiт. В таку хвилину вся дiдова постать перехитується, карлючки вусiв одстовбурчуються, з рота вириваються клекiт i “ох, рятуйте мою душу”, з одежi осипається дерев’яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня пiдставляй пiд них.

Тепер я заспокоююсь: значить, сонце не може загубити своїх ключiв, воно їх десь носить на шиї або ув’язує на руцi. Так i треба, щоб потiм не бiдкатись i не морочити комусь голови.

— Дiду, а куди лебедi полетiли?

— На тихi води, на яснi зорi, — пересмiявшись i споважнiвши, урочисто каже дiд, поглядом показує менi на хату i йде до вчорнiлої катраги майструвати колеса.

— “Так-так-так”, — погоджується стара качка i ще раз одним оком поглядає вгору.

А я стою серед подвiр’я i по-своєму перебираю дiдовi слова. Передi мною, наче брама, розчиняється дiброва, до мене живовидячки наближаються далекi тихi води i прихиленi до них зорi. Це в таких краях, де я ще не бував. I покотилась туди моя стежина, мов клубочок.

I так менi хочеться пiти в лiсову далечiнь, побачити з якогось незнайомого берега отих, наче зi срiбла вилитих, лебедiв, подивитись на їхнi спiвучi крила, що в теплому iрiю захопили весну та й принесли нам. Але з ким я пiду i де менi взяти чобiт?

Тiльки тепер дивлюся на свої босi посинiлi ноги, важко зiтхаю i плентаюсь до хати, щоб не схопити маминого запотиличника. I що це за мода пiшла: не встигнеш босонiж вискочити з хати, як одразу сварять, а то й духопелять тебе i називають махометом, вариводою, лоботрясом. А в чому ж ти вискочиш, коли тепер не кожний дорослий розживеться на взуття? Скажи про це, — знову ж розумником назвуть тебе, затюкають, ще й згадають, що за мною давно плаче попруга з мiдною пряжкою, горiла б вона зi своїм плаканням ясним вогнем!

А як дурно-пусто перепало менi, коли тiльки зазимiло i перший льодок запах чорнобривцями! Тодi наш прицерковний пагорб i ковзанку бiля нього вкрила дiтвора — усi на санчатах або на дерев’яних ковзанах. Вони робляться так: береш по довжинi чобота брусочок березини, явора або кленини, вистругуєш з нього копаничку, робиш схiдчик для каблука, а низом рiвненько пропускаєш дрiт, чим товщий, тим краще. От i вся мудрацiя, зате скiльки втiхи вiд неї!

Дивився-дивився я з вiкна, як раюють iншi, та й, вибравши слушну хвилину, тихцем шатнувся у сiни, вихопив з-пiд жорен ночовки, заарканив їх мотузочком i босонiж пометлявся до дiтвори. Нiхто й не здивувався, що я притирився з такою снастю, бо на чому тiльки тут не каталися: однi на санчатах, другi на грамаках, третi на шматковi жерстi, четвертi умудрилися замiсть ковзанiв осiдлати притертi худоб’ячi кiстки, п’ятi — на пiдковах. А Iван дядька Миколи спукався на перевернутому догори ногами ослiнчику. Головне було — не на чому їхати, а щоб тiльки їхати, коли ж гепнешся — не кривитися, а реготати з усiма.

Яка то була втiха вибратись на самiсiньку макiвку пагорба, переможцем поглянути на заснiжене село, що бавилось димами, всiстись на свого самоката і — гайда, гайда, гайда на весь дух донизу!

Машинерiя твоя летить, аж гуде, вiтер у вухах пересвистує, збоку собаки гавкають, на дзвiницi дзвонять, перед тобою хати хитаються, пiдстрибують, уся земля йде обертасом, а ти, мов кум королю, розсiвся на своїх ногах, щоб не так мерзли, i переганяєш дiвчат або якогось страхополоха, з розгону врiзаєшся у чиїсь санчата i м’ячем вилiтаєш на снiг. А ззаду ще i ще хтось наїжджає на тебе, i вже росте отакенна купа, в якiй усе регоче, верещить, клубочиться, видирається наверх i жужмом котиться вниз.

З цiєї веселої i теплої копицi раптом хтось почав мене за ковнiр витягати на свiт божий. Вiн одразу потемнiв у моїх очах, коли я опинився перед поблiдлою од страху i гнiву матiр’ю. Ось тепер усi почали дивитись на мене, нiби я з мiсяця звалився. А хтось уже принiс матерi ночовки, що встигли чомусь надколотись. Мати пiдхопила їх пiд руку та й, не дуже церемонячись, потягла мене з грища на розправу. Хотiв я гайнути кудись навтiки, де перець не росте, та материна рука наче приросла до моїх обох ковнiрiв. Гай-гай, куди подiлася моя радiсть, коли я поперед ночовок i матерi поплентався додому.

Ну, а яке потiм було сум’яття, ви, напевне, догадуєтесь: спершу з мене вибивали дурування i примовляли, який я бузувiр, опришок, урвиголова, харциз, каламут i навiть химород. На таке противне слово я нiяк у душi не мiг погодитись. Але й перечити не став, знаючи, що за це можна вiдхопити зайвого духопелика. Далi менi маминою хусткою на два гудзи перев’язали шию, запакували на пiч, де парилось просо, i почали обпоювати малиновим чаєм, який зовсiм був би добрим, аби коло нього хоч лежала грудочка цукру.

На другий день уже було вiдомо, що чортяка мене не вхопить, бо я вночi нi разу не бухикнув. Тому дiд зауважив, що я одчайдух i весь удався в нього, а мати сказала, що — в оглашенного. Пiсля цього ми з дiдом перезирнулись, усмiхнулися, мати посварилась на мене бровами i кулаком, а бабуня вирiшила повести свого безклепкого внука до церкви. Там я мав i покаятись, i набратися розуму, якого усе чомусь не вистачало менi. Та я не дуже цим i журився, бо не раз чув, що такого добра бракувало не тiльки менi, але й дорослим. I в них теж чогось вискакували клепки, розсихались обручi, губились ключi вiд розуму, не варив баняк, у головi лiтали джмелi, замiсть мiзкiв росла капуста, не родило в черепку, не було лою пiд чуприною, розум якось втулявся аж у п’яти i на в’язах стирчала макiтра…

Отож ранком я вже мало не розкошував: мати на часинку позичила в сусiдiв чоботи i, шмаруючи їх березовим дьогтем, заходилася повчати, щоб я у церквi не лобурясничав, не шморгав носом, не крутивоя дзигою, не ловив гав, не перся наперед, не смiявся, не пирхав, не лiз на крилас та частiше хрестив лоба. Узнавши геть-чисто все, чого не можна робити в церквi, я подався на вулицю, то опереджаючи бабусю, то залишаючись позад неї, а їй хотiлося вести мене тiльки за руку. I чого всi жiнки забувають, що хлопець є хлопцем?

Перед тим як зайти в церкву, бабуся побожно перегнулася, зробив i я так, але, видать, не догодив i схопив саме те слово, якого ще не доказали вчора. В божому храмi страшенно пахло свiжовиробленими кожухами i розiгрiтим воском. I в бабинцi, i в притворах молилися люди, а мiж ними незграбився розчепiрений титар, якого боялася уся дiтвора. Зараз вiн робив двi роботи: збирав коновчаний збiр i гасив свiчi.

Губи в нього товстi, капшучистi: дмухне, свiчка тiльки блим — i вже нема нi вогника, нi обличчя святого за ним.

Люди казали, що церковний староста з одних недогаркiв нажив казан грошви. Титар гнiвався на таку мову й говорив, що через церкву й “таке врем’я” скоро стане дрантогузом. Одначе титареве подвiр’я поки ще не закарлючувалось на дрантогузтво: було кому на ньому iржати, мукати, бекати i кувiкати. А “таке врем’я” позначилось тiльки на титаревих стiнах: вiн, неначе шпалерами, обклеїв їх скатертинами керенок вартiстю в сорок i двадцять карбованцiв —. сорокiвки ближче до божницi, двадцятки — до помийницi.

Бабуся перед якимсь втемнiлим образом поставила саморобну свiчечку й ревно почала молитися доти, поки не згадала, що менi доконче треба показати грiзний i страшний суд — господа нашого Iсуса Христа друге пришестя. Це пришестя було намальоване за бабинцем прямо на дерев’янiй стiнi. Через те що з вогкого дерева капало, страшний суд видавався ще страшнiшим: на ньому плакали i праведники, i грiшники.

I чого тiльки не було на тому судiї? Тут на веселцi, як на гойдалцi, владно сидiв Христос-вседержитель, пiд ним чиясь дебела рука важила на шалькових терезах правду i кривду, обабiч вседержителя на бiлих хмарах стояли пророки, богородиця i Iван Предтеча. Нижче, лiворуч, був рай, обнесений товстелезним кам’яним муром. Святий Детро вiв до райської брами виснажених праведникiв, а в самому раю уже стояли три бородатi праотцi i гурт веселих запорожцiв, усi вони були в широких червоних штанях i при зброї, на їхнiх головах пишалися довгi оселедцi.

А от праворуч починалося справжнє страхiття: тут юрмилися чорнi, наче вони всю зиму кiптюжились у коминi, чорти i вогнем дихала мерзопакосна пащека змiя. До неї, туманiючи вiд жаху, пiдходили грiшники: п’яниця з барилком горiлки, товстий салганистий пан, що наїв м’яса на чужому горi, мельник-злодюга з привiшеним на шиї жорном, суддя-хапуга з торбою нечестивих грошей, чернець, що заглядав не в святе письмо, а в грiховнi суєти, якась пiдмальована, гарно зодягнена, але гордовита панi, пiд нею було написано: “Пиха”. За нею карлючились брехуни i донощики з язиками, схожими на копистки, та iнша дрiбна потерть, що не жила, а тiльки хитрувала i грiховодила на землi.

Хоча й страшнувато було дивитися на все це людинопадiння, але я таки придивлявся до нього. На моє щастя, тут нiкого не було з тих дурноп’ятих, якi босонiж спускалися б у ночовках, i це мене трохи заспокоїло…

— Михайле, ти ще не в хатi?! — гримнув з катраги дiд. — Гляди: перепаде нам обом за лебедiв! — i вiн для чогось поглянув угору, де сонце i блакитнi розводи змагалися з хмарами.

Я ще раз зiтхнув — це i для себе, i щоб дiд пожалiв мене, безчобiтного, — та й, думаючи своє, почав витирати ноги об прочовганий жорник, що лежить бiля нашого порога. Отут, ближче до призьби, темнiє глибка, в якiй лiтує качка. Вона вже й тепер, наслухавшись лебедiв, поглядає на свiй закоморок — теж почула тепло. Хоча наша качка й однокрила, та своєю смiливiстю i тямущiстю дивує всiх вуличан. Весною, коли повиводяться курчата, вона весь час клопочеться бiля чужого виводка. А побачить десь ворону, то так уже пересварюється з нею та накостричується одним крилом i шиєю, що чорнокрила дзьобаха зо зла каркне i полетить далi шукати здобич.

Вмiла качка якось i в людях розбиратись. Коли бiля нашої хвiртки з’являлася добра людина, ми чули догiдливе чи розважливе “так-так-так”. Iшла славна людина до хати, то й качка, хильцем-хильцем, супроводила її, немовби статечна господиня. Та досить було з’явитися на вулицi лютобровому дерилюду Митрофаненку або хитрюзi й пустомолоту Юхриму Бабенку, як птиця нагогошувалась, починала вибивати ногами сердиту плетеницю i застуджено репетувати: “ках-ках-ках!”

— Зараза безкрила, — завжди ще бiля ворiт настручувався на неї Митрофаненко, i на перенiссi в нього вибивався жировий вузол. — Теж має щось проти тебе!

А Юхрим Бабенко облесно викруглював у посмiшцi коржастi щоки, розводив довгими руками i, поолививши голос, удавано дивувався :

— I де, i за якими океанами-морями ви таку преiнтересну птаху дiстали? А ногами як орудує! Поставте її на ступу, то й проса втовче.

— А тебе, шилохвостий, напевне, i в ступi не втовчеш, — косував на нього дiд.

— У всякого свiй нрав i характер, i розум iмiється, — не дуже й зобиджався Юхрим. — Ви ще почуєте про мене i в селi, i поза селом!

До роботи Юхрим був рiдким, наче юшка, зате круто мiг замiсити якусь сутягу чи паскудство i на ньому показати спритнiсть своєї невеликої голови, мiзки якої найбiльше були нацiленi на свiжу копiйку. Дух її колишнiй пiдписар i пiд льодом чув. Тiльки значно пiзнiше, розпiзнавши дрiбненьку, злукавлену i пiдступну душу Юхрима Бабенка, я зрозумiв дiдовi слова:

— Сто друзiв — це мало, один ворог — це багато!..

Знiтившись, я стаю на порiг, знову ж таки розмiрковуючи, як би так вв’юнитися в хату, щоб тебе й не дуже бачили. Добре було б, коли б саме тепер хтось заглянув до нас у гостi чи хоча б мама почала спiвати. Тодi в неї обличчя i очi жалiснiють та й жалiснiють, а ти в цю часину вискакуй на пiч i нишкни, поки не просохнуть ноги, або стружи щось кiскою — i не дуже подавай голос. Але в гостi до нас нiхто не квапиться i з хати не чути нiякого спiву. А ноги вже цвяшками пiдбиває холод, i хоч-не-хоч, а таки мусиш навинутися на очi матерi. Як вона зараз почне вичитувати, я приблизно догадуюсь. Тут головне нi в чому їй не перечити — нi словом, нi очима, а тiльки сумно похнюпити голову, повинитись трохи, а далi зненацька запитати про таке, що одразу б набакирило материнi думки на щось iнше. Що не кажiть, а iнодi це пособляє.

На вулицi чути чиїсь кроки. Я трохи оживаю, обертаюсь, i спочатку дивлюсь не на того, хто чалапає, а на те, чим вiн чалапає, бо коли в тебе немає чобiт, то ти починаєш оглядати людину з нiг.

Попiдтинню, де трохи сухiше, iде наш голова комбiду дядько Себастiян, i я одразу оживаю.

— Добрий ранок, парубче! — забачивши мене, привiтно здоровкається дядько Себастiян. На його високiй статурнiй постатi метляється кавалерiйська шинелина, з-пiд якої вiдстовбурчується пiстолет. — Ти чого, сякий, а не такий, на холодi вухналi куєш зубами?

— Ги-ги, — смiюся я.

— Вiн ще й регоче! — наче сердиться дядько Себастiян i грiзно хитає головою; його рудий чуб вогнистим начосом метнувся над бровами, i чоловiк починає запихати його в стареньку будьонiвку. — Чого босонiж стоїш?

— А то ви не знаєте чого? Купило притупило.

— Тодi сиди, халамиднику, в запiчку i не вирипуй хати! — гримає дядько Себастiян.

А я, тримаючись за клямку, виграю дверима i посмiхаюсь.

— Дивiться на нього: босе, а чогось радiє!

— Птиця також боса ходить, i не журиться, — смiючись, вiдповiдаю я.

То що пiсля цього дядьку Себастiяну робити? Вiн примружується i починає натрушувати смiх на ворота, i нам приємно дивитися один на одного, хоча один з нас взутий, а другому взуття тiльки сниться.

— Дядьку Себастiяне, у вас пiд шинелею стеєр?

— А ти звiдки знаєш? — дивується чоловiк.

— Сорока на крилi принесла.

— Краще б вона тобi чоботи принесла.

— Ви його в бандитiв забрали?

— В бандитiв.

— А вiн добре б’є?

— Нiчого.

— От аби менi хоч раз бабахнути, — аж мружусь вiд задоволення, уявляючи, як би я стрельнув iз стеєра.

— Найшов забавку! — хмурнiє обличчя дядька. — Краще було б, дитино, аби нi ми, нi ви не знали цих забавок.

Тут уже я дядьку Себастiяну й трохи не вiрю, хоч вiн правдивий i добрий чоловiк. Це ж як гарно, коли є зброя — i шабля, i карабiн, i спис, як у червоних козакiв: одне тобi рубає, дрхге стрiляє, третє, як на плакатi, по семеро всяких ворогiв так наскрiзь прохромлює, що вони тiльки ногами дригають i розгублюють чорнi капелюхи. Та хiба старшi всю правду кажуть малим? До цього нам не звикати.

Дядько Себастiян спирається на ворота, а я ближче пiдходжу до нього. Вiн косує довгастим оком, примiряється, через ворота хоче вхопити мене за руку. Я, гигикаючи, вiдскакую од нього, а потiм знову наближаюсь — i все починається заново. Така забава подобається нам обом, хоча я з опаскою iнколи поглядаю на вiкна. Побавившись i так i не впiймавши мене, дядько виймає з кишенi прим’ятого листа:

— Маєш вiд батька. Неси мерщiй матерi.

— Спасибi. То, може, зайдете до хати? — запрошую дядька i прикидаю в головi: як би це добре було — мати i старi заметушилися б по хатi, почали журитися i радiти, а я прикипiв би до дядька Себастiяна, слухав би листа i досхочу роздивлявся б стеєр. — Загляньте до нас, дядьку Себастiяне.

— Нема часу, дитино, — люди чекають, — руйнує всi мої надiї дядько.

— Жаль, жаль, — кажу статечно, беру листа i вже сторч головою так влiтаю в хату, щоб насамперед в очi впадали не ноги, а лист, — Мамо, вiд тата!

— Ой, — аж застогнала мати i прикрила повiками очi. Товстий починок випадає з її руки i розмотує по долiвцi пряжу. — Кажеш, вiд тата?

— Еге ж! — переможно вiдповiдаю, бо кому зараз потрiбнi мої ноги?

Мати прикладає руки до грудей, далi бере листа, безпорадно розглядає його з усiх бокiв, навiть нюхає:

— Махоркою пахне… Може, ти, сину, хоч щось второпаєш?

— Я ж, мамо, тiльки по-друкованому вмiю. — І в мене теж трохи жалiснiє голос.

— Чого б ото людям не зробити однакове письмо — i читане, i писане? — журиться мати над наукою, а далi наказує: — Бiжи, сину, до дядька Миколи, хай прийде прочитає.

— В чому ж це я, мамо, побiжу? — зиркаю на свої ноги i аж пiдростаю вiд надiї, але одразу ж немилосердно кривлюсь: — Тепер так усюди розгасло…

-— У моїх доскочиш — тiльки не гайся, — мати скидає свої старенькi чорнобривцi.

Я, наче саме щастя, хапаю чоботи, нашвидкуруч навстоячки намотую онучi i через хвилину стаю козаком-завзятцем, дарма що маминi чорнобривцi завеликi, дарма що в них пришви чорнi, а халяви жовтi.

— Ну, як, мамо? — питаюсь, пристукуючи каблуками. Та хiба матерi до мого раювання? Вона вже свариться на мене очима:

— Бiжи борше!

— Я в один лет домчусь, як на чортопхайцi!

Коли ти маєш чоботи, то ноги тебе несуть, мов пташинi крила.

Я вилiтаю з хати, щось переможно кричу дiдовi, ляпаю руками по задубiлих халявах, а вони озиваються музикою. Та дiда теж чогось не веселить моя радiсть, вiн заклопотано схиляється над колесом, а я перелiтаю через ворота, i вже мої чоботи з розгону розбризкують весняну вулицю.

Тепер i заспiвати можна по-парубоцьки:

А вулиця та вузенька,

Чого трава зелененька?

Вулиця наша насправдi вузенька, ще й покарлючена.

Весною, коли на її колiї й зеленi морiжки падає вечiр, вона стає схожою то на рiчку, то на довжелезний мiст. Тут з-за хворостяних тинiв привiтно здоровкаються з людьми веснянкуватi вишняки, а в них то сумують, то веселiють бiленькi й блакитнавi хати. Нашi вуличани, окрiм хлiборобства, ще мають i ремество в руках: столярство, шевство, стельмахiвство, бондарство i мiрошництво.

Серед майстрового люду найбiльшої слави зажив мiй дiд Дем’ян, якого знав увесь повiт. Чого тiльки не вмiв мiй дiдусь! Треба десь зробити сiчкарню, драча, крупорушку чи керата, — спiваючи, зробить, дайте тiльки залiза, дерева i ввечерi добру чарку монопольки. А хочете вiтряка, то й вiтряка вибудує пiд самi хмари; у кузнi вкує сокиру, у стельмашнi злагодить воза й сани, ще й дерев’янi квiти розкидає по них.

Залiзо й дерево аж спiвали в дiда, поки сила не повиходила з його рук. Мiг чоловiк нехитрим iнструментом вирiзати i просту людину, i святого. Сусiди не раз, смiючись, згадували, як на замовлення вiн робив нашому пановi фiгури апостолiв Петра й Павла. Вони виходили з дерева не пiсними святенниками, а могутнiми молодоокими бороданями, яким приємно було тримати в руках i книгу, i ключi вiд раю.

Якийсь час вечорами бабуся обходила катрагу, де стояли святi, спасаючись, щоб вони зненацька не заговорили до неї, а люди пiзнавали в них наших красивих дiдуганiв Дебелюка i Марущака. Фiгури закрасувались перед входом до панського палацу, а жаднюга пан, звикши все мати на дурничку, не заплатив анi шеляга колишньому крiпаковi. Дiд якось нагадав вельможному за плату, але той ляше розреготався i крiзь смїх сказав:

— То це ж, Дем’яне, завелика честь, коли пан винен мужиковi! Чи тобi не досить її?

Тодi мiй дiд i показав свiй норов: уночi вiдiкрав у пана апостолiв i порiзав їх на дрова. Вранцi коло нашого подвiр’я вже юрмилися люди, розглядаючи розкиданi бiля дровiтнi голови, бороди, тулуби i ноги святих. Коли хтось дорiкнув майстровi, навiщо вiн отак розправився з фiгурами, дiд махнув рукою i сказав:

— Не порiж, то знов стоятимуть бiля панської кам’яницi, хай там тiльки одне горе стоїть!

Незабаром над’їхав за фiгурами розлючений пан зi своїми гайдуками. Побачивши, що робиться на подвiр’ї майстра, вiн вилаявся i на нашiй, i на чужiй мовi та й подався до батюшки зi скаргою на богохульство. Свята церква поклала на дiда покуту: вiн якийсь час мусив кожного, навiть найменшого, свята ходити на всi богослужби. I тодi найбiльше дiдусь вистоював бiля найкращих святих — Юрiя i Iллi, бо хто не знає, що Юрiй ненавидiв змiїв i панство, а Iлля громовими стрiлами бив чортiв, розтоплюючи бiсiвську шерсть i м’ясо на смолу?..

Наспiвуючи, я добiгаю до обiйстя дядька Миколи, якого по-вудичному прозивають Бульбою. Вiн якраз, широко розставивши ноги, стоїть бiля обори i коле дрова. Сам дядько Микола рудий, кирпатий i невеликий на зрiст, зате вусища в нього зародили, наче у гетьмана, а пiд ними i поверх них то чаяться, то розгулюють посмiшка i насмiшка. Жив дядько Микола хоч i бiдно, зате весело: вiн нiколи не впадав у журбу, нiколи не прибiднювався, а навпаки, любив так похвалитися, щоб iще хтось не крiзь смуток дивився на свiт.

Сiяв, наприклад, чоловiк десятину жита i вже наперед прикидав на полi:

— Зберу з цiєї десятини вiрних двадцять кiп, кожна копа дасть по двадцять пудiв, це вийде чотириста ще й з гаком. То чи не пора вже тепер будувати нову комору?

А згодом виходило, що зародило на десятинi лише вiсiм вiрних кiп, кожна видала вiсiм пудiв, i, коли хтось говорив про це дядьковi Миколi, вiн, анiтрохи не журячись, вiдповiдав:

— Хiба я винен, що погода не послухалась бога й мене? Тiльки ж через неї не добрав я трохи зерна, так зате полова яка: хоч сам їж, хоч посоли i попадю годуй! Аби мав корiвчину, то на цiй половi давала б вона не молоко, а саму сметану.

— А може, одразу-масло, — шпигала тiтка Ликерiя, вона нiяк не могла звикнути до вихвалянь свого мужа.

— От цього, жiнко, вже не може бути: масло через дiйки не пролiзе, — уточнював безневинно дядько Микола.

— А щоб тебе та бодай тебе, — i посмiшка змивала з пожовклого обличчя донедавню причепливiсть.

Навiть у страшний тисяча дев’ятсот тридцять третiй рiк, голодуючи, дядько Микола кепкував iз своєї недолi. Зустрiв його я весною вже обрезклого, розбалакались про людське горе, згадали сусiдiв, що передчасно перейшли на цвинтар, посумували, а про себе чоловiк сказав:

— Нам що з Ликерiею? Хлiба нема, зате маємо в свою волю м’яса: у мене ж худоби, не лiчено було! — В його очах, обведених тiнями голоду, з’явилася давня усмiшка життєлюба, а в моїх — сльоза… Не знаю чого, але в селi подейкували, що дядько Микола десь був знайшов перо жар-птицi. От аби знаття, чи правда це?..

Зараз дядько Микола смачно навпiл розколює березовi i грабовi кряжi. Робить це вiн так: пiдiйме над головою колуна, замахнеться, скаже “гех” — i дерево розвалюється надвоє, i знову “гех” — i знову на землю летять половинки.

Я прислухаюсь до його гехання й починаю посмiхатися.

— Ти. чого, пiдпомагачу, зуби шкiриш? — дивується дядько Микола, розгойдуючи рясну, на дрiбних зборках свиту.

— А чого ви за кожним разом гехаєте?

— Чого? — косує на мене чоловiк очима i вусами. — Нiби ти не знаєш?

— Не знаю.

— Еге, поганi твої дiла.

— Поганi, але не дуже… То чого?

— Без “гех” дерева не осилиш.

— Хiба?

— Не вiриш — спробуй! Ставай на моє мiсце.

Я так i роблю: беру колуна, замахуюсь — i вiн застрягає в оцупку.

— А що я тобi казав? — насочуються смiхом вуса i кирпа дядька Миколи. — “Гех” у господарствi — велике дiло, на ньому усi дроворуби тримаються.

— Дядьку, а це правда, що ви знайшли перо жар-птицi? — неждано випалюю я.

— Хе, який ти цiкавий! — дивується чоловiк, вiн оглядається, а по всьому його виду й очах проходять засторога i таємничiсть.

Ну, хто б пiсля цьго не догадався, що дядько Микола таки знайшов перо жар-птицi, тiльки не дуже хоче розказувати про це. I знов надi мною майнуло чародiйство казки. Я теж зиркаю на город i вулицю, набиваюсь усiм своїм виразом у вiрнi спiльники i тихенько-тихенько з надiєю питаюсь:

— Дядьку, то ви таки знайшли це перо?

— Таки знайшов, — шепоче дядько, змовницьки прикладає пальця до вусiв i уст, а одним оком косує на вулицю. Але зараз на нiй, окрiм табунця чорних, що ночують у коминi, горобцiв, нема нi лялечки.

— I що ви з ним робили? — аж тенькає щось у мене всерединi.

— Що? Коли всi дома засинали, я при свiтлi пера жар-птицi шив людям чоботи.

— Шили чоботи? — розчаровано перепитую, i всi видiння казки покидають мене.

— А що ж я мав робити, коли не було iншого свiтла? — одразу береться смiхом все обличчя i вусища просмiшника.

Коли так, то i я починаю посмiхатися, ще й докiрливо похитувати головою, щоб дядько Микола не дуже думав, що йому повiрили на дурничку. А казки все одно жаль…

Незабаром ми вдвох iдемо до нас, i дядько смачно розповiдає, якi вiн має купити лошата: нi в кого не те, що в селi, а навiть у Лiтинi й поза Лiтином не буде таких нi по красi, нi по силi. Таку худобину дядько на злiсть ворогам збирається придбати не вперше, та все чогось вiдкладає купiвлю. Вiн каже, що поки нiяк не може пiдiбрати в самiсiньку точку масть, а сусiди говорять, що в дядьковiй калитцi ще не висвистiвся вiтер. От коли висвиститься, тодi об’являться лошата. Але й без них дядько Микола не вважає себе злидарем. Навiть коли його маєтки записували в Сiльрадiвськi книги, чоловiк доводив, що вiн не бiдняк, а середньомаючий хлiбороб.

— Що ж ти середньо маєш? — посмiхнувся дядько Себастiян. — Жiнку та дiтей?

— Лiчи, Себастiяне! — i дядько Микола почав загинати пальцi спочатку на однiй, а далi на другiй руцi. — Хата є, в хатi — комiрчина, на дворi — клуня, хижка, дровiтня, ступа, i жорна маю, i гусака, i галагана, i цiле подвiр’я курей, ще бiльше яєць та шевське ремесло в руках.

— Оце налiчив! Тепер тебе можна записати i в дукачi! — аж витанцьовував од смiху дядько Себастiян…

Вдома дядько Микола виймає з кишенi окуляри, чiпляє їх на самий кiнчик носа, але читає, не заглядаючи в скельця; тепер навiть вуса в дядька стають серйозними.

Я дуже радiю, що мiй тато живий i здоровий, чого й нам бажає, а далi мою радiсть пiдмиває смiх, бо читається те, що е в кожному листi: “А передайте ще поклон до самої сирої землi моєму близькому родичу Гнату, синовi Данила, що тримає Оляну, дочку Петра з микитiвського подвiр’я. Хай легко йому живеться i хлiб жується…”

Я уявляю собi, як височенний дядько Гнйт, син Данилiв, сидить собi на лавi й уминає хлiб, i менi хочеться пирхнути. Але як тут засмiєшся, коли батьковi поклони вибивають з материних очей вологу, а дiд i бабуся зворушливо похитують головами i наперед угадують, кому далi має йти уклiн. Тому i я, зiтхнувши, стуляю уста i теж починаю похитувати головою. Це у мене виходить швидше, анiж у старих, та ось я бачу, що моя стараннiсть насторожує їх i, щоб не вiдхопити якогось докiрливого слiвця, починаю пильно прислухатися до нових i знову-таки до самої сирої землi поклонiв. Нарештi i їм надходить кiнець. Мати краєчком хустки витирає очi i питається читальника, чи вiн постує.

— Коли в тебе є панська бiлорибиця або червонорибиця, то можу й постувати у вас, — поважнiє дядько Микола.

Всi смiються, а мати кидається до печi, щоб чимсь почастувати гостя. Я теж не ловлю гав: пiдходжу до припiчка i благальне дивлюся в подобрiлi материнi очi.

— Ну, чого тобi, Михайлику? — тихо, ласкаво питається мати й гладить рукою мою голову.

— Нiчого, мамо, — журно затремтiв i в мене голос. — От аби тато скоріше приїхав.

— Скучив за ним?

— Скучив. Мамо, а може таке бути, що тато й чоботи привезе менi?

— Навряд, Михайлику, ой, навряд, хоча б душу привiз, i то буде добре, — зажурено поглянула у вiкно.

— А хiба що?

— Неспокiйна година, та, може, якось обiйдеться… Ти щось хочеш?

— Пустiть мене погуляти.

— На вулицю?

— Куди-небудь, — невиразно кажу, бо сам надiюсь гайнути в лiс. Та про це краще не заїкатись, бо одразу скажуть: там ще є бандити.

— Що менi тiльки робити з тобою? — трохи прояснюється обличчя матерi, i це вже добра прикмета для мене. — Ну, скажи, шибенику, що робити з тобою?

— Що? Пустити, та й годi.

— Пустити, кажеш? — докiрливо хитає головою.

— Атож! — радiю я, обхоплюю матiр руками, а очi пiдводжу вгору.

Це, бачу, матерi подобається, вона пильно вдивляється в мене, каже, що я клаповухий, з чим я охоче погоджуюсь, далi защiбуе гудзик на ковнiрi i махає рукою:

— Катай уже, причепливий.

Тiльки ж гляди, не порви моїх останнiх чобiт, не молоти ними, як цiпом, землю, не влазь по самiсiнькi вуха в калюжi та баюри та не дражни по всiх кутках собак i не зчеплюйся битись…

— Добре, мамо! — вже з-за дверей охоче гукаю я i одразу ж забуваю все, чого менi не можна робити, бо попереду воля до самого вечора!

Коли я прожогом вискакую на вулицю, з-за сусiднього тину чую лукаве i в’їдливе “гi”. Так може вiтатися зi мною тiльки Петро Шевчик. Якої тiльки каверзи не приховано у цьому “гi”. Хоча ми з Петром однолiтки, вiн вважає, що йому треба старшувати надi мною, бо минулого року вже пас три корови, а я тiльки вертiвся бiля дiда i його ремесла та, коли треба, попасав нашу сиву таранкувату вiд старостi кобилу; через неї не раз мене брала на глузи пастушня. По-перше, наша коняка була здирцею: не погодуй чимось ласим її з рук, нiзащо не сядеш на неї, по-друге, нiяк її не можна було пустити в галоп, а спробуєш, — гляди, за ногу вкусить. I тому, коли були перегони, я завжди, горюючи, лишався позад усiх i тiльки мрiяв про той час, коли доведеться мчати на справжньому конi…

З-за плоту Петро зверхньо, як навчився, у старших пастухiв, поглядає на мене i знову каже: “гi”.

Я вже розумiю, куди тече вода, але з спiвчуттям питаю вдовиченка :

— Це на тебе давно гикавка напала?

-Та нi, як тiльки тебе побачив, — пiдсмiюється Петро i очима проштрикує мої чоботи. — У маминi взувся?

— Колись були маминi, тепер мої.

— Твої?

— Атож. Мати собi купили новi, а цi менi дiсталися в спадок.

— А ти часом не брешеш? — темне Петрове обличчя стає спантеличеним: вiн i вiрить i не вiрить менi.

— Побiжи спитайся, моя хата осьдечки, — недбало показую пальцем у бiк своєї причiлкової стiни.

— Гм, пофортунило тобi, — вже заздрiсно говорить Петро, хоча б, здавалося, чого йому завидувати, коли вiн мав справжнiсiнькi чоботи, шитi на його ногу.

— Петре, давай гайнемо в лiс.

— Чого ми там ще не бачили? — пiдозрiло дивиться на мене.

— Чого? — ловлю очима синю дiброву, що наче викупується у веснянiй водi. — Побачимо лiс, та й годi.

— Найшов чим здивувати: що я зроду-вiку цього добра не бачив?

— То як хочеш, — збираюся бiгти.

— Стривай! — Петро трохи розмiрковує, перелазить через тин, стає поперед мене i вже владно каже: — Ходiмо за мною!

— Оце добре, що ти попереду пiдеш, — безневинно кажу.

— А чого добре? — з-за плеча недовiрливо поглянув на мене Петро.

— Бо в мене чоботи сухiшими будуть.

— Хитрий який! — насупився пастушок. — Спочатку я пiду попереду, а потiм — ти!..

Коли ми обминаємо липовий шлях i опиняємось у долинцi, нас оточує воркування струмкiв. Спiваючи, вони заклопотано поспiшають собi i до ставкiв, i до левад, i на Ведмежу долину, де в’юниться рiчечка. Вона ще спить собi, а струмки вже б’ють у бубни i витанцьовують на її кризi. То й ми теж починаємо танцювати, i зараз уся командирська пиха сповзла з розпашiлого Петрового обличчя. I як тiльки не вививається вiн на кризi, перекривлюючи танцювання то свого дядька Миколи, то тiтки Настi, то дяка Єрмолая, що, пiдпивши, вибиває ногами, наче колодами, ще й приказує: “Го-то-то, го-то-то!” В обох нас уже обляпанi не тiльки чоботи, а й полотнянi штаненята, i катанки.

Недалеко трiснула крига.

— Чуєш? — пригинаючись, таємниче питає Петро.

— Чую.

— А знаєш, що воно?

— Нi.

— Це щука хвостом лiд розбиває.

— То в неї такий крепкий хвiст?

— Як залiзо! Це зараз невелика вдарила, а то, бува, як махне, так i виб’є ополонку, а з неї отакенне хвостище прогляне. Iнодi, як пофортунить, рибалка й вихоплює щуку за хвiст на берег.

Ми прислухаємось до рiчки, i вона знову затрiщала за верболозами. Там теж ударила хвостом невелика щука, бо ополонки не пробила.

Веселi й забрьоханi, входимо в лiс. По ньому зараз у верховiттi i низом гуляють шуми. Це, видать, очiкуючи весну, гомонить душа лiсу. Хоча я й дуже люблю лiс, але побоююсь його душi, вона, як розсердиться, то заведе тебе в такi нетрi, де люди не ходять, де сокира не гуляє.

А ще я люблю, як з лiсу несподiвано вигулькне хатина, заскриплять ворiтця, побiжать стежки до саду i до пасiчиська. I люблю, коли березовий сiк накрапає iз жолобка, вiн так гарно вистукує: “тьоп-тьоп”, що неодмiнно завернеш до нього i присядеш навпочiпки. Також люблю напасти на лiсове джерело i дивитись, як воно коловертнем викручується з глибини. I люблю, коли гриби, обнявшись мов брати, збирають на свої шапки росу, i люблю восени по колiна ходити в листi, коли так гарно червонiє калина i пахнуть опеньки.

Я охоплюю обома руками березу, притуляючись вухом до неї, але вона мовчить, бо ще не розмерзся пiд корою сiк, ще мертво у лiсi. На вершечку береста обiзвалася сойка. Ми подивились на її лискучi дзеркальця, а Петро запитав:

— Знаєш, чому сойка нiяк не може долетiти до вирiю?

— Чому?

— Бо в неї в головi нема однiєї клепки: пролетить день, а потiм неодмiнно хоче взнати, скiльки ж вона вiдмахала верст, — i летить назад.

— Гм, — дивуюсь я i прислухаюсь до пiсеньки, що її сойка безсовiсно вкрала в якоїсь пташини. Сойка пiдступна птиця: вона мастак нищити дрiбне птаство i їхнiм же голосом веселити себе.

— Заєць! Заєць! — кричить Петро i кидається бiгти до крутояру. Помiж деревами, не дуже побоюючись нас, проскакує вихудлий за зиму вухань i зникає в пiдлiску.

— От аби ж рушниця була! — жалкує Петро. А я анiчутiнку не жалкую, бо дуже не люблю, коли додому повергаються мисливцi, а за їхнiми поясами погойдується закривавлена дичина. Чим той бiдний заєць провинився перед звiриною, птахами i людьми?

Враз я нахиляюся до кружечка нiздрястого снiгу, що зеленкуватим ковнiром охопив молоденького бересклета. Щось, наче пальцем, пробило снiг, я розгортаю його i бачу нiжну, ще зачохлену голiвку пiдснiжника. Це вiн вiдхукав дiрочку в снiгу i потягнувся до сонця.

Виходить, уже не мертвий лiс, бо лебедi принесли на своїх крилах весну i життя!

[divider style="solid" top="20" bottom="20"]

РОЗДIЛ ДРУГИЙ

Дiд говорить, що з мене щось буде, бабуся охоче з ним погоджується, а мати-коли як; частiше вона похитує головою i каже зовсiм не те, що всмiхалося б менi:

— Може, з нього й буде якийсь толк, якщо безтолоч он звiдти вийде, — i пальцем показувала на те самiсiньке мiсце, на яке при нагодi й тепер декому показують.

Але безтолоч “он звiдти” не дуже поспiшає виходити, їй, видать, сподобалась моя “макiтра”, в яку чогось потрапили не рiвнi, а крученi мiзки. Дорослi геть-чисто все бачать, що є i чого немає в головi малого. Отож тепер у моїх мiзках крепко хазяйнує безтолоч. I не подумайте, що я вже такий затятий або якийсь каламутник. Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дiдусевi, пасу нашу вреднючу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по веснянiй водi i зiллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городi i не вважаю себе ледащом.

Та є в мене, коли послухати одних, слабiсть, а коли повiрити iншим-дурiсть; саме вона й завдає найбiльшого клопоту та лиха. Якось я швидко, самотужки навчився читати, i вже, на свої дев’ять рокiв, немало проковтнув добра i мотлоху, якого ще не встигли докурити в моєму селi. Читав я “Кобзаря” i “Ниву”, казки i якiсь без початку i кiнця романи, “Заднiпровську вiдьму, або Чорний ворон i закривавлена рука” i “Три дами й чирвовий валет”, а також рiзнi , книжечки, виданi петлюрiвцями, “сiчовими стрiльцями” та Червоною Армiєю. I вже тодi менi однi слова сяяли, мов зорi, а iншi туманили голову.

В яйшсь розшарпанiй книжцi я, наприклад, вичитав, як став дичавiти один чоловiк, що покинув мiсто. Я сподiвався, що далi пiдуть пригоди подiбнi до пригод Робiнзона Крузо, але наступнi сторiнки глибоко поранили моє серце: крайньою межею здичавiння виявилося оселення того городянина у степах, там вiн став орати, сiяти землю i навiть мастити свої чоботи дьогтем.

Тодi я не знав, чим iще, окрiм дьогтю, можна мастити взуття. Я знав лише, що взуття — це вже розкiш: в ту пору розрухи чинбарi за ремiнь здирали шкуру, i добрi чоботи обходились у двадцять — двадцять п’ять пудiв пашнi. А оранка, особливо весняна, вважалася святим дiлом.

Я пам’ятаю, як урочусто проводжали в поле плугатарiв iз раннiм плугом. Коли ж вони повертались увечерi додому, їх стрiчали старi й малi. А яка то була радiсть, коли орач виймав тобi з торби шматок причерствiлого хлiба i казав, що вiн од зайця. Це був найкращий хлiб мого дитинства! А хiба не святом ставав той день, коли ти сам торкався до чепiг i проводив свою першу борозну? I досi з глибини рокiв озивається голос мого батька, який одного прихмареного ранку поставив мене, малого, радiсного i схвильованого, до плуга, а сам став бiля коней. Дома вiн про нашу працю говорив як про щось героїчне: “Хмари йдуть на нас, громи обвалюються над нами, блискавки падають перед нами i за нами, а ми собi оремо та й оремо поле”.

З щедрiвок, якi взимку виспiвувались пiд вiкнами добрих людей, я знав, що за плугом навiть сам бог ходив, а богоматiр носила їсти орачам. Тому й досi, коли я в полi бачу обрис жiнки, що несе обiд уже не орачевi, а трактористу чи комбайнеру, в моїй душi трепетно сходяться ранковi легенди минулого з сьогоднiшнiм днем…

А ота книжна погорда до селянина i його кревної працi породила в менi першу вiдразу до пихи, де б не вищирювала вона свої iкла: чи з житейського щодення, чи з книги, бо в книжцi злелiяне слово мае бути справжнiм святом душi й мислi. Я мало тодi стрiчався з скарбами людського духу, та грiх було б гудити тi часи — вони були по-своєму прекраснi…

Мати, коли я, забувши все на свiтi, припадав до роздобутої книги, не раз гримала на мене:

-Святий дух з нами! I що це за хлопець! Знову припав до чогось, наче замовлений. Та спом’янись i спам’ятайся нарештi, бо осьдечки зараз усе полетить у пiч!

Правда, у пiч вона так i не кинула жодної книжки, але повсякчас пасла мене очима, побоюючись, щоб читання не пiдвередило її дитину.

— Мамо, i що там тiльки може пiдвередити?

— Що?.. А звiдки я знаю?

— То чого ж таке говорите?

— Бо люди кажуть… Он прочитав один розумник геть усю бiблiю i позбувся того, що мав у черепку, — показуючи пальцем на лоба, страхає мене святим письмом.

— Я ж бiблiї не читаю.

— В тебе, вiтрогоне, гляди, хватить розуму i до неї допастись.

Я знав, коли вже мова переходила на розум, то краще мовчати…

Вдень, навiть взимку, я ще мiг сяк-так хитрувати, але ввечерi дiло моє було гибле: мати, гримнувши в сотий раз на оглашенного читальника, задмухувала слiпака, i я вже в теменi мусив додумувати про якогось князя або графа: чи його уразить “рокова куля”, чи “стрiла Купiдона”.

Через отой поганий, бензином заправлений слiпак, що весь час фахкотiв i погрожував вибухнути, я найбiльше ремствував на матiр, а далi додумався перехитрити її.

Коли в хатi всi, окрiм цвiркуна, засинали, я навшпиньках пiдходив до печi, витягав з її челюстей жарину, роздмухував вогник, засвiчував каганець i забирався з ним на пiч. Тут я його так вмощував у закапелок, щоб свiтло не падало на хату. І ось тепер до мене починали стiкатися царi й князi, запорожцi й стрiльцi, чорти й вiдьми.

Тодi ще по селах i навколо них жила всяка нечиста сила, вона, як могла, збиткувалась над хлiборобом, його худiбкою та посiвами. I коли хтось ловив чорта чи вiдьму — теж не милував їх. Вiдьмi, як правило, вiдрубували руку, щоб вона не здоювала корiв, а чорта найчастiше запрягали в плуга, i вiн орав доти, поки не вiдкидав копита.

Найбiльше ж у нашому селi доводилось воювати з нечистою силою дядьку Миколi. Де вiн тiльки не ловив її. I в коминi, де чорт стрiчався зi своєю, сажею пiдмальованою, коханкою-вiдьмою, i в комiрчинi, де безсовiсний бiс ласував салом, i у вершах, куди забирався дiдько на дурничку жерти рибу, i пiд мiстком, i в дуплавих вербах, i в копанках, i в тих мiрках-солом’яниках, якими безп’ятий намiряє горобцiв на вечерю.

I хоча нечиста сила по-всякому мудрувала, як перехитрити свого ворога, з цього нiде нiчого не виходило. Дядько Микола завжди ставав переможцем. За своє життя вiн стiльки повiдрубував у нечистi хвостiв, ратиць i рогiв, що все це не вмiстилось би й на вiз.

— Коли б на цей товар знайшовся покупець, то мав би я грошей бiльше, нiж смiття, — хвалився дядько Микола.

А його дружина вiд такого неподобства тьху-тьхукалась i пiдiймала руки до образiв, а далi цiпила на мужа кулаки…

Я не був таким хоробрим, як дядько Микола, i не мав його сокири, тому вночi тремтiв i завмирав над тими казками, з яких, наче з лантуха, аж сипалася рiзна страховина. Та коли серце вже зупинялося од переляку, приходила полегкiсть: десь зовсiм недалеко глупу нiч прокльовували голоси пiвнiв. Тому я й досi люблю ту пору, коли пiвнi своїми крилами проганяють темiнь i нечисту силу, а спiвом починають новий день.

Через якийсь час мати дiзналася про мої хитрування з каганцем. I винен у цьому був тiльки я. З якоїсь страшнецької казки на мою бiдну голову витрусилося стiльки чортiв, болотяникiв i водяних, що вони, знахабнiвши, почали визирати з усiх шпарин, висолоплювати язики i навiть лiтати по хатi. Я необережно зиркнув на жердку над лiжком, побачив на нiй чорта i скрикнув. Правда, одразу ж виявилося, що то був не чорт, а чорнi дiдовi штани. Та ця помилка дорого коштувала менi: мати почала на нiч замикати каганчика у прискринку. До нього вже я нiяк не мiг добратися.

Отак вперше нечиста сила хотiла розлучити мене з друкованим словом. Та це було не найгiрше. Страшне почалось значно пiзнiше, коли нечиста сила розбирала та не прощала мої книги i в кожному рядку вишукувала ворожi прояви, рiзну апологетику, збочення, селянську обмеженiсть, селянськi дрiбновласницькi тенденцiї i ще якусь погань…

Дядьку Миколо, як iнодi бракувало вашої сокири, щоб вiдтинати хоча б хвости отiй нечистi, що залазила в слово, як плодожерка в яблуко… Та повернуся знову до злощасного каганчика.

Я кiлька днiв i сяк i так добирався до скринi, пiдшукував у залiзяччi рiзнi ключi, але з цього нiчого не вийшло. Та зневiра не дуже довго крутилася бiля мене. Через кiлька днiв менi спало на думку вихимерувати свого слiпака. Робив я його весело, швидко i просто: дiдовою ножiвкою вiдчикрижив денце французького патрона, знизу в шийку втягнув гнiт, все це пропустив через серцевину кукурудзяного качана i ним наглухо зачопив невелику бляшанку з бензином.

Не знаю, чи була задоволена мати своєю вигадкою, а моя менi аж смiялася. Мати помiтила, що зi мною щось коїться, недовiрливо поторгала ляду скринi, а я, щоб не пирхнути, вискочив з хати.

Та зробити каганчика було значно легше, нiж дiстати книгу. В пошуках її я обходив мало не все село, позбувся своїх мiзерних дитячих скарбiв, а iнколи й забирався на засторонок чи вишки, де неслися кури. Отак я й познайомився з мiновим господарством ще в двадцять першому роцi.

На ярмарку за тоненьку книжечку “Три торби реготу” я вiдда” безсовiсному крамаревi аж п’ять крашанок, знайдених на вишках в кубельцi отої зозулястої, що завжди норовить потаємно вивести курчат, бо дуже хотiлося посмiятись. Та недарма кажуть: дасть бог купця, а дiдько розгудця. Хтось про мiй торг переказав матерi, й дома за цi три торби реготу мав я аж сiм смуткiв… Отак i дiзнаєшся, що смiх i грiх живуть по сусiдству.

Найбiльше ж з цих торб реготу смiявся мiй далекий родич Гива. Вiн, довiдавшись про мою кумерцiю, аж затанцював у себе на току, і затанцювали всi його кучерi, яким завжди було тiсно пiд шапкою. Я добре знав, як дражнити Гиву: пiд баранячою шапкою — баранячi кучерi. Але на цей раз нiщо не могло розсердити розвеселiлого хлопця. Його видовженi, з веселою недовiрою, очi, що вже в чотирнадцять рокiв найбiльше трималися пiдлоб’я, аж сльозились од смiху.

-Оце кумерцiя, так кумерцiя: що куп, то й луп!-тримаючи в руцi шапку, витанцьовував Гива по клунi й нiяк не мiг взятися за цiпа. А за це малому молотнику он як могло перепасти.

Гивинi батьки дуже хотiли бути багатими, але так, щоб усiм людям здавалося, що вони бiднi, як мак начетверо. Клята гонитва за багатством навчила їх не берегти нi себе, нi дiтей своїх, нi худобу, нi слова, яке, де треба й не треба, хитрувало, криводушничало i прибiднювалось.

— Хiба ж це воли? — махав рукою на свою таки добрячу круторогу худобу дядько Володимир. — Це не тягло, а кiстки й хвороби, зашитi у шкуру, дурно тiльки харч переводить.

Люди раз у раз чули, що в дядька Володимира найменше родить кiп у полi, копиць у лузi, а картоплi в городi, спiвчували йому в очi i смiялися поза очi. Щоб до нього менше заглядали сусiди й непроханi гостi, обережний дядечко хитро приладнав на сiнешнiх дверях клямку: зачиняй за собою дверi, а клямка зовнi сама заходить на прибоєць, i хто не пiдiйде до порога, бачить, що нiкого нема дома. Коли до дядька Володимира хто звертався з позичкою, вiн спочатку ставав глухим, а далi або мовчав, або таке молов, що хоч святих винось iз хати. Навiть у 1921 роцi, коли в нас люди орудували мiльйонами, в дядька Володимира, як вiн казав, не було за душею i щербатої копiйки.

— Куди ж ви їх, Володимире, дiваєте: чи солите, чи квасите, чи свiжими поїдаєте — iнодi, пiд чаркою, допитувався дядько Микола.

Тодi дядько Володимир тетерiв, корячкуватився, задихався вiд обурення або довгий час видобував iз себе “е-е-е” i захищавсь од напасника пiднятою карлючкою вказiвного пальця.

Але дядько Микола знав, як можна обiрвати й це “е-е-е”. Вiн безневинними очима дивився на дядька Володимира, похитував головою, а далi прихилявся до його. вуха:

— А по селi, чуєте, пiшов розголос, що ви грошi мiрками мiряєте. Вiд такого дядько Володимир одразу червонiв, наче квiтка, хапався за шапку i тiкав додому.

Найцiкавiше було послухати десь у бесiдi розмову дядька Володимира з дядьком Миколою. Дядько Володимир, випивши чарку, ще бiльше прибiднювався, а справжнiсiнький злидар дядько Микола ставав багатим, як цар. Вiн i схожий був на останнього нашого iмператора, тiльки мав бiльшi вуса i душу.

— Хiба в цьому роцi жито? — пiдпираючи рукою голову, так печалився дядько Володимир, що здавалося, сльоза от-от капне у миску з варениками. — Однi одвiйки та житець, а не жито.

— А в мене ж вродило як! Зерно хоч на оберемок, наче дрова, клади, — не моргнувши оком, говорив дядько Микола. — Давно в моїй клунi не було такого раю.

— Везе ж декому, — на широкий вид дядька Володимира виходила заздрiсть. — А тут аж в очах тьмiє: одна бiда йде з подвiр’я, а свiжа входить у ворота. Нiчого нема тобi нi вiд мiсяця, нi вiд сонця, нi вiд корови набiлу, нi вiд свинi ратицi. Навiть моя чорна льоха пiдвела: опоросилась i почавила приплiд.

— Невже увесь почавила? — щиросерде дивується дядько Микола, наче й не знає, що Володимирова льоха притовкла тiльки одне порося.

— Вважайте, що весь, до останньої шерстинки, — ще бiльше печалиться дядько Володимир i накриває очi повiками. — Та й скiльки тих поросят було? У мене й свинi норовлять перейти на коров’ячий приплiд.

В дядька ж Миколи брови хитрувато пiдстрибують угору i аж тремтять од прихованої радостi:

— А моя ж ряба, чуєте, наче кролиха, старається: як не чотирнадцять, то шiстнадцятеро приведе, i всi мов линки.

— Шiстнадцятеро!? — вражено вигукував дядько Володимир. — Та що ви, Миколо!? Та не може бути!

— Хiба вам далеко ходити — попитайте моїх вуличан. Вони теж усi завидують менi, як i ви. Та що вуличани — дiдич з Лiтина приходив, калиткою пiвдня трусив над моїм вухом — усю грошву вiддавав за льоху, а я її i за торбу червонцiв не продам.

— Гм, фортунить же вам, та ще як фортунить — саме щастя над вами торбою трусить.

— От цього я вже не бачив. А чого не бачив, казати не буду, — пускав дядько Микола шельмувату посмiшку на пiдборiддя.

— I куди ж ви дiваєте своїх поросят?-нетерпеливився дядько Володимир.

— I на торг вивозимо, i самi їмо, бо в мене всi якось позвикала до поросятини. Яким би я був господарем, аби вставав чи лягав без неї?

I всi, крiм дядька Володимира, починали смiятися, бо знали, що на снiдання i вечерю в дядька Миколи парувала сама картопля…

Володимировi ж дiти мали зовсiм iншу вдачу i, де можна, пiдсмiювались над хитруваннями своїх батькiв. Ось i зараз Гива припав до щiлини брами, а далi тихенько засмiявся:

— Пiшов мiй батечко з горохом на торг, оце повернеться тiльки ввечерi.

— А чого аж увечерi?

— Та вiн ранiше нiяк не складе цiни на той горох, правитиме за нього, як за чорний перець, — i малий молотник почав заганяти кучерi в шапку. — А тобi не кортить на торг?

— Перекортiло. Наторгувався, — похмуро кажу я, згадуючи свої злощаснi “Три торби реготу”.

Гива пильно подивився на мене й розсудливо сказав:

— А твоєму, хлопче, лиху, коли крепко подумать, можна зарадити.

— Зарадиш, коли в кишенi й вiтер не хоче свистiти, — безнадiйно зiтхнув я. — Знову був поткнувся на вишки, знайшов нове гнiздо зозулястої, а пiд нею, хитрюгою, вже курчата прокльовувались.

— I ти не понiс їх крамаревi? — засмiявся Гива.

— Нi, побiг до хати. Ото була радiсть! Мати вже думала, що тхiр або собака з’їв зозулясту.

— А ти дуже хочеш мати книжки?

— I не питай, — посмутнiшав я.

— То ми розживемося на них, — заскакали бiсики в насмiшкуватих очах Гиви.

— Ось я тобi на самий Великдень справжню кумерцiю зроблю.

— На великдень?

— Еге. Оцей рудий дiдько, що продав тобi “Три торби реготу”, на великдень бере не тiльки цiлi крашанки, але й битки: вiн дуже ласий до яєць — накришує їх у миску, солить i їсть ложкою, наче кашу. Сам бачив!

— Ну i що з того? — нiяк не можу второпати, куди тягне Гива мотузочок.

— Що? От за великоднi битки й накупуєш собi книг.

— Де ж я цих биток наберу?

— Натовчемо на цвинтарi! — впевнено каже Гива. — Я тобi до великодйя зроблю вощанку, i ти нею роздобудеш цiлу торбу крашанок, що торбу — цiлiсiнький мiшок!

— Не треба менi мiшка.

— Ну, це вже сам дивись, скiльки тобi треба. Головне — я тобi зроблю справжню кумерцiю, а не те що куп, то й луп! — засмiявся i махнув цiпом Гива.

У великоднiй четвер ми в нашiй клунi потайки взялись за роботу. Гива обережно циганською голкою висвердлив у крашанцi дiрочку, застромив у неї стеблинку метлички та й висмоктав бiлок i жовток. Далi ми, вже в Гивинiй хатi, розiгрiли грудку воску i, щипаючи його, почали розкатувати тоненькi-тоненькi ниточки. Ми ними наповнили порожню крашанку i поставили її нiском донизу бiля вогню. Коли вiск розтопився, крашанку охолодили, покрасили i запишались: вощанка вийшла на славу! Начувайтесь тепер крамаренковi книги — не минете моїх рук!..

Ось i великдень зверху задзвонив у всi дзвони, а низом розстелив веснянки. У церквi вистоювала старiсть, бiля церкви стрiчалися молодiсть i любов, а пiд ними бавилося наше дитинство. Бiля могутнiх прицерковних ясенiв я зустрiвся з Гивою. Вiн кинув угору вiї i брови, покосував на мою вощанку й пошепки запитав:

— Торбу захопив?

— Для чого?

— А куди будеш класти битки?

— В кишеню.

— Ет, нема в тебе, як говорить Юхрим, сображенiя розуму. Скiльки їх у кишеню покладеш? Та й потовчуться вони там на кашу. Я хотiв тобi справжню кумерцiю зробити, а ти… — i вiн невдоволено обертається до своїх товаришiв.

Першим до мене пiдскочив Миколин Iван. Вiн мiцно затис у руцi крашанку, пофарбовану вiдваром вiльхової кори, i жваво запитав:

— Потовкаємось?

— Та нi, почекаю, — неохоче кажу, бо хiба ж можна зобидити свого сусiда? Як-не-як, а в мене ж вощанка.

— Кого ж ти чекатимеш? Може, вчорашнього дня? — смiється Iван. Вiн уже встиг набити повну кишеню биток. — Може, тремтиш над своєю? — показує одним оком на мою вощанку.

— Чого менi тремтiти?

— А може, вона тебе родила? — хихикаючи, допiкає оцупкуватий Iван, а навколо його веселої кирпочки вибиваються i зникають двi ямки.

Я починаю сурмонитись:

— Коли так, тримай свою!

— Тримаю i тремчу! — смiливо пiдставляє кулак зi своєю крашанкою.

Я злегка б’ю по Iвановiй крашанцi, але нi його, нi моя не пiддаються. Тодi я б’ю сильнiше, — i павучки трiщин розповзаються i по моїй, i по Iвановiй вощанцi. Ми спочатку з жалем дивимося на руїни своїх хитрувань, а далi починаємо смiятися — Iван веселiшає, а я сумнiшаю, бо вiдразу пропала надiя на книжки, що лежать собi помiж залiзяччям, синькою i манiйкою, не знаючи, як за ними крається чиясь душа. Навiть справжня Гивина кумерцiя не допомогла. Як не везе, то не везе!

Тому й довелося менi сьогоднi звернутися до колишнього пiдписаря Юхрима Бабенка, якого люди поза очi звали пройдошним, шалапутним, слизькооким i розпронесучим сином. Та це не заважало Юхримовi думати про себе, що вiн розумнiший за всiх у селi, i чекати свого часу. Вiн усе хотiв вирватись у будь-яке, аби тiльки начальство i, де мiг, спiдтишка кусав i оббрiхував отих керiвникiв у свитах i шинелях, що, ледве вмiючи розписатися, у революцiю розписувалися за нову владу своєю кров’ю. Єдине, що мав гарного Бабенко, — то це почерк. Дивно було, як артистично красивi лiтери вмiщували рiзну погань, що вимiзковувала Юхримова голова.

Зараз Юхрим, хизуючись пiдписарською вченiстю, пишається серед парубкiв, лускає насiння i пiдсмiюється над дiвчатами, що, спiваючи, “садять василя” — зiлля юностi. Це тiльки в пiснi таке може бути, що першим часом дiвчина садить квiтку кохання, другим часом поливає, а третiм — уже бере цвiт у свiй вiнок молодостi i з ним iде до судженого.

— Дядьку Юхриме, — з опаскою торкаю парубка за не простецьке, а з мудруватим вирiзом галiфе, в кишенях якого вмiстилося б по доброму поросятi. Тодi саме у нас пiшла — мода на галiфе — чим бiльше, тим краще.

— Ти язиком говори, а рукам свободи не давай: вони у тебе земляничним милом не пахнуть. — Юхрим застережливо пiднiмає палець правої руки, а лiвою поправляє своє зобиджене галiфе. — Чого тобi, нечестивцю? Може, по параграфу похристосуватися хочеш?

— Нi, — розгублено дивлюся на округленi щоки й пiдбiрчастi уста парубка.

— Так чого ж притирився? Яке соображенiе розуму мав? — сам з задоволенням прислухається до своєї мови.

— У вас книжки е?

–Прочотнi чи з розмишленiями?

— Ні, може, є без розмишленiй.

— Усе в мене є, але що тобi до того, иуцьверiнку? Сватами ж ми, розкидаю мiзками, не можемо бути.

— А чого? — смiливiшаю я. — Може, на чомусь i зiйдемось?

— Хiба що на ремiнцевi, — веселiшає парубок. — Соскучився, натурально, за ним?

— Не дуже. I якi у вас є книжки?

— Возможнi i навiть невозможнi, — щось згадує Юхрим i гигикає. — Але я знаю, що тобi найбiльше пiдiйдуть “Пригоди Тома Сойєра”. I вони є в дядька Юхрима.

У мене аж у грудях тенькнуло, бо скiльки я чув про тi незвичайнi пригоди, аж ось i напав на їхнiй слiд. У моїх очах починає жалiснiти прохання, i я пiдробляю свої слова пiд Юхримовi:

— Дядьку, а ви менi, натурально, не можете дати “Пригоди Тома Сойєра”? Возможна чи невозможна така возможнiсть?

Але цим старанням я тiльки пошкодив собi: Юхрим одразу набурмилився, а голос його заскрипiв, мов хвiртка:

— Насмiшечки, заводiяко, починаєш сооружати над старшими? Де ти взявся такий дзигльований? Гляди, щоб зараз мулько не стало тобi!

— Якi насмiшечки? Що ви, дядьку! Хiба можна насмiхатися над старшими, та ще у великоднi свята?

Мова моя була, напевне, такою щиросердою, що Юхрим трохи заспокоївся,

— Є ж такi недоколиханi, що не мають анi поняття, анi елеганцiї, а тiльки й соображають насмiшечки собi, — на когось гнiваються очi й уста, окантованi грубими пружками.

— Еге ж, — погоджуюсь я. — То дасте менi “Пригоди Тома Сойєра”?

— А нащо вони тобi?

— Читати.

— Читати? — знизує вузькими плечима парубок, неначе я щось несусвiтне сказав, i вибирає з жменi .соняшникового насiння одну гарбузову. Вона наводить його на якусь думку, i вiн нахиляється до мене : — Добре, дам тобi, пуцьверiнку, почитати книгу, але принеси за це в подяку дядьку Юхриму чотири склянки гарбузового насiння. Мiряй точно, бо я перемiрятиму. У мене так, на шармака, не вискочиш.

Надiя моя розповзається по цвинтарi, але я хапаюсь за її клаптi:

— Дядьку Юхриме, то я вам це насiння, може, восени принесу, бо де його тепер дiстанеш?

— До осенi й книжка полежить, не бiйся, мишi її не струблять. Пам’ятай: дядько Юхрим, натурально, полюбляє смажене гарбузове насiння. — Вiн одвертається од мене, дженджуристе поправляє галіфе, картуз i починає скалити зуби до дiвчат.

А ти стiй на цвинтарi i ламай собi голову, де дiстати насiння Юхриму, бодай вiн однi гарбузи мав од дiвчат. Нi, таки невезучим народився я, та й годi. Недарма ж каже мати, що хто вродиться в маї, то все життя буде маятися. I на якусь часину померх мiй великдень, аж поки я не забрався з такими ж, як сам, збитошниками на дзвiницю. Отут ми вже порозкошували бiля дзвонiв, i вуха залишились цiлi: на великдень навiть дзвонар шанує нашi вуха й чуби…

Одразу ж пiсля свят я помiтив, що мати, перед тим як надiти блузку, пiдперiзується чимсь полотняним, схожим на довжелезну вузьку торбину.

— Мамо, що то ви носите? — здивувався я. — Це такий жiночий пояс?

— Дурненький, — посмiхнулася мати, одвернулась i швидко зав’язала свiй химерний пояс.

— Скажiть, мамо.

— Що ж тобi казати? Це отак я вигрiваю на собi гарбузове насiння.

— Гарбузове? — про всякий випадок недовiрливо поглянув на матiр, — чи не дiзналась вона про мою розмову з Юхримом, а тепер i пiдсмiюється надi мною? Бо в нас i дома, i в селi нiколи не переводилась насмiшка i перець на язицi.

— Тож сказала, що гарбузове.

— Воно захворiло чи як, що треба вигрiвати? — обережно випитую, щоб не попастись у сильце.

— Скажеш таке. Це для того виношую, щоб у ньому ранiше прокидалося життя i щоб гарбузи були бiльшими. Ти ж бачив, що в нас гарбузи, як пiдсвинки, лежать?

— Бачив.

— Тож-бо й воно: вигрiвання дуже пособляє.

Але мене не так зацiкавило вигрiвання, як саме насiння. От аби мати загубила пояс, то мав би Юхрим що трощити, а я читати. I закружляли мої думки навколо пояса, мов нетля бiля вогню. Я знав, що це крутиться ота сама безтолоч, яка не виходить “он звiдти”, але вже не мiг нiчого зробити з собою.

I, може, довго б я мудрував бiля того пояса, аби раптом не пофортунило менi: сьогоднi мати почала дiставати з комори, з скринi, з сипанки, з-пiд сволока i навiть з-за божницi свої вузлики. В них лежало все те, що далi зiйде, зацвiте, закрасується й перев’ється по всьому городi: огiрки, квасоля бiла, ряба й фiалкова, безлуский горох, турецький бiб, чорне просо на розвод, кукурудза жовта й червона, капуста, буряки, мак, морква, петрушка, цибуля, часник, наут, соняшник, крученi паничi, нагiдки, чорнобривцi, гвоздика i ще всяка всячина.

Мати радiсно перебирала своє добро, хвалилася його силою i вже бачила себе в городi посеред лiта, коли ноги веселить роса, а очi й руки — рiзне зiлля. Я теж у думках забирався в горох або нахиляв до себе спiвучi макiвки, та це не заважало менi найбiльше придивлятися до вузликiв iз гарбузовим насiнням. Вони були чималi, i дещицю можна було з них надiбрати. Щоб не дуже старатися самому, я попросив трохи його у матерi, але вона, поскупившись, дала менi лише одну пучку:

— Бiльше не можна, Михайлику, бо це насiння!

В її устах i душi “насiння” було святим словом. I хоч не раз вона нарiкала на свою мужицьку долю з її вiчними супутниками — нестатками й злиднями, проте нiчого так не любила, як землю. Мати вiрила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловiк, вона може гнiватись i бути доброю, i на самотi тихенько розмовляла з нею, довiряючи свої радощi, болi й просячи, щоб вона родила на долю всякого: i роботящого, i ледащого.

Коли на городi з’являвся перший пуп’янок огiрка чи зацвiтав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку i вела подивитися на це диво, i тодi в блакитнавих очах її назбирувалось стiльки радостi, наче вона була скарбничим усiєї землi.

Вона перша в свiтi навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п’янкий любисток, м’яту, маковий цвiт, осiннiй гороб i калину, вона першою показала, як плаче од радостi дерево, коли надходить весна, i як у розквiтлому соняшнику ночує оп’янiлий джмiль. Вiд неї першої я почув про калиновий мiст, до якого й досi тягнуся думкою i серцем…

Забувши за мене, мати починає тихцем розмовляти з насiнням, одне вихваляючи, а друге жалiючи або навiть гудячи.

— Ой гороше, гороше, чого ти минулого лiта допустив до себе черву? — докоряє вона добiрним горошинам. — Гляди в цьому роцi не зроби такого. А ти, бобе, чому почорнiв, яка журба тебе поїдом їсть?..

З двору входить дiдусь, вiн дивиться, що робиться на столi, й посмiхаєтся:

— Почалось бабське чаклування.

— Тату, хiба можна таке казати? — аж нiби страхається мати. Їй i досi вдивовижу, що дiдусь не так тримається землi, як свого ремесла.

— Не можна, не можна, — одразу ж погоджується свекор. В цей час на вулицi гуркоче пiдвода i коло наших ворiт зупиняються вимиршавленi конi. Дiдусь придивляється до селянина, що злазить з воза, i добродушно глузує:

— I ми, коли подумати, люди не простi: до нас теж мiнiстри заїжджають!

— Якi мiнiстри? — одразу стрепенувся я, надiючись почути щось цiкаве.

Дiдусь тицяє пальцем у вiкно:

— Бачиш он дядька в постолах, що вiдчиняє ворота?

— Бачу.

— Це i є мiнiстр.

— Таке скажете! — смiюся я.

— Ти не смiйся — справжнiсiнького мiнiстра бачиш, — запевняє дiдусь.

— Кажiть! Хiба я не читав i не бачив у журналi “Нива”, якими були мiнiстри?

— А про таких не читав, i в журналах їх не друкували. — Дiд виходить з хати, а за ним вибiгаю й я, бо ж не кожний день до нас приїжджають мiнiстри, якщо не вигадує дiдусь.

Незнайомий розумноокий селянин сердечно здоровкається з дiдом, питається про його здоров’я, а далi мова йде про погоду й озимину, про невiдомих менi людей, про розруху, голод на Пiвднi, полiтику, бандитiв i загряницю, яка все неситим оком поглядає на нас. Нi, з якого боку не придивись, не схожий дядько Стратон на мiнiстра. Нарештi вiн питає дiда, чи той не доведе йому до пуття дерев’яного плуга.

— Дерев’яного? — перепитав дiдусь.

— А де ж на залiзного розживешся? — нахмурився дядько Стратон. — Пiшло тепер усе залiзо на смерть людську, а на життя нiчого не залишилось.

— Це правда, — зiтхає дiдусь. — Де тiльки не лежать нашi дiти з залiзом у грудях…

— Трьох братiв мав i нi одного не дочекався з вiйни. Найстарший аж у Францiї загинув. Та журба журбою, а орати-сiяти треба.

Ми пiдходимо до воза, на якому лежить саморобний плуг. I корпус його, i градiль, i колiшня — усе зроблено з дерева. Я уперше бачив такого химерного плуга.

— Рiдке жито, — по-своєму говорить дiдусь. Усе, що не подобається йому, вiн зве рiдким чи безкорiнним. — Хiба у вашому селi нема доброго майстра?

— Такого, як ви, немає. Дай комусь, то вiн з дерева наробить трiсок, того й приїхав до вас.

-Доведеться пособити чоловiку, — трохи зневажливо махає рукою на плуга дiдусь. — Лемiш i чересло знайдуться в тебе?

— Лемеша не маю, а чересло, може, з австрiйського багнета зробити? Вiн з доброї сталi варився.

— Бодай нечистi їх на тому свiтi в смолi варили, — когось кляне дiдусь. А я знаю, що це стосується iмперiалiстiв i мiлiтаристiв, тiльки не знаю, яка мiж ними рiзниця.

Коли дiд пiшов у майстерню розшукувати щось на лемiш, я тихенько сказав дядьку Стратону:

— А дiдусь, як ви приїхали, хотiв посмiятися з мене… — і замовкаю.

— Як же вiн хотiв посмiятись? — здогадався запитати мене дядько Стратон.

— А ви не будете сердитись, коли скажу?

— Та, мабуть, не буду.

— Вiн казав, що ви були аж мiнiстром.

— Таки був аж мiнiстром, — посмiхнувся чоловiк i поглянув на свої постоли.

Я пильно дивлюсь на нього, але не схоже, щоб надi мною глузували.

— I де ж ви тодi були мiнiстром? В Санкт-Петербурзi?

— Та нi, трохи ближче, — мружиться дядько Стратон.

— Тодi у Києвi?

— Нi, ще ближче, — грають очi i всi дванадцять золотистих цяток, що весело розмiстились на чоловiчках.

— Тодi у Вiнницi? — зовсiм розчаровано дивлюсь на дядька Стратона.

— Iще ближче: у своєму селi!

— I що це за мода пiшла в дорослих — обманювати малих, — кажу я ображено й, махнувши рукою, повертаю до хати. Але на моє плече лягає цупка рука дядька Стратона.

— Почекай, неймовiрнику, нiхто й не думав тебе обманювати. Я сущу правду кажу тобi, хлопче. То по столицях жили панськi мiнiстри, а ми були мужицькими.

— I ви були з ними заодно?

— Нi, ми були проти них.

— А в що ж ви зодягались?

— В те, що мали: однi в кожухи, другi — в киреї, третi — в свитки, четвертi — в чумарки. Хто мав чоботи — носив чоботи, а хто й у постолах ходив.

“Скiльки свiта, стiльки й дива!” — сказала б на це моя мати.

— I за кого ви були? — питаюсь я далi.

— За свою селянсько-бiдняцьку республiку.

— Вона великою була? . ..

— Троє сiл i два хутiрцi. Та нiмцi, австрiяки й гетьманцi мали з нами клопiт: ми нiкого не пускали до себе, поки нас не розбили. А як розбили, то лiси стали нашою республiкою.

— А тепер ви, дядьку Стратоне, вже не мiнiстр?

— Нi, тепер я комбiдчик, — весело смiється дядько Стратон. Таки, видать, вiн анiтрохи не журиться, що позбувся свого мiнiстерського звання, не так, як дехто тепер.

З дядьком Стратоном ми прощаємося вже друзями, вiн запрошує мене приїхати з дiдом у їхнє село. Там i досi стоїть хата, де збирались усi мужицькi мiнiстри, а їхнiй прем’єр-мiнiстр тепер головує — аж у повiтовiй споживспiлцi.

Тiльки дядько Стратон поїхав додому, до нас надiйшов титар. Дiдусь говорить, що вiн тлустий, мов гуска восени, а ходу має качину. Згадавши це, я одразу веселiю, а титяр, ворушачи капшучистими губами, пiдозрiло зиркає на мене. Далi, смиренно зiтхаючи, вiн одразу починає нарiкати на тонке дiло — полiтику. Церковний староста вважає себе неабияким полiтиком, бо заглядав у газету, яку виписує пiп, i навiть вихопив з неї десяток не зрозумiлих нi йому, нi людям слiв та й лiпить їх, де треба й де не треба. Вiд мiжнародностей вiн переходить на гас i сiль, яких не докупишся тепер.

— Чи то за бiльшовикiв парадоксально море пересохло, чи ту сiль Антанта по тезисах до буржуазiї вивезла? — цюкає i цюкає своє.

Але й дiдусь теж делiкато вцюкнув його:

— А ви так зробiть по тезисах: воли — у вiз та й парадоксально до моря. Там усе взнаєте, ще й солi додому привезете.

Титаревi не подобається, що дiдусь перехоплює його вченiсть, i починає говорити без неї:

— Поїдеш по шерсть, а вернешся стриженим, бо таке врем’я: нiде нема нiякiсiнького порядку. Та як вiн може бути, коли тепер не те що солi — навiть народу не стало.

— Та схаменiться, чоловiче! Чого ви такi смутки висипаєте серед бiлого дня? — почав дiд совiстити старосту. — Де ж це, по-вашому, подiвся народ?

— Попитайте про це в бiльшовикiв. То колись усi були люди, а тепер стали — куркулi, середняки i злиднi.

— А за помазаника божого ви не бачили злиднiв? Чи тодi навiть кози в золотi ходили?

-Кози тодi не ходили в золотi, — вiдводить насмiшку титар, — але що було моїм, то було моїм, а тепер нiхто не добере, де моє, де твоє, а де наше. Он уже Себастiян комбiдчикам нарiзав Iльцовщину, то чи не буде йому, як змiниться власть, нарiзки на одному мiсцi?

— Все може бути, — погоджується дiдусь. — Iнодi навiть за довгий язик буває сяка-така нарiзка на iншому мiсцi.

— Та я не проти, щоб нарiзали Iльцовщину — то помiщицька земля, — хитрує титар. — А от як предкiвську почнуть рiзати…

— Далеко наперед ви пустили кури… з якимсь дiлом чи з полiтикою прийшли до мене?

Титар насуплюється, крутить головою i зiтхає:

— Та треба зробити круг колiс, тiльки така у мене бiднiсть…

— То чом ви в комбiд не запишитесь? Там потроху допомагають незаможникам, — глузує дiдусь, а обличчя титаря береться сизуватим рум’янцем.

В цей час на порозi стала мати. Вона окинула поглядом подвiр’я i пiшла до сусiдiв. А менi цього тiльки й треба: я одразу дзиг до хати розшукувати гарбузове насiння. Воно, чекаючи свого часу, лежало на коминi. Видивившись у вiкна, я розгорнув обидва вузлики й у тривозi подивився на добiрнi, обведенi обiдками зерна, що дихали прозорою i легкою лускою.

I чому тепер не осiння пора, коли гарбузи б’ють прямо об землю, а потiм з їхнiх золотистих пазух вибирають слизьке насiння? Хто б тодi помiтив отi чотири склянки, якi треба занести Юхриму? А от як зараз?.. Вузлики ж чималенькi. Може, якось усе й обiйдеться? Я знаю, що мене варто за такi думки вiдбатожити, але не можу перебороти спокуси.

Скочивши на долiвку, взяв iз мисника гранчасту склянку i, холонучи, почав на печi намiряти насiння — двi склянки в одну кишеню, двi — в другу. Воно менi здалося напочатку пекучим i важким, наче камiння. Далi залишилось навхрест зав’язати вузлики i покласти точнiсiнько так, як вони лежали. Коли я знов опускаюсь на долiвку, з божницi на мене строго дивиться i свариться пучкою сивий бог-отець — єдиний свiдок мого грiхопадiння.

З острахом i невеселою радiстю, що пробивалася крiзь усi тривоги, я вискочив на весняну вулицю, де кожна калюжка тримала в собi клапоть сонця. Воно зараз на всi боки мiрками розсипало тепло, розтрушувало промiння, i в ньому так веселiли блакитнавi хатки, наче хтось запрошував їх до танцю. Пiд тинами вже вилазила кропива й дурман, а над тинами набухала й прозорилась глеєм вишнева брость. Думаючи про своє, я виходжу на другу вулицю i в цей час збоку чую неласкавий чоловiчий голос:

— Бог дасть, жiнко добра. Бог! Вiн багатший за нас. Цi слова приглушує гарчання собаки i важкий брязкiт ланцюга. Я оглядаюсь на подвiр’я, обнесене глухим високим частоколом, де затих голос чоловiка, щоб його продовжував собачий гавкiт. Крiзь нього я чую ще iз сiней:

— Звiдки ж вони?

— Та нiби з Херсонщини, — байдуже вiдповiв перший голос. — Швендяють усякi, а ти подавай i подавай, як не скибочку, то картопельку.

— Коли вже цей розор закiнчиться?

З двору наполохано виходить у рам’ї, у розтоптаному взуттi глибокоока, ще молода жiнка, її погляд шукає землi, а розгонистi брови летять угору. Збоку до неї тулиться босоногий без картузика хлопчак, їхнi страднi, виснаженi обличчя припали темiнню далеких дорiг i голоду. Жiнка зупиняється навпроти мене, потрiсканими пальцями поправляє хустку, а в її чорних очах закипають темнi сльози…

Я й досi пам’ятаю того, хто пожалiв її материнству, її дитинi скибку насущного хлiба.

Це був багатий i богомiльний чоловiк, через руки якого проходили голодом пригнанi катеринки, петрики, золотi iмперiали i срiбнi карбованцi з великими головами дрiбного царя. Я й досi пам’ятаю опасисту постать цього дукача. Вiн мав святовиду голову й бороду, в нього завжди добре родили поля, луги, лiсовi загороди — i тiльки пiд перелогом лежала одна душа. Лише тому, що вiн уже помер, не називаю його iменi…

Жiнка, схрестивши руки на грудях, боязко озирнулась, шукаючи дворища, яке б не ощирилось на неї собарнею, а дитя недовiрливо, спiдлоба дивилось на мене. На його тонкiй шиї похитувалась заважка голова, що вершилась збитими хмелястими кучерями. I тут я згадав про своє насiння. Вийняв жменю i подав малому. Вiн обома ручатами схопив зернята, а потiм поглянув на матiр. Та кивнула головою i зiтхнула точнiсiнько так, як iнодi в недобру годину зiтхала моя мати. Потiм я висипав у подiл сорочечки хлопчака насiння з однiєї кишенi i взявся за другу. Але жiнка зупинила мене.

— Спасибi, дитятко, не треба бiльше, ой, не треба, — прихилила до мене скорбнi очi, розгонистi брови, i я на своїй щоцi почув дотик її уст i слiз. — Хай тобi, дитино, завжди, завжди добре буде помiж людьми.

Мене так вразили її сльози й слова, що я теж мало не заплакав з жалю…

А може, то не жiнка, а моя глибокоока селянська доля тодi прихилилася до мене!?.

Вона, ще раз обвела мене своїм скорбним поглядом i пiшла з дитям прямо на мою вулицю. Мiж вишняками раз i вдруге майнула її хустка — i вже нема нi жiнки, нi її глибоких очей, нi дитяти з хмелинами кучерiв. А я, наче з сну, виходжу з людського страждання i довго дивлюся йому вслiд.

З подвiр’я дукача виходить довжелезна чорна свиня, на її шиї погойдується дерев’яна колодка. I на нiй, i на мордi, i на ратицях свинi гусне картопляна товч.

“А ти подавай i подавай, як не скибочку, то картопельку”, — знову заскрипiв голос дукача, i я з огидою пiшов од височенного частоколу i глухих ворiт…

А от куди менi далi подiтися? Чи повернути додому, чи йти до Юхрима Бабенка. Може, й розщедриться вiн i за двi склянки насiння дасть почитати книгу? Догнав чи не догнав, а побiгти можна.

I я вже бiжу з вулички у вуличку, а назустрiч менi вiтрець кидає зеленi вербовi галузки i сонячне снування, що ворушиться в гiллi.

Юхрима я застаю на другiй половинi хати. Зараз вiн уже не в галiфе, а в буденних потертих штанях сидить на лавi i вказiвним пальцем правої руки вибиває не то стогiн, не то гарчання iз балалайки, ще й допомагає їй ногами i спiвом:

Отчего ты карапет,

Оттого, что денег нет.

Отчего же денег нет?

Потому, что карапет.

Бiля Юхрима на столi стоїть велика, як горнятко, чорнильниця, з неї стирчить товста з обгризеним кiнцем ручка, а осторонь од них лежить кiлька списаних аркушiв паперу. Напевне, Юхрим i зараз “строчить” якийсь матерiал, а щоб краще строчилося, вiн ще й музикою бавиться.

Побачивши мене, старий парубок вiдкинув чуприну набiк, оголив набухлу жилу на чолi й засмiявся:

— От i гарбузове насiння, соббражаю, само по всiх параграфах прийшло до хати! Вгадав, пуцьверiнку?

“Чого йому так сподобалось звати мене пуцьверiнком?”

Юхрим бачить, що я мовчу, перепитує:

— Вгадав?

— Трохи вгадали — пробурмотiв я.

— Чого ж трохи? — дивується парубок.

— Бо так вийшло.

— Що ж у тебе вийшло? Не чотири склянки, як вище скааато було? — округлились Юхримовi очi.

— Тiльки двi.

— Тодi ти теж трохи не вгадав: з цього пива не буде, натурально, дива! — насупився Юхрим, мотнув головою i знову почав мордувати балалайку.

— А може, ви решту до осенi почекаєте? — слово в слово повторюю маминi слова, коли вона згинається перед крамарем з мiстечка.

— Iч, який вiн кебетний! Восени я сам понятiя знайду, де брати насiння, — безжалiсно вiдрiзає старий парубок, не дивлячись на мене.

То що менi залишається робити? Чи слухати бiль i вищання струн, чи “бувайте здоровi” й через порiг? Я надiваю картузик, обертаюсь i клацаю клямкою.

— Почекай, пуцьверiнку! Дай подивлюся, що в тебе за насiння! — раптом так репетує Юхрим, наче я оглух вiд його музики. Вiн пiдходить до мене, запускає руку в кишеню, кидає насiнину до рота. Вона тiльки хруснула, i вже одна шкаралупа поповзла з окантованої губи на Юхримове пiдборiддя. — Нiчого, лускати, натурально, можна. То я, де вже моє не пропадало, дам тобi за нього почитати казки. А “Пригоди Тома Сойєра” вiзьмеш, коли розбагатiєш. По руках?

— То давайте свою! — одразу веселiшаю я.

Юхрим подає видовжену долоню, я б’ю своєю по нiй i примовляю:

— За “Пригоди Тома Сойєра” — двi склянки тепер i чотири восени.

— Не будь циганською дитиною, — припиняє торг Юхрим. — Кожна книга має в свiй час свою цiну.

— А може, ви менi дасте “Пригоди” хоч на один день?

— I не проси, i не моли! — вперся Юхрим, наче кiлок в огорожу. — Береш, натурально, казки?

— Беру, натурально, — ще раз ляпаю по руцi парубка. А вiн витрушує з моєї кишенi насiння, потiм з укованої залiзом скриньки дiстає книжку ще й великодушно примовляє:

— Бери та знай по всiх параграфах мою добрiсть. За скiльки ти прочитаєш казки?

— Днiв за чотири.

— Тодi в недiлю i принось. Не забудеш, що в недiлю?

— А хiба ви в недiлю не пiдете на гульню?

— Зранку до обiднi, натурально, буду вдома. Пам’ятай: не принесеш впору, буде бiдним твоє офiцiальне мiсце, — злiшає його вид, наче я вже встиг утаїти книгу…

Побоюючись навернутись на материнi очi (а що, як вона кинулася до насiння i тепер тiльки й чекає мене?), я подався в долинку до Штукового ставочка, де вода розгойдано гралась у пiжмурки з сонцем, хмарами, тiнями i вiтерцем. На нiй iнколи скидалася риба i розкручувала кола аж до самої кладки, що одним кiнцем трималась на з’їждженому колесi, а другим — на березi. Зараз нiхто не прав шмаття, тому я витягнув кладку, зручнiше вмостив її на пiсочку i взявся за читання. Знизу мене охоплював свiт казки, а зверху — казки весни. I так менi добре було в їхнiх обiймах, що я й незчувся, як сонце поволеньки перейшло на другу половину неба.

Тiльки тодi я з острахом подумав про домiвку i, щоб уникнути лайки i нарiкань, прикинув, що варто пошукати в долинцi щавлю на борщ. Гляди, за це ще й похвалять тебе, якщо… I знов гарбузове насiння почало лiзти в голову. Коли неспокiйна совiсть, то нiчим її не обманеш…

Напакувавши повну кишеню молоденького щавлю, я вже трохи безпечнiше пiшов додому. Ось i наша хата. Що тiльки в нiй жде мою збитошну голову? Зараз я не дуже стараюся з розгону перескочити перелаз, а застрягаю на ньому, видивляючись, що робиться на подвiр’ї, городчику i в садку. Мiж яблунями снує бабуся i її тiнь. Обличчя в бабунi зараз таке, наче вона молиться. Це тому, що вона дуже любить сад, доглядає i уболiває над ним, кожна в ньому нащепа мiцно перев’язана стьожками, видертими iз рукавiв її сорочок. А в катразi, прихилившись до дерева, щось майструє дiд, кашкет спав з його голови, i тому вiтрець, як хоче, бавиться старою порiдiлою чуприною. Та ось дiд помiчає мене, спочатку дивується, а далi чмихає:

— От i пропажа об’явилася! А ми думали, що тебе десь шкуролупи вхопили.

— I нащо таке несусвiтне було думати? — веселiю, бо не схоже на те, щоб гримiло i блискало надi мною.

— Де ж ти на цiлий день запропастився? Хiба так можна, дитино? Я виглядав, виглядав тебе, а далi й журитися почав.

— Е?

— От тобi й “е”. Хоч би, очмано, кому сказав, куди йдеш. А я тобi щось зробив! —дiдусь викривлює свої великi напатланi брови i вже добряче посмiхається.

— I що ж ви зробили? — наперед починаю радiти.

— А що ти просив?

— Вiтряка.

— I що я сказав тобi?

— Казали, що попросиш, те i зроблю, бо в мене такими онуками поле не засiяне, — точнiсiнько повторюю дiдовi слова, бо вони сподобались менi.

— Бач, як запам’ятав! — смiється дiдусь, потiм знiмає дашок свiжесенького вулика i виймає звiдти справжнього вiтряка. Але якого! На його покрiвлi розправив крила i гордо пiдняв голову молодий лебiдь. Здавалося, вiн от-от одiрветься вiд покрiвлi i злетить у небо.

— Ой, як славної — вирвалось у мене.

— Славно, кажеш? — радiсно перепитує дiдусь.

— Дуже гарно.

— Для тебе ж старався, — вiддає менi iграшку дiдусь. — А тепер бiжи до хати.

— А як мама? — питаюсь i з опаскою поглядаю на вiкна.

— Так, як завжди: спочатку сердилась, а потiм занепокоїлась i бiгала до сусiдiв питати про тебе. Iди.

Я тихенько вiдчиняю хатнi дверi, що знадвору пахнуть горобом i макухою, а з хати — хлiбом i калачиками, якi стоять у нас на всiх вiкнах. За столом бiля вузликiв я знову бачу схилене обличчя мами. Вона вдивляється в якесь насiння i щось пошепки говорить до нього, напевне, просить, щоб гарно зiйшло i вродило. А найближче до матерi лежать вузлики з гарбузовим насiнням. У мене одразу похололо всерединi й нашорошились вуха. Я вже хотiв було податися назад, та в цей час мати побачила мене.

— Нарештi, — сказала вона з докором. — Ох, дiти, дiти… — пiдiймає над голубiнню очей чорнi вiї, од яких тiнi падають аж на вилицi.

— А я, мамо, щавлю на долинi назбирав! На цiлий борщ буде!.. — одразу хочу на щось iнше звернути материнi думки й вивертаю на лаву все, що е в кишенi.

Але яка невдача: разом з щавлем iз кишенi вилетiли двi гарбузовi насiнини i впали на долiвку, мов срiбнi грошi. Я злякано поглянув на матiр, та не побачив гнiву на її обличчi. Вона рiвно, трохи сумовито, запитала мене:

— Михайле, ти насiйня iз цих вузликiв давав хлопчику з голодного краю?

— Iз цих, — похнюпився я, пiдпираючи спиною дверi. Мати повела устами, з яких не сходив смуток, i довго-довго мовчала. Краще б вона почала гримати, гнiватись, нахвалятися, тодi я мав би якесь право гайнути з хати. А так хто знає, що його робити?

— То й добре, синку, що давав, — нарештi чую її голос. Вона, роздумуючи, далi вже говорить не менi, собi: — Бо хто й пособить у свiтi бiдному чоловiку, хто дасть йому скибку хлiба чи ложку борщу? Нiхто, тiльки такий самий злидар.

У мене од її слiв аж дрогнуло все усерединi.

— Мамо, а звiдки ви про хлопчика знаєте?

— Була в нас та жiнка зi своїм дитям. Я нагодувала їх, бiдолашних, дала хлiбинку в дорогу. А як ця жiнка хвалила отого хлопчика, який дав її Iвасику насiння. Я догадалася, що це ти, збитошнику, але нiчого їй не сказала… Ох, Михайле, Михайле, i що з тебе тiльки буде?..

— Може, щось таки буде, ви не дуже крепко журіться мною, — кажу так, як чув од дорослих, пiдходжу до матерi, прихиляюсь до неї, а вона зiтхає i гладить рукою мою нерозумну голову…

[divider style="solid" top="20" bottom="20"]
РОЗДIЛ ТРЕТIЙНа човнику й веслi вiд нас вiд’їхав травень.

Вiн прихопив iз собою синi дощi, зелений шум та солов’їний спiв, i в село, через тини, заглянуло лiто.

Так, наче казку, говорить моя мати. Ще вона каже, що найбiльше див у свiтi робиться влiтку на свiтаннi, це саме тодi, коли менi так хочеться спати. От i зараз, насурмонений i заспаний, я стою посеред хати, не знаючи, де й що шукати. А матiр, уже оброшена, прийшла з городчика та й лагiдно-лагiдно кладе менi на плече руку, а очима показує на розчинене вiкно й таємниче питає:

— Михайлику, ти нiчого не чуєш?

Дiд, глянувши на матiр, пускає посмiшку в бороду й мовчить. А я дивлюсь на сизий вiд роси городець, на розпатланi дерева саду, на вiхтi туману, що плутається мiж їхнiми кронами i землею, на ледь-ледь окресленi стрiхи, прислухаюсь до всього, але чую тiльки вранiшню журбу роси.

— Не чуєш, як лiто пiшло нашим городом? — дивується мати.

— Нi, — кажу я з жалем, але враз уявляю собi, як десь неподалiк у квiтчастiй, кинутiй на плечi, хустцi широко бреде туманом лiто, i од мене зразу вiдлiтає сон.

— Ось ходiмо подивимось хоч на його слiди, — так само таємниче говорить мати, i ми виходимо з оселi, мати посмiхаючись, а я позiхаючи. Бiля самого порога з нами вiтається аж задимлена росою вишня. — Ось бачиш, сьогоднi лiтечко торкнулось руками до ягiд, i вони почали паленiти.

Я дивлюсь на вишнi, i в них справдi то тут, то там паленiють розпухлi щiчки. А мати вже показує, що на покручi гороху з’явився ще сонний перший цвiт, а на раннiй грушi шарiють грушки, отi, що вiясто придивляються до землi. I все це диво зробило лiто за одну-однiсiньку нiч та й пiшло собi далi, щоб на свiтаннi, коли я сплю, знову заглянути до нас. Як би менi припильнувати його?

— Добрий ранок, тiтко Ганно! — бiля перелазу з’являється попова наймичка Мар’яна, її високi здивованi брови, i красивi вiнчики вiй, i ранково синi очi, i вогкi, напiврозкритi уста чаять у собi стiльки молодечого завзяття i радостi, що й менi, соньку, стає веселiше.

— Добрий ранок, непосидо, — посмiхається мати. — Куди так зарання чешеш?

— До вас. Можна?

— То чом не можна?

Мар’яна, майнувши важкими косами, по-хлоп’ячи перестрибує перелаз i одразу ж оглядається, чи не зачепилась спiдницею. Нi, все обiйшлося. Вона пiдбiгає до матерi, чоломкається i подає щось загорнуте в пiлочку.

— Це що за напасть з самого ранку на мене? — жартуючи, дивується мати.

— Не напасть, а попiвськi з панського тiста марципани, — смiється Мар’яна, аж висяюючи зубами.

— Ой гляди, дiвчино, перепаде тобi на бублики за цi марципани. Ти ж знаєш вдачу нашої попадi: все шкварчить, наче яєчня на сковородi.

— Не бiйтесь, не зубожiє вона. Правда, Михайлику? — наспiвне говорить дiвчина i змовницьки пiдкидає високi здивованi брови.

— Авжеж, правда, — охоче погоджуюсь, бо Мар’яна дуже подобається менi та й у пiлочцi щось смачно пахне.

— Якi в тебе квiти гарнi, — придивляється мати до рукавiв Мар’яниної сорочки.

Дiвчина зрадiла вiд похвали i довiрливо сказала:

— Бо так чогось хочеться гарного в свiтi i для себе, i для людей, — та вiдразу ж спохватилась, чогось засоромилась i з жалем кивнула на мене: — Раненько ви його, малого, будите.

— Раненько, — якось змовницьки подивилась мати на дiвчину, — бо все хочеться показати йому, як удосвiта по селу ходить лiто.

— Хiба що так, — похитала головою Мар’яна i чогось зiтхнула. — Ти, Михайлику, й досi не бачив лiта?

— Не бачив, Мар’яно.

— То ще побачиш: твоє все попереду. Ти сьогоднi пасти в лiси чи на перелоги збираєшся?

— Куди дiдусь скаже.

— Катай у лiси. Знаєш, де Якимiвська загорода?

— Чом не знаю.

— Там бiля загороди попасеш конягу, а в загородi нарвеш собi черешень.

— Еге, нарвеш, коли вони ще не достигли.

— Достигли.

— Та не може бути: учора скiльки лiсу збродив — i скрiзь однi зеленухи.

— То були, Михайлику, видать, чорнi черешнi, а до бiлих, раннiх, уже торкнулося лiто. Ти не бачив, якi вони в Якимiвськiй загородi? Великi-великi, а щiчки з одного боку пiдрожевленi. Поїдеш?

— Поїхати — не штука, — засумнiвався я. — Та чи не перепаде менi за тi черешнi?

— Не бiйся: я вчора сказала дядьковi Якиму, щоб вiн тобi дозволив нарвати черешень, бо подумала, що ти не вiдмовишся од такого дiла.

— От спасибi, Мар’яно!

— Спасибi не вiдбудеш: принесеш менi кiлька найкращих ягiдок на сережки, — показала на вухо, засмiялася i тихiше заговорила до матерi: — Аби ви знали, тiточко, який менi сьогоднi сон приснився!

— Розкажи — знатиму.

Над синiми дiвочими очима зворушливо затрiпотiли вiї:

— Сниться менi, наче я в своєму селi i в своїй хатi вимiшую вдосвiта дiжу, а до мого вiкна пiдiйшов мiсяць вповнi й придивляється, що я роблю. В цю часинку до хати заходить моя тiтка i питається :

— Кому ти, Мар’яно, мiсиш дiжу?

— А я тихенько їй: “Оцьому мiсяцю ясному…” Що ви скажете на таке диво?

Мати посмiхнулась так, що радiсть i смуток затрiпотiли на її устах i зморшках, що йшли вiд них:

— Скажу тобi, Мар’яно, що скоро ти мiситимеш дiжу не попадi, а своєму мiсяцю.

— О, таке й придумаєте, — засоромилась, спаленiла дiвчина, а в ямках її заграла радiсть.

— Хай тiльки ясно свiтить тобi твiй мiсяць, — зiтхнула мати. Дiвчина припала до неї, щось зашепотiла на вухо, а потiм похопилась:

— Побiжу, бо, може, прокинулася моя попадя i вже кричить iз постелi: “Кохвiю!”

— I де вона його тепер дiстає?

— Зрiдка в перекупщикiв, а то з сушених жолудiв мелемо. Пани i свинi полюбляють їх, — засмiялась i, наче вiтер, вихопилась iз двору.

— Вiхола, та й годi. I де вона в бога зростає ця краса, i кого вона виворожить собi? — посмiхнулась їй услiд мати, а далi зажурилась : — Коли б їй трапилась хороша пара. А то, не дай бог, попадеться казна-що й розтопче молодий вiк, наче квiтку на дорозi.

Не знаю чому, але мати моя завжди вболiвала над долею наймичок, убогих дiвчат, особливо тих, що виходять замiж у чужу сторону. Тому й молодiсть майже щодня маяла косами в нашiй хата. Яких тiльки пiсень не переспiвала вона з моєю матiр’ю, яких тiльки таємниць не розказала їй. Навiть у недоброї пам’ятi тисяча дев’ятсот тридцять сьомий рiк, коли над моєю, тодi кучерявою, головою нависло нещастя, мати, як могла, удень втiшала мене своєю i дiвочою пiснею, а вночi при зорях плачем молила долю, щоб вона була справедливою до її дитини…

— Мамо, то я поїду сьогоднi в Якимiвську загороду.

— А не заблудиш, сину?

— Я ж казав, що дорогу знаю.

— I звiдки це знаття? — дивується мати. — Я сама, надiйсь, не трапила б туди.

— Жiнки чогось погано запам’ятовують лiсовi урочища, — кажу трохи спогорда, а сам i не признаюся, що не раз губив дорогу в лiсах. Та я їх так люблю, так зрiднився з ними, що навiть колишнi прикрощi тепер згадуються з усмiхом.

А була ж у мене одна пригода, про яку й досi нiкому не казав. Перед зеленими святами довелося менi повести Обмiнну на нiч у лiси. Знаючи норов нашої шкапи, я дуже спасався, щоб вона кудись не забрела в спаш або не прибилась у чиюсь загороду. Тодi хтось займе її — i шукай вiтра в полi. Тому я домудрувався зробити ось так: довгий вуздечковий повiд прив’язав собi до ноги, насунув картуза на вуха й лiг спати. Обмiнна попасається, потроху тягне мене за собою, а я то прокидаюсь, то знов засинаю. I треба ж було, щоб вона свiтанням чогось схарапудилась i гайнула в туман, волочучи мене по землi. Поки я, вдарившись об кiлька пенькiв, скочив на ноги, з моїх очей, як з коминiв, розлiталися iскри й пiдпалювали дерева. Напевне, тiльки туман i роса врятували їх вiд пожежi. Днiв зо два тодi гудiли жорна в моїй головi, але я тримався, як i належало хлопцевi…

Пiсля снiданку я перекинув торбу через плече i вивiв iз стаєнки нашу вреднючу-превреднючу сиву кобилу, яка тримає в синiх очах настороженiсть, потаємнiсть i той пiдступний вогник, що умiє одразу спалахнути злобою. Це ж треба домудритися щоб за свої грошi доп’ясти ось таку напасть!

Ми довго-довго збиралися на бiдняцького коня, а купили казна-що. Вийшло воно дивно й смiшно. Коли в дiдовiй калитцi трохи забряжчало грошенят, вiн, прихопивши й мене, поїхав з Трохимом Тимченком на ярмарок у тi Багринiвцi, де люди чомусь не полюбляли лiтеру “г”. Замiсть Грицько, груша, граблi, грiм вони казали Рицько, ру-ша, раблi, рiм.

Ярмаркування почалося iз зустрiчей i чоломкання з рiднею, свояцтвом та знайомими. А через те, що мого дiда знали по всiх довколишнiх селах, йому не так просто було дiйти до кiнської торговицi — його одразу потягли в тi незаконнi “дiмки”, де люди по-рiзному залишали свої грошi: однi набиралися за них веселощiв, а iншi — смутку. Дiд саме був iз тих, що купляють веселощi на душу, а рум’янцi на вид. Незабаром вiн сидiв у теплiй кумпанiї за столом i прямо на заiржавленi оселедцi вибивав iз кременю iскри ще й виводив свою улюблену:

Як продала дiвчина курку,

То купила козаковi люльку,

Люльку за курку купила,

Бо козака вiрно любила…

А далi вже вся кумпанiя, забувши за торг i незважаючи на переляканого корчмаря, спiвала про ту закохану дiвчину, що придбала козаковi за юбку — губку, за гребiнь — кремiнь, за сало — кресало, а за душу — тютюну папушу.

— Людоньки добрi та краснi, дай боже всiм довгого вiку та доброго здоров’я, i нащо вам ото спiвати? — бiдкався i хапався за перестиглi кучерi зашкурний корчмар, спасаючись гостей iз сiльради чи комбiду. . ..

— Я i в рай не захочу, коли там не буде пiсень. Бо що для бiдного чоловiка найдорожче? — похитуючись, запитав корчмаря розчервонiлий дiд.

Той хоча й тремтiв, але шельмувато посмiхнувся:

— Що найдорожче, питаєте? Грошi i чарка отiєї, що нежурницею називається.

— I що ти мелеш, нещасний грошолюб! — розгнiвався дiдусь. — Найдорожчим для бiдного чоловiка є земля, вiрна жiнка i пiсня. От чув пiсню про цю дiвчину? Але що ти знаєш? Налити й продати! — i дiд звертався до земляцтва: —Чи тямите, якою ця дiвчина була? Та в усьому свiтi шукайте, не знайдете такої, щоб так любила курця! Курцi, курцi, маєте довiчний пам’ятник собi!

Всi з цим погоджувались i починали, нову пiсню. А тут iще й ще надходили люди, яким дiд робив то воза, то сани, то колеса, то сiчкарню. Вiд сивого, як смуток, самогону в одних з’являвся на лицях пiт, а в других — сльози. I те, i друге витиралось рукавами, а руки знову тягнулись до щербатих глиняних чарок i сушених в’юнiв, якi тепер замiняли тараню.

Коли, нарештi, дiдусь i дядько Трохим спохватились, що їм треба купувати коня, ярмарок почав потроху роз’їжджатися.

— Та коли ж той день промайнув? — здивувався дiд.

— Не iнакше, як хтось узяв i вкоротив його ниньки, — переконано сказав дядько Трохим.

— Є ж такi субчики, яким не тiльки люди, а навiть день заважає.

— Що є, то є, нiкуди їх не подiнеш.

Дiйшовши до такої iстини, дядько Трохим i дiдусь, заточуючись, вийшли з дiмка i на неслухняних ногах подалися до кiнської торговицi. Першим зустрiвся їм гостроокий, чорний, мов дьогтянка, циган. Вiн попустивши повода, провiв бiля нас такого коня-лискунця, що все аж сяяло i грало на ньому. В дiда спочатку спалахнули, а потiм посмутнiли очi: кiнь був не по його грошах. Але дядьковi Трохиму тепер уже все здавалось можливим.

— Гей, чорнобривий та чорноокий, скiльки правиш за свого харциза? — похитуючись, гукнув цигану.

Той обернувся, пiдвiв до нас коня, що перебирав копитами землю.

— Скiльки правлю, хазяїне? — пожалiснiли очi в цигана. — Ой, краще не кажiть, i не питайте, i не ятрiть душу, бо це не кiнь, а моє серце. Не стане коня — не стане мого серця.

— То нащо ж ти його на ярмарок вивiв? — взялось спiвчуттям дiдове обличчя.

— Не я його вивiв — само горе вивело. Впирався бiдний циган руками й ногами, а лихо здолало й повело його в своїх поводах…

— Послухайте цього окривдженого брехунця, вiн ще й не таке нахурчить, — п’яненько засмiявся дядько Трохим. — Скiльки ж ти, гармидерний, ломиш за своє серце?

— Нащо кому здалося обкрадене циганське серце, — зажурився продавець i вiями, як млинками, погасив хитринки в очах. — А за коня правлю п’ятдесят золотом чи срiблом.

— Ого! — тiльки й змiг сказати дiд, бо в його калитцi лежали одна золота п’ятiрка i шiсть карбованцiв срiблом.

— А яку ви, господарю найдобрiший, покладете цiну за цього красюка? — Циган картинно напiвобернув коня, щоб ми всi побачили його лебедину шию, офiцерську кокарду на лобi i тi очi, що оксамитились синiм сполоханим надвечiр’ям.

— Не будемо класти ми цiни, шукай, чоловiче, маєтнiших купцiв, — з сумом сказав дiдусь.

Але цигану, видно, хотiлося поторгуватись. Вiн жевжикувате повiв очима й плечем:

— А все-таки: скiльки б ви дали?

— Скiльки? Десять карбованцiв! — одчайдушне рубонув дядько Трохим, рука в нього зараз була така важка, що повела його всього набiк. Це здивувало чоловiка, вiн пiдозрiло поглянув на кулак i тiльки сказав: “Ти диви”.

А циган, одразу позлiшав, крутнувся i вже через плече кинув необачному покупцевi:

— Завжди на ярмарку знайдеш двох дурнiв: один дорого просить, другий дешево дає.

— От злоязичне сiм’я, ще патякає! — дядько Трохим посварився кулаком цигановi в спину i вже обережно опустив його донизу.

Ми довго товклися помiж кiньми, але чогось путящого за нащi грошi не можна було купити. Нарештi, коли вечiр почав падати на село, а хмiль зовсiм розiбрав дiда й дядька Трохима, вони зупинились перед сивою з прогнутим хребтом шкапою, її тримав за уривок цибатий i теж п’яненький, у вилисiлiй шапцi селянин. На його довгi вуса напирав червоний, як перчина, нiс, а з щiк вибивався жовтавий намережаний прожилками рум’янець.

— Скiльки цей рисак править? — запитав дядько Трохим, заглядаючи шкапi в зуби. Та люто вищирилась i ледве не вiдхопила дядьковi пальця.

— Бачите, який це рисак!? Огонь, а не кiнь! — повеселiшав довговусий, ховаючи вiд покупцiв здрiбненi i налукавленi хмелем очі.

— Тiльки тельбатий цей огонь, наче гiтара. То яку йому цiну поклали? — вже обережнiше пiдiйшов до шкапи дядько Трохим.

— Усi вашi грошi! — не думаючи, випалив цибань.

— Як це всi? — здивувався дiдусь. — Ще нiколи не чув такої дивовижної цiни.

— То чуйте!

— Та вiн п’яний, i цiна його п’яна, — ледве повернув язика дядько Трохим.

— Я п’яний?! — обурився чоловiк. — То ви п’янi, як чопи в сивушних барилах.

— Нiкого тут, чоловiче добрий, нема п’яного, — примирливо сказав дiдусь. — Ми всi тверезi, й ноги нашi, хвалити бога, тримаються землi.

— Авжеж, землi, — погодився цибань i хмiльно поторгав землю ногою.

— То скiльки ж за вашого коня?

— Усi вашi грошi, усi до копiєчки.

— Може, в нас тiльки й є, що самi копiйки, — засмiявся дiдусь.

— Не дурiть голови. Я бачу, з ким маю дiло, i калитку у вашiй кишенi теж виджу. — Вiн навiть тихенько мугикнув: — Ой, видить бог, ой, видить творець, що вкрав мужик жита корець.

Дiд хотiв було пiдтягнути колядку, але згадав, що таки треба вести торг, i сказав:

— Коли так, а не iнакше, то залиши, чоловiче добрий, один карбованець на розвод i могорич.

— На розвод? — задумався селянин i полiз рукою до облисiлої шапки. — Це можна, бо кожний чоловiк повинен мати щось на розвод. Давайте руку й калитку.

Дiд, дивуючись з такого незвичного торгу, вийняв калитку, розшморгнув її, але чогось на хвильку засумнiвався i тихцем пробурмотiв до дядька Трохима:

— Щось воно, чуєш, дуже химерно виходить. Може, це не кiнь, а кобила?

— Та що ви! Отак перебрати? — щиросерде обурився дядько Трохим. — За кого ж ви тодi мене маєтеї Я коня за версту по духу чую. Я на конях усi зуби з’їв! Ви хвалiть бога i всiх апостолiв, що така дурничка трапилась.

Отак за десять карбованцiв ми розжилися на коня i поїхали додому. А вранцi бабуся, яка першою навiдалась до стаєнки, прийшла у хату, трясучись од смiху:

— Дем’яне, ти вже пiсля вчорашнього хоч трохи проспався?

— Та наче проспався, i в головi не джмелить, — бадьоро вiдповiв дід.

— Справдi не джмелить? — ще бiльше розвеселилась бабуся. — То скажи, що ти вчора купив на ярмарку?

— Ще й питаєш? Коня! — гордовито вiдповiв дiдусь.

— Коня? — припавши до одвiрка, щоб не звалитись од смiху, перепитала бабуся. — А чого ж вiн, твiй кiнь, за одну-однiсiньку нiч кобилою став?

— Ти що мелеш, стара!? — ошелешено запитав дiд. — Як же кiнь може стати кобилою?

— Пiди подивись!

Ми всi четверо чимдуж подалися до стаєнки. Дiдусь вивiв звiдти вчорашнього коня, який сьогоднi, на тверезi очi, чогось став кобилою.

— То що ти, Дем’яне, скажеш на це? — бабуся почала рукою витирати сльози смiху.

— Обмiнна! — тiльки й вимовив дiдусь, i тут уже почали реготати ми втрьох: бабуся, мама i я.

— А вiн же казав, що всi зуби з’їв на конях! Прийде — утоплю! — грiзно поглянув дiдусь у той бiк, де жив дядько Трохим, i присоромлено пiшов майструвати в катрагу.

Дядько Трохим пiсля цього довго обминав наше подвiр’я. А потiм, якось врозтiч поставивши очi, прийшов до хати з хлiбом пiд рукою i пляшкою в кишенi.

— Ану, покажи свої зуби, як ти їх з’їв на конях! — одразу пiдсiк його дiдусь.

— Тут дiло, казав же ж той, не в зубах. Добрий день вам… Тут, бачите, дiло… — В дядька Трохима язик тепер так чiплявся за зуби, а слова так поводились, що годi було щось толком зрозумiти. Вiн довго, невиразно i хитромудре звалював усю провину на бiдолашну голотину долю, якiй чорт не вигрiбає червiнцiв, а лише капостить.

— Та помовч уже, Трохиме, — не втерпiла бабуся. — Таких мимрачiв гидко й слухати: не говорить, а жуйку жує. Не долю й нечистого, а зайву чарку винувать. Через неї обезглуздiли обоє.

— I вона трохи винна, хiба ж я що? Я нiчого такого й не кажу, але доля теж свої колiнця викидає. Чого б їй було не пiдiйти до нас?

— Тодi не те що долi, а й тверезiй людинi не можна було пiдiйти до таких чопiв! — засмiялась бабуня.

Посмiхнувся i дядько Трохим, що до цього сидiв наче в розсолi.

Утеплення ж невдахи-покупця почалось iз того, що мати кинулась до печi, а дiд у глинянi з квiтами чарки розлив нежурницю. I вже незабаром вiн почав наспiвувати про дiвчину, яка продала курку, щоб купити козаковi люльку. А дядько Трохим ще довго виправдувався перед жiноцтвом i все нападав на фортуну. Слова в нього й тепер теж вибивались поволi, але веселiше. Дядько Трохим не любив швидко нi говорити, нi працювати. Навiть коли в ставку якось топився наш титар, дядько Трохим не одразу взявся його рятувати. Стоячи на березi, вiн, роздумуючи, незрушно дивився на потопаючого. Скупий титар, бачачи, що смерть заглянула йому в очi, благальне протягнув:

— Рятуй мою душу, Трохиме… Сто карбованцiв дам.

— А якими грiшми: срiблом-золотом чи папiр’ям? — запитав дядько, знаючи титареву вдачу.

— Рiзними, Трохиме, — вичавив скупiй.

Дядько Трохим врятував нашого свiчкогаса, але нi срiбла-золота, нi паперових грошей вiд нього не дочекався, бо тодi титаря й так було уведено в розор: дядько витягнув його на берег без чобiт. От аби вiн ще й чоботи вихопив, то, може, й мав би заплату од скупиндряги. На це дядько Трохим зауважив:

— То коли вам вдруге доведеться тонути, не взувайте чобiт… До нашої кобили одразу ж влипло прiзвисько Обмiнна, а менi довелося пасти її i приноровлюватись до неї.

Уже сонце потроху почало визбирувати росу, коли я доїхав до Якимiвської загорожi. Вона була обнесена веселим свiжообструганим воринням, за ним спадисто iшла пiд сонце висока трава. Тут червонiли хрещики дикої гвоздики, красувався перестрiч гайовий, хвалилася бiлими вiночками ромашка i все з кимсь переморгувалась тендiтна вiяста метлиця. А над травою височiли безладно розкиданi черешнi, яблунi, грушi й напатланi кислицi.

На другiй половинi огорожi стояли у вбогих дiдiвських шапках старi дуплянки й з десяток вуликiв, а до них тулився свiженький курiнь. Я зiскакую з коняки й раптом завмираю на зазiленiй дорозi: попiд тим краєм вориння, на яке густолiсся кинуло тiнi, спiваючи, майнула жiноча постать. Накинута на її плечi квiтчаста хустина, пiднесенi вгору руки й некваплива хода нагадали менi ранковi слова матерi. Може, це й справдi не жiнка, а саме лiто йде собi загородами, лiсами i, спiваючи, нахиляється до суничникiв i грибовищ, пiдiймає руки до плодючого дерева?

Жiноча постать зникає у лiсi, а я починаю придивлятися, чи не лишила вона за собою якогось слiду. Бiля самої дороги проглянула розкидана купка молоденьких печериць, далi хтось розбризкав по травi суницi, а за воринням на бiлiй черешнi соковите рожевiють ягоди. Менi, може, ще довго довелося б розмiрковувати про те, хто пройшов попiд лiсом, але збоку забринiв легенький смiх.

Я обернувся. Бiля самого вориння з козубом у руцi стояла чорнява худенька дiвчинка рокiв восьми, очi в неї карi, з краплинами роси, рум’янцi темнi, а губи вiдстовбурчились рожевим потрiсканим вузликом i чогось радiють собi. То чому й менi не посмiхнутись дiвчинi? Я це залюбки й роблю, примруживши очi, в якi натрусилося сонця.

— А я знаю, як тебе звати, — довiрливо каже дiвчина i двома пальцями перебирає скляне з краплинами сонця намистечко.

— Не може такого бути.

— От i може таке бути, — показує чорнява свої рiдкуватi зуби.

— Звiдки ж ти дiзналась?

— А зимою, пам’ятаєш?..

— пирснула вона.

— Що зимою?

— Пам’ятаєш, як спускався на ночовках з горба?.. Тепер ми починаємо смiятися обоє, хоча менi не дуже приємно згадувати, чим закiнчилося те спускання. Але цього вже дiвчина не знає.

— Я тодi й подумала: смiливий ти!

— А чого ж, — не знаю, що сказати, хоча й приємно стає вiд похвали: знайшлася таки хоч одна людина, яка не огудила мене за те спускання.

— Хочеш суниць? — простягає до мене повну козубеньку, посерединi скрiплену прутиком.

Хто б не хотiв поласувати ягодами, але ж не личить хлопцевi брати їх у дiвчинки, i я байдуже кажу:

— Нi, не хочу.

— Бери, я ще назбираю. Тут їх багато.

Тодi я збиваю в козуба вершечок i висипаю ягоди в рот.

— Правда, смачнi?

— Смачнi. — Нарештi пускаю самопасом у лiс коняку. — А як тебе звати?

— Любою.

— I що ти робиш тут?

— Пасiку доглядаю.

— Сама?

— Сама-самiсiнька, — посмутнiли посiверiлi уста дiвчини, а бровенятка стали такими, наче хтось їх почав нанизувати зсередини.

— А де ж твої батьки?

— Мати дома пораються, а тато пiшли на закладини хати. Напевне, пiзно прийдуть за мною.

— А ти часом не бачила, що то за жiнка нещодавно у лiс пiшла? — махаю рукою на той край загороди.

— В терновiй хустцi?

— В терновiй.

— То моя тiтка Василина, — одразу прояснилось обличчя Люби. — Вона так гарно вмiє спiвати й виводити. А дядько поїдом їсть її за пiснi, щоб не принаджувала людей на голос.

— Он як! — Знову вiдпливла од мене казка, i жаль стало тiтки Василини, яку неволить вреднючий дядько. Краще б вона була отим справжнiм лiтом, що йде по землi й творить свої дива.

— Ти не хочеш подивитися на наш курiнь? — торкає мене за рукав Люба.

— А що там є?

— Нiчого такого, та менi славно, а ввечерi затишно. Ти ягоди приїхав рвати?

— Звiдки ти знаєш? — дивуюсь я.

— Знаю, — таємниче каже дiвчина. — Хтось менi в лiсi шепнув на оце вухо.

— Хто ж тобi шепнув на оце вухо?

Мої слова змили таємничiсть iз обличчя Люби, й вона, не витримавши гри, весело пирхнула:

— Мар’яна сказала. Вона вчора у нас рвала поповi черешнi й замовила перед татом словечко за тебе. Правда, вона славна?

— Дуже славна, — погоджуюсь я.

— А бачив, як вона вишиває гарно?

— Бачив.

— Вона якось у нас трохи вишивала, i не дiвочу, а парубочу сорочку. Мабуть, у неї вже є молодий.

— I це може бути, — кажу я трохи з жалем, бо шкода буде, як хтось забере Мар’яну i я бiльше не побачу її.

— А в нас дома козеня є, — дiвчинi все хочеться розказати менi. — Тато взимку знайшов його з перебитою нiжкою.

— А в нас автомобiль був.

— Автомобiль? — не йме вiри дiвчина i широко дивиться на мене. — Може, не автомобiль, а чортопхайка?

— Нi, справжнiсiнький, на чотирьох колесах, автомобiль, — радiю, що маю чим здивувати дiвчину. Та й не тiльки її! Коли треба збити пиху комусь iз хвалькiв, я завжди перемагаю їх колишнiм автомобiлем, що був у нас аж два днi.

— Де ж ви взяли справжнiсiнького автомобiля? — вiрить i не вiрить Люба моїм словам.

— Хай тобi тато про це розповiсть — вiн повинен знати. — Кажу так, нiби й не хочеться розповiдати про торiшню iсторiю.

— Нi, нi, я хочу вiд тебе почути, — заiскрились оченята. — Це так цiкаво.

— Тодi слухай. Торiк, може, знаєш, нашим шляхом на Польщу вiдступало вiйсько Пiлсудського. От воно, утiкаючи, й покинуло пiдбитий автомобiль. Коли люди сказали про це дiдусевi, то вiн побiг до нього, наче молодий, а потiм на волах привiз до себе цю машину. Тодi було нам усiм роботи. Дiдусь i їсти не вiдходив вiд автомобiля, бо нiколи не мав дiла з такою машинерiєю, а розiбратися хотiлося до кiнця.

— I не побоявся? — аж зойкнула дiвчина.

— Чого ж боятись?

— А може, там чорт сидiв, що тягне машину?

— Машину тягне не чорт, а мотор.

— Хто його знає, — засумнiвалась Люба. — У нас люди по-рiзному кажуть. Ну, а далi що?

— Помордувався, помарудився дiдусь бiля машини, i вона ожила : запчихала, загула, затремтiла й поїхала. Вона може їхати вперед i назад. Тодi посадив мене дiдусь коло себе на ремiнну подушку з пружинами, й ми почали навiдуватись до близької i далекої рiднi. Що вже iнтересно було — i не питай: люди скрiзь вибiгають подивитись на чудо, жiнки страхаються i хрестяться, дiтвора бiгцем за нами лупить i на дурницю, як може, чiпляється ззаду, собаки валують, пiд колеса кидаються, кури й гуси розлiтаються, аж пух i пiр’я сиплеться, а ми з дiдом так уже пишаємося i так пiдгуцикуємо на панському ремiннi, наче все життя не злазили з автомобiлiв.

— I гарно було їхати?

— I гарно, i м’яко.

— Може, i я колись покатаюсь на такiй машинi, — замрiяно посмiхнулась Люба.

— I це може бути, коли не побоїшся, — зверхньо погодився я.

— А куди ж ви подiли свого автомобiля?

— У нас його хотiли на дурничку якiсь шпiкулянти за мило вициганити. Вони i просили, i страхали дiда, мовляв, знаєте, що вам буде, коли Пiлсудський повернеться? Бабуся вже було й погодилась узяти за автомобiль десяток довгих брускiв солдатського мила, а дiдусь сказав, що ми iще можемо бiлою глиною прати шмаття. Тодi на торг нагодився титар. Йому не машина була потрiбна, хотiв видерти ремiнь iз подушок. Таке вар’ятство дуже розiзлило дiдуся, i вiн сказав, що грiх дерти шкуру з чоловiка, а ремiнь з машини. А титар сказав, що вiн бiльше розбирається в грiхах, анiж той, хто порiзав на дрова фiгури апостолiв. Пiсля цього дiдусь пiшов на пораду, як йому бути, до дядька Себастiяна, а далi здав машину в повiт. I за це ми маємо подяку вiд самої Революцiї.

— А в нашого дiда Революцiя гарного коня забрала, а взамiн поганого дала.

— Бо так треба було, — кажу я словами дядька Себастiяна, i дiвчина погоджується зi мною, а далi згадує, що менi вже час рвати ягоди.

— Хочеш я тебе до найкращої черешнi поведу? її тiтка Василина зве “пiснею”.

— Чого ж вона її так зве?

— Бо цi черешнi дуже гарнi, й на них найбiльше тримається роса, як на тiтчиних пiснях сльози.

Ми обоє смутнiємо, мовчки перелазимо через вориння i травами, що оксамитяться та й оксамитяться, йдемо до тiєї черешнi, яка найбiльше тримає роси. Вона, гiнка й кучерява, лише кiлька ступнiв одiйшла вiд лiсу й вигойдує в собi сонце, на її гiлках красуються не окремi ягоди, а цiлi вiночки. Ось кiлька таких вiночкiв я й принесу Мар’янi замiсть сережок.

— Лiзь, — каже менi Люба.

— Може, й тебе пiдсадити?

— Не треба, я суницi збиратиму. Насушимо їх на зиму, то й простуда буде не страшна.

Дiвчина зiгнулась, вишукуючи в травi суницi, а я полiз на черешню. Рвати ягоди на такому деревi —любота: потягнеш вiночок до себе — i в руцi аж смiються мальованими щiчками добiрнi черешнi… Я й досi, згадуючи дерева свого дитинства, думаю, що мало, ой як мало нашi садоводи i селекцiонери дослiдили багатющi скарби природи й народної селекцiї…

Через якийсь час до мене залетiла пiсня про гайрозмай i про ту любов, яку розбили вороги. А коли вiджурилася пiсня, хтось пiд корiння деревам, а далi й на трави кинув таких веселощiв, що в мене й на черешнi затанцювали ноги. Я пiдвiвся вгору, щоб розгледiти, що робиться внизу. В лiсi, наспiвуючи собi, на сонячнiм кружальцi аж вививалася в танку маленька дiвоча постать, їй, видати, нiяк не хотiлося вiдходити вiд сонячного кола, яке пiдсвiчувало веселi босi ноженята, i Люба кружляла й кружляла на ньому, поки не впала на землю.

— Оце ми так збираємо суницi на зиму!? — гукнув я з самого вершечка.

Дiвчина, мов ошпарена, схопилась на ноги, ще раз крутнулась навколо себе, показала менi язика, засмiялася i гукнула:

— Не будь вишкваркою!

— А ти не пащекуй!

— О, найшов пащекувату! — засмiялася Люба. — Ходи-но краще сюди.

— Чого?

— Поможеш видмухнути вогонь.

— А нащо вiн тобi?

— Треба!

Я злiз iз черешнi й пiшов до куреня. Недалеко вiд нього на лiсовiй пропаленiй латцi чорнiли вугляки й недогарки. Люба, вже припавши до землi, так дмухала на них, що з очей текли сльози, але її старання були марними.

— Почекай, дiвко, не воруши увесь попiл. Ось ми пошукаємо живого вуглячка. — Я ломачкою розворушив погасле багаття i таки знайшов, на радiсть Любi, вуглину, на краєчку якої ще трималася цятка вогню. До нього ми приклали сухого бересту, подмухали навперемiнку, берест затрiщав, задимiвся i спалахнув. Тепер уже неважко було розпалити багаття.

— Ось ми й кулешу наваримо, — Люба побiгла в курiнь, винесла звiдти казанок, таган i торбинку з пшоном, в якому ще розкошував шматок старого сала.

— I ти вмiєш кулiш варити? — здивувався я.

— Та чом не вмiю, ось побачиш, який буде смачний, коли салом затовчу…

I справдi, кулiш її вдався на славу. Посiдавши на землю, ми їли його прямо з казанка, я пiдхвалював куховарку, а вона соромливо i радiсно вiдмахувалася смаглявою рукою, в якiй тримала зачерствiлий житник.

— I що тут такого: кулiш як кулiш! От борщ зварити — це дiло труднiше.

— А ти вмiєш?

— З щавлю умiю, а з буряками й квасолею ще нi… А ти коли-небудь бiлу трясогузку бачив?

— Блакитну бачив, а бiлої — нi.

— А борсука?

— Теж нi.

— А я бачила кiлька разiв, нора його недалечке, i вiн вечорами висовується з неї. Вилiзе, постоїть, послухає що робиться довкола, а потiм починає полювати. Восени вiн приходить у нашу загороду ласувати кислицями.

Ми побiгли подивитись на борсучу нору, а потiм Люба повела мене до кислички, де зараз жила бiла трясогузка.

Нерозумна пташка звила зовсiм низько гнiздо i тепер сидiла в ньому на яєчках. Кубельце її було таке маленьке, що увесь хвостик трясогузки звисав над ним. Почувши кроки, пташина повернула голiвку до нас, вчаїлась, а в її крихiтному чорному оцi промайнув острах. Ми пiдiйшли до самого дерева, але трясогузка не кинула свого кубельця.

— Ходiмо, Михайлику, — тихенько сказала Люба. — Хай не тривожиться вона. Я тобi ще покажу джерельце, що пробилося прямо з дуплавого пня…

Я й не стямився, як вечiр осiв на лiси i почав укладати на нiч квiти, з них то тут, то там звисали соннi метелики. Менi не хотiлося так швидко прощатися з Любою, яка встигла нарвати i суниць, i щавлю, i вiнок сплела i собi, й своїй подрузi.

— Приїжджай, Михайлику, i книжку гарну привозь, — попрохала, прощаючись, дiвчина, в голосi її озвався смуток. — Коняка буде пастися, а ми щось читати, та й знову черешень нарвеш, не шкода добрiй людинi.

— Тобi не страшно самiй залишатися?

— Трохи страшнувато, — обвела поглядом лiси. — Але ось-ось надiйде тiтка Василина або тато.

А зараз я в курiнь заберуся, щоб нiхто, навiть борсук, не бачив мене, — повела довгими чорними брiвками, а над ними жалiсно затремтiли двi сумнi оборочки зморщок.

Вона провела мене за вориння, ще й рукою махнула, коли я вискочив на коняку. Проїхавши трохи, я оглянувся. Люба вже стояла бiля куреня i проводжала мене очима. А в цей час вiд дороги славно-славно обiзвалася пiсня, i дiвчинка радiсно метнулась їй назустрiч. З-за дерев, спiваючи, з’явилася струнка жiноча постать, ось вона простягла руки, i в них з розгону влетiла Люба… А далi мене вже наздоганяли два голоси, що журились над долею соловейка, який не знайшов щастя нi в лiсi на орiсi, нi в долинi на калинi…

Дома всi похвалили мене за гарнi черешнi, бабуся назвала свого внука “нашим годувальником”, а дiдусь сказав, що мiй чуб пахне суницями, а завтра, мабуть, запахне рiчкою.

— А чого рiчкою?

— Бо взавтра я пiду ловити рибу, то, може, й ти пристанеш до мене?

— Таки пристану! — радiсно вигукнув я.

— От i гаразд. Тiльки збуджу тебе рано-рано, коли ще чорти навкулачки не б’ються.

— Діду, а як це чорти б’ються навкулачки?

— Так само, вважай, як i люди. Тiльки нечисть вiд стусана летить далi i аж земля двигтить пiд нею, — навiть не посмiхаючись, пояснює дiд.

— Ой, мовчи, старий грiховоднику. Чого навчає дитину проти святої недiлi? — докiрливо говорить бабуся, яка нiколи чорта не назве своїм iм’ям, а тiльки — Гнатом-безп’ятком або тим, хто в греблi сидить.

— А що ж тут такого? Йому все треба знати.

— Дiду, а чим будемо ловити рибу?

— Саком. Я знаю одне мiсце в’юняче…

— А щупаки там будуть?

— I щупаки, i карасi, i лини будуть, — лагiдно говорить дiд, i хороше-хороше стає менi на душi вiд його слiв, а до очей наближається та Ведмежа долина з рiчечкою, куди я ще не заходив рибалити зi своїм продiрявленим решетом. Дiд говорить, що там колись водилось риби тьма-тьмуща. Косарi, бувало, захочуть юшки на обiд, то, не довго думаючи, й пускають у дiло сорочки: зав’яжуть рукава, ковнiр — та й у рiчку. Наловлять отак рибки — i таганують собi на березi. А в ятерi набивалось того карася мало не до горловини, та все такого, наче вiн iз золота вийшов. А тепер навiть iз снастю треба цiлий день талапатись, щоб наловити якоїсь дрiбноти.

Ми виходимо з дiдом на подвiр’я, оглядаємо невеликий сак, на якому завбачливо висить торба, оглядаємо довжелезний бовт, яким буде орудувати дiдусь. Коли б скорiше збiгла ця нiч!

— День завтра буде як золото, — дивиться на зорi дiдусь i йде зi мною до ворiт.

— Звiдки ви знаєте?

— Зорi вiщують, — i знову якась таємниця вчувається менi в дiдових словах.

Одразу ж за нашою вулицею стоять, як Дунай, молодi коноплi й соняшники, за ними темно виткнулась церковця, ще далi, бiля самого неба, диркає деркач, а в небi виблискує Вiз. Вiн зовсiм був би схожий на звичайний земний вiз, аби хтось начепив на нього колеса, хоча б змайстрованi дiдусем. Притихши бiля ворiт i придивляючись до семи зiрок, я несподiвано кажу про це дiдусевi, а вiн у подивi прикладає руку до сивих карлючок вусiв i, зiбравши на лобi ряснi зморшки, починає смiятися:

— Оце додумався! Нiхто не почепить отам колiс, бо в небi нема стельмахiв.

Тепер уже я дивуюся, бо знаю, що стельмахи є в кожному селi: i в Кусекiвцях, i в Лiтинцi, i в Зiнов’єнцях, i у Вербцi, i в Березцi, i в Майданах, i в Руднях, i в Гутах, i в отих Тесах, що стрiчають i випроводжають вас виводками дрiбноти, бо тут сiм’я не вважається сiм’єю, коли в нiй немає шестеро дiтей. А через те що тут у родинах водиться не тiльки по шестеро, а й по шiстнадцятеро дiтей, то в нас ще й досi Теси називають Китаєм.

— А чого, дiду, в небi немає стельмахiв?

— Бо там живуть однi святi.

— То й що? — пильно дивлюся, чи не пiдсмiюються з мене. — Хiба святi не їздять один до одного в гостi?

— Нi, не їздять — вони пiшки ходять.

— Пiшки? Це насправдi?

— Насправдi.

Менi шкода стає святих, якi не знають такої радостi, як їздити в гостi. Це ж колеса поскрипують, а конi пофоркують, а дорога петляє, петляє то полями, то луками, то дiбровами, а далi, десь понад ставом, i сiльце вигулькне. А в ньому далека рiдня чи свояцтво проживає, а в них i хлiб смачнiший, i вишнi не такi оскомистi, i люди уважнiшi до тебе, i очi їхнi так добре зорiють, i всi тебе рiднею величають i навiть пiдшукують молоду…

— Діду, а святi багато ходять?

— Багато.

— А в них ноги не болять?

— У святих нiчого не болить, їм добре живеться.

— А чого їм добре живеться?

— Бо вони мають у що взутися, у них є хлiб i до хлiба.

— А хто їм поле оре?

— Нiхто їм не оре, — вони мають хлiб не з поля.

— А-а-а, в них є крамниця з булками! — враз вшолопую я, пригадуючи лавку Митрофаненка, а дiд обома руками хапається за ворiтницю, присiдає i так починає реготати, що на вишнi-лутовцi прокидається пiвень i ранiше, нiж звичайно, кличе ранок.

На сiнешньому порозi з’являється бабуся. Вона ще не знає що й до чого, але теж починає — смiятися, бо ж чогось смiється її чоловiк.

Я нiколи не бачив дружнiших людей, як мої дiди. В селянствi, та ще в нестатках, усього доводилось менi надивитись i начутись. Але жодна крихiтка житейського бруду не виповзла з двору моїх дiдiв, недобре слово з їхнiх уст не торкнулося жодної людини.

З незвичайної делiкатностi дiдуся дивувались i потроху пiдсмiювалися нашi вуличани. Де ж це видано так жалувати в селянствi жiнку, як жалував вiн? Коли дiдусь пiзно повертався з роботи чи заробiткiв, то шкодував будити свою дружину, а сiдав на призьбi коло її вiкна i отут, припадаючи росою, засинав до ранку. За це не раз його сварила бабуня. Дiд обiцяв, що бiльше цього не буде, i знову робив по-своєму.

Народились мої дiд та баба ще крiпаками, побралися уже вiльними i стали жити на пiшаку *(* Пiший надiл пiсля 1861 року селянину, який не має тягла.). А коли селянський поземельний банк почав продавати землю князя Кочубея по сто двадцять п’ять карбованцiв готiвкою, а в розстрочку на сорок дев’ять рокiв — по триста карбованцiв за десятину, мiй дiд скрiпив купчу на три шнури* (* 1,1 десятини.) та й продав за них свою силу й роки. А що ж було робити, коли в хатi як не через рiк, то через два скрипiла колиска i народжене життя мало йти в свiт не старцем, а сiвачем.

I наоралися, i насiялися, i накосилися його усi бiлявi сини й онуки, аж поки не взялися їх косити вiйни i смерть. Косила вона, не жалуючи, i залишилось тепер з усього нашого великого роду тiльки двоє чоловiкiв…

Бабуся, пересмiявшись iз того, що я зморозив, заганяє нас до хати, а сама ще йде поглянути на свою втiху — садок. Кожне деревце тут посаджене її руками, й до кожного з них вона мала своє тихе слово. Було так цiкаво слухати, коли бабуся, наче з рiднею, розмовляє з деревами, тому я й ув’язуюсь за нею. Але бабуся не полюбляє, щоб хтось прислухався до її розмови з садком. Тому вона зараз тiльки пiдiйшла до кiлькох дерев, поторгала їх руками, щось прошепотiла й незабаром повела мене в хату.

Роздягнувшись, я падаю на тапчанчик i спочатку чую слова бабусi, зверненi до царицi преблагої, усердної заступницi скорбних, а далi, крiзь молитву, вловлюю скрип наших ворiт.

“А може, це тато приїхав?” — схоплююсь iз тапчанчика i припадаю до вiкна. Нi, то на воротах пiд зорями вмостилися парубок iз дiвчиною i нiчутiнку не журяться, що ворота скриплять i скриплять.

Я припадаю до подушки, i незабаром пiд слова молитви i воркування закоханих щось починає злегенька погойдувати нашу хату. То, певне, дрiмота пiдiйшла до неї i робить своє дiлечко… Ось вона трохи розгорнула темiнь, i надi мною зашелестiла росою пiсня-черешня, з вечiрнього куреня вийшла усмiхнена Люба, а побiля нори, прислухаючись до лiсу, насторожився борсук.

А далi в мiй сон залiтають лебедi, їх стiльки, скiльки може бути лише у снi. Вони пiдхоплюють мене на крила i летять своїм лебединим шляхом на широку долину, де вже з саком стоїть мiй дiдусь. Приклавши руку до очей, вiн придивляється до неба й смiється:

— Ага, припiзнився. А я вже сам трохи щук i в’юнiв наловив.

I справдi, на прибережнiм сухопуттi звиваються посiрiлi в’юни i, поблискуючи, вигинаються носатi щупаки…

Дiдусь збудив мене, коли в небi ледь-ледь почала вибiлюватися зоряна iмла. Я пiдiйшов до сака, одволожений росою, вiн вибивав з себе пахощi риби й водяного зiлля. I раптом у нашому садку почувся шелест. Я озирнувся. Мiж деревами, що кутались у туман, сполохано майнула жiноча постать i зникла за ворiтцями в городах.

“Невже це лiто зупинилось було бiля нашого саду та й пiшло собi до iнших людей? — завмер я на мiсцi. — Але чого воно було таким схожим на Мар’яну?.. Навiть хустку так розправило, як Мар’яна”. Та яких тiльки див не зробить лiто? Про це найбiльше знає моя мама…

[divider style="solid" top="20" bottom="20"]

Друга частина: читаємо тут.