Нове на сайті
Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Біографії / Іван Франко (1856-1916) біографія, творчість

Іван Франко (1856-1916) біографія, творчість

“На дні моїх споминів  і досі горить той маленький, але міцний вогонь…
Це вогонь у кузні мойого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною
в свою душу на далеку мандрівку життя”,
— писав той, хто висвітив цим вогнем найтемніші куточки життя народу, змалював їх перед цілим світом. Крім того, він збагатив своєю працею багато галузей європейської науки

“Іван Франко (1856-1916) письменник, критик, перекладач, публіцист, політик, учений”

Іван Франко народився в селі Нагуєвичі (нині Дрогобицького району Львівської області) 27 серпня 1856 р. в родині коваля Якова Франка і Марії Кульчицької.

Батько рано помер, проте, помітивши виняткову допитливість і обдарованість сина, встиг віддати його до початкової школи в селі Ясениця-Сільна, де викладали польську й німецьку мови, початкову арифметику. Дядько Івана, Павло Кульчицький, житель цього села, навчив його читати й писати українською, а тітка Людвіга Кульчицька, яка походила із “загонової шляхти”, розповідала малому про польське повстання 1863 р.

Потім Іван навчався у дрогобицькій “нормальній школі” отців василіан. Уже наприкінці першого року, склавши іспити, він одержав “першу локацію”, тобто відзнаку. Враження шкільного дитинства згодом виллються в оповідання “Грицева шкільна наука”, “Отець-гуморист”, “Олівець” та ін. Завдяки старанням вітчима, Гриня Гаврилика, 1867 р. він вступив до Дрогобицької гімназії, де отримав ґрунтовні знання з класичних мов, історії, математики тощо. Там він багато читав і почав писати вірші.

Перший вірш Франка мав назву “На Великдень 1871 року” й був присвячений батькові. Ще в гімназії хлопець брався перекладати твори Гомера, Софокла, Горація, “Слово о полку Ігоревім”, “Краледворський рукопис” (одну зі знаменитих літературних містифікацій Вацлава Ганки, що спричинилися до чеського національного відродження).
1874 р. у львівському студентському журналі “Друг” під псевдонімом “Джеджалик” уперше з’являються вірші вісімнадцятирічного Івана — “Моя пісня” і “Народна пісня”.

Скінчивши Дрогобицьку гімназію 1875 році, юнак вступає на філософський факультет Львівського університету. Тут він поринає у вир українського суспільного життя, стає членом “Академічного гуртка”, знайомиться з М.Павликом та І.Белеєм (з якими довгі роки співпрацюватиме на громадській і редакційній ниві), бере участь у виданні журналу “Друг”.
Тоді юнак був закоханий в Ольгу Рошкевич, дочку священика з Лолина. Та, на жаль, стосунки не склались, і заручини було розірвано.

З 1877 року Франко починає друкувати оповідання з життя бориславських нафтовиків. Ці твори, за висловом автора, приносять йому “скандальний успіх”.
Починається конфлікт з австрійською владою. Від червня 1877 до березня 1878 р. письменник перебуває у в’язниці за сфальсифікованим звинуваченням в участі у таємній спілці, яка нібито “була відгалуженням російських соціалістичних організацій”. Вийшовши на волю, Франко підтримав М.Павлика, який, також звільнившись із ув’язнення, розпочав організацію нового журналу — “Громадський друг”. Цензурні утиски, конфіскація видань, судові переслідування змушують М.Павлика міняти назву журналу — третє його число вийшло під назвою “Дзвін”. Тут були вміщені знамениті “Каменярі” Франка. У четвертому числі, яке побачило світ на початку 1879-го під назвою “Молот”, було надруковано деякі сатиричні поезії Франка та закінчення повісті “Boa constrictor”. Того ж року він починає випускати українською мовою брошурки “Дрібної бібліотеки” — видання, поширювані силами університетської молоді.

Взимку 1880 р. Франко, не отримавши обіцяної підтримки від “Київської громади”, поїхав на село до свого приятеля Геника, де почав працю над першим у європейській літературі романом з робітничого життя “Борислав сміється”. В березні того ж року він був удруге заарештований — за підозрою у причетності до селянських заворушень, які відбулися напередодні поблизу Коломиї. Він пробув за ґратами три місяці й був висланий до Нагуєвичів у супроводі поліції.
Повернувшись до Львова, уже в січні 1881 року Франко починає видавати журнал “Світ”. Тут він друкує свої твори, праці з шевченкознавства. Проте ця робота не рятувала від злиднів. Журнал мав 150 передплатників, тож прибутку вистачало лишень на оплату типографії. Сам Франко знімав тоді куток на Підзамчі — передмісті Львова.
У квітні 1881-го він знову повернувся до Нагуєвичів, де прожив майже безвиїзно три роки. Попри брак необхідної літератури, важку для хворого Франка фізичну працю, він продовжує писати. Готує до друку переклад “Фауста”, закінчує повісті “Борислав сміється” й “Захар Беркут”.

Прагнучи щонайтісніше об’єднати патріотичну інтелігенцію України обабіч кордону, Франко у 80-х роках двічі нелегально приїздить до Києва й веде переговори про видання великого всеукраїнського журналу. Проект не було реалізовано, але встановилися тісні зв’язки з київськими діячами. Серед його нових знайомих були М. Лисенко, О.Кониський, ВАнтонович. Пізніше саме за посередництва Франка в Західній Україні вийдуть “Гамлет” у перекладі М.Старицького, “Книга пісень” Г.Гейне в перекладах Лесі Українки і Максима Славинського та ін.

 

У 1883 році Франко публікує в журналі “Зоря” історичну повість “Захар Беркут”, де опоетизовано героїчну боротьбу Галичини проти монголо-татарської навали. Це твір із динамічним сюжетом, глибокими психологічними портретами персонажів, майстерно виписаним історичним тлом.
У прозі Франко виявив себе видатним майстром складних характеристик. Часом саме психологічна деталь у нього стає основним стрижнем новелістичного сюжету. Складними психологічними характеристиками відзначені повісті “Основи суспільності”, “Для домашнього вогнища”, “Лель і Полель”.

Франко-прозаїк був новатором у багатьох жанрах. Зокрема, його можна вважати одним із піонерів українського детективу, хоча говорити про це донедавна вважали ніби неетичним на тлі його соціально спрямованих та історичних повістей і новел. Наприкінці XX ст. за повістю І.Франка “Перехресні стежки” було знято один із перших в Україні детективних телесеріалів “Пастка”, автори якого кінорежисер О.Бійма та оператор Л.Зоценко одержали Державну премію імені Т.Г.Шевченка.

Проблемам сучасності були присвячені повісті ” Boa constrictor”, “Борислав сміється”, “Бориславські оповідання”, новели з життя галицького селянства “Сам собі винен”, “Ліси і пасовиська”, “Лесишина челядь”. Жорстоко правдиві, гнівно-трагічні, ці твори зображували злидні, горе, а часто й загибель галицького селянина. У цій прозі багато спільного з поетичним циклом “Галицькі картинки” (1880—1885).
найбільшої слави Франко зажив як поет. Він називав поезію “вогнем в одежі слова”. Його доробку притаманні зображення найтонших відтінків інтимних переживань, скорбота, пафос, сміливість передбачень. Він використав величезний арсенал поетичних форм, засобів, прийомів, збагативши українську літературу світовим поетичним досвідом.

На час виходу першої збірки “З вершин і низин” (Львів, 1887) Франко був уже відомим громадським діячем, знаним письменником і ученим, твори якого читали й перекладали в Києві, Петербурзі, Варшаві, Відні. У цій збірці вміщено значну кількість поезій першого десятиліття літературної діяльності письменника.

Прологом до збірки подано “Гімн” (“Вічний революціонер”). Покладений на музику М.Лисенком у 1905 р., цей вірш став справжнім гімном українського національного відродження.

Перший цикл збірки “З вершин і низин” — “Веснянки”, в яких ліричні описи природи, весняного пробудження землі чергуються зі сподіваннями на пробудження й визволення людського духу. Поезія “Каменярі”, вміщена у збірці, стала художнім узагальненням визвольної боротьби, а образ людей, які пробивають крізь скелю шлях до нового, цільного життя, — символом прагнень самого Франка і його однодумців.
Цикли “Осінні думи”, “Скорбні пісні”, “Нічні думи” виявляють багатогранність ліричного героя. У них відчутно смуток, але це смуток дужої, незламної людини. У циклі “Профілі і маски” вражають задушевністю й ліризмом автобіографічні замальовки.
Два розділи збірки написано сонетами. В “Сонетах”, сповнених апологій до класичних європейських зразків, їхніх авторів та образів, — у вступному вірші (“Сонети — се раби”) поет відзначає, що й ця форма може бути використана для “свідомої одної мети”. У “Тюремних сонетах” перед читачем проходять великі мученики, мужні герої, які віддали життя за ідеї: Бруно, Пестель, Каракозов, Перовська, Достоєвський і Тарас. Революційне ідейне спрямування поезій збірки “З вершин і низин”, різноманітність тем, багатство жанрів і ритмічної будови визначили першорядне її значення в українській поезії другої половини XIX ст. Після Шевченкового “Кобзаря” це була найзначніша за змістом і формою поетична книга.
Наступна збірка “Зів’яле листя” (Львів, 1896) — цикл любовної поезії, де ліричний герой — “людина, яка глибоко відчуває, але мало пристосована до практичного життя”. Проте його не можна повністю ототожнювати з Франком. У передмові до другого видання (1911) автор говорив про свої вірші, “що й без автобіографічного ключа вони мають самостійне літературне значення”. Але особистісні фактори, безперечно, відіграли свою роль. Тому в передмові він називає вірші цієї збірки “найсуб’єктивнішими з усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка”. За палітуркою “Зів’ялого листя” — особиста трагедія поета.

 

Перебуваючи у травні 1886 р. в Києві, Франко познайомився з освіченою, розумною, щирою дівчиною — випускницею Вищих жіночих курсів Ольгою Хоружинською. Курсистку приваблювала популярність його як політичного діяча й письменника. Любовних віршів Франко їй не писав, та після недовгого листування, виходячи зі своїх політичних ідеалів, узяв із нею шлюб. У каплиці Колегії П.Галагана на весіллі, що сприймалось як вінчання Західної та Східної України, були Микола Лисенко та інші члени “Старої громади”.
“З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більш освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір був не архіблискучий і, мавши іншу жінку, я міг би розвинутися краще і доконати більшого”, — згодом розчаровано писатиме поет.
Він — овіяний славою письменник і громадський діяч, вона — екзальтована 22-річна дівчина, звикла до буржуазного добробуту. А ще — чужа в Галичині, “москалька”, “малороска”, що “ніколи не набралася українського духу, не навчилася добре української мови й зовсім не відчувала глибини чуття й любові до народу, що мав Франко” (Г.Величко).
Спочатку стосунки подружжя тримались на порозумінні й повазі. Вони разом видавали журнал “Житє і слово”. Але вічні нестатки, тяжка непродуктивна праця й негаразди озлобили Ольгу. Через кілька років подружжя бачилося таким: нещасний, недбало зодягнений Франко і засмикана бідністю й дітьми Ольга. Для пані Франкової життя у шлюбі стало нестерпним. Вона почала ставитися до чоловіка з неповагою. Урочистості з нагоди 25-ліття його наукової, громадської та літературної діяльності сприйняла як глузування.
До божевілля дружини було зовсім недалеко.

Прагнучи щонайтісніше об’єднати патріотичну інтелігенцію України обабіч кордону, Франко у 80-х роках двічі нелегально приїздить до Києва й веде переговори про видання великого всеукраїнського журналу. Проект не було реалізовано, але встановилися тісні зв’язки з київськими діячами. Серед його нових знайомих були М. Лисенко, О.Кониський, ВАнтонович. Пізніше саме за посередництва Франка в Західній Україні вийдуть “Гамлет” у перекладі М.Старицького, “Книга пісень” Г.Гейне в перекладах Лесі Українки і Максима Славинського та ін.

 

У 1883 році Франко публікує в журналі “Зоря” історичну повість “Захар Беркут”, де опоетизовано героїчну боротьбу Галичини проти монголо-татарської навали. Це твір із динамічним сюжетом, глибокими психологічними портретами персонажів, майстерно виписаним історичним тлом.
У прозі Франко виявив себе видатним майстром складних характеристик. Часом саме психологічна деталь у нього стає основним стрижнем новелістичного сюжету. Складними психологічними характеристиками відзначені повісті “Основи суспільності”, “Для домашнього вогнища”, “Лель і Полель”.

Франко-прозаїк був новатором у багатьох жанрах. Зокрема, його можна вважати одним із піонерів українського детективу, хоча говорити про це донедавна вважали ніби неетичним на тлі його соціально спрямованих та історичних повістей і новел. Наприкінці XX ст. за повістю І.Франка “Перехресні стежки” було знято один із перших в Україні детективних телесеріалів “Пастка”, автори якого кінорежисер О.Бійма та оператор Л.Зоценко одержали Державну премію імені Т.Г.Шевченка.

Проблемам сучасності були присвячені повісті ” Boa constrictor”, “Борислав сміється”, “Бориславські оповідання”, новели з життя галицького селянства “Сам собі винен”, “Ліси і пасовиська”, “Лесишина челядь”. Жорстоко правдиві, гнівно-трагічні, ці твори зображували злидні, горе, а часто й загибель галицького селянина. У цій прозі багато спільного з поетичним циклом “Галицькі картинки” (1880—1885).
найбільшої слави Франко зажив як поет. Він називав поезію “вогнем в одежі слова”. Його доробку притаманні зображення найтонших відтінків інтимних переживань, скорбота, пафос, сміливість передбачень. Він використав величезний арсенал поетичних форм, засобів, прийомів, збагативши українську літературу світовим поетичним досвідом.

На час виходу першої збірки “З вершин і низин” (Львів, 1887) Франко був уже відомим громадським діячем, знаним письменником і ученим, твори якого читали й перекладали в Києві, Петербурзі, Варшаві, Відні. У цій збірці вміщено значну кількість поезій першого десятиліття літературної діяльності письменника.

Прологом до збірки подано “Гімн” (“Вічний революціонер”). Покладений на музику М.Лисенком у 1905 р., цей вірш став справжнім гімном українського національного відродження.

Перший цикл збірки “З вершин і низин” — “Веснянки”, в яких ліричні описи природи, весняного пробудження землі чергуються зі сподіваннями на пробудження й визволення людського духу. Поезія “Каменярі”, вміщена у збірці, стала художнім узагальненням визвольної боротьби, а образ людей, які пробивають крізь скелю шлях до нового, цільного життя, — символом прагнень самого Франка і його однодумців.
Цикли “Осінні думи”, “Скорбні пісні”, “Нічні думи” виявляють багатогранність ліричного героя. У них відчутно смуток, але це смуток дужої, незламної людини. У циклі “Профілі і маски” вражають задушевністю й ліризмом автобіографічні замальовки.
Два розділи збірки написано сонетами. В “Сонетах”, сповнених апологій до класичних європейських зразків, їхніх авторів та образів, — у вступному вірші (“Сонети — се раби”) поет відзначає, що й ця форма може бути використана для “свідомої одної мети”. У “Тюремних сонетах” перед читачем проходять великі мученики, мужні герої, які віддали життя за ідеї: Бруно, Пестель, Каракозов, Перовська, Достоєвський і Тарас. Революційне ідейне спрямування поезій збірки “З вершин і низин”, різноманітність тем, багатство жанрів і ритмічної будови визначили першорядне її значення в українській поезії другої половини XIX ст. Після Шевченкового “Кобзаря” це була найзначніша за змістом і формою поетична книга.
Наступна збірка “Зів’яле листя” (Львів, 1896) — цикл любовної поезії, де ліричний герой — “людина, яка глибоко відчуває, але мало пристосована до практичного життя”. Проте його не можна повністю ототожнювати з Франком. У передмові до другого видання (1911) автор говорив про свої вірші, “що й без автобіографічного ключа вони мають самостійне літературне значення”. Але особистісні фактори, безперечно, відіграли свою роль. Тому в передмові він називає вірші цієї збірки “найсуб’єктивнішими з усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка”. За палітуркою “Зів’ялого листя” — особиста трагедія поета.

Перебуваючи у травні 1886 р. в Києві, Франко познайомився з освіченою, розумною, щирою дівчиною — випускницею Вищих жіночих курсів Ольгою Хоружинською. Курсистку приваблювала популярність його як політичного діяча й письменника. Любовних віршів Франко їй не писав, та після недовгого листування, виходячи зі своїх політичних ідеалів, узяв із нею шлюб. У каплиці Колегії П.Галагана на весіллі, що сприймалось як вінчання Західної та Східної України, були Микола Лисенко та інші члени “Старої громади”.
“З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більш освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір був не архіблискучий і, мавши іншу жінку, я міг би розвинутися краще і доконати більшого”, — згодом розчаровано писатиме поет.
Він — овіяний славою письменник і громадський діяч, вона — екзальтована 22-річна дівчина, звикла до буржуазного добробуту. А ще — чужа в Галичині, “москалька”, “малороска”, що “ніколи не набралася українського духу, не навчилася добре української мови й зовсім не відчувала глибини чуття й любові до народу, що мав Франко” (Г.Величко).
Спочатку стосунки подружжя тримались на порозумінні й повазі. Вони разом видавали журнал “Житє і слово”. Але вічні нестатки, тяжка непродуктивна праця й негаразди озлобили Ольгу. Через кілька років подружжя бачилося таким: нещасний, недбало зодягнений Франко і засмикана бідністю й дітьми Ольга. Для пані Франкової життя у шлюбі стало нестерпним. Вона почала ставитися до чоловіка з неповагою. Урочистості з нагоди 25-ліття його наукової, громадської та літературної діяльності сприйняла як глузування.
До божевілля дружини було зовсім недалеко.

Порад з оригінальними історичними працями — переспіви та переклади праць істориків античності. Крім того, Франко порушив багато питань історії (“Хмельниччина 1648—1649 років у сучасних віршах” (1898), “Студії над українськими народними піснями” (1908—1913), “Дайте Лліґєрі” (1913) та ін.). В історичних працях Франка значне місце відведено селянству України, зокрема Галичини, періодам феодалізму й капіталізму. Серед найважливіших його ідей — духовна єдність нації всупереч її розірваності між імперіями інших народів: “… ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів”. Його праці мали великий вплив на розвиток історіографії не лише України, а й інших слов’ян.

На початку XX ст. ім’я Франка набуває широкої популярності. “Академія в одній особі” — називали його сучасники, відзначаючи, до того ж, володіння чотирнадцятьма мовами. 1905 р. його обирають членом Чеського наукового товариства, 1906 р. Харківський університет приймає рішення “о возведении галицийского ученого исследователя Ивана Франко в степень доктора русской словесности”, а 1916-го Російська академія наук присуджує йому премію за працю “Студії над українською народною піснею”.
Та в 1907 р. життя письменника знову ускладнилось. Редакція “Літературно-наукового вісника” переїхала до Києва, і Франко знову лишився без роботи. У 1908 р. він захворів на нервову хворобу — контрактуру рук і пальців. Лікування у Ловрані (на Адріатиці) і в Одесі давало тільки тимчасове полегшення. Свої праці він диктував синові Андрієві, и сам міг писати тільки за допомогою спеціального пристрою, припасувавши до руки олівець.

У цей час видаються вірші й переклади раннього періоду – “З літ моєї молодості” (1914), зібрані й опрацьовані раніше етнографічні та фольклорні матеріали, друкуються окремі художні твори. Опубліковано Нариси з історії української літератури в Галичині” (1910).
Звістка про смерть великого письменника і мислителя 28 травня 1916 р. поширилася далеко за межі рідного краю.

Помер він на чужих руках — сини були в армії, дочка в Києві, дружина в лікарні. А оскільки був “такий бідний, як цілий наш народ”, ховали І.Франка 31 травня у Львові на Личаківському кладовищі в чужій (померлого перед тим Шухевича) вишиваній сорочці та єдиному старенькому костюмі. Духовна влада відмовила в “парадному” поховальному обряді, “виділила” лише одного священика з волоської церкви. Грошей на окрему могилу не було, то поховали в “позиченій” ямі на шість домовин… Лише через десять років упокоївся Поет там, де тепер підняв молот гранітний Каменяр.
Франку належать понад п’ять тисяч творів у різних галузях літератури й науки. Випущені у світ п’ятдесят томів — лише третина написаного (за радянських часів кількість томів будь-кого не мала перевищувати доробку “вождя світового пролетаріату”).

Небагато можна назвати в історії людства постатей, рівних йому за різнобічністю таланту й наполегливістю, гідними титанів Відродження…

Історія не про лузера. 44 факти про Франка, що не розказують у школі (nus.org.ua)

Два правила для вчителів: не видавати письменників за святих, небожителів або геніїв і не розповідати про них піднесеним урочистим тоном. Учні добре відчувають фальш. Натомість, треба розказувати те, в чому впевнений, говорити про письменників людською мовою – як про своїх родичів чи друзів.

Так вважає Богдан Тихолоз, дослідник-франкознавець, кандидат філологічних наук, директор Дому Франка, доцент факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка.

Він розповів “Новій українській школі” 44 факти про життя Франка – зокрема, про те, що Франко понад усе любив рибалити, як запізнився на своє весілля, як мусив жити на зйомних квартирах у Львові і був першим феміністом-чоловіком.

Далі – пряма мова.

ПРО ДИТИНСТВО І ВЗАЄМИНИ З БАТЬКАМИ

  1. Перша дружина батька Івана, Якова, померла. Після її смерті він швидко одружився з іншою, на 30 років молодшою дівчиною зі шляхетського роду Кульчицьких. Коли Іван Франко народився, його батьку було 50 або за 50 років.
  2. Іван Франко був незвичайною, непосидючою й допитливою дитиною. Постійно бігав луками й лісами. Казав про себе, що він – лісова душа, розмовляв із деревами, грибами, тваринами. У лісі бубонів щось собі під ніс – і цим лякав людей. Окрім того, він був сільською дитиною: навчився допомагати по господарству, рибалити, збирати гриби. Любив читати, почав заробляти ще зі школи, коли за гроші допомагав однокласникам у навчанні.
  3. Батько мав життєве кредо: “З людьми і для людей”. Він був ковалем, і кузня слугувала не тільки ремісничим цехом, а й сільським клубом, де люди спілкувалися. Франко слухав там як реальні історії, так і казки.
  4. Яків робив великі ставки на освіту сина, інвестував у нього. Тому віддав його навчатися до сусіднього села, де була краща школа, а потім – до гімназії в Дрогобичі. Він тішився його успіхам. Поет згадує, як батька запросили на іспит, на якому нагороджували найуспішніших учнів. Він голосно заплакав, коли почув першим ім’я свого сина.
  5. Мати – лірична натура. Вона любила співати. Пізніше Франко записував народні пісні, що, мабуть, було пов’язано саме зі спогадами про матір.
  6. Колись був звичай називати дитину “домашнім” іменем, аби вберегти її від злих духів. Так, Франка кликали “малим Мироном” приблизно до 5 років. Згодом це був улюблений псевдонім Франка: Myron***, Мирон Сторож, Мирон Ковалишин, Мирон***, Myron, Miron.
  7. Обоє батьків рано померли. Коли Іван був 9-річним хлопцем, він втратив батька. Мати швидко вийшла заміж за Гриня Гаврилика, бо мала велике господарство – треба була допомога. Гриня згодом став війтом села Нагуєвичі – був чоловіком статусним, порядним, добрим господарем. Водночас, він допомагав Івану здобувати освіту. Саме він утримував Івана у Львові. Франко завжди згадував про вітчима з повагою.

Згодом від пропасниці померла мати. Франко тоді навчався в гімназії, йому було 16. Він згадує, що коли довідався, що мати помирає, то біг до неї з Дрогобича до Нагуєвичів.

ПРО КОХАННЯ І ШЛЮБ

Франко любив не раз. Не треба думати, що з кожною жінкою хотів йти до шлюбу. Він писав, що любов у нього здебільшого була паперова. Це означає, що вона виливалася в літературні твори, але не обов’язково мала продовження в реальності. Серед цих історій було кілька найбільш яскравих:

  1. Перше юнацьке кохання було під час навчання в Дрогобицькій гімназії. Там він вчився з Ярославом Рошкевичем, якому допомагав як репетитор. Якось він поїхав гостювати до друга і його батьків та закохався в сестру Ярослава, Ольгу. Усе йшло до шлюбу, батько Ольги добре сприймав потенційного зятя. Але потім Франка арештували за підозру в поширенні соціалістичних ідей на Галичині й це поламало не тільки його навчання, а й особисту долю.

Батько заборонив Ользі не тільки виходити за Франка заміж, а й мати з ним будь-які стосунки. Попри те, що вона пручалася, її віддали заміж за іншого – Івана Озаркевича. Ця історія не мала продовження. Це – вічна любовна драма Франкового життя. І наступні любовні історії – це наслідок того, що в нього було розбите серце.

  1. Найдавніший міський парк Львова та України з часу заснування (кінець XVІ ст.) мав різні назви: Єзуїтський сад, Парк імені Тадеуша Костюшка, нині – парк імені Івана Франка. За легендою, на горішній стежині, поруч із орендованим помешканням на вул. Кляйнівській (тепер вул. Каменярів), Франко прощався з Ольгою Рошкевич.
  2. Так, Франко почав шукати образ ідеальної втраченої коханої в інших жінках. В одному з віршів “Зів’ялого листя” він писав: “Я не тебе люблю! О ні! Люблю лиш власну мрію”. Мрію він шукав серед товаришок-письменниць, сприяв жіночій творчості, розвивав своїх коліжанок. У цьому сенсі його можна вважати одним із перших чоловіків-феміністів. Він не вважав, що жінка повинна тільки пекти, варити й бавити дітей, а що може реалізовувати свої таланти. На той час Франко був нетиповим у своїх поглядах.

Наприклад, друкував твори Уляни Кравченко, письменниці, справжнє ім’я якої – Юлія Шнайдер. Також тісні взаємини підтримував із Наталією Кобринською, лідеркою українського феміністичного руху. Але назвати це любовними історіями не можна, хоча дехто з них мав великі плани на Франка. Зокрема, Уляна Кравченко була в нього закохана. Це зрозуміло, якщо прочитати листи до нього чи вірші, присвячені Іванові.

  1. Потім він закохався в польку Юзефу Дзвонковську, яка була шляхетського, але збіднілого роду. Утім, вона була хвора на сухоти, розуміла, що швидко помре – і відкинула його пропозицію. Вона невдовзі померла – похована в Івано-Франківську. Це була ще одна драма Франка.
  2. Згодом Франко пише, що фатальним стало почуття до третьої великої любові – Ліни Журовської. Це – дівчина, яка працювала на пошті у відділі листів і запитань. Франко приходив на пошту й надсилав листи, інколи – сам собі, щоби мати привід на неї подивитися й позалицятися. Вона була значно молодшою й не вважала його гарною партією. Наслідком цього нерозділеного почуття стали лірична драма “Зів’яле листя”, повість “Маніпулянтка” й низка інших творів. Але треба розуміти, що в той час Франко вже був одружений.
  3. 1886-го року він одружився з Ольгою Хоружинською. Як він пише, одружувався не з любові, а з доктрини. Нині в інтернеті гуляють міфи про бозна-який великий спадок Хоружинської. Вона справді була дворянкою, походила зі шляхетного козацького роду. Водночас, була сиротою, як і Франко. Її дід дав трохи посагу, коли вона їхала на Галичину.

Шлюбу за розрахунком, як про це часом розповідають, не було. Їх звела Ольга Косач, мати Лесі Українки, коли Франко гостював у Києві. Хоружинська була дуже милою. Вона не була епатажною красунею, але сподобалася Франку.

Інша справа, що життєві проблеми і хвороби згодом спричинили взаємне роздратування й незадоволення в шлюбі. Були бідність, відсутність постійного помешкання, купа дітей, багато роботи. До того ж Ольга мала спадкову схильність до психічного захворювання, неврозу. Він у неї розвинувся з часом, вона лікувалася на Кульпаркові (так називають психічну лікарню у Львові, походить від назви вулиці Кульпарківської, – ред.).

Коли Франко писав, що одружився з доктрини, це означає, що він хотів одружитися, по-перше, з українкою. По-друге, з людиною з вищою освітою. Тоді серед галицьких дівчат було не так багато освічених.

  1. Коли весільна процесія була готова до церемонії – зібралися дружки, бояри, гості, молода одягла фату, – нареченого не було. Франка знайшли в кабінеті батька нареченої. Іван забув про весілля, бо знайшов стару книжку й переписував із неї рідкісного вірша.
  2. Їхній шлюб був концептуальним, бо вони з’єднали дві половини України – Галичину та Наддніпрянщину. Весілля відбулося в Києві, і чи не всі тости були “За соборну Україну”.

ПРО ЖИТЛО ТА ДІТЕЙ

  1. 27 років Франко не мав власного помешкання, винаймаючи різні квартири, аж доки в 46 років (1902 р.) разом із сім’єю вселився до свого будинку у Львові. Цьому передувало: у 1886 році Франко одружився, у 1887 році народилася перша дитина, у 1889 – друга, 1890 – третя, у 1892 – четверта. Відповідно, у них дуже росли потреби в житловій площі, вони змінили більше 10 квартир у Львові, перш ніж купили ділянку.
  2. Гроші на купівлю ділянки були з трьох джерел: заощадження Франка, він тримав їх у банку Дністер; гроші, виручені за цінні папери, із посагу дружини; дар громади до 25-річного ювілею творчої діяльності.

Однак цих грошей виявилося недостатньо, щоби завершити проєкт. На ділянку вистачило, але виявилося, що вона своєрідна – зі складним рельєфом. Треба було будувати підпірну стіну. Підпірна стіна може коштувати не менше, ніж хата. Також виявилося, що побудова буде коштувати дорожче, ніж він розраховував. Будинок захотіли не маленький – щонайменше 7 кімнат. Це – нормальна панська вілла.

  1. У Франка був архітектор – Марцін Заходній, поляк, той самий, що будував хату Грушевському по сусідству. Також була бригада майстрів, допомагали і Франки. Вони збудували будинок в рекордні терміни. 2 листопада 1901 року купили ділянку, а вселилися в жовтні 1902 року. Є багато спогадів, що будинок був сирий, що печі погано палили, диміли. Вони вселилися в сирий будинок, щойно збудований у жовтні, перед зимою. Будинку не дали вистоятися.
  2. Діти Франка, троє синів – Андрій, Петро й Тарас та дочка Ганна завжди голосно бавилися, постійно вигадували нові каверзи. Наприклад, поливали перехожих водою з балкона або гатили цвяхи в дошки.
  3. А ще вдома у Франків був справжній зоопарк. Уявіть, з-під дивана вилазила черепаха, хатою ходив бузько зі зламаним крилом, а долівкою плигали жаби, яких хлопчаки спіймали для того, щоби нагодувати бузька, у кутках морські свинки хрумали капусту. Письменник дуже любив тварин. Як згадує донька поета, часто їхня оселя нагадувала “звірячу клініку” з покаліченими тваринами, яких Франки підбирали на вулиці й лікували вдома.

У підвалі свого особняка на вул. Понінського Франко тримав кроликів, але найбільше любив собак, яких у нього було кілька. Франкові собаки любили гавкати, коли їм заманеться. Сусід Франка, Михайло Грушевський, неодноразово скаржився письменнику на його невихованих домашніх улюбленців, які не давали ночами поважному професору ані спати, ані працювати.

  1. У Франковій родині культивувалося гасло “У здоровому тілі – здоровий дух”. Прикладом для дітей був сам Франко, який, окрім ранкових водних процедур, до старості вправлявся гантелями та любив довгі піші походи. Взимку подвір’я садиби заливали водою – і діти мали ковзанку. Також з’їжджали згори вулицею на лижах і санчатах. А навесні влаштовували перегони, ігри та забави.

Заохочення до таких розваг переросло в систематичне заняття спортом. Діти Франка займалися гімнастикою, фехтуванням та лижвярством, грали у футбол і теніс. Тарас і Петро викладали руханку в гімназіях, написали низку праць із тіловиховання та спорту.

ЩО НАДИХАЛО ФРАНКА

  1. Франко – автор орієнтовно 6000 творів, серед них – 10 поетичних збірок, 1 збірка поем (усього їх 50), 10 творів великої прози і приблизно 100 – малої, понад 3000 публіцистичних статей та наукових праць із різних галузей знань і суспільного життя.
  2. Його надихали писати більше кілька чинників. Перше – сверблячка до писання. Він дуже любив це. Треба також розуміти, що в тій епосі – це був єдиний спосіб соціальних комунікацій. Не було інтернету, месенджерів, телебачення чи радіо. Були література й журналістика, за допомогою яких можна було розказати щось світові. Я певен: якби Франко жив у наш час, він був би активним блогером, у нього були б усі додатки на смартфоні, він би слідкував за іноземними виданнями. І тоді написав би ще більше.

Друге – почуття, як він сам казав, собачого обов’язку просвітити націю, повести за собою, підняти рівень національної свідомості.

Третє – потреба заробітку. Франко заробляв на життя пером. І те, що він багато писав, пов’язано з тим, що він мусив дати раду собі, своїй дружині, чотирьом дітям, кредитам у банку.

Відверто кажучи, не все, що він написав, однаково цінне. Саме тому, що часто він писав не для того, щоби самовиразитися чи щоби створити шедевр – а для того, щоби заробити гонорар. Між іншим, найнижчими були гонорари в українських виданнях. Тому Франко працював у польській газеті, друкувався в польських, німецьких та австрійських газетах і журналах. Коли його текст надрукували у віденському впливовому часописі “Die Zeit”, то гонорар за цю статтю був більшим за місячну зарплату в українській газеті.

  1. Іван Франко став першим українським письменником, який почав заробляти на життя пером.
  2. Франко був одержимий книжками: бібліотеку почав збирати в Дрогобицькій гімназії, заробляючи на нові книжки тим, що писав творчі роботи для однокласників. Так назбирав аж пів тисячі томів. Згодом Франкова особиста бібліотека налічувала близько 12 тисяч книг.
  3. Джерджалик – перший псевдонім Франка (усього їх було майже 100), яким підписано його ранні твори. Юний поет “позичив” це ім’я у Филона Джеджалика (Пилипа Джаджалія), військовика й дипломата з найближчого товариства гетьмана Богдана Хмельницького.
  4. Іван Франко прожив неповних 60 років, з них понад 40 віддав активній творчій діяльності. 40 років – 6000 творів. Це означає, що кожних 2 дні з-під пера письменника виходив новий твір, який міг бути віршем, новелою, повістю, романом чи монографією.
  5. Франко навчався в трьох університетах: Львівському, Чернівецькому й Віденському, де й захистив докторську дисертацію. Свого часу доктора Франка не прийняли на викладацьку посаду до Львівського університету. А нині цей навчальний заклад іменується так: Львівський національний університет імені Івана Франка.
  6. Знав 19 мов: російську, білоруську, польську, чеську, словацьку, болгарську, сербську, хорватську, старослов’янську, литовську, давньогрецьку, латинську, німецьку, англійську, французьку, італійську, іспанську, єврейську і староєврейську.

ПРО ОДЯГ, ЇЖУ, ХОБІ

  1. Франко носив вишиванки і в будні, і у свята. Мав колекцію й дуже любив бойківські візерунки. Він був першим чоловіком, який одягнув вишиту сорочку з класичним європейським костюмом, започаткувавши нову моду. Це сталося, коли він читав відкриту лекцію на право викладання в Львівському університеті.
  2. Одягався скромно, на урочисті випадки позичав фрак у товаришів. Якось, після лекції в Львівському університеті, слухачі підкидали Франка, бо їм дуже сподобалася лекція. І позичений фрак тріснув.
  3. Іван Франко любив жартувати, умів дотепно відповісти. Одного разу вийшов зі скрутної ситуації, розбороняючи бійку – запропонувавши бешкетникам надиктувати лайки до нотатника. Тарас Франко згадував: “В життю серед родини Тато також говорив залюбки жартом, сипав каламбури і сміявся безжурно”. А син Петро оповідав, як батько давав 10–20 сотиків зі словами: “На, пропий на яблука”. Якщо Франка питали, коли він устигає так багато читати, він серйозно відповідав: “А я не читаю книжок. Я їх нюхаю!”.
  4. Не був вибагливий до їжі. Серед улюблених страв – смажені гриби з молодою картоплею. Снідав кавою з булкою, обідав овочевою юшкою чи бульйоном. Любив мінеральні води й чай, у ті часи не дуже поширений на Галичині.
  5. Під час ювілейного свята Франку подарували лаврового вінка – на знак визнання його хисту й заслуг. Той вінок довго висів у нього вдома, аж доки дружина не знайшла йому практичного застосування: почала додавати листки до борщу.
  6. Рибальство – улюблене хобі Франка. На рибалку ходив із друзями, знайомими, колегами, зі своєю сім’єю. Найбільше любив ловити рибу сітками й саком, часто хапав її просто руками. Любив ловити: раки, річкова форель, слижі, бабки, клени, окуні, карасі, плотиці, пересипці, щуки, коропи, в’юни-мнюхи, карасі, піскарі, яльці, лящі і навіть головатиці (велика риба з родини лососевих).

Зображення риб прикрашали стіни кімнат у його віллі: їх він отримав у подарунок на Краєвій виставці у Львові, яка відбулася у 1894 році, бо назвав латиною всі види риб.

  1. Любив подорожувати Україною, до Перемишля, Кракова, Праги, Будапешта, Відня, Чернівців, Києва, Одеси. Бував у Сербії, Хорватії, Німеччині. Згадує також незабутню подорож Італією 1904 року, під час якої вони з Михайлом Грушевським відвідали Рим, Венецію, Флоренцію та Неаполь.

ПРО ХВОРОБУ І СМЕРТЬ

  1. Франко був міцним чоловіком, займався спортом, управлявся з гантелями, любив багато ходити пішки, добре плавав, ходив у гори, ніколи не зловживав алкоголем і не курив. Але в нього були спадкові схильності до суглобових хвороб. Знаємо з історії його сестри, Юліани Багрій, що в неї теж були покручені руки.
  2. За молодості він пережив кілька тюремних ув’язнень – він системно переохолоджувався. Наприклад, відомо, що під час одного з арештів, отримав місце в камері біля вікна. Йому презентували це так, мовляв, Франко – письменник, і йому треба бути ближче до світла. Але з вікна страшенно дуло. Він писав, що коли прокидався, то в нього волосся примерзало до полиці, на якій він спав. Тому спочатку він мусив відірвати голову від полиці.
  3. Ще одне захоплення – рибалка – також шкодило здоров’ю. Він ловив рибу у гірських холодних потоках, він цього не боявся, але це також сприяло системним переохолодженням.

Унаслідок цього в нього почав розвиватися ревматоїдний поліартрит. Хвороба, що на той час була недіагностована. Казали так: “Крижі болять” або “Кості ниють”. До того ж не знали значення вірусних збудників – що може бути інфекція, яка спричиняє такі наслідки. Хвороба вражає не тільки суглоби, а й нирки, серце. Його паралізовані руки з 1908 року – це наслідок цього.

  1. Водночас, Франку приписували венеричні хвороби. Його репутацію пробували очорнити, говорячи, що він хворів на сифіліс. Сучасні медики-дослідники, які вивчили історію хвороби Франка, стверджують, що це – наклеп.
  2. У останнє дисятиліття Франко писав із великими зусиллями, затискав у паралізованій руці олівець чи перо, писав кожну літеру окремо, виводив тремтячою рукою. Мав секретарів, які йому допомагали. Передусім, це були його діти, зокрема Андрій. Але після того, як Андрій помер у 26 років, Франко мусив наймати помічників.
  3. Він також мав серйозні проблеми внаслідок неправильного лікування. Його лікували препаратами зі ртуті, миш’яку, йоду, галюценогенної рослини наперстянки. Так намагалися зняти біль. Натомість, це спричиняло галюцинації, він нібито чув голоси духів.
  4. Помер самотній у своєму домі. Перед Першою світовою війною його донька поїхала до Києва до родичів і опинилася по той бік лінії фронту, дружину госпіталізували в психіатрчну лікарню. Петро й Тарас – на війні, а Андрій помер перед війною. Незрозуміло, як Франко давав собі раду сам у хаті з паралізованими руками. Інколи були люди, які йому допомагали, але не завжди.
  5. Треба пам’ятати, що Франко не втрачав віри, працював до останнього, зберігав бажання жити, чекав весни. Він не досягнув 60-річного віку, і можна тільки здогадуватися, скільки ще би він зміг зробити. Я би не акцентував на тому, що Франко страждав і помер. Бо кожен із нас страждає і помре. Нічого видатного в цьому немає. Але є в тому, щоби лишити після себе щось, щоби тебе через 100–200 років згадували.

ДЕ БРАТИ ДОДАТКОВУ ІНФОРМАЦІЮ ПРО ФРАНКА

Нині у Львові функціонує Дім Франка. Це не має бути чуже й вороже місце, де все покрито порохом і злі наглядачки проганяють зацікавлених відвідувачів, які хочуть зробити селфі. Така візія музею не працює. А дім – це місце, де ми – вдома, де нам затишно, весело.

Це – справжній дім Франка і його сім’ї, де вирувало життя. У нас є багато мистецьких шедеврів, документів епохи, особистих речей Франка і його родини, ми видаємо вісник, досліджуємо, гуртуємо нащадків Франка, у нас є інклюзивні програми, мистецькі проєкти, освітні програми (наприклад, відеоблог “Франко вдома”), відбуваються літні й зимові школи, ми оновили сад, зробили галявину Лиса Микити.

У Дім Франка можна приїжджати зі школярами, щоби інтерактивно розповісти їм про письменника. Також можна відвідати 3D-тур, де можна погуляти музеєм віртуально.

Аби вчителі підготувалися до уроків про Франка, раджу такі ресурси: сайт “Дім Франка,” YouTube-канал Дому Франка, дослідницький сайт і авторський проєкт “Франко наживо”.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *