Urkland. Персональний сайт учителя української мови та літератури Тихомирової Катерини Валентинівни Чернігівський ліцей 32. Розроблено для дистанційного навчання та спілкування з учнями.
Радимо прочитати
Степан Васильович Васильченко (Панасенко) народився 8 січня 1879 року в містечку Ічня на Чернігівщині в бідній сім’ї ремісника, безземельного селянина-шевця. Навчався у 1888 – 1893 роках в Ічнянській початковій школі. Два роки готувався до вступу в учительську семінарію. 1895 вступив до Коростишівської учительської семінарії (закінчив 1898). Одержав направлення в однокласну міністерську школу в селі Потоки на Канівщині. Невдовзі переведено до Богуслава. Учителював на Київщині та Полтавщині. Мав посилений інтерес до народної творчості, до поезії Шевченка, світової класики, – все це сприяло збагаченню життєвого і мистецького досвіду майбутнього письменника.
У часи вчителювання (1898 – 1904 роки) вів щоденник «Записки вчителя». 19 грудня 1903 року (1 січня 1904) уперше надрукував оповідання «Не устоял (Из жизни народного учителя)» в «Киевской газете». У 1904 році вступив до Глухівського учительського інституту, а 1905 року покидає інститут. Виїхав на Донбас, учителював у селі Щербинівка (нині місто Дзержинськ Донецької області).
У 1906 році Степана Васильченка було заарештовано за участь у робітничих страйках. Сидів у в’язниці. 1908 року хворого на тиф Васильченка польовий суд виправдав за браком доказів, звільнив з Бахмутської тюрми, категорично заборонив учителювати. Степан Васильович повертається до Ічні, заробляє на життя приватними уроками. У 1910 – 1914роках працював завідувачем відділу театральної хроніки газети «Рада». Під час Першої світової війни його було мобілізовано до армії, де він був (до Лютневої революції 1917року) командиром саперної роти на Західному фронті. Тоді побачили світ перші збірки новел «Ескізи» (1911), «Оповідання» (1915).
У 1919 році Степан Васильченко жив у Кам’янці-Подільському, де на замовлення Симона Петлюри написав оповідання «Про жидка Марчика, бідного кравчика». Тут написав також сатиричний твір «Про козака Ося і москаля Ася». 1920 року подорожував із хоровою капелою «Думка» по містах і селах Лівобережної України. У 1921 році працював у Києві вихователем і завідувачем дитячого будинку, а у 1921 – 1928 роках – вчителем школи імені Івана Франка. Помер письменник 11 серпня 1932 року від хвороби серця. Похований на Байковому кладовищі у Києві.
ХАРАКТЕРИСТИКА ТВОРЧОСТІ ПИСЬМЕННИКА
Трудова атмосфера, в якій зростав Васильченко, навчання в Коростишівській семінарії та Глухівському учительському інституті напередодні й у часи революційних подій 1905 року, “неспокійна”, за його висловом, праця “неблагонадійного” вчителя в сільських школах на Київщині та Полтавщині, а також посилений інтерес до народної творчості, до поезії Шевченка, світової класики, – все це сприяло збагаченню життєвого і мистецького досвіду майбутнього письменника.
У літературний процес Васильченко включився зрілим митцем із своїм власним поетичним голосом у 1910 році, коли з’явились друком такі оригінальні його твори, як “Мужицька арихметика”, “Вечеря”, “У панів”, “На чужину”, “Циганка” та ін., пройняті любов’ю до людини праці, утвердженням віри в перемогу соціальної справедливості. Цьому передували тривалі роки становлення світоглядно-естетичних поглядів письменника, напружених пошуків ідей та форм художнього осмислення дійсності. Не випадково однією з провідних тем творчості Васильченка є життя народних учителів, яке було йому — педагогові за фахом і покликанням — особливо близьким. “Записки вчителя” (1898 — 1905) та інші щоденникові записи, куди Васильченко, за його визнанням, систематично “заносив свої учительські жалі та кривди”, стали згодом документальною основою багатьох реалістичних новел і оповідань.
Дебютував письменник на літературній ниві оповіданням “Не устоял” (надруковане 1903 року). Згодом письменник значно доопрацював це оповідання й опублікував українською мовою під назвою “Антін Вова” (1910) (в наступних виданнях – “Вова”).
У 1910 — 1912 роках Васильченко пише й друкує цикл новел і оповідань, присвячених учительській темі (“Вечеря”, “З самого початку”, “Божественна Галя”, “Над Россю”, “Гріх” та ін.).
Проблема виховання нової людини значною мірою зумовила звернення Васильченка до художнього опрацювання дитячої тематики, органічно пов’язаної з творами про вчителів. Глибоке розуміння психології дитини дало змогу Васильченку показати у своїх творах цікавий, поетичний духовний світ дитини. Не можна без хвилювання читати психологічні етюди письменника “Дощ”, “Дома”, “Волошки”, “Петруня”, оповідання “Роман”, “Увечері”, “Свекор”, “Басурмен” та ін. Оптимізм Васильченка з особливою виразністю виявився в одному з найкращих його творів, присвячених дітям, — “Циганка”.
Невеликий цикл у творчості Васильченка складають оповідання, в яких йдеться про обдаровані натури з демократичних низів, про долю народних талантів (“На хуторі”, “У панів”, “На розкоші” та ін.).
Настрої збудженого революційними подіями села відбив Васильченко у новелі “Мужицька арихметика”, що належить до найвищих здобутків письменника-реаліста. Жорстоку правду життя селянської бідноти розкриває Васильченко у новелі “На чужину”. У новелі “Осінній ескіз” (“Із осінніх спогадів. Ескіз”, 1912) Васильченко ставить питання глибше, суспільне об’ємніше — шлях сільської молоді в революцію.
Окремий цикл у художньому доробку Васильченка складають твори, написані під безпосереднім враженням від першої світової війни, в якій письменник брав участь з 1914 року до Лютневої буржуазної революції. В “Окопному щоденнику”, оповіданнях “На золотому лоні”, “Під святий гомін”, “Отруйна квітка”, “Чорні маки” та ін. Васильченко зображує жахи імперіалістичної війни, сумні будні людей у сірих солдатських шинелях.
Цікавою сторінкою спадщини Васильченка є драматичні твори, переважно одноактні п’єси, які за тематикою і багатьма художніми засобами органічно близькі його прозі (наприклад, п’єса-жарт “На перші гулі”). В оповіданнях, присвячених радянській сучасності (“Приблуда”, “Червоний вечір”, “Авіаційний гурток”, “Олов’яний перстень” та ін.), письменник показує зародження почуття колективізму в психології громадян, поетизує романтику праці як творчості.
Багато працює Васильченко над творами з життя дореволюційного (до 1917 року) минулого (“Петруня”, “Талант”, “Віконце”, “Осінні новели” та інше). Показовим у цьому плані є цикл “Осінні новели” (присвячений 1905 року), який писав Васильченко, починаючи з 1923 року, впродовж майже десяти років. Одна з художньо найдовершеніших новел циклу – “Мати” (“Чайка”).
Творчість Васильченка радянського часу позначена розширенням тематичного і жанрового діапазонів, про це свідчать, крім написаних у 20-ті роки драматичних творів (“Минають дні”, “Кармелюк” та інші), кіносценарії за фольклорними мотивами, фейлетони, цикл “Крилаті слова”, переклади творів російських письменників (Гоголя, Лескова, Короленка, Серафимовича) тощо. На особливу увагу заслуговує задум Васильченка створити велику біографічну повість про Тараса Шевченка. На жаль, з п’яти запланованих частин він встиг завершити тільки першу – “В бур’янах”.
Джерело: https://mala.storinka.org/степан-васильченко-життєвий-і-творчий-шлях.html
(1878-1932)
Письменник, журналіст, педагог
Степан Васильович Васильченко (справжнє прізвище – Панасенко) народився 27 грудня 1878 р. у давньому козацькому містечку Ічня на Чернігівщині. Ічнянські поля та ліси, стави між садами, а ще чудові місцеві пісні – це ті образи, що з вдячністю проніс він у пам’яті через усе життя. У центрі містечка, біля майдану, стояла стара похилена хата, в якій жила (8 душ) сім’я швеця, котрий взимку шив чоботи селянам, а влітку обробляв свою маленьку нивку. «Хоч родина Васильченкова була дуже незаможна,-згадував про своє дитинство педагог,- але хатнє життя в сім’ї було тихе і лагідне, без свар і лайки. Діти виховувалися по давніх народних звичаях, які часто-густо цілком зіходилися з думками про виховання кращих педагогів. Крізь бідування в родині часто-густо можна було чути і рідну пісню, і тихий жарт, і книжку, і казку-анекдот, який ні-ні, та й почне розказувати своїм дітям батько». *(1)
*(1) Васильченко С. В. Типова біографія // Твори : в 4 т. К., 1960. Т. 4. С. 65.
Батько Степана поважав освіту, був сам трохи грамотний, а тому піклувався про навчання своїх дітей. В 1888 р. він записав боязкого та сором’язливого сина до місцевого двокласного міністерського училища. Коли ж у 1893 р. Степан Панасенко закінчував школу, то був уже «кращим учнем, живим, ініціативним, з нахилом до протестантства, й навіть до дерзкостей». *(2)
*(2) Васильченко С.В. Мій шлях : Автобіогр. зап. // Твори : в 4 т. К., 1960. Т. 4. С. 12.
Хоча така поведінка турбувала вчителів, вони все ж залишили здібного хлопця на два роки при школі стипендіатом. За цей час, студіюючи книжки зі шкільної бібліотеки, він мав підготуватися до іспитів в учительську семінарію.
В 1895 р. 16-річного юнака прийняли казенним стипендіатом до Коростишівської учительської семінарії. Цей навчальний заклад вів свою історію від Київської педагогічної школи М. А. Тулова, пізніше одним із її директорів був відомий кирило-мефодієвець І. Я. Посяда, а під час навчання Степана Васильченка заклад очолював І. Давидов, який особисто знав Т. Г. Шевченка. Тому не дивно, що в семінарії традиційно поширювалися народолюбні ідеї, які справляли значний вплив на формування світогляду майбутніх педагогів. Показовим є, наприклад, такий спогад Степана Васильовича Васильченка: «Пам’ятаю із семінарського життя одну дрібницю : купив я собі сиву шапку. Побачив мене в їй директор. Заклав руки за спину, милується: “Чистий тобі Тарас Григорович”». *(3)
*(3) Васильченко С.В. Мій шлях : Автобіогр. зап. // Твори : в 4 т. К., 1960. Т. 4. С. 15.
Безумовно, така національно свідома атмосфера у спілкуванні між директором та учнем не була типовою для навчальних закладів в українських губерніях Російської імперії.
Три роки навчання пролетіли цікаво та швидко. Незважаючи на добрі успіхи в науках, з батьківським жалем відпускав директор з-під свого крила неспокійного учня. «Летюча натура, вітер,- неодмінно влізеш в якусь історію»,- пророче зітхав педагог на прощання.
Отримавши свідоцтво про закінчення курсу навчання в семінарії, Степан Васильович Васильченко восени 1898 р. захоплено почав викладати в однокласній міністерській школі и села Потоки Канівського повіту Київської губернії. Школа розташовувалася в старому будинку з трухлявим ганком та солом’яним дахом. Учнів в ній було більше сотні, і майже в усіх підручники різних авторів. Шкільна бібліотека, за образним висловом самого педагога, скидалася «на віз ганчірника». Але в молодого вчителя вистачило ентузіазму не лише дати раду школярам, а й влаштувати вечірні класи для дорослих, організувати співочий гурток, впоряджати із напівграмотними та неграмотними селянами такі спектаклі, з якими не сором було об’їздити всю округу. А ще були читання з чарівним ліхтарем у чайній, святкування шевченківських роковин.
Однак ця плідна педагогічна та просвітянська робота тривала лише 4 роки. Весною 1902 р. Степан Васильович Васильченко став випадковим свідком дикої розправи над сільським парубком у канцелярії пристава. Обурений свавіллям, він написав статтю в газету «Биржевые ведомости». Зміст статті редакція використала для фейлетона, після публікації якого карою для вчителя-правдолюбця було переведення на інше місце роботи – до Богуслава.
Працюючи у Богуславі, Степан Васильович Васильченко познайомився з багатьма місцевими колегами, а також з учителями навколишніх сіл. У його свідомості дедалі чіткіше визрівало почуття протесту проти безправного, зневаженого та матеріально незабезпеченого становища вчительства. Степан Васильович Васильченко почав палко закликати своїх колег позбутися ролі «святого мученика» в суспільстві, а натомість прагнути створити образ учителя як сильної та незалежної особистості. Невдовзі приватні розмови на цю тему вже його не задовольняли, і педагог вирішив боротися за свої ідеали активніше. Основною зброєю в цій боротьбі він обрав слово. Під впливом таких прагнень і створювалася перша публікація молодого автора – оповідання з життя народних учителів «Не устоял», що вийшло на шпальтах «Киевской газеты» 19 грудня 1903 р.
В Богуславській двокласній школі Степану Васильовичу Васильченку довелося викладати менше року – за розпорядженням попечителя шкільної округи його звільнили за неправильне ведення документації (у класному журналі в графі «Что произошло» замість звіту малював профілі колег, писав на них епіграми, вірші про злободенні шкільні пригоди, власні міркування про школу та про систему освіти взагалі). Протягом 1903/04 навчального року педагогові ще тричі довелося міняти школи на Київщині та Полтавщині (села Карапиші, Бурімка, Драбів). Це спонукало його прийняти рішення на деякий час залишити викладацьку діяльність.
В 1904 р. Степан Васильович Васильченко вступив до Глухівського учительського інституту. До цього, як тоді його називали, мужицького університету, вступала найкраща молодь з народних учителів, яким фактично іншого шляху до науки не було. Водночас викладали там далеко не найталановитіші випускники вищих шкіл. Таким чином, загальний розвиток вихованців інституту здебільшого був вищий, ніж у їхніх викладачів, що породжувало повсякчасні конфлікти та заходи для їх придушення.
Протестуючи проти поліцейсько-казармового укладу життя в інституті, Степан Васильович Васильченко став одним із організаторів студентського страйку. Але адміністрація пред’явлені їй вимоги проігнорувала, і з часом у стані страйкарів Степан Васильович лишився один. «Кинувши зрадникам-товаришам на останньому з цього приводу зібранні кілька гарячих, образливих слів за рабство і “шкурництво”, *(4) він після півтора року навчання залишив інститут і повернувся до вчителювання.
*(4) Васильченко С.В. Мій шлях : Автобіогр. зап. // Твори : в 4 т. К., 1960. Т. 4. С. 66.
Першою в новому калейдоскопі шкіл була школа у глухому селі Брусове на Полтавщині. Тут Степан Васильович Васильченко не лише збирав з допомогою своїх учнів пісні та казки, організовував драматичний кружок, а й робив спроби проводити уроки Закону Божого, які було покладено на нього, українською мовою. У Брусові він написав свій перший україномовний друкований твір – статтю «Народня школа і рідна мова на Вкраїні : Замітки народнього вчителя», що побачила світ в 1906 р. на сторінках київського літературно-наукового журналу «Нова громада». В цій досить великій публікації автор на основі власного досвіду розповідав про ті складнощі, які виникають у початкових школах через навчання українських дітей нерідною мовою.
«Для української дитини, що часто приходить до школи не знаючи а ні єдиного слова московського, школа з першого ж разу робить враження чогось чужого, від її життя далекого. Дитина часто не впізнає навіть свого власного ймення вимовленого офіціяльною мовою,-мовою школи ; хлопець, наприклад, з самого малу знає себе за Панаса, а в школі раптом з його виходить Афанасій… Перші місяці науки – то каторжна праця, що не по силі ні дітям, а ні самому вчителеві. Наламувати дитячий язик, що зовсім не призвичаївся до московської мови, заучувати незнайомі слова й разом з тим учитися читати – це скидається просто на якесь глузування з дитини, яку силоміць ставлять в становище якогось дурника, що нічого з тієї досадної науки не розуміє і через те не може навіть найлегшого збагнути своїм понівеченим розумом»,- зазначає педагог. У своїй статті Степан Васильович Васильченко показав, наскільки зміст російських читанок далекий від повсякденного життя українських школярів, описав дитячі муки при намаганні переказати прочитане або висловити власну думку, розповів про страждання самого вчителя, коли він намагається донести до учнів правила російської граматики. Не дивно, що більшість дітей залишали школу до її закінчення, а випускники дуже швидко забували те, чому з таким трудом навчилися.
З цієї статті можна також дізнатися, що сам Степан Васильович Васильченко, незважаючи на загрозу втратити роботу, ознайомлював своїх учнів з віршами Т. Г. Шевченка, байками Л. І. Глібова, читав з ними оповідання з читанки О. Білоусенка «Вінок», а також заохочував школярів писати рідною мовою перекази (кілька таких переказів він навів на сторінках журналу). Безумовно, така українознавча діяльність учителя не могла довго залишатися без наслідків. Почалися доноси, і Степана Васильовича Васильченка знову було переведено до нової школи. На цей раз – у село Зубані.
Потяг до більш насиченого подіями життя, бажання працювати в робітничому центрі спонукав Степана Васильовича в 1907 р. переїхати на Донбас, де він почав викладати у школі села Щербинівка. Але він до шахтарського життя добре придивитися так і не встиг, оскільки вже в 1908 р. його разом із ще двома вчителями арештували за сфабрикованим звинуваченням у пограбуванні місцевого багача-крамаря. Лише після відбуття арештантами під загрозою смертної кари півторарічного тюремного ув’язнення відбувся військовий суд у Катеринославі, який і виправдав несправедливо звинувачених.
Після звільнення Степан Васильович Васильченко повернувся до матері в Ічню. Знову влаштуватися вчителем не вдалося, тому він заробляв репетиторством, а вільний час дедалі більше присвячував літературній праці. 23 серпня 1909 р. в київській газеті «Рада» за підписом «С. Панасенко» було опубліковано його вірш «Біля хати», а 7 лютого 1910 р. уже за підписом «Степан Васильченко» з’явилася новела «Роман». Так почалося постійне 4-річне співробітництво письменника з цією першою на Наддніпрянщині щоденною газетою, де було опубліковані його оповідання з життя школи і вчителів – «Антін Вова», «Учителька» (у пізніших виданнях оповідання називалося «Божественна Галя»), «Циганка» (всі – 1910 р.), «З самого початку» (1911 р.), «Жарти весни» (у пізніших виданнях – «Гріх», 1912 р.).
В жовтні 1910 р. Степан Васильович Васильченко переїхав до Києва і став у часописі «Рада» постійним ведучим рубрики «Державна Дума». Крім того, на сторінках цієї газети (у тому числі й під псевдонімами Танасюк, С. Венко, Вітер, Загородній, Панас, криптонімами С. В., В. П., а також без підпису) друкувалися численні його фейлетони, рецензії, нариси, замітки, статті і шаржі. Водночас Степан Васильович Васильченко активно і плідно співпрацював з першим у Російській імперії україномовним педагогічним журналом «Світло», що почав виходити в Києві з вересня 1910 р. (ще в липні 1909 р. на шпальтах «Ради» було опубліковано лист «Ще одна потреба» за підписом «С. Іченець», де ставилося питання про необхідність створення такого журналу. Автором цього листа вважається Степан Васильович Васильченко). Так, у «Світлі» вийшли його оповідання з учительського життя «Вечеря» (грудень 1910 р.), «Над Росью» (лютий 1911 р.), а також стаття «”Живая речь” в українській школі» (березень 1911 р.).
Поштовхом для написання статті «”Живая речь” в українській школі» стали результати розгляду в Державній Думі питання про мову викладання в так званих «інородчеських» початкових школах. «Не так уже й багато було даровано цим навчальним закладам,- зауважував Степан Васильович Васильченко,-проте українській школі й того не дісталося». Підкреслюючи, наскільки важливо, щоб навчання проходило тією мовою, яка духовно об’єднувала б школярів і вчителя, він ставив питання : а, власне, якою мовою ведеться викладання в українських сільських школах. «Ні для кого не таємниця,- писав він на сторінках “Світла”,- що наші сільські вчителі, як і взагалі сільська інтелігенція, говорять коли не чистою українською мовою, то часто таким штучно утвореним жаргоном з українських, покалічених московських та чужоземних слів, от котрого через півгодини балачки дубом стає язик у роті і рогом вилазять очі з лоба».
Питання пасивності пересічних учителів-українців у вирішенні проблеми рідномовного навчання порушував Степан Васильович Васильченко в замітці «На київських учительських курсах». Розповідаючи в одному з червневих номерів «Ради» за 1911 р. про перебіг подій на курсах, він із жалем констатував, що під час лекцій з методики викладання рідної мови ніхто з 600 курсистів навіть не поставив запитання, а яку ж практичну користь вони як педагоги, котрі змушені викладати чужою мовою, можуть мати з цих занять. *(5)
*(5) Васильченко С. В. На київських учительських курсах. Т. 4. С. 75-76.
З часом Степан Васильович Васильченко дедалі більше поринав у київське життя. Його художні твори не лише друкувалися в різних українських часописах («Рада», «Дзвін», «Молода Україна», «Літературно-науковий вісник»), а й виходили окремими виданнями, п’єси «На перші гулі» та «Недоросток» з успіхом ставилися на сцені славетного театру М. К. Садовського. Не забував діяч і про освітянські проблеми: виступив у київському українському клубі з рефератом про необхідність навчання українською мовою в народних школах, а в 1914 р. третьою книжкою в серії «Українська педагогічна бібліотека під редакцією С. Черкасенка» за підписом «С. Панасенко» вийшла його брошура «В сучасній школі», яка фактично є розширеним варіантом статті «Народня школа і рідна мова на Вкраїні : Замітки народнього вчителя» (друге видання цієї брошури побачить світ у 1917 р.).
Початок Першої світової війни цілком змінив перебіг життя. В липні 1914 р. Степана Васильовича Василенка було мобілізовано до діючої армії. Відбувши майже 3 роки на передових позиціях, він тільки після революційних подій 1917 р. зміг покинути окопи. Він знову повернувся до Києва, де, незважаючи на активну літературну діяльність, його чекало нужденне та необлаштоване життя.
В 1920 р. Степан Васильович Васильченко знову повернувся до вчителювання. «Після перших бур, коли в порожній школі почали з’являтися перші учні, я пішов після такої довгої перерви знову за вчителя, тепер уже в нову, українську школу»,- напише він згодом у своїх споминах. Спочатку Степан Васильович Васильченко працював учителем в українській трудшколі № 8, вихователем і завідувачем дитячого притулку, а в 1921 р. центром його життя стала трудова школа № 61 ім. І. Франка, директором якої був Г. С. Костюк.
Київська трудова школа № 61 на той час належала до дослідних закладів Народного комісаріату освіти Української СРР (в травні 1925 р. Степан Васильович Васильченко був навіть делегатом з’їзду дослідно-показових установ Соцвиху), проте її матеріальна база не вирізнялася забезпеченістю. «Немає взимку дров, немає потрібного ремонту, немає приладдя, убогий фізичний кабінет, майже порожня бібліотека. Чого гіршого – сором признатися, немає навіть повного видання творів Франка і в потрібних випадках доводися позичати їх в приватних осіб. Що поробиш -пролетарська школа» – з сумом констатував Степан Васильович. У таких досить некомфортних умовах педагог не лише працював, а й жив та писав свої художні твори, оскільки мав помешкання у приміщенні цього навчального закладу.
Як свідчать архівні матеріали (щоденникові записи діяча), Степан Васильович Васильченко був надзвичайно сумлінним педагогом, дуже любив свою працю й віддавався їй сповна. Дружина Степана Васильовича згадувала, що особливо уважним він був до сиріт з дитячого будинку, яких багато вчилося в школі № 61. «Серед них слід шукати талантів в першу чергу,- спираючись на власні спостереження, наголошував Степан Васильович Васильченко.- У цих нещасних дітей в силу особливих умов змалку розвивається і спостережливість, і кмітливість, і працьовитість… Хороше виховання цих дітей може дати щедрий урожай».
Велику увагу Степан Васильович Васильченко приділяв розвиткові самостійності школярів, всіляко заохочував їх до творчості – вів літературний і театральний гуртки, випускав разом із дітьми стінну газету, рукописний журнал, влаштовував літературні вечори, керував шкільним театром, де ставилися в тому числі і його п’єси для дітей, зокрема одноактівка «Свекор» (цю інсценізацію однойменної новели Степана Васильовича, в якій з гумором змальовано побутову картинку з життя селянської родини, радянська критика зарахує до безідейних).
Використовуючи власний досвід організації літературних вечорів і прекрасне знання української літератури, Степан Васильович Васильченко разом з Я. Ф. Чепігою в 1926 р. видав книгу «Шевченкові дні». У передмові укладачі зазначали, що дедалі більшої популярності набувають масові заходи в дні Шевченківських свят, але, на жаль, зміст цих заходів не завжди є гідним великого поета. Особливо це помітно в далеких школах і хатах-читальнях глухих сіл, де брак відповідної книжки та добре підготовленої людини призводить до того, що програми святкових вистав і вечірок часто складаються дуже невдало.
Маючи на меті сприяти підвищенню рівня проведення таких заходів, укладачі ініціювали видання книги, в якій зібрано матеріал для доповідей і святкових вистав. Організатори святкувань могли знайти в ній теми виступів і конкретні матеріали для висвітлення життя й творчості Т. Г. Шевченка, його вибрані поезії для декламації та інсценізації, вірші відомих українських поетів про Кобзаря, загальні методичні поради щодо проведення свята, а також ноти й рекомендації, як облаштувати музей або куточок Т. Г. Шевченка.
В 1926 р. Степан Васильович Васильченко мусив звільнитися зі школи. Не останню роль у гострому конфлікті з її адміністрацією відіграло бурхливе несприйняття Степаном Васильовичем деяких тогочасних педагогічних нововведень, зокрема впровадження комплексної системи навчання й педологічних підходів. Так, своє негативне ставлення до організації навчального процесу на засадах комплексності педагог і письменник висловив у сатирично-гумористичній новелі «Комплекси», яку редактори різних періодичних видань неодноразово передавали один одному, не наважуючись опублікувати.
Подальші роки свого життя Степан Васильович Васильченко присвятив в основному літературній діяльності. У цей час активно перевидавалися його давніші твори та друкувалися нові: повісті з життя підлітків «Олив’яний перстень» (1927 р.) та «Авіаційний гурток» (1928 р.). Як зазначають сучасні літературознавці (Н. М. Шумило та інші), наприкінці 20-х – на початку 30-х років Степан Васильович Васильченко був одним із найвідоміших (серед живих) українських письменників. Показовим є той факт, що під час упровадження українізації, серед питань, які поставила атестаційна комісія до екзаменованих, обов’язковим було : «Чи Ви читали “Мужицьку арихметику” Степана Васильченка?».
Особливо популярними твори письменника були серед дітей і молоді. Як згадувала дружина Степана Васильовича, у зливі привітань у зв’язку із його 50-річчям (в 1929 р.) найбільше було дитячих. Не забули свого вчителя й колишні учні: кожен клас школи ім. І. Я. Франка вважав за честь надіслати йому окреме привітання.
Зовсім по-іншому ставилися до Степана Васильовича Васильченка літературні критики. Адже це були вже роки, коли фактично все українське класичне письменство характеризувалося як «поміщицька» або «буржуазна» література. Не минула сумна доля і Степана Васильовича. Дедалі частіше почали з’являтися публікації, де його звинувачували в тому, що «не знайшов себе в революції», «лишився в полоні старих образів», «ще й досі не може визволитися від чарів сільської літньої ночі», критикували за те, що мало пише про радянське життя. Автори подібних статей намагалися знайти у творах письменника прояви буржуазної ідеології, вважали «класово обмеженим».
Намагаючись якось протистояти абсолютно несподіваним та несправедливим закидам, Степан Васильович Васильченко написав твір мемуарного характеру «Мій шлях». У передмові до цієї праці він зазначав : «В своєму автобіографічному нарисі я маю на меті в загальних рисах показати життєвий шлях народного учителя і мужицького українського письменника, за якого я себе вважаю, шлях не винятковий, а характерний для дітей сільських пролетарів». Аналізуючи свою біографію, Степан Васильович Васильченко з болем та подивом намагався знайти витоки та прояви тих неіснуючих гріхів, про які писали радянські критики. З плином років автобіографічний нарис «Мій шлях» відіграє надзвичайно важливу роль у розумінні особистості Степана Васильовича Васильченка і як педагога, і як письменника.
Помер Степан Васильович Васильченко 11 серпня 1932 р. Похований в Києві на Байковому кладовищі.
Аналіз літературної спадщини Степана Васильовича Васильченка знайшов своє відображення в дослідженнях багатьох літературознавців : М. С. Грудницької, В. С. Курашової, В. П. Олійника, П. П. Хропко, Н. М. Шумило, В. А. Костюченко, Ф. Б. Якубовського, Б. А. Деркача. В 1961 р. побачила світ книга І. А. Грушкевича «Педагогічна діяльність і педагогічні погляди С.В.Васильченка». Постаті педагога й письменника присвячена повість П. Т. Гаврилова «Назустріч бурі» (1970 р.), звертає на себе увагу й посібник для вчителів «Вивчення творчості Степана Васильченка» (1984 р.) Р. Й. Дуба та В. А. Поліщука.
На жаль, постать педагога ще не привернула достатньої уваги дослідників історії педагогіки, хоча його освітня діяльність потребує оновленого поцінування.