Urkland. Персональний сайт учителя української мови та літератури Тихомирової Катерини Валентинівни Чернігівський ліцей 32. Розроблено для дистанційного навчання та спілкування з учнями.
Радимо прочитати
Народився І. Кочерга 6 жовтня 1881 р. в містечку Носівка на Чернігівщині в сім’ї залізничника. Родина часто переїздила і лише 1891 р. постійно оселилася в Чернігові, де 1899 р. юнак закінчив гімназію. Відтак їде до Києва і вивчає право на юридичному факультеті університету. По закінченні, в 1903 р., повертається до Чернігова й вступає на службу. Проте Київ, мистецьке життя, накладаючись на світ літературних і театральних уподобань юнака (Гете, Гофман, Метерлінк, Гейне, Тік, Скріб,. Новаліс, казки та легенди різних народів), справили сильне враження на І. Кочергу. З 1904 р. він починає виступати з театральними рецензіями на сторінках чернігівських видань. Критична діяльність була виявом його тогочасної громадянської» позиції. І. Кочерга не сприймав прагнень «малоросійського театру» вийти за межі етнографізму, як критик засуджував нові, поступові тенденції в українській драмі, виражені, зокрема, в п’єсах Карпенка-Карого. Все це важливо для усвідомлення еволюції І. Кочерги, для розуміння того, як розвивалися його естетичні погляди, поетика, система художніх засобів.
В одній із статей 1905 р. І. Кочерга писав, що драматургу для творчості потрібен особливий талант, але «перш за все виношена і наболіла думка, ідея, для якої і талант, і мистецтво є тільки засобами відтворення»’. Це твердження дозволяє зрозуміти ідеї, шо спонукали його до написання першої п’єси (російською мовою) «Песня в бокале» (1910).
Ця романтична казка досить виразно засвідчувала абстрагованість позиції І. Кочерги, як і ряду інших тогочасних митців. Але вже в цьому творі окреслилися деякі заповітні ідеї, болючі думки, які драматург розвивав і трансформував потім упродовж багатьох років.
До четвертого акту «Пісні в келиху» написана інтермедія. Через алегоричні образи в ній показано невблаганний рух Часу й неможливість вполювати казкову мрію, яка примарюється людині в дитинстві й потім вабить своєю загадковістю аж до смерті. «Я — Час. Я — ніщо, але я більший за все суще, бо я—Темінь, з якої рух світла»,— так звучить цей мотив в інтермедії. Ми бачимо тут перший вислів тих ідей, що не давали спокою молодому І. Кочерзі. Чого людина мусить досягти в житті? Хто керує плином непідвладного часу? Як узгодити прагнення до чарівної казки й сувору, безжалісну дійсність? Ці питання й згодом хвилюватимуть драматурга не в одній п’єсі.
Втративши надію побачити «Пісню в келиху» на сцені, І. Кочерга пише (теж російською мовою) п’єсу «Дівчина з мишкою» (1913). Автор розвиває ту саму колізію гонитви за примарною мрією, яку тепер уособлює невідома для героя п’єси дівчина. Проте, «приперчена» на догоду міщанським смакам публіки більш ніж пікантними подробицями, п’єса не могла задовольнити її автора. Він шукає інших шляхів — намагається в романтичних тонах розкрити прекрасну сутність жінки, жіночої вірності. Кілька п’єс, де розвивалася ця ідея, І. Кочерга написав у Житомирі, куди переїхав 1914 р. Тут письменник зустрічає революцію, проходить через буремні випробування громадянської війни.
Від початку 20-х у творчості драматурга помітний дедалі пильніший інтерес до повсякчасних тривог і надій людини. У цей переламний період своєї творчості І. Кочерга починає писати українською мовою, і виявляється, що вона в нього, хоч подекуди і є книжною, все ж звучить природніше, ніж російська. 1925 р. драматург завершує роботу над п’єсою «Фея гіркого мигдалю», романтично забарвлена колізія якої хоч і розгортається в рамках анекдотично-водевільного сюжету, проте спонукає глядача замислитися над серйозними життєвими проблемами.
В основі твору — та сама ідея гонитви за мрією, що ми бачили в першій п’єсі. Дія’ відбувається в Ніжині 1809 р. Граф Роман Бжостовський не може позбутися спогаду про пахощі та смак якогось незвичайного печива, що його він куштував у дитинстві на землі своєї матері-українки. Граф об’їздив півдержави, сподіваючись, що йому пощастить відшукати рецепт, він дає слово одружитися з дівчиною, яка пригостить його подібним печивом. Сюжетно перед нами не дуже замаскована ремінісценція із «Попелюшки». Та для І. Кочерги найважливіша тут ідея, яку можна прибрати у шати певної драматургічної дії. Критика 20-х за варіацією відомої ідеї досить резонно відшукувала глибший зміст і пропонувала весь твір «розглядати, як складну соціальну алегорію» ‘.
Окрилений успіхом, драматург створює «Алмазне жорно» (1927). В творчій еволюції драматурга ця п’єса посідає важливе місце. Уже вкотре автор відшукує варіант наближення мрії (можна пригадати в цьому зв’язку і «Синього птаха» Метерлінка) через бажання Стесі врятувати Василя, ватажка повстанського загону часів Коліївщини, за допомогою «алмазного жорна». Ця мрія-казка знову невловима — як і в інтермедії до «Пісні в келиху». Ллє головне полягає в тому, що герої п’єси не просто слугують розкриттю певної ідеї автора — тут уже виразне поетичне занурення у складні соціальні обставини. За всієї викінченої окресленості головних образів — несхитного й мужнього Василя Хмарного та ніжної, але й безстрашної у стражденній відданості Стесі, в п’єсі виразно змальовано сценічне тло основної колізії. Певна річ, більшість героїв «розведено» по різних таборах: з одного боку—недавні повстанці, а з іншого — представники польського панства. Проте І. Кочерга аж ніяк не домагався чіткого класового поділу. Це засвідчує образ судді Дубровського, який боронить інтереси шляхти, але як людина чесна в гайдамаках бачить не лише «злочинців», а й народ, що відстоює своє право на справедливість. Психологічна цілісність і багатовимірність постаті цієї розумної людини відтінювала, за словами автора, мерзенність «шляхетної наволочі», що його оточувала.
Наступного 1928 р. драматург створює кілька п’єс, безпосередньо пов’язаних із сучасною йому тематикою. Відбуваються й важливі зміни у житті самого І. Кочерги: він стає літредактором міської газети «Робітник», а згодом — і «Радянської Волині». Це була вже певною мірою літературна робота. Знання, досвід, враження, що їх драматург здобув, працюючи службовцем в робсельінспекції, давали матеріал для комедійного викриття негативних явцщ тогочасної дійсності.
За таких обставин з’являються комедія «Натура і культура» (1928), драма-феєрія «Марко в пеклі» (1928), низка так званих кооперативних п’єс. Сьогодні легко зауважити плакатну одновимірність останніх, типових для 20-х рр. агіток, хоча, ймовірно, сюжетні зав’язки для них автор брав безпосередньо з реальної дійсності. У фабулі «Марка в пеклі» І. Кочерга обігрує ідею народного переказу про Марка Пекельного: не обійшлося і без впливу популярних інсценізацій у 20-ті роки гоголівського «Вія», «Енеїди» Котляревського, а також давнього захоплення Гофманом. Складна інтрига, фантастичні обставини дії, яскравість сатиричних барв зумовили успіх вистави. Але до самої п’єси рецензенти поставилися стримано.
Прагнення драматурга якнайближче підійти до проблем доби помітне саме на зламі 20-х — початку 30-х рр.
Все це робилося в річищі романтизації подій і, нерідко, поданням їх у водевільному плані. Так було написано сповнений кумедних пригод, гумору, а то й дошкульної сатири водевіль «Ліза чекає погоди…» (виданий 1931 р.), якому зашкодила явна еклектика зображальних засобів.
У цей час І. Кочерга створює свою перлину, драматичну поему «Свіччине весілля» (1930; інша назва — «Пісня про Свічку»), Для сучасного осмислення поява цієї драматичної поеми може видатися дещо дивною. Адже показово те, за зауваженням Н. Кузякіної, в якому оточенні вона постає: «Позаду і поруч — «кооперативні» п’єси, і «Ліза…», в яких немає ні правди характерів, ні краси, де поглядові ні на чому відпочити, а душі нічим захопитися, попереду — грубість «Ворога на сходах», безсила жорстокість вигадки «Коли сурми заграють», духовне сум’яття «Фаустини». А в центрі — як благодатна оаза — «Свіччине весілля»
Давно знайомий письменникові душевний біль від невідповідності між ідеалом краси й суворими буднями тут дав до певної міри навіть несподіваний ефект. Знову повернувшись до історії, письменник саме цим твором на повну міць таланту сказав гостросучасне слово.
У сюжетній основі твору — реальна заборона литовськими князями світити вночі світло в Києві. Дія відбувається наприкінці XV — на початку XVI ст. Не менш як 15 років не мав права київський люд палити вночі бодай свічечку. У цій фабулі поєдналося кілька вже вистражданих і осмислених драматургом моментів: по-перше, місто, бо
І. Кочерга — художник міста; по-друге, не місто «взагалі», як у «Пісні в келиху», а місто українське, і, до того ж, не умовне, як у «Феї гіркого мигдалю»; по-третє, улюблений мотив — потяг до краси, щастя, але в даному разі не лише пошуки їх, як у вищеназваних п’єсах, і навіть не благання в долі, як в «Алмазному жорні», а боротьба.
У середовищі київських ремісників зріє протест проти сваволі воєвод та урядовців, які приховують князівську грамоту, де скасовано заборону світла. А війт Шавула, боягузливий і захланний, не хоче захистити права киян. З того воєвода та його служби мають чималий зиск, адже штрафу підлягає кожен, хто засвітить уночі. Навіть коли в Меланки помирає мати, князівська варта заарештовує дівчину, бо та запалила в хаті. Але її наречений, зброяр Іван Свічка, вже поклявся відновити права київського люду і лише тоді справити своє весілля з Меланкою. Дівчина благає парубка не йти проти воєводи, їй ввижаються страшні примари; дзвін сполоху, брязкіт мечів. Іван розуміє, що вихід тільки в обороні своєї людської гідності, а не в покорі.
Йому вдається викрасти з двору литовського воєводи грамоту, де засвідчено привілеї Києва. Урочисто всі дванадцять ремісничих цехів справляють сиротам — Іванові та Меланці — весілля. М’яким ліризмом, світлою радістю оповита сцена народного гуляння, привітання молодих. З тонким тактом і вибагливим сценічним почуттям автор зображує тогочасний весільний ритуал, символічно поети- зуючи його.
Подальші трагічні перипетії пов’язані з арештом Івана Свічки, з відчайдушною спробою Меланки врятувати коханого. З неймовірними труднощами в непогоду, сльоту проносить Меланка тремтливий вогник свічки по київських узвозах та горах — за це їй обіцяно звільнити коханого. Але, як і Стася, вона гине. Проте, немов із цього беззахисного вогника, що його так оберігала Меланка, займається народне повстання. Трагічна смерть дівчини обурює киян, і вони на чолі з Іваном Свічкою стають до борні за волю.
Добі, коли була створена драматична поема «Свіччине весілля», особливо імпонував такий животрепетний мотив, як героїка боротьби за визволення від соціального й національного гніту. До того ж він освітлювався й поетизувався ніжною «партією» Меланки, образ якої, пояснював
І. Кочерга, «є поетичним символом України, що «з пітьми віків та через стільки бур» пронесла незгаслим живий вогник прагнення волі. Цей образ ніжності, світла й життєвої стійкості надає творові глибоко оптимістичного звучання.
Драматург покладав великі надії на сценічне втілення своєї п’єси, але вперше вона була поставлена лише 1935 р.
Ще одна із цікавих для І. Кочерги ідей — наповненість одної миті. Ми зустрічаємося з нею і в деяких пізніших творах драматурга («Чаша», 1942; «Досить простягти руку», 1946). Ще в 10-х роках він нотував задум п’єси, в якій мав розкрити цей «релятивізм» плину часу — задум, згодом реалізований в одноактівці «Зубний біль сатани». Отож мотив «тісного часу» не був новим для І. Кочерги. Які ж обставини спонукали драматурга знову повернутися до нього? Чи не через те, що його уяву вже вкотре тривожить образ Карфункеля, того демона душевного болю, з яким ми зустрічалися і в п’єсах «Пісня в келиху», і на сторінках житомирської періодики кінця 20-х — початку 30-х рр.? Тобто тих років, про які сам автор говорить як про початок осмислення колізії, покладеної в основу п’єси «Майстри часу» («Інша назва — «Годинникар і курка», 1933). 1929 р. сам автор скаржився у листі до В. Василька від 24 червня 1929 р.: «Я працюю ночами, виснажений, змучений роботою в газеті»Подібного життєвого напруження він ще ніколи не знав. Більше того, І. Кочерга пізніше згадував, як він, отой «дикий» драматург», вперше потрапив на виставу власної п’єси, звернімо увагу — зразу ж після театрального «буму» в Житомирі: «Це сталося в грудні 1929 р., коли мені пощастило нарешті хоч на час визволитися з тяжкої газетної праці і з’їздити в Харків — до видавництва, до театрів, письменників. Зрозуміло, що перший же мій візит був до театру, де другий рік ішов мій «Марко» і де я нарешті познайомився з В. Васильком, Л. М. Гаккебуш та іншими товаришами-артистами. Всі вони прийняли мене дуже тепло, по-товариському, Любов Михайлівна Гаккебуш навіть вийшла на сцену і сповістила глядачам, що в театрі, мовляв, присутній автор цієї п’єси» 2. Можна уявити, як схвилював надзвичайно вразливого І. Кочергу такий швидкоплинний рух важливих для нього подій після багаторічного «штилю». Справді, він сам пізнав напругу «тісного часу». Так органічно визрів задум нового твору.
…Перед нами маленька залізнична станція. Ось-ось здійсниться мрія вчителя гімназії Леся Юркевича. Він їде до Парижа. Залишилося усього 24 хвилини до відправки поїзда, але німець годинникар Карфункель, у якого болять зуби, благає Юркевича дати йому хоч краплю чудодійних ліків. Той сердиться й пояснює, що треба принаймні півгодини, аби тільки розпакувати чемодан, і навідріз відмовляється допомогти Карфункелю. Тоді дзигармейстер зловісно прорікає: «А ваші двадцять чотири хвилини, яких ві для мене пошкодуваль. Стережіться — ха-ха! — щоб в них не поналазиль події, від яких ви так старанно ховалься.
О, ві ще не зналь, скільки подій може трапитись за двадцять чотири хвилини!» І справді, за цей час відбувається стільки подій, що їх вистачило б на кілька років провінційного життя. На Юркевича наскочила його колишня коханка Софія Петрівна, од якої вдається одбитися; він знайомиться з графом Лундишєвим і дістає перспективу стати багатієм за послугу графові; тут же мало не отруює Лун- дишева, і, в результаті, відмовляється від його грошей;
зустрічає кохану дівчину Ліду, яку не бачив два роки, і зразу ж втрачає її.
А в дверях стоїть Карфункель, сміючись і накручуючи годинника. «Диявол!» — вигукує Юркевич і зомліває. Ця дія відбувається 1912 р., а через сім років, у розпалі громадянської війни, на тій самій станції знову зустрінуться герої п’єси. Карфункель ще сильний. Він тепер білогвардійському полковнику передрікає масу карколомних подій, що відбудуться за 24 хвилини. І тут його пророцтво збувається. Але сліпа куля вибиває з рук Карфункеля його хронометр. Влада дзигармейстра-духа вже похитнулася.
У двох наступних діях Карфункеля остаточно розвінчано. Не він володарює часом. І коли нарешті це усвідомлює, то хоче перевести станційний годинник на двадцять, двісті років назад, але зривається з риштувань і гине.
Юркевич на цей час (дія відбувається у 1929 р.) стає споважнілим літератором, але й він не владен над часом; зрікшись кохання до Ліди, він знаходить своє тихе щастя з вульгарною міщанкою Софією Петрівною. Справжні майстри часу — Ліда, машиніст Черевко, шофер Таратута, котрі живуть ритмами і темпами нової доби.
Як бачимо, І. Кочерга узгоджував з тогочасною епохою соціальні акценти, хоча ж у двох останніх діях вони сприймаються чи не самодостатніми, замість того щоб невимушено випливати з розвитку колізії. Загалом високо оцінюючи п’єсу, критика вже справедливо ставила це на карб авторові. Так, С. Щупак зауважував, що драматург не зміг «до кінця здійснити лінію поєднання умовного сюжету з реалістичною мотивацією і примушений був після другого акту зісковзнути на проторені стежки побутової і плакатно- агітаційної аргументації» *.
Усе це треба мати на увазі при поясненні певної статичності самої п’єси і явно спрощеної її кінцівки. Водночас автор такого вершинного твору, як «Свіччине весілля», цілком почувався на силі, щоб усвідомити й осмислити приреченість фаталістичного сприйняття плину часу. Навіть у своїй надмірно схематичній акцентації вольового характеру епохи І. Кочерга вловлював (ясна річ, у даному разі поза свідомою настановою на викриття) зародки тих суспільних катаклізмів і трагедій 30-х рр., які вже прокільчу- валися в надрах жорстоко соціально регламентованої системи.
Ще раз І. Кочерга повернеться до образу Карфункеля в роки Великої Вітчизняної війни. Увівши кілька промовистих реплік, він трансформував його в провісника фашизму. П’єса «Майстри часу», спочатку відхилена, на Всесоюзному конкурсі драматургічних творів у 1934 р. дістала (під назвою «Годинникар і курка») третю премію. У цьому ж році І. Кочерга переїздить до Києва, де поринає в активну громадську та творчу роботу. Він пише п’єси, працює над кіносценаріями та перекладами.
З початком Великої Вітчизняної війни І. Кочерга живе в Уфі, де редагує газету «Література і мистецтво» й працює в Інституті літератури Академії наук України. У цей період він створює кілька невеличких драматичних творів, які, однак, не стали досягненням автора.
Повернувшись 1944 р. до Києва, драматург реалізує давній задум і створює романтичну драму «Ярослав Мудрий» (1944, друга редакція— 1946), вперше звернувшись до образу реального діяча. Ярослав Мудрий постає хоч і суворим, але далекоглядним політиком. Розповідь про нього обмежено 1030—1036 роками, коли великому князю вдалося приборкати міжусобні чвари на київських землях та відбити навалу печенігів. Вдало відбудовано автором сюжет, кілька фабульних ліній якого, зрештою, перетинаються, нерозривно злютовуючи особисту долю героїв із долею цілої слов’янської землі. Князь хоче створити могутню державу, а для цього треба миру, що його часом доводиться здобувати й мечем. «Раніш закон, а потім благодать»,— не раз повторює він афоризм знаменитого Іларіона, автора «Слова про закон і благодать». Тому він наказує скарати на смерть новгородського посадника Коснятина, коли той спробував порушити «мирний лад».
Син Коснятина, монах, художник Микита, прийшов до Києва помститися за смерть батька. Проте, придивившись до правління князя і вловивши в ньому вищий сенс для блага Київської Русі, Микита визнає державну правоту Ярослава й згодом не тільки привозить князю останній дарунок його улюбленої дочки Єлизавети, а й сам гине, захищаючи Київ. Інший покривджений князем герой, муляр Журейко, також доходить висновку, що Ярослав насамперед дбає про міць Києва.
Ярослав Мудрий поданий не тільки як державний діяч, але і як сповнена звичайних слабкостей людина. Але князь має силу все підкоряти вищій меті свого життя, хоч би як це було часом болісно. Він переступив через почуття вдячності до Коснятина, вдячності за допомогу у війні проти «орд німецьких і угорських». Він зрозумів, що Турвальда, який убив брата Журейкової нареченої Милуші, належить за законом стратити, але все-таки скасував кару, щоб не ускладнювати стосунки з варягами. Душа Ярослава болить, але він віддає дочку Єлизавету за норвезького витязя, зміцнюючи союз із північним сусідом.
Хоч як мені тяжка дочки утрата,
Прощай, Гаральде, Русь понад усе.
Складна роздвоєність між державним.обов’язком і людськими почуттями тим болючіша, що вся політична діяльність князя, спрямовувана в мирне будівниче річище, часом змушувала його підносити меч, а іншим разом — вкладати зброю в піхви, коли її слід застосувати.
Отже, по-своєму правий Журейко, висловлюючи погляд народних низів на політику Ярослава:
Раніш ніж храми будувать святі,
Годиться правду ствердити в житті.
І. Кочерга замислив «Ярослава Мудрого» як історичну трагедію. Однак деяка ідеалізація образу великого князя не дозволила автору домогтися по-справжньому трагедійного звучання твору. Як романтична драма «Ярослав Мудрий» є високим досягненням в українській літературі.
У повоєнні роки І. Кочерга основні творчі сили віддає роботі над драматичною поемою про Т. Шевченка «Пророк» (1943). Однак п’єсі забракло головного — повнокровного й глибокого образу Кобзаря.
Помер І. Кочерга 29 грудня 1952 р.
ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика
Perfect English Персональный сайт учителя английского языка, который только начинает свою работу. Очень хочется чтобы коллеги посетили его и оценили, помогли добрым советом!