Нове на сайті
Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Літ 5 клас / Теорія української літератури (5 клас). Допоміжний матеріал для учнів

Теорія української літератури (5 клас). Допоміжний матеріал для учнів

Гімн України
“Ще не вмерла Україна”

Ще не вмерла України, ні слава, ні воля,

Ще нам, браття українці, усміхнеться доля.

Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону,

В ріднім краю панувати не дамо нікому;

Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,

Ще у нашій Україні доленька наспіє.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

А завзяття, праця щира свого ще докаже,

Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,

За Карпати відоб’ється, згомонить степами,

України слава стане поміж ворогами.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Слова: Павла Чубинського

Музика: Михайла Вербицького

Суспільству необхідне гармонійне поєднання матеріального та духовного начал, цивілізації та культури. Значну роль тут відіграє мистецтво. Воно допомагає гуманістично орієнтувати всі сфери цивілізації та культури, морально просвітлює і «олюднює» їх.

Художня культура починається з мистецтва та не зводиться до нього. Мистецтво – ядро художнього життя та культури, її найважливіший елемент, навколо якого створюються інші прошарки та пласти художнього життя.

 Мистецтво – це особливий вид духовно-практичного освоєння дійсності за законами краси.

Особливість цього освоєння полягає у тому, що воно виступає у художньо-образній формі.

Образ – це згусток художнього бачення та переживання, котрому мистецтво надає виразності та художньої цінності.

Художній образ виступає реалізацією інтуїції. Через нього митець має змогу осягати світобудову цілісно та моделювати її естетично, за законами краси. Цього не може зробити наука, яка пізнає світ за допомогою логіки, ні практика повсякденного побуту, що послуговується здоровим глуздом та почуттями. Тільки художній образ виступає інтегративною естетичною моделлю світу, тоді як неестетичні узагальнення дають уявлення лише про розрізнені частини нашого буття.

Постійно збагачуючи суспільство новими художніми творами, мистецтво створює “предметну основу” художньої культури. Скільки-небудь суттєві зрушення в розвитку мистецтва виявляють (прямо або опосередковано, відразу або з часом) вплив на все художнє життя суспільства.

Мистецтво формує такі якості людини, як уява, творчий підхід дожиття. Дякуючи мистецтву, людина може зрозуміти та усвідомити те, що не в змозі отримати від власного життєвого досвіду, оскільки в силу соціально-просторової та соціально-часової обумовленності досвід окремої людини завжди обмежений.

Сила мистецтва в його цілісному впливі на людину, що обумовлено образною природою художніх витворів. Мистецво через емоції та переживання змушує задуматися над тим, щоб не просто «розумно», але й критично ставитися до дійсності.

На кожному витворі мистецтва – великому чи просто талановитому -лежить відбиток часу. Воно завжди є дитям своєї епохи, продуктом її глибинного розвитку та певної духовної атмосфери. Витвори мистецтва долають тяжіння свого часу, стають надбанням наступних поколінь. Це можливо дякуючи тому, що справжні шедеври мистецтва, які уособлюють його безкінечне сходження, в історично-часовому схвачують загальнолюдське, в минулому «фіксують» вічне. Тим самим вони ніби піднімаються над своєю епохою, над тими соціальними умовами та потребами, котрі були викликані до життя, й долучаються до загальнолюдського фонду художньої культури.

В процесі свого історичного буття мистецтво проявляє себе як рухливий та гнучкий організм, який виявляє нові творчі грані та аспекти, який моментально вбирає в себе (і передвіщує) ті ледь помітні рухи в соціальній психології, поширених стереотипах мислення, іерархії цінностей.

Нерозшифрованність, таємниця, що завжди залишається у витворах мистецтва, і спонукає прочитувати його знову, складає його привабливість.

Причиною розподілу мистецтва на види є багатоаспектність типів практики людини у сфері художнього опанування світу. Види мистецтва пов’язані з конкретно-історичним періодом, соціально-політичною ситуацією, культуротворчим процесом, науково-технічним прогресом тощо. Усі види мистецтва рівноцінні між собою, а їхнє розмаїття дає змогу пізнавати світ у всій його складності та багатогранності. Співвідношення між мистецтвами, їх більша чи менша близькість, їх внутрішня схожість, взаємне притягування та протистояння є історично змінюваними та рухливими.

Сучасне мистецтво має нові технічні можливості, які помножують багатство виразних засобів художньої творчості, прискорюють способи поширення художньої продукції по всьому світу. Недоступні раніше технології в сфері звукозапису та звуковідтворення, відео- та кінозйомка, можливості суміщення в ігровому кіно епізодів та сцен з неігрового, анімаційного кіно породили зовсім інші способи побутування і функціонування мистецтва в XX ст. Значно полегшуються можливості комунікації в сфері мистецтва, необмежена кількість слухачів, глядачів, читачів сьогодні має можливість вступити в контакт з класичними творами.

Варто наголосити, що з розвитком цивілізації мистецтво не лише понесло відомі втрати, але й отримало небачені раніше можливості впливу на масову аудиторію, формування масових смаків, орієнтацій, ідеалів. Без сумніву, технічний прогрес по-новому ставить саму проблему сприйняття та функціонування мистецтва в нових умовах. Наприклад, все більшу тривогу проявляють спеціалісти, які звертають увагу на те, що людське вухо, виховане приголомшуючою стихією електронного звучання, вже не здатне тонко та адекватно оцінити інтонування симфонічного оркестру, виразність природної вокалізації. Виявляється, що потужна звукова апаратура нейтралізує здатність слухового сприйняття, котре в класичній музиці розраховане на дуже тонкі, диференційовані параметри. Разом з тим всі технічні досягнення цивілізації можуть і повинні використовуватися для розширенняи горизонтів культури та мистецтва.

Отже, мистецтво – важливий аспект культури. Це особливий вид творчої діяльності, котрий створює образні та символічні структури. Мистецтво володіє художніми, пізнавальними та комунікаційними функіями. Будучи важливою частиною духовної культури, мистецтво з перших сторінок історії людства являлось виключно засобом усвідомлення світу та духовного розвитку особистості. Кожна історична епоха характеризується своїм розумінням мистецтва та його місця в культурі. Сучасні культурологічні дослідження намагаються витлумачувати мистецтво в системі інших феноменів культури. Так виникають характерні опозиції національної та глобальної культур, високої та низької, масової та елітарної.

Мистецтво, будучи унікальною та самобутньою формою діяльності, не лише відображає в своєму розвитку пануючі уявлення культури, але й само активно приймає участь в становленні нових сторін суспільної свідомості, психології, розширюючи потенціал людини, сприяючи процесу її самодосконалення.

Художні засоби виразності

Епітет  (грец. прикладка) – художнє означення, призначене підкреслювати характерну рису, визначальну якість певного предмета або явища, збагачувати новим смисловим відтінком:

Сноце золоте;      ясні зорі, тихі води (виражені прикметниками)

Світ – жіночність незрівняна.  (виражений іменником, що зумовлює метафору)

 

Метафора (грец. перенесення) – певні слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрасністю.

Метафора не може бути скороченим порівнянням. Це перехід із образного в раціональне, переносне зачення, яке розготає внутрішній світ сюжету. У цьому метафора подібна до художньої загадки.

Вечір крапчастий

в деревах моркву гризе.

Під засушеною квіткою

хата сторінку читає (М. Воробйов).

 

Порівняння – полягає у поясненніодного предмета через інший, подібний до нього. Використовуються сполучники ЯК, МОВ, НЕМОВ, НАЧЕ, БУЦІМ, НІБИ та ін.

  • «Блукай та їж недолі хліб і вмри, як гордий флоренцієць, у вигнанні» (Ю. Клен)
  • « На людське серце свічка є подібна» (Б.-І. Антонич) – за подібністю.
  • Іноді опускаються присудки, наближаючи порівняння до метафори:

« Книга – ( як) морська глибина» (І. Франко).

  • Використаний Ор.в. : «…золоті ворота горять на сонці (як) дорогим вогнем»(О. Зуєвський)
  • Порівняння широко використовуються у фольклорі: «парубок, мов явір», «дівчина, як зоря» та ін.

Фольклор (усна народна творчість)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Фолькло́р (англ. folklore, букв. — народна мудрість; народне знання)[1], або усна наро́дна тво́рчість — художня колективна літературна і музична творча діяльність народу, яка засобами мови зберегла знання про життя і природу, давні культи і вірування, а також відбиток світу думок, уявлень, почуттів і переживань, народнопоетичної фантазії.

Фольклор — різножанрові твори, що виникають в певному середовищі, передаються з уст в уста з давніх-давен, зазнаючи певних змін, мають ритуально-магічне, обрядове, естетичне, розважальне, виховне значення.

Термін «фольклор» запровадив 1846 року англійський археолог Вільям Томс[en].

Фламандські Прислів’я

Фольклор — сума створених народом та існуючі в народних масах культури на основі словесності (переказипісні,казкиепос), музика (пісні, інструментальні наспіви і п’єси), театр (драми, сатиричні п’єси, театр ляльок), танець.

Народна творчість, що зародилася в далекій давнині, — історична основа усієї світової художньої культури, джерело національних художніх традицій, виразник народної самосвідомості.

Роди та жанри народних оповідей

Традиційно виділяють чотири типи народних оповідей:

Специфічні риси

  • Усність (спосіб передачі без застосування писаних текстів та інших способів фіксації)[2].
  • Варіативність (гнучкість творів що дозволяє пристосовувати їх до різних побутових ситуацій)
  • Анонімність (відсутність авторства)
  • Імпровізаційність
  • Народність
  • Традиційність (усталені способи втілення)
  • Біфункціоналізм
  • Синкретизм

Усна народна творчість або фольклор – це твори, які виникли в сиву давнину і передавалися в усній формі.(Із підручника Л.Коваленко)

 

До визначення головного поняття Слово folklore – англiйське: folk – народ, lore – наука, мудрiсть, знання. Первiсне значення термiна, таким чином, досить широке й недосить чiтке: можна розумiти, що це «наука про народ», «знання про народ»; а можна – «народна наука», «те, що знає народ», «народна мудрiсть».

Фольклор, або ж народна наука, – це тi важливi знання, якi народ накопичив упродовж своєї iсторiї i для кращого збереження та розповсюдження зафiксував у художнiй формi.

Цьому визначенню не вiдповiдають авторськi твори, якими б глибокими й важливими не були вiдкритi в них знання: твiр, незалежно вiд авторства, стає фольклорним, тобто народнонауковим, лише пiсля тривалої перевiрки (i, найчастiше, вдосконалення) в процесi всенародної практики упродовж iсторiї.

Щодо тривалостi перевiрки, то вона вiдповiдає тим же принципам, що й вiк вина: чим старiше, тим краще (порiвняння мудростi з вином має, до речi, дуже давню традицiю). Добрий фольклор визрiває столiттями, а часом несе в собi знаки тисячолiть. І це цiлком природно й зрозумiло: довго живуть по-справжньому потрiбнi й гарнi зразки, а живучи довго, вдосконалюються, стаючи ще кориснiшими й кращими.

Разом iз тим, фольклор у здоровому суспiльствi – не тiльки енциклопедiя, не тiльки музей; це обов’язково живий, активний органiзм, що чутливо реагує на всi рухи життя. Якщо це не так, фольклор залишається в минулому (у багатьох цивiлiзованих нацiй так i сталося). Допоки ж фольклор живий i продовжує розвиватися, про жоден авторський твiр не можна сказати, що вiн не стане фольклорним – iз часом, пiсля тривалого всенародного вдосконалення. Вгадати, якому творовi судилася доля стати народним, – таке ж тонке мистецтво, як дегустацiя вина: вiдрiзнити краще вiд гiршого непросто, але то ще чверть справи; а спробуйте визначити вiк вина; а спробуйте передбачити, що буде з молодого п’янкого напою через десять рокiв…

Нiякий твiр не можна назвати фольклорним, якщо вiн не художнiй. Краса – неодмiнна ознака народної науки. І це теж не випадково: знання передавалися усно, а гарне легше запам’ятати, бо душа кожної людини вiтає красу й хоче милуватися нею.

Отже, згiдно з нашим визначенням, головними (так i скажемо: визначальними) прикметами фольклорного твору є:

– художня форма (власне краса);

– глибокий змiст (важлива, корисна iнформацiя);

– тривала (не одним поколiнням) всенародна перевiрка, переробка, доробка i, як результат, всебiчна досконалiсть (точнiсть, стислiсть, глибина змiсту – типовi ознаки краси).

Фольклор як знакова система етносу

Прагнучи будь-що донести, передати думку, факт, почуття чи емоцiю, людина вдається до iнших засобiв – до iнтонацiї, жестiв, мiмiки, посилення голосу, спецiальної (художньої) органiзацiї висловлювань тощо. Отут i з’являються iншi знаковi системи, що, як притоки в рiку, вливаються в мову.

Здавалося б, звернення до примiтивних, первiсних, навiть тваринних форм спiлкування свiдчить про безпомiчнiсть, недосконалiсть людської мови. Але ж очевидним є й те, що з розвитком мови iншi знаковi системи не тiльки не вiдмирають, але й розквiтають; чим багатша й розвиненiша мова етносу, тим багатший i його фольклор, тим ефективнiше працюють саме фольклорнi технiчнi, а власне художнi засоби – жест, мiмiка, iнтонацiя, iмiтацiя, сила звуку. Модулюючи силу, тривалiсть i висоту звуку, людина неминуче приходить до мелодiї, а сполучаючи мелодiю з словами, творить пiсню. Формально очевидно, що пiсня – потенцiйно найпотужнiший засiб спiлкування, оскiльки включає в себе, крiм слова, ще й багатющу знакову систему музики, в яку неявно закладена й система хореографiчних ритмiв.

А чому ж тодi люди не спiлкуються спiвом? Чи танцями? Правду кажучи, таке буває, але дуже рiдко. Такi випадки люди навiть намагаються запам’ятати, зафiксувати – i поступово з’являються обрядовi дiйства, що iнодi виливаються в грандiознi музично-драматичнi форми (українське весiлля), або дещо штучно вибудованi, та все ж прекраснi завдяки рiвнянню на народний звичай, сюжети (легенди про життя й пiснi Марусi Чурай; так звана «опера» «Наталка-Полтавка»; можна й далi шукати).

То чому ж це – лише випадки? А саме тому, що вони i є найдорожче золото. Це тi найвищi сягання народної мудростi й краси, якi ще належить опанувати, вдосконалити, зафiксувати, ввести в музей i в шкiльну програму. То є мова первотворення, те саме Слово, що буває напочатку. Величезнiй же бiльшостi народу такий рiвень доступний лише для споглядання i вжитку. У повсякденному життi достатньо звичайної мови, ще й дуже спрощеної. Хоча комусь i мова не дуже дається, i людина тодi вiддає перевагу не стiльки досконалостi мови, скiльки жестам, iнтонацiям та силi горла.

Що не кажи, а кожний етнос не просто зберiгає, але й удосконалює, розвиває свої неформальнi засоби спiлкування паралельно з звичайною мовою. Цей факт i є найкращим доказом того, що фольклор у широкому розумiннi – не рудимент, не залишок минулої культури, а живий органiзм, актуальне знаряддя етносу, так само важливе, як i мова, i так само живуче, як i етнос. Нехтування цим знаряддям є не меншою загрозою самому iснуванню етносу, нiж нехтування мовою, господарством чи захистом територiї; в окремих випадках, у тому числi для українцiв, ця загроза навiть бiльша. Щоб пояснити це твердження, я мушу зосередитися на вищiй формi українського фольклору – народнiй пiснi – та на її вищiй функцiї – духовнiй.

Пiсенний фольклор

Чи вiдповiдав хто коли на простi питання: чому українцi склали так багато пiсень? Невже це випадковий, побiчний продукт нашого життя?

Як стане на силi, то зберуть же колись небайдужi дослiдники нiколи нiким не лiченi народнi пiснi – всiх не зберуть, звичайно, бо на пам’ятi кожної людини щезла з ужитку ой не одна дивовижно гарна пiсня (от чув дитиною, як тiтки спiвали, така ж краса! але не згадаю; коли б хто наспiвав, то може впiзнав би… Куди там, немає вже кому наспiвати.), – але й те, що зберуть, подивує багатьох уже самою кiлькiстю: нi в одного народу немає й близько стiльки. І не треба тинятись по «експедицiях», бо хуторянськi баби й дiди, якi щось тямили в народному спiвi, перестали спiвати ще 33-го року, далi пiшли в кращому разi пташинi переспiви, без розумiння сутi. Зате готових записаних пiсень в Українi стiльки, що нiхто й приблизно не знає – чи їх десятки тисяч, чи кiлька мiльйонiв. А хоч би хто спробував iнвентаризувати та якось осмислити це море краси, розлите й закорковане в нiкому не потрiбних пiсенниках, паперових та магнiтних фондах, грамплатiвках, приватних колекцiях i на старих горищах…

То це кiлькiсть. Кiлькiстю й дурня здивуєш. А ще ж є якiсть. Ще є вражаюче музичне багатство, де якщо й можна когось порiвняти з українцями, то хiба за одним iз багатьох параметрiв (iталiйцiв – за мелодiєю, грузинiв – за гармонiєю, росiян – за пристрастю); ще є незбагненна поезiя текстiв, що вражала своєю довершеною, генiальною простотою навiть чужинцiв; i ще є чи не головне (а хто насправдi знає, що тут головне?) – змiст.

Важко навiть змiстом назвати цiлий свiт, що його вiдкриває народна пiсня тому, хто її чує. Змiст – це у романi чи повiстi. У нашої пiснi це теж є. Бiльшiсть народних пiсень сюжетнi, i кожний сюжет вартий цiлої книжки. Послухайте уважно: «Над рiчкою, бережком, iшов чумак з батiжком» (для початку тiльки один голос, без втручання Леонтовича). Самi слова пiснi – це вже повiсть про чумацьке життя; мало слiв, а сказано багато. Навiть дрiбничка «з батiжком» – нiяка не дрiбничка: нехай як би чумак опустився, нехай яка б лиха година його спостигла, батiжка губити не дозволяє йому звичай, бо то його оберiг, остання крихiтка чумацького стану, остання надiя; українець вiрить – i ця вiра перевiрена тисячолiттями i стала опорою його хлiборобської душi, – що з малесенького зерняти знову виростає повноцiнне життя. І чумак, який, може, в гординi своїй i зарiкся сiяти гречку, несвiдомо крiпить душу древньою як свiт хлiборобською прикметою, що давно стала магiчним правилом: не вiддавай, не втрачай усе, щось залиш на розвiд, збережи на насiння.

Ходiмо лиш за тим чумаком. Може для передмови й незвичай у такi мандри завертати, та хто ж його знає, де тут втратиш (час), а де знайдеш (трохи розуму). Принаймнi, це ненадовго.

Он вiн iде далi – «гей-гей, з Дону додому». Повна географiчна визначенiсть мiсця дiї. І натяк, що Дон – то не Брайтон Бiч i не Канари. Взагалi, про чумацький Дiн треба знати…

Над рiчкою, бережком,

Ішов чумак з батiжком

Гей-гей, з Дону додому.

За плечима торбина,

Ще й латана свитина,

Гей-гей, дочумакувавсь.

Тут i коментарiв не треба, надто все зрозумiло. Хоча латану свитину тепер мало хто чує.

Постiй, чумак, постривай,

В людей шляху розпитай,

Гей-гей, може заблудивсь.

В цiй строфi яскраво сяє та щирiсть, сердечнiсть українця, яку не завжди розумiють чужi люди: слухач чи виконавець – це не байдужий естет-спостерiгач, i природний його порив – зупинити, розпитати, допомогти бодай порадою.

Менi шляху не питать,

Прямо степом мандрувать,

Гей-гей, долю доганять.

Пiшла доля ярами,

Зеленими лугами,

Гей-гей, не вмiв шанувать.

Гiдна вiдповiдь мужньої людини, яка вмiє тримати удари життя. Чумак знає, що питати шляху марна справа. Всi шляхи вiн уже переходив, та щастя-долю стратив. Ох, яка то гiрка й глибока правда – «не вмiв долю шанувать». (Вiчна правда. Скiльки сьогоднi наших молодих чумаченькiв по чужих свiтах та по своїх брехнях блукають та долю не шанують…)

А далi – далi надiя хiба що на чудо. Але чудо битим шляхом не ходить.

Трагiчно? Безнадiйно? Якщо читати лише слова, то, мабуть, так. Хiба ж отой батiжок у руцi допоможе? То просто дитячий забобон.

Але є ще мелодiя! Така сама проста й невибаглива, як i слова, та скiльки вiдтiнкiв, скiльки несподiваної сили й краси розкриває вона в словах, в образi чумака, в усьому ладовi пiснi. Нехай лиш зазвучить пiсня – i який безмежний – степовий – простiр вiдкривається уявi, який гарний стає цей обiдраний чумак, яка в нього велична хода – в її ритмiцi сила, i якась нiби недбалiсть, презирство до бiди, а ще десь далi, в мелодiї, щемка туга за проминулим життям, i ще далi, зовсiм далеко – iскорка таки надiї. Хоча яка там надiя:

Як я долi не знайду,

До шинкарки в шинк зайду,

Гей-гей, забуду бiду.

А знаєте, це вже iнший дух. Схоже, пiзнiший «додаток» до тексту пiснi. (Таке часто буває в новi часи, i оскiльки подiбнi доповнення майже завжди знижують етичну й естетичну тональнiсть пiснi, то мусимо припустити, що фольклорна культура деградує. А це, як колись переконаємося, надiйна ознака загального, в тому числi й мовного, занепаду).

Нi, до слiв таки треба приглядатися, бо чим давнiша пiсня, тим бiльше занепадiв вона пережила i тим iмовiрнiше покалiчено її текст. А от мелодiя – це така таїна, яку скалiчити досить важко. Тобто, можна, i навiть легко, але тi калiки-мутанти довго не живуть. Тому давня пiсня – це справдi скарб, i в першу чергу музичний. При тому дивi, що головне в народнiй пiснi – слова!

А що не всiм музична мова дається, то тут уже нiчого не вдiєш. На те й iснують дуже рiзноманiтнi види й форми фольклору, аби кожен знайшов собi по кебетi. Так, пiсня – це найвища, найскладнiша форма в українському фольклорi. Але ж кажуть ще й те, що колись (i то був час, коли творилися нашi найкращi, найрозкiшнiшi, найскладнiшi пiснi) спiвати вмiли всi українцi. Так, як оце сьогоднi вмiють розмовляти. Тому можна сказати: як ми захочемо, так i буде. Захочемо – повернемо собi хоча б той рiвень фольклорної культури, який ще застали Номис, Чубинський, Леонтович, Кошиць (i так далi? – нi, далi пiшло не так, i ми знаємо, чому). А не захочемо – не повернемо того рiвня; бiльш того, не захочемо – нашi внуки будуть колись так само вишукано розмовляти, як ми тепер спiваємо. Або виберуть собi iншу мову, де легше й дзвiнкiше вимовляється слово «грошi». Все в наших руках.

Використані матеріали: ТРИЛIС Василь Герасимович

(Виступ на науково-практичній конференції „Буття українців”)

 

Літопис – це оповідання, у якому розповідь велася за роками.

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Літо́пис — історико-літературний твір у Русі, пізніше в УкраїніМосковщині та Білорусі, в якому оповідь велася за роками (хронологія). Писалися переважно церковнослов’янською мовою, з численними вкрапленнями місцевої лексики. В інших християнських країнах подібні давні твори мають назву «хроніки», які писалися, як правило, латиною.

Назва «літопис» походить від структури літопису, де твори починались зі слів «в літо». Літописи — важливі пам’ятки літератури, цінні джерела для дослідження слов’янської історії з давніх часів до XVIII століття включно. У них розповідається про походження східних слов’ян, зародження у них державної влади, про політичні, економічні та культурні взаємини між собою та з іншими народами, тощо. Велике значення літописи мають для вивчення історії української літературної мови. Мова більшості літописів книжна, близька до церковнослов’янської, а у період XV—XVIII ст. частина литовських літописів пишеться латиною.Україна має давні власні літописні традиції, які закладені ще на світанку виникнення писемності на Русі. Створювалися вони в Києві, Переяславі, Володимирі-Волинському, Галичі, Львові, Чернігові та інших містах. При цьому в різні часи виникло кілька різновидів літописів:

  • княжі літописи, що укладалися, як правило, у центрі князівств;
  • місцеві літописи, які створювалися в інших містах та монастирях;
  • козацькі літописи, що виникли як своєрідні хроніки визвольних змагань козацтва.

Початки літописання

Зародженню літописної творчості сприяв ряд чинників: діяльність могутньої Київської держави, відносно високий рівень матеріальної і духовної культури в давньокиївський період, заснування Київської митрополії, спорудження Софійського собору та ін. Літописання почалося у Києві. Вважають, що найдавніше зведення літописних матеріалів різного характеру і походження (короткі порічні записи, княжі літописи, народні перекази) належить до кін. X ст. Його склала, мабуть, група світських і духовних осіб з оточення Великого князя Володимира Святославича.
В XI ст. були складені Літописне зведення 1037, Києво-Печерське літописне зведення 1072–73 (автор книжник Никон), Новгородське зведення 1079, Початкове зведення 1093–95, складене ігуменом Печерського монастиря Іоанном. Останнє стало основою для складання першої редакції «Повісті минулих літ». Безпосереднім продовженням її в Іпатіївському списку був Київський літопис, складений у Видубицькому монастирі на підставі літописних зведень, які до нас не дійшли. Є відомості про чернігівський, переяславський, галицький літописи XII ст., однак вони не збереглися, уривки з них ввійшли до інших літописних зведень.

З 2-ї пол. XIII ст. у зв’язку із занепадом Києва літописання зосереджується в Галицько-Волинському князівстві. Видатною пам’яткою XIII ст., головним джерелом для вивчення історії України цієї доби є Галицько-Волинський літопис, що охоплює події 1201–92 рр.

Від XIV ст. літописання увійшло в нову добу — складання зведень і списків. До нашого часу дійшло декілька сот списків. Так виникли Лаврентїївський літопис (1377), Іпатський (Іпатіївський) літопис (поч. XV ст.), Радзивіллівський список (кін. XV ст.), Хлєбниківський список (XVI ст.), Погодінський список (кін. XVI ст.) та ряд інших, що переважно були опубліковані в «Полном собрании русских летописей» (т. 1 — 42, СПб. — М. — Ленинград, 1841 — 2004). Деякі літописи збереглися лише в одному списку, деякі мають десяток копій. Давньокиївська літописна традиція у XIV-XVI ст. продовжувалася у Московській державі та Литовсько-Руській державі. Цінністю фактичного матеріалу відзначаються Новгородські та Владимиро-Суздальський літописи.

[caption id="attachment_1904" align="aligncenter" width="300"] Іпатіївський літопис, частина літописного зведення «Повісті врем’яних літ» – 1174р, згадка про м. Полтава[/caption] [caption id="attachment_1905" align="aligncenter" width="258"] Новгородський літопис[/caption]

[caption id="attachment_1907" align="aligncenter" width="351"] Нестор Літописець[/caption]

 

Кожен, хто цікавиться національною історією і її передачею і відтворенням у слові знає найдавнішу пам’ятку літератури «Повість минулих літ». Створена на межі ХІ–ХІІ століття Нестором та іншими літописцями, вона є не лише джерелом історії Київської Русі, а й видатним літературним твором.

Преподобний Нестор-літописець — киянин, у сімнадцять років прийшов у Києво-Печерську лавру послушником. Прийняв його сам засновник монастиря преподобний Феодосій. Молитвою та послухом юний подвижник невдовзі перевершив найвидатніших старців. Під час постригу в ченці Нестор був удостоєний сану ієродиякона. Книжкова справа стала змістом його життя.

Найвизначнішою працею Нестора-літописця є «Повість минулих літ» — літописне зведення, складене у Києві на початку XII століття. Це перша у Київській Русі пам’ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Преподобний Нестор довів розповідь з літописних зведень кінця XI століття до 1113 року. Всі наступні літописці лише переписували уривки з праць преподобного Нестора, наслідуючи його. Але перевершити так і не змогли.

«Повість минулих літ» – найвидатніша пам’ятка літописання Київської Русі. Укладена на поч. 12 ст. У первісному вигляді «П.м.л.» до нас не дійшла, а була переписана на поч. 15 ст. і збереглася в кількох копіях. Відомо три редакції «П.м.л.». Перша складена близько 1113 ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором. Ім’я Нестора не збереглося в найдавніших списках «П.м.л.», але воно збереглося у списках 16 ст. Нестор кілька разів згадується як печорський літописець у різних місцях «Києво-Печерського Патерика».

Радзивіллівський літопис

(XV ст.)

Міф – це розповідь про богів, духів, героїв, надприродні сили, які (за уявленнями давніх українців) брали участь у створенні світу.

Традиційним розумінням міфу є первісне сказання, де явища природи виступають в персоніфікованій та одухотвореній формі богів, духів, героїв. Це сказання служить для донаукового пояснення явищ світу, спираючись на логіку, але яка обмежена архаїчним мисленням.

Легенда – усне народне оповідання про чудесну подію, що сприймається як достовірна.

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Леге́нда (лат. legenda — те, що слід прочитати) — жанр літератури і фольклору. Малосюжетна фантастична оповідь міфологічногоапокрифічного чи історико-героїчного змісту з обов’язковою спрямованістю на вірогідність зображуваних подій та специфікою побудови сюжету на основі своєрідних композиційних прийомів (метаморфози, антропоморфізації предметів, явищ природи тощо).

Історія жанру легенди

Найпоширеніший жанр європейського середньовічного письменства (починаючи з 6 ст.), що сформувався у католицькій писемності переважно як житіє святого, написане в день його пам’яті, або як збірник повчальних оповідань про життя святих мучеників, ісповідників, святителів, преподобних, пустинників, стовпників, який називали «Патериком».

У західноєвропейських країнах особливу популярність мала збірка християнських легенд в 1314 ст. під назвою «Золота легенда» («Legenda aurea»), перекладена багатьма мовами.

Легенда в українській літературі

В українському письменстві княжої доби одним із перекладів таких збірників легенд є «Пролог». Тоді ж виник збірник оригінальних легенд — «Києво-Печерський патерик». Пізніше легендами стали називати розмаїті оповіді релігійного змісту з набожним і повчальним наставленням, про святі місця, притчі про походження тварин та рослин. З таких творів упорядкували численні збірники, які перекладали різними мовами, їх сюжети передавали віршами, використовували у шкільних релігійних виставах (містеріяхміракляхмораліте).

В Україні відомі Патерики — СинайськийСкитськийАфонськийЄрусалимський та ін. Сюжети легенд мали численні відображення в іконописірицарських романах і повістях. На них виросла така перлина європейської класики, як «Божествена комедія» Данте Аліґ’єрі.

Легенда у фольклорі

Усне народне оповідання про чудесну подію, що сприймається як достовірне. Легенди дуже близькі до переказів, відрізняються від них найбільше тим, що в основі їх — біблійнісюжети. На відміну від казок, легенди не мають традиційних початкових і прикінцевих формул, усталеного чергування подій. Лише подеколи у них є спільне з казками: початкові формули — «було це давно», «колись давно-давно»; фантастичний зміст, але такий, що трактується як диво, творене незвичайними людьми.

Характерні ознаки легенди

Легенди починаються з викладу змісту і закінчуються висновком, повчальним підсумком. Їх сюжети переважно одно- або малоепізодні. Композиційна і сюжетна неусталеність легенд, вільна форма зумовлюють часту імпровізацію оповіді, контамінацію епізодів і мотивів. Теми, сюжети і персонажі легенди — розмаїті.

Легенди органічно ввійшли в усі жанри давнього українського письменства, в іконопис і малярство, в народну свідомість, відбилися у народних колядкахщедрівках, лірницькихпісняхбаладахдумаханекдотах та інших жанрах фольклору. За їх мотивами побудовані «Енеїда» Івана Котляревського, ряд творів Тараса Шевченка (поема «Марія»), І.Франка (поема «Мойсей»),роман В.Шевчука «На полі смиренному».

 

Переказ – це твір усної народної творчості, у якому розповідається про історичні події та народних героїв.

Пере́каз:

Дія за значенням переказувати, переказати; переповідання.

  • Більш або менш вірогідна розповідь про минуле, яку передають звичайно в усній формі.
  • Перекази (застаріле слово) — чутки.

 

Казка – це твір усної народної творчості, в основу якого покладено захопливу розповідь про вигадані події. Ка́зка — це вид художньої прози, що походить від народних переказів, порівняно коротка розповідь про фантастичні події та персонажі.

Ознаки казки:

– казкові зачин і кінцівка: жили-були дід та баба, був собі один чоловік, стали вони жить-поживать та добра наживать.

казкові слова: Лисичка-сестричка, Зайчик-Побігайчик.

повтори слів: жити-поживати, думати-гадати .

– чарівні предмети: чоботи-скороходи, чарівна палочка, летючий корабель.

– магічні числа 3, 7. 9, 12, 13, 40

– використання загадок.

 

Магі́чні чи́сла — у народному уяв­ленні — знакові загадкові числа, які позначають щасливу (або не­щасливу) кількість чого-небудь; три — число, що стало ритуаль­ним з приходом християнства (Свята Трійця); у народі — три казкові дороги на вибір, триголо­вий казковий змій, «світле-пре-світле (трисвітле) сонце», тройзі́лля (див.), Троя́н (див.), тризу́б (див.); на третій день ховають і помина­ють небіжчика, бо душа перебуває ще недалеко від дому і йде на пер­ший поклін Богові; сім— ритуаль­не з найдавнішого часу число, час­те в народних обрядах (у весільно­му обряді — сім коровайниць, на коровай вода береться з сімох кри­ниць, яйця з сімох курей, молоко з сімох корів); у народних припо­відках: «Зійшлося сім бід на один обід», «Сім шкур з тебе здійму», «Мак сім літ не родив, а голоду не зробив», «Свято — сім баб розп’ято», «Того і в сімох водах не об­миєш», «Як є сім, то буде вісім», «Семеро воює, а один горює», «Сім баб — сім вад»; тиждень має сім днів, кожний з них чимось від­значений у народному побуті (з приходом християнства в народне життя увійшла й Страсна седми­ця); число також споконвіку су­проводжує хлібороба у праці й від­починку — він працює «до сьомо­го поту» і здатний перебувати «на сьомому небі» від радості, від щас­тя; де́в’ять — від старовинної ліч­би дев’ятками — кількісна ознака великої впливової сили (звідси — дев’яси́л, дев’ятьси́л, дев’ятиси́л від «дев’ять сил» на означення особ­ливої лікувальної властивості рос­лини; дев’ятерник, — лікувальна рослина від дев’ятьох (багатьох) хвороб); число пов’язане й з дру­гим поклоном душі Богові на де­в’ятий день по смерті людини; де́­сять — ритуальність числа йде від гебрайського світогляду про десять неб (звідси — на десятому небі й до десятого поту); двана́дцять — щасливе число, дюжина як два­надцять однорідних предметів; по­ходить, можливо, від річного циклу з дванадцяти місяців, дванадцять знаків зодіаку; також біблійне чис­ло — дванадцять апостолів; три­на́дцять — нещасливе число, чор­това дюжина; див. ще со́рок, а та­кож детальніше про зазначені ви­ще числа у відповідних статтях.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 347-348.

 

Літературна казка – фантастична казка, написана автором.

Різниця між поняттями ЛІТЕРАТУРНА КАЗКА та  НАРОДНА КАЗКА         Народні та літературні казки відносяться до одного жанру, але мають суттєві відмінності. Це стосується і форми оповіді, і внутрішнього змісту творів. Основою всіх казок є історія про чудесні пригоди героїв, проте в фольклорних сюжетах вона будується за традиційною схемою, а в літературних може мати довільний багатоплановий варіант викладу.

Спільне: фантастичні події, повчання (явне або приховане), герої

Відмінне:

Літературна казка

  • Автор — письменник;
  • зазначено час і місце подій (як правило);
  • подаються портрети героїв, дається авторська оцінка їхнім діям та вчинкам;
  • наявні побутові подробиці, речі нового часу, пов’язані з науково-технічним прогресом;
  • зачин і кінцівка можуть бути видозмінені.

Народна казка

  • Автор — народ;
  • не зазначено час і місце подій або подано в узагальненому вигляді;
  • немає докладного опису переживань героїв, їхньої зовнішності;
  • є постійні зачин та кінцівка, трикратне повторення.

Літературна казка виникла набагато пізніше. У другій половині XVIII століття з розвитком просвітницьких ідей в європейській літературі з’явилися авторські обробки фольклорних казок, а в XIX традиційні казкові сюжети стали використовувати Ш. Перро, брати Грімм, Г.Х. Андерсен, А. Гофман — письменники, яких весь світ визнав класиками цього жанру. У більшості літературних казок повторюються фольклорні мотиви і присутній чарівна атрибутика, запозичена з язичницьких ритуалів, однак розвиток сюжету, як і вибір персонажів, підпорядковані волі автора. Казка стає художнім твором зі складною системою метафоричних образів, властивих притчі. Жанрова особливість літературної казки з другої половини XIX століття проявляється в її близькості до новели і навіть повісті. Прикладом можуть служити твори російських письменників А. Погорєльського, Л. Толстого, а в західноєвропейській літературі О. Уайльда, С. Лагерлеф, Л. Керролл.

Теорія літератури

Головний персонаж – це дійова особа, про яку розповідається протягом усього твору і характер якої розкрито найповніше.

Другорядні персонажі – це дійові особи, які виконують у творі допоміжну роль і допомагають висвітлити характер головного персонажа.

Мова автора – це мова оповідача в художньому творі.

Мова персонажів – це мова дійових осіб твору.. Вона передає їхні почуття, думки, допомагає зрозуміти характери.

Портрет – опис зовнішності пересонажа в літературному творі. Він служить для характеристики дійових осіб.

Віршована мова – це впорядкована ритмічна мова.  Ритм часто проявляється в поєднанні в певній послідовності наголошених і ненаголошених складів.

Рима – це співзвучне закінчення рядків.

Строфа – це поєднання кількох віршованих рядків, об’єднаних однією думкою, інтонацією та способом римування.

Прозова мова – мова, що має вільний, неорганізований ритм, нагадує розмовну мову.

Загадка – це стислий поетичний, часто ритмізований вислів, що треба відгадати, у якому в завуальованій формі зашифрований якийсь предмет чи явище.

Прислів’я – короткий стійкий вислів з повчальним змістом, що виражає закінчену думку.

Особливості:

– узагальнення народного досвіду;

– повчальність;

– малий обсяг;

– стислість і влучність висловленої думки;

– поетичність;

– використання слів у прямому й переносному значеннях.

Прислів’я  об’єднують у тематичні групи: про працю, про родину, людські чесноти, про пісню, природу, господарську діяльність, про пори року.

Приказка – влучний вислів, який не виражає закінченої думки й не має повчального змісту. Приказка може бути частиною речення (виконав роботу косо, криво, аби живо), входити до складу прислів’я (Щоб пізнати людину, треба з нею пуд солі зїсти)

Акровірш – загадка, відгадку на яку можна прочитати за першими літерами кожного рядка.

Він у лісі проживає,
Одяг темно-сірий має.
Вечорами тихо ходить,
Кого зможе – того зловить. (ВОВК)

Зменшувально-пестливі слова – для української мови характерне широке вживання зменшувальних форм, причому не тільки у фольклорі, де димінутив часто є засобом вираження художньої мови (козаче́ньки, се́рденько, лебі́донька), а й у побуті, особливо у материнській мові до дітей.

Найчастішим випадком вживання димінутиву є зменшувальні форми власних імен (Оленка, Олюсь, Петрик, Петрусь)

Драматичний твір – який призначений для вистави на сцені.

Слова дійової особи, з якими вона звертається до іншої дійової особи в драматичному творі, називають реплікою.

Ремарки – додаткові зауваження й пояснення в драматичному творі. Ремарки в тексті завжди виділено іншим шрифтом.

Драматичний твір поділяється на дії. Кожна нова дія відбувається в іншому місці або в ній беруть участь інші особи.

Гіпербола – художнє перебільшення характерних властивостей чи ознак певного предмета, явища або дії задля особливого увиразнення художнього зображення чи виявлення емоційно-естетичного ставлення до нього: « А з тої могили видно всі країни, сиз орел літає».

Ліричним називають твір, у якому життя відображається через думки, почуття, переживання, настрої ліричного героя.

Ліричний герой – це художній образ, так само придуманий автором, як і всі інші образи у творі. Це своєрідна маска,за якою ховається сам письменник і який є носієм переживання у ліричному творі. Але ліричний герой не ототожнюється із автором, він живе своїм життям у новій художній дійсності. Між автором і ліричним героєм існує естетична єдність, певний естетичний ідеал, виражений у тексті віршованих творів. Ліричний герой водночас концентрує в собі досвід певного покоління, нації, людства.

Персоніфікація – це художній засіб, за допомогою якого предмет або явище зображують як живу істоту. (сонечко сміється, вітер віє. душа співає) Уподібнення неживих предметів чи явищ природи людським якостям; вид метафори, що сприяє поетичному олюдненню довколишнього світу. Притаманна українській ментальності, з погляду якої природа жива.

Оповідання – невеликий прозовий твір, у якому зображено переважно один епізод із життя одного або кількох героїв.

Особливості оповідання:

– невеликий обсяг;

– зображено переважно один епізод;

– події відбуваються протягом короткого часу;

– невелика кількість дійових осіб;

– написане прозовою мовою.

 

Друкована версія – за посиланням.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *