Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Літ 6 клас / Теорія української літератури (6 клас). Допоміжний матеріал для учнів

Теорія української літератури (6 клас). Допоміжний матеріал для учнів

Українська література 6 клас

Державний Гімн України

Ще не вмерла України, ні слава, ні воля,

Ще нам, браття українці, усміхнеться доля.

Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону,

В ріднім краю панувати не дамо нікому;

Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,

Ще у нашій Україні доленька наспіє.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

А завзяття, праця щира свого ще докаже,

Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,

За Карпати відоб’ється, згомонить степами,

України слава стане поміж ворогами.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

 

Слова: Павла Чубинського

Музика: Михайла Вербицького

 

Становлення писемності в Україні

Перші написи на території Ук­раїни збереглися від часів трипільської культури (IV—II) ти­сячоліття до н. є.). Ці написи були зроблені на глеках (на іншому матеріалі вони не збереглися б) і мали побутовий ха­рактер. Письмо, винайдене трипільцями (а вони, зважаючи на їхній високий рівень господарського й культурного роз­витку, не могли обходитися без письма), як вважають деякі вчені, поширилося на Середземномор’я й дісталося Греції, щоб потім у зміненому вигляді повернутися знову на береги Дніпра.

Проте писемна традиція не могла безслідно зникнути на землі, де вона виникла. 1 є відомості, щоправда скупі, шо на території України писемність існувала ще до прийняття хрис­тиянства.

Як стверджують історики, «початок стабільного державно­го життя українців-русів пов’язаний з діяльністю князя Кия»1. А це 60—70-і pp. V11 ст. Були й інші державні чи напівдержавні утворення на території України: пригадаймо союз сло­в’янських племен, очолюваний князем Божем (середина IV ст.), чи згадувану Аль Масуді державу «валінана», яка «за давніх часів» об’єднувала «всі інші слов’янські народи». А держава не може обходитися без письма.

Болгарський чернець X ст., на ім’я Храбр, у творі «Про письмена» свідчив, що слов’яни до прийняття християнства, «не маючи письма, чертами й різами читали й загадували», а також користувалися «римськими й грецькими буквами». «Черти й різи» теж могли бути і були своєрідними писемними знаками, але, мабуть, не дуже схожими на латинські чи грецькі букви, якими були написані тодішні християнські книги, — тому чернець Храбр і говорить про них якось ніби зверхньо.

Можливо, й Кирило (чи Климент Охридський), укладаю­чи слов’янську азбуку, спирався на попередній писемний до­свід наших предків. У «Житії Костянтина» (тобто Кирила) роз­повідається, шо він у грецькому місті Херсонесі (Корсунь біля м.Севастополя, у якому пізніше прийняв хрещення Володи­мир Великий) знайшов Євангелію і Псалтир, «руськими пись­менами писані, і чоловіка обрів, глаголячого тою бесідою». На той час мали б бути богослужбові книги, писані мовою, зрозу­мілою для слов’ян. Адже князь Аскольд (загинув 862 p., тобто ше до створення слов’янської азбуки) прийняв християнську віру, а без ознайомлення з основами християнського віро­вчення, зокрема з Євангелією, навряд чи це могло статися. Княгиня Ольга близько 957 p., до прийняття християнства Во­лодимиром Великим, хрестилася й у Києві побудувала церкву, у якій читалося слово Боже (напевно, мовою, зрозумілою для киян).

Прийнявши 988 р. християнство, Володимир Великий прийняв і слов’янську азбуку, якою були написані болгарські богослужбові книги. Якщо в Україні-Русі до того була якась писемність, вона мусила поступитися нововведеній, як посту­пився Перун та інші боги перед християнським Богом.

Старослов’янська азбука (кирилиця) тривалий час була в Україні чи не єдиним видом пись­ма. 1 це письмо не було весь час однаковим, воно видозмінювалось, удосконалювалось.

У X—XIV ст. основним типом українського письма був устав. Для нього характерний чіткий рисунок кожної букви, шо є комбінацією прямих і заокруглених ліній. Букви строго прямі, симетричні, майже однакової висоти й ширини, розта­шовані на однаковій відстані одна від одної. Скорочене напи­сання слів, яке траплялося досить часто, позначалося надряд­ковим знаком — титлом. Проміжків між словами не було. З розділових знаків уживалися крапка; три крапки, проставлені трикутником; чотири крапки, розмішені ромбиком. Вони по­значали лише членування тексту, зумовлене потребою перепо­чинку того, хто писав.

Починаючи з XIV ст., застосовують півустав. Для забезпе­чення більшої зручності й швидкості письма написання букв робиться простішим і менш вибагливим: букви дещо звужу­ються й зменшуються, лінії стають похилими й викривлени­ми, заокруглення не є правильними дугами, проміжки між буквами стають неоднаковими. Зростає кількість скорочень і надрядкових знаків. З’являється кома, крапка з комою, дво­крапка, змінюються функції крапки. Між словами, щоправда непослідовно, робляться проміжки.

 

 

У XVI—XV11 ст. поряд із півуставом розвивається скоро­пис. Він переважає в ділових записах (ним, зокрема, напи­сані різні козацькі документи). Для нього властиве заокруг­лення букв і безперервність письма. Спрощеність написання одних елементів поєднується з ускладненням інших: букви стають ширшими, розгонистішими й гачкуватими, окремі частини їх непропорційні й виходять далеко за рядок тошо. Із скоропису виникає курсив — сучасне ручне письмо з по­в’язаними буквами.

Сучасний алфавіт і тип письма простішим і більш заокругленим накресленням букв розвивав­ся поступово. Великий вплив на вдосконалення шрифту мав розвиток книгодрукування, яке в Україні розпочалось із XV ст.

Уже в друкованих виданнях середини XVII ст. («Учительноє Євангеліє», «Патерик» та ін.), зокрема на титульних сто­рінках, застосовуються форми букв, близькі до сучасних, що нагадували латинські.

З 1708 р. в Росії внаслідок проведеної тут реформи алфа­віту й графіки почали використовувати так званий «граж­данський шрифт», розроблений за участю й українських вче­них. Перші зображення 32 літер цього шрифту виготовили в м. Жовкві (тепер Львівської області).

З алфавіту в цей час було вилучено зайві букви — омегу, фіту, ксі, псі, іжицю, юс великий, юс малий, усунено титла. Натомість було закріплено вживання букв ю та я, які до того використовувалися спорадично. Буквам було надано форми, яка в основному збереглася дотепер.

Український алфавіт поступово набував сучасного вигля­ду. Протягом XIX ст. до нього було введено букви і (1818), є (1837), ї (1873), буквосполучення йо, ьо (1837) тощо. З часом вийшли з ужитку букви Ь, ь, м, з як такі, шо не відбивали особливостей української фонетики. Остаточно український алфавіт у його сучасному вигляді був закріплений у «Словарі української мови» Б. Грінченка (1907—1909). 1933 р. з нього було вилучено літеру ґ, яку 1990 р. відновили.

 

Виникнення книгодрукування в Україні

Вперше друкована книга в Україні з’явилася у другій половині XVI ст., а до цього книги були рукописні. Переписування книг — це була дуже копітка, виснажлива робота. На одну книгу йшло дуже багато часу: і рік, і більше. Тому подією величезної культурної ваги стало запровадження книгодрукування в Німеччині у середині XV століття, яке швидко було запозичене практично всіма країнами Європи, у тому числі й Україною. У 1464 році воно виникло в Іта­лії, у 1470 році — у Франції, у 1473 році — в Голландії та Угорщині, у 1474 році — в Іспанії, у 1480 році — в Англії. Початок слов’янсь­кого друкування припадає на 1491 рік, коли відомий друкар Фіоль у Кракові надрукував дві книжки — «Часословець» і «Осмогласник». Обидві книги набрані кирилівським шрифтом, який є осно­вою сучасної української та російської азбуки. На жаль, життя і ді­яльність Фіоля Швайпольта закінчилося трагічно. Саме за друкар­ську діяльність він був заарештований краківською інквізицією. Це сталося у 1491 році.

Батьком українського друкарства вважають Івана Федорова. Іван Федоров народився близько 1510 року (точна дата його народження невідома). Вважають, що він навчався у Краківському університеті, який закінчив у 1532 році і здобув ступінь бакалавра. У 50-х-60-х ро­ках XVI століття працював дияконом у церкві Ніколи Гостужського в Московському Кремлі, паралельно працюючи в анонімній друкарні, яку невдовзі було закрито. Згодом переїжджає до Львова, де з вели­кими труднощами відкриває друкарню. У 1574 році він друкує «Апостол», який вважається першою українською друкованою кни­гою в Україні. Ця книга вийшла тиражем 1000 примірників обсягом 560 сторінок (збереглося 77 книг). У Львівській друкарні Іван Федо­ров видає й «Азбуку» — перший слов’янський підручник, надруко­ваний кирилівським шрифтом. Обсяг книги — 80 сторінок (зберег­лося декілька примірників).

У 1576 році Іван Федоров переїжджає до Острога, де на кошти князя Острозького відкриває друкарню, і за чотири роки (з 1578 по 1581) випускає у світ «Азбуку», «Псалтир», «Новий Завіт» (988 сторінок!), «Книжку зібрань речей найпотрібніших коротко вик­ладених» та «Хронологію». За бажанням і на кошти князя Ост­розького (засновника Острозької вищої школи) у 1581 році Іван Федоров видає один з шедеврів давньоукраїнського друкарства — повну слов’янську «Біблію» (1256 сторінок, тираж — 2000 примір­ників).

У 1582 році переїжджає знову до Львова, планує відкрити власну друкарню, але смерть перервала всі плани й наміри. 5 грудня 1583 ро­ку перший український друкар Іван Федоров помер. Похований у місті Львові в Онуфріївському монастирі. «Друкар книг, перед тим небачених» — такий напис викарбовано на надгробній плиті люди­ні, життєвим кредо якої було «духовне насіння розсівати по світі і всім роздавати належну їм духовну поживу».

Після смерті Івана Федорова у 1583 його друкарське устаткування перейшло до Львівської Братської друкарні. У 1977 р. скульптори Б. Борисенко і В.Подольський у Львові спорудили пам’ятник слав­ному українському першодрукареві, у цьому ж році відкрито музей і присвоєно його ім’я Львівському поліграфічному інституту (нині — Академія друкарства).

Іван Федоров багато зробив для розвитку друкарської справи. Са­ме він уперше ввів друкований шрифт, ще задовго до реформи Пет­ра І використав скорочений шрифт — «гражданку», вперше поміс­тив у книгах гравюри світського змісту, сторінки оздоблював рамка­ми, орнаментом тощо.

З 20-х років XVII ст. найбільшим центром книгодрукування в Україні стає Києво-Печерська лавра. Лаврська друкарня видавала переважно церковно-служебну, богословську літературу, але не обхо­дила своєю увагою і навчальну, світсько-політичну літературу та вір­шовані твори («Служебник», «Псалтир», «Акафіст», «Триодь», «Євангеліє вчительне», «Часослов», «Лексікон словеноросский» та багато інших). Видання Києво-Печерської лаври відзначалися висо­кою поліграфічною технікою. Титульний аркуш прикрашався гравю­рами на сюжет книги, текст кожної сторінки був обрамлений орна­ментом або рамкою, оправа книг виготовлялася із дощечок, обтягну­тих шкірою або дорогою тканиною, прикрашалася тисненням, орна­ментом, а в центрі вміщувався «медальйон із зображенням сцен із ре­лігійних творів. Сам текст творів був надрукований червоними і чор­ними фарбами, використовувалися різні шрифти.

У 1625 році у місті Малині (на Житомирщині) була заснована па­перова фабрика, у цей же період було виготовлено новий друкар­ський шрифт, що підняло книгодрукування в Україні ще на вищий рівень. То ж не випадково, що до 1648 року в Україні функціонувало 25 друкарень, існувати дуже зручні мандрівні друкарні.

 

 

Календарно-обрядові пісні

У скарбниці української народної поезії від давнини збереглися календарно-обрядові пісні. Вони нерозривно пов’язані з певною порою року, відповідними звичаями і сільськогосподарськими роботами. Зустріч нового року і весни, проводи літа і збирання врожаю завжди супроводжувались ритуальними діями, піснями, іграми, хороводами. Різноманітні за змістом і формою, характером і часом виконання, колядки, щедрівки, веснянки, петрівки, русальні, купальські та жнивні пісні відображають свята і будні давнього українського села. Впродовж віків у них втілювались мудрість і досвід народу, його духовне багатство, морально-етичні та естетичні ідеали.

Календарно-обрядова пісенність є одним із найглибших шарів української народної поезії; витоки її сягають праслов’янської та спільнослов’янської доби. Багатьом календарним пісням українців, росіян і білорусів властиві спільні сюжети, композиція, — образна система і художні засоби, що є яскравим свідченням давнього їх походження. Архаїчні календарно-обрядові пісні можна розглядати як культурну спадщину всіх східнослов’янських народів. В процесі історичного розвитку, із зміною соціальних умов переосмислювалися їх первісні зміст і форма. Хоча перші відомості про календарні обряди зустрічаються ще в літописах часів Київської Русі, проте вони, в основному, зафіксовані лише у XIX—XX ст. Пізніші записи під історичними нашаруваннями містять важливі архаїчні елементи, які відображають особливості світогляду людей на різних етапах суспільного розвитку; їх художньо-поетичне мислення, погляди на природу, працю, родинні стосунки. В ті часи людина повністю залежала від сил природи, була безпорадною в боротьбі з ними і тому вдавалась до магічних дій, щоб у такий спосіб вплинути на стихію.

В основі багатьох обрядів лежали язичеські вірування: анімістичне обожнювання природи, культ померлих предків, віра в силу проспіваного і зображеного слова. В календарно-обрядових піснях зустрічаємо антропоморфні (людиноподібні) образи Весни, Купала, Коляди, Коструба, Шума та імена «поганських» богів Перуна, Даждьбога, Лади. Пізнаючи природу, людина поступово втрачала віру в надзвичайні сили, забувала імена язичеських божеств. У плині віків і саме слово «бог», що зустрічається в усталених мовних зворотах календарно-обрядових пісень, позбулося свого первісного значення і стало узагальненим звертанням. Календарні пісні разом з основними обрядовими діями ввійшли до фольклорно-етнографічного комплексу певного свята. Виконувались вони колективно в хороводах та іграх. Гра завжди сприяла формуванню обряду, була його обов’язковим елементом. Хоровод (танок) є також певним видом обрядових ігор, семантично пов’язаних із культом сонця. В ігрових та хороводних піснях слово, мелодія, міміка, танцювальні рухи і драматична дія не розмежовані, а гармонійно поєднуються, створюючи художню цілісність.

Існує декілька типів таких пісень:

– ритуальні пісні-команди, що змальовують обряд чи якийсь його елемент або виконуються при переході від одного етапу до іншого;

– заклинальні пісні, в яких людина звертається до сонця, весни, Купали та інших природних та надприродних сил з проханням прийти, повернутися, допомогти тощо;

– величальні пісні, що оспівують благополуччя, щастя, урожай, уславлюють господаря, господиню, дівчину, хлопця.

Ритуальні, заклинальні й величальні хороводно-ігрові пісні складають основу, ядро календарно-обрядових пісень.

Традиційні календарні обряди інколи називають «аграрними», бо вони виникли на основі землеробського побуту. Насправді ж, їхня тематика ширша: вони мають сприяти примноженню не тільки збіжжя, домашніх тварин, а й сім’ї, бо у побуті селян ці інтереси тісно пов’язані. Відповідно аграрна й родинна обрядовість виконувала спільну функцію. Ще в «Повести временных лет» підкреслювався шлюбний характер весняно-літніх ігрищ, де відбувалося умикання (викрадення) дівчат біля води. Цим пояснюється наявність численних пісень шлюбно-сімейної тематики серед календарно-обрядових, а також і те, що календарні обряди і пісні виконувались переважно дівчатами і молодими жінками.

З поетичного боку календарно-обрядові пісні мають віками відточену символіку з властивою їм ідеалізацією природи, людини праці та гіперболізацією її характерних рис, метафоричним відображенням дійсності. Календарно-обрядовим пісням притаманна єдина поетична будова з однаковими композиційними прийомами та засобами творення образності: ті самі мотиви, деталізований опис із характерним прийомом ступеневого звуження образу, поступове розкриття метафори з традиційним текстовим наповненням, схожі засоби ідеалізації, причому образні характеристики співпадають майже дослівно. Обрядове походження календарно-звичаєвих пісень зумовлює застосування в них звертань та імперативних інтонацій. Загальне емоційне їх забарвлення — піднесене, веселе, життєрадісне.

З введенням християнства на Русі розпочалася боротьба церкви з язичеством, що призвело до переслідування і заборони святкувати такі стародавні свята, як Купала, русалії, проводи зими і зустріч весни тощо. Поступово язичеські вірування та поняття забувалися, але народні звичаї і пісні не зникли, а, зазнавши певного переосмислення і трансформації, своєрідно співіснували з християнськими обрядами. Язичеські свята церква прив’язала до християнського календаря: зустріч весни до пасхи, русальний тиждень до троїці, Купала до дня Іоанна Хрестителя тощо. Окремі християнські мотиви й образи з’явились у колядках та щедрівках. Але загальний вплив християнської церковної ідеології був досить незначний і не торкнувся основного змісту календарно-звичаєвої поезії.

Споконвічно обряди мали не тільки ритуальну мету, а були здебільшого і емоційною розрядкою для людей. Із втратою аграрно-магічної ролі календарних пісень, їх обрядова функція поступово замінювалась естетичною, розважальною. Святкові обряди перетворювались у масові розваги. Нові суспільні обставини життя творців народної поезії призвели до появи нових тем і мотивів: громадських, соціальних, особистих. Календарно-обрядова поезія у тому вигляді, в якому вона дійшла до наших днів, містить багато ліричних, гумористичних і сатиричних пісень, а чимало їх, особливо ігрових та хороводних, перейшло в дитячий репертуар.

 

Веснянки.

У давніх слов’ян рік починався весною, березневе літочислення зберігалося до 1403 року (за цим літочисленням Нестор-літописець розпочав «Повесть временных лет»). У свідомості давнього землероба новий трудовий рік починався з відродженням навколишньої природи і з пробудженням матері-землі від зимового сну, з першою оранкою і сівбою. Весну зустрічали радісно і пишно, з піснями, танцями, іграми. Ці пісні називаються веснянками. Існують і паралельні назви: в Галичині — гаївки, гагілки, на Поліссі — маївки, магівки, на Волині — рогульки. В окремих місцевостях весняні пісні одноіменні улюбленій грі — «володар», «перепілка», «жук». Гаївкою в західних областях України називають ігрові і танкові пісні, що співаються переважно на великодні свята, а також увесь фольклорно-етнографічний комплекс весняного свята. Назва ж «веснянка» об’єднує всі пісні, які співають на вулиці, на вигоні за селом від ранньої весни аж до зелених свят.

Як тільки починали танути сніги, дівчата виходили на пагорби, «на високу гірку», іноді навіть вилазили на дерева і співали пісень, запрошуючи весну скоріше повернутися. Цей обряд називався «закликанням» або «гуканням весни»:

Благослови, мати,
Весну закликати.
Весну закликати,
Зиму проводжати.

З приходом весни землероб мріяв про той час, коли можна буде «поля орати, хліба пахати». А тому з таким нетерпінням чекав повернення з вирію птахів — провісників весни, що нібито на своїх крилах приносили тепло. Щоб скоріше настала благодатна пора, подекуди в українських селах випікали з борошна печиво у формі пташок, підкидали його вгору або носили на довгих палицях і приспівували: «Вилети, ґулю, горою, Винеси літо з собою».

У піснях і примовках звертались до птахів з проханням замкнути ключами зиму, «відімкнути землю», повернути тепло, щоб «зиму одмело», принести «старим дідам сіяння», «чоловікам орання», «молодицям гречку жать», «старим бабам серпочки». В основі цих пісень — аграрно-магічні заклинання, якими хлібороби намагалися сприяти майбутньому урожаю:

Орел поле ізорав,
Пшеницею засіяв,
Крилечками зволочив,
Дрібний дощик примочив.
Щоб косарі скосили,
Молодиці згребли,
А дівчата зв’язали,
На коровай держали.

Зображення у піснях бажаного за дійсне — один із характерних засобів обрядової поезії, заснований на вірі в магічну силу проспіваного слова. Гукання — «гу-у-у!» з підвищенням тону в кінці вигуку, якими закінчувались ці пісні, мали заклинально-магічний характер.

Зверталися не лише до птахів, помічників весни, що сповіщали про її наближення, але й до самої весни або до її дочки весняночки. Основний зміст і мотиви цих пісень такі ж, як і в пісеньках про птахів, але побудовані вони у формі запитання-відповіді і мають давню обрядову основу:

— Ой ти весна, ти весна,
Ти чого до нас прийшла?
— Я прийшла до вас з теплом,
Із зеленим житечком.

Віра в силу замовлянь яскраво простежується у весняному звичаї «топтати ряст». Коли з’являлася трава, розквітали перші квіти, дівчата і хлопці юрбою ходили в ліс, топтали ногами ряст, що нібито давало на весь рік здоров’я, і приспівували: «…іще буду топтати, щоб на той рік діждати».

Від цього звичаю залишилися у народній пам’яті приказки; «вже виліз на ряст» — кажуть про хворого, що одужує, а про безнадійного — «вже йому рясту не топтати».

Ще один весняний звичай чарувального характеру — «збірна каша». Щоб принадити хлопців на весняні гуляння, дівчата варили кашу з маком і раковою клешнею, закопували її посеред вулиці або під перелазом:

Закопали горщик каші,
Ще й колком прибили,
Щоб на нашу та вулицю
Парубки ходили.

 

Пісні-ігри, хороводи.

Вечорами молодь збиралася на вулиці або за селом, і дівчата, побравшись за руки, водили танки та ігри. Зародження різних форм хороводів та ігор дослідники відносять до глибокої давнини. Так, розташування колом, рух кола за сонцем походить від магічно-заклинальних дій давніх землеробів, якими намагалися вплинути на природу («Грушка», «Мак»); шикування у дві шеренги, які почергово то наступають, то відступають — беруть початок від воєнних ігор («Воротар», «Мости»); розігрування дії в колі — походить від мисливських ігор («Зайчик», «Качур», «Кізлик»). Характер рухів під час виконання хороводно-ігрових пісень виправданий їх змістом.

Найстародавнішими за походженням є хороводно-ігрові пісні землеробської тематики («Просо», «Овес», «Льон», «Гречка»), де учасники імітували оранку, засів, визрівання та збір сільськогосподарських культур. Аграрна гра мала і певне виховне значення для молодших трударів, але з часом перетворилася на розвагу.

Відгомін обожнювання природи простежується у хороводній пісні «Шум», де подано персоніфікований образ шуму першої весняної зелені: «…Нумо, нумо, заплітати Шума! У нашого Шума зеленая шуба».

Найбільшу групу ігрових і хороводних пісень складають веснянки любовно-шлюбної тематики. Серед них є архаїчні за своїм походженням ігри, в яких збереглися релікти такого типу шлюбу, коли дівчину вибирали з певного роду («Жельман»); отримували за неї викуп («Царівна», «Мости»); пророчили жениха, весілля, родинне щастя («Король», «Воротар»).

Весна — пора кохання, пора мрій і сподівань — сприймалась радісно й весело. «Всі веснянки дишуть здоровим, чистим чуттям радощів життя і молодої, свіжої сили», — писав І. Я. Франко. Провідне місце у веснянках належить темі кохання. В них оспівується щире перше кохання, розлука з милим, неприязнь до нелюба. Скромна, ніжна, роботяща дівчина — улюблений образ веснянок і гаївок, що виконувалися під «кривий танець». Вони є яскравим зразком обрядової лірики пізнішого походження.

У веснянках зустрічаються деякі історичні ремінісценції, йдеться про соціальну нерівність, про князівські та козацькі часи, кріпаччину. Згодом гаївки поповнились емоційними й експресивними сатиричними піснями, що висміювали вади й недоліки деяких хлопців та дівчат.

Минули часи, але й досі в Тернопільській, Львівській та Івано-Франківській областях можна почути гаївки — весняні хороводно-ігрові пісні.

 

Русальні пісні.

 

Окрему групу складають русальні пісні. Їх співали на русальному тижні під час так званих «зелених свят». В язичеські часи це було свято закінчення весни і початку літа, пов’язане із культом рослинності і померлих предків. За народними повір’ями дівчата, які втопилися або померли засватаними, ставали русалками, а маленькі діти називались «русалками-семилітками». Їм відводилося місце у ріках, озерах, ставках. За народною демонологією ліси і поля населяли «русалочки-земляночки», яких називали ще мавками, нявками (від давньоруського «навь» — мрець). Народна фантазія малювала русалок вродливими дівчатами з прозорими блакитними очима, з розпущеним гарним волоссям, вбраними у вінки і довгі білі сорочки. Теплими травневими ночами вони виходили з рік і озер погрітися при місячному сяйві, погойдатися на вітах дерев. Любили русалки гратися, водити танки і причаровувати співом хлопців та дівчат, щоб залоскотати їх до смерті і забрати з собою. Тому подекуди їх називали «лоскотарками», або «лоскотухами». В полях і гаях бігали мавки, плескали в долоні, примовляючи: «Ух, ух, солом’яний дух, дух!» Від їхніх чарів треба було мати при собі оберег — часник і полин. Для русалок жінки вішали на деревах рушники, сорочки, намітки, дівчата — вінки з квітів і трав.

Русальних пісень записано порівняно небагато. У них відбилися народні звичаї і вірування про те, як русалки бігають у хлібах, переймають жінок і дівчат, загадують їм загадки і залоскочують тих, хто не відгадав.

Закінчувався русальний тиждень «проводами русалок», що в деяких місцевостях України мали назву «розигри», або «мавчин Великдень». В цей день на Поліссі вибирали за русалку гарну дівчину, вдягали її в білу сорочку («чохлик»), розплітали коси, заквітчували голову вінком і водили з піснями по селу. Після цього нібито русалки йшли з рік і озер у ліси. Подекуди дівчата робили опудало русалки, водили навкруги нього хороводи, співали пісень. По закінченню «розигрів» опудало спалювали або розривали і розкидали по полю на добрий врожай. Відтоді русалки не бігали по полях:

Проводили русалочки, проводили,
Щоб вони до нас не ходили,
Да нашого житечка не ломили,
Да наших дівочок не ловили.

На зелені свята виконувались також пісні, що супроводжували обряд «кумлення». Дівчата йшли в гаї, вибирали собі подруг (кумів), з якими обмінювались намистом, дукачами, а також вінками з молодих зелених гілок. На думку вчених, цей обряд мав підготувати дівчат до майбутнього материнства. Пісенність обряду «кумлення» краще збереглася у росіян і білорусів.

Існували і так звані «ладкання до худоби», зафіксовані головним чином у карпатському регіоні. Ці пісні виконувалися того дня, коли перший раз худобу вигонили на пасовиська. Такий обряд залежно від кліматичних умов і місцевої традиції відбувався на свято Юрія (Георгія) — 6 травня або на зелену неділю. Дівчата прикрашали корів, телят, бичків, овець різнобарвними стрічками та вінками з весняних квітів чи гілочок і співали пісень, в яких пестливо звертались до тварин (Ласійко, Красечка, Ласенька), бажали їм здоров’я, сили, гарного приплоду, хороших надоїв. Ці побажання і величання худоби мають яскраво виражене заклинально-магічне забарвлення: «..Повна Малася, повна, шовкова на ній вовна, шовкову траву пасе, скінчик молока несе».

 

Петрівчані пісні.

 

Після зелених свят наступала петрівка — пора найдовших у році днів і найкоротших ночей. У цей час дівчата й жінки співали петрівчані пісні, їх іще називали петрівками. У цих піснях оспівувалася благодатна пора — середина літа («А вже петрівка минає, половини літа немає»), пора одцвітання і дозрівання хлібів, коли «ячмінь колос викидає, соловейко голос покидає». У петрівках дівчата просять півнів «не вменшати ночі», бо вони ще не відпочили від роботи, не настоялися з коханим, не виспалися після побачення. Улюблений образ цих пісень — «петрівная зозулька», до якої звертаються: «Не куй так рано у борі, не буди мене молодої».

Петрівки ніби продовжують основну тему веснянок — тему кохання — малюють нам щасливі хвилини побачення дівчини й хлопця, їх відверті і пристрасні освідчення, щирі й ніжні почуття, а також очікування заручин і весілля. З другого боку, в петрівках легким сумом бринить тема прощання з дівуванням, з батьківською хатою, материнською ласкою: «…До Петра зозулі да кувать, кувать, до осені дівці да гулять, гулять».

Сповнені тонкого ліризму, петрівчані пісні передають душевний стан дівчини перед заміжжям, її журбу за безтурботними роками і побоювання майбутнього життя в родині чоловіка, відносин із свекром і свекрухою. Тематика і образи цих петрівок перегукуються із весільними піснями. В них широко використовуються засоби протиставлення та художнього паралелізму: хлопець і дівчина порівнюються з соколом і перепеличкою, зеленим дубом і червоною калиною або дівчина з конопельками, що їм:

Не дали вітри да достояти,
Зеленому листу да домаяти,
Жовтому цвіту да досяяти,
Що й у батенька да й одна дочка,
Да й не дали люди да догуляти,
Русою косою да дамаяти,
Червоним косничком да досяяти.

Значну групу петрівок складають жартівливі і сатиричні пісні, в яких одверто насміхаються над лінивими дівчатами і хлопцями, картають недолугих женихів, пихатих багачок. У цих пісеньках називались імена хлопців і дівчат, вартих осуду, а тому були вони особливо в’їдливими і дошкульними.

Закінчувалась петрівка напередодні Івана Купала, тоді, коли «зозуля в капусту ховається, по борозенках скитається», що передбачало закінчення розваг і початок гарячої трудової пори:

Ой коли ми петрівочку дожидали,
То ми її русу косу заплітали.
Тепер же ми петрівочку проведемо,
Ми ж її русу косу розплетемо.

 

Купальські пісні.

Окремий цикл українського календарно-обрядового фольклору становлять купальські пісні, виконувані під час свята Івана Купала (24 червня за старим стилем). Це свято співпадає з датою літнього сонцестояння і відзначалося всіма землеробськими народами Європи майже однаковими ритуалами, що є яскравим свідченням його давнього походження. Його «поганський», язичеський характер неодноразово підкреслювався в давньоруських літописах і численних церковних та державних заборонах. В багатьох купальських піснях, що й нині виконуються на Україні, крізь пізніші нашарування виразно пробиваються релікти архаїчних уявлень і вірувань.

У колі річних свят Купало — одне з найголовніших і відзначалося урочисто, чому значною мірою сприяла благодатна пора його проведення: буяла рослинність, сонце було в апогеї своєї сили, тепла та впливу на природу. За народним повір’ям у цей день «сонце сходить, грає», трави і квіти набирають найбільшої сили, а опівночі вогнистим цвітом розквітає папороть, віщуючи тому, хто здобуде його, скарби, багатство, статок і здоров’я.

Напередодні свята хлопці встановлювали на вигоні обрядове дерево, а дівчата прикрашали його вінками, стрічками, квітами:

Коло купайла обметяно,
Ще й барвіночком оплетяно,
Ще й васильочком обтикано…

Для обрядового дерева найчастіше вибирали вербу і називали її Мареною, Купайлом, Купайлицею або гільцем.

На Полтавщині Купало робили у вигляді солом’яної ляльки, Мари або Маринки, вбраної в жіночий одяг і прикріпленої до високого стовпця. На Київщині прикрашена зеленню жердина з колесом угорі мала назву Іван. Ввечері молодь ішла до Купайлиці з піснями, в яких уcix запрошувала до гурту і погрожувала всілякими карами тим, хто не прийде, закликала «розвести дівкам Купайлицю», тобто розпочати свято.

Біля обрядового дерева розкладали вогнище — обов’язковий атрибут купальської ночі, пов’язаний із культом сонця. На початку XX ст. на Поліссі ще зберігався прадавній звичай запалювати купальське вогнище «живим вогнем», здобутим тертям сухих гілок. Іноді з пагорбів пускали у воду запалене колесо — символ сонця, його земне уособлення. В давнину перестрибували через багаття, щоб перед жнивами пройти обряд очищення вогнем, який був також засобом апотропеїчної магії — наділяв людину здоров’ям і силою. Пізніше молодь почала перескакувати через вогнище парами, взявшись за руки, і загадувати: якщо руки не роз’єднаються, то хлопець і дівчина поберуться.

Надзвичайною поетичністю і мальовничістю відзначаються купальські пісні, що виконувалися, коли плели вінки і ворожили. Дівчата пускали свої вінки на воду і дивились: у який бік попливе, туди дівка заміж піде, а якщо потоне, то віщувало розлуку з милим або смерть: «Пливи, вінок, за водою, пливе доля за тобою»

Вінок із квітів та запашних трав, з гілля і пшеничних колосків — невід’ємний елемент календарних обрядів і звичаєвих пісень, а також — традиційний образ-символ дівочої краси, дівування. Обов’язковим компонентом купальського свята був і обряд купання. За народним віруванням ранком цього дня купається навіть сонце.

Закінчувалося свято обрядом урочистого спалення Купайлиці з піснями й радісними вигуками:

Допалимо та соломоньку
Та ходімо та додомоньку.
Лежи, лежи та Купалочку
В червоному та багаттячку.

Під час свята дівчата водили хороводи з піснями та іграми. Більшість їх присвячена темі кохання, сватання, шлюбу, що за своїм змістом та основними мотивами є своєрідним продовженням веснянок і петрівок. Художнє втілення інтимних почуттів відзначається щирістю і ніжністю емоційного колориту, і в той же час надзвичайною простотою і реалістичністю. Виняткового ліризму купальським пісням надають емоційно наснажена лексика, яскраві епітети та образні порівняння з світом природи. Дівчина й хлопець порівнюються з руточкою і барвінком, явором і тополею, дубком і ліщинкою, голубом і голубкою, лебедем і лебідкою. Вишивання сорочки та рушників, сідлання дівчиною коня для милого, розчісування гриви символізує прихильність дівчини до парубка, а жати в парі пшеницю — уявляється картиною-символом щасливого подружнього життя.

Купальським пісням, як і веснянкам та петрівкам, властиве сатирично-гумористичне забарвлення. Леся Українка писала: «Поки вогнище палає, дівчата співають пісень, часом зачіпають хлопців у тих піснях; тоді хлопці й собі відповідають, часом піснями, а часом жартами…» Ці гумористичні перекори між хлопцями й дівчатами разом з обрядовими та хороводно-ігровими піснями створювали життєрадісну, піднесену атмосферу купальського свята — улюбленого свята молоді. Після Купала припинялись молодіжні розваги і гуляння, наступала велика і відповідальна пора в житті хлібороба — жнива.

 

Жниварський пісенний цикл.

 

Жниварський пісенний цикл є своєрідним апофеозом землеробської праці селянина-трударя. За своїм походженням він такий же давній, як і праця хлібороба. Це підтверджує подібність жниварських пісень всіх слов’янських народів. Залежно від певного етапу жнив, характеру обряду і основного змісту жниварських пісень, вопи поділяються на: зажинкові, що співалися на початку роботи, жнивні — виконувані під час збирання врожаю та обжинкові (або дожинкові), що супроводжували святковий комплекс завершення праці на ниві.

Щоб зрозуміти зміст жниварських пісень, слід згадати основні обряди і звичаї, що були пов’язані з трудовою діяльністю хлібороба. Адже з піснею йшли в поле і повертались додому, з піснею працювали й відпочивали, піснею урочисто вінчали успішне закінчення жнив.

Починалися зажинки обрядом зажинання першого снопа, званого «воєводою», що його мала нажати «в добрий час» постадниця — найкраща жниця. У зажинкових піснях бажали радісних і щасливих жнив, співали хвалу першому снопу, який урочисто ставили в світлиці на покуті. Відтоді на повний хід починались жнива і співали власне трудових пісень, що не були пов’язані з певним обрядом, а звеличували, опоетизовували працю хлібороба, змальовували повсякденний побут женців, висміювали нероб і гультяїв.

Віддавна жнива провадились толокою, коли декілька сімей об’єднувалося, щоб спільно обробити поле кожної із них по черзі. Закінчувалася толока обідом у господаря. В жниварських піснях йому дякували за шанобливе ставлення до працівників, за щедрий обід та уславлювали дбайливість господаря і господині, величали їх «пан» і «пані», навіть якщо вони були незаможними.

За феодально-кріпосницьких часів було розповсюджене примусове відбування панщини, за капіталізму — вимушене заробітчанство у багатіїв. Це явище певною мірою відбилося і в народній поезії: серед жниварських чимало пісень, присвячених темі важкої і безрадісної праці на чужому полі, які реалістично змалювали нестерпне становище уярмленого селянства.

Сатиричні порівняння негативно характеризували панських посіпак — наглядача («отамане упирю», «отамане відьмо»), економа, що «гірше собаки», «і кричить і лає, і полуднувати не дає». Нарікання на гірку долю, безправ’я і нестатки в окремих піснях переросли у гнівний протест проти соціального гноблення, відверті погрожування і проклинання:

Бодай пана громи вбили,
Як ми рученьки потомили,
Тобі, пане, не вгодили,
Бодай пан їв — не наївся,
Бодай пан пив — не напився,
В ложці води утопився,
А якщо ні, то вдавився.

Найбільшу групу жниварських пісень складають обжинкові пісні, пов’язані з багатьма обрядами і звичаями на закінчення жнив. Тема тяжкої праці поступається щедрій похвалі золотій ниві, що «сто копів зродила» і подарувала господареві на цілий рік достаток, величанням його за те, що зростив урожай, уславленням завзятих женців, що допомогли зібрати збіжжя.

Останній на полі сніп, званий «осталець», або «дід», перев’язували червоною смужкою і урочисто з піснями несли в село. На полі залишали жменю невижатого збіжжя, прикрашеного стрічками і квітами, що називалося «бородою», або «козою», «перепілкою». Колосся заламували до землі, зерно з них висипали у розпушену землю, клали хлібину і ставили воду: «…Оце тобі, борода, хліб, сіль і вода». За язичеськими віруваннями, збереження в хаті на покуті останнього снопа та обряд «завивання бороди» пов’язані були з духом рослинності і покликані повернути силу, що перейшла в колосся, землі, а також всьому хазяйству господаря. Закінчивши жнива, женці качалися по стерні, щоб не боліла спина і легко було жати на наступний рік. При цьому співали:

Ой ниво наша, ниво,
Верни нам нашу силу!
Ми на тобі жили,
Силоньку положили.

Із пшеничних або житніх колосків дівчата сплітали вінок — символ щедрого врожаю та успішного завершення жнив. Закосичений маками, волошками, калиною вінок прикрашав найкращу жницю — «княгиню», яка в парі з хлопцем, що ніс останній сніп, йшла попереду всієї громади женців до двору господаря.

По дорозі співали пісень, в яких вшановували обжинковий вінок «вищий від плота, ще дорожчий від золота», зверталися до нього, як до живої істоти. Щедра персоніфікація дожинкового вінка є відгомоном рослинної магії, обожнювання нашими пращурами навколишньої природи:

Котився віночок по полю,
Просився у женчиків додому:
— Візьміть мене, женчики, з собою
Та занесіть мене до господара в стодолу,
Бо я вже в чистім полі набувся.
Буйного вітречку начувся,
Од ясного сонечка нагрівся,
А дрібного дощику напився.

Перед двором господаря вінок клали на хліб і просили за нього викуп — «рублика на танок». Хазяїн вішав обжинковий вінок у хаті на стіні і зберігав до осені, щоб вилущеним з нього зерном розпочати сіяння озимини.

Поряд із оспівуванням урожаю, праці женців у обжинкових піснях поширені мотиви величання господаря і його сім’ї, побажання достатку і здоров’я. Пестливо-зменшувальна лексика, яскраві гіперболи, порівняння, загальний ласкавий емоційний тон цих пісень перегукуються з величаннями колядок і щедрівок. Господар в обжинкових піснях іменується «соколонько», «соловейко», господиня — «голубочка», «пишна, як у саду вишня», «гожа, як у саду рожа», їх діти «як рожеві цвіти», «хазяїн з дітками» як «місяць з зірками», хата — «золота брама і срібная призьба». Природа у всіх жниварських піснях змальована в органічній єдності з людиною і є художнім фоном її діяльності. Так, женці, розмовляючи з сонцем, дорікають йому, що рано сходить, а пізно заходить, звертаються до місяця з проханням освітити їм дорогу; соловейко, зозуля допомагають їм у роботі, перепілочка «колосоньки збирала, в снопочки в’язала, копоньки складала». Широко використовується у жниварських піснях прийом художнього паралелізму, де картини природи служать і своєрідним поетичним зачином, і засобом психологічної характеристики.

 

Родинно-побутова тематика.

 

Дещо вужче, порівняно з іншими циклами, у жниварських піснях представлена родинно-побутова тематика. Основні її мотиви теж зосереджені навколо збирання врожаю, і особливо цікавим є те, що розпочата у веснянках тема зародження першого почуття знаходить тут ніби своє логічне завершення — після жнив відбувались весілля, і більшість пісень присвячено очікуванню майбутнього шлюбу:

Ой жни, дівче, пшениченьку,
Та й не думай собі,
Буде тота пшениченька
На коровай тобі.

Косарські та гребовицькі пісні виконувались під час відповідних сільськогосподарських робіт, що не були пов’язані з певними обрядами. В часі косовиця передувала, а подекуди і збігалася із жнивами. Часто її проводили колективно толокою або на відходах, і після закінчення роботи, як і в жнива, косарі й гребці йшли до хазяїна на обід Подібність характеру та умов роботи пояснює схожість жниварських та косарських й гребовицьких пісень. Їх об’єднує спільна композиція, подібна образність, майже дослівна тотожність окремих рядків, перегукується і тематика цих пісень. Це дає підстави віднести косарські та гребовицькі пісні до календарно-обрядових.

 

Пісні зимового циклу (колядки, щедрівки).

Окремий цикл величальних пісень, приурочених до зимових свят, складаюаь колядки та щедрівки — аграрно-магічні пісні святкового обходу дворів. Серед календарно-обрядових пісень вони відзначаються жанровою своєрідністю, урочисто піднесеним тоном, емоційно-романтичним забарвленням.

У науці не раз порушувалося питання про походження свят і пісень зимового календарного циклу. На думку вчених, після запровадження Петром Першим у 1700 р. нового календаря на християнське свято різдва було перенесено частину весняних обрядів, а саме величальні обходи дворів, які раніше відбувалися на початку нового трудового року (за березневим літочисленням). Доказ цьому — наявність у колядках та щедрівках весняних мотивів: приліт птахів, оранка землі і засів, образи розквітаючої природи. Термін колядки дослідники розглядають як синонім до українського щедрівка, що походить від новорічного «щедрого вечора».

Колядки.

Колядки виконувались під час різдва. Молоді люди, переважно хлопці, збирались «дружиною», вибирали ватага — «березу», запрошували музики і обходили всі хати села з піснями і величаннями господарів, за що одержували подарунки. Разом із співом колядок відбувалися і народні ігрища та вистави — «Коза», «Плуг», «Зірка». Щедрівки співали перед Новим роком дівчата і діти під вікнами односельчан. Між колядками і щедрівками немає значної текстової різниці, хіба що щедрівки часто мають типовий рефрен: «Щедрий вечір, добрий вечір». В західних областях України на Новий рік хлопці водили «Маланку».

Основний зміст зимових обрядових пісень полягає в пророкуванні хорошого майбутнього врожаю. У плині віків первісна аграрно-магічна функція стала художньо реалізовуватись у величальних мотивах. Тематично колядки розрізняються залежно від того, кому вони адресуються: є величання господарю, парубку, господині, дівчині. В основі величань лежать побутові інтереси землероба, його турботи та мрії, що складають внутрішній зв’язок колядок і щедрівок з дійсністю і обумовлюють самобутність їх тематики. Колядки господарю в основному зосереджені навколо праці хлібороба. Він оспівується як багатий хазяїн, що проживав у білокам’яній світлиці в повному достатку: на столі у нього «калачі з ярої пшениці», на ньому «шуба люба», на поясі «калиточка», повна грошей. Величання поєднувалося з магічним заклинанням врожаю через побажання того, без чого неможливе життя землероба: здоров’я, добробуту, гаразду в сім’ї, худоби, що множиться з року в рік, гарного збіжжя. Ці побажання гіперболізували реально можливий достаток, бо саме цьому надавалась у давнину владна магічио-заклинальна сила. Хліборобська праця змальовувалась шаноблпво й любовно, що перегукується з величальними обжинковими піснями.

Деякі новорічні обряди безпосередньо відтворювали хліборобську працю: на Маланку хлопці вносили в хату плуг і показували ніби орють ниву і сіють зерно, що також пророкувало добрий врожай. Особливо яскраво виступає аграрно-магічна основа в обрядових діях, що супроводжували зимові свята. Водіння кози, ведмедя, тура, рядженвя в маски і перевдягання має прадавню тотемічну основу і свідчить про глибоку архаїчність обряду.

Уславляючи господаря, оспівували всю його щасливу родину. Ця тема глибше розкривається у колядках господині і пов’язана лише з колом її домашніх інтересів: вона хазяйнує, ростить дітей, доглядає чоловіка тощо. Життя її в хаті чоловіка змальовується радісним і щасливим, а сама вона:

По двору ходить, як сонце сходить,
А в хату ввійде — як зоря зійде,
А заговорить, як дзвін задзвонить,
Як засміється, сад-виноград в’ється,
Як зажартує — коня дарує.

Тематично різноманітні колядки звернені до парубка. У них він постає славним богатирем, сміливим воїном, вправним мисливцем, хазяйновитим господарем. Колядки парубкові багаті на історичні ремінісценції. Хлопець змальовується не тільки славним воїном, але і шанобливим сином, вірним і ніжним коханим. Його дівчина виступає найкращою з усіх — царівною або королівною, а сам він є втіленням краси і мужності.

Колядки дівчині в основному описують її красу, працьовитість і почуття любові до судженого. Бажаючи їй здоров’я і щасливої пари, оспівують її розум, вроду, хазяйновитість.

У колядках не реальпий, а ідеалізований образ подається через стороннє сприймання — це типовий епічний прийом. Величальна функція колядок і щедрівок передбачає їх мовну и образну палітру: широке використання порівнянь, протиставлень та образних й художніх паралелізмів. Так, хазяїн уявляється як «ясен місяць», що «житейко віє», його дружина — «красне сонце», що «хлібойко пече», дочки — «дрібні зірки», що «золото прядуть».

Композиція колядки досить проста: заспів, власне колядка, поколядь (закінчення) та приспів. З часом поколядь почала відриватися від колядок і вживатися як самостійне привітання — «віншування».

«Засівалки» або «посипалки» виконувались дітьми ранком нового року. Ці коротенькі магічно-заклинальні промовляння супроводжувались посипанням двору хазяїна зерном, яке він зберігав до сівби:

Сію, вію, посіваю,
З Новим роком поздоровляю!
Щоб було у вас в стіжку,
В мішку,
І в коморі,
І в оборі,
В ложці, в мисці
І в колисці.

Окрему групу складають гумористичні і сатиричні колядки та щедрівки. Серед них виділяються гострі та в’їдливі пародії на церковні коляди, що їх насаджувало духовенство, забороняючи відзначати народні свята Коляди і «щедрого вечора».

Пісні землеробських свят і обрядів і сьогодні складають для нас не тільки історичний, але й великий художній інтерес. Народ проніс їх крізь віки як своє духовне надбання, яскраве поетичне багатство, як безсмертну традицію колективних свят землероба-трударя. Це справжній гімн праці, гімн природі, уособлення мрій, надій і сподівань селянина-хлібороба.

Широко використовувались образи, а також сюжети і мотиви українських календарно-обрядових пісень письменниками, композиторами та художниками. Ще Григорій Сковорода ввів веснянку «Горобчику шпачку, шпачку» у твір «Благочестивий Еродій». До веснянок і колядок звертались Ю. Федькович, Леся Українка, П. Грабовський, І. Манжура, Л. Глібов та ін. Русальні пісні і повір’я про русалок використали у своїх творах Т. Шевченко («Причинна», «Утоплена»). Леся Українка («Лісова пісня»), змалював українські народні звичаї та обряди М. Гоголь («Майська ніч, або Утоплена», «Ніч перед різдвом» та ін.). Сцени народних свят та ігрищ і народний побут відображали класики української драматургії М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий.

Українська народна обрядовість і деякі пісенні мелодії були використані в операх П. Чайковського «Черевички», М. Римського-Корсакова «Ніч перед різдвом», М. Лисенка «Утоплена, або Русальна ніч», «Різдвяна ніч».

Народна обрядовість відображена в образотворчому мистецтві українських художників І. Труша, К. Трутовського, М. Пимоненка та ін.

Як свідчать рукописні збірники, українські календарно-обрядові пісні почали записувати з кінця XVII ст. Поодинокі зразки їх публікувалися з кінця XVIII ст. майже у всіх друкованих збірниках пісень. Першим виданням, присвяченим дослідженню пісень трудового року, була праця Михайла Максимовича «Дни и месяцы украинского селянина» (1856). Значні добірки колядок, щедрівок, веснянок, петрівок, русальних, жнивних, купальських пісень вміщено у виданнях: П. Чубинського «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край», т. III (1872), Я. Головацького «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» (1878), Б. Грінченка «Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях» (1899) і багатьох інших.

Окремих видань календарно-обрядових пісень небагато: у дореволюційний час це збірники В. Гнатюка «Гаївки» (МУЕ, т. XII, Львів, 1909) та «Колядки і щедрівки», т. І, т. II (ЕЗ, т. XXXV, т. XXXVI, Львів, 1914).

У радянський час багато записували календарно-обрядові пісні відомі фольклористи, музикознавці, письменники. Зокрема, К. Квітка, Ф. Колесса, М. Гайдай, Г. Верьовка, Г. Танцюра, М. Стельмах, П. Тичина, П. Козланюк та інші.

Найповнішим виданням, здійсненим за радянський час, можна вважати збірники «Ігри та пісні» (1963) і «Колядки та щедрівки» (1965), упорядковані О. Деєм. У передмовах до цих видань висловлено чимало зауважень щодо походження, специфіки побутування та художніх особливостей календарно-обрядових пісень.

Колискові

Колискові пісні – ліричні пісенні твори, які виконуються матір’ю (рідше батьком чи іншими членами родини) над колискою дитини для того, щоб її приспати. Це один з найдавніших жанрів народної словесності, що сягає корінням міфологічного періоду творчості. Для того, щоб зрозуміти витоки і генезис жанру, слід проаналізувати його найдавніші зразки. Спостереження доводять, що не лише образно-тематичною структурою, а й інтонаційно-ритмічною будовою вони споріднені із замовляннями. В минулому подібні пісні виконувались не тільки, щоб приспати дитину, а, як і замовляння, привернути до неї або відвернути від неї дію певних духовних сил, оберегти від зла, сприяти її здоров’ю і швидкому ростові.

Стрілецькі пісні.

В середині 19 ст. у системі народної творчості жанр історичної пісні поступається місцем іншим жанрам. Це було результатом занепаду національно-політичної свідомості внаслідок національного поневолення, численних заборон, покарання всіх проявів національного самовиявлення. Росія, з одного боку, а Польща — з другого, зробили все для того, щоб убити національну ідею на окупованих ними українських землях. Тоді роль пісенно-історичного літопису народу почали відігравати суспільно-побутові пісні (рекрутські, наймитські, заробітчанські, емігрантські та ін.), які відтворювали загальну картину життя українського народу під політичним і соціальним гнітом. Події, художньо освоєні в цих піснях, не виходили поза суспільно-побутові теми, тому їх не можна вважати власне історичними. У них не йдеться про конкретні історичні події, не називаються імена відомих в історії людей. Вони відрізняються і своєю поетикою: у них ліричне начало домінує над епічним (виражаються почуття, переживання, важкі роздуми знедолених, а не їхні дії чи життєві ситуації). Тому ці пісні належать до лірики, а не героїко-поетичного епосу, до якого входять історичні пісні.

Але як тільки з´явилась нова надія на визволення України у період Першої світової війни, український народ знову охопила хвиля звеличення своїх національних героїв у пісенній творчості. Найбільшим спалахом національного самовияву була діяльність збройного легіону Українських Січових Стрільців, створеного стараннями українських патріотів у складі Австро-Угорської армії. Він став початком змагань українців-галичан та гуцулів за свободу. Однак доля молодих талановитих легіонерів стала однією з найтрагічніших сторінок історії. Виступивши проти армії російського царизму, вони вступили у братовбивчу війну (в російській армії були солдати зі Східної України). Австро-Угорщина запідозрила стрільців у зраді, і їх почали винищувати з обох сторін. Багато з них загинуло у битвах, інших закатували у сибірських таборах.

Цей суперечливий, неоднозначний трагічний етап української історії чи не найповніше відбився у героїко-поетичному епосі найсучаснішого циклу — в піснях визвольних змагань першої половини 20 cт. Стрілецькі пісні представлені тут понад 400 текстами, серед яких є твори героїко-патріотичного, баладного, жартівливого характеру. Ці пісні, хоч і побутують як народні, відрізняються від інших народних пісень тематикою і поетикою, наближаючись до літературних творів. Пояснюється це тим, що їхні автори — представники січового стрілецтва — були вихідцями з інтелігентських родин, гімназистами, освіченими людьми (за документами Львівського архіву 40% січових стрільців мали вищу університетську освіту). Вони були обізнані з літературою, музикою, малярством і створювали пісні як авторські твори. Але пісні швидко ставали популярними і починали побутувати як народні. Імена авторів забувалися. І зараз багато з них побутує в народі анонімно, хоч їхні автори — відомі багатьом, тому частину з них зараховують до пісень літературного походження.

Серед пісень патріотичного змісту передусім виділяють дуже популярні, що справді стали всенародними. Так наприклад, пісня О. Кониського «Ой у лузі червона калина»:

Ой у лузі червона калина похилилася.

Чогось наша славна Україна зажурилася.

А ми тую червону калину підіймемо,

А ми нашу славну Україну гей-гей розвеселимо…

Ш. Вороного «О, Україно!»:

О, Україно, о, люба ненько,

Все тобі віддам у боротьбі.

Тобі вірненько присягнем

За Україну, за її волю,

Серця кров і любов —

За честь, за славу, за народ!

О. Маковея «Ми — гайдамаки»:

Ми — гайдамаки, ми всі однакі,

Йшли діди на муки, підуть і правнуки.

Ми ненавидим вороже ярмо.

Ми за народ життя своє дамо…

До таких пісень можна віднести також «Луговий гімн», «Ой з-за гори чорна хмара встала» невідомих авторів та ін.

Бойового характеру пісні Л. Лепкого «Ой видно село», Р. Куп-чинського «Ми йдемо в бій» та ін.

Маршові пісні — «Гей ви, хлопці січовії» (К. Гутковського), «Січовий марш» («Гей, там на горі січ іде»), «Марш січовиків» («Гей, ізга-дайте, браття-вкраїнці») та ін.

До пісень січових стрільців, крім історичних, належать і ліричні пісні: Тематика їх дуже різноманітна. Найбільше пісень про кохання належить Роману Купчинському — «Як з Бережан до Кадри», «Човен хитається серед води», «Пиймо, друзі, грай, музико», «Ірчик», «Ой чого ж ти зажурився», «Шумить, шумить дібровонька», а також Л. Лепкого «Мальовнича нічка» та ін. Зустрічаються родинно-побутові пісні, як наприклад, «Там за селом, за лугом» (О. Маковея), «Пише стара мати» (Р. Купчинського); жартівливі — «Зажурились галичанки», «Мав я раз дівчиноньку» (Р. Купчинського), «Бо війна війною» (Л. Лепкого) та ін. З-поміж суспільно-побутових пісень наиширшою є тематика козацького життя (особливо мотив смерті козака) — «Повіяв вітер степовий», «Накрила нічка», «У темному лісі під білов березов», «Загинув стрілець» та ін.

З наведених прикладів видно, що значна частина пісень січових стрільців, які поєднали в собі народну і літературну традицію, має цілком конкретний історичний зміст, а тому відноситься до історичних пісень І половини 20 ст. Незважаючи на переслідування у радянські часи, вони збереглися в народі і побутують до сьогодні.

Донедавна не вивчався найновіший пласт історичної пісенності, Що формувався у міжвоєнний період та у час Другої світової війни, зокрема у західних реґіонах України. Це — пісні про боротьбу ОУН-УПА чи повстанські пісні, в яких оплакується доля поневоленої України. Наприклад, пісня «Триста літ минає»:

Триста літ, триста літ минає.

Ой вставай, ой вставай, народе,

Як наш нарід по тюрмах страждає

Здобувай Вкраїні свободи…

На українській землі…

«Чи чуєш ти, друже, юначе»,«Сумний святий вечір у сорок сьомім році» та ін.)» про трагічну долю Карпатської України («Цього року сумні свята», «В Закарпатті радість стала», «А Тисою пливуть трупи»), а також про самовіддану жертовну боротьбу відважних воїнів УПА («Там на півночі, на Волині», «Ой у лісі на полянці», «Ішли селом партизани», «Лента за лентою», «Чи то буря, чи грім» та ін.). Серед цієї групи теж зустрічаються ліричні та баладні пісні, як наприклад, відома пісня-балада «Ішов відважний гайовий». Ці пісні, як і увесь інший фольклор УПА, чекають свого глибшого дослідження.

Теорія літератури

Пісня – це невеликий словесно-музикальний твір, призначений для співу.

Календарно-обрядові пісні – фольклорні твори, які виконувалися під час народних свят і обрядів.

Пісенні символи (образи-символи)  (грец. – умовний знак, натяк) – предметний або словесний знак, який опосередковано виражає сутність певного явища. Символ тісно пов’язаний з наукою, міфом, вірою , поезією, але не зводиться до них, тяжіє до певного узагальнення, на відміну від алегорії, що проявляється в конкретному образі: калина – символ дівочої вроди;барвінок – символ шлюбу та ін.

Паралелізм  (грец. зіставлення, порівняння) – аналогія, уподібнення, спільність характерних рис або чину. Притаманний фольклору, зокрема народним пісням. Паралельно зображує два і більше явищ із різних сфер життя.

Як ми кохалися, як зерно в горісі,

Тепер розійшлися, як туман по лісі!

Як ми кохалися, як голубів пара,

Тепер розійшлися, як чорная хмара!

(Із пісні Марусі Чурай)

Контраст (франц. – протилежність) – різко окреслена протилежність у чомусь: рисах характеру, властивостях предметів чи явищ.

Як сфінкс стоїть передо мною

Моя країна жалібна,

Як злука Бога з Сатаною,

Як келих крові і вина.

(грец. – піднесення)

Сину людський,

Ти стаєш у чоловіче коло,

Ти готовий до цього древнього танцю

Тільки тепер (В. Герасим’юк).

(Приспів)

Історія створення Державного Гімну України

Михайло Вербицький — один із перших композиторів-професіоналів Галичини. У 1863 році він написав музику на вірші Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна», яка нині відома як Державний Гімн України.

[caption id="attachment_1927" align="alignleft" width="191"] М. Вербицький[/caption]

М. Вербицький — яскравий представник національної композиторської школи. Його творчому стилю властиве поєднання загальноєвропейських музичних традицій із суто національними. За таким принципом створено й пісню «Ще не вмерла Україна».

Історія створення українського гімну починається 1862 року, коли український етнограф, фольклорист і поет Павло Чубинський написав вірш «Ще не вмерла Україна». Одразу після написання вірша його поклав на музику друг і однодумець П. Чубинського М. Лисенко. Створена на його мелодію пісня набула певного поширення на Наддніпрянщині і час від часу звучала до початку XX ст. Згодом музику до вірша П. Чубинського створив і К. Стеценко. Проте остаточно пісня-гімн «Ще не вмерла Україна» утвердилась у свідомості українського народу саме в співавторстві П. Чубинського і М. Вербицького.

На хвилі піднесення українського патріотичного і духовного життя на Галичині в 60-х роках XIX ст. в одному із львівських журналів було надруковано вірш «Ще не вмерла Україна». Цей вірш сподобався М. Вербицькому своїм патріотичним змістом, легкістю форми, і він поклав його на музику спочатку як солоспів у супроводі гітари. Згодом М. Вербицький зробив із пісні-солоспіву хорову композицію.

На тлі інших пісень духовно-патріотичного змісту «Ще не вмерла Україна» вирізняється широтою осмислення історичної долі народу, передбаченням його духовного відродження. Як національний гімн пісня «Ще не вмерла Україна» була визнана І. Франком, Лесею Українкою, українськими громадами за кордоном. Особливо знаковим було авторство пісні, адже її створили наддніпрянець і галичанин, що знаменувало соборність українських земель.

У наш час як Державний Гімн України було затверджено слова першого куплету і приспіву пісні П. Чубинського «Ще не вмерла Україна» на музику М. Вербицького.

Рукописний текст і ноти цього твору зберігаються в Науковій бібліотеці імені В. Стефаника НАН України.

10 цікавих фактів про створення Гімну України.

Президією Верховної Ради України 15 січня 1992 року було затверджено музичну редакцію Державного гімну України («Ще не вмерла Україна»), автором якої є Михайло Вербицький.

Створення українського гімну бере початок з осені 1862 року, коли на одній з вечірок у Павла Чубинського, сербські студенти, що навчалися в Київському університеті, співали патріотичну пісню, : «…Серце біє і кревліє за свою свободу…» Чубинському пісня дуже сподобалася, відійшовши в інакшу кімнату, Чубинський вийшов через півгодини із готовим текстм вірша «Ще не вмерла Україна».

Вперше вірш «Ще не вмерла Україна» був опублікований у журналі «Мета» у 1864 році і отець Михайло (Вербицький), будучи враженим, написав музику.

Мало хто знає з українців, що :

1.Вірш «Ще не вмерла Україна»  Павло Чубинський написав у місті Києві, на вулиці Великій Васильківській, 122, у домі купця Лазарева.

  1. Деякі дослідники вважають, що на написання також вплинули мотиви мазурки «Jeszcze Polska nie zgineła…»
  2. Спочатку, автор музики, Михайло Вербицький, написав музику для гітари, а вже згодом адаптував її для хору.
  3. Павло Чубинський був звинувачений шефом поліції в авторстві: «возмутительных песен и прокламаций», «за вредное влияние на умы простолюдинов». У 23-річному віці він був висланий на проживання під наглядом поліції в Архангельську губернію саме за авторство славетного вірша.
  4. Лише Іван Франко та Леся Українка визначили «Ще не вмерла Україна» як національний гімн.
  5. Після проголошення незалежної Української держави в січні 1918 р. пісня «Ще не вмерла Україна» звучала як національний гімн при УНР (Українська
    Народна Республiка), ЗУНР (Західноукраїнська Народна Республiка), Гетьманаті та Директорії.
  6. Хоча, протягом національно-визвольних змагань «Ще не вмерла Україна» звучала як гімн, однак офіційне затвердження вона одержала лише 15 березня 1939 р. – як гімн Карпатської України.

8.Коли постало питання гімну в роки Радянського Союзу, «Ще не вмерла Україна» одразу відкинули. Керівництво вимагало, аби в новму гімні стверджувалося що Україна – держава, що входить до складу СРСР, що вона там «між рівними – рівна, між вільними – вільна» та обов’язково повинна згадуватися комуністична партія, яка веде Україну до «світлого майбутнього».

9.Автором радянського гімну для УРСР став Павло Тичина з віршем «Живи, Україно, прекрасна і сильна», що існував у 1949-1991 рр.

  1. Згідно з пропозицією колишнього Президента України, Леоніда Кучми, перша строфа гімну була змінена: «Ще не вмерла України і слава, і воля».

Первісний текст Чубинського

Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля!
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці!

Душу й тіло ми положим за нашу свободу
І — покажем, що ми, браття, козацького роду!

Гей-гей, браття милі,
Нумо братися за діло,
Гей, гей, пора встати,
Пора волю добувати!

Ой, Богдане, Богдане, славний наш гетьмане,
Нащо оддав Україну ворогам поганим?!
Щоб вернути її честь, ляжем головами,
Наречемось України славними синами.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу
І — покажем, що ми, браття, козацького роду!

Спогадаймо тяжкий час, лихую годину,
тих, що вміли умирати за нашу Вкраїну,
Спогадаймо славну смерть лицарства-козацтва!
Щоб не стратить марно нам свого юнацтва!

Душу й тіло ми положим за нашу свободу
І — покажем, що ми, браття, козацького роду!

 

Закон України «Про Державний Гімн України» від 6 березня 2003 року

Стаття 1. Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького зі словами першого куплету та приспіву твору П. Чубинського в такій редакції:

«Ще не вмерла України і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Приспів:
Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду».

Стаття 2. Встановити, що урочисті заходи загальнодержавного значення розпочинаються і закінчуються виконанням Державного Гімну України.

Музичне виконання Державного Гімну України здійснюється під час проведення офіційних державних церемоній та інших заходів.

Стаття 3. Наруга над Державним Гімном України тягне за собою відповідальність, передбачену законом.

Стаття 4. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.

м. Київ, 6 березня 2003 року
Президент України Л.КУЧМА
N 602-IV

 

Гіпербола  (грец. – перебільшення) – надмірне перебільшення характерних властивостей чи ознак певного предмета, явища або дії задля особливого увиразнення художнього зображення чи виявлення емоційно-естетичного ставлення до нього.

Ти і я – це вічне, як і небо.

Доки мерехтітимуть світи,

Будуть Я приходити до Тебе.

І до інших йтимуть

Горді Ти (В.Симоненко).

Пейзаж  (фр. – місцевість)– опис природи в літературному творі. Часто служить для передачі настрою героя.

Віршові розміри. Стопа.

Повість  – епічний прозовий твір (рідше віршований), який характеризується однолінійним сюжетом, за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття посідає проміжне місце між романом та оповіданням. Різниться від оповідання розгорнітішим сюжетом, більшою кількістю другорядних персонажів, повнішою та глибшою їх характеристикою, наявністю описів.

Твори Всеволода Нестайка, які радимо прочитати:

 

[gallery link="file" size="medium" ids="1937,1936,1938"]

Градація емоційного реагування на різні прояви комічного, його відношення до суспільного ідеалу передається в поняттях усмішка, жарт, іронія, гумор, чорний гумор, гротеск, сарказм, карикатура, інвектива, які можуть лежати в основі відповідних жанрових структур, стилістичних фігур чи тропів, тобто засобів художнього моделювання другої, естетичної реальності.

Однією із форм комічного є іронія (від грец. іrопіа – удавання). Іронічний сміх ще називають інтелектуальним, підкреслюючи цим глибокий внутрішній зміст, який вкладається в емоційну реакцію людини на певний конфлікт. Іронічний сміх заснований на контрасті вже побаченого і прихованого, коли за формально позитивною оцінкою стоять доступні лише небагатьом заперечення і глузування.

Гумор – це естетична і емоційна реакція на смішне в житті людини. Зазвичай гумор проявляється в жартах, каламбурах і т. п. Гумор глибоко закорінений у національну культуру. Тому гумор одного народу часто буває «незрозумілим», тобто не смішним для іншого. У більшості випадків гумор беззлобен.

Сатира – це висміювання громадських та індивідуальних вад шляхом зображення їх носіїв низинними, і в силу цього – смішними. Предмет сатиричного зображення зазвичай буває соціально-значущим. Сатира є потужним інструментом суспільної критики і політичної боротьби. Часом сатира перестає бути смішною, особливо коли перемішує комічне з потворним.

Важливим прийомом створення комічного ефекту є гротеск (іноді гротеск виділяють як окремий жанр, а не прийом), що складається в з’єднанні, змішанні принципово різнорідного (наприклад, елементів тел різних людей, людей і тварин, приміщення предметів в чужоземне середовище тощо). Найпростіший гротесковий прийом – порушення пропорцій.

Комічне може виступати супутником таких явищ, як скепсис і цинізм, пов’язаних вже з пізнавальної та ціннісної сферами.

Сарказм – вищий і найбільш злий прояв комічного. З давньогрецької «сарказм» перекладається як «розривання плоті». Сарказм являє собою жорстке осміяння соціальних і людських пороків, спрямоване на їх подолання. Прекрасні зразки політичного сарказму, не втратили актуальності і зараз, представлені у творах М. Е. Салтикова-Щедріна, насамперед у його сатиричної повісті «Історія одного міста», похмуро-саркастичні вірші Дж. Свіфта, присвячені його власної смерті і її передбачуваним обставинам (зокрема, злорадной або байдужою реакції оточуючих).

Комічне

–   сарказм                            –   усмішка

–      сатира                          –   карикатура

–    гротеск                      –   жарт

–       гумор

–    іронія

Повну версію для друку знайдете за посиланням.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *