Urkland. Персональний сайт учителя української мови та літератури Тихомирової Катерини Валентинівни Чернігівський ліцей 32. Розроблено для дистанційного навчання та спілкування з учнями.
Радимо прочитати
«Митець повинен бути освіченим у своїй галузі.
Тоді ти знаєш собі справжню ціну.
Я знаю, що я не найкращий.
Але я знаю, що я один зі збірної».
Олександр Ірванець
Олександр Ірванець – український письменник, поет, драматург, перекладач, справжній син свого народу. Він не належить до тих легковажних богемістів, котрі творять мистецтво заради мистецтва. Він не з тих, хто може собі дозволити стояти осторонь суспільно-політичної ситуації в країні.
Олександр Ірванець – відомий сатирично-іронічними віршами, скандальними п’єсами, есе, романами, відвертими, іноді шокуючими смаки вихованих українців висловлюваннями «Якщо б міг – не писав би». Він відносить себе до людей такого типу, для яких життя означає більше ніж література. Він пише тоді, коли не може не писати.
А ще Олександр любить просто багато гуляти, багато їздити, багато читати, дивитися телевізор, бродити по інтернету. Він відмовляється від внесення його творів до шкільної програми. Його улюблена книга «Пригоди бравого солдата Швейка під час світової війни» Ярослава Гашека. Олександр – колекціонер. Займається нумізматикою, збирає телефонні картки. Він добре розбирається в живописі і серйозно вивчає шедеври світової скульптури і архітектури.
Олександр Васильович Ірванець народився 24 січня 1961 року у м. Львові. У Рівному провів кращі роки свого дитинства, юності і молодості. Читати почав рано, але читав те, що усі діти про «Рибака і рибку», «Трьох поросят», а ще був Жуль Верн, Конан Дойль. Як згадує Олександр Ірванець: «зростав я на нормальній літературі, яка була тоді доступна». Закінчив 8 класів Рівненської СШ №18 (1976 року). Навчався в Дубенському педучилищі, тоді ж ходив на літературну студію при дубенській районній газеті «Червона зірка». Свою поетичну творчість Олександр розпочав з епіграм на однокурсників та викладачів педучилища.
В сучасну українську поезію Олександр Ірванець прийшов з віршами:
«Небо сипле дощем
і сміється вмитими зорями.
я стою на зупинці,
холодний і мокрий, мов хлющ,
перехожі ламають своїми
важкими підборами
скам’янілі дзеркала,
бездонні дзеркала калюж».
Вірші були надруковані влітку 1979 року в газеті «Червона зірка» – це була його перша публікація. «Художник», написаний навесні 1980-го року, а згодом надрукований у київському журналі «Ранок», перший вірш, яким був по-справжньому задоволений автор.
В останні місяці навчання в педучилищі Олександр Ірванець поїхав до Рівного на засідання обласної літературної студії «Червоні сурми». Там він прочитав свої вірші і справив гарне враження.
Після закінчення Дубенського педучилища працював вчителем на Поліссі, потім була армія, де писались серйозні вірші. В 22 роки вступив до Московського Літературного інституту на заочне відділення. В інституті він записався на семінар поезії до відомого поета Анатолія Жигуліна. До речі, з керівником Олександру повезло не тільки тому, що він був талановитим поетом, а ще й тому, що той добре знав українську мову. Одночасно почав працювати учителем в середній школі № 24 міста Рівного, де заробив 8 років педагогічного стажу. Цими роками Ірванець пишається.
В 1985 році приймає участь у республіканському творчому семінарі молодих літераторів в Ірпені на Київщині. Як згадує Олександр Ірванець: «На той час у мене вже минула молодеча невпевненість, я чітко знав, що я найкращий молодий поет, саме там я зустрів свої 24». На семінарі Сашко Ірванець познайомився з Павлом Гірником, Оксаною Забужко, Юрієм Андруховичем. Тоді ж надійшла звістка, що його прийняли до Національної спілки письменників України.
Широкій громадськості Олександр Ірванець став відомий після того, як вони разом з Юрієм Андруховичем та Віктором Небораком створили літературне об’єднання «Бу-Ба-Бу» (бурлеск, балаган, буфонада), створеної 17 квітня 1985 року у Львові. Вони писали хороші свіжі вірші, до того ж натхненно і смішно їх читали, і з почуттям гумору в них усе було гаразд. Фактично бубабісти стали ідеологічним прапором вільно мислячої частини нації. І важко переоцінити роль цих трьох мушкетерів, їх вплив на художню свідомість і торування у сучасній українській літературі європейських стежок.
Це легендарне літоб’єднання стало викликом існуючої ситуації дикої фальшивості в українській літературі. Вони вирішили, що так далі не може продовжуватися, і якщо вони будуть працювати, показуючи, що цього не існує, то засудять себе на існування в неіснуючому світі, на творчість для неіснуючого читача. І вони почали писати, не озираючись на те, чи будуть їх твори коли-небудь опубліковані чи ні. Два роки після створення Бу-Ба-Бу пройшло на рівні кухонь, в читанні один одному своїх опусів. І це, можливо, був найкращий період існування їх творчої групи. Кожному з них досить було двох читачів, слухачів. Вже тоді вони знали, що пишуть не в порожнечу. Згодом на цих кухнях стали з’являтися люди, які сприймали їх творчість досить вдячно. У 1987 році, коли в Київському Молодому театрі відбувся перший вечір Бу-Ба-Бу, вони вже мали підготовленого слухача.
Олександр з того приводу сказав: «Я часто повторюю фразу Віктора Неборака, під якою готовий підписатися сто разів: «У 18–19 років мені дико не вистачало віршів, які б мені хотілося читати, і тому я почав писати такі вірші сам». Ця фраза точно формулює і мою, і Віктора, і Юрія позицію того часу». В Бу-Ба-Бу кожен з них має свій титул. «Ми всі маємо титули, які самі привласнювали один одному, коли один з нас переходив кордон тридцятиріччя. Між нами невелика різниця: Андрухович народився в березні 1960-го, я – в січні 1961-го, Неборак – у квітні 1961 року. Юрій на своє тридцятиріччя отримав титул Патріарха – тобто, за ним закріпили духовну владу в Бу-Ба-Бу, Віктор уже останнім отримав титул Прокуратора – юридичну владу, а я Підскарбій (хранитель скарбів) – це влада матеріальна, а не якісь, то грошові скарби, а скоріше, матеріальне втілення бубабізму. Я зберігаю наш бубабістський архів, нашу внутрішню переписку, перші публікації в ЗМІ, відгуки про нас, рецензії. Вони і є мої скарби».
Поезія
З перших кроків у Великій Літературі слово його задзвеніло по-своєму самобутньо, як нова, ніколи не чута струна, ним самим відкрита несходима площина поезії, ним самим стверджена глибоко душевна, аж буденна ліричність нового життя.
З-під пера автора вийшла ціла низка прикметних для новітньої української лірики творів та художніх циклів: «Турбація мас», «Пісні східних слов’ян». Поет створив багату галерею неповторних характерів та персонажів – іноді героїчних, іноді лірико-епічних, як безсмертна санітарочка Рая з «Травневої балади», яка неодноразово перевидавалась. І, очевидно, саме з тієї причини, що з’являються нові читачі, вони потребують своєї справедливої порції Ірванцевих одкровень.
Олександр Ірванець був народжений і покликаний життям для поезії. Поезія була йому довгі роки єдиним заняттям, працею і відпочинком, його хлібом насущним, приносила творчу насолоду та фізичне розслаблення. Його називають одним із кращих іронічних поетів. Ірванець чи не єдиний український письменник, який пише якісну політичну сатиру. Незабутні враження лишили виступи Сашка Ірванця на 5-му каналі ТБ у передачі «5 копійок». Навіть зовні він мав вигляд героя «суспільного телебачення», просто людина з народу. А його віршики політизація поезії чи поетизація політики? Дуже гостро, дуже дотепно, дуже влучно, дуже смішно. Сам автор згадує: «Ми стояли за правду і справедливість. А цих цілей, як виявилось, не так легко досягти. Ми пройшли довжелезний шлях. І мені подобається, що поступово суспільство дорослішає».
Довгий шлях поетових мандрів та відкриттів був далеко не простим –зустрічалися на ньому і вибоїни, і гостре каміння. Не ті мелодії іноді вібрували в його душі, даючи звучання розгубленості, кольори його образних асоціацій тьмяніли, ставали невиразними. Але навіть у всій цій ускладненості хочеться відзначити одну дуже важливу психологічну рису поетової натури. Те, що йому боліло на серці, в чому сумнівався і страждав, що викликало смуток чи гнів він ніколи не приховував у собі, а все виносив на людський суд. Така мужність дається не кожному. Поетова незлобива вдача, по-юнацьки відкрита і вразлива, мала таку мужність.
Назва збірки його поезій «Вибране» – умовна. По-перше, там немає суворої хронології від ранніх до більш пізніх віршів. В збірку ввійшли ліричні, сатиричні, публіцистичні вірші. Передмову до збірки написав Богдан Задура, досить відомий польський критик, літературознавець. А післямову – молодий поет Андрій Бондар, поет нової генерації. У книзі є дуже цікаві ілюстрації відомого львівського художника Влода Кауфмана. Коли автора запитують, чому в нього іноді присутня у віршах ненормативна лексика, Олександр на це питання, у властивій йому іронічній формі, відповідає, що, як кажуть, з пісні слів не викинеш, та й з поезії теж. Він продовжує епатувати публіку ще більше, ніж спочатку своєї популярності. З цього приводу Олександр висловлюється так: «Сьогодні я готовий до цього ще більше, і справа тут не у віці, а в ситуації суспільного становища і внутрішньо літературного. На жаль, є багато невтішних речей, проти яких хочеться протестувати. А протест, виклик, епатаж – це слова одного порядку. Мене дуже багато чого не влаштовує в українській дійсності та літературі, а тому сьогодні я схильний до епатажу більше, ніж коли-небудь». Поезія у нього – іронічна, гостросоціальна, є чимало інтимної лірики. Останнім часом Олександр пише віршів не так вже й багато. «Думаю, що в майбутньому я буду писати віршів ще менше, але не буду зарікатися в тому, що не буду писати їх взагалі».
«Любіть Оклахому! Вночі і в обід,
Як неньку і денді достоту.
Любіть Індіану! Й так само Любіть
Північну й Південну Дакоту».
«Любіть!»
Скандально відомий вірш «Любіть!..» («Любіть Оклахому…» 1992), здавалося б, дає просту відповідь на непрості питання. Потрібно любити країну, яку вважаєш своєю батьківщиною. Та виконати умову любові до перелічених у вірші Ірванця північно-американських штатів – неможливо, бо переважна більшість українців навіть не знає їхніх назв. Тому послання Ірванця нагадує урок географії, з якого читачі довідаються бодай назви окремих штатів країни, яку обирають за взірець для наслідування чи еміграції. Заклик любити усі ці штати важко виконати навіть як найпатріотичніше налаштованому американцю, бо любов до країни не обов’язково передбачає любові до усіх її частин.
У іншій його збірці «Мій хрест», виданій 2010 року, небагато нових текстів, але вірші О. Ірванця залишаються, як і раніше, актуальними, молодими і навіть модними (наскільки може бути сучасна поезія модною). І це попри те, що Ірванець насичує свої тексти прізвищами не завжди видатних особистостей та подіями, які мають властивість вивітрюватися з людської пам’яті. Проблеми українського суспільства, одначе, залишаються тими самими: наш народ не годен побудувати міцну державу; як нація ми кволі й аморфні; ми занадто надіємось на когось, хто нам допоможе; процес видавлювання з себе раба триватиме стільки, скільки нам призначено жити.
У книзі поезій Олександра Ірванця «Вибране за 33 роки» немало віршів про вітчизну, написаних не конче із синівським захватом. Вітчизна може мати розміри дев’ятиповерхового панельного будинку, а може і збільшитися до міфологічного простору між Тигром і Євфратом з одного боку і Осло та Барановичами – з іншого. Один з парадоксів полягає в тому, що окремі твори Ірванця – про чужу вітчизну.
Найдовший текст у цій книзі – лірична поема «Білорусь».
«Дай їм волі, краю й народе,
Свій останній шанс не згуби!
Дай їм волі в сенсі свободи,
Й дай їм волі до боротьби».
Останній шанс краю і народу – молоде покоління. Йому для перемоги потрібна воля як свобода, і воля як зусилля, волевиявлення. Та чи володіють білоруський край і білоруський народ волею, щоб вділити її молодому поколінню?
Про Україну в Ірванця окремої поеми немає, та більшість віршів, уміщених у цій книзі, написані з приводу України (Ірванець воліє не називати свою вітчизну на ім’я). Переважно у цих віршах поет не вдається до заклинань.
Драматургія
А ще Олександр – драматург, до того ж щасливий: його п’єси видані та перекладені багатьма іноземними мовами, ідуть у театрах Польщі, Німеччини, Люксембургу, Казахстану і звичайно, в Україні. До речі, він і в драматургії шукає оригінальних форм викладу, пише п’єси для читання, тобто не так для режисера, як для читача-слухача, який їх зрозуміє й сам здійснить уявну «постановку». У Польщі такий жанр досить популярний, а в нас ще майже невідомий. Його твори дуже відверті, часто шокують чиїсь витончені етико-естетичні смаки.
За останні роки його драматургічні знахідки поставили харківський театр-студія «Арабески», київський Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра, Штатс-Театр в Штутгарті і Казематтен-театр в Люксембурзі.
Поставлені п’єси Олександра Ірванця: «Брехун з литовської площі», «Електричка на Великдень», інші три написані в одному стилістичному ключі: «Маленька п’єса про зраду», «Рекордінг», «Прямий ефір». Всі вони не залишилися непоміченими публікою і мали успіх.
В «Маленькій п’єсі про зраду для однієї актриси» йдеться про тотальну зраду – не лише кохання і дружби, але й ідеалів, і власного народу, який стає розмінною монетою у запеклій політичній боротьбі за владу.
У п’єсі «Брехун з литовської площі» змальовано лицемірний світ, у якому впізнаються реалії пострадянської історії.
Проза
Олександр Ірванець пише також прозу. Свій ухил до прозової творчості він пояснює так: «Є речі, які важко описати в поезії. Вони вимагають або поеми чи роману у віршах, чого я ніколи в житті не напишу. Не все піддається поезії, і тому кілька останніх років я пишу п’єси і прозу». Перший «нібито роман» «Рівне/Ровно» написаний у жанрі антиутопії, хоча там є і утопія східного (соціалістичного) Рівного. Друга назва роману «Стіна», яка ділить місто на два сектори: східне «Ровно» і західне «Рівне». Сьогодні кожне місто, як і будь-яке село в Україні, розділене на східний та західний сектори в широкому значенні, і цілком може навіть у кожної людини є ця внутрішня стіна. Фантастично реалістичний нібито роман…
Роман «Очамимря» про корупцію, всепоглинаюче зло, невблаганне, що проникає усюди, від низів до верхів. (Очамимря поїдає як простий народ, так і верхівку), втілення всього бездуховного: вона лише спить, їсть і росте.
«Хвороба Лібенкрафта» – третій роман О. Ірванця викликає особливу цікавість. В романі оповідається про те, як сіре, безрадісне місто одного дня охоплює якась загадкова хвороба, вірус, який проявляється через маленькі цяточки на повіках, але жителі індустріального міста настільки налякані загрозою, що кожного інфікованого відразу лінчують. Цей твір літературознавці називають твором про «мертве місто, якого вже не існує». Сам автор говорить, що написав роман про «місто в облозі».
Роман Олександра Ірванця «Харків – 1938» подає альтернативну історію України – можливий шлях розвитку незалежної Української держави від початку ХХ століття.
Також він займається перекладом російських дитячих «чорних гумористів» Григорія Остера та Олега Грігор’єва, польського прозаїка Януша Гловацького, перекладає з білоруської, польської, чеської та французької мов.
Олександр Ірванець був членом журі німецького театрального фестивалю «Боннер Бієнналє» (2000, 2002) та літературного конкурсу українського видавництва «Смолоскип» (1996-2005).
Олександр Ірванець автор більше двох десятків книг, шести п’єс, семи перекладів. Більші за обсягом добірки віршів друкувались у московських «Литературной учёбе» і «Дружбе пародов», польських «Literature nа swieciе» (Варшава), «Akcеnt» (Люблін), німецькій антології «Reich mir die stcinemc Lautе» (Райхельсхайм) та пам’ятній антології нової української поезії «Вісімдесятники», виданої Канадським інститутом українських студій (Едмонтон).
Книги автора у перекладах:
Ołeksandr Irwaneć «Recording i inne utwory» (Kraków: Księgarnia Akademicka, 2001)
Ołeksandr Irwaneć «Riwne/Rowno» (Warszawa: Prószyński i S-ka, 2006; 2007)
Аляксандар Ірванец «Роўна/Ровно». Выбраныя творы. Пераклад з украінскай Уладзімера Арлова. (Мінск, Выдавец Зьміцер Колас, 2007.)
Oleksandr Irvanec` «Pet kazalisnih komada». S ukrainskog izvornika preveo Aleksa Pavlesin. (Zagreb, rujan 2010.)
Oleksander Irvanec «NEPRIČAKOVANI VERZI». Prevedel Borut Kraševec. Ljubljana, Študentska založba, 2012.
Ołeksandr Irwaneć «Choroba Libenkrafta» Wroclaw, Biuro literackie, 2013.
Олександр Ірванець ніколи не належав до заробітчан від пера, не примушував себе будь-що писати на замовлення. Але дні його мовчання за робочим столом були напруженим періодом шукання та поетичної тривоги, котра потім, як могутня злива, приносила свої плоди.
Слід зазначити, що крім цього він ще й викладає курс «Теорія і практика драматургії» та «Специфіка письменницької праці» для майбутніх літераторів в Національному університеті «Острозька академія».
Нагороди О. Ірванця:
- – лауреат премії Фонду Гелен Щербань-Лапіка (США, 1995)
- – стипендіат Академії Шльосс Солітюд (Німеччина, 1995)
- – стипендіат Вілли «Вальдберта» (Баварія, Німеччина, 2001)
- – стипендіат Фундації «КультурКонтакт» (Австрія, Відень, 2002)
- – стипендіат Фулбрайтівської програми (2005-2006)
- – стипендіат Літературного Колоквіуму міста Берліна (2009)
- – фіналіст літературної нагороди Angelus (2007)
- – стипендіат Gaude Polonia, Міністерства Культури Польщі, (Варшава, лютий-червень 2008).
Сьогодні автор, сповнений сил та енергії, живе в Ірпені під Києвом та в Рівному. Олександр Ірванець активно зустрічається з молоддю, не вміє мовчати з приводу суспільних конфузів на догоду славі чи матеріальним благам. І те, що він пише, чудово витримує випробування часом.
Його називають співцем буремних літ і струни його поезії дзвенітимуть і для майбутніх поколінь, для тих нащадків, що матимуть життя, сповнене добра і душевних відносин.