Urkland. Персональний сайт учителя української мови та літератури Тихомирової Катерини Валентинівни Чернігівський ліцей 32. Розроблено для дистанційного навчання та спілкування з учнями.
Радимо прочитати
Миха́йль Семенко́ (Миха́йло Васи́льович Семе́нко)
19 (31) грудня 1892 [1], село Кибинці, Миргородський повіт, Полтавська губернія, нині Миргородський район, Полтавська область — †23 жовтня 1937, Київ) — поет, основоположник і теоретик українського футуризму (також відомого як панфутуризм), невтомний організатор футуристичних угруповань, редактор багатьох видань. Модернізував українську лірику урбаністичною тематикою, сміливими експериментами з формою вірша, запровадив свіжі (навіть епатажні) образи й творив нові слова, покликані відбити нову індустріалізовану добу. Син письменниці Марії Проскурівни. Загинув під час сталінського терору. Навчався у Психо-Неврологічному Інституті в Петербурзі.
Перша збірка «Prelude» (1913) позначена впливами поетів «Української хати»; наступними збірками — «Дерзання» і «Кверофутуризм» (1914) та вміщеним в останній маніфестом Семенко розпочав паралельно до виниклого в Україні російського кубо- і егофутуризму (Д.Бурлюк, О.Кручоних, В.Хлєбников) течію українського кверофутуризму — мистецтва шукання.
1918 року Семенко видав у Києві збірки «П’єро задається», «П’єро кохає» і «Дев’ять поем»; 1919 — в однойменному з заснованою ним футуристичною групою видавництві «Флямінґо» збірки «П’єро мертвопетлює», «Bloc-notes» і «В садах безрозних», а також поему «Ліліт». 1919 проголосив «революційний футуризм» й опублікував «ревфутпоему» — «Тов. Сонце» та «Дві поезофільми»; був редактором журналу «Мистецтво».
1920 видав разом з М.Любченком і О.Слісаренком «Альманах трьох»; 1921 — збірку «Проміння погроз»; тоді ж організував «Ударну групу поетів-футуристів», перейменовану на асоціацію панфутуристів «Аспанфут» (1922–1924), кредо й маніфести якої були проголошені в альманасі «Семафор у майбутнє» (1922) і газеті «Катафалк искусства» (1922). Зазнавши критики літературних кіл, Семенко перейшов на позиції «лівого фронту» («УкрЛЕФ») і перетворив «Аспанфут» на «Комункульт» (1924), одночасно працював (1924–1927) як головний редактор Одеської кінофабрики ВУФКУ.
1924 видав під назвою «Кобзар» дві збірки своїх творів 1910–1922 років, 1925 — збірку «В революцію» та поезофільм «Степ»; 1927 — (разом з Г. Шкурупієм і М. Бажаном) «Зустріч на перехресній станції» і заснував нове об’єднання футуристів (письменники Гео Шкурупій, Дмитро Бузько, Леонід Скрипник, Олексій Полторацький, Олекса Влизько та художники Вадим Меллер, Анатолій Петрицький, та ін.) під назвою «Нова генерація» з журналом цієї ж назви (1927–1930). Сильно критикований, Семенко відійшов від футуризму, ставши співцем більшовицької революції (збірки «Малий кобзар і нові вірші», 1928; «Європа й ми», 1929).
На початку 1930-х років визнав «помилковість» своїх колишніх позицій, виявом чого й були збірки «Сучасні вірші» (1931), «З радянського щоденника» і «Китай в огні» (1932) та «Міжнародні діла» (1933).
Особисте життя[ред.]
Батько Михайла Семенка — Василь Леонтійович на момент народження сина працював волосним писарем у Кибинцях, в подальшому став писарем земської управи в містечку Хорол. Мати Михайла закінчила лише початкові класи церковноприходської школи, проте була письменницею-самоуком, автором ряду повістей, надрукованих під її дівочим прізвищем — Марія Проскурівна. Брат поета, Василь, був цікавим художником, разом з Михайлом починав футуристичний рух в Україні, проте на початку Першої світової війни загинув на Західному фронті. Ще один брат — Олександр і сестра Олександра також писали вірші, але ще зовсім молодими померли від туберкульозу. Також у Михайля була сестра Софія та молодший за нього на 8 років брат Микола.
Про юність Михайла Семенка збереглося досить мало свідчень. Однак, точно відомо про його активну участь в громадському і суспільно-політичному житті країни в роки Жовтневого перевороту та у часи міжвладдя. Зокрема, в газеті «Київське життя» від 11 (24) вересня 1919 року в Хроніці міститься таке повідомлення «В ніч на 8-е вересня, за словами Ради, арештовано в себе на квартирі українського письменника Михайла Семенка»…
Зі своєю першою дружиною Лідією, Михайль Семенко познайомився у Владивостоці де він прожив близько трьох років. Лідія Іванівна Горенко народилась 1898 року в українській родині переселенців на Далекий Схід. Почуття Семенка до майбутньої дружини характеризують як глибоке і водночас безмежно тривожне, що спричинило високі злети ранньої лірики поета, появу в ній — насамперед у циклах «Осіння рана», «П’єро кохає» — зовсім нових мотивів і творчих рішень[2].
Михайль Семенко мав сина Ростислава і доньку Ірину[3].
Михайль Семенко був також одружений з українською актрисою Наталією Ужвій, з якою розлучився 1936 року. В цьому шлюбі єдиною дитиною був син Михайло (1927 р. н.). Він теж проявляв поетичний дар, писав вірші. Після розлучення залишився з Наталією Ужвій. Навчався в Київському університеті на факультеті міжнародних відносин. Помер від менінгіту 13 грудня 1951 року.[4]
Арешт і страта[ред.]
Ще за три дні до свого арешту, 23 квітня 1937 р. Михайль Семенко провів у Києві творчий вечір. Оскільки він постійно мешкав у Харкові, і часто бував у Києві, було підготовлено два ордери на його арешт. Письменника звинуватили в тому, що він бере участь в Українській фашистській націоналістичній терористичній організації, якої насправді ніколи не існувало, а також у плануванні замаху на секретаря ЦК КП(б)У С. В. Косіора, який мав нібито відбутися під час демонстрації 1 травня 1937 року.[5] Серед іншого йому закидали спробу скинути Радянську владу в Украïні за допомогою німецьких фашистів. Надломлений морально та фізично Михайль Семенко, як свідчать протоколи допитів 4, 7 та 8 травня 1937 р., «зізнався» у всіх звинуваченнях. Зізнання були написані під диктовку уповноваженого Акімова на ім’я Начальника НКВД УРСР Ізраїля Леплевського 4 вересня 1937 р.[6] 23 жовтня 1937 р. відбулося закрите засідання Військової колегії Верховного Суду СРСР у складі голови армвійськюриста А. Орлова, бригадвійськюриста С. Ждана, військюриста І рангу Ф. Кліміна, військюриста І рангу А. Батнера та за участю помічника Прокурора СРСР М. Рагінського. Комісія «іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік» винесла вирок: «приговорила Семенко Михайла Васильевича к высшей мере уголовного наказания — расстрелу с конфискацией всего имущества, лично ему принадлежащего». Наступного дня Семенка було страчено разом з іншими українськими письменниками в одній з київських в’язниць, поховано в братській могилі в Биківнянському лісі[7]. Михайль Семенко був реабілітований посмертно.[3]
Значення творчості[ред.]
Рання футуристична творчість Семенка просякнута урбаністичними й мариністичними мотивами й сюжетами, відзначається мовними і формальними експериментами й намаганням епатувати читача. Не зважаючи на пропаговану ним деструкцію форми й відкидання класичних і тогочасних літературних надбань, зокрема спадщини Шевченка, Олеся, Вороного, Філянського, Семенко мав чималий вплив на розвиток української модерної поезії 1920-х років, у тому числі й так званої пролетарської. Повне зібрання творів Семенка було видане в Харкові у трьох томах (1929–1931).
У 1985 році видавництво «Радянський письменник» видало в серії «Бібліотека поета» збірку його поезій.
Вплив на сучасну українську літературу[ред.]
Михайля Семенка штучно вилучено з історії літератури (див. покоління Розстріляне відродження), тому він не мав впливу на наступне покоління, проте через покоління його прочитано й Семенків вплив позначився на творчості письменників сучасної української літератури. Серед старшого покоління це — Ігор Калинець, Василь Голобородько (див. вірш «Тиждень»). Серед молодих авторів естетика футуризму присутня в поезіях Сергія Жадана[8] (зокрема боротьбою з «іконою» Шевченка — див.поезію «Тарас Григорович Шевченко»), Олега Коцерева та Любові Якимчук (див. поему про Михайля Семенка «Тов. Дим» зі збірки «, як Мода»).[9],[10]
2012 рік з ініціативи Любові Якимчук українськими поетами-авангардистами було оголошено Роком Семенка, який був відзначений низкою акцій, присвячених поетові (“Виставка поетів імені Михайля Семенка”, Ніч поезії і музики нон-стоп під час Форуму видавців у Львові була присвячена Семенку, лекція мистецтвознавця Дмитра Горбачова “Під знаком Семенка”, дискусія у “Кабінеті” за участі Олега Коцарева і Люби Якимчук та ін.)[11].
БАЖАННЯ
Мені багнесь заплющити очі
щоб тихо і мовчки страждати
Не мислить не бачить не чути
тільки страждати страждати
Тільки страждати і думать про неї
і думать про неї
Про вії про тіні
Про яснь її очей прищурених в пестощах очей
У вечір пестливий і темний
коли завмирає природа
У ночі безмісячні темні самотні осінні
замислені ночі
У мент той непроханий смілий як настрій
вмірковує згода
Мені багнесь заплющити очі
Щоб тихо і мовчки страждати…
- 1916. Владивосток
Коментар
Лiричний герой вiрша горить бажанням перетворити свiт. Вiн уявляє собi, що все буде рацiонально, з користю: зорi — дiтям, барви – — гарнiй дiвчинi, щоб ïï покохав хлопець. Герой сповнений радостi життя, яку дає природа — гамiрливий ярмарок, i напiвiронiчно, напiвжартiвливо скаржиться, що в нiй немає ладу, якого б йому хотiлося.
МІСТО
Осте сте
бі бо
бу
візники — люди
трамваї — люди
автомобілібілі
бігорух рухобіги
рухливобіги
berceus* кару
селі
елі
лілі
пути велетні
диму сталь
палять
пах
пахка
пахітоска
дим синій
чорний ди
м
пускають
бензин
чаду благать
кохать кахикать
життєдать
життєрух
життєбе-
нзин
авто
трам.
- V. 1914. Київ * Berceus — колискова (фр.).
Коментар
Вiрш М. Семенка «Мiсто» написаний у футуристичному ключi. Це експеримент зi словом, звуком.
Звуки справдi вiдображають поспiх, шум, гамiр, суєту великого мiста. Гримкотить транспорт, шумлять заводи, йдуть дими, а люди живуть своïм життям — кохають, хворiють, радiють, включенi в особливий кругообiг, що зветься життям мегаполiсу.
ЗАПРОШЕННЯ
Ви знаєте?
Прекрасний краєвид з гори Батиєвої.
Ви, певне, не були там ніколи?
Не гуляли по сніго-білому
полю?
Ми вас запрошуємо —
наберіться бажання сміливого
і приходьте до нас. У нас тут доволі
весело.
Звичайно, до нас не заходять автомобілі —
Але почуваємо ми себе зовсім добре, справді.
Ах, як тут
гарно!
Як тут симпатично й ріжнобарвно!
Люди ми сильні, молоді,
сміливі —
не боїмось нікого й бажаємо усім добра.
Коли хочете — ми
не заздрим і Батиєві,
бо нам дуже вдячна ця прекрасна гора.
Будьте
ж такі добрі,
не дивіться, як на звірів, на нас —
довірливо й доброзичливо, захопивши “трості”, —
самі
побачите, як у нас прекрас-
но — приходьте до нас у гості!
- Київ
Коментар
Лiричний герой поезiï уявляє себе духом iз потойбiччя. Вiн говорить про те, наскiльки життя таємниче й загадкове, скiльки в ньому дорiг, котрi треба подолати, який рiзноманiтний у людини вибiр. Пiзнати сенс буття i небуття — це дiйти «до останнього пункту», вiдчинити «дверi замкнутi». Не кожний на це зважиться, адже чекають на мандрiвника «всi стихiï й дощi». Прогулятися в пiтьму, спробувати осягнути таємницi життя й запрошує читачiв поет разом зi своïм лiричним героєм.