Urkland. Персональний сайт учителя української мови та літератури Тихомирової Катерини Валентинівни Чернігівський ліцей 32. Розроблено для дистанційного навчання та спілкування з учнями.
Радимо прочитати
Ніна Леонідівна Бічуя народилася 24 серпня 1937 року у Києві. Виросла у Львові, тут здобула освіту (у 1958 році закінчила факультет журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка), тут сформувався її письменницький талант. Вона не знала мудрих сільських дідів і босоногого дитинства, зате їй рідна людна міська вулиця з її ритмом, запахами, архітектурою, типажами. Вона не співала з подругами на толоці гаївок, їй не розкрилися таємниці хліборобської праці, зате її цікавлять духовні потреби ровесника, який виріс поряд з нею на вулиці Городоцькій. Художній світ Ніни Бічуї – це особливий світ. Бо в основі його – духовний світ людини: багатогранний, дивовижний, незбагненний. У душах її ліричних героїв зійшлося минуле і майбутнє – там тривають гарячі суперечки, щоденно, щохвилинно творяться шедеври див – часто ніким не помічені. Своїх персонажів письменниця ставить перед проблемою життєвого вибору. А зовні – спокійне розмірене життя, звичайний побут, дріб’язкові деталі. Герої Ніни Бічуї у постійній дорозі – найчастіше до самих себе. Пізнаючи себе, вони пізнають світ.
Не переставати дивуватися красі світу, розуміти людей, які навколо тебе, пам’ятати, що від твоєї життєвої позиції світ повинен стати хоч на краплину теплішим, добрішим – ось головне естетичне кредо письменниці. Гармонія світу, єднання добра і краси – ось принципи її світовідчуття. Письменниця пише не тільки для дорослих, але й для дітей і підлітків. Її твори перекладені на багато мов світу.
Ніна Бічуя має честь носити Орден Усмішки. Це міжнародна нагорода, яку присуджують діти. Свого часу кавалерами цього ордена стали Іван Павло II, Далай лама , Мати Тереза, шведська письменниця Астрід Ліндгрен… Кавалер цього ордену і наша львівська письменниця. Чи лише за дитячі твори «Канікули у Світлогорську», «Шпага Славка Беркути», «Звичайний шкільний тиждень», «Яблуня і зернятко» ?.. Можна ще додати її роботу з дітьми і для дітей у Першому українському театрі для дітей та юнацтва, газету «Читальня» при Просвіті, яку під її опікою робили школярі для своїх ровесників… Можна перерахувати ще і ще… Але все це похідне. Суть же у самій Ніні Леонідівні, в її ставленні до дитини – як до рівної дорослій людині, непідробна цікавість до світу дитинства – найважливішого, що може бути… Для цієї найприскіпливішої, але найбільш вдячної аудиторії – дітей та підлітків – письменниця написала чимало книжок. Це зворушливі розповіді про стосунки дітей, про взаємини між школярами і вчителями, між батьками і дітьми, про змужніння юнаків і дівчаток і про світ навколо них…
Дорослішати і весело і важко водночас, адже на школярів чекають справжні випробування на чесність, людяність, міцність дружби, на осягнення людського призначення . Дитячий світ трохи гостріший і більше справдешній, і від того іноді жорстокіший, але завжди щиріший. Він для нас стає джерелом усього на світі, але нам не хочеться в ньому залишатися, бо людина повинна рости… І саме про це книги Ніни Бічуї.
Джерело http://lodb.org.ua/use-pro-lviv/lvivski-pysmennyky-dityam/nina-bichuya
Ніна Бічуя: «У місті я існую й не знаю, чи могла би існувати поза ним»
(інтерв’ю на сайті ЛітАкцент, Анастасія Левкова)
Нині ім’я Ніни Бічуї (нар. 1937 р. у Києві) менш відоме, ніж багатьох інших письменників її покоління, — але це зовсім не через якість текстів, а радше тому, що вже понад 20 років львівська авторка зосереджується не на художньому письмі для дорослих, а на перекладах із польської (перекладала, зокрема, Ольгу Токарчук, Єву Островську, Яцека Бохенського, Людвіка Єжи Керна) та на редагуванні. Також вона читає лекції з театрознавчих дисциплін у Львівському національному університеті ім. Івана Франка. У Видавництві Старого Лева виходила її дитяча книжка «Шпага Славка Беркута». 2003 року вперше за добу незалежності було перевидано деякі новели й повісті письменниці, зібрані в книжці “Землі роменські” (Львів: Піраміда, 2003. – Серія “Приватна колекція”), а за сім років ці самі твори видано книжкою “Великі королівські лови” (Львів: Піраміда, 2011. – Серія “Приватна колекція”) – попри те, що тексти вийшли з-під пера авторки три-чотири десятиліття тому, читач сприйняв їх як написані щойно.
У нашій літературі Ніна Бічуя унікальна або майже унікальна багатьма речами: тим, що працює в жанрі історичної новелістики; тим, що навіть у 1960-70-ті, коли українська література поверталася до рустикальності, проголошуючи село джерелом етики, письменниця стала предтечею нового урбназіму — того, що зіпнеться на ноги уже в 1990-ті. Ще одна “родзинка” творчості цієї авторки — чимало її текстів присвячені темі театру. Говорячи про тексти Ніни Бічуї, не можна обминути мову — вона заворожує. В інтерв’ю для «ЛітАкценту» письменниця розповіла про жіночо-чоловічі тексти, про історичну новелістику, про мову як “я” і про місто й село як об’єкти української літератури.
– У 1960-х роках Валерій Шевчук назвав Вас “королевою жіночої прози”. Тепер склалася традиція: говорячи про Вас, обов’язково згадують цю Шевчукові слова. Чи Ви ділите тексти на чоловічі й жіночі, якщо так, то за яким критерієм?
– Я би не хотіла ділити літературу на жіночу й чоловічу. Література є література, а все інше — її якість, стиль, жанр — залежить від автора як особистості, а не як приналежного до певної статі. В кожному з нас є жіноче й чоловіче — в кому чого більше, той те і відкриває через літературу. Хіба є жіноча й чоловіча музика або жіночий і чоловічий живопис? Зрозуміло, що можна поставити в центр тексту жінку й навколо неї будувати всю ситуацію – тоді це варто називати жіночою літературою? Леся Українка писала про Кассандру – хіба це жіноча література? До речі, з цього приводу — такий смішний епізод: я надсилала в “Літературну Україну” якесь своє перше оповідання, підписала: “Н. Бічуя”. І отримала відповідь від Євгена Гуцала, який тоді працював у редакції газети: “З Вашого підпису не можу зрозуміти, жінка Ви, чи, може, чоловік, але з того, як пишете, таки, мабуть, чоловік…” А щодо Валерія Шевчука, то я вже, чесно кажучи, втомилася від того, що ці слова про “королеву жіночої прози” постійно повторюють, — думаю, що й читачі вже втомилися. Виходить, що крім цього більше ніхто нічого й не говорив? Мені надзвичайно приємна думка Валерія Шевчука, але коли якусь фразу надто тиражують, вона, як кажуть галичани, “втрачає на вартості”.
– Багато Ваших текстів присвячені історичним постатям (Юрієві Котермаку, Ніко Піросмані, Лесі Українці, Лесеві Курбасу, Миколі Кулішу…), Ви майстер історичної новелістики — жанру вельми рідкісного в нашій літературі. Історію як матеріал кожен автор використовує для чогось іншого — щоб завуальовано писати про свою епоху або через певних історичних постатей розкривати власні стани… Чим є історія для Вас?
– Коли я писала свої історичні новели (1960–80-ті роки), це був період захоплення історією, оскільки в той час говорити про чимало речей прямо було небезпечно, а тому ця тематика в літературі давала змогу знайти певний хід і розказати про сучасне завуальовано. Але, чесно кажучи, для мене не завжди важливішою була розмова про сучасне — я хотіла викликати з небуття те, що було дуже давно, і те, чого читачі, може, і не знали. Такою малознаною видавалася мені історія з Алімпієм (новела “Сотворіння таїни”), не надто відомий був і Юрій Дрогобич (оповідання “Дрогобицький звіздар”), що ж до Лесі Українки, у «Білій Вілі» я, може, й не сказала про те, чого ніхто не знав, але про це точно ніхто не писав. Я не ставила собі за мету розкрити епоху чи навіть характер. Чи хотіла я в цих історіях щось сказати про себе? Хоче чи не хоче — кожен письменник мимоволі говорить і про себе, навіть пишучи про інших.
– У творах про реальних осіб Ви дуже мало пишете про їхні сімейні, любовні, особисті драми. Ви вважаєте, що особисті обставини життя не надто впливають на творчість?
– Звичайно, особисте дуже впливає на те, що автор пише. Але коли моїми персонажами є реальні особи й постає питання, чи розкривати їхні любовні драми, то маю таке відчуття, ніби торкаюся забороненого, що переступати цей поріг не потрібно. Крім того, маю страх банальності. Скільки б не описували кохання, трикутники – усе воно дуже подібне між собою, починаючи від освідчень, завершуючи описом статевого акту. Мені в таких описах і діалогах вчувається якийсь фальш. Мушу просто визнати, що мені це чуже – описувати чужі любовні драми.
– Новели — жанр досить специфічний, часом вони лишають відчуття незавершеності. Коли ви писали, то чи не мали такого відчуття? Вам не хотілося “завершити” — докладніше виписати характери, епохи?
– Ні, я сказала, що хотіла сказати, і не відчувала незавершеності. Для мене це було завершено. Новелістика — справді специфічний жанр, я би в жодному разі не називала свої історичні новели біографіями — це радше картини на полотні…
– У багатьох Ваших новелах перед читачем постає письменницька кухня. Зокрема у «Портреті маленької дівчинки з черепахою» йдеться про те, що описувати можна скільки завгодно, але читач ніколи не уявить собі описуваного так, як уявляв автор, — мовляв, література безсила, слова не спроможні передати дійсність. Що для Вас слово – істина чи наближення до істини?
– Безкінечне наближення до істини. Є істина, а є правда — правду кожен має свою, тож їх безліч, а істина одна, але через слово людині не дано підійти до істини впритул. Неможливо зробити так, щоб ви побачили те, що бачу я, щоб відчули те, що я відчуваю, – іноді буває, що тебе зрозуміють так, як ти хотів сказати, або інтерпретатори переконають тебе, що ти хотів сказати саме ось так і оте, і вже сам починаєш у це вірити… Події кожен описує по-своєму, кожен знаходить різні слова для таких відчуттів – про це частково і в “Білій Вілі”, і в “Дрогобицькому звіздарі”… Неможливо досягти словесної точності, завжди буде існувати люфт — можливість описати щось по-іншому, що теж буде правильно.
– А попри це, світ Ваших текстів, як на мене, насичений таїною саме завдяки вишуканості мови. Я би сказала, що у Вас не сюжет визначає мовні засоби, а мова визначає все. І вже байдуже, про що буде йтися, — головне просто залишатися наодинці з мовою Ваших текстів. Чи для Вас мова — це тільки матеріал чи герой твору? Чи довго Ви працюєте з мовою одного тексту?
– З мовою майже не працюю. Звичайно, я себе редагую, і дуже прискіпливо, але це стосується радше не лексики, а синтаксису. Крім того, найбільший мій страх — це загубити ритм, бо для мене ритм — надзвичайно важлива річ. Мені важливо не яке слово, а з яким воно сусідить. На початку ми говорили про те, чи автор, пишучи про інших, пише про себе, — я не можу сказати, що втілююсь у своїх героїв або перевтілюю своїх героїв у себе, мовляв, Леся Українка в “Білій Вілі” — це я чи Піросмані в “Спогаді про Грузію” — це я, але точно знаю, що мова моїх текстів – це я. Найголовніше самовираження для мене – через слово, а не через персонажів. Найбільше мені йдеться про намагання поєднати фольклор із сучасним мовленням. Наприклад, у “Великих королівських ловах” я Вам тепер уже сама не скажу, де моє, а де з фольклору. Я ставила собі завдання поєднати індивідуальну мову і фольклор так, щоб не було видно швів. Усе ж таки про життя, про смерть краще, ніж фольклор, не скаже ніхто.
– Ваші твори, видані рік тому однією книжкою під назвою «Великі королівські лови», читач сприйняв як написані щойно. Яким має бути текст, щоб не застаріти з роками?
– Чесно — не знаю. Думаю, на це немає рецепту. Це має бути просто література, добра література, яка не пишеться винятково на потребу дня. Крім того, вона має бути написана справжнім літератором, для якого я – це мова і мова – це я. Але трапляються фантастичні речі: буває, те, що не прижилося в своєму часі, потім по-новому відкривають у наступні епохи.
– Ви перебували в літературному середовищі, яке наше покоління може тепер тільки уявляти. Які літературні явища видавалися Вам цікавими і яскравими?
– Мені неймовірно імпонував Вінграновський, хоча я з ним не спілкувалася. Дуже подобався Шевчук – саме в історичних своїх романах, а не в романах про сучасність. Бачите, я говорю про людей, а Ви запитували про явища… Явищ ніби не було, були окремі люди. Так, як наче є актори, а немає театру. Всі писали по-різному – а щоб виникла якась школа, якесь явище — ні. Можна сказати, що була кон’юнктурна школа і некон’юнктурна, а в межах цієї останньої всі були різні.
– Чи згодні Ви з тезою, що духовне підґрутня шістдесятників було всуціль “дірявим”? Вони знали Коцюбинського і Лесю Українку, але не чули про письменників 1910-30-х років: Підмогильного, Домонтовича, раннього Тичину… Ви відчували розрив, Вам не дошкуляла ця “біла пляма”?
– Я би не стверджувала категорично, що ми були цілковито необізнані. Багато хто мав домашні бібліотеки, з яких можна було дізнатися про деякі імена. Якщо не було книжок, то принаймні батьки, викладачі, якщо не боялися, могли тихенько згадувати імена, переказувати певні твори. Скажімо, про Винниченкову «Сонячну машину», його драматургію я знала від свого батька з п’яти років. Дуже багато дізналася через свого однокурсника Ігоря Сандурського, бо його дядько, відомий учений-філолог Пушкар працював в університеті, особисто знав Михайла Рудницького, в них була чудова бібліотека; поряд із нами університетськими коридорами ходив Михайло Возняк… Не можна сказати, що ми існували на голому місці, – так, ми страждали від того, що не маємо якихось книжок, що не можемо їх прочитати, але були речі якщо не прочитані, то переказані, і щойно з’являлася можливість щось прочитати, то неодмінно нею користувалися. Скажімо, чимало аспірантів зумисне вибирали такі теми для дисертацій, щоб мати можливість відвідувати так звані спецхрани (спеціальне сховище у бібліотеці) і брати певну літературу – виносити ні, але потім можна було це переказувати. А ще треба сказати про зарубіжну літературу: багато чого ми читали польською мовою, скажімо, Хемінгуея, Франсуазу Саган я вперше прочитала польською — нас рятувало знання цієї мови і близькість до кордону. Ми читали і Аполлінера, і американських поетів…
– Ви – визнана урбаністка. У Вашій новелі «Земля» протиставлено землю, якої оповідач не любить, і місто, що його рятує. Втім, наприкінці є твердження, що місто, як не крути, все одно виростає з землі. На Ваш погляд, шлях української літератури — однозначно урбаністичний? Вас не дратують рустикальні тексти?
– У місті я існую й не знаю, чи могла би існувати поза ним, а все одно люблю траву, дерево, людей, які це все вирощують. У радянські часи (і в дорадянські теж) в Україні справді був культ села – як культ слова, пісні, праці. Коли ще до більшовицької революції ми мали місто, то, в принципі, це було ремісниче місто, промислового міста ми не мали. З його появою відразу прийшли більшовики, які знищили паростки українізації міста (коренізація 1923 року — це радше фарс). Чому література була рустикальною? Бо ті, хто писали, здебільшого походили з села. В чому трагедія Григора Тютюнника? Він до кінця не зрозумів міста й не прийняв його. Він у ньому жив, писав про нього, намагався його пізнати, а воно йому все одно не піддавалося — його міські тексти значно слабші, ніж тексти про село.
– А Загребельний?
– Щодо Загребельного, то мені видається, що в нього оспівування міста є зумисним, настановчим. З любов’ю він пише майже винятково про тих людей міста, які з походження — селяни. А взагалі, мушу сказати, це добре, що те село було описане, бо тепер його вже немає, вже ніхто нам ніколи не розкаже про українське село — оте, що з дідом і бабою, які сидять на призьбі. Ці баби й діди вже відійшли в інший світ, село вимерло. Про його зникнення почали писати ще в 1950-х роках — дуже симптоматичним були сюжети про затоплення села, його вбивство. До речі, тут можна згадати Шевченка, який тільки один раз помилився у своїх пророцтвах. Він писав: «І неситий не виоре на дні моря поле». Таки виорали – озера висушили, суходіл залили водою. Хоча остаточне вимирання села — отого, гуцалівського — сталося вже у 1980–90-х роках.
– Письменники, які нині пишуть про село, мають до діла лишень із минулим селом – наприклад, Марія Матіос. Про сучасне село пише тільки Люко Дашвар, та й то не у всіх текстах, та й то не найвищої якості.
– Так, сучасне село не осмислене. Невідомо, чи туди повернеться хтось із тих, хто його покинув, чи воно так і залишиться наодинці з самим собою або з кількома самоселами, як Чорнобиль. Все українське село нагадує чорнобильську зону…
У художньому середовищі Львова постать письменниці Ніни Бічуї — особлива, непересічна. Ще в 1960-х авторитетні колеги називали її королевою жіночої прози, а критики писали, що її твори пронизані інтелектуальною напругою і психологізмом.
(інтерв’ю на сайті dt.ua)
Серед її книжок — “Дрогобицький звіздар”, “Квітень у човні”, “Родовід”, “Бенефіс”, “Десять слів поета”, “Канікули у Світлогорську”. Власне, так сталося, що після виходу повісті “Десять слів поета” (1986) Ніна Бічуя несподівано відійшла від красного письменства і поринула в редакторську й перекладацьку роботу. І ось нещодавно, майже через тридцять років, вийшла її книжка “Три театральні повісті”, яка об’єднала “Репетицію”, “Бенефіс” і вже згадані “Десять слів поета”. Авторка каже, що повертатися до себе сьогодні нестерпно боляче, важко, майже неможливо. Втім, для читачів повернення до творів Ніни Бічуї — завше радість.
— Ніно Леонідівно, хто спонукав вас видати саме ці повісті під однією обкладинкою?
— Книжки, які останнім часом вийшли у видавництвах “Піраміда” і “Срібне слово”, з’явилися завдяки видавцям, упорядникам, художникам — зокрема моїм колегам і друзям Василеві Габору, Ірині Лонкевич, Інні Шкльоді. До виходу книжки “Три театральні повісті” доклала зусиль Анастасія Левкова, яка робила зі мною інтерв’ю.
— Свого часу ви приїхали до Львова з Києва. Вступили на факультет журналістики. Хоча могли б обрати столицю.
— Між “приїхала” і “вступила” — віддаль більше десятка літ. Приїзд до Львова — це історія моїх батьків, не моя… Хоча у Львові я з трьох років, за ментальністю більше “східнячка”, ніж галичанка. Закінчила школу з золотою медаллю, могла вступати у будь-який виш у будь-якому місті, і в Києві теж. Але їхати зі Львова? Атестат я мала, а паспорта — ще ні. Не було шістнадцяти років. Могла обрати будь-яку іншу професію, бо у вищі навчальні заклади медалістів приймали без іспитів. Проте хотіла вчитися української філології. Це було 1953 року. А наступного в університеті відкрився факультет журналістики.
— Очевидно, було бажання щось змінити в цьому житті? Адже багато хто йде в журналістику прагнучи “змінити світ”?
— Тоді такими словами не оперувала. Просто хотіла робити те, що хочу. Уявити собі, що це щось змінить, — було важко. З шести років знала, що таке Радянський Союз, хто такий Сталін, правду про Голодомор. Тато мені все розповідав. Він не боявся, що можу “розляпати”. Боявся іншого: що з ним може щось статися, а я залишуся “радянською людиною”. Дуже важко було до всього доходити своїм розумом. Про ці автобіографічні деталі написала в новелі “Камінний господар”. До речі, в ній, крім іншого, йдеться про розрив між сказаним і почутим, сприйнятим. Про потребу розумної паузи. Але я забігаю трохи вперед.
Чи допомагала мені журналістика писати?.. Допомагала. У тому сенсі, що навчила дисципліни. Адже коли газеті потрібно на завтра 300 рядків тексту — вони мають бути здані. Коли в дитячому журналі “Малятко” мені сказали, що за тиждень слід прислати оповідання на 300 слів і не більше, то це обмеження мене не лякало. Пізніше довідалася, що Хемінгуей ставив собі подібну норму на день.
Тоді неможливо було відверто писати про те, що хотілося, що діялося насправді. У великих газетах майже не працювала, хіба що в “Ленінській молоді”, пізніше, за “перебудови”, вона називалася “Молода Галичина”. Тепер її немає. Хоча молодіжка зараз потрібна. Молоді просвітяни пробували видавати журнал “Торба”. На жаль, він також “помер”.
Лютими очима можна подивитися на ті часи, якщо переглянути підшивку газети “Просвіта”. Ми робили її від 1989 року — з якогось номера, можна сказати, без втручання цензури. Цензура тоді ще існувала, але ми не носили туди свою газету. Ми — це Марія Базелюк, Ярослава Величко, Роман Кудлик, Тарас Салига і я. Класна була команда!
— Випадково, хоча театр мене завжди вабив. Я любила те, чого не люблять 90 відсотків читачів, — п’єси. З 12-річного віку захоплювалася Шекспіром, Олександром Островським, Мольєром, Пушкіним… А найперше — Лесею Українкою. Мені не потрібно було повторно перечитувати п’єси — відразу сприймала майже весь текст.
Перша прочитана в дитинстві книжка — “Принц і злидар” Марка Твена. У п’ять років мама мене навчила відразу двох абеток: кирилиці й латини. Тому, коли після війни ми повернулися до Львова, відразу почала читати й польською. Це все згодилося. Писання почалося з любові до читання. Коли багато читаєш, хочеться і своє щось сказати.
У театрі вчилася театру. Не соромилася питати і знову читала. Я ж не театрознавець. Люблю акторів, які працюють на мистецтво, а не на глядача. Це цікавіше.
— Театр для вас був місцем роботи і основною аудиторією, з якою ви спілкувалися. Але театр, це не зовсім саме життя… Як письменниця знаєте, що маю на увазі.
— Це радше була школа театру. У Спілці письменників я з 1969 року, і це теж стало школою, а в театр прийшла у 1974-му чи 1975-му. Тож у мене було й інше коло спілкування.
Перше моє оповідання “Ящики” вийшло в “Літературній Україні”. Воно про дітей, але його чомусь назвали “для дітей”. А десь за місяць дістала листа з видавництва “Веселка”. Його редактор В’ячеслав Малець писав, що в мене, напевно, є більше оповідань для дітей, просив надіслати їх у видавництво.
Допомогла журналістська відвага. Сіла і почала писати. Написала “копичку” і відіслала. Щось йому сподобалося, щось ні… За якийсь час вийшла моя перша книжка “Канікули у Світлогорську”.
Так збіглося, що невдовзі після виходу того ж таки “Ящика” приїхав до Ірини Вільде з Москви перекладач її “Сестер Річинських” Володимир Россельс і почав мене шукати. Каже, буду вас перекладати. Так і сталося.
— У повісті “Десять слів поета” є деталі, які неможливо описати, не побувавши на місці подій. Чи були ви у Тбілісі, Москві, Харкові?
— У Москві була з приводу своїх інших книжок, які там виходили. Так само була у Тбілісі й Харкові. Коли працювала над повістями про Лесю Українку, Леся Курбаса, Миколу Куліша, це відкривало цікаві можливості.
Для мене особливо важливі деталі. Не пощастило, коли писала “Дрогобицького звіздаря”: у 1960-х не могло бути й мови про те, щоб мене випустили за кордон. Я не могла опинитись у Болоньї, де Юрій Дрогобич був ректором університету. Та врешті поїхала до Кракова. Це теж “територія” Юрія Дрогобича.
— Цікавий сам задум “Трьох театральних повістей”…
— Кожну повість писала окремо. Першою була “Репетиція”. Над нею працювала в Києві. Другою — “Бенефіс”. Ще за два роки вийшли “Десять слів поета”. Всі вони були надруковані в журналі “Жовтень” — це був мій журнал, моя “територія”. Писала досить швидко. Це, мабуть, від журналістики, не вмію писати великих речей. Можливо тому, що дуже залежу від настрою, емоцій. Для великих творів потрібне вміння зібрати широкий матеріал, “покарткувати” події у певному порядку. Мені це нецікаво, надто регламентує. Коли писала свої повісті, на роботу не ходила. Позичала гроші на “життя-буття”. Отримувала гонорар — віддавала борг. Потім знову влаштовувалася на роботу.
Тож про театр. Це сталося випадково. Прийшов до мене Роман Кудлик і каже: “Я знайшов тобі роботу: у театрі для дітей”. — “Яку таку роботу — зайчиків зображати?”
Роман Кудлик тоді співпрацював із Львівським театром юного глядача. Писав тексти для дитячих вистав. Музику створював Богдан Янівський. Директором був Данило Годованець, дуже цікава людина. Мене взяли в театр літературним редактором.
Працювала з дуже неординарним режисером Адою Куницею. Коли вона поїхала до Києва на стажування, я звільнилася. Сказала собі: хочу чогось нового, а якщо театр — то лише з Куницею. Якщо Ада повернеться, я також повернуся… Ада повернулася. І я ще п’ять років працювала в театрі. На жаль, Ади вже немає. Родина передала нашому факультету її архів: фотографії, рецензії, статті, навіть переклади.
Театр, про який писала в повістях, це не зовсім оцей театр. Справжній набагато жорстокіший, зліший, але в чомусь і добріший. Там є боротьба, заздрощі, підколки, взаємодопомога, пошуки — є все.
— Якщо я все розповім, що ж для мене залишиться?