Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Літ 10 клас / ПЧ. Процюк Степан. Троянда Василя Стефаника як символ життя і смерті (Галина ПОЛІЩУК)

ПЧ. Процюк Степан. Троянда Василя Стефаника як символ життя і смерті (Галина ПОЛІЩУК)

Біографічна белетристика, яку в українській літературі започаткував Віктор Петров двома романами й кількома початими, але не завершеними повістями, майже не зверталася до життя і творчості Василя Стефаника, який є не лише окрасою вітчизняної новелістики, але й засновником потужної експресіоністичної течії в українській літературі. Роман Степана Процюка є першою спробою серйозного художньо-психологічного осмислення постаті Стефаника як людини й митця (щоправда, у 2006–2007 рр. журнал «Перевал» видрукував роман Р.Піхманця «У своїм царстві», але він не здобувся на загальноукраїнський резонанс).

Роман «Троянда ритуального болю» виданий київським видавництвом «Академія» у 2010 році. Навколо творчості Степана Процюка завжди виникають дискусії, але психобіографічний роман про Василя Стефаника зацікавив навіть тих, хто раніше не читав творів цього вельми своєрідного письменника, майстра експресіоністичного надриву.

Первісну назву роману – «Базилевс» – довелося зняти, оскільки у Віктора Неборака є іронічно-сатиричний роман з такою ж назвою. Заголовок «Помазаник» «забракував» видавець. Щодо остаточної назви «Троянда ритуального болю», то вона не тільки символічно красива і цілком у дусі С.Процюка, але й суголосна світоглядним та естетичним принципам самого Василя Стефаника. По-перше, троянда – улюблена квітка письменника. По-друге, весь роман «зітканий» із символічно-алегоричних сцен, образів, наскрізним у яких є образ троянди. По-третє, його творчість є суцільним болем, якими б не були його витоки, про які йдеться у романі, як і про поклоніння героя троянді, що є символом і життя, і смерті. Суперечності стефаниківських «я» ця квітка-символ передає якнайкраще. Життям поборювати смерть, смертю героїв навчати живих. Цей ритуальний біль, гарт стражданням є способом самонаповнення і просвітлення. Ця назва має чимало смислових пластів. Як слушно зазначив автор, «Троянда…» є відкритою до різноманітного відчитування її смислів. Вона не догматична, не авторитарна, не нав’язує читачеві моноконцепції.

Біографічний роман Степана Процюка «Троянда ритуального болю» присвячений Василеві Стефанику, мабуть, тому мені й хотілося його якнайшвидше прочитати, дізнатися більше про життя новеліста. Цей роман із навмисне зміщеною хронологічною послідовністю вражає потужно й динамічно, зворушує, дивує діалектичністю й експресією. Трагедійність викладу демонструє, які поневіряння доводилося знести українському селянинові на межі століть. Чому Василь Стефаник писав про селянство, хоч був представником освіченої верстви, чому твори його увінчані присудом страждань, у чому криється гіркість власного талану? Відповіді на ці та інші запитання знайдемо у книзі Степана Процюка.

Роман психобіографічний, відповідний психологізмові новел Стефаника. 85 розділів-картинок різняться манерою оповіді: іноді дізнаємося про героя зі слів автора, іноді стаємо свідками його внутрішніх терзань (розмова Трьох «Я»), у наступній картині вислуховуємо розпачливе зізнання закоханих у Василя Стефаника жінок або споглядаємо драматичні перемовини з Ольгою Кобилянською. Репліки цього діалогу процитовані з листування між Майстрами української літератури. Часто оповідь супроводжують вдало підібрані ритми покутської народної лірики, уривки з творів або ж стилізоване внутрішнє мовлення. Вражають обсяги опрацьованих джерел та художня майстерність, що викликає зацікавленість постаттю вже Степана Процюка. До того ж роман витканий на християнській основі (багато буде покликаних, та мало обраних) з міфічними переплетеннями (символи Троянди ритуального болю, Кулі Тривоги, звіра з червоною пащею, чорно-білого контрасту протилежностей) та вкрапленнями аналітично-підсумкових філософських сентенцій автора роману: «Щасливі і гармонійні, за незначним винятком, не потребують творити. Творчість – завжди двигун для невдоволених. Причин цієї дисгармонії – тисячі. А все ж письменник пише, щоб словом впливати на людину».

Твір, що має здатність очищувати душі, проростає з болю, стає наслідком переможного протистояння зі страхом, сумнівом, зневірою у власній значимості. Зрештою, доводиться обирати, боротися зі спокусами насолод, розкошів, слави, безтурботності. Але стежка філістера не для таких, як Стефаник.

Цікаво довідатися про роль товариського і родинного кола у творчій долі митця. Це передусім майже обожнення матері Оксани. Знаковою подією стала смерть сестри від сухот, після чого Василь вирішив стати лікарем. Згодом виявив, що медичне середовище не відповідне йому, бо він – лікар Душ. Приятельським було спілкування Василя Стефаника з Лесем Мартовичем, Марком Черемшиною (Покутська трійця), Левком Бачинським, Вацлавом Морачевським, Михайлом Коцюбинським, Іваном Франком. З останнім, здається, долі чимось подібні. Обох школярами принижували за мужиче походження, обох прирікала любов, нездійсненна, на жаль, не єдина – являлася тричі. У Стефаника це дві Євгенії та Ольга. Перша Євгенія –нерозпізнана «біла любов», друга Євгенія – недосяжна, бо заміжня, а Ольга – то не любов, а вдячність, бо хоч не викликала взаємності, та принесла втихомирення, стала охоронцем. Усі любові Василя Стефаника рано відійшли у Той Світ, де їм судилося стрітися. У цьому полягає незвичайність романічної інтерпретації.

Можна було б зауважити, що у романі надто багато йдеться про кохання героя і пошук Жінки. Але ж для Стефаника це було нерозв’язною дилемою його життя. Його любили і любив він, стикаючись із канонами традиції і тим, що «серцю не накажеш». Хоча Ольга Гаморак була для нього і жертовною, і відданою. Не існує кохання щасливого чи нещасливого. Все перебуває у стані суперечностей і часто є лише нашими уявленнями про щастя чи його відсутність.

Автора хвилюють не лише питання сімейної карми, пошук жінки крізь призму святості образу Матері, жереб долі, міріади стефаниківських «я», витоки його індивідуального неврозу, а й болісний шлях письменника до духовного просвітлення. Його містерія творчістю, незважаючи на періоди мовчання, його майже релігійне ставлення до слова, його екстатичне сподівання на високість людського духу зробили із нього подорожнього, що врешті, на мій погляд, опинився на вершині для вибраних. Кожен, мабуть, хотів там опинитися?

Степан Процюк назвав Василя Стефаника українською Кассандрою – талант як винагорода і покарання водночас, особистий біль і біль народу – одне і те ж. Письменники не прагнуть співчуття. Але глибше усвідомлення їхньої особистої драми сприяє кращому тлумаченню людської та мистецької істин життя.

Роман «Троянда ритуального болю» – це медитації про психічну біографію Василя Стефаника, намагання дати версію витоків його трагедійного світогляду, навіть причини його неврозів. Хай не лякає вас це слово, адже, як слушно твердить Степан Процюк, багато письменників прийшли до літератури через невротичну незгоду зі світом. Особливостями роману, на мою думку, є алегоричні сцени, звідки зринає усміхнене лице метафізичної королеви, невеликі есеїзовані відступи, любовні історії із присмаком розпачу, довга вервечка страждань і вічна примара психічного болю.

У «Троянді…» домінують два кольори — білий і чорний. Степан Процюк кілька разів повертається до символіки кольору, намагаючись спроектувати її на внутрішній світ свого героя. Чого більше у романі — білого чи чорного, радісного чи трагічного, щастя чи болю? Степан Процюк належить до того типу письменників, які не схильні до «лакування» дійсності, радше навпаки. У його творах завжди було більше болю, страждань, трагізму… Але в цій книзі такий підхід закономірний, адже автора цікавили передовсім типові для Стефаника настрої туги, смутку, болю — все, що забарвлене чорним.

Роман експериментальний, що й зумовлює різні реакції: викликав неабиякий резонанс серед читаючої публіки, особливо — в середовищі критиків і літературознавців. «Троянда…» С. Процюка не лише продовжила видання біографічних творів у тематичній серії «Автографи часу» видавництва «Академія», але і сприяла оновленню цього романного різновиду, накреслюючи нові можливості еволюції традиційної жанрової парадигми.

Роман «Троянда ритуального болю» суголосний часові. Адже це біографія харизматичного серця, а не бухгалтерські переліки різних особливостей тієї доби, за які не треба розплачуватися власними нервами… А навколо надто багато людей, що хочуть разом із книгою звірити власні душевні пориви і страждання.

Читаючи роман «Троянда ритуального болю», дуже нелегко позбутися відчуття моторошності. Відсторонитися від болю. Але це дарує і відчуття справжності. Долю Василя Стефаника Степан Процюк відтворив словом – не як маляр пензлем, а як хірург скальпелем. Авторові вдалося «оживити» Стефаника – читаючи, віриш, що саме таким він був, але ж скільки питань при цьому виникає! Про смисл і вартість людських поривань, таємницю творчості і таємницю любові. Зрештою, про смисл самого буття – в якому опиняються поряд життя і смерть, надії і розпач, відвага й безсилля, краса й потворність почуттів, усміх і сльози, радість і розпач… І так аж до безкінечного смутку незавершеності всього. – Бо ще є вічність, яка настає або ні…

Роман «Троянда ритуального болю» – то безмежне відшукування багатьох смислів – і в житті Василя Стефаника, і в нашому нинішньому, хіба ні? Цінним є те, що автор екстраполює питання, котрі мучили героя, на час теперішній і не пропонуєте читачеві жодних відповідей на них. Читач сам мусить шукати і смисли, і відповіді. Почуваючись причетним до великої таємниці чужого життя… Це і лякає, і захоплює.

Постійна адреса сторінки:http://lanas.sumno.com/literature-review/troyanda-vasylya-stefanyka-yak-symvol-zhyttya-i-sm/

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *