Нове на сайті
Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Зміст творів 11 клас / (ПЧ) Марія. Улас Самчук

(ПЧ) Марія. Улас Самчук

Марія

Улас Самчук

   Матерям,

   що загинули голодною смертю

   на Українi в роках 1932-1933

   Книга про народження Марiї

   I

   Коли не рахувати останнiх трьох, то Марiя зустрiла й  провела  двадцять

шiсть тисяч двiстi п’ятдесят вiсiм днiв. Стiльки  разiв  сходило  для  неї

сонце, стiльки разiв переживала насолоду буття, стiльки разiв  бачила  або

вiдчувала небо, запах сонячного тепла й землi.

   Тих пару днiв, що прожила з заплющеними очима по народженню, не входять

у рахунок. Це не значить, що вона не бачила неба й землi.  Вона  вже  чула

їх,  бо  була  єством,  яке  ворушилося,  чуло  голод  i  голосно  про  це

нагадувало. Коли ж її тепла i радiсна мати селянка Оксана виймала з довгої

пазухи груди, Марiя здалека вiдчувала їх, моргала усточками  й  намагалася

продерти  свої  майбутнi  оченята.  Оксана,  розумiється,  допомагала  їй,

прикладаючи груди до того мiсця, яке пiзнiше звалося устами, й  двi  нiжнi

теплi рожевi пелюсточки дружно обнiмали їх.

   Прорвалося i полилося молоко. Оксана, з Марiєю у пеленi,  сидiла  трохи

нахилившись, лiвою рукою притримувала крихiтну людинку, правою  допомагала

грудям виконувати їх призначення. Голова її похилена направо, очi  спущенi

й закритi довгими повiками, а уста стуленi у легку й прозору усмiшку.

   Оксана з побожним здивуванням подивляла свою  першу  мрiю,  яка  ось  –

дивiться, жива репетлива дiйснiсть, i iм’я їй Марiя. У неї личко справжнє,

рожевеньке, з бiлим мачком на крихiтному носику й  червоними  плямками  на

щiчках. У неї будуть оченята. Так. Будуть оченята, i  вони  бачитимуть.  У

неї чоло, а за ним  хорониться  брунька  розуму,  яка  от-от  розiв’ється,

розцвiте й пiзнає добро i зло.

   З нутра рветься й затримується на половинi  зiтхання  радостi  i  разом

остраху, що груди їй ще не досить прибули.

   Але боятися зовсiм не  було  причини.  Груди  їй,  повiрте,  вже  давно

прибули. Вони повнi, набряклi, задавакуватi. Коли  пелюстки  Марiїних  уст

торкалися їх ягiдок, вони проривалися джерелом  молока,  i  Марiя  пила  з

насолодою та щирим завзяттям, властивим справжньому борцевi за iснування.

   В  її  жили  вливалися  новi  червоно-бадьорi  частинки  життя,  яке  з

неймовiрною майстернiстю будувало клiтинки, розтинало їх,  лiпило  чудеснi

вибагливi форми вiнця творiння. Творилися великi таємницi, i першою з  них

було прозрiння очей i пiзнання сонячного свiтла.

   Була весна, цвiли дерева, кричали птахи, i парувала пiтна чорна земля.

   Пiзнiше щодня сходило сонце  i  щодня  заходило.  Цвiт  опадав,  сiявся

легким пухом, торкався землi й стлiвав. На гiлках зав’язувалися  зелепухи,

обтрушували ознаки зародження, бiльшали i квапилися дозрiти.

   Сонце весь час працювало.  Засилало  зливу,  наганяло  пелехатi  хмари,

бризкало, грюкотiло та  ставило  вiд  краю  до  краю  семибарвну  веселку.

Зелений лист тодi обтяжений прозорими краплями,  китяхи  недоспiлих  яблук

оздобленi рубiнами, топазами, аметистами. Похиленi  лани  пшеницi  зводять

спини, нiби ченцi по довгiй молитвi.”

   Земля повертає боки. Вишнi, черешнi набули властивих барв,  барв  кровi

та сонячного променя. Вони прозорi хрустально. Яблука,  сливи  й  виноград

налилися соками i також прозорi. Пити й п’янiти хочеться. Лiси  загорiлись

пожежею, горiли не  стлiваючи.  Полум’янi  язики  вiдривалися  вiд  гiлок,

поволi спадали до землi й кричали пiд ногами.

   А пiсля озивалася пiвнiч. Великий  Вiз  скочувався  далеко  вниз,  зорi

чiтко хрусталiли на сталевому небозводi. Курчилася сердитим кулаком  земля

i натягала м’яку бiлу рукавицю.

   Маленька Марiя йшла вже з життям. Не раз прокинеться вiд сну, нап’ється

з материного лона  пахучого  напою  i  наповняється  радiстю…  Белькоче,

пiднiмає до самого носа ноженята,  завзято  пацає  ними,  розчепiрює  ледь

помiтнi пальченята, а руками ловить щось настирливе перед  очима.  Стiльки

працi, простору. Таке чудесне й смачне молоко!..

   II

   I так Марiї пiшов шостий  рiк.  Її  голiвка  вкрилася  чорними  м’якими

кучерями, оченята горiли кусниками полiрованого антрациту. Батька  кликала

татом, матiр – мамою. Любила це робити безупинно. Але мати її  в  той  час

застудилася й дiстала страшну хворобу.  Кашляла,  хапалася  за  груди.  Тi

пишнi, колись повнi молока груди зiв’яли тепер i висохли.

   Батько працював  у  каменоломнях.  Тодi  починали  будувати  будинки  з

каменю, i батько не вилазив зi скали. Вiн мав велику бороду i вуса. Прийде

ввечерi натомлений додому, скине мокре  взуття,  сяде  коло  столу  i  жує

кусень хлiба або бараболю “з мундирами”. Марiя одразу коло нього.

   – Тату!..

   – А що, доню?

   – Мозна до вас на луцi?..

   -Ну, ходи, ходи…

   Вмоститься “на луцi” i що ж?.. Отак сидiти спокiйно i слухати, як  тато

дихає, дивиться, як поволi жує, як ворушиться його борода i моргають вуса.

О нi! Нащо ж тодi тi вуса i та борода такi великi й такi м’якi? Так i

   просяться запустити у них рученята i потягати як слiд. I Марiя береться

за свою працю. Що їй до того, що тато втомлений?  Вiн  крутить  головою  ї

мовчить, нiби зовсiм нiчого не зауважує. Сильний тато, добрий тато.  Марiя

горда таким татом, бо такого тата немає на цiлому свiтi.

   I одного вечора тато довго не вертався з працi.

   – Мамо! Де наш тато так довго?..

   – Хiба я знаю, де вiн так довго. Нема й нема. Вiн б’є камiнь…

   Надворi вигуки й гармидер. Мати вибiгла й заголосила. Марiя  зовсiм  не

знала, чого мати вибiгла й заголосила. Вiдчинилися дверi, й до хати  купою

ринули засипанi кам’яним порохом, у замерзлих постолах  та  чоботях  люди.

Вони двигали щось, внесли досередини i поклали на лавi.

   Марiї робиться страшно, i вона  починає  плакати.  Забилася  в  кут  на

запiчку, нiхто на неї не зважає, горнеться до стiни. Мама стає  на  колiна

коло лави i так голосить, аж моторошно. А скрiзь повно чужих людей.  I  на

лавах, i за столом, i в запiчку. У сiнях також  тиснуться  та  гармидерять

люди. Батька зовсiм не видно.

   I так тривало два днi. Марiя була залякана, гукала тата i  дуже  хотiла

їсти. Чому сьогоднi за неї так забули, а мати, коли помiтить  її,  замiсть

дати їсти, схопить на руки, заливається  слiзьми  i  так  горне  до  сухих

грудей, що Марiї аж боляче.

   На другий день чужi люди  десь  вiднесли  тата  й  не  принесли  назад.

Увечерi їли, пили й були навiть веселi. На нiч з мамою лишилася одна тiтка

Катерина, а решта розiйшлися.

   Минає день, два.

   – Мамо! Де наш тато?.. Куди його вiднесли? Тату!.. Тату!..

   – _Ох,_ дитино моя кохана, ох ти, моя сирiтко!..-

   горне, притискає до себе Марiю.- Нема вже, дитино, тата…  Забив  його

камiнь…

   – Камiнь? А де тато?

   – Нема. Засипали землею.- Оксана втирає сльози.

   – Засипали землею… Татовi буде тязко. Правда, йому буде тязко?

   – Ах,_ дитино, дитино! Йому було скрiзь тяжко. Може, там буде легше…

   – А цого з ви плацете?

   – Нi, нi, дитино. Я вже не плачу. Це, дитино… Це так собi… Я вже не

плачу.

   Оксана пестить, горне до лона, цiлує  Марiю.  Очi  залитi  сльозами,  у

грудях тягарi.

   За два мiсяцi пiсля цього випадку лягла вона на  постiль  i  бiльше  не

звелася. Приходила тiтка або сусiдка, топила в печi, варила теплу  страву,

годувала Марiю, мила її та проказувала “отченаша”.

   Мати лежала на постелi, не говорила, не плакала. Очi  великi,  випнутi.

Нiс тонкий, гострий, обличчя жовте. Марiя чула  щось  невимовно  жорстоке,

бiгала по лавицях, по запiчку, не знаходячи мiсця.

   I прийшла одна нiч, коли Марiю забрали з  хати,  де  лежала  Оксана,  й

перенесли до сусiдiв. З нею спала тiтка Катерина. Марiя заснула.  Опiвночi

раптом прокинулася i почала невтiшно плакати.

   – Ой мамо! Ой мамо, мамо!..- безупинно кликала дитина.

   – Цить, дитино. Цить, люба. Мати зараз прийдуть. Вони вийшли, але зараз

вернуться. Засни, дитино, засни…

   Марiя хлипала:

   – Ма-мо! Де ма-ма?.. Де з ма-ма?

   Тiтка Катерина не дасть ради. Марiя простягає перед собою руки i тiльки

кличе маму. А вдень знов у  хатi  повно  люду,  знов  Марiя  перелякана  й

голодна

   у запiчку. На довгому столi, вся в бiлому,  обтикана  свiчками,  лежить

мати. Марiя боїться плакати. Мати сплять. Чого мати так  довго  сплять  на

с’толi i нащо горять свiчки? У них щiльно заплющенi очi,  мiцно  затиснутi

тонкi уста i зовсiм жовтi лиця.

   III

   Минуло багато днiв. Кожного з них Марiя  кликала  й  чекала  маму,  але

сходило сонце, Марiя лягала спати, вставала – нема й нема.  Поволi  почала

забувати. Жила у тiтки  Катерини.  Де  ж  подiнеться  сирота?  Забрала,  i

спочатку нiчого було. Добра, лагiдна. Але ж  не  може  людина  вiчно  бути

доброю i лагiдною, а ще коли маєш  п’ятеро  крикливих  ротiв.  Всi  хочуть

обов’язково щодня їсти, треба  тому  чоботята,  тому  штаненята,  те  ногу

розбило, того напав коклюш. Дядько Тить кошлає велику свою чуприну.

   – Ай-яй-яй-яй! Що я з ними буду робити? Заїдять!..  –  Бiгає,  рве,  де

може, латає дiри, запихає роти… I тодi Марiя вiдчула своє сирiтство.

   Чорнi м’якенькi її кучерi довго не милися i збилися у твердий ковтун. У

них завелися пасожери, якi гризли й мучили  Марiю.  Дiвча  дерло  на  собi

шкуру, поробилися гнiйливi  струпи.  Кругла  голiвка  облiпилася  огидними

ковтунами, на плечах висить брудна полатана сорочина їсти? Що  могла  їсти

Марiя? Їла шматок чорного сухого хлiба, їла недоспiлу овоч, їла  бараболi,

тi самi черствi, водянi, як варилися для веприка  i  курей.  Мала  великий

набубнявiлий животик.

   По роковi мусила Марiя вже щось робити. Не буде  ж  вона  даремно  їсти

хлiб. Скажiть, люди добрi, хто б вам кормив даремно сироту?  Марiя,  слава

Богу, не слiпа  i  не  крива.  Розженеться  –  як  вiтер,  земля  дуднить.

Закричить – на другому селi чути. Голосок, бодай їй добро було…

   Цiле лiто пасла на вигонi гуси. Вставала рано з сонцем, брала у  пелену

шматок сухого хлiба i гнала зграю на рiчку. Ноженята  чорнi,  порепанi,  з

попiдбива- ними пальцями. Ступає обережно по верствi куряви дороги,  пiсля

– по росi. Роса розмочує репини, захо-  дить  бруд  i  роз’їдає  їх.  Чути

гострий бiль, виступає чорна густа кров.

   Але Марiя не зважає на це. Не має часу зважати. Он гуска полiзла  через

бгiж у чужий город. Бiжи, Марiє,  скорiше  за  нею,  бо  вийде  з  батогом

господар, то побачиш. Як мазне по босих ногах, присядеш на мiсцi. До  того

на вигонi повно таких само Марiй, Микол, Гнатiв.  Треба  гасати,  грати  у

свинки, колдовку. Треба потрапити, як  i  всi,  хоч  вони  ж  не  Марiя  –

печеричка,  курочка  пiдмочена.  Дмитро  Чорноокий,  злий  i  крикли-  вий

хлопчисько, б’ється й прозивається. Марiя мов- чить, часом  заплаче  i  не

знає, що вперед, сльози чи  носа  пiдтирати.  Грають  колдовку,  i  Дмитро

нiколи не вiзьме Марiї “колдувати”. Все iнших,  все  не  Марiю.  Прикро  й

боляче, iншi: “Чекай, чекай! Як скажу мамi – побачиш!..” Марiя ж  не  каже

чекай, чекай. Що з того? Пiде над рiчку, порюмсає – i  знову  добре.  Знов

бiжить i верещить. Знову гурт, знов Марiя добивається своїх прав. Порепанi

ноженята тупотять, голос на друге село чути.

   У дев’ять рокiв Марiя почала самостiйно жити. Пiшла у найми до  Мартина

Заруби. Господар поряд- ний. Марiю  мили,  чесали,  вiдкормлювали.  За  це

пасла лiтом дванадцятеро худоби, зимою носила воду, пiдстеляла  в  хлiвах,

помагала прясти вовну, клоччя, пряла на мiшки вал i мотала клубки.

   Марiя швидко росла. На дванадцятiй веснi вiдчула дiвочий  сором  i  при

зустрiчi  з  хлопцями  опускала  на  очi  довгi  чорнi   вiї.   Дивляться,

задивляються, i кожний:

   “О, це буде дiвка!..”

   I з Марiї стала – о, дiвка! Не скiнчилося п’ятнадцять, як почали за нею

оглядатися та стригти очима. На вечiрнi коло монастиря то один, то  другий

пiдшивається, але вона заб’ється мiж дiвчат – i доберись до неї. Грицько з

Дiброви, Аникiй Балаба, Гнат Кухарчук…  Ах,  куди  вже  тому  Гнатовi  в

такому  перебої!..  “Цур  тобi,  Прудивусе,  якi  в  тебе   рудi   вуса”,-

пiдспiвували йому. Низького зросту i на праву ногу все– два з  половиною!

два з половиною! – виробляв. Ще  малим  хлопцем  цюкнув  сокирою  в  чашку

колiна, нога зiгнулася i так зрослася. Та  чи  ж  вiн  винен,  що  i  йому

подобається Марiя? А Марiя навiть не помiчала його, хiба що дiвчата  часом

натякали.

   Мартин Заруба мав двi  господарки.  У  селi  й  на  хуторi.  На  хуторi

господарив сам, у селi стара мати Домаха заправляла. Любила  стара  Марiю,

але дiвчина волiла хутiр вiд села. I просторо сiгiвовi. Голосом покотиш  –

i розiйдеться по всiх полях. I менше  також  скалозубiв…  Вишкiрить  отi

бiлi i хi-хi!.. Соромся, парубче. Он люди, сонце дивляться!..  А  прийдуть

тобi жнива, не до скалозубiв… Спини  не  маєш  часу  розiгнути.  Мартин,

знаєте ж?.. Господар. Такi не марнують часу…

   Та що Марiї праця? Жне, в’яже за косарями  i,  мов  дзвiнок,  гомонить.

Виграють отi чорнезнi, отi без- доннi… Гляне – опалить… А щоки  повнi,

округлi,  з  ямочками.  Кучерi  чорним  полум’ям  горять.  Карти-   на   –

невгомонна, спiвоча картина.

   Вечори хутiрськi,  коли  сонце  остаточно  згасне,лунко  стає  i,  коли

спiваєш, голос в’ється i обнiмається з зорями. Марiя пiднiме високi  груди

й виведе- Дзвенить, дзвенить її моторна, запашна  пiсня,  носить-  ся  над

полями, чайкою в’ється, розсипається лунами дзвонотонними…

   Ех, Марiє! Ех, ти, ти!.. Не все Марiя спiває. Часом зiпреться щось  пiд

горлом, збереться жаль, i ллються вони – дiвочi, ряснi й гарячi… Але  не

тому Марiя плаче, що сирота. Нi, Марiя не тому плаче. Марiя плаче, коли на

широкому свiтi тiсно стає, а душа вимагає простору. Сини й  дочки  Мартина

по школах розуму набираються. А де ж набратися його Марiї?  У  них  голови

великi, i Роман знає навiть, чого гримить  i  звiдки  береться  веселка…

Книг у них… Господи, скiльки у них  тих  книг!  Навезуть  нових  пiсень,

гiтара бренькає, i пiсня тиха така, несмiлива, не Марiїна пiсня.  Куди  їй

до Марiїної. Марiя не мимрить,  а  спiває.  Роман  намуштрував,  i,  каже,

просто соло виходить. Гримить пiсня, плаче пiсня, смiється пiсня!..

   Одної недiлi у книгу заслухалася.  Товста  книга  i  жалiсна.  Написали

бозна про якого мурина, якого били. _Ах,  коли  б  про  своє,  про  власне

розповiсти. Коли б  розказати  думи  свої.  Слухає  товсту  книгу,  плаче,

витирає мокрi очi i просить ще. Цiкаво ще. Далi хай книга говорить.  Книга

не скупить слiв, досить вкладе- но у неї смутку.

   – Нiчого, Романе,  не  вийде.  Можеш  Марiї  не  займати.  Ганьбу  менi

наведеш. Не вводь у грiх сироти,-  говорив  Романовi  Мартин.  Та  говорив

дарма.

   Марiя й не думала дивитись на Романа. Парубкiв  з  усiх  сiл  находило.

Посмiється, пожартує, а вийдеш до нього в садок?

   А хiба вона знає…

   Хто ж тодi знає?

   Не знає хто.

   Ти кпиш, Марiє.

   Ха-ха-ха! Моє не в лад, то я зi своїм назад. Не ходи й не мороч голови.

“В мене мишi лихi, в мене мишi лихi, цур тобi й пек!”

   Ну ти й чортова личина, Марiє! Попадешся ти менi…

   Марiя круть – i зникла. Краще бiгти за хмарою, нiж за нею.

   У Мартина Заруби десять корiв, ялiвняк, безрогi. У Мартина  шестеро  не

стаєнних, а робочих коней. Цiлий рiк двi наймички  ледве  вправлялися.  На

подвiр’ї наймити. На жнива наймав окрему  силу.  Поле  широке,  вироблене.

Земля чорна, пшениця, хмiль, буряк жене без  гною.  Сад  розлiгся,  пасiка

гуде. Восени клунi трiщали вiд збiжжя. Навколо скирти пшеницi  та.  вiвса.

Сад сипне яблуками, сливами. Льохи повнi, засiки повнi, обори повнi. Де ще

порожнє мiсце? Давай його сюди!..

   На Другу  Пречисту  свято  й  гульня.  З’являється  гармонiя,  чарка  i

славетна ковбаса. Пахуча, смажена з цибулькою,  ще  й  приперчена.  Лигнув

чарчину, очi полiзли рогом, а закуски  i  душi,  i  тiловi  є.  Червонiють

щiчки, ноги легшають i все пiдтупують, мов баскi конi.  Бiлявий,  стрункий

Корнiй рiзне на гармонiї – хоч-нехоч, а не моли й не проси,  рветься  сама

присядка i шапка летить кандибобером з  потилицi.  Чортiв  Корнiй.  Вус  у

нього засiвається. Кучер на двадцять п’ять. Закрутив i має бiсом на  брови

шовковi та карiї очi. Марiя  витанцьовує,  витупує.  Дрiбно-дрiбно  снують

ноженята. Корнiй також у Мартина поденне тягнув, “возив копи, по три  копи

копаком”, як сам хвалився Марiї.

   Днi, днi, днi… Марiя йде, спiває, працює, спить. Сниться  їй  сон.  У

працi зраджують  руки,  очi  тратять  уважнiсть.  Еге-ге,  Марiє!  Чуй-но,

дiвчино чорнява, що то з тобою сталося? Не червонiй i не спускай повiк.

   Спала ти, Марiє, минулої ночi? Добре спала? Чому ти, дiвчино, не спала?

Втомилася ж, руки щемiли, у спинi стояли кiлки…  Чого  ж  ти  так  довго

оберталася з боку на  бiк,  чого  ходила  пити  воду,  чого  хрестилася  й

виходила пiд яснi зорi, ступала по осiннiй росi гарячими ногами?

   Мовчиш, Марiє?

   Променистого вечора те сталося. Марiя тягне з колодязя  воду.  Колодязь

глибокий, двадцять п’ять сягiв. Витягає вiдро за вiдром,  наливає  корита,

бо прийде з пашi худоба – треба пiйла. Натягнула, поналивала  i  до  хати.

Затарабанив з гори драбинястий вiз, i з-за  саду  виїхав  Корнiй.  Бiлiють

зуби  на  загорiлому  лицi,  розвiвається  вiтром   кучер.   Конi   прудко

розiгналися, а вiн стоячи їде, кашкет набакир, у руках вiжки.

   Властиво, Марiя не потребує так одразу бiгти до хати. їй  же  треба  ще

одно вiдро води. От, дiйсно, була б забула. Загачила вiдро i пускає  униз.

Ах, якi незграбнi руки. Не витримують,  чи  що?  Тремтять,  мов  навiженi.

Корнiй, їй-богу, вже пiд’їхав.

   – Тпру! – i вiжки натягнулися струнами. Марiя пручається з вiдром.

   – Напоїш конi, Марiє?

   – Купиш коралi – напою!..

   – Ти й сама як коралина.

   – Смiйся, Матвiйку, дам копiйку.

   – Ех, Марiє, як скочу з воза! Не дрочи!..

   – То що? Поможеш витягнути вiдро? Вже ось i сама витягнула.

   – Марiє, не жартуй, бо, хрестосвятий, поцiлую.

   – Ха-ха-хаї

   – Ах, ти!.. – плиг – i коло неї. Обхопив, обняв, перегнув через цебрини

i впився в червонi соковитi. Янчала, гнулася лозою, умлiвала. Тверда  рука

не пустила перекинутися i полетiти вниз, а Марiя забула, що над колодязем.

Глибоко ж там.

   – Так маєш!  –  поставив  на  ноги  i  смiється.  Опритомнiла,  глянула

навколо. Iнший свiт, не той. Велетенське сонце саме сiдало.

   – Ах, що ти, Корнiю, наробив?.. А коли б ми впали в  колодязь,  коли  б

побачили?..

   Зуби, синi очi i кучер регочуть:

   – Викупалися б, Марiє! Хай, кому мило, дивиться. А пiдеш  в  суботу  на

вечiрню?

   – З тобою? Свят, свят, свят! Схаменися!

   – А все-таки пiдеш?

   – Завше ходила, то й тепер пiду. Корнiй сам напоїв конi.

   IV

   У суботу, коли сонце досягає славетного вечiрнього пруга, поволi бамкає

великий монастирський дзвiн. Старе розлоге село заборсалося в садах, гаях,

ярах. За  селом  розлогi  поля,  синiє  лiс,  летять  птахами  хмаринки  i

хмаринками птахи. Сонячний промiнь стриже  по  верхах  тополь,  височезних

дубiв, чiпляється золоченого хреста монастирської дзвiницi.

   Бамм!.. Бамм-м!.. Бамм-м!..- далеко й широко хвилюється i  розливається

навкруги. По полях, садах ворушиться працьовитий  люд  i  слухає:  бамм!..

бамм!.. бамм!..

   Марiя ще в полi “посiває”. Мартин сiє  пшеницю,  а  Марiя  ходить  коло

нього i тикає у рихлу землю “ляшки”. Хвилi дзвону долетiли й сюди.  Мартин

зупинився, зняв заялозений кашкет i тричi поклав на  себе  широкий  хрест.

Марiя хреститься також, i в її очах миттю з’являється образ  з  бiлими  на

загорiлому лицi зубами, синiми очима й русявим кучером.

   Глянула на недосiяне поле. Боже, та де ще межа! А  недосiяне  не  можна

кидати. М’яка рiлля просить зерна. Завтра  ж  “день  сiдмий  Господу  Богу

твоєму…” Земля не буде чекати, грiх заставляти чекати її. Ось досiємо  –

й тодi на вечiрню…

   Поволi, широко ступає Мартин  i  чавунною  жменею  розсипає  бурштинове

зерно. Сиплеться i шарудить. Земля ласкаво приймає його i вже готує соки й

пахощi будучого хлiба.

   -_ Ти, Марiє, так не спiши,- каже Мартин. – Не поспiю ж я. Не можна так

на галай-балай. Зерно мусить рiвно лягти.

   Марiя зменшує ходу. Босi ноги глибоко грузнуть у рiллю. За сiячами конi

з боронами йдуть, заволочують зерно. Мартин  рiвно,  як  машина,  йде,  не

квапиться, сипле й сипле. Легкий, ледь помiтний вiтрець пiдносить зерна  i

кладе  на  рiллю.  Доходять  до  дороги,  повертають  назад  напорожньо  i

зачинають новий посiв.

   А сонце зовсiм западає. Ось сповзло  до  довгої,  нiби  двосiчний  меч,

хмаринки, облило її пурпуром i золотом. Марiя дивиться на сонце  i  благає

його: “Сонце любе! Не спiши так,  зачекай!  Зачепися  он  там  на  дубi  i

посидь, вiдпочинь…”

   На полях западає передвечiрня тиша. Голоси стають звучнiшi. Долиною  по

курянiй дорозi вертають з пiль селяни. Все квапиться до села. Чути  пiсню,

стукiт колiс, хльоскання батога.

   – Добрий вечiр, дядьку Мартинеї А Бог на  помiч!..-  гукають  Мартиновi

здалека. – Додому, додому час!..

   Мартин зупиняється, обтирає шорсткою правицею чоло.

   – Дай-бо здоровля! Спасибi! Ось досiю. Ще з корець вийде – i кiнець!..

   “Ах, корець, корець! –  думає  Марiя.-  Коли  вже  вiн  скiнчиться  той

корець!..”

   I сонце погрузло. Швидко  поглибшується  смеркан-  ня.  Останнiй  посiв

скiнчився. Мартин витирає чоло i витрясає решти зерна з мiшка. Марiя бiгає

i метушиться. Витрясає мiхи, складає їх, чiпляє до орчикiв шлеї. Пiдходять

спiтнiлi конi. Скорше, скорше! Кидається i помагає випрягати,  вкладає  на

вiз борони.

   Сiдаючи на вiз, Мартин зауважив:

   – Ти, Марiє, сьогоднi нiби до шлюбу квапишся!..

   Марiя мовчить. Слава Богу, що їдемо. Дома у неї ще тисяча дiл, але вона

раз-два й полагодить. Бiжить, рве i по короткому часi, вимита, вичепурена,

у найновiшiй шелестючiй спiдницi, з хустинкою в  руцi  наспотикача  бiжить

Марiя на вечiрню.

   Село не близько. Добра година ходи. Марiя не йде, Марiя  летить.  Дзвiн

вже давно замовк. Там тих парубкiв i дiвчат. Там їх  зiбралося.  У  церквi

ченцi “Свiте тихий” спiвають, а навколо церкви пiд розлоги-  ми  каштанами

моляться веселi люди на яснi очi й чорнi брови.

   По вечiрнi Марiя не вертається на хутiр. Пiде в село до тiтки Домахи, а

завтра знов до церкви, а тодi можна й на хутiр назад.

   Прибiгла. Навколо церкви кружляють пари. Широкi  церковнi  вiкна  ледве

освiченi. Марiя на всi боки  озирається.  Увiйшла  до  церкви,  купила  за

копiйку свiчечку i сама понесла перед вiвтар до Матерi Божої. Тут  ясно  i

сильно пахне воском. Густо натиканi  на  свiчнику  свiчi  горять  рiвно  й

лагiдно. Сяють срiбнi ризи i усмiшка Богоматерi.  Марiя  тремтячою  (може,

там дивиться хто) рукою ставить свiчку, швидко хреститься  i  розчервонiла

вертається назад.

   Стала з лiвого боку i, як голубка, роздивляється на всi боки. Надто тут

спокiйно, надто радiсно. Цiлий тиждень тяжкої працi, i,  вирвавшись  сюди,

полегшено зiтхається, i уста шепочуть трiпотливу молитву.

   До кiнця вечiрнi не достояла. Яка порядна  дiвчина  достоїть  до  кiнця

вечiрнi? Вже ж вiдмолилася, вже ж вiдхрестилася. На криласах перегукуються

iрмоса- ми, i Марiя не може далi.  Он  стоїть  Корнiєва  сусiдка  Палажка.

Марiя кивнула їй, i обидвi вийшли.

   На  сходах  Корнiй.  Сходи  пiднiмаються  i   опускають-   ся.   Камiнь

розхвилювався, стiни не встоять на мiсцi. Марiя квапиться у тiнь,  бо  тут

зрадливий лiхтар видасть очi i барви лиця. Налилася, мов ягода.

   Корнiй без шапки. Тримає її в руцi.

   – Вже помолилася?..

   – Думаєш, як ти. Тiльки за дiвками ганяєш… Навiть,  мабуть,  лоба  не

перехрестив.

   – Сто разiв охрестав. Двiчi у церквi  був.  Йшов  утретє.  Обганяв  усi

закутки, усi сади, усi перелази обдивився…

   – А це ж чого так розгонився?

   – Чого й чого. Все знатимете, скоро постарiєтесь. Можна з вами?

   – А хто ж буде далi гасати по закутках i перелазах?

   – Вже не треба…

   – Ха-ха-ха!..

   Марiя не йде, а пливе. Гаряча долоня торкнулася її руки. В очах рожевий

туман, у вухах “Свiте тихий”, шелест спадаючого сухого листка…

   – Чого ти, Марiє, замовкла? Кажи, оповiдай!.. Якi хлопцi,  якi  чародiї

очарували тебе?.. I ти, Корнiю, не той зробився. Хмара на тебе  звалилася,

чи що?..

   – Мовчи, Палажко. Йдiм так тихо i слухаймо. Слухай, як гарно  у  церквi

виспiвують. Чуєш?

   Йдуть  рiвно,  поволi.  З’являється  з  туману   завiса,   згортається,

розгортається, виринають сходи, ступа- ють  на  них,  пiдносяться  вище  й

вище, спiв лагiдний, зоряний… Iдуть, iдуть, iдуть…

   Широкою, вкритою туманом долиною  верталися  додому.  Мигають  лiхтарi,

чути гармидер, смiхи. Марiю проводить Корнiй. Обняв її  за  стан,  i  вона

мовчить. Йдуть, як дорослi, як старi. Йдуть i розважають. Корнiй оповiдає,

що про Марiю в селi говорять. Цiкаво. Говорять, що до  неї  Гнат  Кухарчук

збирається свататись. Марiя тихо хiхiкає. Смiшно.

   – Ех, як пiймаю того вишкварка…

   – То що?

   – Побачиш… Попадеться вiн у мої лапи…

   – Ну й ти, Корнiю, сердитий.

   – Переб’ю ребра i другу ногу вирву. Хай не лiзе…

   Марiя  хiхотить.  Приємно.  Дiйшли  до  зарослих  ряскою  i   засипаних

опадаючим листом копанок. Тут мочать коноплi, i геть яром чути  конопляний

запах. Стежки Марiї й Корнiєвi  розходяться.  Ось  i  перелаз,  гайок,  де

весною соловейковi тьохи розливаються, а тепер спадає останнiй лист, тепер

тиша, тепер вiтер легко гойдає верхи струнких осичок i розчесаних берiзок.

   Зупиняються i стоять. Рука Марiїна в розпеченiй Корнiєвiй долонi. Марiя

схилила голову. Корнiй каже, що заберуть його “в москалi”. Вiн  рекрут,  i

прийняли в матроси. Сiм рокiв служби…

   Краще б вiн того не казав.  Марiя  не  може  стояти.  Пригорнув  її,  i

заянчали в поцiлунку. Марiя зiв’яла, i ноги вiдмовлялися тримати.

   – Пiдеш i забудеш…

   – Забуду? Хай грiм уб’є мене, коли забуду. Люблю тебе, Марiє… Чуєш?

   Марiя хоче щось сказати, але перешкоджає биття серця. Що  вона  почула?

Боже, що  це  вона  почула!  I  це  каже  Корнiй,  дужий  Корнiй…  I  не

соромиться, i язик вiльно йому повернувся.

   Марiя чує у серцi бiль. Пiд горло тиснуться твердi сучки, не встигає їх

ковтати, здригнулася, i сльози  рясно,  рясно  посипалися.  Корнiй  обняв,

пестить, горне, цiлує мокрi очi, уста i щоки.

   – Любий мiй! Любий мiй! – палко вишiптує Марiя. I  горнеться,  i  лине,

хмелиною в’ється навколо нього. Гаряче молоде тiло, серце й душа  належали

тепер не їй – йому. Клялися не забути,  розривалися,  сходилися  знов,  ще

цiлувалися… Чому, Боже мiй, буває така коротка нiч? ��

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *