Нове на сайті
Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Зміст творів 6 клас / Тореадори з Васюківки (2004). Всеволод Нестайко (частина 2) (Ukrlib.com.ua)

Тореадори з Васюківки (2004). Всеволод Нестайко (частина 2) (Ukrlib.com.ua)

Частина 1 (читати за посиланням)

Частина 2

З-за куреня лунали добре чутні голоси Книша й Бурмила, їх не було видно. Вони, мабуть, сиділи біля вогнища — курився синій димок…

— Нехорошо це… — докірливо казав Бурмило. — Нехорошо…

— Цить уже — “нехорошо!”. Моральний кодекс найшовся мені! А ятери вночі хто ставить?

— Та що ти! Двієчко ятерків якихось, гнилих, ледь живеньких. Туди й риба не йде. Щоб я Бога не бачив!

— Нічого-нічого! За це теж совєцька власть по голівці не гладить.

— Але ж… Та то ж зовсім інше…

— Ну, якщо ти така цяця, то мотай отсюдова, не вмішуйся! Щоб я тебе тут і не бачив! Сьогодні вночі я це зроблю — і квит! І дивись мені!

— Та гаразд уже! Тільки зараз ти йди звідси, бо по-наїдуть оті юннати з тим старим! Кому це нужно!..

Я схопився за весло.

— Гребімо звідси — він зараз пливтиме.

Добре, що човни наші в обидва боки однакові — що носом пливти, що кормою (корма теж загострена). А то б ми не розвернулися — вузько. Та й не встигли б. А так натиснули ми — і заднім ходом у стружку чимдуж, до острова Переекзаменовки. І тільки вже як добряче замаскували човна в очеретах попід берегом свого острова — одхекались і прийшли до тями.

То он воно що! Отже, то вночі Бурмило був, ятери ставив. А ми трохи не повбивали один одного.

Але що ж сьогодні вночі робитиме Книш на Високому острові?! Що навіть Бурмило його одговорював. Певно ж, не в цурки-палки гратиметься!

— А може, він хоче глобулус викрасти й за кордон передати? — каже Кукурузо.

— А він хіба секретний?

— А що ж ти думав, може, й секретний… У всякому разі, крім глобулусу, на цьому острові красти нічого. Не жабів же.

Невже глобулус?.. І раптом я згадав…

Це було місяців півтора тому. Я поїхав з мамою на базар. Вона просила помогти підвезти їй кошики.

Базар у нас у райцентрі, дванадцять кілометрів від села. Раніше туди човнами по річці плавали. А тепер більше на велосипедах. Швидше.

Поїхали ми. Мама — на “Україні”, я — на своєму “Орльонку”. Не люблю я базарів, та що поробиш.

Одвіз я кошики, збираюся назад їхати. І тут бачу — Книшиха. Торгує в ряду, де продають насіння, сушені трави та різні “спеції”. На дашку рундука, за яким вона стоїть, пришпилено портрет космонавта Поповича.

Добре поставленим базарним голосом Книшиха вигукує:

— А кому льобулі, кому льобулі? Двадцять копійок пучечок! Кому льобулі? Чиста льобуля! Сто процентів вітамінів! Усі вітаміни! А! Б! В! Г! Д! Більш не купите ніде! Навались, у кого гроші завелись.

Її оточують покупці. Торгівля йде повним ходом.

— Як чайок заварювать, — пояснює Книшиха якійсь молодиці. — Од бешихи крепко помагає… Од перестріту… Од… — шепче щось молодиці на вухо.

— Ну?! — здивовано-радісно каже молодиця. — Дайте три пучечки.

— Уступили б трохи, тітко… Дорого, — торгується інша молодиця.

— Дорого — мило, дешево — гнило, моя дорогенька! Не можу менше… — І вже Книшиха замакітрює голову якійсь літній дачниці. — Можна й у борщ… Смакота! Беріть, дама, не пошкодуєте. Чоловік вам ноги цілуватиме!

І знову завелася дзвінкоголосо:

— Ану — водорість! Цілюща водорість для всього! Смачна приправа для холодного й гарячого! Можна в чай! Можна в горілку! Можна сушить! Можна варить! Можна для дальньої дороги! їжа космонавтів! — тицьнула відстовбурченим великим пальцем угору, на портрет Поповича. — Тридцять копійок пучок! Український женьшень! Покупці посміхатися, але брати.

Я придивився, чим вона торгує. То були пучечки якоїсь сушеної трави, а може, й справді водорості. Але те, що то не глобулус, і сумніву не було. Глобулус же, як казав Фарадейович, — мікроскопічна одноклітинна водорість і мати такий вигляд не міг аж ніяк.

Розказав я тоді про це Яві, подивувалися ми заповзятливості й базарному талантові Книшихи (“От людей обдурює, зміюка!”), а потім і забули. Чим тільки не торгують на тих базарах! Це ж тобі не в магазині.

А тепер я згадав. Може, й справді Книш на глобулус зазіхає.

— В усякому разі, — рішуче сказав Кукурузо, — ти собі як хочеш, а я сьогодні вночі…

Кукурузо не доказав. Раптом з плеса долинула дзвінка пісня:

Хай завжди буде сонце.

Хай завжди буде небо.

Хай завжди буде мама.

Хай завжди буду я!

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ. Несподівані Ігор, Валька та інші

Голоси були хлоп’ячі й дівчачі. Здавалося, що плавнями просто по воді й болоту крокує через очерети веселий піонерський загін. Ми здивовано перезирнулися — що таке? Потім рвонулися й побігли на берег — туди, звідки видно було плесо. Але нічого не побачили — заважав очерет.

Ми швидко видряпалися на стару вербу, під якою стояв курінь. Це було найвище дерево на острові. І тоді побачили: зі стружки на плесо випливали, наче лебеді, білі човни. У човнах сиділи піонери — в білих майках, у білих панамках, з червоними галстуками. В першому човні стояв на весь зріст стрункий високий юнак у білих штанях, без майки, але теж з червоним піонерським галстуком. То був, мабуть, вожатий. Під його бронзовою шкірою випиналися могутні мускули. Здавалося, цей юнак зійшов просто з фізкультурного плаката.

Та ось пісня скінчилася і вожатий вигукнув:

— Друзі, пропоную на цьому острові зробити зупинку! Як ви вважаєте, товаришу штурман? — схилився він до маленького вилицюватого хлопця з насупленими бровами, що сидів на кормі.

— Тільки так! — дуже серйозно відповів хлопець. Усі чомусь засміялися.

— Тоді тримайте курс на острів, штурмане! — в тон йому сказав вожатий.

— Тільки так! — повторив хлопець, і знову всі засміялися.

Але на хлопця це не справило жодного враження. Він і бровою не повів.

Один за одним човни причалювали до берега. І враз острів ніби перетворився на піонерський табір: сміх, крики, біганина. Хтось бив м’яча, хтось уже хлюпався у воді, хтось ловив сачком метеликів. Серед юрби ми побачили й кількох васюківських юннатів, але вони були не з нашого кутка, ми їх знати погано. Ми сиділи на дереві, не знаючи, що нам робити — показуватись чи ні. Та довго вагатися нам не довелося. Якась висока цибата дівчинка натрапила на курінь і вигукнула:

— О! Дивіться! Тут хтось живе!

Усі збіглися до неї. Підійшов і вожатий. Смаглявий прудкий хлопчина з фотоапаратом через плече шмигнув у курінь і одразу ж вискочив, тримаючи в руках електричний ліхтарик.

— Ліхтарик! — пояснив він. — Механічний. З динамкою. Дає струм лише тоді, коли натискати на цю ручку.

І почав чвиркати, показуючи. Кукурузо неспокійно засовався на гілці.

Цибата дівчинка теж шмигнула в курінь і потягла звідти рушницю.

— Погляньте, справжня, мисливська…

— Ой, обережно, вона, може, заряджена! Ще стрельне, — зойкнула котрась із дівчат.

Тут Кукурузо вже не витримав:

— Ану не займай!

Усі враз підняли голови. Ховатися більше було ні до чого. Ми злізли з дерева. І одразу нас оточили піонери.

— Хто ви?

— Що ви тут робите?

— Це ваш курінь?

— І рушниця ваша?

— Ви мисливці?

— Ви тут живете?

Я розгублено подивився на Кукурузо. Він похнюпився і мовчав.

— Та вони, мабуть, просто рибалять тут. Це наші, з Васюківки, — сказала васюківська юннатка, здається, з восьмого класу.

— Або з дому втекли, — підкинула друга (ми про неї лише знали, що вона вредна й дочка колгоспного бухгалтера).

— Або в індійців граються. Як “Маленькі дикуни” Сетона-Томпсона. Пам’ятаєте? — втрутилася цибата.

— Або в робінзонів… Правда ж? — сказав вожатий. Я зовсім безпорадно глянув на Кукурузо. Мій друг густо-густо почервонів. І раптом сказав:

— Ні в що ми не граємось. У нас тут діло одне… А ви хто такі?

— А ми з Києва. Юннати ми, — зацокотіла гостроносенька дівчинка в окулярах.

— Приїхали сьогодні, — перебила її цибата.

— От, Валько, не перебивай! Дай я скажу! — вигукнула гостроносенька і знову зацокотіла: — Сьогодні приїхали. Приїхали сьогодні… Почули, що у вас глобулус виводять, і ось приїхали. Наш керівник професор Дудка каже, що… Ви знаєте професора Дудку? О, це знаменитість! Світова знаменитість! Каже, що ваш глобулус — це надзвичайно. Надзвичайно! Вони приїдуть завтра — і професор, і кореспондент газети “Зірка”. А ми сьогодні приїхали. Професор і кореспондент теж сьогодні приїхали б, але в професора сьогодні термінова вчена рада в Академії. Несподівана. А в нас уже квитки були. От ми й приїхали. А ваші не хочуть нам показувати глобулус без професора. Кажуть: “Завтра”. Ну ми розуміємо — люди стільки старалися, їм хочеться, щоб урочисто… Ми розуміємо… А у вас яке діло? Яке? Га?

Кукурузо набурмосився:

— Діло… тай усе…

— Секрет? Так? Секрет? — не вгавала гостроносенька.

— От іще Оксана! Причепилася, як сльота до плота! — вигукнула цибата Валька. — Якщо не кажуть, значить, секрет.

— Ну, гаразд, не кажіть, не кажіть, хай буде секрет, — погодилася гостроносенька Оксана.

— То ми вам, мабуть, заважатимемо тут? — спитав вожатий.

— Ні, аж до вечора можете буть, — милостиво дозволив Кукурузо.

— Та ні, ми на якусь годинку Просто хотілося скупатися й поснідати на свіжому повітрі, біля вогнища. Дівчатка з самого Києва про це мріють. Он Оксана ніколи в житті не снідала біля вогнища, — усміхнувся вожатий.

— Вона й живої корови ніколи не бачила. Тільки на картинці, — підморгнув вожатому хлопчина з фотоапаратом.

— Ти дуже багато бачив! От зараз як дам! — кинулася на нього Оксана.

— Брек! Бій закінчено! Перемогла Оксана! — вигукнув вожатий. — А тепер — за діло! Виймайте харчі! Розкладаймо вогнище!

— Тільки так, — авторитетно підтвердив маленький “штурман”.

Піонери одразу загаласували й побігли до човнів.

— Ти, Ігоре, займися вогнищем, — сказав вожатий хлопчині з фотоапаратом. — Ти в нас майстер.

— Ходімо, я покажу, де хмиз, — по-хазяйськи запропонував Кукурузо. І ми втрьох пішли вглиб острова. Йшли і, як це завжди буває на початку знайомства, ніяково мовчали — не знали, про що говорити. І раптом Ігор, не розтуляючи рота (ми це добре бачили), голосно чи то бевкнув, чи то гавкнув. І враз десь всередині в нього заграла музика. Справжня музика. Джаз. Ото знаєте: “Бз-вз, дудль будль, бум-бем, бу-га-га…” І потім щось заспівало жіночим голосом по-ненашому… Ми стали і вирячились на Ігоря, мов барани. Що за таке?..

Він засміявся і пересунув з-за спини наперед те, що ми весь час вважали за фотоапарат:

— Приймач! На транзисторах, напівпровідниках. Це я тільки в футлярі від фотоапарата його змонтував. Бо іншого корпусу не було. Та й зручно. Через плече носити можна.

Он воно що! То це транзисторний радіоприймач, такий, як у діда Салимона! Як ми зразу не догадались?

— Гарна штука, — опам’ятавшись, поблажливо сказав Кукурузо. — Скільки дав?

— Що — дав?

— Заплатив скільки?

— Ніскільки. Сам зробив.

— Що-що? — Кукурузо скривився і приклав долоню до вуха, наче недочув.

Я хихикнув.

— Сам, кажу, зробив, — серйозно повторив Ігор.

— Ага, — криво посміхнувся Кукурузо. — Ну так. Я ж і питаю: скільки дав? У нас у сільмазі “Турист” продається. Тридцять п’ять карбованців. Красивий, під перламутр. Ну, а цей, звичайно, гіршенький.

— От, дивак, не вірить. Ну, як хочеш. З кущів вийшов вожатий.

— Про що це ви, хлопці, сперечаєтесь?

— Та нічого, просто так, — махнув був рукою Кукурузо, сіле потім, глянувши знизу на вожатого, раптом єхидно спитав:

— Дядю, а у вас усі піонери отакі-го… чи лише цей?

— А що таке?

— Та нічого… Просто він каже, що цей приймач сам зробив. Може, ота худенька автомобіль справжній сама зробила, а отой “штурман-тількитак” — у космос літав?

— Щодо космосу та автомобіля не скажу, а от приймач він справді сам зробив. Це точно. Він у нас молодець. У радіогуртку вже третій рік. Академіком буде.

Вожатий говорив серйозно, без усяких жартів. Не вірити йому було неможливо. Кукурузо одразу скис — насмішкуваті вогники в очах погасли, куточки губ опустилися.

Я теж був здивований. Мені чомусь завжди здавалося, що всі оті розумненькі зразкові школярі, які майструють діючі моделі атомних криголамів та літаків, обов’язково повинні бути хирляві, заморені, в окулярах. І обов’язково дивакуваті. А тут перед нами стояв нормальний кирпатенький хлопчина — мускулистий, засмаглий, з усього видно, тренований. Якось більше уявлявся він на спортивному майданчику, серед галасливої ватаги розхристаних хлопців, ніж заглиблений у переплутані тельбухи якогось чудернацького радіоприймача.

Ми мовчали, розгублені й спантеличені.

Вожатий пильно подивився на нас і удавано сердито сказав:

— Що ж ви, братця, розпатякатися тут, а хмизу не несете? Люди ж голодні. Ану швидше!

Це зразу вивело нас із заціпеніння. Ми кинулися поспіхом (навіть надто вже поспіхом) збирати хмиз. І за хвилину вже тягли на галявину величезні оберемки. Особливо старався Кукурузо. Він тяг такий оберемище, що я боявсь, щоб у нього пуп не розв’язався.

Цибата дівчинка Валька, побачивши, захоплено сказала:

— Ого-го!

І я не знаю, від чого більше був такий червоний Кукурузо: чи від напруження, чи від того “ого-го”. Він узагалі чогось дуже часто поглядав на оту Вальку. Знайшов на кого дивитися! Страшило якесь! Лупате, цибате, витрішкувате! Тю! Гірша за Гребенючку у сто разів!

Усі стояли на галявині кружка і дивилися, як ловко розпалював Ігор вогнище. “Диви, міський, а вміє…”

Незабаром серед галявини вже лизало небо вогненними язиками велике багаття.

— Ну, а чия черга сьогодні куховарити? — спитав вожатий.

— Сашкова! — радісно вигукнула цибата Валька.

— Сашкова! Сашкова! — загукали звідусіль, і всі подивилися на “штурмана”.

— Твоя? — спитав вожатий.

— Тільки так, — сказав той.

— Отже, нам сьогодні везе, — усміхнувся вожатий.

— Везе! Везе! Юшку! Сашеньку, обов’язково юшку! Юшку! — злилися в одно десятки вигуків.

— Тільки так, — уперше за весь час усміхнувшись, закивав головою Сашко.

Тепер, коли всі стояли разом навколо вогнища, було особливо помітно, що Сашко дуже маленький на зріст, менший за всіх. Може, тому він і тримався так серйозно й насуплено, щоб здаватися соліднішим. Але ще було помітно, що його всі люблять, і якщо й сміються з отого його “тільки так”, то зовсім не глузливо, а скоріше лагідно.

Сашко заходився готувати їжу. Дівчатка допомагали йому, чистили картоплю, рибу, яку дістали з сітки, що була прив’язана до корми одного з човнів і занурена у воду. Інші школярі розбрелися по острову. Якось так само собою вийшло, що ми опинилися поруч з Ігорем. Ігор сидів на пеньку і стругав ножем паличку. Ми з Кукурузом сиділи біля пенька навпочіпки, уткнувшись підборіддям в коліна, і задумливо колупалися в землі. Потім Кукурузо кахикнув і, насупившись (щоб приховати ніяковість), хрипко сказав:

— Дай подивитися… приймач… Можна? Ігор відразу одклав ножик і паличку:

— А чого ж… Звичайно. Будь ласка. Він йідкрив футляр:

— Оце настройка, це діапазони, це звук, — показав, де що крутити.

Кукурузо схилився над приймачем. Засопів. Я й собі носа всунув. Кукурузо одіпхнув мене ліктем.

— Не хукай туди прямо. Запотіє і зіпсується. Ігор усміхнувся:

— Та нічого. Від цього не зіпсується.

Довго Кукурузо крутив ручки-коліщата, і ми мовчки, затамувавши подих, слухали голоси далеких країн.

— Та-а-ак… Цінна штука, — сказав нарешті Кукурузо і додав: — Ну, з фізики в тебе, звичайно, п’ятірка.

— П’ятірка, — просто і без хвастощів відповів Ігор.

— А двійки ти хапав коли-небудь? — з надією спитав Кукурузо. — Хоч з поведінки, хоч зі співів абощо? Чи круглий відмінник?

— Відмінник, — ніби вибачаючись, сказав Ігор. — Усі наші юннати — відмінники. Така умова.

Кукурузо тихо зітхнув.

У цей час з кущів визирнула Валька. Видно, дівчата вже закінчили чистити рибу. Я бачив її, а Ігор, що сидів до неї спиною, ні. Валька тихенько підкралася до нього, і я не встиг навіть рота розкрити, як вона одним рухом зіштовхнула його з пенька. Ігор нічого не підозрював і, звичайно, перекидьки полетів у траву.

— Дамі завжди треба звільняти місце, — сказала Валька, сідаючи на пень.

Ігор, встаючи і обтрушуючись, тільки усміхнувся у відповідь.

Ми з Кукурузом здивовано перезирнулись.

Добре діло! Толкового хлопця-фізкультурника, що змайстрував отакенюній приймач, цибате страшило пхає собі так, ніби то не хлопець, а якась мебля.

А він тільки посміхається.

Якби, наприклад, мені зробила таке, скажімо, Гребенючка, я б їй так дав, що вона б ногами вкрилася. Та що це з Кукурузом?

— Ану дай мені! — нахабно каже Валька і простягає руку до приймача, якого держить Кукурузо. І Кукурузо, теля, спокійнісінько оддає приймач. Тю, дурний! Що то — її приймач, чи що? Чого вона розпоряджається!

Ич, яка розумна!

Проте всі ці вигуки, звичайно, беззвучно лунають лише в мені самому. Я мовчу. То ж не мій приймач, і не в мене його одбирають.

Валька почала настроювати приймач, по-пташиному схиливши голову набік і дивлячись у небо. Надибала на якусь тягучу мелодію і раптом радісно скрикнула:

— О! О!

Ми спантеличено глянули на неї — що таке? Мрійно дивлячись на плесо і уважно слухаючи музику, вона тихо сказала:

— “Лебедине озеро”… Адажіо…

Я скривився. Ти, задавака! Таке говорить, що й не второпаєш!

А Кукурузо напустив на себе серйозність і, насупивши брови, каже:

— Ні, — каже, — це озеро скоріше не Лебедине, а Качине, бо лебеді в нас не водяться. Зате качви — як тої ряски.

Валька раптом як зарегоче:

— Ой, держіть мене! Ой, не можу! От дивак! Я ж не про це озеро, а про музику. “Лебедине озеро”, — балет композитора Чайковського. Якраз оце зараз передають.

Кукурузове обличчя наче ошпарили. Вся кров, яка тільки була в його організмі, кинулася в обличчя.

— Можна подумать, що я не знаю, — сердито буркнув він. — Прекрасно знаю цей знаменитий балет. А про наше озеро я просто так сказав. Для інтересу… Для сміху.

Я одвернувся. Не можу я дивитися в очі людині, яка бреше. А Кукурузо брехав зараз безсовісно. Нічого він не знав, ніякого “Лебединого озера”. Бо слуху нього препоганий. Співати він міг тільки зі мною. Підтягувати.

Мені було досадно на Вальку, що вона примусила мого друга так брехати. І взагалі, чого вона припхалася до нас?

І раптом, ніби підслухавши мої думки, Валька різким рухом вимкнула приймач і сказала:

— Ви на мене сердитесь, хлопці, так? Що я влізла до вас і пристаю, так?.. То я зараз піду. Ви не сердьтеся. Просто мені хотілося познайомитися з вами.

І так вона це якось просто сказала, що мені аж стало ніяково. І ні я, ні Кукурузо не знайшли, що відповісти.

Валька підвелася, сунула Кукурузові в руки приймач і побігла до вогнища.

— Дивачка якась… правда? — знизавши плечима, зніяковіло мовив Кукурузо.

— Вона класна, — несподівано почервонівши, сказав Ігор. — У нас з нею всі дружать. А чого ти не вмикаєш приймач? Ти вмикай, не соромся. Я недавно поміняв батарейку.

Я пильно глянув на нього і зрозумів, що він зумисне міняє тему розмови, що більше про Вальку говорити не варто. Я його добре розумів. Мені теж було б неприємно, якби хтось говорив про Гребенючку.

Я не знаю, скільки ми ще просиділи на березі біля пенька, але незабаром від вогнища почувся голос вожатого:

— Ігорю, хлопці, швидше сюди! Юшка готова!

— Пішли! — сказав Ігор.

Я як ото випив вранці склянку молока, то більше й ріски в роті не мав — був тепер голодний, як арештант, і ця пропозиція мені, звичайно, дуже сподобалася. Думаю, що Кукурузо їсти хотів не менше за мене, бо через усі нічні переживання, мабуть, зовсім не снідав.

Але несподівано він сказав Ігореві:

— Тй йди, а ми тут посидимо. Ми щойно перед вашим приїздом добряче поснідали.

Я закліпав на нього очима і роззявив рота, але промовчав.

— Та не вигадуйте, хлопці, ходімте! Такої юшки ви зроду не їли, — умовляв Ігор.

Кукурузо вперто відмовлявся. Я, ковтаючи від голоду слину, змушений був його підтримувати. Нарешті Ігор махнув рукою:

— Та ну вас! Чекайте, я зараз вожатого на вас нашлю! — і побіг до вогнища. Але за хвилину замість вожатого прибігла цибата Валька. І одразу накинулася на нас:

— Це що таке? Ану бігом їсти юшку! Якби ви мене запрошували — що, я хіба відмовилася б? Я б відмовилася, якби ви мене запрошували?! Ану, швидше!

І, на мою радість, Кукурузо, який так уперто відмовлявся перед Ігорем, тут несподівано знітився і покірливо поплентався за дівчиною. І знову мені згадалася чомусь Гребенючка…

Не знаю, чи то, може, я просто був дуже голодний, чи справді юшка була смачна, але мені здалося, що я такої зроду не їв. А я ж розумівся на юшці. В нас у селі вміли її варити, та й сам я варив не раз. Але ця просто памороки забивала — така смачна. Всі прицмокували й хвалили Сашка-“штурмана”. А він сидів біля казана з ополоником у руках і, як завжди насупившись, уважно стежив, кому дати ще.

Тепер мені було зрозуміло, чому всі так зраділи, що сьогодні Сашкова черга готувати сніданок. Він у них був визнаний куховар.

Незабаром усі понаїдались і порозлягалися на траві навколо вогнища — відпочити. Хтось перший замугикав пісню, хтось підтягнув, і пісня виросла, зміцніла й полинула над плесом, аж попригиналися очерети…

Реве-е та сто-огне

Дні-іпр широкий.

Сердитий ві-ітер за-авива-а…

Як було приємно отак лежати на траві горілиць, дивитися в блакитну безодню неба і співати хором пісню! Здавалося, вся земля, увесь світ її чує.

Вожатий тихенько встав, пішов до човнів і повернувся з акордеоном. Пісня зазвучала ще дужче, ще злагодженіше.

Я ніколи б не подумав, що в Сашка такий чистий, дзвінкий і високий голос. От тобі й дивакуватий “штурман” Сашко. Мало того, що знаменитий куховар, та ще й такий співець!

Співали ми години з півтори, а може, й більше. Яких лише пісень ми не переспівали! І українських народних, і сучасних, і з мультфільмів, і з кінофільмів…

Потім Ігор сказав:

— А тепер, може, хай Валька станцює…

“Зараз буде пиндючитися, а її умовлятимуть”, — подумав я. Але вона сказала без усякого:

— Будь ласка. Можу станцювати.

Тут я помітив, що Кукурузо чомусь почервонів і неспокійно засовався на місці. До речі, я ще й раніше, коли співали, помітив, що мій друзяка Кукурузяка постійно дивився на Вальку, а коли вона випадково зводила на нього очі і їхні погляди зустрічалися, він одразу втуплювався в землю.

— Український танець козачок! — оголосив вожатий і заграв на акордеоні.

Валька почала танцювати. І сталася дивна зміна. Незграбна цибата Валька вмить перетворилася в стрімку летючу пташину, кожен рух якої зливався з музикою. І циби її, оті самі тонкі циби, на яких, здавалося, не можна навіть встояти (от-от упадеш), оті циби, ледь торкаючись землі, наче весь час були в повітрі, у польоті — стрункі, міцні й пружинисті.

Біля мого вуха часто-часто, мов захеканий, мов це він сам танцював, дихав Кукурузо. А коли Валька скінчила танець і всі зааплодували, він не став аплодувати, а зустрівшись зі мною поглядом, чомусь нахмурився і одвернувсь…

Потім Оксана читала вірші. Добре читала, тільки дуже кричала, — мабуть, аж у селі було чути.

Загалом вийшов такий собі несподіваний концерт.

А потім почали купатися. Ігор плавав кролем, Сашко-“штурман” — брасом, та й Валька нічого плавала (правда, по-дівчачому, задерши голову і одпирхуючись, як кицька). Але стрибати у воду з верби ніхто не вмів. І отут мій друг Кукурузо показав, що таке васюківські хлопці. Видерся на самісіньку верхівку, розгойдався, як мавпа, на гілці і я-ак стрибоне — майже хвилину летів і майже на середину плеса залетів. Усі тільки охнули. А вожатий сказав:

— Молодець! З тебе може вийти хороший спортсмен. Тобі треба в секцію зі стрибків з трампліна. Молодець!

Кукурузо аж зашарівся від задоволення. Мене розібрало, і я схотів довести, що я теж геройський хлопець. Я поплював на руки й собі подряпався на вербу. Але мене спіткала невдача. Прикра, жахлива невдача. Я зачепився за сучка і розпанахав труси з низу аж до пупа, навіть резинка лопнула. Про те, щоб стрибати, не могло бути й мови. Я б загубив труси по дорозі. Придержуючи своє нещастя однією рукою і мало не плачучи від сорому, я безславно спустився донизу. Але ніхто не став кепкувати з мене: “Нічого, буває. З кожним може таке трапитися”, — заспокоювали мене всі. Я лише екав і досадливо махав вільною рукою. Дівчатка запропонували мені зашити труси. Я категорично відмовився. Сидіти без трусів, поки дівчатка зашиватимуть, — краще втопитися! Я взяв у них голку та нитки й поліз у курінь — зашивати свою ганьбу. Там, у напівтемряві, довго й невміло штрикав голкою, наколюючи собі пальці й ковтаючи сльози сорому. Несподівано погляд мій упав на книжку, що лежала в кутку куреня, прикрита листям. Я зацікавився, потяг її. То була “Граматика”. Я спершу здивувався, але потім згадав, що Кукурузо ж узяв її, щоб замилити дідові очі.

У “Граматику” був закладений зошит. Я розгорнув той зошит (хай простить мій друзяка мою цікавість!). На першій сторінці починався “Щоденник Робінзона Кукурузо”. Що там таке — ви вже знаєте: “пригоди” і “неприємності” першого дня. “А що далі?” — зацікавивсь я. Перегорнув сторінку і… витріщив очі. Далі йшли вправи. Майже півзошита було списано вправами з граматики — і на дієслово, і на іменники, і на прикметники.

Вправи були написані олівцем — так само, як і щоденник. Сумніву не було — все це писалося вже тут, на острові.

То он воно що!

Робінзон Кукурузо, який збирався прожити на безлюдному острові двадцять вісім років два місяці і дев’ятнадцять днів, готувався до осінньої переекзаменовки.

Ох ти ж хитрун! Ох ти ужака! ТЬоя гордість, твоя шалена гордість заводіяки й отамана не дозволяє тобі зізнатися, що ти ретельно готуєшся до переекзаменовки, і ти втік од людських очей на острів, і там зубрячиш граматику Тепер зрозуміло, чому ти саме так назвав свій острів… Ну, стривай! Ну, пожди! Я тобі…

А втім, що “стривай”, що “пожди”? Хіба я скажу йому що-небудь? Хіба я хочу, щоб він провалився, щоб він залишився на другий рік?

Та ні! Звичайно ж, ні! І я нічого йому не скажу, ні слова, ні півслова. Хай думає, що я ні про що не здогадуюсь. Хай думає!

Я швиденько поклав зошит і “Граматику” на місце й притрусив листям, ніби й не чіпав.

Від цього відкриття мені одразу стало легко й весело — немов після дощу сонце засвітило. Про сором свій я й думати забув. Бадьоро зашив я труси й зовсім іншою людиною вискочив з куреня. Усі помітили зміну в моєму настрої і тепер сміливо почали посміхатися.

А Кукурузо сказав:

— Велике діло труси. Без трусів— нема людини, а в трусах — є людина, ще й посміхається, — і хихикнув, блимнувши на Вальку. Йому хотілося бути дотепним сьогодні. І хоч дурний був його дотеп, я не образився.

Несподівано з плеса залунало:

— Го-го! Он ви де!

До острова підпливав ще один човен. У човні сиділи Гришко Бардадим і кілька наших хлопців-юннатів.

— Майже годину вас шукаємо, — сказав вожатому Бардадим, вилазячи на берег. — Нас Фарадейович прислав. Запрошує вас до себе. Хоче показати свої нові сорти овочів та фруктів і почастувати.

— Ой! Нащо ж я так наїлася! — розпачливо скрикнула Оксана.

Всі засміялися.

— Нічого! Поки доїдемо, — утруситься, — заспокоїв її вожатий. — Ну що ж, друзі, збираймося!

Зчинилася метушня.

— О! А ви що тут робите, босяки? — здивовано вигукнув Бардадим, помітивши нас.

— У них діло! Секретне! — таємничо сказала Оксана.

— Що-о?! — скривився Бардадим. — Діло? Яке діло? У цих-о? У цих-о жевжиків? Брешуть вони! Це ж відомі на все село босяки. Мабуть, щось уже вигадали, якусь капость. Крім капостей, ніяких у них ділов не буває…

Ніхто навіть не засміявся. Мабуть, усі відчували незручність і мовчали.

Ми стояли червоні, мов два помідори.

Ми ладні були крізь землю провалитися.

Ех! Якби ми були такі здорові, як ти!

Ми б тобі показали! “Ділов! Ділов!” — говорити спершу навчися!

— І нічого вони не босяки, а хороші хлопці! — вигукнула раптом Валька.

— Звичайно! — підхопив Ігор.

— Хороші-хороші-хороші! — заверещала Оксана.

— Тільки так! — вигукнув Сашко-“штурман”.

— Ну хай! Хай! Хай! — замахав руками Бардадим. — Ви — наші гості, не будемо сваритися. Поїхали швидше! Фарадейович давно чекає.

Нас оточили Ігор, Валька, Сашко-“штурман” та інші. Залунали вигуки:

— Прощавайте!

— До побачення!

— Бувайте здорові!

Ми всім по черзі потисли руки. І тут Валька, простягаючи руку Кукурузові, сказала:

— Шкода, що ми не дізнаємося, як закінчилося ваше секретне діло…

Вона сказала це зі щирим жалем, і я помітив, як знову почервонів Кукурузо. І раптом в очах у Вальки спалахнули вогники:

— А знаєте що! А ви напишіть нам! Я вам залишу адресу, а ви напишіть, добре?

— Звичайно!

— Напишіть! Напишіть! — залунало звідусіль. А Валька вже писала на якомусь папірці адресу.

— На, — сказала вона, простягаючи папірець Куку-рузові. — Тільки дивись, не загуби!

Кукурузо нічого не сказав — мовчки засунув папірець за пазуху. Вони сіли в човни.

— Заспіваймо щось веселеньке на прощання! — вигукнула Валька. — Заводь, Сашко!

І вони заспівали. Але й заспівали!..

Ми довго стояли на березі, їх давно вже не було видно, а їхня весела пісня ще лунала з-за очеретів і розлягалася на всі плавні:

Народи-и-вся я в селі-і,

тато й ма-а-ма — вчителі-і.

А мій дядько — комбайнер,

він човна-а мені припер!

Ми пливемо в жовтому човні,

в жовтому човні,

в жовтому човні!

І наш човен шкрябає по дні,

шкрябає по дні —

шкряб, шкряб!..

*Співається на мотив знаменитої бітлзівської “Yellow submarine)). (Примітка цибатої Вальки)

А потім Кукурузо лежав у траві на галявині і мовчки дивився в небо. Я теж лежав і дивився. Небо — то така штука, що дивитися в нього можна годинами. Дивитися й думати. Я не знаю, про що думав Кукурузо, але я зовсім не здивувався, коли він раптом зітхнув і сказав:

— Так, зараз техніка, воно не те, що… а взагалі… звичайно. .. Кажуть, в отакому ґудзику — приймач, у портсигарі — телевізор. А фотоапарат — то й узагалі під ніготь сховати можна…

— Що ж ти хочеш — на транзисторах, напівпровідниках, — сказав я і почервонів. Убийте мене, щоб я хоч приблизно знав, що таке транзистори чи напівпровідники. Та й Кукурузо, звичайно, теж. Нічого ми не знали.

Нічогісінько… А Ігор знав. Звичайно, знав, коли сам робив приймачі на отих транзисторах. Кукурузо зітхнув і раптом мрійно промовив:

— А гарно було б зробити щось таке… на транзисторах. Цікавське й незвичайне. Наприклад… Наприклад, керування коровою на відстані по радіо. Між рогами натягнена антена. У вухо вставлений маленький приймач (на транзисторах, звичайно).

Пасти таку радіо-корову — одна насолода. Сидиш собі десь за три кілометри на баштані в діда Салимона, уминаєш кавуна пресолодкого (я найдужче оту середину, отого червоного вовка в кавунові люблю. А ти? Ага… Так-так). Отож сидиш, хрумкаєш кавуна. Потім глянув у кишеньковий телевізор, бачиш — твоя Мань-ка у шкоді, в колгоспному просі. Натискаєш кнопку, і:

“Манько-о! Ану верни, проклятуща! Гк-ля-ля-ля!” І Мань-ка — як ніби її хто пужалном уперіщив — назад. А ти знову сидиш і наминаєш кавуна. Краса!.. Скажи, ге?

— Ще б пак! Якби таке зробить, то взагалі… — кажу я. Та враз Кукурузо стрепенувся — не вмів він довго сумувати й роздумувати. Він був людиною дії.

— Ну, гаразд, про це потім… А тепер давай подумаємо, як ми будемо Книша вночі затримувати.

— Що?! Затримувати?! Як же його затримаєш? Він же нас потопить, як кошенят.

— Потопить? А рушниця нащо? Ти що, думаєш, для такого діла обов’язково треба людей та дрюччя? Рушниця — це не жарт. Це зброя. Бац — і будь здоров!

— Ти що, думаєш у нього стріляти? — зі страхом спитав я.

— От тобі зразу стріляти! Не стріляти, але… якщо… Взагалі, рушниці будь-хто злякається.

— Авжеж, — погодивсь я. — Тільки як же ж… я… вночі… а дома? Тобі добре, ти на безлюдному острові, тобі питатись ні в кого. А я…

— То одпросись. Подумаєш! Щось вигадай.

— Що?

— Ну, що на риболовлю їдеш абощо.

— Я й так на риболовлі зараз.

— Та що ти — маленький! Тут таке діло, можна сказать, державне, а він…

— Ну добре, щось придумаю. Тільки мені доведеться зараз додому їхати.

— Їдь, а я що… Я сів у човен.

Обличчя в Кукурузо було сумне й похмуре. Видно, йому дуже не хотілося залишатись самому на острові. Він ходив по коліна у воді навколо човна і обмацував борти, бурмочучи: “Отут треба було б зашпаклювати, а тут підсмолити, а цю дошку взагалі замінити”.

Йому хотілося ще щось сказати, він почухав за вухом, шморгнув носом і нарешті сказав:

— Ти знаєш… Ти б привіз мені скиглика хоч одного. Захотілося, як перед смертю. А то все риба та риба.

Скигликами називали у нас оті полив’яні пряники, що продавалися в сільмазі. Всохлі й тверді, як дрова, вони скиглять, коли вгризаєшся в них зубами. Один скиглик можна їсти цілий день. Може, за це ми й любили їх.

— Добре, привезу, аякже, — сказав я і відштовхнувся од берега.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ У сні і наяву

— Де ти цілий день бігаєш не ївши? Диви, аж очі позападали, — докірливими словами зустріла мене мати.

— Та що ви, мамо! Я юшки отако наївся. Ох і смачна! Там один Сашко такий мастак виявився — кращий за будь-якого куховара, — так несподівано прохопивсь я, що ледве встиг собі рота затулити, щоб зовсім не проговоритися. Мати помітила мій жест і, підозріло глянувши на мене, спитала:

— Про якого це ти Сашка?

— Та про… про… Юрчишина, — почав виплутуватись я, наче в’юн із сітки. — Отой, знаєте, що біля млина живе, дядька Михайла син.

А сам аж млію всередині. А що, як мати його сьогодні у селі бачила? Пропав тоді. Ні, пронесло! Мати нічого не сказала. Отже, не бачила.

— То що — добре клювало? — лагідно усміхнувшись, спитала мати.

— Поганюче! Ледве на юшку наловили, — не червоніючи, брехав я. — Ми сьогодні на ніч збираємось. На плеса. Пустите?

— Подивимось, подивимось. Іди-но дров урубай, бо в мене вже всі вийшли.

І я, радий, що все добре обійшлося, побіг рубати дрова.

До обіду я все кубцем-кубцем коло матері — то води принесу, то помиї виллю, то в хаті підмету. Такий хороший, хоч до рани прикладай. А що поробиш, треба ж, щоб на ніч пустили. Кукурузо ж чекатиме.

Після обіду чогось мені очі злипатися почали — далися взнаки нічні пригоди. Приліг я під грушею в холодочку і одразу ж упав у сон, як сокира в воду. І наснилося мені щось чудернацьке. Не сон, а просто кіно.

Стою я, отже, на березі острова Переекзаменовки. Стою і бачу: випливає на плесо корабель, величезний білий океанський корабель (я такі лише в кіно бачив), трипалубний, а труба завбільшки, як уся наша хата. Я стою і дивуюсь: як це він через вузенькі стружки в очеретах проїхав? Та не встиг я добре надивуватися, як з корабля спускають трап і по трапу йде на берег… Гре-бенючка. Підходить до мене й каже:

— Здрастуйте вам. До вас на острів приїхала німецька делегація школярів. Ви будете за перекладача.

Я здивовано дивлюся на неї, і мені хочеться сказати: “Чого це ти, дурепо, мене на “ви” звеш?” Але я чомусь чемно відповідаю:

— З великою радістю. Але хочу нагадати вам, що в школі я вивчаю, як вам відомо, англійську і по-німецькому говорю не дуже вільно. По-німецькому я знаю лише три слова: дер Тіш, дер Штуль і дер Бляйштіфт.

— Нічого, — каже Гребенючка, — цілком досить. Приймайте гостей. Ось вони, будь ласка.

Я дивлюсь і бачу, що трапом спускаються Ігор, Сашко-“штурман” і Валька.

“Он воно що! То вони, виявляється, німецькі школярі, а не наші”.

Ми йдемо островом і підходимо до куреня. Біля куреня стоїть Кукурузо і колупає в носі.

— Знайомтесь, губернатор острова Переекзаменовки Робінзон Васильович Кукурузо, — кажу я, як мені здається, по-німецькому, а сам думаю: “Тю! Чого це я його губернатором охрестив? Що він, іноземець, чи що? Він же наш, український Робінзон. Треба було, мабуть, сказать — голова сільради. Але яка ж тут сільрада, коли він на острові сам!”

Між тим Кукурузо каже:

— Будь ласка!

І ми входимо в курінь. Входимо в курінь і опиняємось у великій світлій кімнаті, де все біле, як у лікарні. Посередині на білому столі стоїть блискуча нікельована каструля.

— Каструля, — пояснює Кукурузо. — На транзисторах. Сама варить. Без вогню.

“Ти диви. От чортів Кукурузо! Таки понавидумував оте… на транзисторах”.

— Дер Штуль? — питає раптом Валька.

— Дер Бляйштіфт, — відповідаю я і сам дивуюсь, як складно виходить. Адже вона спитала: “Слухайте, а як з вашим секретним ділом?” А я відповів: “Усе гаразд. Не хвилюйтесь”.

Яка гарна німецька мова! Одне слово скажеш — і все зрозуміло. Треба буде на той рік попроситися в школі до німецької групи. Обов’язково. Відмінником у ній стати — раз плюнути. Тепер я розумію, чому всі вони: і Валька, і Ігор, і Сашко — відмінники.

І тут я раптом бачу: позад Вальки стоїть у капітанській формі… Книш. А біля нього — голий, у масці і ластах, Бурмило.

“Вермахт… Подарунок від німців… Двадцять залізних… Сьогодні вночі…” — згадую я, і все в мені враз пішло-поїхало вниз.

А Книш підходить до мене й грізно каже:

— Дамі завжди треба звільняти місце! — і щосили штовхає мене в груди.

— Тільки так! — чується голос Бурмила.

І я лечу, лечу, лечу — кудись у безодню. Геп — і просинаюсь.

Отаке чортзна-що наснилося мені.

І вмить я згадав, що мені треба їхати на ніч у плавні. Що “сьогодні вночі” — таки сьогодні вночі. І так мені зробилося маркотно, що й передати не можу.

Матері не було — пішла в поле. Батько зранку на роботі. Ніде нікого. А тут ще цей сон… Не міг я сидіти на самотині. До людей мене потягло. На вулицю. Як добре все-таки, що є на світі люди! Онде голопуза дітлашня сусідська у колії заболоченій кораблики пускає, а все одно: глянеш на них — і легше.

Зазирнув я в двір до Ренів. Дід Варава сидів на призьбі й мантачив косу.

“Ех, нічого ви, діду, не знаєте, де зараз ваш дорогенький онук Ява, — подумалося мені. — Якби ви знали, не сиділи б отак спокійно. А вночі сьогодні хтозна-що його чекає! Справжня військова операція. Може, й стріляти доведеться. Ех!” Проскочив я повз відчинену хвіртку, щоб не помітив мене дід (бо ще, чого доброго, розпитувати почне!). Іду вулицею.

“А може, не приїде Книш? Захворіє абощо. Всяке ж буває. Але — ні, навряд. Такі не хворіють”. Назустріч Галина Сидорівна.

— Добрий день! — привітавсь я до неї чемненько, а в душі: “Прощавайте, Галино Сидорівно! Може, й не побачимось більше…”

Іду далі. І раптом…

— Чого це ти носа повісив? Знову щось накоїв і мати ременя дала? — почув я несподівано. Звів голову. Біля колодязя, з відрами й коромислом, стояла Гребенючка і дивилася на мене усміхнено. — І чого це ти сам? А де ж твій переекзаменовщик? Посварилися, може?

Мабуть, треба було їй сказати щось різке або уїдливе: “Не твоє свиняче діло”, але мені не схотілося, і я просто сказав:

— Він у Пісках, у тітки.

— А ти, бідненький, ходиш і плачеш.

І знову я втримався від обов’язкового в таких випадках: “Сама ти плачеш. Оно витри під носом”, — а чесно признався:

— Не плачу, але скучаю.

Мої незвично смиренні відповіді, мабуть, здивували і розчулили Гребенючку. Вона глянула на мене зі щирим співчуттям і сказала:

— То чого ж ти до школи не приходиш, на майданчик? Ми там завжди у волейбола граємо і в інше.

— Та-а… — невиразно протяг я. І мені раптом дуже захотілося розказати їй і про острів, і про Книша з Бурмилом, і навіть про сон, що наснився мені сьогодні.

Я ледве втримався. Якби це була тільки моя таємниця, я б таки, напевне, розказав. Але — Кукурузо! Він би ніколи не пробачив мені цього. Як важко іноді бути вірним другом!

І ще я несподівано подумав: “А чи вміє Гребенючка танцювати козачок?” І хоч я не знав, але чогось вирішив, що, мабуть, уміє.

Поки ми говорили, вона опустила відро в колодязь і тепер почала витягати, крутячи обома руками корбу. Я спершу дивився, потім у душі махнув рукою: “А! Кукурузо ж однак не бачить!” — і сказав:

— Давай поможу.

Вона нічого не відповіла, я взявся й собі за ручку, і ми почали крутити вдвох. Ми крутили так завзято, що відро гойдалося там, у глибині, стукалося об цямрини, і чулося безперервне хлюпання, мов водопад. Коли ми витягай, води було всього піввідра. Ми глянули одне на одного і засміялися.

— Давай ще.

Мені було дуже весело отак удвох крутити корбу. Наші руки торкалися, ми штовхали одне одного, а один раз навіть стукнулися лобами. І весь час сміялися. І стало шкода, коли відра були вже повні.

Вона почепила їх на коромисло, взяла на плечі і пішла похитуючись. Десь у глибині ворухнулася в мене думка: було б помогти їй, піднести хоч до воріт. Але на це вже в мене не вистачило пороху. І я лише мовчки дивився їй услід. І думав, що на безлюдному острові я б не жив нізащо в світі. Навіть за мотоцикл з коляскою.

“Прощай, Ганю! Може, ми й не побачимось більше… І ти все життя згадуватимеш оцю нашу зустріч біля криниці… Ой! — згадав я раптом. — Кукурузо ж скигликів просив привезти. А скоро ж крамниця зачиниться”.

І тут, наче кийком по голові, стукнула мене думка: “Леле! У мене ж грошей ні копійки. А скиглики дев’ять копійок сто грамів! Що робити? Коли мати або тато прийдуть, продмаг буде зачинений”.

Гребенючка вже входила у свою хвіртку.

— Гр… Гр… Ганю! — гукнув я, чи не вперше в житті називаючи її на ім’я.

Вона хитнулася і аж вихлюпнула воду від несподіванки.

— Ганю, — підбіг я до неї, — стривай! Знаєш що, позич мені дев’ять копійок. Мати з роботи прийде, я одразу віддам.

— Нащо? — лукаво глянула вона на мене. — На цигарки? Так? На цигарки?

— Та які там цигарки! Дуже треба… Я на рибалку на ніч їду. Гачків купити, а то сільмаг закривається. Чесне слово, оддам. Позич.

— Тільки в мене дев’ять нема, у мене п’ятдесят цілих. Мати на книжку дала. Ох, гарна книжка продається!..

— То я здачі принесу. Я швидко.

— Пожди, я винесу.

Коротше кажучи, скигликів я купив, Гребенючці здачу відніс, а коли мати прийшла, і борг оддав. Усе вийшло добре. Навіть не довелося довго просити в матері дев’ять копійок. Одразу дала. І на ніч відпустила.

Он що значить бути хорошим і виконувати все, що тобі наказує мати!

Ще й харчів напакувала повнісіньку торбу — наче я на місяць мандрувати їду.

І коли зайшло сонце, я вирушив. По дорозі у сінях поцупив ще довгеньку мотузяку-припиначку, на якій мати колись припинала бичка. “Хтозна, може, доведеться зв’язувати, то щоб було чим”, — подумав я, відчуваючи при цьому холодок у животі.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ. “Руки вгору!”

Кукурузо з вудкою в руках стирчав по пояс з води коло берега. Стирчав, мабуть, давно, бо вже посинів, як бузина, і цокотів зубами.

— Нічого сказать, поспішав ти, як свекор пелюшки прати. Я вже думав, що ти зовсім не приїдеш, — сердито пробурмотів він, але я бачив, що він ховає радісну усмішку. Він таки боявся, що я не приїду, і зрадів, коли побачив мене.

Кукурузо вийшов з води і почав вимахувати руками та присідати, зігріваючись. Потім спитав:

— Ну як там? Що нового? Як дід мій? Ще в міліцію не заявив?

— Та що ти! Сидить собі спокійнісінько і косу клепле. Про тебе й не думає.

Кукурузо нахмурився. І я зрозумів, що йому неприємно це чути. Йому, мабуть, здавалося, що він уже так давно-давно на цьому острові, а виявляється, ніхто навіть не помітив його відсутності.

— Ну й правильно. І добре. Скоро взагалі всі забудуть, що був такий… І все буде гаразд, — бадьоро говорив він, але в голосі чувся сум і тута. Кому ж хочеться, щоб його всі забули!

Я витяг торбинку зі скигликами і простяг йому.

— О! Таки привіз! Спасибі! От скучив, — і він одразу вп’явся зубами в скиглик.

— Ну, а що ж ти робив? — спитав я.

— Та що, рибу ловив і просто так…

— Ну, а щоденник свій ти хоч пишеш?

— Ні, не пишу, — легковажно промовив він, жуючи скиглик. — Кинув. Це ж усе одно, що уроки готувати. Чи я для цього на безлюдний острів запхався!

Я нічого не відповів: я ж знав, що там — у щоденнику.

— Слухай, давай у цурки-палки зіграємо. Я так давно не грав! — запропонував несподівано Кукурузо.

— А що, можна, — погодивсь я.

І старі стріляні качури, банькаті жаби, полохливі очеретянки та інші жителі плавнів уперше, мабуть, у своєму житті почули одчайдушне й протяжне:

— Цурки-палки-накувалки накую-ю-ю…

Аж дотемна грали ми з Кукурузом. Припинили тільки тоді, коли вже ані цурки, ні навіть палки не було видно.

Ще під час гри, що більше темніло, то більший неспокій огортав мене. Я, звичайно, намагався не виказувати його Кукурузові, але з кожною хвилиною щось дедалі дужче муляло мені всередині.

А коли зовсім стемніло, я вже був, як то кажуть, готовий: ледве стримувався, щоб не цокотіти зубами.

— Ну поїхали на Високий, — сказав Кукурузо. Він витяг з куреня рушницю, зарядив.

Ми сіли в човен. Кукурузо на носі з рушницею, я гріб. Ніч, як на зло, знову була хмарна, беззоряна, наче хтось накрив землю чорним рядном.

— Отже, план такий, — шепотів Кукурузо. — Я з рушницею, ти — з ліхтариком. Я кажу: “Руки вгору!”, ти в цей час світиш ліхтариком і гукаєш: “Товаришу Валіґуро, заходьте справа! Миколо Івановичу, заходьте зліва!” Щоб він думав, ніби нас багато. Так навіть справжні прикордонники роблять, коли затримують шпигуна.

— А… а що ми потім робитимем? Коли затримаємо його? — поцікавивсь я.

— Як — що? Передамо в міліцію. Валіґурі передамо. — То, значить, ти свій острів покинеш і не будеш більше Робінзоном? Розсекретиться ж усе.

Ох, і нащо я це сказав!

— Ні, в жодному разі! — категорично прошепотів Кукурузо — Я залишуся на острові. А ти повезеш його в міліцію.

Мені стало зовсім погано. Я мало не випустив весло з рук.

— Та що… та як… та ну… — забелькотів я.

— Подумаєш! Одведеш до міліціонера, товариша Ва-лігури, і все.

— Та Валіґура ж іще спатиме, — мало не заплакав я. — Що ж я з цим злодюгою робитиму вночі сам? Він же мене придушить.

— Не бійся! Я тобі дам рушницю. Потім привезеш.

— Н-не треба. Н-не давай! — тепер уже категорично прошепотів я. — Я б-боюсь. Я рушниці боюсь ще більше, ніж Книша. Ненароком стрельну, вб’ю його, і мене тоді розстріляють.

Я вже остаточно зрозумів, що в Кукурузо жодного плану не було. Він усе продумав тільки до того моменту, коли скаже: “Руки вгору!” — і Книш стане, хитаючись, з піднятими руками. А далі, виявляється, усе повинен робити я. Дзуськи!

— Ні! Тсік не буде! Я сам Книша не повезу, як собі хочеш.

— Та гаразд уже! До села вдвох довеземо, а тоді я вернусь. От нюні розпустив! Не знав я, що ти такий боягуз!

Мені стало соромно. Кукурузо таки був набагато хоробріший за мене. Ич, як тримається впевнено!

Ми пристали до Високого острова. Хвилини зо дві сиділи в човні нишком, затамувавши подих, — прислухалися. Ніде ніщо анічичирк! Бурмила нема (човна не видно). Послухався-таки Книша, лишився вдома, щоб не заважати…

Загнали ми свій човен в очерет, замаскували. Самі залізли на березі в кущі — я по один бік стежки, що до озерця веде, Кукурузо — по другий. Тепер нам лишилося одне — ждати, довго ждати, може, навіть цілу ніч, аж до світання, доки приїде Книш.

— Спати не можна. Ні хвилини. Бо як почнемо куняти, розморить, — будемо, як мокрі кури, і нічого не вийде, — тихо сказав Кукурузо.

— Твоя правда, — зітхнув я. Мені вже зараз хотілося спати.

Я широко розплющував очі, вдивляючись у темряву, в якій ледь-ледь можна було розрізнити на тлі неба обриси очеретів, але очі самі собою стулялися, і доводилося раз у раз протирати їх.

Мабуть, немає нічого важчого, як не спати, коли хочеться спати. І, мабуть, немає довших хвилин, ніж оті хвилини напівсонного чекання в темряві.

— Не спи, бо проґавимо, — шипить з кущів невидимий Кукурузо.

Якби він знав, як мені хочеться саме проґавити! Та хіба з ним проґавиш, з таким завзятим? Невже він справді не боїться?

Уява малює мені страшні картини: Книш, вищирившись по-хижацькому, б’є мене веслом по голові, потім кидає в річку, я ковтаю воду, задихаюся-задихаюся, водорості обплутують мене і… Мені навіть справді стало важко дихати. І нащо ми вталапалися в цю справу? Справді, хтозна-що може бути. А що, як трапиться оте, що я тільки-но уявляв? Це ще добре, коли знайдуть наші тіла. Тоді будуть гучні похорони, з музикою, з промовами.

Ховатиме вся школа, все село. Всі плакатимуть. І Г)зе-бенючка, розмазуючи по щоках сльози, промовлятиме: “А я ж бачила його напередодні. Він був такий хороший, такий чемний — допомагав мені витягати воду з криниці. І Ганею назвав. Я ще йому дев’ять копійок позичила. Якби знала — я б йому п’ятдесят оддала назовсім. Який був хлопець!”

Мені стає так шкода себе, і я здаюся собі таким нещасним, що починає щеміти в горлі.

Але Кукурузо нічого цього не розуміє. Він знову шипить з кущів:

— Не спи!

І я трагічно шепочу у відповідь:

— Та не сплю я, не сплю, чого ти!

Час іде. Чи то очі звикли до темряви, чи стає світліше, але вже краще видно очерети, і вода виблискує, і клубочаться в небі хмари. А може, то вже світає? Бо в мене таке враження, що ми сидимо цілу вічність.

І враз — наче хто штрикнув мене чимсь гострим у груди. З темряви вигулькнув човен. Він плив прямо до берега. Ближче, ближче. В човні грізна постать гребе веслом.

Серце повисло в мене на тоненькій ниточці — от-от обірветься. І тут у кущах клацнув курком Кукурузо і зривисто-басовито крикнув:

— Р-руки вгор-ру!

Я забув про ліхтарик, забув, що мені треба кричати, і панічно верескнув:

— Дядьку міліціонер, сюди! Дядьку міліціонер, туди! І завмер, злякавшись власного голосу.

“Ой, що ж це ми робимо! Що ми робимо! Він же ще нічого шпигунського не робив, а ми вже: “Руки вгору!” Ой, що ж це буде!”

— Руки вгору! Руки вгору! — знову, але вже не так басовито повторив Кукурузо і теж розгублено замовк.

Якусь мить було тихо, потім…

— Га? — наче не дочувши, спитала “грізна постать”. І… щось глухо вдарилося об землю — то випала з Кукурузових рук рушниця. А я на все небо роззявив від несподіванки рота. І, тільки зараз згадавши про ліхтарик, стиснув його рукою.

Перед нами був… дід Варава.

— Діду це ви? — плаксивим, розгубленим голосом спитав нарешті Кукурузо.

— Та я ж, я, — сказав дід, вилазячи на берег. — Не впізнали, жовтодзьоби?..

Ми мовчали. Кукурузо, видно, ждав і боявся дідових розпитувань — чому збрехав, що йде до тітки в Піски, де був, що робив, чому оце — “руки вгору…”. Але дід мовчки замасковував свій човен в очереті і нічого не питав, наче він усе-все знав. У таких випадках завжди краще самому щось питати.

І Кукурузо нарешті несміливо спитав:

— Діду, а як ви тут опинилися?

— Топитися їхав. З горя. Що в мене такий онук шалапутний.

— Та не жартуйте, діду.

— От, інтересно мені жартувать з тобою!

— Ну скажіть, діду, — канючив Кукурузо.

— Ти ж мені збрехав, чого ж я маю правду тобі казати?

— Та я… — загнувся Кукурузо. Що ж бо скажеш?

— Ехе-хе, — сумно зітхнув дід. — Куди ж я міг їхати! Тебе, дурника, шукав… Отож узявся я сьогодні рушницю свою чистить. У неділю ж відкриття полювання. Вирішив і твою почистити. Думаю, хоч і двоєшник ти, а жалько — все ж одно треба з тебе мисливця зробити. Кинувся — нема твоєї рушниці. Туди, сюди — нема. Невже, думаю, хтось украв? Потім глядь — набоїв майже половини нема (вони ж у мене, дурнику, підраховані). Почав догадуватися. Тим більше, бачу, й ватянки нема, в якій ти зі мною на полювання ходив. Але все ж вирішив перевірити. І пішов аж у Піски до тітки Ганни… Отак ти мої ноги старі жалієш! Туди сім кілометрів, назад сім. Там тебе, звісно, не найшов. Ганні не став нічого казати, щоб не хвилювалася. Ну, думаю, не інакше як у плавні чкурнув хлопець, бісова душа. Я й сам же туди ще хлоп’ям колись тікав після того, як батько духу дав за розбиту макітру. Знаю… Прийшов я з Пісок — уже вечоріло. Було б на ранок пошуки відкласти, та на душі неспокійно: “Уже два дні отой жовтодзьоб сам у плавнях (бо ж дружка твого я бачив), а я, старий дурень, і вухом не веду. Може, він голодний, може, хто його зна, що з ним. Усе-таки плавні — то не жарт. Не один фашист могилу собі тут знайшов… Як дома сидіти, дай, думаю, поїду пошукаю”. І поїхав. Якби не оте “руки вгору”, мабуть би, старий до ранку по плавнях мотався, як водяник. Отаке-то…

Кукурузо всього міг чекати: що дід лаятиметься, що навіть намне вуха, як бувало. Але що дід говоритиме так просто й щиро, він, мабуть, не думав. Він принишк і мовчав.

— Ех, невже я помру й не побачу, чи вийде з тебе людина, чи ні? — з болем сказав дід.

— Не кажіть так, діду, не помрете ви, — злякано пискнув Кукурузо.

— А ти що думав — дід вічний? На дев’яносто вже завернуло. От-от — і в яму сторчака. Вже недовго…

— Я, може, ще навіть раніше за вас помру. Оно, пам’ятаєте, як у мене чиряк на нозі був і температура сорок… Так що не кажіть.

— Е, синку, молоді можуть вмерти, а старі мусять вмерти… Так уже заведено. І не треба в цьому змагатися. Краще в чомусь іншому…

Запанувала мовчанка. Видно, мого друга вкрай збентежили і схвилювали дідові слова. Та й мене теж. Ніколи я не бачив діда таким. Завжди він бурчав, лаявся, навіть потиличниками частував, а тут… Ех, краще б він нам вуха нам’яв!..

— Діду, — жалібно мовив Кукурузо, — ви не кажіть матері. Я вас прошу Гк, діду?

— Та що ж казати. Нема чим радувать.

— Я вчу граматику, вчу, чесне слово. І переекзаменовку здам.

— Побачимо…

— Ви думаєте, ми балуємося. Ми тут… ми тут…

— Та бачу ж — вистежуєте когось. Кого ж це?

— Книша.

— Овва! Чого раптом?

Кукурузо хотів був почати пояснювати, аж тут дід враз приставив долоню до вуха і тихо сказав:

— Цить!.. Потім… Пливе… Ховайтесь, хлопці, побачимо, в чім тут справа.

Ми принишкли. А дід ступив тільки один крок до куща — і ніби розтанув у темряві. Минула хвилина, дві, а може, й більше. І тільки тоді ми побачили — із стружки виплив човен. Як дід Варава міг почути його, не збагну. От що значить — старий мисливець!

Човен пристав до берега.

З човна виліз Книш.

Щось дзвякнуло, впавши на землю.

Книш лайнувся півголосом, підняв, пішов стежкою.

Він так близько пройшов повз мене, аж мені здалося, що він зараз перечепиться через мою ногу, і я швиденько підібрав її під себе.

В одній руці Книш тримав великий залізний лом, а в другій — відро й друшляк, оте металеве з дірочками, на якому галушки й вареники зціджують.

Біля озерця Книш поклав лом на землю, роззув чоботи, забрів по коліна у воду й почав друшляком збирати щось з поверхні озерця і струшувати у відро.

— Гайда, хлопці, — шепнув дід і, вийшовши з кущів, голосно кахикнув:

— Кахи-кахи!

Від несподіванки Книш сіпнувся, послизнувся — шубовсть! — і сів у воду. Лише голова з води стирчить, на всі боки розгублено крутячись.

— Помагай’бі, чоловіче добрий, — спокійно мовив дід. — Що це ви тут робите?

— Ку-купаюсь! — дурнувато вищирився Книш і почав незграбно підводитися.

— З друшляком? Ясно!.. А беріть-но, хлопці, його чоботи, ломика — заарештований він. Повеземо в село — там розберемось…

— Та що ви, дедушка!.. Та що ви, їй-богу!.. — заметушився Книш, вилазячи з води і бризкаючись на всі боки. — От жартують! Ги-ги! От жартують!

— Давай-давай! — підвищив голос дід.

— Та ну, чесне ж слово! Та ну, що ви таке кажете!

— Лізь, кажу, в човен сам! Бо зв’яжу!

— Та постойте, дедушка! Я все розкажу! Все, як є! Не винен я… їй-богу! От святий хрест! Це все вона! Проклятуща баба! Тюрма народів! Сам її ненавиджу! Щоб їй триста болячок! їй-богу! Отож як почула про той льобулус, то в одну душу: “Дістань та дістань, воно піде на базарі”. Ну з ножем до горла пристала. Що ти зробиш! Хай уже, думаю, щоб одчепилася, дістану трошки. Поїхав. А воно, виявляється, ще, по-перше, нема, а по-друге — мікроскопічне. Як ти ним, мікроскопічним, торгуватимеш? Ну хоч додому не вертайся! Ви ж не знаєте моєї баби… Вирішив я їй якоїсь іншої гадості з води натягати, щоб тільки не гавкала (хіба вона розбере?). Обманув її, сам сознательно обманув! Не хотів же чіпать — раз ученики таке діло роблять. Думав, усе! Обійшлося! І торгівля йде, і я спокійний. Та нещасна моя доля. Оце вчора дізналася вона про обман. Господи, що було! Хоч хрестись та тікай. “Ти, — кричить, — злочинець, ти, — кричить, — уголовник! Я ж людям, може, шкоди завдала! Якщо настоящої мені не принесеш — зі світу зживу!” Ну що було робити? Ну, пойміть, дєдушка, хіба я хотів? їй же богу! Одпустіть, пожалуста.

Книш замовк, схлипуючи.

Видно, дід завагався — сопів і кахикав.

— Ой, діду, викручується він! Як ужака! — скрикнув Кукурузо. — Вони тут з Бурмилом… у акваланзі для підводного плавання… ціле літо пірнають.

— Спеціально в Києві купили. Ми самі бачили, — підхопив я. — Завдання у них якесь… від вермахту… Мабуть, фашистський архів з дна дістають. Як у Чехії.

Книш аж зіщулився весь.

— Та що ви, хлопці! Що ви! Та боронь Боже! Яке там завдання! Таке ж вигадали, їй-богу!

— А що ж? — спитав дід.

Книш якийсь час мовчав, потім враз гаряче заговорив:

— Та знаєте, та ми ж якраз, дєдушка, і про вас думали. Хотіли подаруночок вам ізробить. Хоч ви й непитущий, але ж на свята чарочку можете… Хи-хи! Це ж, знаєте, узнав я, що у війну німці тут спирт затопили. Двадцять, кажуть, каністр лежить. Герметичні — що їм зробиться? Так ото думаємо піднять. Тільки ж ви, дєдушка, пожалуста, нікому-нікому! Ми вам по дружбі дамо. Навіть і не думайте відмовлятися. Це ж таке діло! Згодиться! Хі-хі!..

Книш засміявся дрібненьким підлим сміхом. Та сміх одразу й урвався. По дідовому настрою зрозумів Книш, що сміятися не до шмиги.

— Ясно, — суворо сказав дід. — А ломика оце нащо брав?

— Та просто так… просто… — зам’явся Книш.

— Хотів греблю зруйнувати? Щоб сліди замести? Щоб усе спливло? Мовляв, стихійне лихо? Так? — у голосі діда дзвеніла лють.

— Та ж клята баба, — почав Книш, але дід перебив його:

— Годі вже! Сідай! Поїхали!

— Та, дєдушка!.. — плаксиво запросився Книш. — Та ми ж з вами сусіди! Що вам — більше за всіх треба? Я ж нічого не зробив, не встиг же! Одпустіть!

— Які ми сусіди! — одрубав дід. — Ти зовсім на іншій планеті живеш! І не смій сусідиться до людей. Поїхали!

І Книш згорбився, і, як побитий собака, слухняно пішов до човна. А коли вже ми одпливали, дід Варава, ні до кого не звертаючись, тихо сказав:

— А той спирт партизани ще у сорок третьому виловили. Для госпіталю. Було б старожилів спитать, перед тим як у воду лізти.

РОЗДІЛ Останній. Отак закінчилися пригоди Робінзона Кукурузо на безлюдному острові поблизу села Васюківки

Отак закінчилися пригоди Робінзона Кукурузо на безлюдному острові поблизу села Васюківки.

Наступний після тої ночі день був ущерть насичений знаменними подіями.

Зранку приїхав професор Дудка, керівник київських юннатів, а разом з професором — кореспондент газети “Зірка”.

Професор Дудка виявився молодою вродливою жінкою у модному платті з короткими рукавами і в туфлях на тонюсіньких каблучках-шпильках.

Професор Дудка подивилася на глобулус і сказала, що це “прекрасний штамб хлорели” (саме так вона висловилася), що вона обов’язково доповість про це в інституті, що це великий успіх, і гаряче потиснула руки спершу Фарадейовичу, а тоді усім юннатам.

Фарадейович аж сяяв од щастя (до речі, того дня виписали з лікарні його дружину).

Юннати теж сяяли (кореспондент обіцяв написати про них у газеті). Потім Фарадейович при всіх обняв нас з Явою, поцілував і сказав:

— Коли б не ви — усе б погибло! Спасибі, друзі мої, спасибі!

А незабаром у клубі був товариський суд. На сцені за накритим червоною китайкою столом сиділи голова колгоспу Іван Іванович Шапка, члени правління, Явина мама-депутат, дід Варава, дід Салимон і Галина Сидорівна.

А збоку на лаві підсудних вкупочці сиділи набурмосені Книш з Книшихою і трохи осторонь скуйовджений Бурмило.

Ми виступали як головні свідки обвинувачення. І весь зал дуже сміявся, коли Ява розповідав, як він затонув…

Півсела виступило на цьому суді. І всі говорили, що той, хто дбає тільки про власну шкуру і свою кишеню, не вартий доброго слова (це сказала Галина Сидорівна).

… Що він “унутрішній диверсант” (це сказав дід Салимон).

… І якщо він може продати за копійки свою совість, торгуючи нею на базарі, то за хорошу ціну він і Батьківщини не пожаліє (це сказав Гриць Чучеренко).

… І жаль, понімаєте, що товариський суд не може присудити всипать, понімаєте, добренько за такі діла, як каже один хороший чоловік, по западному полушарію! (Це сказав мій тато).

… Але нічого, тепер вони знатимуть, що про них думає все село (це сказав Іван Іванович Шапка).

Гучний був суд.

А після суду до нас підійшов Гришко Бардадим і сказав:

— Молодці, босяки!

І ляснув своїми граблями по потилиці спершу мене, потім Яву.

Коротше кажучи, то був день нашої слави. Слави, про яку ми так довго й безуспішно мріяли.

… Але ми чомусь не відчували тої шаленої радості, про яку мріялося. Чогось нам не того хотілося.

… Щось їло наші душі, як іржа залізо.

… Якась думка.

І коли ми йшли з суду, Ява висловив її.

— Мда, — мовив він задумливо. — Все це добре, але… одні глобулус виводять… космічний. Інші майструють щось на транзисторах, напівпровідниках. А ми… — він зітхнув, — тільки підштаники на телевізійну антену вивішувать уміємо. Це й дурень може. Та й не тільки дурень. Навіть мавпа.

— Людиноподібна, — додав я.

… І ось — уже позаду літо, безтурботне дозвілля. Знову парта, знову кожні сорок п’ять хвилин дзвоник, знову: “Хто не виконав домашнього завдання, піднесіть руку!”, “Іди до дошки!”, “Вийди з класу!..” Буденне життя колишнього п’ятого, нині шостого “Б”.

Я сиджу на своєму звичному місці біля вікна, дивлюсь, як ганяє на подвір’ї наш Собакевич, і думаю…

Я думаю про Книшів, — кажуть, вони продають свою нову хату і їдуть кудись на Харківщину. Певно-таки заговорила в них совість після суду. Соромно односельцям в очі дивитися. Може, там, на Харківщині, й людьми стануть.

Он Бурмило ж і пити кинув, і браконьєрський реманент свій поламав і повикидав.

І ще я думаю (не вперше уже): “Чому все-таки Кукурузяка висадився на той острів, що поряд з Високим? Випадково? Збіг обставин? Чи, може, спеціально?”

Я вже питав його.

Мовчить.

Лише усміхається…

Раптом думки мої порушує голос Галини Сидорівни: — Рень, до дошки!

І я відчуваю, як мій правий лікоть підскакує вгору — це підводиться, піднімаючи кришку парти, мій сусіда. Мій сусіда і друг Ява (колишній Кукурузо). Аякже, він таки склав переекзаменовку (а що ж ви думаєте!) і теж перейшов до шостого класу.

О, то були дуже напружені дні — після суду.

Спершу я лише ходив попід вікнами у Ренів і на всіх цикав. На Собакевича: “Цить!” — не гавкай,.

На корову Контрибуцію: “Цить!” — не мукай.

На зозулястого півня: “Цить!” — не кукурікай.

Пильнував, щоб ніхто не перешкодив готуватися моєму другові.

А потім я переконав його, що краще готуватися вдвох, що мені теж це необхідно, бо я нічого не знаю. Спочатку він огинався:

— Не треба мені твоїх жертв! Але я сказав:

— Та ти що — хочеш бути кращим за мене? Хочеш усе знати, а я, отже, лишайся дурнем неписьменним? Це нечесно, не по-товариському!

І він змушений був погодитись.

Цілий серпень ми готувалися вдвох. Не скажу, щоб це було дуже цікаво, цікавіше, наприклад, ніж грати в футбол а чи ловити рибу… Але хто сказав, що для друга треба робити те, що цікаво?

На переекзаменовку я пішов теж разом з Явою. І диктант ми писали удвох.

Галина Сидорівна одразу зрозуміла, чого я прийшов, і сказала:

— Сідай теж пиши, тобі це корисно.

І ви знаєте, я написав гірше, ніж Ява. Він зробив лише дві помилки, а я три. Недарма він, чортяка, брав з собою “Граматику” на безлюдний острів.

І ось тепер він стоїть біля дошки і впевнено пише вправи. І жодного разу не помилився.

До речі, я знаю, що в книзі “Робінзон Крузо” лежить у нього папірець з однією адресою.

Навряд чи хтось би став берегти адресу просто собі так, не думаючи з неї скористатися.

Отже, граматика моєму другові ще й, так би мовити, особисто потрібна. Відмінниці безграмотного листа не напишеш. Краще одразу в криницю сторч головою.

— Молодець, Рень, сідай! — каже Галина Сидорівна. І мій друзяка, розімлілий від гордості, повільно йде на місце.

Сівши за парту, Ява кілька хвилин мовчить — поки не вляглися почуття, викликані похвалою вчительки. Потім нахиляється до мене і шепоче:

— То що — випробуємо?

— Давай, — кажу я.

Ми схиляємося і засовуємо голови під парту. Ява виймає з-за пазухи плоску жерстяну коробочку з-під цукерок, з якої стирчать різні гвинтики, шпунтики і дротинки. Це винайдений нами механічний пристрій для розстібування ґудзиків. Офіційної назви він ще не має і зветься поки що умовно “штукакенція” (не “штука” і не “штукенція”, а саме “штукакенція”, бо кожний винахід обов’язково повинен мати свою назву). Діє “штукакенція” дуже просто: прикладаєш до ґудзика, натискаєш на кнопку — і готово. Тільки спершу треба, звичайно, завести пружину. І от Ява бере і починає заводити.

Звичайно, це вам ще не на транзисторах, не на напівпровідниках, але…

Кррекк!.. — раптом дзвінко на весь клас клацає пружина і, вискочивши з коробочки, б’є знизу Карафольку, що сидить перед нами.

Карафолька скрикує.

— У, розтелепа! — шиплю я на Яву.

Але пізно! Наче грім з неба, лунає над нами гнівний голос Гклини Сидорівни:

— Завгородній і Рень, вийдіть з класу!

Червоні як маки, вилазимо ми з-під парти і один за одним чимчикуємо до дверей. Навчальний рік почався…

ЧАСТИНА ДРУГА

розсказана знову-таки Павлушею Завгороднім

НЕЗНАЙОМЕЦЬ З ТРИНАДЦЯТОЇ КВАРТИРИ,

або

ЗЛОДІЇ ШУКАЮТЬ ПОТЕРПІЛОГО

пригодницька повість

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. “Е”, — сказали ми з Явою

Я поправляю бакенбарди, спинаюся навшпиньки і дивлюсь у дірку в завісі. Серце моє мліє і зупиняється…

Не я перший дивлюся в дірку. До мене в таку саму дірку зазирали, мабуть, і Щепкін, і Станіславський, і Бучма, і Тарапунька зі Штепселем… Тисячі артистів усіх часів і народів дивились у дірку в завісі. І так само спокійно й весело вмощувалися глядачі по той бік завіси— у залі. І так само скакали дрижаки у душах по цей бік завіси — на сцені. А надто — коли прем’єра.

А в нас сьогодні прем’єра.

— Посунься! Дай я!

Чиясь спітніла гаряча щока рішуче одпихає мою голову від дірки. Це — Карафолька. Іншим разом я, може, й не подарував би йому такого нахабства, може, навіть і по шиї дав би, але зараз у мене нема для цього енергії. Вся енергія моя іде на хвилювання.

У звичайному стані, дихаючи, людина спершу вдихає, потім видихає. А коли людина хвилюється, вона, по-моєму, тільки видихає. Увесь час тільки видихає — не вдихаючи. І де береться для цього повітря в грудях — я не знаю.

Я ходжу по сцені і видихаю.

Може, ви думаєте, що я один ходжу і видихаю? Аякже! .. Ондо — х-хе… х-хо… х-ху… х-хи… Всі артисти ходять і видихають. І здається, що саме од цього вітер гуляє по сцені, хитає декорації, полоще завісу, куряву здіймає з підлоги. Якби наш сільський клуб був не цегляний, а гумовий, він би роздувся, як кулька, і давно луснув би, і всі ми полетіли б у космос — разом з декораціями, баяністом Мироном Штепою, що дограє зараз останню перед початком польку-кокетку, морозивницею Дорою Семенівною, з усіма глядачами.

Глядачі!.. Ох, глядачі!.. Грім на вашу голову! Ще зовсім недавно це були такі милі, такі близькі хороші люди, які завжди могли допомогти, поспівчувати, підтримати. Микола Іванович, дід Варава, дід Салимон, завклубом Андрій Кекало, тітка Ганна, баба Маруся, Грицько Чучеренко, тато, мама. Вони за тебе у вогонь, у воду — куди хочеш!

А тепер… Навіть рідна мама тепер не мама, а глядач.

Не було жодної живої душі по цей бік завіси, яка б не хвилювалася. Від учительки літератури Галини Сидорівни, художнього керівника, до гундосого третьокласника Беті Башка (за метрикою Петі Пашка), який одкривав і закривав завісу. Всі хвилювалися. Але найдужче хвилювалися ми: я і Ява. Нам було чого хвилюватися. Бо то ми заварили усю цю кашу, ми придумали той театр.

Ми з Явою — Станіславський і Немирович-Данченко оцього нашого сільського МХАТу (чи пак, ВХАТу).

— А що?! А що?! — вимахуючи перед моїм носом руками, гарячкував восени Ява. — Такий театр можна вшкварити! На весь район!.. Справжній МХАТ! Тільки то Московський, а наш буде — Васюківський художній академічний театр… ВХАТ.. А що?! На гастролі будемо їздити… Ондо МХАТ недавно повернувся з Се-Ше-А. Хіба погано?

Та мене не треба було вмовляти. Я був Немирович-Данченко… Вмовляти треба було Галину Сидорівну та інше шкільне начальство. Проте й Галину Сидорівну не довелося вмовляти… Вона одразу підтримала нас:

— Молодці, хлопчики! Правильно! Я давно хотіла організувати драмгурток, та все якось не зберуся. Ну, якщо ви ініціатори, то складіть список усіх бажаючих. Хлопці ви енергійні — будете старостами гуртка.

Ми дуже поважали себе того дня. Ми навіть ні разу не гигикнули і не копнули нікого ногою. Серйозні й солідні, ми ходили по класах і складали список — довжелезний, на два з половиною метри список. Спершу записалася майже вся школа. Добре, що потім, як це завжди буває, дев’яносто відсотків одсіялося. Ми так захопилися, що навіть не всіх хотіли записувати.

Колі Кагарлицькому Ява сказав:

— Дуже ти якийсь… тихий!.. Не видно тебе й не чути ніколи. Тебе й на сцені не почують.

І тільки побачивши, як побуряковів від образи Кагарлицький, Ява змилостивився:

— Хіба що статистом будеш, юрбу гратимеш… — і записав.

На першому засіданні гуртка вибирали п’єсу. Вибирали довго. Десятки п’єс перебрали. Від трагедії Шекспіра “Отелло” (яку відхилили через її непедагогічність — занадто вже про любов) до “Платона Кречета” (теж про любов, хай йому грець!). Нас навіть почав брати відчай, ми вже подумали, що геть усі п’єси про любов. А навіть якби про любов було й педагогічно, ми й самі не хотіли про любов. Щоб я вам ото при всьому селі цілувався на сцені з якоюсь Ганькою Гребенючкою!.. Я краще з коровою поцілуюся!..

Нарешті Галина Сидорівна сказала:

— Поставимо “Ревізор” Гоголя. По-перше, це не про любов. По-друге, за програмою, отже, це нам навіть дуже корисно. По-третє, це просто надзвичайно весела й дотепна річ. І ролей багато, якраз усім вистачить.

Ми тут же прочитали “Ревізора”, і він нам дуже сподобався. Комедія — отака!

Як добре поставити — пупа надірвеш.

Почали розподіляти ролі. І отут вийшла раптом заковика. Я і Ява, як Станіславський і Немирович-Данченко, як ініціатори цієї справи, звичайно, цілком законно хотіли грати найголовніші ролі. Причому однакові. Але найголовніша роль була одна — Хлестаков. Я вважав, що ця роль якраз для мене. Сам Гоголь пише, що Хлестаков — “тоненький, худенький… без царя в голові… неспроможний зупинити постійної уваги на якій-не-будь думці…”. Ну, словом, що там казати…

Але Ява сказав:

— Пхе!.. Гарненько придивись на себе в дзеркало і ти сам зрозумієш, що ти схожий на Хлестакова, як свиня на коня. Тільки й того, що дві руки, дві ноги й голова. Хлестаков — це ж в-вогонь! Це ж, знаєш… Це — о! І він став у позу — задер носа і відкопилив губу.

— Ха! — сказав я. — Дивіться на нього! Ой, не можу! Хлестаков! Якесь опудало, а не Хлестаков! Крокодил якийсь!.. Ану, пусти! Пусти, кажу, сорочку! Бо як дам!

Роль Хлестакова Галина Сидорівна віддала Колі Кагарлицькому.

Скрутно було і з іншими головними ролями. І городничий Антон Антонович Сквозник-Дмухановський був один… І суддя Амос Федорович Ляпкін-Тяпкін — один. І попечитель Артемій Пилипович-Земляніка — один! І…

Та однак “Ревізор” — геніальна п’єса. А Гоголь — геніальний письменник. Він знав, що ми з Явою гратимем у “Ревізорі”, і написав дві ролі — Добчинського і Бобчинського. Геть однаковісінькі. Спеціально для нас. Щоб ми не сварилися. Ролі, звичайно, не зовсім головні. Але ви не думайте — без Бобчинського і Добчинського нічого не було б. Все у п’єсі без них пішло б шкереберть. Не було би п’єси. І не грав би Кагарлицький Хлестакова. Бо це ж Бобчинський і Добчинський вигадали, що Хлестаков — ревізор. Отож-бо…

Коли ми з Явою це зрозуміли, ми одразу помирилися.

Почалися репетиції…

Ох!..

Чомусь у нас з Явою ніколи не було сумніву, що ми дуже талановиті. Як артисти. Вже що-що, а різні вибрики, різні штуки-викаблуки робити ми вміли. Пх!.. На все село були знамениті.

— От артисти! — так прямо й казав про нас дід Салимон. А він на цьому ділі розумівся. Він колись, як служив у армії, грав у духовому оркестрі. На найбільшій трубі, що зветься бас-гелікон. Вона й зараз лежить у нього на горищі, схожа на велетенського равлика. На свята, коли дід Салимон хильне “по третій”, він іноді дає концерт — бубукає у свою трубу. Старі баби кажуть, що воно дуже схоже на архангельський глас, і хрестяться. Найбільший успіх дідова гра має у наших сільських собак. Вони захоплено гавкають до самої ночі. Ні, раз дід Салимон сказав, що ми артисти, — жодних сумнівів не було.

Але на репетиціях з нами сталося щось неймовірне. Ми самі себе не впізнавали. Це були не ми. Це були два якихось слимаки, дві мокриці, два мішки з половою. Ми раптом зрозуміли, що одне — говорити слова, які ти сам придумав, жартувати і “ламать дурочку” (як каже мій батько), і зовсім інше — говорити слова не свої, а які треба по п’єсі, тобто грати роль.

Ми не говорили. Ми жували гумові мертві слова. І нам було гидко. Було кисло в роті і холодно в животі.

— Нічого, — підбадьорював себе й мене Ява. — На прем’єрі ми себе покажемо… Ми як дамо, як дамо!..

— Еге, дамо… дулю з маком, — безнадійно бубонів я.

— Панікер нещасний! На репетиціях у великих артистів не виходило… Ти ж знаєш… Пам’ятаєш, Максим Валер’янович розказував. Тримайся!

Я тримався з останніх сил. Ще спасибі Гоголю, що він пожалів нас і не дав Бобчинському і Добчинському більше слів. Бо ми б зовсім загибли. Ми й з тими словами, що були, не могли впоратися.

Це було гірше за будь-які уроки. Для нас вивчити вірша з літератури — завжди мука була. Та у віршах хоч рима за риму чіпляється, допомагає запам’ятати. А тут — проза. Нема за що зачепитися. Поки у папірець, де роль переписана, дивишся — слова ще якось держаться купи. А тільки папірець сховав — ураз слова розбігаються, як таргани по припічку, і в голові порожньо, аж гуде… Але з папірцем грати на сцені не можна. Якщо артисти ходитимуть по сцені з папірцями, як промовці на трибуні, буде не спектакль, а конференція. А ми не конференцію збиралися показувати, а “Ревізора” ГОголя.

— Яво, — зітхав я, — давай усе-таки вчити ролі. Диви, як Карафолька зубрячить! По чотири години щодня за клунею бубонить. І Коля Кагарлицький уже місяць гуляти не виходить. Теж зубрячить. А Гребенючка навіть кіно двічі пропустила.

— Що-о? Щоб я зубрячив?! Ні-каг-да!.. Зубрячка — то для дурнів, для неспособних. А ми з тобою хлопці талановиті. Обійдемось без зубрячки. Давай-но краще над емблемою подумаємо. У МХАТі чайка на завісі, і нам щось таке треба. Крижня чи дику гуску. Чи півня зозулястого.. . Га? Як ти думаєш?

— А я знаю?

— Ну, ми про це ще подумаємо, час є… А зараз гайда у берег, я там лисячу нору назнав, може, виженем рудохвосту.

Я зітхав і тягся за Явою. Минали дні…

— Яво, — казав я ще через тиждень. — Ой, давай учити слова, голубе! Бо я нічогісінько зі своєї ролі не знаю.

— Та! — махав рукою Ява. — В крайньому разі будемо з тобою грати під суфлера. А суфлер у нас — ого-го!

Це був єдиний вихід. Суфлер у нас справді знаменитий! Кузьма Барило. Чемпіон школи з підказок. З останньої парти підказує — ніби у самісіньке вухо шепоче.

Прем’єри нашої все село чекало так нетерпляче, ніби виступу найкращого столичного театру. Особливо після того, як на репетиції побував дід Салимон. Ми його не запрошували. Він зовсім випадково потрапив на репетицію (лагодив у клубі стільці, а тут ми прийшли). Спершу дід Салимон на нас уваги не звертав, стукав собі молотком. Тоді чуємо, стукання припинилось — прислухається дід…

Ми саме роздраконювали першу дію, де городничий Карафолька, дізнавшись від Бобчинського і Добчинського (тобто від нас з Явою) про ревізора (Колю Кагарлицького), дає вказівки поліцейському (Васькові Деркачу).

Городничий Карафолька стояв на сцені, випнувши зроблене з подушок пузо, і хрипким басом (де тільки він у нього брався!) промовляв:

— …Квартальний Пуговіцин… він високий на зріст, то хай стоїть для благоустрою на мосту. Та розкидайте нашвидку старий паркан, що біля шевця, і поставте солом’яну віху, щоб було схоже на планування. Воно що більше ламання, то більше свідчить про діяльність градоправителя. Ох, Боже мій! Я й забув, що під тим парканом навалено на сорок возів усякого сміття. Що це за поганий народ! Тільки-но десь постав який-не-будь пам’ятник або просто паркан — чорт їх знає, звідки й нанесуть усякого сміття!

Тут у п’єсі написано “зітхає”. Карафолька за всіма правилами зітхнув, зробивши при цьому паузу. З тієї паузи негайно скористався дід Салимон, якому, видно, давно вже кортіло висловитися.

— От щучий син! — на весь зал гаркнув дід. — От же ж спеціаліст! (То чомусь було у діда найлайливіше слово!) Окозамилювач чортів! Ну точнісінько наш колишній голова Припихатий! Той теж такі штуки одмочував, як начальство з області приїхати мало… Правильна п’єса! Молодець автор! Знає жизнь…

Того ж дня все село заговорило про майбутню виставу.

“Бу-бу-бу… Ревізор!., Гу-гу-гу… Хлестаков!… Ру-ру-ру… П’єса…” — тільки й чулося по всіх кутках. Навіть старезні бабусі, що зроду такого слова в роті не держати, й собі: “Ревізор”, “Ревізор”, — аж дивно слухать. А не дуже грамотна глухувата баба Гарбузиха розпустила серед своїх підстаркуватих подружок чутки, що автор п’єси “Ревізор” ніякий не Гоголь, а кореспондент райгазети Курочка, який приїздив колись у наше село, і написано все точно про нашого колишнього голову Припихатого; але оскільки Припихатий зараз на відповідальній посаді інструктора в обласному управлінні культури, то й написано так завуальовано, і підписався Курочка не своїм іменем, а псевдонімом — Гоголь…

Теперішній голова колгоспу Іван Іванович Шапка дуже з тієї чутки сміявся й одвалив нам чималенькі гроші на декорації і костюми. Це було справжнє везіння. Робити декорації допомагав нам учитель креслення і малювання Анатолій Дмитрович, а костюми шила з фарбованої мішковини й марлі ціла бригада дівчат. З осені до самісінької весни готували ми п’єсу. І от…

Якби цього вечора якийсь злодій забрів у наше село, він міг би спокійнісінько, не криючись, підряд виносити все з хат і не кваплячись вантажити на віз чи що вже там у нього було б… Дома, в хатах, не лишилося живої душі — навіть собаки збіглися з усього села до клубу і влаштували тут свої собачі вечорниці.

Та що там казать, коли навіть стосемилітня баба Триндичка, прапращурка нашого зоотехніка Івана Свиридовича, про яку дід Салимон казав, що вона “вже почала другий віраж”, що в неї скоро знову різатимуться зуби й що вона ніколи не вмре. До якої приїздили аж із Києва, щоб дізнатися, чого це вона так довго живе (а ми з Явою точно знали: через те, що вона полин — боже дерево — їсть, ми самі бачили*), баба Триндичка, яка вже тридцять років не виходила з двору, ніколи не була в кіно і не те що в клуб, а й у церкву вже не ходила, — ота сама Триндичка і то причалапала на нашу виставу.

* Ми й собі пробували той полин їсти, але на другий день кинули — гірке; хай, може, як постаріємо, тоді… А, може, й зовсім не треба нам такого гіркого несмачного довголіття… (Примітка Павлуші Завгороднього).

— О! Я ж вам казав! — на весь зал радісно вигукнув дід Салимон. — Уже ходити вчиться. Скоро й гопки піде.

За це баба Триндичка під загальний регіт мовчки вперіщила діда Салимона костуром по спині. Але стривайте, стривайте…

Дзень! Дзень! Дзень-ь-ь-ь! По серцю різонув третій дзвінок. У заїлі гасне світло.

— Ану! Ану! Ану! — кишкає нас (тих, хто не повинен бути на сцені у першій яві) Галина Сидорівна.

Завіса зі скреготом розсувається (вона у нас, як той ланцюговий собака — на залізних кільцях по іржавій дротині біга).

Все! Почалося. Тепер подітися нікуди.

— Я запросив вас, панове, щоб… — чути вже городницький голос Карафольки.

Я стою за лаштунками, заплющивши очі і притискаючи до грудей кулаки, і шепочу: “Все буде гаразд! Усе буде гаразд! Усе буде гаразд!” Як заклинання.

Ех, дурний я, що не вивчив жодної молитви! А мене ж баба вчила! Як би зараз згодилося! Отаке в мене було, коли я вперше зважився стрибнути з вершечка верби у річку! Я стояв на сукові й дивився вниз, а серце моє вже давно одірвалося і, вискочивши з грудей, летіло у воду, а я все ще стояв, учепившись руками за гілляку, і не міг одірватися, а памороки мені забивало, і в животі тенькало, і… Але ні!

То були іграшки, а не переживання. Я з радістю стрибнув би зараз не те що з верби, а з телевізійної київської вежі, аби лишень…

— Гга-га-га! — гримонув реготом зал. От бісів Карафолька! У нього вже й на репетиціях смішно виходило…

“Ну, нічого, спокійно, спокійно! Все буде гаразд! Все буде гаразд… От як зараз зарегочуть — все буде гаразд!..”

— Гга-га-га!

“Ну от! А я, дурний, боюся!..” Все ближче, ближче, ближче… От уже зараз, зараз…

Тільки-но Карафолька скаже… — о!., о!., о!.. — “Так і ждеш, що зараз розчиняться двері — і шасть…” У мене всередині щось клацнуло, я сіпнувся всім тілом і разом з Явою вискочив на сцену.

— Надзвичайна подія! — одчайдушно гарикнув Ява.

— Несподівана новина! — одчайдушно гарикнув я.

— Що? Що таке? — сполошилися всі, хто був на сцені. Вийшло дуже переконливо. Зал завмер.

— Непередбачена справа, — гарикнув я. — Приходимо до готелю…

— Приходимо з Петром Івановичем до готелю, — перебиваючи мене, гарикнув Ява.

В залі мертва тиша.

“От ми молодці! Ну ж ми молодці! Все гаразд!” — промайнуло у мене в голові. Я переможно дивлюсь у залу бачу десятки очей, спрямованих на мене. І…

— Е! — екаю я, перебиваючи Яву (я добре знаю, що повинен зараз сказати “Е”). Але далі… Ніби враз хтось у вухо мені — ххху! — і все з голови моєї через друге вухо — фіть! — і голова моя стала порожня-порожнісінька, як дірка. І жодного в ній словечка. Не те що там з ролі Добчинського, а взагалі жодного — неначе я теля і не знаю людської мови. Тільки оте “е” в голові й зосталося і лунко перекочується там, об череп стукаючись.

— Е! — екаю я ще раз. І дивлюся на Яву. А він дивиться на мене. І я раптом розумію, що він теж… Що й у нього все з голови — фіть! — і нема…

— Е! — екаю я втретє, ї дивимось.

— Е! — екаю я.

— Е! — екає Ява.

І знову дивимось… У залі вибухає регіт. Всі думають, що так і треба. Ондо й баба Триндичка розтягла у посмішці свого беззубого рота, і ніс у неї торкається підборіддя, і обличчя стає сплюснутим і вдвічі меншим, ніж звичайно (скільки-то років вона не сміялася!).

— Га-га-га! Го-го-го! іу-гу-гу!.. — реве зал.

Кузьма вистромив голову із суфлерської будки і, широко роззявляючи рота, по складах підказує, що мені говорити. Здавалося, глухий зрозумів би його. Вже й городничий Карафолька підказує, і поштмейстер Сашко іузь. У перших рядах уже теж зрозуміли, і навіть хтось із публіки, почувши Кузьму, й собі почав підказувати.

Я чую окремі слова, але вони розбігаються, як неслухняні вівці, і я, мов отой невдаха-пастух, не можу зібрати їх докупи. Якби в мене зараз спитали навіть: “Як твоє прізвище?” — я, мабуть, не зміг би сказати.

А в задніх рядах все ще регочуть, думаючи, що так треба за п’єсою. І крізь регіт чути чийсь вигук: “От молодці! Ну й молодці!”.

Це вже занадто!

Більше витримати я не можу.

Я рвонувся з місця і, збивши по дорозі якусь декорацію, кинувся геть зі сцени…

Я біг по безлюдному селу навмання, не розбираючи дороги, і вітер свистів у моїх бакенбардах.

І тільки коли я опинився за селом, у верболозі, над річкою, я впав на траву і качався, і стогнав, і землю гриз від ганьби, від сорому, від горя. А коли за кілька хвилин перший приступ відчаю минув, я побачив, що поруч зі мною качається, стогне і землю гризе мій друг Ява — Бобчинський.

Ми не сказали один одному ні слова. Ми глянули один одному в вічі і лише тепер зрозуміли, що ми наробили. Ми не тільки провалилися самі, знеславили себе на все село. Ми провешили всього “Ревізора” Гоголя. Таку п’єсу провалили!.. Бо як ви вже знаєте, хоч які неголовні герої Бобчинський і Добчинський, а так побудована ця геніальна п’єса, що без них ні тпру ні ну — нема ходу п’єсі ніякого. От ми зараз втекли, а там все зупинилося. Навіть уявити важко, що там діється… Скандал… Паніка… Бо ж не можуть дізнатися городничий Карафолька та всі інші чиновники, що в готелі живе Хлестаков — Кагарлицький, якого треба прийняти за ревізора. Сказати це повинні були ми, Бобчинський і Добчинський. Крім нас, ніхто цього зробити не може. Ніхто. І вмерла п’єса. Нема п’єси. Розгублено стоїть на місці талановитий Карафолька, не знаючи, що робити. І всі інші персонажі стоять, як у тім’я вдарені. А за сценою, так і носа не показавши, страждає ще талановитіший Коля Кагарлицький. Ох, який же він був Хлестаков на репетиціях! І де ж у нього те бралося… А раніше таке ж тихе і непомітне було! Ми його й за хлопця не мали. Ні тобі з верби у воду стрибнути, ні тобі з рогатки вікно вибити. Носа у книгу впхне і сидить під грушею нищечком. А на сцені таке виробляв, що аж-аж… І тепер ніхто цього не побачить.

І зоотехнікова прапращурка баба Триндичка, яка раз на сто років вирішила культурно розважитись, подивитися спектакль, — попленталася додому на піч цвіркунів слухати. Невдоволена і похмура розходиться публіка по хатах, лаючи на всі заставки примхливе і непевне театральне мистецтво, яке так залежить від навіть найпоганючіших акторів.

А ці актори лежать зараз голічерева на траві, дивляться в небо, де глузливо підморгують їм зірки, і страждають. На весь космос, на весь Всесвіт страждають.

Ну як тепер показатися людям?! Як подивитися їм в очі? Як взагалі жити на світі після цього?! Ой, що ж ми наробили!.. Лишенько!..

І нащо ми придумали отой ВХАТ на свою голову!

Жили ж собі спокійно й весело.

Чого нам треба було?

У Се-Ше-А захотілося на гастролі? Вінків лаврових? Аплодисментів? Шминдрики нещасні! Маєте тепер аплодисменти по пиці!..

А все почалося з Києва. Це Київ винен. Столиця України. І київська міліція винна. І нові цинкові ночовки. І Валька. І Максим Валер’янович. І годинник “Салют”. І… потопельник. Потопельник винен насамперед. Але пождіть, давайте все до ладу.

Це було минулого літа.

Було так.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ. Випадок у метро. “Космонавт”. Конфлікт з київською міліцією

Ми приїхали до Києва. На цілий місяць. У гості до мого рідного дядька і моєї рідної тітки.

Це було прекрасно. Ми цілий рік мріяли про цей день. Не те що ми ніколи не бували в Києві. Бували. Ява один раз, а я аж двічі. Але тоді, вперше, ми були усім класом на екскурсії, всього лише два дні. А вдруге я був сам, без Яви. То було, звичайно, не те, зовсім не те. Ви ж самі знаєте, що радість, якої не можна розділити з найліпшим другом, — то не повна радість. І навіть не піврадості. А якась четвертинка… Отож не дивуйтеся, що в нас був такий піднесений настрій.

Коли люди приїздять до Києва, з чого вони починають? Правильно! З Хрещатика! Так уже заведено… Ви злазите з поїзда, заносите свої “чамайдани” в квартиру, і ноги механічно самі несуть вас на Хрещатик, навіть не питаючи вашого дозволу і бажання. Тітка ледве встигає гукнути вам навздогін: “Глядіть же не загубіться!.. І на обід не…”— далі ви вже не чуєте…

Через двадцять хвилин після того, як ми приїхали, ми вже йшли Хрещатиком…

Що я сказав? Ішли? Ні, ми пливли, ми линули, ми ви-кроковували гордо й урочисто, як на параді. По Хрещатику не можна просто собі йти, коли щойно приїхав до Києва. Така вже то незвичайна вулиця. Той, хто потрапив на Хрещатик, стає ніби іншою людиною. Всі на Хрещатику здаються якимись радісними і святковими. І напрочуд чемними, ввічливими. І всі усміхаються. Хоч ідуть люди по Хрещатику щільно, як у черзі, майже притулившись одне до одного, але я не бачив, щоб хтось когось копнув ногою, ударив ліктем або навіть просто вилаяв. Штовхне ненароком — “Вибачте!” — усміхнеться і йде собі далі.

Хороші люди на Хрещатику!

Треба, щоб на всіх вулицях такі були.

Пливемо ми, линемо, викроковуємо…

Широкий, як Дніпро, Хрещатик (по радіо на свята завжди так кажуть). Попід берегом на тротуарах — люди, посередині, на бруківці, — машини. І так, як на тротуарі не побачиш жодної машини, так на бруківці не побачиш жодної людини. Кожному своє. І щоб одне одному не заважати, навіть переходи під землю поховали. Такий же на Хрещатику лад — любо глянути. “Легше у нас під воза вгнатися, ніж тут під машину”, — подумав я. Та тільки встиг я це подумати, аж раптом з тротуару, як Пилип з конопель, вирвався на середину вулиці просто під машини огрядний і лисий дядько в темних окулярах, з фотоапаратом через плече і наче без штанів, у самих трусах. Тільки по ґудзиках ми здогадалися, що то були такі штани, але коротенькі, шорти називаються. З-під тих штанів некрасиво стирчали голі, вкриті густим чорним волоссям товсті ноги. По всьому було видно, що то не наш чоловік, а якийсь інтурист.

Ми з Явою завмерли — невже перебіжить?!

Та враз — цюррр! — наче з-під землі виринув молоденький стрункий міліціонер з хвацько підкрученими вусиками. І голоногий інтурист, не добігши навіть до середини бруківки, так і присів, смішно розчепіривши руки.

Потім крутонувся і підтюпцем побіг назад. Міліціонер йому навіть слова не сказав, тільки усміхнувсь і посварився пальцем, наче вчитель на не дисциплінованого учня (хоча інтурист був удвічі старший за міліціонера).

— О! Бачив? — гордо сказав Ява. — Думає, мабуть, якщо приїхав з якогось там Лондона чи Ріо-де-Жанейро, то можна тут швендяти, де хочеш! Дзуськи! Лізь, голубе, під землю, як усі люди.

Потім Ява захоплено глянув на молоденького симпатичного міліціонера і сказав:

— Ти знаєш, Павлушо, а все ж нема в світі лучче, як бути міліціонером. По-перше, благородно! Борешся з усілякими злодіями, бандитами та хуліганами. По-друге, усі тебе поважають, а коли треба, й бояться. По-третє, цікаво. Не життя, а суцільне тобі кіно пригодницьке. Я, мабуть, таки стану міліціонером. А ти?

— А я льотчиком, — вперто сказав я. — Ти ж знаєш!..

— Як хочеш, — сказав Ява і зітхнув.

Ява міняв професії, як циган коні. Сьогодні він моряк, капітан далекого плавання. Завтра він геолог. Післязавтра директор кондфабрики (“по три кілограми барбарису на день можна їсти”). Тоді футболіст київського “Динамо”. Тоді художник. Тоді звіролов, що ловить для дресирувальників хижих тигрів, барсів та ягуарів. А сьогодні, бачте, міліціонер.

Я ж — ні. Я як ото вирішив ще в першому класі, що буду льотчиком, так досі й держусь, не схибив.

Навіть дід Салимон сказав недавно: “Ти диви, яке вперте!.. Ма’ть-таки, буде льотчиком цей слинько, хай би його муха вбрикнула!”

Хіба що іноді я не витримую і ненадовго пристаю до Яви — за компанію. Та й то тільки на таку комбінацію, щоб лишатися льотчиком. Я вже був і морський льотчик, і льотчик-футболіст, і льотчик-художник, і льотчик-звіролов, і льотчик-геолог, і навіть льотчик на кондфабриці, що возить літаком барбарис.

Але цього разу я від комбінації утримався, бо не уявляв собі льотчика-міліціонера — кого ж ти в повітрі затримуватимеш і штрафуватимеш! Чорногузів хіба!

Ні, хай уже цього разу лишуся я просто льотчиком.

Пливемо ми, линемо, викроковуємо Хрещатиком…

Праворуч багатоповерхові будинки, схожі на величезні, кахлями обкладені груби, один на одного громадяться, угору на Печерськ лізучи.

Ліворуч універмаг склом на сонці виблискує. Далі здоровенницька десятиповерхова міськрада (скільки ж то у ній людей радиться — така велика!).

Десь за міськрадою вежа телевізійна небо аж у космос проштрикує.

Оце висота! Нічого вищого в світі не бачив! От де від матері після двійки ховатися! Не те, що на нашій груші! Не тільки б не стягли, не догукалися б ніколи!

Далі на тлі неба круглі з хрестами бані вимальовуються — колишній костел.

Після міськради, за вулицею Прорізною, Хрещатик завертає праворуч і, порозсувавши будинки далі од себе (наче збирається крикнути: “Пустіть мене, я хочу пірнути в Дніпро!”), утикається на Європейській площі у філармонію. І через ту філармонію в Дніпро не пірнає…

Та після вулиці Прорізної ми по Хрещатику далі не пішли. Бо праворуч була станція метро. А метро, як ви самі знаєте, — це метро! І я хотів би глянути на того, хто, приїхавши до Києва з Васюківки, байдуже пройшов би повз метро!

Не змовляючись, ми, як по команді, одночасно повернули до входу в метро.

На нас одразу війнуло свіжістю і якимсь особливим “метрівським” запахом.

Хоч контролера десь не було і проходи між спеціальними тумбочками, де горіли привітні слова “Киньте п’ять копійок”, були гостинно відчинені, проходити “зайцями” ми навіть і не подумали. Хай хтось дурніший це робить, ми вже раз пробували… Хоч би як швидко ти біг, ще швидше за тебе з тумбочок вискакують навперейми спеціальні держаки, і ти гепаєшся на них пузом. Отож…

Ми інтелігентно наміняли в касі п’ятаків, кинули і пройшли…

“Які ми все ж культурні й благородні”, — з гордістю подумав я. Коли б я, дурний, знав, що зараз станеться!..

— Диви! Диви! Старшина Паляничко! — зненацька вигукнув Ява. — Давай доженем!

І тільки я встиг роззявити рота: “Га? Де?” — як він уже дріботів по ескалатору.

Поперед нас стояв на ескалаторі величезний опасистий дядько з кошиками, клумаками, ще й з новісінькими ночовками в руках (видно, попродав на базарі крашанки абощо, накупив краму і їхав на вокзал).

За кілька метрів нижче від дядька стояла струнка мальована дівчина з височенною, схожою на копицю сіна зачіскою — справжнісінька тобі кінозірка.

А ще нижче від “кінозірки” їхав міліціонер — справді, дуже зі спини схожий на старшину Паляничка, з яким ми за досить-таки цікавих обставин познайомилися торік, коли приїздили усім класом до Києва на екскурсію. Звичайно, добре було б з ним знову зустрітися й побалакати. Особливо Яві, який відсьогодні готується в міліціонери.

Я, не роздумуючи, задріботів слідом за Явою. Опасистий дядько з покупками загородив собою майже весь прохід. Яві вдалося прослизнути повз нього, А я хотів проскочити, та ненароком зачепив цинкові ночовки, що стояли біля дядька і які дядько придержував тільки двома пальцями. Ночви гримонули на ескалатор і ковзнули вниз.

Гур-гур-гур! Мить — і ночви вдарили ззаду по ногах “кінозірку”. “Зірка” не встояла і гепнулась у ночовки. І ночовки, тепер уже з пасажиром, загримотіли по ескалатору.

Ми отетеріли.

Сліпучо красива, як цяця мальована, “кінозірка”, сидячи в ночвах і держачись за них обома руками, мчала ескалатором донизу. Мовчки, без крику, без жодного слова. Чи то вона була така мужня, чи то, навпаки, оніміла з переляку й несподіванки — важко та й ніколи було зрозуміти.

Ще мить — і міліціонер, що не встиг обернутися й помітити небезпеку збитий з ніг, присів на ескалатор. А “зірка”, не міняючи пози, гайнула далі.

Опасистий дядько, не глянувши навіть на нас з Явою, одразу сіртонувся за своїми ночвами. Він важко біг з клумаками по ескалатору і раз у раз діловито скрикував: “Побережись! Побережись!” — наче візник, що їде через базар своєю тарадайкою, тільки що батогом не цвьохкав.

“Зірка”, збивши з ніг ще кількох пасажирів, вилетіла з ескалатора, проїхала через увесь зал і спинилася.

Якийсь інтелігентний дідусь, прямо під ноги якому вона підкотилася, здивовано глянув на неї і суворо сказав:

— Що це ви, мадам?! Поводитесь, як дитина! Дядько все ще важко гупав ескалатором, хрипко і якось

не дуже стурбовано, навіть спокійно вигукуючи:

— Мої ночви!.. Мої ночви!..

Збитий міліціонер (тепер ми бачили, що то був ніякий не Паляничко) поспішав за дядьком, на ходу обтрушуючи кітель і невідомо до кого звертаючись, гукав:

— Стривайте! Стривайте! Одну хвилинку!

Ми підтюпцем бігли за міліціонером. Іншого виходу в нас не було. Ескалатори в метро мають таку властивість, що на них можна їхати лише в один бік, — це тобі не звичайні сходи, по яких можна йти і туди, і сюди!

На наше щастя, міліціонер ще не уявляв собі, хто справжній винуватець цієї скандальної пригоди, переслідував дядька і на нас не звертав жодної уваги. Але скоро він довідається. Ще кілька секунд — він наздожене дядька, і дядько… У мене холонуть ноги. Ось уже ескалатор довіз нас донизу

“Кінозірка”, що лише тепер, мабуть, оговталась, раптом усміхається і, все ще сидячи в ночвах, бадьорим голосом каже:

— Політ пройшов нормально. Почуваю себе добре. Невагомість і перевантаження перенесла задовільно.

Навколо сміються.

Як вітали “зірку-космонавта” міліціонер, опасистий дядько та інші люди, що веселим натовпом оточили її, ми вже не бачили й не чули. Бо ми притьмом заскочили в поїзд. Двері за нами клацнули, поїзд рушив.

На наступній “Арсенальній” станції ми так бігли ескалатором угору що аж серця наші з грудей вискакували. А там аж два ескалатори, та такі довжелезні…

Коли ми вибігли з метро, завернули у двір величезного сірого будинку й опинилися на схилах у чагарнику, — ми вже були майже мертві від знесилення. Життя в наших тілах лишалося відсотків п’ять, не більше. Та й ці п’ять відсотків — то було не життя, а сама макуха. В очах темно, ні рукою, ні ногою не ворухнеш. Не те що говорити — ми дихати неспроможні були. Ротами лише плямкали, повітря хапаючи, як риба без води. Трирічне дівча могло зараз нас брати за п’яти, кидати в торбу й нести на базар продавати по дві копійки за пучок. Така була нам зараз ціна.

Лише за хвилин десять…

— Ну? — ледве сказав Ява.

— Ага, — ледве сказав я.

— Тю, — ледве сказав Ява.

— Тьху, — ледве сказав я.

Це вся розмова, на яку ми спромоглися. І тільки за хвилин двадцять ми нарешті отямилися і змогли обмінятись думками з приводу того, що сталося.

— Так… — зітхнув Ява. — Можна сказати, зіпсував ти мені кар’єру. А що?! Хто ж мене тепер у міліцію візьме…

— Та йди ти! До чого тут це! — пробував виправдатися я. — Ніхто ж нас не бачив. І взагалі — все ж минулося. Чого ти!

— Ага! Не бачив! І дядько бачив, і міліціонер, як ми за ним бігли, скоса зиркнув, я помітив… А в них зорова пам’ять — будь-будь! Професійна.

— Та!.. — махнув я рукою.

— От тобі й “та”! Може, нас за його словесним портретом уже й шукають. Словесний портрет — це така штука… — Ява підняв над головою стиснутий кулак, що мало означати, яка прекрасна штука словесний портрет. Про словесний портрет Ява набрався, коли три місяці тому готувався в прикордонники.

— А що ж ми такого зробили?! Нічого ж страшного! — не так Яву як самого себе заспокоював я. — Ненароком зачепили ночви і… Хіба ж це навмисне?

— Іди доведи, що ненавмисне. Дядько перший казатиме, що навмисне. Щоб себе виправдати. І взагалі такого, мабуть, за всю історію метро не було. Отож…

— Не щастить нам у метро, — зітхнув я. — І минулого разу, пам’ятаєш, скандал був, і тепера…

— Закон парності, — зітхнув Ява.

Атож, мабуть, він таки справді існував, той “закон парності”, про який чи то всерйоз, чи то жартома казав мій батько і який нібито полягав у тому, що різні неприємності завжди ходять у парі — як одна станеться, чекай другої. Недарма ж і в народі кажуть: “І так горе, і так двоє”.

— Це такий клятий закон, що диви, щоб з нами сьогодні ще якоїсь капості не сталося, — сказав Ява і раптом усміхнувся: — А класнючо-таки зафурготіла вона в ночвах…

— А що ж! Як на ракеті: фіть! — і бувай здоров! Я б і сам не відмовився, га? — заторохтів я, радий, що Ява вже не залякує мене міліцією.

Ява підвівся з землі.

— Ну, то куди тепер підемо? Я здвигнув плечима:

— Та куди хочеш! Або в містечко розваг, або в стерео, або в зоо…

— Це правильно, але… — і Ява замовк.

— Що?

— Та якби… — і знову замовк.

— Що?

— Та самим воно якось… От щоб розшукать отих… київських… Ігоря, Сашка-“штурмана”… Такі ж хлопці славні… — І в небо дивиться, щоб очі від мене сховати…

Я дивлюся на нього і хитро усміхаюсь. Ну ж Ява! От так же Лис Микита! Хлопці тобі потрібні! Еге ж! Та я ж тебе наскрізь бачу. Ти ж для мене як зі скла зроблений! Я тобі не київський мисливець, якого можна за носа водити. На це Ява мастак! Київські мисливці, що приїздили в нашу Васюківку на полювання та риболовлю, часто наймали нас, хлопців, щоб ми їм коників для наживки ловили. Сірникова коробка коників — п’ять копійок. Я собі ото ловлю та й ловлю у поті чола: найнявся — як продався. А Ява сіна у сірникову коробку натовче, зверху кілька коників покладе — і вже біжить міняти на п’ятака. А як піймають його на цьому, він лише очима невинно кліп-кліп: “А треба ж було їм їсти вкинуть!..”

Але стривай, я тобі не київський мисливець!

— Воно дуже добре б, — кажу, — тільки де ж їх шукати? Адреси ж нема… Правда, давала тобі Валька свою адресу тоді. Але ж ти її не зберіг, мабуть. Та воно, звичайно, й смішно було б — берегти адресу якоїсь там Вальки.

У Яви тільки — раз! — щоки червоно спалахнули, як од ляпасів…

І що воно ото буває таке іноді з людьми, що з хорошого геройського хлопця робиться казна-що, бурякова гичка… І через що? Через якусь чаплю в спідниці… Тьху!

Минулого разу, коли була у нас пригодницька історія з Книшем та Бурмилом і коли Ява був Робінзоном Кукурузо і тікав у плавні на безлюдний острів імені Переекзаменовки, познайомилися ми випадково з київськими юннатами. І була серед тих юннатів одна Валька, худа, цибата і, на мій погляд, зовсім нецікава. (Ганя Гребенючка з нашого класу в тисячу разів краща.)

Але то я вважав, що Валька нецікава. А Ява… Ява за дві хвилини став не Ява, а бурякова гичка. Коли київські юннати поверталися додому, Валька залишила Яві свою адресу, щоб ми написали, чим закінчиться наша історія з Книшем і Бурмилом, — її дуже, бачте, це цікавило. Минув час, історія з Книшем та Бурмилом закінчилася для нас щасливо, ми були героями, і Ява після того кілька разів напівжартома-напівсерйозно закидав гачка — написати Вальці листа. Я робив — тьху! — , і казав: “Ти що, вчадів! Я, коли в таборі, мамі ніяк не можу написать, а ти хочеш…” Сам Ява писати не наважувався. Боявся помилок наробити. Переекзаменовка в нього була якраз із мови. Так з листом нічого й не вийшло. Але адресу Ява зберіг. Це я знаю. Він її ховав на горищі, я бачив, як він там перечитував її, наче листа якогось. Тільки я йому нічого не сказав…

А коли ми їхали до Києва, я знав, що рано чи пізно Ява заведе розмову про Вальку. Але я не думав, що так скоро. Я планував собі Вальку десь на третій-четвертий день, не раніше. І якби не моя провина у тій пригоді з ночвами, я б, певне, так просто не здався. Та тепер я був радий, що Ява забув про словесний портрет і про міліцію і вирішив поступитися.

— Чого скис! — весело сказав я. — Ну так, воно цікаво було б зустрітися і з Ігорем, і з Сашком-“штурманом”, і з Валькою. Вони нам Київ хіба ж так показали б! Яка там Вальчина адреса? Я колись пам’ятав… Якась Січнева… так?

— Вулиця Січневого повстання, — буркнув Ява.

— Тю! Та це ж вона і є… Тут, біля метро, починається і повз новий Палац піонерів тягнеться туди, де Лавра. Гайда!

Ява криво усміхнувся.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. Ява поспішає на побачення. Вухо

За кілька хвилин ми вже знайшли потрібний будинок, почали шукати квартиру Обійшли весь будинок — нема. На найвищому шостому поверсі остання квартира вісімнадцята, а нам треба двадцять п’яту. Що таке? Невже обдурила Валька, насміялася, вигадану адресу дала… На Яву мені було боляче дивитись — такий у нього був вигляд. Нарешті я наважився спитати в якоїсь бабусі. І виявилося, що є двадцять п’ята, тільки в дворі, у так званому флігелі. Пішли ми шукати той флігель.

— Казна-що, понавигадували якісь флігелі-мігелі. Лише з пантелику збивають, — удавано сердито буркотів повеселілий Ява.

Справді, у дворі стояв такий самий, як і з вулиці, величезний шестиповерховий будинок. І на третьому поверсі ми легко відшукали двадцять п’яту квартиру.

Коли ми заходили в парадне, я помітив, що, минаючи візерунчасті засклені двері, Ява на якусь мить затримався і, глянувши на своє відображення у склі, пригладив рукою чуба. Я удав, що нічого не бачу.

І от ми стоїмо перед дверима. На дверях кілька кнопок від електричних дзвінків, — мабуть, у квартирі багато сусідів. На сходах напівтемно, і ми спинаємось навшпиньки, щоб прочитати написи під кнопками.

О, “Малиновським дзвонити один раз!” Це воно. Вальчине прізвище. Малиновська. Точно.

— Дзвони, — шепоче Ява.

— Та дзвони, — шепочу я, невідомо чого відчуваючи холодок у животі.

— Та подзвони. Ну, ти ж вищий, тобі зручніше, — хитрує Ява.

— Ні, вона тобі адресу залишала, ти й дзвони, — не здаюся я.

— Ану тебе, — зі злістю шепоче Ява і, рішуче зітхнувши, натискає на кнопку. За дверима голосно деренчить дзвоник.

Ява відскакує від дверей і ховається за мою спину. Дуже мені треба! Я відскакую вбік і хочу випхнути наперед Яву.

І тут сталося щось неймовірне. З-за виступу стіни з темряви, як мара, виринула чиясь величезна постать і здоровенницькою рукою схопила Яву за вухо. Тієї ж миті хрипкий голос загримів, аж луна підстрибом покотилася вниз по сходах:

— Піймалися! Піймалися нарешті!

Не кажучи вже про Яву, якого тримали за вухо, я теж від несподіванки прикипів до місця і не міг ворухнутися. А дядько гримів на весь під’їзд.

— То ось хто тут хуліганить! Ось хто це дзвонить і тікає!.. А бідна бабуся повинна бить свої старі ноги, даремно ходячи відчиняти! От ми зараз з вами поговоримо!

І в цю мить з-за дверей почувся дзвінкий Вальчин голос:

— Хто там?

Ой-йо-йой! Я панічно глянув на Яву. Він зібрав усі свої сили, одчайдушно шарпнувся і… Навіть якби йому довелося залишити своє вухо у дядьковій руці, він все одно вирвався б. Та що вухо! Тієї миті Ява ладен був оддати півголови, навіть півтіла, аби лиш вирватися, втекти з тим, що залишиться, подалі від Вальчиних очей.

Ви ж самі подумайте: після довгої розлуки в першу хвилину побачення, якого ви так чекали, ваша Валечка бачить як (о світе ясний!) якесь здоровуще мурмило держить вас за вухо, мов цуценя. І ви, схиливши голову, жалюгідно висите на своєму вусі, майже не торкаючись землі. Ви, який мріяли про урочисту й хвилюючу мить, коли відчиняться двері і вона стане на порозі, і здригнуться від радісного подиву пухнасті вії, і засяють очі, і запашать рум’янцем щоки. І вона скаже: “Ой!” — а потім: “Ах!” — а далі: “Привіт, привіт! Це ти? Яка я рада!” І все буде так прекрасно…

Аж замість цього… О люди добрі!

Наче вистрелені з гармати, ми прогуркотіли сходами донизу, вискочили у двір, потім на вулицю і цілий квартал бігли щодуху не оглядаючись. Лише коли переконалися, що за нами ніхто не женеться, одсапуючись, пішли.

Ми йшли, не розбираючи дороги, йшли і мовчали.

З очей Явиних бігли сльози. Він кривився й одвертав од мене обличчя. Та я все розумів. Ява ніколи не плакав! То просто механічно. Просто вухо якимось чином зв’язане з тим органом, що виробляє сльози. І якщо дуже покрутити вухо, то сльози течуть самі собою. І це зовсім не означає, що людина плаче.

Вухо Явине напухло, збільшилося вдвоє і горіло маково. З таким вухом вдруге пробиватися на побачення годі було й думати.

Ми добре розуміли, що сталося. Сталося жахливе непорозуміння. В тому домі якийсь шалапут розважався тим, що дзвонив у квартири й тікав. А дядько випадково нагодився і, побачивши нашу метушню біля дверей після того, як ми подзвонили, вирішив, що то ми хуліганимо. Все це ми розуміли. Та нам не було легше від цього. Особливо Яві. І не так вухо, як те, що Вальки не побачив і тепер хтозна, чи взагалі побачить.

Я боявся, що він почне в усьому звинувачувати мене, бо якби я зразу подзвонив, як він просив, і якби не став потім випихати його наперед, — може, нічого й не було б. Проте Ява повівся шляхетно, він лише мовчав, раз у раз струшуючи з вій сльози.

Я хотів його розрадити, але довго не міг придумати, що сказати. Нарешті я сказав:

— Підловити б оте хрюкало, що через нього ми постраждали, і задзвонити б йому у вухо так, щоб він три дні не чув, щоб йому три дні в голові дзвеніло. Щоб знав, як хуліганити! Я б йому як дав!

Але на Яву моє завзяття враження не справило. Я скрушно зітхнув. Ми пройшли парками над кручею, перейшли через місток і вийшли до кінотеатру “Дніпро”.

— О! — радісно вигукнув я, наче той мореплавець, що побачив землю. — Давай же в кіно підем! Тітка ж нам спеціально гроші на це дала! Гайда!

Але Ява, одвернувшись, похмуро буркнув:

— Не хочу! Тоді я сказав:

— Даремно. Аніж висвічувати отаким вухом на людях, краще посидіти півтори години у темряві в кіно. А за цей час воно стухне.

Так само не дивлячись на мене, Ява буркнув:

— Ходім!

І я швиденько побіг до каси брати квитки.

Дивилися ми “Семеро сміливих”, героїчний фільм про полярників. У фільмі весь час шаленів буран, мела хурделиця, і герої, обвішані з носа до черевиків льодяними бурульками, мужньо хекаючи, дряпалися на крижані гори, провалювалися і тягли один одного на плечах. Це неабияк вплинуло на Яву. Коли ми вийшли з кіно, в очах у Яви вже не було тої безнадійної туги і відчаю (хоч вухо мало ще дуже ненормальний вигляд).

Я відчув у животі неприємну смоктущу порожнечу — хотілося вже їсти — і сподівався, що ми зараз поїдемо додому. Але Ява їхати додому категорично відмовився, боявся, щоб тітка не почала розпитувати. Чудило! Можна ж було легко що-небудь вигадати, — наприклад, упав і вдарився чи їхав у переповненому автобусі і дверима защемило абощо. Хіба мало нещасних випадків може статися з людиною у такому неспокійному місті, як Київ.

Але переконати Яву я не міг. Ми спустилися вниз до Хрещатика. Біля Володимирської гірки, там, де павільйон “Морозиво”, Ява спинився. Обережно взявся рукою за вухо і, страдницьки подивившись на мене, сказав:

— Якби холодне прикласти, мабуть, полегшало б… Га? Як ти думаєш?

Я помацав себе за груди і здвигнув плечима. Я знав, на що він натякає. Тітчині гроші ми вже протринькали на кіно. Це ясно. Але в нас ще були гроші. На грудях у мене в потаємній кишені зісподу лежала троячка, півроку збирана мною і Явою троячка, на яку ми покладали великі надії. Ми домовилися витратити її тільки на дуже інтересні або ж заборонені нам втіхи, на які не дасть грошей тітка. Чи то на політ над Києвом на вертольоті, чи то на фільм, на який “до 16 років не дозволяється…”— ми ще самі точно не знали. Оскільки характер у Яви був легковажніший, ніж у мене, і він міг гухнути троячку за півгодини, вирішили, що зберігатиметься вона в мене і витрачати її будемо тільки за обопільною згодою.

І ось Ява натякає, щоб узяти з троячки на морозиво. Морозива й мені хочеться, але ж то легковажність. Ми ж не на морозиво її берегли. Ми про морозиво не домовлялись. Але ж Ява сьогодні постраждав, ич, тримається за вухо, і очі в нього, як у цуцика, якому придушили хвоста. Я зітхаю і рішуче йду до павільйону. Ява за мною. Сідаємо за столик і замовляємо по сто грамів найдешевшого “Вершкового”. Подумаєш, тринадцять копійок порція! Не збідніємо…

Ми їмо з апетитом, прицмокуючи і облизуючи ложечки. Раз у раз Ява прикладає холодну ложечку до вуха. Але що таке сто грамів! За три хвилини ми вже сидимо перед чисто вилизаними вазочками, в яких, як у дзеркалі, відбиваються наші похнюплені носи. Ява скорботно мацає себе за вухо. Вухо вимагає жертви. Вухові треба ще морозива. Я облизую солодкі губи і — наче з моста у воду — замовляю дві порції пломбіру.

1 смачне ж морозиво роблять у Києві, ох і смачне!

Ви думаєте, на пломбірі Явине вухо заспокоїлось? Аж ніяк. Після пломбіру було шоколадне, потім фруктово-ягідне, потім горіхове… І до кожної порції додайте ще по склянці газводи з сиропом. Дорого обійшлося нам Явине вухо. Майже вся троячка наша загула в тому павільйоні. Лишилися копійки. Я мало не плакав, коли розплачувався.

Ми вийшли з павільйону похитуючись. Півгодини сиділи ми на лавочці біля павільйону мовчки. Раювали.

От якби щодня обідати морозивом! І снідати морозивом, і вечеряти! Потім Ява глянув ліворуч і сказав:

— Тд думаєш, що ото таке? Я глянув і сказав:

— Чортове колесо.

— То чого ж ми сидимо?

— Ходімо.

— А гроші в нас є?

— На чортове ще буде.

Що-що, а на оте колесо я останнього не пожалію. Це для мене просто необхідне. Я ж у льотчики збираюся. Так що…

Ми якраз добре встигли. Остання кабіна вільна була. Щойно ми сіли, одразу й поїхали. Ого-го! Ух і класнючо! Піднімаємось-піднімаємось-піднімаємось… Все у тебе всередині донизу йде. А тоді опускаємось-опускаємось-опускаємось. І все у тебе всередині догори йде. Ну точнісінько як на літаку! Догори — це як висоту набирає. Донизу — як на посадку йде. (Я ж таки літав, а що ж ви думали — на “кукурудзнику” сільгоспавіації, котрий наші поля обприскував.)

І головне, стоїть те чортове колесо на високій кручі над Дніпром. І таке враження, що ти в справжнісінькому літаку летиш. Далеко внизу Поділ, і Дніпро, і низьке Лівобережжя, що ген-ген до крайнеба простяглося. А онде Труханів острів. Пляж. Ну й людей же там! Як отої комашні. Піску через людей не видно. Нікуди, мабуть, і ступити. Як вони там не потолочать одне одного. О! А то що таке? Серед дерев стримить… Лишенько! Та то ж… парашутна вишка! Справді! Вона!

Мені ж з тої вишки стрибонуть отако треба! Мені просто не можна не стрибонуть. Льотчикам з парашутом стрибати — перше діло. Все одно, як морякам плавати.

— Яво! — кажу. — Бачиш, ондо вишка парашутна? Ми зараз підемо стрибонемо з неї.

— Стрибонем. Авжеж, стрибонем, — одразу погодився Ява. Він хоч і не збирається у льотчики, але з чогось кудись стрибонути, щось таке встругнути він завжди — за!

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ. Пляж. Каруселя. Утопленик. Незнайомець з тринадцятої квартири

Ми біжимо сходами, що ведуть з “містечка розваг” униз до набережної. Хороші сходи. Але довгі. Хоч і донизу бігти, а однак захекались.

— Чого бігти! Не встигнемо, чи що! — кажу я, а сам думаю: “Треба сили для стрибка берегти. Хто його зна, як воно там буде. Таки ж перший раз!”

Скинули ми хуткість. Пішли.

Внизу чи то ворота, чи то альтанка — щось таке, і на ньому велетенський кам’яний стовп з якоюсь балабухою на кінці.

— Зажди, — каже Ява, — тут щось написано. Ява любив читати різні історичні і меморіальні дошки. Підійшли ми. До стіни пригвинчена мармурова дощечка:

“Пам’ятник на відзнаку повернення Києву Магдебурзького права. Споруджено в 1802 р. Архітектор А. І. Меленський”.

Ніколи б не подумав, що то пам’ятник. Я звик, що пам’ятник — це або на коні, або пішака, але обов’язково якийсь герой-полководець чи геній. А тут якесь Магдебурзьке право! Чудасія!

Напис на меморіальній дошці був не один. Окрім нього було ще багато написів. Але вже од руки і значно пізнішого походження. ГЬть усе Магдебурзьке право було густо списане досить-таки одноманітними формулами: “Коля + Ляля = любов”, “Вова + Оля = любов”, “Юра + Нюра = любов”, “Толя + Галя = любов” і т. д.

А якийсь один нагармузляв отакенними літерами свою формулу аж метрів за три над землею: “Жека + Льоха = любов”. Мабуть, йому довелося для цього принести з дому драбину. Бо аж ніяк не вірилось, щоб у нього було таке довге тіло. По-людському звали його, видно, Олексій, а її — Женя; писав він російською мовою і не знав, що українською “льоха” — то свиня. І вийшло, що він сам себе назвав свинею.

Те, що ніхто з них ніколи не мав п’ятірки з каліграфії, було видно з першого погляду — такі кривулі вони по-навиводили. І ще було ясно, що одне одного, може, вони й любили, але більше не любили нікого, бо так запаскудили пам’ятник, аж гидко було дивитися.

— І навіщо їх тієї грамоти вчили! — з почуттям сказав Ява.

“Диви, який ти хороший! А чи не ти, дорогий Яво, писав крейдою на сараї поза школою різні революційні слова проти завпеда Сави Кононовича”, — подумав я. Але не сказав нічого. Бо й сам я був грішний: писав на паркані колись нелітературні дурниці. Бач, як недобре. Більше не буду!

Сповнені шляхетних почуттів, ми подалися до пішохідного моста, що вів на Труханів острів. Мостом безперервним потоком ішли люди. Куди ж це вони?! Там же й так сісти ніде… Ой, боюся, що затопчуть когось там сьогодні. Боюся, що будуть жертви!

Жертви… Що ближче ми підходимо до парашутної вишки, то дужче ворушиться у моїх грудях щось парши-ве-паршиве — слизьке й холодне. Висока все-таки, зараза! Це тобі не верба, з якої ми в річку стрибаємо. Як не розкриється парашут, то тільки — ляп! — і кавкнеш…

Цікаво, чи буває так, що не розкривається парашут на парашутній вишці?.. Чи бувають тут нещасні випадки. .. І жертви…

Перейшли ми міст, звернули ліворуч, до випіки. Цікаво, про що зараз думає Ява? Щось дуже він бадьоро йде, аж надто бадьоро. Так серйозні люди не йдуть стрибати вперше з парашутом. Придивляюсь я до парашутної вишки — не видно, щоб хтось стрибав. Може, уже сьогодні була якась жертва… А ми, два дурні, йдемо…

Розумні люди ондо у пінг-понг грають, у настільний теніс — зовсім безпечна гра, цілком гарантує життя. Стоять двадцять столів, і білі пластмасові м’ячики стрибають над ними, як бульки під час дошу…

Аж ось і парашутна вишка.

Ти диви — нема нікого. І парашута не видно. І шворку, на якій він має висіти, закинуто кудись нагору.

Неподалік од вишки сидів під деревом якийсь напівголий літній дядечко в парусинових штанях. Саме те, що він був не в трусах, а в штанях, змусило мене подумати, що це хтось із адміністрації.

Я підійшов і спитав:

— Скажіть, будь ласка, а вишка що — не працює? Дядечко глянув на мене, пхикнув:

— Чого не працює? Працює. Тільки бачиш — нема парашута. Хтось украв, кажуть. А без парашута з неї стрибать опасно. А втім, спробуйте, хлопці. Я бачу, ви такі герої, що вам парашут зовсім не потрібен.

Ми зрозуміли, що дядечко жартує. Ну звичайно ж, не працює вишка, не працює… Ур-р…

— От шкода, — сказав я.

Поряд з вишкою була каруселя. Я спершу подумав — звичайна собі каруселя. А тоді придивився — е ні, зовсім не звичайна. На високому залізному стовпі величезне коло, а до того кола на довгих ланцюгах крісельця причеплені. Крутиться коло, і крутяться крісельця на ланцюгах, убік одлітаючи, — як ото, коли консервну бляшанку на дротині над головою розкручувати.

Піянув на Яву:

— Давай?

— Давай.

Вишкребли ми останні копійки. Заплатили. Сіли. Поїхали! Спершу поволеньки-поволеньки. Тоді все дужче, дужче…

— Ого-го-го-го-го-о… — радість із грудей вигогокується. Ну й ловка ж каруселя! Зовсім тобі як птиця летиш у повітрі — ніби й не держить тебе ніщо… — гух-гух-гух!..

— Др-р-р-р… — це я ротом, гуркіт мотора собі роблю. Ніби лечу я на літаку-винишувачі надзвуковому…

— Та-та-та-та-та-та… — з кулемета стріляю по Яві. Ява обертається і теж:

— Та-та-та-та-та-та…

— Іду на таран! — гукаю я, підлітаю до Яви — штурх його ззаду — і він одлітає од мене. А потім підлітає і — штурх мене — і я одлітаю… І-і-ех!.. От каруселя! Ну й каруселя! І жодних тобі нещасних випадків! Ніяких жертв! Ланцюг такий, що вола вдержить.

Отак би літав, літав, літав… цілий день би літав… Аж тут повільніше, повільніше… Стоп! Приїхали! Злазьте! Та)! Отак мало!

Як хочете ще — будь ласка, платіть гроші і карусельтеся собі скільки влізе.

Гро-о-оші! Де ж узять ті гроші, як вони отуто, у животі! І нащо ми стільки морозива вмаламурили! Не могли менше на дві-три порції! Якраз було б на карусе-лю! А так через те поганське морозиво доводиться відмовлятись од такої для мене потрібної, такої льотчицької розваги.

Дурний я, дурний! Ну, у Яви вухо, йому треба було! А я чого? Чого я?! Було б на собі економити. Хай би Ява сам їв. Морозива я й у Васюківці можу скільки хочеш умелигати. А таку каруселю у Васюківці хтозна-коли ще побудують! Я вже й виросту…

Ява бачить мій настрій. Зітхає співчутливо. Каже:

— Ходім хоч скупаємося.

— Та! — змахую я рукою. — Що я, купатися до Києва приїхав? Я вдома отак-о накупатися можу.. Та й де тут купатися? Серед людей, як у лісі, заблудишся. І до води не втрапиш. й води біля берега уже нема— самі люди…

Але то я так казав, щоб досаду свою на чомусь зігнати. Бути на київському пляжі і не викупатись міг тільки якийсь хворий, ненормальний. Тям паче в таку спекоту. Ми почали пробиватися до води.

Я не можу собі точно уявити, що таке мільйон людей. Але якщо вже уявляти, то уявляти, мабуть, треба київський пляж. По-моєму, там було не менше мільйона. Хто не вірить, хай піде й порахує.

То було схоже на якийсь велетенський базар. Тільки що всі голі і не торгують. Ніколи я не бачив стільки голих людей одразу. Ну, доводилось мені бачити одного, двох, трьох голих, ну, два-три десятки— у лазні. А тут — мільйон голих. Аж не віриться, що таке буває на світі.

Древні люди, що ото пекло видумали, якісь були наївні, без усякої фантазії. Хіба то пекло? От київський пляж у спекотний вихідний день — оце пекло! Люди тут справді пеклися, смажилися, шкварилися на сонці. Половина з них лежала голічерева мовчки, без руху, заплющивши очі, мов мертві. Лише по тому, як колихалися їхні животи, можна було зрозуміти, що вони ще живі, ще дихають. Друга половина безперервно щось їла-жува-ла, ковтала, плямкала губами, пила молоко з трикутних паперових пакетів, пила пиво і лимонад із пляшок.

Здавалося, ця половина прийшла на пляж спеціально, щоб попоїсти. І лише незначна частина хлюпалася, купалась у воді. Але цієї незначної частини було досить, щоб витіснити своїми тілами пів-Дніпра води. Ще одна незначна частина весь час кудись ішла. Ішла, переступаючи через тіла, наступаючи комусь на ноги, на руки, на голови і таке інше. Але й цієї незначної частини було досить, щоб скидатися на вокзальну товкучку і метушню. А он — гуп! гуп! гуп! — попід кущами волейбол, стоять кружка і м’яча гупають. І нема того, щоб гарненько грати, а все гилять так, щоб когось по голові вцілити. Різнокольорові м’ячі не стільки у повітрі літають, скільки по піску качаються, через людей перестрибуючи. Отакий-то пляжний волейбол.

А он “геркулеси” ходять, повагом, весь час м’язи напружуючи і груди вперед випинаючи. І в кожного на руці номерок на резинці — від гардероба, — ніби всі “геркулеси” кимось пронумеровані.

— Здоров, Шрик!

— Привіт, Шурик!

— Чао, Марик!

Це “геркулеси” між собою вітаються, не зупиняючись і голови не повертаючи, щоб не втратити статечність фігури. І всі оці нумеровані індикуваті Марики, Гарики й Шурики відрізнялись од решти людей тим, що були розмальовані татуюваннями. Татуювання були у них де тільки хочеш — на руках, на грудях, на ногах і навіть на спині. І чого тільки не було “виколото”: і кораблі, і орли, і звірі, і жінки, і кинджали, і різні мудрі тексти, наприклад: “Смерть заизмену” абощо. Це по-перше. А по-друге, у всіх у них щось висіло на шиї. Такий собі ланцюжок, а на ланцюжку або підківка, або бляха, або якась жіноча брошка, або ключ, або просто ланцюжок без нічого, або хрестик. І дивно було бачити хрестик на грудях, де був виколотий піратський корабель, кинджал та ще й оте “Смерть за измену”. Ясно, що той хрестик нічого спільного з Богом не мав, що то було просто модно.

“Чого доброго, у них ще попівська ряса в моду може увійти, — подумав я. — І ходитимуть тоді київські Гкри-ки у попівських рясах по Хрещатику…”

А он дядько який дивний. Там, де в людей волосся (на голові, наприклад), — у нього — лисина, а там, де в людей голо (на спині, наприклад), — у нього густа руда шерсть — як у ведмедя. А він лежить, загоряє. От дивак! Хіба шерсть може загоріти? До тіла ж сонцю крізь ту вовну не пробитися.

А он дід який! Із води тільки-но вискочив і ну гімнастику робити — присідає, на руках од землі одтискаєть-ся, підстрибує — як хлопчик. Сам худий-худий, зверху лисина, а по боках і ззаду голови довге волосся аж до плечей. І усміхається на весь рот, підморгує комусь. Оце дід! Тю! Ви гляньте, що таїм робиться! Стара бабуся, сива й зморшкувата, у теніс… чи, як його, у бадмінтон ракеткою вимахує. Так вимахує, що аж в очах мигтить.

Ого-го! Цікаво було б подивитися на нашу бабу Трин-дичку з такою ракеткою. Все село збіглося б. А тут ніхто й уваги не звертає.

Інтересні діди й баби в Києві. Якісь хлоп’якуваті. Наче старі діти. А молоді паруб’ята навпаки. Ондо йдуть двоє. Ну, років по двадцять, не більше. І обидва бородаті. Дива!

А он якась тітка спить під деревом. Загорнулася з головою у ковдру і хропе. Чого вона на пляж прийшла— незрозуміло. Дома ж під ковдрою краще виспатись можна.

А скільки дітей! Дітей скільки на пляжі! Тільки й чути:

— Сьома, вийди з води! Сьома, вийди з води!

— Галочко, не запливай! Пливи назад!

— Сашко, де твої черевики? Де твої черевики, я тебе питаю?

— Алік, зніми мокрі труси.

— Толя, оддай йому м’яч! Толя! Це ж не твій м’яч, це його м’яч.

— Яша, за вредність ти сьогодні купатись більше не будеш. Не будеш… За вредність…

— Олюню, ти знов насипала піску в мої черевики! Ану висип зараз же!

— Мамочко, ну з’їж яєчко! — Це каже товста тьотя у смугастому купальнику, що тримає в руці облуплене яйце. А “мамочка” — товстий мордатенький здоровань років дванадцяти— одвертає кирпу і кривиться— не хоче.

— Мамочко, ну з’їж, я тебе прошу! — благає тьотя.

А он з води захоплено верещить худенький жевжикуватий дошкільник років шести:

— Мамо, вода! Мамо, Дніпро! Мамо, я купаюсь! Мамо, вода! — наче ніколи в житті води не бачив і не купався ніколи.

Ми підійшли до самої води і почали роздивлятися, де б його покласти речі, коли роздягнемось. Між іншим, дивлячись на Дніпро, що кишів людьми, я подумав: “От якби хтось тонув, а ми його врятували. Краще б, звичайно, якби якесь дитинча тонуло — легше рятувати…”

То була наша постійна, поки що нездійсненна мрія — когось врятувати і взагалі стати героями. Особливо добре було б отак привселюдно, щоб усі бачили… Чого б оце тому жевжикуватому галалайку не булькнути, наприклад… Ми б його вмить — раз! — і готово… І у “Вечірньому Києві” на другий день заголовок: “Юні герої з Васюківки”.

— З “Вечірнього Києва” якраз цікавилися вчора, — почув я раптом веселий голос. І здригнувся — ніби хтось підслухав мої думки. Поряд з нами розмовляли двоє дядечків. Один, невисокий, кругловидий, стояв по коліна у воді. Другий, широкоплечий, з гачкуватим носом, стояв на піску біля самісінької води. Він був уже одягнений (мабуть, ішов додому), тільки босий, черевики тримав у руці.

— Все розпитував про роль царя, — вів далі кругловидий. — Ні, кажу, нема про що говорити. Як буде готово, тоді й приходьте.

— Правильно, — підтримав “гачкуватий”. — Ніколи не можна розказувати наперед. Я терпіти не можу, коли ото діляться творчими планами, обіцяють, беруть зобов’язання, а потім… пшик! — і нічого нема. Отож ні пуху, ні пера! Я побіжу, бо вже й так запізнююсь на радіо!.. Бувай! Привіт Галинці. Я заскочу днями… Будинок я пам’ятаю… А квартира, якщо не помиляюсь, тринадцята? Так?

— Так-так! Тринадцята! Заходь обов’язково! Бувай! — весело усміхаючись, гукнув кругловидий, а коли “гачкуватий” одбіг, неголосно, але так, що ми почули, буркнув:

— К чорту!

Ми з Явою перезирнулись і усміхнулися. Ми знали, що коли кажуть “ні пуху, ні пера”, треба посилати к чорту, але щоб це робив дорослий — уперше чули.

Кругловидий артист рвучко ступив кілька кроків, збираючись пірнути, і раптом спинився, звівши руки догори:

— Ух ти! Годинника забув зняти! Обернувся, побачив нас:

— Хлопчики, будьте друзями, покладіть отам на сірі штани, щоб мені не вертатися. — І простягнув годинника. Я стояв ближче до нього, я й узяв. А артист одразу — шубовсть у воду і поплив кролем, спінюючи ногами воду, як моторний човен. Класнючо плаває!.. Кілька секунд ми дивилися, як він пливе. І раптом десь ліворуч почувся зойк.

— Ой! Утонув! Утонув!.. Потопельника витягай! — Де?

— Де? — аж підскочили ми. І кинулися туди, куди вже бігли люди.

А що? Коли б при вас кричали “утонув! утонув!”, ви б хіба стояли на місці? Ви б, забувши все на світі, теж кинулися туди. Тим паче, коли ви тільки-но думали про те, щоб кого-небудь урятувати! Може ж, ви там ще знадобитесь… Та й до того якщо врахувати, що ви ще ніколи в житті не бачили справжнього живого потопельника… Тобто не живого, звичайно… а взагалі… ну, одним словом, потопельника.

— Де? Де? Де? Де? — шмигляли ми серед людей, намагаючись побачити щось. Але люди стояли тісно, і ніякого потопельника не було видно.

Тоді ми кинулися навкарачки — і між ногами, між ногами — як собачата… Нарешті побачили. На піску голічерева лежав хтось великий і довгий, а верхи на ньому сидів худенький, гостроносенький, уже немолодий чоловік з кущиком сивуватого волосся на грудях і робив йому штучне дихання. Раз! Два! Раз! Два! Раз! Два! Методом Сильвестрова.

— Давайте тепер я, — змінив гостроносого кремезний аж начорно засмалений рятувальник, який щойно підплив на своєму човні. Видно, він почувався доволі ніяково, адже не він врятував потопельника, а звичайний собі чоловік, та ще й такий непоказний…

Ми придивилися до потопельника. Це, безперечно, був один з отих гариків-мариків, бо на шиї в нього висіла на ланцюжку підкова, а на руці було “виколото” серце, пробите стрілою, і під ним текст: “С юных лет счастья нет”…

Двічі мінялися гостроносий з рятувальником, а потопельник усе ще був неживий. У натовпі гомоніли:

— Такий молодий!

— От горе!

— А як же це сталося?

— Кажуть, заплив за буйок і там його чи корчі схопили, чи що!

— Ох, оцей Дніпро, скільки він життів забирає!

І раптом потопельник розплющив очі… У натовпі збуджено загули.

Потопельник підвів голову, обводячи людей каламутними очима, сперся на лікті. ГЬстроносий, що саме робив йому штучне дихання і сидів на ньому втягнув носом повітря, поморщився і вигукнув:

— Та він же п’яний!

Рятувальник теж нахилився до потопельника:

— Авжеж! Тхне, як з бочки!

— Ах ти ж чорт!

— Ну й сучий син!

— І полізло п’яне мурмило у воду, щоб йому!..

— В таку спеку пити — то смерть!

— Ото тобі й корчі.

— Такий молодий! — чулося звідусіль. Гостроносий, все ще сидячи на воскреслому п’яному

“потопельникові”, дивився-дивився на нього, а тоді звів руку— ляп, ляп! — його по пиці долонею, аж задзвеніло.

— Правильно!

— Так його!

— Щоб знав, як пити! Як людей нервувать!

— Думали, що він нещасна жертва, а він!..

— Ще йому, ще!

— І ми можем додати!

Натовп настроєний був уже весело, напруження спало.

ГЬстроносий більше ляпасів не давав, рвучко підвівся, переступив через “потопельника” і пішов геть. Натовп розступився перед ним, даючи дорогу.

— Нічого, ми його у витверезник одвезем, там з ним поговорять, — бадьоро казав кремезний рятувальник, беручи “потопельника” під пахви і ведучи до човна.

— Ти хоч би спасибі сказав людині, що врятувала тебе!

— Хоч би прізвище дізнався.

— Думаєш, легко було йому такого бугая з води тягти! — тукали люди вслід “потопельнику”. Але той лише дурнувато витріщався — видно, ще не прийшов до тями.

Човен одплив. Люди почали розходитися.

— Ой! Треба ж годинник покласти! — зойкнув я, тільки тепер згадавши, що все ще тримаю його в руці. Кинулися ми з Явою назад. Туди-сюди поткнулися. Аде ж сірі штани? Нема сірих штанів. Може, не тут, може, лівіше… І там нема… Ой лишенько! Що ж це таке? Дядьку, де ви? Миготять перед нашими очима сотні облич і всі незнайомі. Здається, не тут… Далі… Ой, ні! По-моєму, назад!.. Ні-ні, вперед… Ні, я тобі кажу, назад… А може, справді вперед? Бігаємо ми туди-сюди, не можемо знайти ні місця того, ні дядька-артиста, ні сірих його штанів. Та й як же його знайдеш, коли всюди і пісок однаковий, і люди однаково голі, ніяких тобі особливих прикмет!

Ой, нащо ж нам був той фальшивий потопельник?! Що ж тепер буде?!

— Ану, Яво, давай у воду! Може, той артист ще плаває. А я берегом побігаю.

Роздягнувся Ява — шубовсть у річку.

А я берегом бігаю. Далеко одбігати не наважуюсь, щоб хоч Яву не загубити. Але бігаю весь час. І людям в обличчя заглядаю…

За півгодини вилазить Ява з води. Хекає знесилено:

— Нема…

— Може, він… втопився? — розгублено кажу я.

— А штани? Штанів же нема… А поплив він без штанів… — переконує мене Ява. — Та й плаває він так, що море тобі перепливе і не втопиться.

— Що ж робить?

— А хіба я знаю?

Такий розпач мене охопив — хоч плач. Хороший симпатичний чоловік дав мені годинника. “Будь, — сказав, — другом, поклади, сказав, на мої штани, щоб мені не вилазити…” А я… друг називається! Забрав годинника і — ф’юіть! — шукай вітра в полі…

— Яво, виходить же, що я вкрав годинника, — сказав я, скривившись.

Чесний Ява знизав плечима.

Ніколи в житті я ще не був собі таким бридким, як тепер. Звичайно, ні я, ні Ява — не були ми безгрішні. Трусили ми інколи грушу-гниличку в сусідки баби Насті, у Книшихи. Але ж там тих груш стільки, що вони все одно гнили у траві невизбирані. Та й баба Настя була така шкиринда, така вредна, що від неї вся вулиця наша стогнала. І трусили ми грушу не стільки заради отих паршивеньких гниличок, скільки на знак протесту проти нехорошого баби Настиного характеру.

А то ще я колись, як малим був, украв у своєї тітки пиріжок з маком. Каюся. Але ж то в рідної тітки, і то ж пиріжок! А це в чужої людини, і не пиріжок, а годинника — дорогу річ.

А ми ж збиралися затримувати злодіїв! Як же затримувати, коли я сам злодій!

Мені хотілося стати і, ридаючи, гукнути на весь пляж:

“Товариші міліціонери! Беріть мене за “шкірки” і ведіть мене у район. Я злодій! Я вкрав годинника у хорошої людини, яка повірила в мою чесність. Беріть мене, товариші міліціонери!”

Але я не став і не сказав. Бо не було, на моє щастя, поблизу жодного міліціонера. А може, й був — тільки голий. А хіба пізнаєш міліціонера, коли він голий. Та й взагалі голий міліціонер — це не міліціонер. Ніякого трепету перед голим міліціонером нема. От, скажімо, міліціонера Валіґуру що в нашому селі живе, наш сільський п’яниця Бурмило визнає тільки тоді, коли той при всій формі. А коли, бува, порається міліціонер у себе на городі без кашкета і без кітеля, а в самих лише галіфе, і в цей час покличуть його люди втихомирити Бурмила, і він прийде в чім був, — то Бурмило на нього й дивитися не хоче, тільки тьхукає:

— Тьху! Хто такий! Не знаю тебе! Вхаді атсюдова! Пшов! Тьху!

А варто лише Валіґурі піти й надягти міліцейського кітеля, а головне, кашкета, як Бурмило враз стає смирним, як вівця, каже: “Звиняйте, пане начальник”, — і йде додому спати.

Ні, голий міліціонер — це не міліціонер.

— Знаєш що, — сказав Ява. — Так ми артиста не знайдемо.

— То що — в міліцію? — перебив я його, відчуваючи холодок під серцем.

— Ага! — пхикнув Ява. — Нас там саме чекають. Іди! Будь ласочка! І передавай привіт збитому міліціонеру.

— А що ж? — спитав я, мало не плачучи.

— Ми як сюди прийшли? Через міст. А назад люди як ідуть? Теж через міст. Іншої дороги нема. Отак сядемо біля мосту і будемо чекати. Або ми його побачимо, або він нас. А з пляжу він ще не пішов. Точно! Куди він без годинника піде?

Ну що ж! Погодився я. Може, й правду каже Ява. Доцільніше, мабуть, біля мосту сидіти, ніж, висолопивши язика, гасати по пляжу. Пішли ми на міст. Посідали біля поруччя: Ява з правого боку, я — з лівого. Сидимо. Вже сонце на вечірній пруг завернуло. Потяглися люди з пляжу додому. Щільною стіною, майже впритул один до одного йдуть та йдуть… Аж очі болять дивитися. І в голові макітриться. Хіба помітиш когось у такій юрбі. Єдина надія, що нас помітять.

І такий у мене був нещасний вигляд, що якась жінка раптом схилилася до мене, проказала: “Бідна дитина”, — і несподівано ткнула мені в руку три копійки. Мене всього аж пересмикнуло — вона вирішила, що я старцюю. Отямився я — від жінки вже й слід прохолов. Так і лишився я з трьома копійками… До чого я дійшов, лишенько!.. Добре, що хоч Ява не бачив, — через людей нам одне одного не видно. Підвівся я негайно і, стоячи вже, дивився, а рутки за спиною ховав, щоб, не дай Боже, знову не пожертвували.

Темніти почало. Людей все меншає й меншає. А артиста нема. Кавчить у мене в животі від голоду. Ми ж, крім морозива, не їли нічого. Підійшов до мене Ява:

— Слухай! Ми з тобою два йолопи! Чого ми тут стоїмо? Він артист? То підем завтра по театрах і знайдемо його. 1км паче, ми знаємо, що він царя грає.

Тю! І як я сам до цього не додумався! Наче сонце в моїй душі зійшло! От Ява! От же молоток! Таки варить у нього казанець! Метикований хлопець! Авжеж підемо завтра по театрах (у Києві якихось п’ять-шість театрів), і знайдемо нашого артиста, і віддамо йому годинник, і розкажемо все, як було (про потопельця і про все інше).

Як добре живеться на світі, коли знайдено вихід із безвихідного становища!

— А давай-но хоч роздивимось гарненько, що то за годинник, — сказав Ява.

Стали ми під ліхтарем (уже й ліхтарі засвітили!), давай роздивлятися.

Ловкенький годинничок! Сам круглий, плаский, мов п’ятак, а циферблат чорний, і на ньому замість цифр — золоті рисочки. І стрілки теж золоті. І тих стрілок не дві, а цілих три. Третя, довга й тонка, як волосина, по всьому циферблату швидко бігає — секунди одміряє. Гкрний годинник. Ми такого ще й не бачили.

— Ану, — каже Ява, — наміряй.

— Не хочу.

— Чого там. Раз ти все одно наче вкрав, то хоч наміряй, хоч поноси трохи. Завтра вже не доведеться.

— Не хочу я чужий годинник носити.

— Ич, який гордий — без хліба над водою… Ну раз ти такий гордий, то давай я поношу.

І він узяв у мене годинник, і начепив на руку, й одразу став ніби на п’ять років старший. Навіть обличчя в ньо-

го посоліднішало — строге й серйозне стало. Він ішов і гордо ніс руку з годинником, відставивши її вбік, пряму й нерухому, як палка, і скоса поглядав на неї. Інколи він згинав її в лікті і підносив до очей — дивився, котра година. А мене не помічав і не говорив ні слова, наче мене й на світі не було.

І стало мені прикро й досадно, що я сам не начепив годинника. Годинник же, можна сказати, “мій”, я всі муки душевні за нього прийняв… А носить його Ява та ще й хизується, сатана…

Коли ми пройшли всю набережну і підійшли до моста імені Патона, я нарешті не втерпів і сказав:

— Досить! Давай сюди! Знімай! Бо ще… зіпсуєш. А мені відповідать.

Зітхнувши, Ява неохоче зняв годинника і знову став на п’ять років молодший і несолідний, такий, як і був.

Я сховав годинника в кишеню і тільки тоді заспокоївся. Потім згадав:

— Я ж забув тобі сказати: на мосту мені якась тітка три копійки дала.

— О! — стрепенувся Ява. — То чого ж ми пішки йдемо! Було б трамваєм їхать. Бо я вже ледве ноги тягну.

— Але то ж милостиня, ти що здурів! Хто ж на милостиню у трамваях їздить!.. Тітка мені милостиню дала, розумієш, — думала, що я старченя!

— Га-га! Цікаво! — второпав нарешті Ява. — І що ж ти з ними робитимеш?

— От я ж і не знаю…

Справді, становище було дурне. Взяти собі? Нізащо!.. Викинуть? Гроші тільки буржуїни викидають. Думали ми з Явою, думали і нарешті вирішили — віддамо їх якомусь справжньому старцеві…

— Аз годинником це навіть цікаво вийшло! — з запалом сказав Ява, і в очах його з’явився хортячий блиск. — Просто класнючо! Це ж однаково, як злодія ловити! Між іншим дуже важливо те, що ми знаємо, де він живе. У тринадцятій квартирі…

— Надзвичайно важливо! — пхекнув я. — Та знаєш, скільки в Києві тринадцятих квартир? Щоб обійти їх усі — нам життя буде мало…

— І все одно — це дуже цікаво… — не здавався Ява. — І схоже — як ловити злодія… Тільки тут навпаки… Навпаки, розумієш… Злодії ловлять потерпілого, щоб оддати йому те, що вкрали. Кіно! Скажи?!

— Буде зараз нам кіно, побачиш, що нам зараз тітка скаже. Вона, мабуть, уже збожеволіла від хвилювання…

…Тітка нам нічого не сказала. Вона мовчки лежала на канапі з компресом на голові. Нам сказав дядько… Він сказав:

— Якби ви, шмарогузи, були мої сини, я б зараз так вам по гепі надавав, що ви б у штани завтра не влізли. А оскільки я не маю права цього зробити, то я вам просто кажу: ще хоч раз щось таке — і я негайно купую вам квитки і того ж дня одправляю назад у Васюківку. Я через вас вдівцем залишатися не хочу. Тітка трохи не вмерла від хвилювання. Бачите, лежить оно…

Ми стояли, похнюпивши голови, і щось белькотали про те, як ми були в кіно, а потім каталися на чортовому колесі, а потім… були в гостях у однієї знайомої дівчинки (Валька Малиновська, чесне слово, ось і адреса точна… можете перевірити) і як нас там добре приймали, і частували, і показували телевізор, і не хотіли відпускать, і… ми більше не будемо!

Потім ми випили чаю (“ми ж у гостях отак-о наїлись”) і голодні полягали спати.

…Ми лежимо і не можемо поснути.

На мене находить приступ запізнілого каяття. Совість точить мою душу, як шашіль дерево.

— От як паршиво виходить! — з гіркотою шепочу я. — Хочемо стати героями, а тільки те й робимо, що брешемо, обманюємо, обдурюємо… Лише за один день скільки! Артиста обдурили, обікрали, міліцію з ніг збили, троячку протринькали, тітці брехали, дядькові брехали, навіть… милостиню взяли. Невже для того, щоб

стати героєм, треба стільки брехати і стільки нечесних вчинків робити? Якщо так, тоді весь той наш героїзм нічого не вартий! Якийсь брехунячий героїзм. А справжні герої передусім чесні, шляхетні люди. Кармелюк, Довбуш, граф Монте-Крісто, капітан Немо, Котигорошко… Ніколи вони не брехали. А ми — брехуни й злодюги… Ява зітхає і погоджується зі мною:

— Авжеж. Щось ми розбрехалися і… взагалі… Давай більше не будемо.

— Давай, звичайно, давай, — кажу я, — але треба щось придумати, що б стримувало нас. Давай поклянемось (може, навіть кров’ю), що більш не брехатимем. І домовимося: якщо не можеш або не хочеш сказати правду— мовчи, хоч би як питали, хоч би як домагалися, — мовчи і все.

— Гаразд, — підхоплює Ява. — Тільки кров’ю ми вже клялися — то не помагає. Давай так: якщо все-таки збрехав, не втримався, то тоді… тоді другий дає йому три талабани прямо в лоб. До того ж негайно і де б це не було: на вулиці, в школі, на уроці або навіть у президії на зборах. І не маєш права ухилятися чи там відбиватися в жодному разі. Святий закон! За першу брехню три талабани, за другу — шість, за третю — дванадцять і так далі.

Це навіть цікаво буде. Волю буде виховувати, а для героїзму це теж дуже важливо.

Ява обов’язково мусив придумати щось оригінальне. І зараз я підозрював, що не так йому тими талабанами від брехні вилікуватися хотілось, як — щоб було цікаво. Та я не став сперечатися — аби результат був хороший.

На цьому ми й домовились.

І, відчуваючи себе чесними вже майже на сто відсотків, ми спокійно поснули.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ. Шукаємо царя — незнайомця з тринадцятої квартири. Зустріч у театрі. Велич і падіння Яви Реня

Ранок почався з несподіванки. Коли я прокинувся, Ява уже був одягнений (він встав раніше за мене). Одягаюся я, бачу — він мені підморгує і киває головою: ходім, мовляв, є якийсь секрет. Пішов я за ним у туалет.

Прижмурився Ява на мене підозріло і каже тихенько:

— Що ж ти приховав, що твій дядько у контррозвідці робе? — і палець на руці для шалабана скручує. Я вилупився на нього:

— У якій контррозвідці?

— У тій, — каже, — що шпигунів ловлять.

— Тю! — кажу. — ти вже зовсім звихнувся на тих шпигунах.

— Нічого не звихнувся, — каже він. — Думаєш, я дурний? Зброю видають тільки міліціонерам (раз!), прикордонникам (два!) і контррозвідникам (три!). Це я знаю напевно. А твій дядько не міліціонер і не прикордонник — отже, він контррозвідник.

— Яку зброю? — нічого не розумів я.

— Пі-сто-лет! — відрубав Ява.

— Де ти його бачив?

— У шухляді письмового стола— вона висунута трохи.

— Так? Ану ходім! — і тепер уже я палець на руці для шалабана скручую — гляди ж, як ізбрехав!

Вийшли ми з туалету, пройшлися (ніби просто так) по кімнатах. А тоді до письмового стола, і я оком у висунуту шухляду тільки — стрель! Є! Не збрехав Ява! Пістолет! Справжній! Тьмяно блищить воронована сталь!

Аж серце закалатало у мене в грудях! Зиркнув я на дядька, що стояв на балконі і вимахував гантелями — зарядку робив. А тоді…

— О! Дядю фицьку а що це у вас? — здивовано і невинно-невинно спитав я.

— Де? — дядько зайшов у кімнату і підійшов до мене.

— Та оце, — киваю, — в шухляді.

— А-а… Пістолет.

— Та бачу, що не лопата… А нащо?

— Як — нащо? Стартовий пістолет. Спортивний. Не бачив хіба ніколи?

Ttory! От тобі й контррозвідка! Дядько ж мій, крім того, що майстер на заводі “Більшовик”, ще й майстер спорту (легкою атлетикою колись захоплювався, а тепер суддя республіканської категорії). І як я одразу не здогадався, що то за пістолет! А втім, я таки, чесно кажучи, стартових пістолетів ніколи близько не бачив і в руках не тримав. І Ява, звичайно, теж. Бачу, почервонів Ява: соромно йому, що він так оганьбився. І, щоб приховати своє збентеження, пита:

— А як же він стріляє?

— Дуже просто, — дядько вийняв пістолет з шухляди. — Дається команда… “На старт!” — потім: “Увага!” — а тоді, — дядько підняв пістолет над головою… Б-бах!..

Ого! Аж у вухах задзвеніло! І в ту ж мить:

— Ой!.. “фах-тарарах!.. — Щось гепнулось і заторохтіло в кухні. Ми кинулися туди. Посеред кухні сиділа на підлозі тітка, а біля неї лежала розбита макітра, в якій вона терла мак на пиріг. Не сподіваючись пострілу, тітка з переляку гепнулася на підлогу.

Вигляд у неї був такий кумедний, що ми засміялися.

— Гри-и-шо! — докірливо схиливши голову набік, жалібно сказала тітка. — Ну як дитина! Хіба так можна? Я трохи не вмерла.

— Хто ж тобі винен, що ти полохлива, як той заєць під голим кущем, — сміючись сказав дядько.

— А воно таки так бахка, що будь-кого перепудити може, — сказав я (жалко мені стало тітку).

— З ним і шпигунів ловить можна, — сказав Ява. — Б’є, як бойовий!..

— Дядьку, а можна стрельнути? — насмілився я.

— А чого… тільки… — Дядько показав очима на тітку, яка вже піднялася й збирала черепки.

— А ми у спальні, — вихопився Ява.

— Ну давайте…

Але навіть у спальні, перед тим як стрельнути, я голосно вигукнув:

— Тітко, на старт! Увага!

І лише тоді натиснув обома руками на собачку (така туга, що однією годі й думати!). Ох же ж і стрельнуло! По-моєму, ще дужче, ніж у дядька.

По два рази стрельнули ми з Явою — більше дядько не дозволив (“Ще сусіди позбігаються!”).

Вся ця історія з пістолетом розважила мене трошки. Та коли я згадав про годинник, серце моє защеміло і заскиглило, як цуценя у темній коморі. Що-то воно буде? Чи знайдемо ми артиста? Як він зустріне нас?

За сніданком я вже сидів мовчазний і похмурий. Ява поглядав на мене і підморгував — намагався підбадьорити.

Мляво прожовуючи яєчню з салом, я думав. Думав про те, що треба якось, не брешучи (ні в якому разі!), вислизнути з дому, щоб піти шукати артиста.

А нащо брехати! Похід у Театр юного глядача так чи інак у нас заплановано. То ми підемо не за кілька днів, як збиралися, а сьогодні. І дорогою до юного глядача завітаємо в інші театри і пошукаємо того артиста.

Вистава починається о дванадцятій, а зараз ще десятої немає, ми встигнемо.

Дядько не став заперечувати, коли я сказав про театр, лише роздумливо промовив:

— А може, й мені з вами? Як ви думаєте?

Ми думали, що це зовсім зайве і не потрібне, він нам тільки заважатиме. І я поспішив сказати:

— А хіба вам цікаво? Там же все дитиняче! Якби я був дорослий…

Чи вгадав дядько мої думки, чи ні, але він усміхнувся:

— А й то правда. Ідіть самі. То я пожартував. Але якщо знову десь загубитеся — завтра ж додому.

Дядько дав нам гроші, ми повдягали новенькі хрумтливі сорочки, випрасувані штани, лискучі, ще не взувані жодного разу черевики й пішли.

Не знаю, як ви, але я, коли на мені все нове, почуваюся, наче голий. Здається, що на мене всі дивляться, і соромно, ніяково, і хочеться сховатися від людських очей. Кінчається завжди тим, що я або тернуся рукавом об стінку, щоб замазатися, або пляму на штани посаджу, або черевик носаком у землю вдарю, щоб не був такий лискучий. Тоді мені легше. От і зараз, як ми вийшли на сходи, я одразу проїхався ліктем по поруччях, зробивши таким чином на сорочці брудну смуту, — і лише після того ми вийшли на вулицю. Та все одно в новому було незручно і мулько: ногам у черевиках, як у колодках, а комірець шию тре, мов хомут, — щоб повернути голову, треба всім тілом повертатися. І чого це у театр не можна ходити у звичайній одежі? У театр же йдуть, щоб виставу дивитися, а не щоб на тебе дивилися! Я, якби був великий начальник, видав би навіть наказ, щоб у новому в театр не пускати. Але не хвилюйтесь, я начальником ніколи не буду. Бо я хочу льотчиком…

Ми сіли в тролейбус і поїхали на вулицю Червоноар-мійську до Театру музкомедії. Ми почали з нього, бо мені чомусь здалося, що той симпатичний кругловидий артист працює саме в цьому веселому театрі (а то де ж іще можна грати царя!).

Зайшли ми у вестибюль. Порожньо. Тихо. Нікого нема. Праворуч — каса. Прямо — на всю стіну величезні двері. Піднялися ми східцями до тих дверей. Торкнулися — відчиняються. Зазирнули — і там нікого.

— Може, — кажу я, — ще рано, ще не поприходили.

— Добре рано! Десята година! — каже Ява. — Артисти, як і всі люди, повинні зранку на роботу з’являтися. Аякже! Це ж служба.

— То чого ж нема нікого?

— А ти що, хочеш, щоб вони тобі тут біля дверей товклися? Вони на сцені. Мабуть, у них репетиція. Пішли!

Та тільки-но ми посунули від дверей, аж тут нам назустріч — де й взялася — молодиця в синьому, схожому на міліцейський, кітелі.

— Вам що, хлопчики?

Стали ми, розгубилися. Як же його спитати? А молодиця знов:

— Що таке, хлопчики?

І тоді Ява взяв та й ляпнув:

— Нам царя треба.

— Якого царя? — здивовано звела брови молодиця.

— Такого круглого, з лисиною. — Це вже я докинув. Молодиця засміялася:

— Трохи ви, хлопчики, запізнилися. Царів уже давно нема. Було б раніше.

Ява похоробрішав:

— От які ви, тьотю! Хіба нам справжнього! Нам справжні царі ні до чого. Нам артиста треба, що царя грає. Хіба не зрозуміло?

— Він у тринадцятій квартирі живе, — ляпнув я.

— Тепер зрозуміло, — сказала молодиця, — але нема в нас такого, щоб царя грав. Бо в нашому репертуарі про царів зараз жодного спектаклю нема. А чому ви саме в нас шукаєте того артиста? Він сказав вам, що в нашому театрі працює? Як його прізвище?

Ми з Явою перезирнулися.

— Прізвища ми не знаємо, — сказав я, — але знаємо, що він грає царя.

— А де ж він того царя грає? В якому театрі?

— Не знаємо ми.

— От тобі й маєш. Приснився вам, чи що, той артист. А звідки ж ви дізналися, що він грає царя?

— Він сам сказав.

— То ви з ним знайомі?

— Та трохи… — непевно сказав я і поглянув на Яву: чого це він мовчить. То в усіх розмовах завжди перед веде, а зараз замовк, наче води в рот набрав.

— То як же це ви знайомі, що й прізвища не знаєте і в якому театрі працює не знаєте? — допитувалася молодиця.

— Та отак… не встигли розпитать.

— А нащо ви його зараз шукаєте?

— Та треба… В одній справі… поговорити…

— У творчій? — усміхнулася молодиця.

— Еге… — ледве встиг я це сказати, як — бац! — з очей у мене посипалися іскри. Бац! Бац!.. Аж у потилиці защеміло. І ніби не по голові, а по кавуну щиглі — такий звук дзвінкий.

Молодиця з несподіванки аж руками сплеснула!

— Отакої! Ти чого його б’єш? Це що за хуліганство?! Ні з того ні з сього…

Що там далі скрикувала молодиця, я не чув, бо вже був на вулиці.

Голова в мене гула, на очах закипали сльози. То ось чого Ява мовчав — боявся збрехати сам і ждав, поки я збрешу. Але хіба я всерйоз брехав? Я ж тільки сказав “еге” на її жартівливе запитання. Це можна було теж зрозуміти як жарт. Уже й пожартувати не можна. Якщо так придиратися, то до самої глибокої старості, до самої смерті ґулі на лобі носитимеш.

— Ти що, ображаєшся? — ідучи за мною, безвинним голосом питав Ява. — Але ж ми домовились. Я ж не винен.

Я мовчав.

— Тине маєш права ображатися. Це нечесно. Нащо тоді було домовлятися…

Він ще мені вичитував! Звичайно, ображатися смішно, коли домовились, але коли вас привселюдно б’ють по лобі і ви не маєте права дати здачі, то навряд чи ви будете реготати після цього. Навряд чи співатимете від задоволення.

— Ну чого ти, — не вгавав Ява. — А коли я збрешу, ти мені давай талабани — я й оком не змигну, от побачиш.

Все це було правильно, але до самого оперного театру (ми йшли пішки) я мовчав. Поки не заспокоївся. І лише на майдані біля театру сказав, потираючи лоба:

— Т^зеба якось інакше дізнаватися. Хитріше. Треба. спершу той… як його… репертуар, чи є у них взагалі про царів. А то зразу — ляп — дайте нам царя. А люди нічого такого не ставлять.

— Авжеж, авжеж, — дуже охоче погодився Ява, радий, що я нарешті заговорив. Домовилися казати правду, що нам треба повернути артистові одну річ, яку він випадково, коли купався в Дніпрі, залишив нам (а яку, можна не казати, мовляв, секрет, бо про годинник казати страшно).

В опері з царями було набагато краще, ніж у музко-медії. Там тих царів було аж кілька. У кількох виставах. І в “Борисі ГЬдунові” — цар. І в “Казці про царя Салтана” — самі розумієте. І в “Снігуроньці” — цар. Я аж зрадів, коли дізнався, і вже був певен, що серед тих царів ми обов’язково відшукаємо свого кругловидого, з лисиною. Але як прийшлося до діла, то всі царі виявилися негодящі, не те що треба. Жодного з лисиною. Всі чупринисті, навіть кучеряві. І високі, здорові дядьки. Це нам білетерка сказала. І навіть показала їх усіх. Там у фойє висять портрети всіх артистів театру. “Нашого” серед них не було. Невеселі вийшли ми з оперного.

— Нічого, — удавано бадьорився Ява. — Я був певен, що в опері нема. Оперні артисти голос бережуть, бояться застудити — жоден співак не стане тобі купатися на пляжі. Купаються тільки драматичні артисти.

Ми спустилися вулицею до театру російської драми імені Лесі Українки. Але й там (а після того в театрі імені Франка) — нас чекало жорстоке розчарування. В обох театрах не було жодної вистави про царя, і серед портретів, що висіли в фойє, я не знайшов того, кого шукав.

Лишався останній Київський театр юного глядача. Ми підіймалися від театру імені Франка по сходах повз

незвичайний дім на вулиці Банковій, що був геть-чисто обліплений чудернацькими фігурами: тут були й слони, і змії, і дивовижні птахи, і зовсім якісь незрозумілі потвори і чудовиська… Іншим разом я б, роззявивши рота, витріщився на цей дім, бо такого дому ніде в світі нема, тільки в Києві. Але тепер я байдуже проходив повз нього і навіть не дивився!

У душі моїй було так темно й погано, що всі ці страховиська, якби ожили і заглянули, — перелякалися б.

— Не журися, — втішав мене Ява. — Ну, звичайно ж, він з юного глядача. Точно. От побачиш. І грає царя в якійсь казці для малят. І напевне, комік. По-моєму ми його навіть бачили колись по телевізору. Отой, пам’ятаєш, що перечепився через поріг і впав. Гк-ги…

Ява намагався розвеселити мене. Але я не піддавався. Всю дорогу до Театру юного глядача він марно пробував заспокоїти мене.

Ми зайшли до театру і наче в школу на велику перерву потрапили: галас, метушня, біганина. І все чогось малеча. Підійшли до каси, аж виявляється — зараз вистава для молодших школярів, учнів перших-четвер-тих класів. П’єса-казка.

— Про царя? — жваво спитав я.

— Ні, про Червону Шапочку, — відповіла касирка. Скривилися ми, та що поробиш, не йти ж додому, тим більше, що треба у фойє артистів побачити.

— Що ж, доведеться про Червону Шапочку дивитися, — сказав Ява.

Взяли ми квитки. Пішли. Розштовхуючи малечу, ходимо по фойє, дивимось на портрети. І до кожного я підходжу з тремтінням, з острахом. Останній же театр, останні надії.

Переглянули ми всі портрети, і впало, покотилося моє серце… Нема нашого артиста, нема та й годі. Що ж тепер робити? Де ж його шукати? Отже, не артист він. Але ж він точно сказав, що артист. І про царя ж казав…

Як же це так!

— Стривай, не журися, — підбадьорює мене Ява. — Може, просто його портрета не помістили. Пам’ятаєш, як Карафолька на шкільну Дошку пошани не потрапив, бо, коли фотографували, його саме бджола вкусила, і мордяка була, як гарбуз. Може, і в цього щось таке…

— Та! — махаю я рукою, а самому так хочеться, щоб це було правда, так хочеться…

— Хлопці! Привіт, хлопці! — чуємо раптом. Обертаємось на голос і бачимо — Валька. В білому платтячку, з великим бантом-метеликом на голові, вона стоїть, тримаючи за руку хлопчика-першокласника в синій шкільній формі.

— Я вас зразу впізнала, — радісно скрекекече Валька. — Ви давно в Києві? Ви з екскурсією приїхали, чи як? Ви самі чи з усім класом?

Я мовчу… Це його знайома, хай він і говорить. Але Ява теж мовчить. Ви б подивилися на Яву. Він спершу зблід, потім почервонів, потім знову зблід, потім почав братися якимись плямами. Такого вигляду він не мав навіть тоді, коли торік провалився у старий колодязь.

А Валька не вгаває:

— А ви на скільки приїхали? А лиходіїв своїх ви впіймали тоді чи ні? Обіцяли ж написати… Мабуть, адресу загубили. Еге ж? Та чого ви мовчите? Не хочете зі мною розмовляти?

Нарешті Ява опанував себе і розтулив рота. І з того рота вилетіли слова:

— То чого… ми нічого… ми навпаки…

Не можна сказати, щоб то було дуже красномовно, але я не став втручатися у їхню розмову. Хай балакають!

Та й пізно було втручатися, бо якраз продзвенів третій дзвінок і всі заспішили в зал.

Вистава почалася.

Ми сиділи в сьомому ряду. Валька — в дев’ятому. І Ява замість того, щоб на сцену дивитися, весь час штаньми стілець полірує і голову назад повертає — на Вальку зиркає.

— ГЬлову скрутиш, доведеться задом ходити, — в’їдливо кажу я. Та він навіть і не глянув на мене.

А на сцені відбувалися різні казково-дитячі пригоди з Червоною Шапочкою, яку грала досить уже підтоптана товстенька артистка з пискливим голосом.

Підступний сухоребрий і довгоносий Вовк саме пробирався у двір до Бабусі, щоб з’їсти її. Моторна Бабуся рятувалася, як могла — зводила барикади з меблів, бігала по всій сцені, жбурляла у Вовка глечики й баняки.

А під тином біля якоїсь буди була прив’язана справжня жива курка — єдина Бабусина худоба. І ось під час дії курка заплуталась у шворці, якою була прив’язана, і почала битися. Захоплені боротьбою Вовк і Бабуся нічого не помічали. Всі з хвилюванням дивилися на бідну курку, яка, знесилена, вже ледве дихала, але що поробиш — не гукати ж, не зривати ж виставу.

Бачу — Ява крутиться, крутиться на стільці, наче йому жару в штани насипали, потім враз підвівся і пішов. Прямо проходом до сцени. Я принишк. І зал принишк. І всі голови до Яви повертають, як на параді до генерала, що обходить війська. А Ява йде, іде, іде, піднімається на сцену, підходить до курки і починає її розплутувати. А артисти собі грають, ніби не помічають Яву, ніби його й нема на сцені. Ява розплутав курку і спокійнісінько пішов назад на своє місце. Лише коли він сів, я почув, як важко він диха і як бухкає в його грудях серце. А за кілька хвилин Вовк з’їв-таки Бабусю і перша дія закінчилась. Завіса опустилася, в залі спалахнуло світло. Всі заплескали в долоні, причому більшість глядачів повернули голови і дивилися на Яву. І було незрозуміло, кому вони аплодують — артистам чи Яві. До нас відразу підбігла Валька.

— Ой супер! Ой молодець! І як ти наважився! Я б ніколи не змогла. Ой молодець! — вона говорила голосно, навіть, по-моєму, надто голосно. Видно було, їй приємно, щоб усі бачили, що вона знайома з Явою. Вона пишалася цим. Звідусіль на Яву були спрямовані захоплєні погляди. І коли ми вийшли у фойє, постійно то тут, то там чули приглушені голоси: “Оцей! Оцей! Он він пішов! У білій сорочці!”

По-моєму, це було саме те, про що міг лише мріяти Ява. Він був щасливий. Сказати, що він сяяв, це, мабуть, нічого не сказати. Він ходив по фойє, як на ходулях, ніби він вищий за всіх на світі. Очі його випромінювали щось таке, чого не здатні випромінювати очі звичайних людей. І такий він був далекий-далекий від мене, як ніколи в житті. Я й мої переживання з отим годинником для нього зараз просто не існували. Звичайно, він був герой, це ясно, але мені було неприємно дивитися на нього.

— А це мій братик Миколка, — сказала Валька, бо Ява здивовано позирав на першокласника у синій шкільній формі, що весь час крутився біля нас. І братик Миколка почервонів, наче його знайомили не з кирпатим Явою, а з космонавтом Поповичем.

— Я, власне, сюди заради нього й прийшла, бо мати його самого ще не пускає, — ніби вибачаючись, пояснила Валька. Після цього Ява зміряв братика Миколку одверто зневажливим поглядом. Той ще більше почервонів.

— То ви їх упіймали-таки чи ні? — спитала Валька.

— Авжеж, — недбало кинув Ява.

— І не написали. Теж іще! Чи, мабуть, адресу загубили? Так?

— Ні, не загубили… Але… — Ява здвигнув плечима, і цей жест можна було зрозуміти: мовляв, чого б це я став писати, дуже потрібно… Валька зашарілася. Переборюючи ніяковість, сказала:

— Ну, ви, звичайно, не самі їх ловили, вам дорослі допомагали. Чи, навпаки, ви дорослим…

— До чого тут дорослі, — пхикнув Ява. — Ми самі… Він блискавично зиркнув на мене і… прикусив губу.

Та було вже пізно. Я зітхнув, підняв руку і вліпив йому в лоба три дзвінких добрячих талабани — аж луна пішла. Валька зойкнула. Братик Микола захихотів. Хтось іще поблизу засміявся. Ходулі зламалися, і Ява опинився на землі — отетерілий, червоний, як помідор, з виряченими очима. Мені аж шкода його стало. Т& хіба я винен? Він же сам домовлявся. Було б не ставити таких умов…

Бачачи, що Ява не збирається давати мені здачі, Валька (добра душа!) накинулась на мене:

— Ти чого? Здурів? Що це за жарти?

Довкола нас почали збиратися діти. Ява забігав очима, як загнане звіря, і видушив із себе усмішку, — жалюгідну роблену усмішку (так усміхаються, сидячи на чужій груші, коли заскочить хазяїн). І сказав:

— Нічого… Все гаразд… Тепер ми квити… — обернувся до гурту. — Ну, чого дивитесь? Кіна не буде.

Діти, посміюючись, почали розходитися — до того ж продзвенів дзвінок, антракт закінчувався.

— А що все-таки сталося? Чого це ви? Ви що — посварилися? — не могла заспокоїтися Валька.

— Зовсім ми не посварилися. Просто у нас угода є одна. — Яві не хотілося пояснювати. Ми вже зайшли в зал і пробиралися до своїх місць.

— А яка, яка угода? — не вгавала Валька (от уже ж та дівчача цікавість!).

— Та потім, після вистави.

— Ну, добре, то ви ж не тікайте.

— Гаразд.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ. Будка. Вухо за вухо!

Вистава закінчилася, і ми вийшли з театру. Ява зовсім заспокоївся від шалабанів і тепер, по-півнячому витягнувши шию (от-от кукурікне!), зазирав через голови. То він виглядав Вальку з братиком Миколою.

— Може, підемо? Нащо вона нам потрібна? Тільки стрекотатиме, як сорока, — сказав я похмуро. Настрій у мене був паршивий — годинник муляв мені серце. І, здавалося, не було вже ніякої надії на те, що він потрапить до свого хазяїна. Хоч виходь на вулицю і гукай. Та хіба догукаєшся! Хіба знайдеш людину (не знаючи ні прізвища її, ні адреси) у місті, де два мільйони жителів, ще й півмільйона приїжджих! Безвихідь! Хоч криком кричи, хоч плач! Але Ява зовсім на іншій хвилі, зовсім не про те думає .

— Як це ми можемо піти! Ти що! — каже він. — Ми ж обіцяли зачекати. Виходить, знову на брехню мене штовхаєш! Диви, так і шалабанів назаробляти можна.

“Ми обіцяли!” Як це в нього гарно виходить! Сам обіцяв, а каже “ми”. Який колективіст! Нащо мені така радість! Я й рота не розтуляв…

Але висловити всього цього я не встигаю, бо з юрби якраз випурхнула Валька з братиком Миколкою і підбігла до нас.

— А я вас у фойє виглядала, думала, ви там чекаєте. Ну, ходімо!

Ми йшли вулицею в парк до пам’ятника Ватутіну. Валька весь час говорила, але я не слухав. Мені було нецікаво. Аж раптом я почув своє ім’я.

— Чого це Павлик якийсь кислий такий, сердитий? Він не хворий? Чи, може, в нього щось сталося?

“Сама ти хвора”, — роздратовано подумав я. Що їй від мене треба? Я не звик, щоб мене Павликом називали! Павлик-равлик!..

Ява пронизливо подивився на мене, і в очах його було: “Ну, друже, брехати я не можу. Вибачай”.

— Так, сталося, — зітхнув він. — Неприємність сталася…

І Ява раптом почав розповідати все, як було: і про весь учорашній день, і про годинник, і про те, як ми сьогодні ходили по театрах.

Спершу я хотів перебити, втрутитися, не дати йому говорити, але потім мені враз стало байдуже — хай розказує — що це вже може змінити.

Слухаючи Явину розповідь, Валька весь час ойкала і сплескувала руками:

— Ну ти диви!.. От же ж!.. Оце-то так!..

А коли Ява скінчив, схвильовано сказала:

— Ну, ви подумайте, як вийшло. Звичайно, треба обов’язково знайти того артиста… — І раптом очі в неї заблищали: — А знаєте що! Здається, одна людина може вам допомогти. Там у нас живе старий артист. Максим Валер’янович. Він уже на пенсії, не виступає, але він знає всіх-усіх артистів. Він ще до революції грав на сцені. Ви йому опишете вашого “царя”, і він напевне впізнає, хто це. Хочете, я вас познайомлю?

Ми перезирнулися. Ява глянув на мене переможно. Наче він знав, що існує на світі такий Максим Валер’янович. Та ще ж невідомо, чи зможе той допомогти. Але чому не спробувати. Не таке в мене становище, щоб відмовлятися.

— А він удома зараз? — спитав я, даючи цим зрозуміти, що згоден.

— Та, мабуть. Він часто хворіє і взагалі здебільшого дома сидить. Ходім.

Знайомий нам двір на вулиці Січневого повстання зустрів нас веселою гучною музикою — якісь молодята, що товклися на балконі другого поверху, крутили магнітофон. Я подумав, що це добра прикмета, — у кіно, наприклад, коли щасливо вирішується якесь діло, завжди грає весела музика.

Ми з Явою бадьоро закрокували під музику до флігеля, певні, що Максим Валер’янович живе в одному з Валькою будинку. Але Валька сказала: “Ні, не сюди”, — і звернула в темне підворіття. Ми з Явою почервоніли — це ж Валька могла здогадатися, що ми були вже тут! Добре, що в підворітті було темно і вона нічого не помітила.

З підворіття ми вийшли на задній двір, до старих скособочених сараїв. Сараїв було багато, одні двоповерхові, з дерев’яними сходами і вузьким містком уздовж другого поверху — як на пароплаві, інші — низькі, приземкуваті. Між сараями, у темних щілинах, зелено світилися котячі очі.

Ми проминули сараї і почали спускатися стежкою, що гадючилася між кущів дерези.

Ліворуч починалася Лавра— тягнувся, то виринаючи, то знову ховаючись у зелені дерев, кущів та бур’янів різних, кам’яний фортечний мур з бійницями. Під муром у гущині таємнича темінь, звідти тхнуло вільгістю, холодом, пріллю…

— От де у сищиків-розбійників гратися! — заздро шепнув мені Ява. Я кивнув. Та-а-ак, у сищиків-розбійників тут… справді!

Попереду сліпучо засяяла на сонці золота баня якоїсь дзвіниці. А праворуч од бані… Знайоме діло! Щогли високовольтної лінії. Повз наше село оці велетенські залізні лелеки через усе поле крокують аж до крайнеба.

Ми спустилися до дзвіниці. Товста залізна брама була відчинена, і склеписте підворіття вело у внутрішній двір Лаври.

Валька хотіла вже пройти повз браму, як раптом Ява сказав:

— Може, зайдем хоч на хвилинку — глянути?

— Ет! — досадливо поморщився я. Мені не терпілося якнайшвидше вирішувати вже щось із годинником. Але я глянув на Яву — очі його горіли майже таким самим зеленим вогнем, як у тих котів, що ховалися між сараями.

І я зрозумів… Оцей фортечний мур, бійниці, оці старовинні камені, що ними вимощено двір… — усе це, мабуть, уже населялося в його уяві таємничими незнайомцями, злодіями, шпигунами. І вже лунають у Яви-нім серці постріли, і “руки вгору!”, і звуки погоні, і… все, що потрібно в пригодницьких фільмах.

Сперечатися з ним зараз — це тільки час гаяти.

— Ми лише подивимось і все, — благально-ніжно глянув він на мене.

— Будь ласка, будь ласка! Ви ж тут, мабуть, ніколи не були. Ходімте, — заторохтіла Валька. Довелося зайти.

— Тут Лавра кінчається… — пояснювала Валька. — Це дзвіниця над дальніми печерами. А це храм Різдва Богородиці.

Але вона могла й не пояснювати. Бо це все можна було прочитати на спеціальних дошках. Що Ява й зробив за своєю улюбленою звичкою.

— Храм Різдва Богородиці, збудовано 1696 року в стилі бароко… — вголос прочитав він.

— Аварійне бароко, — сказав я. — Капремонту потребує.

Справді, поруч з пофарбованою золотавою дзвіницею церква Різдва Богородиці мала жалюгідний затрушений вигляд: бані облуплені, чорні, стіни потріскані, скло у вікнах повибиване. Навколо церкви стояло заржавіле скособочене риштування з водопровідних труб. Здавалося, що й риштування таке ж стародавнє, як і сам храм. Вхід у церкву замуровано цеглою.

Невеличкий дворик біля церкви був оточений фортечним муром з кількома квадратними заґратованими віконечками та вузькими бійницями. Тут, у зеленому затишку між дерев, були старі могили — виднілися хрести, залізні огорожі, мармурові пам’ятники…

— Треба буде подивитися, — зітхнувши, сказав я. — Але зараз ходімте до того Валер’яновича.

— Ходімте, ходімте, — підхопила Валька.

Ми вийшли з брами і попід фортечним муром спустилися ще нижче.

Ну і в гарному ж місці збудували колись монахи Лавру! Стоїть вона серед буйної зелені на стрімкій кручі над Дніпром, і важко звідси навіть оком осягнути виднокруг, синю безмежну далину

В’юнкою стежкою ми спустилися на асфальтову доріжку, і та доріжка вивела нас на вузеньку і кривеньку вуличку, де у зелені садків стояло кілька старих, врослих у землю, набокуватих халуп-мазанок. І лише по тому, що майже над кожною хатиною стирчала телевізійна антена, можна було визначити, що це житла сучасні, а не з часів Шевченка.

Біля однієї з таких халуп, чи не найветхішої, Валька спинилася. На маленькому, або, як тепер кажуть, малогабаритному подвір’ячку греблися, нервово сіпаючи головами, білі брудні кури і поважно, по-директорському походжав зозулястий, із хвацько збитим набакир гребінцем півень. Ні грядок з городиною, ні смородинових чи малинових кущів, як у інших хазяїв на цій вулиці, тут не було. Тільки квіти: троянди, півонії, півники, флокси — що лишень хочете.

І маленька хатинка, як іграшкова, стояла в цьому квітнику. Стіни хатинки були по-сільському чистенько вибілені, а призьба пофарбована синькою, і по-сільському висіли на стіні під дахом пучечки якихось сушених трав.

Ми зайшли слідом за Валькою у двір і ступили на рипучий дощаний ґаночок, що був майже врівень з землею — без східців. Валька постукала. Ніхто не відповів. Валька знизала плечима, потім підійшла до вікна і, приклавши долоню козирком над очима, притулилася до шибки.

— Нема, ви знаєте, — ніяково сказала Валька. — Мабуть, поїхав на Куренівку до племінника. Він, як добре чується, іноді в неділю їздить туди. Але він скоро буде, не хвилюйтесь. Він завжди їде зранку, а по обіді повертається…

Мабуть, треба було засмутитися, що ми не застали, але все навколо було таке звичне, близьке, що я якось одразу повірив — чоловік, який живе тут, повинен обов’язково допомогти нам. І я ладен був чекати до вечора. Валька сказала:

— Ходімо до нас. Я вам свої книжки покажу. І фотографії. У мене аж два альбоми фотографій. Він скоро прийде, не хвилюйтесь.

Вона говорила таким голосом, наче була винна, що Максим Валер’янович добре почувавсь і подався до племінника на Куренівку. Ми йшли назад.

Дивне було враження від усього, що ми бачили.

Тільки-но була гомінка міська вулиця з тролейбусами, потім враз — церкви, затишок, хрести, старі могили, потемнілий фортечний мур, потім — гоп! — виткнулися в небо щогли високовольтної лінії, потім несподівано — кривенька сільська вулиця, халупка Максима Валер’яновича, кури киркають, ружі край вікна, соняшник. А внизу — набережна, по якій трамваї, машини, автобуси, мотоцикли. Праворуч — велетенський міст імені Патона. Ліворуч — метро просто з-під землі через Дніпро по красеню-мосту рівною стрілою аж до обрію шугонуло. І як воно все це, старе й нове, перемішалося — просто дивно!..

Ми дійшли до сараїв. На одному з отих двоповерхових “кораблів”, на поруччі містка, що тягся вздовж дру гого поверху, сидів головатий широколиций хлопець у картатій сорочці і синіх брезентових штанях, які одразу привернули мою увагу.

Я таких штанів ще не бачив. На них було безліч блискучих металевих заклепок, наче не з матерії ті штани були, а з заліза, і не шиті, а клепані. Побачивши того хлопця у “залізних” штанях, Валька закричала:

— Гей, Будко, ти знов учора дзвонив до нас! Слухай, якщо ти не перестанеш — побачиш, що буде!

— Отвалі! — сказав Будка і чвиркнув слиною крізь зуби.

— Ось побачиш тоді, побачиш! — не вгавала Валька.

— Закрий свій гроб і не грими кістками! — презирливо скривився Будка.

— А що таке? — крижаним голосом спитав Ява. Я побачив, як він побурячів. Нам все було зрозуміло без її пояснень, але ми все ж почекали, поки Валька сказала:

— Та от взяв собі моду— дзвонить і тікає. Розважається!

Ява кинув на мене погляд-блискавку, від якого в мене запекло всередині:

— Павлушо, ходім!

Ми кинулися до дерев’яних східців, що вели на другий поверх сараю.

— Та, хлопці, куди ви! Не треба! Нащо він вам здався! Будете ще зв’язуватися з хуліганом! — загукала Валька (вона думала, що нас поривають лише лицарські шляхетні почуття). Але ми, не слухаючи її, швидко дріботіли східцями нагору, як моряки під час авралу. Тікати Будці було нікуди, та він і не збирався тікати. Він тільки зліз з поруччя і стояв, обіпершись на нього спиною і склавши на грудях руки. Він був одного віку з нами, може, трошечки старший, але кремезніший і ширший у плечах за кожного з нас. Та ми з Явою у себе на вигоні звикли і не до таких супротивників.

— Дзвониш, значить! Тікаєш, значить! — шипів Ява, підступаючи до Будки.

Будка навіть пози не змінив, так і стояв зі схрещеними на грудях руками. Тільки процідив крізь зуби:

— Не тягни щупальці, бо копита простягнеш! Я займаюся самбо і знаю такі прийомчики, що ви в мене зараз позлітаєте вниз, як груші.

— П-побачимо! — прошипів Ява і несподівано вхопив Будку за вухо, та не двома пальцями, а всією жменею. Будка сіпнувся і хотів ударити Яву в живіт, але тут Ява однією вільною рукою, а я обома схопили його за руки.

І водночас я наступив йому на одну ногу, а Ява на другу — щоб він не міг одбиватися ногами. Ми таке “самбо” змалечку знали. Будка викручувався, намагався вирватися, але ми держали його, як у лещатах. Ява м’яв йому вухо і примовляв:

— Скажи спасибі, що ми тебе по писку не б’ємо. Ми тобі просто… просто передаємо те, що тобі належить. Нас один чоловік просив передати.

Спершу Будка тільки процідив:

— Кінч-ч-ай!

Потім він виривався мовчки, лише сопів. Потім на очах у нього з’явилися сльози, і він запросився:

— Пустіть! Ну! Пустіть! Ну!

— А будеш іще дзвонити? Будеш?

— Н-не буду… — ковтаючи сльози, промекав Будка. Ми підвели його до східців і пустили. Я не стримався

і піддав йому коліном.

І він загримів своїми клепаними “залізними” штаньми аж донизу.

Підхопився, одбіг, обернувся і, розмазуючи по своїй широкій мордяці сльози, крикнув:

— Ну, пождіть, пождіть, я ще вас підловлю! Посварився кулаком і зник.

Валька і братик Миколка зустрічали нас внизу як героїв-космонавтів. Наче ми не з сараю сходили, а з літака Ту-104 на Бориспільському аеродромі. Не було тільки квітів і духового оркестру.

Братик Микола аж стрибав од захвату:

— От класно! От класно! У нас Будку всі хлопці бояться, а ви… от класно! Всім розкажу…

Ми вдавали, ніби це для нас дрібниця і нічого особливого.

— А чого він Будка? Таке якесь ім’я… — поцікавився я.

— То його по-вуличному так. Бачили, яка в нього пика? Справжня будка. А так його Толік звати… Против-нючий він… Нехороший… — Братик Миколка сказав це з явною відразою: мабуть, йому частенько перепадало від Будки.

Раптом Валька скрикнула:

— О, Максим Валер’янович іде!

З підворіття, спираючись на товсту палицю, повільно йшов високий чоловік.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ. Максим Валер’янович

Якби не ота важка хода, навіть одразу не сказав би, старий він чи молодий — такі молоді веселі бісики стрибали в його іскристих, кольору чистої блакиті очах. На лисину й натяку не було — попелясте півсиве волосся рівненькою хлоп’ячою гривкою закривало чоло майже до половини. Обличчя, як яблуко, червоно лисніло на вилицях.

Все це надавало йому якогось едедідівського” вигляду. І знову, як на пляжі, я подумав — скільки у Києві отаких хлоп’якуватих дідів.

— Здрастуйте, Максиме Валер’яновичу, а ми якраз до вас ходили! — кинулася йому назустріч Валька.

— Привіт, привіт! Що сталося? — білозубо, на повнісінькі вставні щелепи, усміхнувся нам Максим Валер’я-нович.

— Ой, дуже серйозна справа, дуже серйозна, — заторохтіла Валька. — Ви нам мусите допомогти.

— Навіть так? Що ж, я до ваших послуг, панове любі друзі! Все, що зможуть зробити для вас мої сімдесят шість років, вони зроблять, будьте певні, — сказав старий артист. Валька вже роззявила рота, щоб розповідати, але, зупиняючи її, Максим Валер’янович раптом підняв руку:

— О ні, дочко моя! Благаю! Стули уста свої! Ні слова! Раз справа серйозна, її не можна вирішувати отак, на ходу… Ходімте в мої покої! І там у щирій бесіді ми знайдемо насолоду.

Цей жартівливо-піднесений тон якось одразу викликав приязнь до старого артиста, іуби наші самі собою розтулялися у веселих усмішках. І так стало легко і хороше з ним, наче ми були давно-давно знайомі.

— Либонь, дивуєтеся, що живу у такій халупі? — усміхнувся він, коли ми підійшли до його хатини. — Мене вже кілька разів пробували переселяти, та я все одбрикую-ся. Не можу я без цих квітів, без цього всього. Прошу!

У хатині було дві маленьких кімнатки і така ж маленька кухня. Стелі дуже низькі — хазяїн міг легко дістати їх рукою. Через це, а також через те, що вікна закривали знадвору кущі й дерева, у хаті, незважаючи на сонячний день, були зелені сутінки. Та якось і не уявлялися ці маленькі кімнатки світлими й сонячними, їм, здавалося, личать саме сутінки.

І обидві кімнати, і кухня були заставлені вазонами і вазончиками. Вазони стояли на підвіконнях, і на табуретах, і на спеціальних полицях, і просто на підлозі. У вазонах були різноманітні кімнатні квіти: лілеї, фікуси, примули. Але найбільше було кактусів. Я ніколи не думав, що буває стільки різних кактусів: і маленькі, і круглі — ніби зелені їжаки, і великі, стовбуристі, схожі на якихось доісторичних ящурів. І вкриті густими колючками, і майже зовсім без колючок, і різної-різної форми, і кольорів різних. Були тут дорослі солідні кактуси і зовсім маленькі пухнасті кактусята. Просто якесь казкове царство кактусів.

Крім кактусів, у хаті панували ще фотографії. Стіни кімнат геть усі завішені фотографіями у рамочках. І на більшості фотографій був сам Максим Валер’янович. Безліч Максимів Валер’яновичів дивилося на нас звідусіль. І всі різні. Максим Валер’янович у циліндрі. Максим Валер’янович у смушевій шапці. Максим Валер’янович у тюбетейці. Максим Валер’янович моряк. Максим Валер’янович козак. Максим Валер’янович босяк (у лахмітті). Максим Валер’янович у шубі. Максим Валер’янович у халаті. Максим Валер’янович… голий. Ну, правда, не зовсім голий, а в набедреній пов’язці. Мабуть, у ролі якогось дикуна, бо ще й кільце в носі. Аж голова йде обертом дивитися на всіх цих Максимів Валер’яновичів.

А в кутку, де в богомільних людей ікони — висить щось.

Я спершу подумав, що таки ікона, бо й рушники вишивані по боках, і рама золотом виблискує.

Придивився гарненько, а там якийсь дядечко усміхнений в окулярах-пенсне і з цигаркою. Не ікона. Бо Господь, кажуть, не курив і окулярів не носив. Що ж до дядечка з цигаркою, то, як нам Валька потім сказала, був то портрет знаменитого артиста Станіславського, який організував у Москві театр, всесвітньо відомий МХАТ. І для акторів він був таки справжнім богом, добрим, усміхненим і радісним, бо створив дуже хорошу систему Станіславського. Що то за система, Валька, ца жаль, толком не могла пояснити, бо сама не знала, але сказала, що нею й досі користуються в усьому світі.

Але то було потім, а зараз, поки ми з Явою роздивлялися, Валька дуже тямущо і жваво, наче це не з нами, а з нею сталося, розповідала про наші пригоди і про історію з годинником. Оскільки Максим Валер’янович був її знайомим і вона почувалася з ним вільно, ми цілком передовірили розповідати їй і лише іноді вставляли окремі слова. Максим Валер’янович слухав дуже уважно і серйозно. Нарешті Валька скінчила.

І тільки тоді Максим Валер’янович усміхнувся.

— Так-с, панове громадо, — весело сказав він. — Сюжет ясний… Без вини винні… Злодії мимоволі… Буває, буває… Але впадати у розпач не треба. Якщо він справді артист і якщо він у Києві — ми його з-під землі викопаємо, а таки знайдемо. Те, що ви його по фотографіях у фойє не відшукали, — ще нічого не означає. Він може бути й приїжджий. У нас зараз на гастролях і Львівський імені Заньковецької, і Московський драматичний імені Пушкіна, і Запорізький… Шукати є де. Але, друзі мої дорогі, доведеться відкласти це на завтра… Оці дві пані, — він показав на свої ноги, — дуже в мене примхливі. Відмовляються багато ходити, хоч ти їх ріж! Особливо оця — Ліва Максимівна. Ще з Правою Максимівною можна якось домовитися. А ця як упреться — з місця її не зсунеш. Я їм у підмогу й третю даю, — він кивнув на товсту сучкувату палицю з вирізьбленою собачою головою на держаку, — все одно комизяться. Раніше як завтра зранку я їх ніяк не умовлю вирушити в дорогу. Та й сьогодні вже пізно, скоро початок вечірніх спектаклів, а під час спектаклю для актора, крім сцени, не існує нічого. Турбувати його не можна… Отже, план такий: завтра вранці ми з вами йдемо на… кіностудію. Авжеж на кіностудію… У мене там невеличка зйомка. Я тільки й можу зараз грати в нерухомих епізодах у кіно. Отож-бо, на кіностудії ми влаштуємо штаб оперативної групи з розшуку нашого царя. І з одного боку, використовуючи молоді творчі сили (тобто прудконогих молодих акторів), а з другого боку — диво двадцятого сторіччя — телефон, ми розгортаємо бойові дії,.. І годинник знаходить свого господаря.

Він це так упевнено сказав, що в мене тієї миті не було вже жодних сумнівів — усе буде гаразд. Я мимохіть усміхнувся. І Ява всміхнувся. І Валька всміхнулася. І братик Миколка всміхнувся теж.

І мені захотілося сказати Максимові Валер’яновичу щось приємне, щось хороше. Я провів поглядом по фотографіях і сказав:

— Це ви стільки ролей зіграли?! Оце клас! Максим Валер’янович якось лукаво усміхнувся, ніби

зрозумів моє бажання.

— Та трошки зіграв, панове, зіграв… Що зіграв, те зіграв… — він окинув оком стіни, завішані фотографіями, потім зупинив погляд на великій фотографії Київського оперного театру. — А оце, друзі, найсвятіше для мене місце. Тут я вперше в житті був у театрі, вперше побачив сцену, акторів. Тут уперше розсунулася перед моїми очима театральна завіса.

Максим Валер’янович задумався на хвилинку:

— Давно це було, давненько! Хоч як це дивно, але можете мені повірити: я був тоді зовсім маленький хлопчик, набагато менший за вас. Ми тільки приїхали тоді в Київ з Харківщини, і мати моя влаштувалася прибиральницею у цей театр. І от якось вона вперше взяла мене на виставу. Пам’ятаю, давали тоді “Т^завіату”. Опера Верді. Знаєте? Сидів я в прожекторській ложі біля самої сцени (мати попросила освітлювача, щоб він мене пустив туди). Видно було все і чути чудово. Я сидів і не вірив, що це не сон, не казка, що я бачу на власні очі. В останній, четвертій, дії, коли Віолетта помирає, я так захопився, так повірив, що вона справді і страждає, і вмирає, що раптом обурився негідною, як мені здалося, поведінкою партнерів Віолетти— Альфреда та його батька старого Жермона. Жінка, можна сказати, конає, авони, мерзотники, співають на повен голос. Неспроможний стриматися, я закричав: “Цитьте! Не співайте! Вона ж умирає. Хіба можна?!” Освітлювач, що сидів біля мене, аж зі стільця з’їхав з несподіванки. Добре, що оркестр у той час гучно грав, а Жермон з Альфредом щосили тягли свої арії і ніхто не почув мого щенячого виску. Обійшлося на тому, що освітлювач вкатав мені доброго потиличника і викинув у коридор. Так я остаточної смерті Віолетти тоді й не побачив. Але захворів театром на все життя. І хоч як билася потім мати, хоч як намагалася зробити з мене людину (а людина, за її розумінням, означало чиновник), нічого з того не вийшло. Не прослуживши й двох років, закинув я на найвищу тополю Бібіковського бульвару свого чиновницького кашкета з гербом і найнявся в театральну трупу статистом, тобто артистом, що грає без слів, у юрбі, в масовках, і навіть імені його в афішах нема…

…Було це в театрі Бергоньє, тепер це театр імені Лесі Українки. У тому ж театрі мені вперше в житті дали роль зі словами. Слів було всього двоє. Я мусив вийти на сцену і сказати “Здрастуйте, сер!” Але я так хвилювався, що мені одібрало мову. Я вийшов на сцену і, побачивши звернені на мене сотні очей, заціпенів. Суфлер мені підказує: “Здрастуйте, сер!” Я мовчу. Суфлер знову: “Здрастуйте, сер!” Я мовчу Вже й глядачі з перших рядів почали підказувати: “Здрастуйте, сер!” А я не можу рота розтулити. І тоді раптом з верхнього ярусу якийсь підпилий “гальорочник” закричав: “Та поздоровкайся з сером, осел!” Зал вибухнув реготом. І тоді я закричав не своїм голосом: “Здрастуйте, сер!” І публіка, регочучи, аплодувала так, як не аплодувала найзнаме-нитішим акторам…

Максим Валер’янович розпалився, очі в нього вже блищали, щоки горіли маково. Я завжди люблю слухати спогади старих людей про минувшину. І чим це пояснити, що розповіді навіть про незначні події виходять у них цікаво?.. Якби це відбувалося зараз, — мабуть, було б зовсім нецікаво. А коли слухаєш, як про це розказує хтось спогади, — цікаво.

— Ех, публіко моя дорога, то було, як перше кохання, оті перші мої роки в театрі. Мабуть, ніхто так ретельно і стільки часу не гримувався, як я. Ніхто так не хвилювався перед виходом на сцену, як я. Хоч спочатку виходив я в натовпі всього на хвилину, і жодного слова не казав, і глядачі мене навіть не помічали. Але мені здавалося, що всі дивляться саме на мене. А потім було оте “Здрастуйте, сер!..”А ще трохи згодом — знов невеличка роль. Манюпусінька, як горобиний ніс. Я виходив і казав: “Графиня захворіла і прийняти вас не може”. Повертався і йшов. І все. Але я був переконаний, що в цих словах — головна ідея п’єси. І я казав ці слова таким голосом, наче сповіщав про кінець світу. І знову весь зал дивився на мене і слухав мене. Передати це почуття неможливо. До того ж, моїми словами закінчувалася перша дія. Завіса опускалася, і в залі вибухали оплески. Здавалося, що аплодують саме і тільки мені…

Довго ще розповідав нам Максим Валер’янович про театр, про своє життя…

Повертаючись додому, ми з Явою цілу дорогу мовчали. Ми думали. Ми вперше були знайомі із справжнім артистом. З артистом, який грав на сцені і знімався в кіно.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ. “Товаришу цар, ви заарештовані!” “У— у, понесу!..”

Вечір.

Ми лежимо на тахті коло відчиненого балкона. Цей день приніс нам стільки вражень, що треба бути дубовою полінякою, щоб одразу заснути.

Ява весь час крутиться, наче його щось кусає. Я добре знаю свого друга. Я знаю, що його кусає. Його думка якась кусає, не дає спокою.

— Ну, що таке? — питаю я. Ява зітхає, але мовчить.

— Ну кажи вже, що там таке? — повторюю я. Ява ще раз зітхає і каже:

— Ти знаєш, Павлушо, я вирішив: я, мабуть, коли виросту, в артисти піду.

— А хто ж шпигунів ловитиме? — усміхнувся я. — Хто ж тоді міліціонером буде? Як усі міліціонери в артисти підуть? І Тарапунька, і ти… Розведеться тих злодіїв і шпигунів, як комашні, — проходу від них не буде. Що ти собі думаєш!

— Нічого, — серйозно каже Ява, — і без мене знайдеться кому ловити.

— Але ти згадай, що ти вчора казав! Навіть не два дні тому, а вчора!

— Так то ж було вчора, а це сьогодні. Життя міняється…

— Між іншим, — кажу, — щоб стати артистом, кажуть, треба мати до цього талант…

— Ну про це ти й не говори! Що-що, а таланти в нас з тобою якраз є. Стопудово. Думаєш, ти поганим був би артистом? Го-го! Ще й яким би артистом був! Всі б аж плакали!

— Плакали б, це точно, — гигикнув я. — Бо грошей було б жалко, що заплатили за квитки…

— Дурний! Ти себе просто не знаєш. Думаєш, дарма нас у селі “артистами” називають? Дід Салимон постійно ж повторює: “От артисти! Ну й артисти!”

Коли вам в очі кажуть, що ви талант, і переконують у цьому, дуже важко сперечатися. Я пробурмотів щось невиразне і замовк.

Ява тепер говорив без перешкод:

— Артистом таки найлучче буть. Найвеселіше життя в артистів. Музика, пісні, оплески. Не життя, а свято! І — слава! Яка в артистів слава! Найрозумніших академіків так не знають, як артистів. От скажи, ти якогось академіка знаєш? В обличчя?.. От бачиш! А Бельмондо знаєш, Миколайчука знаєш, Нікуліна знаєш… Та що казать! Кіноартиста, який на екрані навіть раз лише промайнув, — усі знають. Він іде по вулиці, і всі пальцями на нього — тиць! тиць! А ти кажеш…

Я змушений був погодитися.

Поговорили ми ще трохи про те, як добре бути знаменитим артистом, і поснули. І наснився мені сон…

Між іншим, сни мені чомусь часто сняться якісь плутані, фантастично-пригодницькі. І я люблю їх розказувати. Ява завжди просить мене: “А розкажи-но, що тобі снилося”. І я охоче розказую… Ява заздрить на мої сни (йому сниться якась нісенітниця) і каже, що я у снах більший геній, ніж у житті, і було б для мене, мабуть, добре, якби я завжди спав і не просинався…

Отож-бо наснилося мені… Буцімто сиджу я посеред сцени на царському троні у якійсь велетенській і смердючій, мов кобеняк діда Салимона, царській шубі. На голові в мене золота корона, в руках замашний дрючок з балабухою на кінці — “скіпетр” називається.

Із темного залу звідусюди (з партеру і з ярусів) лупають на мене коров’ячі й баранячі морди. Так, так, на місцях глядачів усюди сидять корови, вівці, барани та інша рогата худоба. І мене це аніскілечки не дивує. Наче так і треба. У першому ряду сидять наша однорога корова Манька, Явина плямиста Контрибуція, цап Жора і колгоспний бугай Петька. І я раз у раз злегка (щоб не помітили інші глядачі) підморгую їм оком, як підморгує артист своїм родичам, що прийшли на спектакль.

Але в основному я сиджу і виголошую якийсь довгий монолог — без слів, але дуже розумний і красивий… Нарешті скінчив і схилив голову, чекаючи оплесків. Та в залі гнітюча тиша. І раптом я розумію: які тут можуть бути оплески, коли в них, у моїх глядачів, не руки, а ратиці! А де ви чули, щоб хтось аплодував ратицями? Чого я, дурний, хвилююсь? Мої ж глядачі просто не можуть аплодувати. Вони можуть лише мукати, бекати й мекати. Але вони з поваги до мене цього не роблять. Вони мовчать, виказуючи в такий спосіб захоплення моєю грою. Манька і Контрибуція розчулено зітхають. Цап Жора витирає кінчиком бороди очі. А колгоспний бугай Петька, відомий хам і грубіян, плаче, як дитина. І раптом “з гальорки” я чую гучний’сердитий голос зоотехніка Івана Свиридовича: “Поздоровкайся з псером, козел!” Я обертаюсь і бачу, що позад мене сидить сусідський пес Бровко. На ньому фрак, циліндр, у оці монокль… І я розгублено кажу: “Здрастуйте, псер!”

Аж тут з-за куліс на сцену виходить Ява… У міліцейській формі. Грюкаючи чобітьми, крокує до мене і каже:

— Чого нарушаєш? Не нарушать! Бо зараз заберу в район.

Я гнівно дивлюся на нього:

— Хто дав тобі право так зі мною розмовляти? Я— цар!

— Який же ти в біса цар. гГи — злодій! Ти вкрав годинника у справжнього царя, і ось у мене ордер на твій арешт. Товаришу цар, ви заарештовані! — І Ява показує мені якогось папірця.

Мене охоплює страх.

— Яво, — кажу я, — нащо ти це говориш! Ти ж знаєш, як усе було. Це ж випадково.

А він сердито:

— Хто дав тобі, злодію, право, називати мене, представника влади, на “ти”? Оп’ять нарушаєш!

— Вибачте, — кажу я, зовсім спантеличений, — але я думав, що ми з вами друзі.

— Індик думав, — суворо каже Ява і раптом накидає мені на голову якусь ряднину. І я вже зв’язаний, нічого не бачу, не можу ворухнути ні рукою, ні ногою. Якась ниточка від ряднини лоскоче мені обличчя, а я не можу її відкинути. І це так нестерпно, що хочеться крикнути, але крик застряє в горлі, і… я прокидаюсь.

Виявляється, по мені повзала муха. Коли я розплющив очі, вона сиділа на кінчику мого носа і потирала від задоволення передні лапки. Я зробив губами — пфу! — муха злетіла, продзижчала десь під стелею і сіла мені на лоб… Про сон годі було й думати.

Я сів на тахті і глянув на “міліціонера” Яву. Він мирно спав, підклавши під щоку долоню і прицмокуючи губами, як немовля.

— “Не нарушай!” У-у! Зрадник! — пробурмотів я і шпигонув його пальцем у бік. Він одразу прокинувся, схопився і сів, кліпаючи заспаними очима:

— Га? Що?!

— Вставай, бо я вже прокинувся і мені нудно, — спокійно сказав я.

— Ъогу!.. Дурний! — і він гепнувся на подушку і заплющив очі.

— Не нарушай! — “міліціонерським” тоном сказав я.

— Одчепись, я спати хочу

— Ану тебе, соня, — сказав я, скочив з тахти і вийшов на балкон подихати свіжим ранковим повітрям.

А ранок же який! Яскравий, дзвінкий, блискучий, як нова копієчка! І веселий, і га-ла-ла-гомінкий, і співучий… Ох, який же співучий.

— А-а-а-ве Марі-і-я, а-а-аве Ма-а-рі-і-я-я… — печально виспівував з розчиненого вікна високий і чистий хлоп’ячий голос. І тієї самої миті:

— Джама-а-айка! Джама-айка!.. — бадьоро і весело вигукував на весь район той самий голос із другого вікна.

— Са-анта Лю-учі-і-я! Санта Лючія!.. — наче на хвилях, виливався він же з третього. І водночас з четвертого чулося його ж одчайдушне, тужливе і зовсім уже дитяче:

— Мамма, мамма…

Аж мороз по шкірі драв.

Того літа кияни захоплювалися піснями італійського хлопчика Робертіно Лоретті і майже в кожній квартирі були його пластинки. Зрання линув над містом спів голосистого Робертіно.

“От би нам з Явою такі золоті солов’їні горлянки”, — подумав я. Не сушили б ми голови, як прославитися. Стояли б собі на сцені біля рояля, випнувши груди, і тільки роти роззявляли… Але… дзуськи! Нашими голосами лише “пожар!” і “рятуйте!” кричати добре. А якщо вже в артисти, то лише в драматичні. Або в кіно! Оце — так! Оце ми можемо! Кіно! Радість лоскоче мені живіт. Ми ж сьогодні будемо на кіностудії! На справжній кіностудії, де знімають фільми… І побачимо відомих кіноакторів. І як фільми знімають, побачимо… І все-все таке цікаве побачимо!.. Ех! Аж не віриться!

Ява уже встав. Ми хутенько снідаємо і… Які хороші люди вранці! Наче росою вмиті! Бадьорі, гарні і якісь ніби навіть хрумкі, мов молоді огірочки! А очі в них які! Чисті і свіжі-свіжі, немов квіти, що тільки-но розцвіли.

Ми ідемо в автобусі, я роздивляюся навкруги. І такий у мене настрій гарний. І так я всіх люблю! І так мені добре!..

Бадьорим кроком ми заходимо у двір, де живе у флігелі Валька. Нам треба зайти спершу по неї, а тоді вже до Максима Валер’яновича. Раптом ми бачимо великий гурт хлопців (чоловік двадцять, не менше) і серед них Будку. Всі вони тупцюють якраз біля Вальчиного під’їзду, в щось грають — не проминеш ніяк. Ми нерішуче спиняємось.

І тут Будка помітив нас. Я побачив, як спалахнули в нього очі. Він сказав щось хлопцям, і вони кинулися до нас. Мить — і ми вже оточені з усіх боків.

“Ну, пропали! Ні за цапову душу!” — майнуло в голові.

— Павлушо! За спину! — гукає Ява. Я вмить підскакую до нього і притуляюся спиною до його спини. Отак, зайнявши “кругову оборону”, ми стоїмо, виставивши вперед кулаки. А коло все звужується й звужується, і вже вимахує Будка руками перед Явиним носом і вигукує: “Понесу! У-у, понесу зараз!” І вже я одштовхую в груди довговидого слинявого хлопчину, який налазить на мене. І вже хтось боляче копнув мене по нозі. Ще мить — і почнеться бійка. Та ні, яка там бійка! — побиття, погибель наша… Я вже навіть шкірою відчуваю, як мене зараз битимуть.

І тут раптом Ява каже дзвінким глузливим голосом:

— Ого, як вас багато! І всі на нас, на двох! Ото клас!

“Що він говорить? Приб’ють же зараз!” — з жахом думаю я. І Будка вже люто сичить крізь зуби: “Ти, гад, поговори! Щас ка-ак вріжу!” — і вже замахується, аж тут:

— Законно він говорить. Всім кодлом — це не діло. Ти, Будко, з кимсь з одним із них стукнися, по-чесному. Це буде правильно. І благородно, і поквитаєшся… А ми посудимо. Щоб усе за правилами.

То каже високий чупринистий хлопець років чотирнадцяти, що стоїть десь ззаду, але голова якого вивищується над головами передніх. І Будка опускає руку. Видно, таке рішення йому не подобається, але він не може відмовитися. Він міряє поглядом Яву, потім мене, і невдоволено бурчить:

— Гаразд. Тоді я з оцим стукнусь, — і тицяє мене пальцем у плече. — По-моєму, цей дужчий.

Він бреше, бо Ява на вигляд кремезніший за мене, але ніхто не заперечує.

— Ходімо в яр, — каже чупринистий. І всі щільним гуртом, підштовхуючи нас, ідуть до яру. Я йду, і з кожним кроком щось у мені боляче сіпається всередині, опускаючись все нижче й нижче.

“Я! Чому це я?!” — пищить у моїй душі тоненький овечий голосок. Але я мовчу. Я мушу мовчати. Бо я — хлопець.

Ява теж мовчить. Я знаю, що він зараз відчуває. Він відчуває себе винним переді мною (адже ж саме він нам’яв Будці вухо, я лише держав). І Ява дуже переживає, що змушений битися я, а не він. Та хіба він може зараз що-небудь вдіяти? Хіба він може просити, щоб стукався він, а не я? Це ж означає перед усіма визнати мене слабаком, це все одно, що плюнути мені в душу. Ні, він не може цього зробити. Я розумію. І я вмру, але не дам себе зганьбити.

Ми спускаємось у яр, продираючись крізь колючу, запорошену сизим пилом дерезу.

— Отут, — каже чупринистий, —і ми спиняємось. Невеличка галява. З трьох боків дереза, з одного —

крутий схил. Хлопці розходяться, стають півколом попід дерезою. І ось я віч-на-віч зі своїм супротивником. Якусь мить стоїмо, нагнувши вперед голови і похитуючись, — приміряємось.

Будка вищий за мене, ширший і, звичайно, важчий. Та хіба я міг вибирати? У всякому разі краще битися з одним, хай і важчим, Будкою, ніж з десятьма.

Ви, мабуть, самі знаєте, що найдужче боїшся лише доти, доки не починається бійка. А тоді вже страх минає. Замість нього — лють, біль і бойовий азарт.

Будка розмахнувся, і хоч я й присів, але він усе-таки черкнув мене за вухом. І тут така мене раптом лють взяла, що я вам передати не можу. Ох ти ж гемонський Будка! Ох ти ж Будка дерев’яна! Зібрав ціле кодло і такий хоробрий?! А як був один, соплі по щоках розмазував?! Ох ти ж блощиця погана! І я з усією силою своєї люті кинувся в бій. Я дзиґою крутився навколо нього, тицяючи кулаками і відскакуючи. Він тільки безладно махав своїми “граблями”, тупцюючи на місці.

Хлопці загаласували:

— Та що ти, Будко!

— Та бий вже його!

— Під дихало! Під дихало!

— По лопатці!

Проте Будка лише сопів і вимахував руками, як вітряк. Нарешті він піймав мене за сорочку, обхопив, і ми покотилися по землі.

— Навалюйся на нього! Дави! На лопатки! На лопатки! — під’юджували хлопці Будку Але Будка був уже готовий. І не він, а я поклав його на лопатки і придавив до землі, міцно тримаючи. Наші обличчя майже торкалися, ми хекали один на одного, і переможений Будка уже навіть і не пручався. Все! Моя взяла!

— Е, ні! Це нечесно! Не за правилами! Недозволений прийом! — чую я раптом і відчуваю, як мене тягнуть за штани, стягаючи з Будки. Підводжу голову і бачу — тягне довговидий, якого я тоді штовхав у груди. Я добре знаю, що я діяв чесно, що жодного недозволеного прийому не було, але я захеканий, і мені бракує повітря що-небудь сказати. Я тільки з надією дивлюся на чупринистого. Але він мовчить, не втручається. І я раптом розумію: становище моє безвихідне. Вони — Будчині друзі, і вони хочуть, щоб переміг Будка. Авжеж. Інакше не варто було б влаштовувати цей поєдинок. Інакше вони могли просто відлупцювати нас. Моя перемога — це ганьба для них усіх. І вони цього не допустять. Безвихідь одразу знесилює мене. Добре битися можна лише тоді, коли є надія на перемогу, а коли цієї надії нема… Мене вже стягнуто, і воскреслий Будка вже навалився на мене і з усією люттю за свою поразку товче мене головою об землю. Щось кричить, протестуючи, Ява, та що він може!..

Бум, бум, бум! — як дзвін гуде моя голова. І в очах темніє, і думки плутаються. Аж раптом:

— Ах ви безсовісні! Ах ви безсовісні! Пустіть негайно ж! Пустіть! Пусти! Ну! Пусти! — пронизливий Вальчин голос. І дзвін у голові моїй враз припиняється. І Будка злітає з мене на землю. І я бачу над собою чисту блакить неба, в якому літають білі голуби. І розумію, що звідкись тут взялася Валька, що вона зіштовхнула з мене Будку і стоїть наді мною, войовниче розмахуючи руками й кричучи:

— Безсовісні! Безсовісні! Школярі, називається! Бандити! Ось я все розкажу! Все розкажу в школі! От побачите! 1 батькам вашим розкажу І твоєму, Аліку, і твоєму, Вовко, і твоєму, Едику А на тебе, Будко, взагалі в міліцію заявлю. І тебе в колонію заберуть. От побачиш! Хлопці приїхали з села в гості до нашого міста, а ви їх бити! Та ще й гуртом! Нічого сказати — гостинні хазяї! Безсовісні!

Отак кричачи, вона допомогла мені підвестися і, взявши за руку, повела. А по дорозі і Яву прихопила. І хлопці розступилися і пропустили нас. Ніхто навіть не намагався затримати. І всі мовчали. Тільки коли ми відійшли, хтось пронизливо свиснув, і вся ватага, як горох з мішка, сипонула вниз, у яр. Може, вони б і по-іншому поставились, але, мабуть, вони вважали, що Будка достатньо розквитався зі мною.

Я йшов, похитуючись і руками витираючи під носом.

— Молодець, Павлушо! Ух, ти йому дав! Ну ж і дав! Він тільки сіпався! — піднесено говорив Ява, обнімаючи мене за плечі. — Ти їм усім показав, що таке васюківці. Молодець!

Мені було приємно це чути, але було прикро, що Валька цього не бачила, що вона бачила мене битого і що вона врятувала мене. Я їй, звичайно, був вдячний за це (хтозна, скільки б ще той Будка товк мою бідну голову!), але відчував якусь ніяковість і сором, що мене врятувала дівчина.

І все ж я був задоволений. По-чесному я таки переміг Будку, здоровенного Будку, який був старший і дужчий за мене. І який вибрав мене, вважаючи, що я слабак.

На стежці нас чекав братик Миколка. Виявилося, що це він покликав Вальку. Він бачив, як нас повели в яр, одразу збагнув, що наші справи кепські, і побіг по Вальку. І Валька прилетіла, розштовхала хлопців і кинулася нас визволяти.

— Ти теж молодчина, Валько! — сказав Ява. — Сама — і не побоялась! Вони ж могли й тебе відлупцювати за компанію…

— Хай би тільки спробували! Я б їм такого галасу наробила — з усього міста люди позбігалися б! І думаєш, я дряпатися не вмію? Хай би тільки хто зачепив, його б мама рідна потім не впізнала.

Ява поглядав на неї з захопленням і штовхав мене ліктем у бік: дивись, мовляв, яка дівчина, оце дівчина! Я киваю головою: згоден, мовляв, молодець дівчина… чорт з нею!

Обтрусили мене Ява з Валькою, почистили сяк-так, але все одно вигляд я мав, як у собаки з горла. Та що вдієш, Максим Валер’янович давно вже чекає, треба йти. Пішли ми.

Максим Валер’янович весело привітався з нами (“Здоровенькі були, панове добродії”), потім пильно глянув на мене і несподівано зробив застережливий рух рукою, хоч я й не збирався нічого говорити:

— Ша! Ні слова! Я все розумію! Була збройна сутичка з ворогом! Прикордонний інцидент! Причин не питаю, але думаю, щось поважне — справа честі, шляхетності і геройства… Вимога сатисфакції. Дуель. Незважаючи на труднощі, ваша величність виходить переможцем. Так?

Я всміхнувся і кивнув. Який він усе-таки! З ним якось одразу стає легко.

Більше Максим Валер’янович ні про що не став розпитувати. Він лише сказав:

— За десять хвилин має бути машина. І ми поїдемо на студію. Ви якраз добре прийшли.

Але нам навіть десять хвилин не довелося чекати. За якихось дві-три хвилини ми почули, як біля хатинки Максима Валер’яновича спинилася машина, клацнули дверцята, і за мить чийсь молодий голос загукав у дворі:

— Максиме Валер’яновичу, я вже тут! Я по вас…

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ. На студії. Несподіванка перша. Несподіванка друга

І ось — брама. Брама, що відокремлює звичайний буденний світ від казкового, чарівного, фантастичного світу кіно. І якось прикро, що вона на вигляд така простенька і непоказна. І така низенька — не те, що перелізти — перескочити можна. Я хіба таку зробив би для кіностудії!..

Ну, а тим часом одчиняється ота низенька брамочка і ми в’їжджаємо на територію студії імені Довженка.

Дивлюся ліворуч (о!..) — фруктовий сад, і не який-не-будь маленький, а здоровенницький— не видно, де й кінчається. Наче ми не на студію потрапили, а в радгосп…

— Мабуть, це для артистів… Після зйомок працюють… — шепоче Ява.

— Мабуть, — погоджуюсь я.

Піянули праворуч — стоять підряд кольорові щити (як ото гасла на шосе), і на тих щитах написано різні хороші слова, зокрема й такі:

“В людині має бути все прекрасне: і обличчя, і одяг, і душа, і думки”. А. Чехов.

Я зітхнув. З усього в мене тільки, може, думки й лишилися (та й то хтозна!). Обличчя — наче ним цвяхи забивали. Одяг пожмаканий, брудний. На душі — чужий годинник… Лише в думках своїх я був дуже хороший і прагнув до вчинків прекрасних і шляхетних. Та людству про це було невідомо.

Ми вилізли з машини і слідом за Максимом Валер’я-новичем пішли до дверей кіностудії. Ого! Які інтересні двері! Крутяться! Як млин або оте лапате колесо у пароплаві (тільки “на попа” поставлене!). Штовхнеш одні двері, а другі вже тебе доганяють і по спині луплять. Хороші двері!

Проштовхнули нас двері досередини. Ява одразу в себе носом потяг і скривився. Я теж. Лікарнею пахло. Біля самісіньких дверей кіностудії пахло лікарнею. “Мабуть, щоб не думали люди, що таке корисне для здоров’я діло — кіно робити”, — подумав я. А може, просто тому, що одразу ліворуч була студійна амбулаторія.

Ми піднялися східцями трохи вгору і пішли довжелезним коридором. Ми з Явою не раз читали про кіностудію у книжках, що коли потрапляєш туди, то дива починаються одразу ж у коридорі: князь Ярослав Мудрий ходить там, обнявшись із Хмельницьким, який-небудь римський гладіатор прикурює у прикордонника, яка-небудь морська цариця розказує простій колгоспниці про те, яку гарну кофточку вона купила вчора в універмазі.

І нам кортіло побачити все це… Ми озиралися на всі боки. Але по коридорах чомусь ходили звичайнісінькі дядьки й тітки у звичайнісіньких костюмах (іноді у спецівках, як на фабриці) — і ніяких гладіаторів і царів не було й близько.

Мабуть, ми потрапили у такий день, коли цікавих зйомок на студії не було! Не пощастило нам!

Аж раптом…

— О! О! — штурхонув мене в бік Ява. По коридору назустріч нам ішов дядько в зеленому військовому кашкеті, у гімнастерці, з портупеєю… Високий, ставний, із суворим обличчям…

— По-моєму, Кадочников… У ролі партизана… — шепнув Ява.

Побачивши Максима Валер’яновича, військовий привітно всміхнувся і козирнув. Максим Валер’янович теж усміхнувся вітаючись. Коли ми розминулись, я одва-жився і спитав Максима Валер’яновича:

— А… хто то? Як його прізвище?

— Петренко, — трохи здивовано глянув на мене Максим Валер’янович. — Хороший чоловік… Пожежник… Відповідає на студії за пожежну охорону…

ТПю!..

— Якісь пожежники пішли… неінтересні… Навіть касок не носять… — ховаючи очі, буркнув Ява.

Довго ми крокували вузьким напівтемним коридором. І майже всі, хто нам зустрічався (а людей у коридорі товкучилося, мов на Хрещатику), віталися з Максимом Валер’яиовичем, — ну прямо, як у селі — “драс-туйте” на кожному кроці.

Нарешті Максим Валер’янович зупинився біля дверей, на яких висіла табличка: “Знімальна група “Поцілуйте мене, друзі!”. За дверима чувся страшний галас. Здавалося, там повна кімната людей, які кричать і сваряться між собою. Але коли Максим Валер’янович розчинив двері і ми ввійшли, виявилося, що в кімнаті лише один чоловік. Років за п’ятдесят, але кремезний, міцний, з величезною копицею чорного волосся, він сидів на столі і, не змовкаючи ні на мить, сам себе перебиваючи, лаявся в телефон:

— Ви мені зйомку зриваєте… Що ви мені вчора обіцяли? Ви мені обіцяли сонячну малохмарну погоду без опадів! А дали що? Що ви мені дали, понімаєте? Погляньте у вікно! — він тицьнув рукою у вікно. — У вас є вікно? Подивіться! Опади, хай вони сказяться! Повне небо опадів! Опади і ніякого сонця.

Справді, небо затягло хмарами і накрапав дощ. Я усміхнувся. Мовою він дуже нагадував мого батька. Мій батько теж без отого “понімаєте” двох слів сказати не міг. Цікаво — живуть же цей у місті, той у селі, один одного зроду не бачили, а балакають, як рідні брати.

— Безобразіє, понімаєте… — востаннє лайнувся він, скочив зі столу, рвучко обняв і поцілував Максима Ва-лер’яновича: — Драстуйте, дорогий! Лаявся з тими… як їх… з… віщунами погоди…

— Синоптиками? — усміхнувся Максим Валер’янович.

— Да-да… Синоптиками… Оракули чортові… — він посварився пальцем на телефон. — Не вмієте, то хоч голову не дуріть! У мене, понімаєте, Юлю післязавтра

“Ленфільм” забирає. Уже квиток на літак є, а я ще натуру не зняв через них… через оці, понімаєте, опади. Доведеться сьогодні знову знімати павільйон… Всі уже там… Побігли… швиденько…

— Та ось тут у хлопців одна справа… — почав було Максим Валер’янович, але “Поцілуйте мене, друзі!” дуже чемно перебив його:

— Вибачте, дорогий… потім… потім, — він благально притиснув руки до грудей і схилив голову. — Після зйомки. .. Всі справи після зйомки… Найневідкладніша справа зараз — зйомка… Швиденько на майданчик… На майданчик! І ви теж… Я вас запрошую, дорогі мої, — звернувся він до нас. — Тільки, звичайно, щоб тихо, щоб… не той, понімаєте…

Максим Валер’янович весело глянув на нас:

— А що? Ходімте… Ви ж на зйомках ще, мабуть, не бували?То вам буде цікаво… Хочете?

Авжеж, ми одразу погодилися… А Валька не стрималась і аж підскочила, плеснувши в долоні: “Ой, як чудово!” Ява гордо подивився на неї: як-не-як, а це через нас вона потрапила на кіностудію, та ще й на зйомки: а то хоч і живе вона в Києві, а кінозйомок зроду не бачила.

І знову пішли ми довжелезними коридорами.

Я йшов і думав: “І що ото за синоптики, що не вміють звичайнісінького дощу вгадати! В нас у селі кожна баба вам за три дні наперед дощ завбачить. Прикмет же є певних скільки хочеш. І по тому, як вітер вихриться — чи на поріг, чи з порога. І як кури поводяться. І як сонце сідає… І коли дерева балакають…

Завели б собі на метеостанції курей — і клопоту б не мали! Не зривали б тоді кінозйомок!”

Спустилися ми кудись униз і опинились наче у велетенському цеху якогось заводу. Стелі угорі майже не видно… Ми всі одразу якісь маленькі-маленькі стали… Ідемо, йдемо, йдемо — кінця нема.

Назустріч нам дріботів, цокаючи по цементній підлозі каблуками, якийсь маленький худенький лисий чоловічок. Ще здалеку він замахав руками і загукав:

— Драстуй, Вітю!

Наш “Поцілуйте мене, друзі!” теж замахав руками і теж загукав:

— Привіт, Женю!

А коли той наблизився, підстаркуватий Вітя обняв лисого підстаркуватого Женю, і вони розцілувалися. Потім лисий Женя поцілував Максима Валер’яновича. Я вже боявся, що він і нас почне цілувати, але ні, він тільки помахав нам рукою і сказав:

— Привіт, старики!

Ми всміхнулися мимохіть — літній дядечко, який уже, певно, мав онуків, був у нього Вітя, а ми — старики… Ха!

Хоч оте звернення “старик” було нам добре знайоме. Так навіть ми іноді називали один одного, навчившись од київських мисливців.

Сам Женя був, мабуть, ще старший за Вітю. І не тільки тому, що навкруг його лисини, як очерет навколо озера, стирчало звихрене сиве волосся (у Віті — жодної сивої волосини!). Все обличчя у Жені було у великих зморшках — як печене яблуко. Але то були якісь дуже цікавські зморшки. Вони всі ніби променилися від очей. І тому обличчя його весь час сяяло і сміялося. А чорні яскраві очі бігали, як мишенята.

Одне слово, він був дуже приємний.

Я помітив, що коли він ще біг нам назустріч, то поглядом націлився чомусь саме на нас з Явою. І коли він цілувався з Вітьою і Максимом Валер’яновичем, він теж не зводив погляду з нас.

І тільки-но привітався, одразу накинувся на Вітю, киваючи на нас:

— Хто це? Чиї це?

Вітя знизав плечима і показав поглядом на Максима Валер’яновича.

— Мої, — усміхнувся Максим Валер’янович.

— Вони в тебе знімаються? — знову накинувся Женя на Вітю. Той заперечно похитав головою.

— То чого ж ти мовчиш! — вибухнув Женя. — Вони ж мені отак-о, — він черкнув себе долонею по шиї, — потрібні! Це ж такий типаж! У мене ж завтра масовка! Я мріяв про таких хлопців! Старики, я вас дуже прошу! — він притис руки до грудей. — Я вас просто благаю! Я пришлю по вас машину! Завтра… о дванадцятій годині. .. на зйомку… сюди в студію… Я домовлюся з вашими батьками… Всього на один день… Яка ваша адреса? — він уже витяг з кишені блокнота.

Все це було так раптово і так швидко сказано — як з кулемета, — що ми тільки розгублено кліпали очима. І адресу я сказав машинально, ще не розуміючи, що воно й до чого.

— Якщо ви зможете, приводьте ще одного-двох хлопців. .. — казав він, записуючи адресу. — О пів на дванадцяту по вас приїде мій асистент… Домовилися… Прекрасно, прекрасно… Привіт! До завтра…

І тільки коли він одбіг, я нарешті второпав, що нас — мене і Яву — запрошено зніматися у фільмі, що завтра, буквально завтра, ми станемо кіноакторами і наші мордяки побачить вся Україна, а може, навіть і весь світ, що, коротше кажучи, як у казці, збувається те, про що ми могли тільки мріяти… Ой! Бутульбульбуль! Щось радісно забулькотіло, загуло й засвистіло у мене всередині — так гуде й свистить, закипаючи, самовар… Ще трохи — і в мене з носа піде пара від бурхливої радості… Я глянув на Яву — такого радісно-дурнуватого обличчя я ще не бачив ніколи…

— Ну от! Я вас вітаю! — весело сказав Максим Валер’янович. — Бачите, що таке кіно! Виявляється, режисерові Євгену Михайловичу ви були отак-о потрібні. І завтра вже будете зніматися… Кіно — це, братця, велика штука…

— Яка я рада за вас! — тонким, тремтячим голосом сказала Валька. Вона заздрила, вона шалено заздрила нам. Ніколи ще вона, мабуть, не обливалася таку душі сльозами, що вона дівчина, а не хлопець… Горе тим дівчатам!..

— Нічого, а іншим разом будуть потрібні дівчата… От побачиш! — сказав я тоном, яким говорять з маленькими дітьми або з хворими. Я був великодушний…

У душі моїй пурхали метелики…

Ми звернули ліворуч у маленькі дверцята й опинилися у величезній, гігантській темній залі. Ми довго петляли майже навпомацки серед якихось перегородок і риштувань, перечіплюючись об товсті гумові кабелі. Нарешті вийшли на яскраво освітлений майданчик. Го!.. На майданчику стояв літак!.. Тобто не весь літак, а шмат літака… Передній салон розрізаного уздовж Ту-104… Але все справжнісіньке: і крісла, й ілюмінатори, і все-все (я ж літав, я знаю!). Оскільки зйомка ще не почалася, то пасажири, і стюардеса, і пілоти спокійно походжали собі на майданчику. Біля великих прожекторів на підставках метушилися робітники у спецівках. А по рейках, що тягайся уздовж літака, парубок у картатій сорочці повільно пхав візок, на якому стояв кіноапарат. До апарата прилип дядько в чорному халаті.

— Вимкніть четвертий діг! — гукнув він якраз, коли ми підходили. Щось клацнуло, і один з прожекторів, що стояв нагорі на якомусь містку, погас…

Ох, цікаво ж тут!.. Та ще й літак! І тому що це був саме літак (наче на студії було відомо, що я — майбутній льотчик), мене огорнула хвиля нової бурхливої радості… Все тут було таке надзвичайне і святкове. Так почуваєшся лише на власних іменинах, коли гості вже зібралися й сідають до столу.

Я не міг устояти на місці. Я постійно крутився. І солодке передчуття, що зараз почнеться найцікавіше — кінозйомка, — не давало спокою…

— Де Вася? — зціпивши зуби, проказав “Поцілуйте мене, друзі!”. — Знову запізнюється?.. Ну що ж, сядемо й будемо його чекати, — він рвучко сів на стілець, вперся

руками в коліна і закляк з кам’яним обличчям. Та не минуло й хвилини, як на майданчик вибіг із темряви захеканий юнак у формі льотчика:

— Вікторе Васильовичу, вибачте! Вибачте! Годинник… зупинився… Я не винен… Забув завести…

“А я! — раптом подумав я. — Я ж теж не заводив. А треба ж регулярно заводити… Тато он теж щодня заводить. .. А то ще зіпсується… Треба завести…”

Я засунув руку в кишеню…

Мені здалося, що величезний прожектор-діг падає на мене… Я похитнувся… Годинника в кишені не було!

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ. Де годинник? Ми йдемо у вороже лігво

— — Зараз почнеться! Зараз почнеться! — збуджено каже Ява. — А той довгий у хуражці — викапаний Тарапунька… Скажи!

— Яво… — кажу я мертвим і далеким-далеким, наче з іншої планети, голосом.

— А може, то справжній Тарапунька… От було б гарно познайомитись… А чому ж ні — підійти й сказати: “Здрастуйте, ми завтра теж знімаємось… хочемо порадитися”.

— Яво!

— Хлопці від заздрощів аж луснуть! — захлинається Ява. — От же пощастило! От пощастило…

— Яво…

— Я ж тобі казав, що ми будемо артистами… А ти — “льотчиком, льотчиком”… Як той папуга…

Я хапаю його за руку і силоміць тягну в темряву за перегородку.

— Що таке? — намагається вирватись він.

— Годинник…

— Га?

— Нема…

— Що?

— Годинника нема…

— А де?

— От був у… кишені. І… і… нема, — я вивернув кишеню, хоч у темряві він однак нічого б не побачив. Ява мовчить, приголомшений.

— А зараз після зйомок знайдуть хазяїна і… — з відчаєм кажу я.

— Це під час бійки! Точно! Коли ви по землі качалися, він і випав!.. Ходімо! Ми ще встигнемо, доки зйомки будуть… Я тільки гукну Вальку!

Він між людей прослизнув до Вальки, зашепотів їй на вухо. Вона рота бубликом: “Ох!” — і за мить вони з Явою були вже біля мене. Ми почали обережно, щоб не привертати уваги, пробиратися до виходу. На знімальному майданчику панувало таке пожвавлення, що було не до нас. Тільки якась огрядна жінка у білому халаті помітила наші маневри. Але вона зрозуміла їх по-своєму. Нахилившись, вона тихо сказала:

— Другі двері ліворуч — жіночий, треті — чоловічий… Ми зніяковіли, проте пояснювати їй нічого не стали… …Ніколи в житті я так не квапився. Здавалося, з мене

зробилося двоє: один Я рвався вперед, а другий Я не міг його ніяк наздогнати.

У метро на ескалаторі ми, звичайно, котилися горохом, незважаючи на гучне застереження радіотітоньки: “Бігти по ескалатору суворо заборонено. Не біжіть…” І потім на “Арсенальній” — вгору, аж серця з грудей вискакували.

І на двадцятому тролейбусі — хотілося вистрибнути і випередити його: так він, здавалося, повільно їде…

І по горі повз церкву Різдва Богородиці бігли так, що можна було п’ятами дістати потилиці.

Нарешті… От… От воно… Те прокляте місце… Всі троє ми кинулися навколішки й почали рачкувати, шукаючи. Колюча дереза дряпала щоки, лізла в очі, заплутувалась у волоссі… Годинника не було… Ви можете сміятися, але я навіть водив низько над землею вухом, сподіваючись почути цокання (так сапери водять міношукачем). Цокання я не чув. Мені тільки здалося, що я чую, як важко б’ється піді мною величезне серце землі. То гупало у грудях моє власне серце.

— Отут ти йому дав підніжку… — бурмотів, рачкуючи, Ява. — Отут ви котилися… Отут ти сидів на ньому… Отут тебе з нього стягай…

Я раптом сів на землю, відчувши, як все тіло моє стало безсилим і млявим.

— Яво, — тихо сказав я. — Вони витягай його з кишені.

Коли стягали мене за штани… точно… Я навіть відчув тоді чиюсь руку в кишені. Але я ні про що тоді не думав.

Ява з Валькою теж посідали на землю. Ми сиділи на землі і мовчки перезиралися… З кожною секундою мені ставало все гірше й гірше. Якщо до сьогодні я, так би мовити, був умовним злодієм (бо годинника ж таки не крав, прагнув його повернути і, головне, міг повернути), — то тепер усе було незрівнянно складніше — я не міг повернути годинника (отже, крав не крав, але через мене годинника не стало, і за всіма законами я за нього відповідаю! За всіма законами я — злодій!).

— Ходімо до Будки! — підхопилася з землі Валька.

Я безнадійно зітхнув і з гірким співчуттям подивився на неї — що вона каже, наївне дівча! Ну, ми підемо, ну, ми скажемо: “Оддай!” — а він тільки пхикне глузливо: “Нічого знать не знаю!” Іди доведи, що вони взяли! Вона хоче, щоб мій заклятий ворог, з яким я сьогодні так бився і якого я, по совісті, переміг, був до мене добрим і чуйним! Наївнячка!

— Ходім до Будки! — впевнено повторила Валька. — Якщо не хочете, я сама піду!

— Чого ж сама… — буркнув Ява, підводячись, і блимнув на мене: — Ходім… чого там…

— А-а… — безнадійно махнув я рукою, але теж підвівся (ще чого доброго, подумають, що я боюся!).

Ми йшли по стежці одне за одним: спереду Валька (вона найбільше вірила в успіх справи), потім Ява (він старався вірити — заради Вальки), а тоді вже я (що не вірив зовсім).

Ми йшли у вороже лігво… Я почувався розвідником, якого закинули у німецько-фашистський тил. Я не боявся, ні! Просто я не любив, щоб мене били по пиці…

— А де він зараз? Ти знаєш? — спитав Ява у Вальки.

— Або за сараями — там їхній штаб… Або на майданчику — у футбола грать… Або дома — я знаю, де він живе… — впевнено сказала Валька.

У штабі за сараями жодного “воїна” не було…

На майданчику — теж нікого…

— Ходімо до нього додому! Скажемо матері, що ми в міліцію заявимо і взагалі… За це і в колонію одправи-ти можна… — з запалом сказала Валька.

— Он він! — вигукнув раптом Ява.

З парадного флігеля, де жила Валька, виходив Будка. Ми кинулися до нього. Він і не думав тікати. Мені навіть здалося, що, коли він побачив нас, у нього радісно спалахнули очі.

— Де годинник? — підскочивши до нього, вигукнула Валька.

— По-перше, де ваше “здрастуйте”? — з уїдливою посмішечкою сказав Будка. — Які ви нечемні, невихова-ні… Невже вас мама не вчила, як треба поводитися?

— ТИ нам баки не забивай! Де годинник? — виставивши вперед нижню щелепу, грізно сказав Ява.

— Ой! Як страшно! Я почну заїкатися! Не треба мене лякать! — глузливо сказав Будка.

— Де годинник?! — люто повторив Ява.

— А про який годинник, вибачте, йдеться?! — невинно закліпав очима Будка.

— Про той, що ви витягай в нього з кишені! — вигукнула Валька, тицьнувши на мене пальцем.

— Позолочений? З чорним циферблатом? Марки “Салют”?

— Так! Так! Так! — вигукнув я радісно.

— Не бачив, — зітхнувши, скрушно похитав головою Будка.

— Ох ти ж… гад! — крикнула Валька.

— Не кричіть на мене… На мене навіть мама в дитинстві не кричала, бо я був дуже вразливий хлопчик…

“Так я і знав! Ну що ти йому зробиш!”

— Оддай годинник, бо… — я затнувся, бо сам не знав, що робити.

— Ах, ви хочете, щоб вам принесли годинник на блюдечку з голубою кайомкою? А ключ од квартири вам не треба? Де гроші лежать…

Він, мабуть, прочитав недавно “Золоте теля” Ільфа й Петрова і тепер удавав з себе Остапа Бендера.

— Ну нічого! — просичала Валька. — Не хочеш по-доброму, ми підемо до твоєї матері… в міліцію підемо… Всюди… Раз ти злодій… крадеш… хай тебе в колонію посадять… Ходімо! — кивнула вона нам.

— Ах, яка ти бистра! Злодій… міліція… колонія… Ха! Доведи, що у вас хтось щось брав! Доведи!

— Доведу!

— Нічого ти не доведеш… А якби ви не були такі козирні, я, може, вам і допоміг би… Бо я, здається, щось знаю…

— Що? Що? Що ти знаєш? — спитали ми, зупиняючись.

— По-перше, я точно знаю, що я не брав годинника. Бо в мене руки… хе-хе! — були зайняті… Скажеш, ні? — посміхнувся він до мене.

— Ну? — сказав я, червоніючи (я згадав, як він товк мене головою об землю, — руки таки в нього були зайняті!).

— Але я знаю, хто взяв… Один хлопець… Він не з наших… Випадково тоді був… Це, знаєте, чувак правильний. .. строк уже мав… у тюрязі сидів… Так що…

— Ну? — нетерпляче спитав я, відчуваючи у грудях противний холодок (я не розумів, що таке “чувак” і що таке “строк”, але я зрозумів, що справи кепські, що, коли Будка не бреше, годинник попав у руки справжнього злодія).

— Що ти нукаєш? Це такий чувак, що твій годинничок передавав тобі прівєт! Але наші хлопці уважають карний кодекс… Сявок-щипачів… ми самі не уважаєм. .. І оскільки це сталося на нашій території, ми вирішили втрутитися… Але це справа не проста: чувак уже десь притирив твої бока (годинник тоісь)… І треба серйозно поговорить… Коротше, я вас навіть шукав… і оце тільки-но був у неї, — він кивнув на Вальку.

— Ну? (Що ж я ще міг сказати!)

— Всі наші сьогодні будуть на стадіоні. Сьогодні ж матч з “Торпедо”… Так-от, ми будемо чекати вас за півгодини до початку на розі Червоноармійської — біля музкомедії… Два зайвих квитки для вас є. А зараз я поспішаю… Чао! — і він побіг у підворіття.

Ми перезирнулися. Все це було несподівано і дивно. Ми чекали всього, але не цього… Будка і його кодло раптом виступають у ролі шляхетних лицарів — поборників справедливості! Все це нагадувало брехню. Але яка мета цієї брехні? Адже справді довести, що вони взяли годинника, ми не могли ніяк. І вони мали цілковиту змогу відмовитися від усього, забрати годинник собі. Тепер ми можемо звернутися у міліцію… Отже, мабуть, Будка не бреше…

На терміновій нараді, яку ми провели тут-таки в дворі, було вирішено, що ми з Явою йдемо на побачення з ворогами до музкомедії обов’язково, а Валька іде на студію і пояснює все Максимові Валер’яновичу, — адже він навіть не знає, куди ми поділися…

Після наради ми з Явою поїхали додому — до матчу лишалося ще досить часу, треба було пообідати…

Дядько зустрів нас веселим вигуком:

— Хлопці, зберіть у кулак усю свою мужність, зараз я вам скажу одну річ!

Він сяяв:

— Як ви думаєте, куди ми сьогодні йдемо? Не знаєте? То я вам скажу — на футбол! “Динамо” (Київ) — “Торпедо” (Москва)! Я бачу, ви розгубилися… Чи, може, ви не хочете йти на стадіон? Га?

— Це для тебе, болільника, подія! А вони — нормальні хлопці, — озвалася з кухні тітка. — Правда ж, хлопчики?

— Нормальні хлопці не можуть не любити футболу!

— Авжеж. Ми з радістю! Футбол! Аякже! — нарешті вимовив я, отямившись.

— Сектор “А”! Найкращі місця! — сказав з гордістю дядько, виймаючи з кишені квитки.

— Ого! — радісно сказав я.

… І до обіду, і під час обіду, і після обіду я сушив голову, як зробити так, щоб квитки на футбол у нас були, а дядька не було. Наскільки квитки нам були потрібні (щоб не залежати від ворога), настільки дядько був нам не потрібен — він міг усе тільки зіпсувати.

Я довго кружляв довкола дядька, як муха навколо меду. Нарешті наважився:

— Дядьку, ви, будь ласка, дайте нам квитки, ми підемо трохи раніше…

— А чого не разом? — здивувався дядько.

— Та… нас чекають… — і зашарівся я, у підлогу втупившись.

Дядько пильно глянув на нас, усміхнувся і підморгнув: — Та-ак… Ясно… А чи не рано ви, хлопці, почали… Га? Ми дипломатично промовчали.

— Що ж… гаразд… Нате квитки… Тільки ж пильнуйте…

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ. “Динамо” (Київ) — “Торпедо” (Москва)

Тролейбус уже рушав. Тільки-но ми вскочили, як двері за нами клацнули і тролейбус поїхав. У тролейбусі було повно-повнісінько людей. Ми стояли на нижній приступці, уткнувшись носами у чиїсь брезентові штани. Щоб звільнити свої носи, ми притислися спинами до дверей. Аж тут тролейбус спинився, і десь вгорі з гучномовця почулося: “Вулиця Івана Кудрі”. Двері розсунулися, і ми вже думали, що зараз випадемо. Але ні, знадвору одразу натиснули, і нас було піднято і впхнуто вглиб тролейбуса. Затиснуті між людей, ми висіли, не торкаючись ногами підлоги. Ого-го! Ой! Ай! Ох! Краще пішки ходити, ніж отак їздити!

Весела кондукторка, скоцюрбившись десь під стелею тролейбуса, весь час вигукувала:

— Хто забув узяти квиточки? Я до ваших послуг. Я ось тут. Будь ласка, зверніть на мене увагу. Юначе у береті, не одвертайтеся. Я буду ображатись. А ви, мужчина, звільнили б місце для бабусі… Хто ще забув узяти квиточки? Будь ласка! Сьогодні квитки коштують дуже дешево. Всього чотири копійки… Будь ласка!

Ми намагалися не дивитись на кондукторку. У нас були гроші, і ми зовсім не хотіли їхати без квитків. Але для цього нам треба було взяти гроші в зуби ще надворі, бо годі було й думати залізти зараз у кишеню. Куди там! І рукою ворухнути не можна. Вперше в житті ми їхали “зайцями” мимоволі.

Незважаючи на штовханину, у людей був добрий настрій і вони весь час весело перегукувались і з кондукторкою, і між собою. З окремих вигуків, таких як: “Накладемо ми сьогодні торпедівцям”, “Глядіть, щоб нам не наклали”, “А я вам кажу: Базилевич не менше трьох штук загилить”, — ми зрозуміли, що більшість пасажирів їхала на футбол. І справді, на передостанній зупинці

біля Жовтневої лікарні нас винесли з тролейбуса, і ми опинилися у бурхливому потоці людей, який, вируючи, плинув до Центрального стадіону

Несподівано чоловік, що йшов перед нами, метнувся вбік до підворіття, де товкучився тісний гурт людей. Штовхаючись, вони схилилися над кимось. Нам спершу здалося, що когось б’ють. Але коли ми й собі пробилися туди, то побачили, що в центрі гурту стоїть баба і торгує насінням. Вона дуже поспішала, сипала неповні склянки і весь час злодійкувато оглядалася. Потім раптом схопила свого кошика і подріботіла вулицею. І весь гурт, як бджолиний рій, не розпадаючись, клубком перекотився слідом за нею з підворіття в підворіття. Ми перезирнулися: що за дивина! Тільки потім уже дядько нам сказав, у чому річ. Виявилося, що без насіння кияни футболу собі не уявляють, хоч у звичайні дні насіння вони майже не лускають зовсім. У день футбольного матчу за дві години болільники вилускують цілі вагони соняхів.

І звичайно, дуже засмічують стадіон. Тому міліція не дозволяє продавати насіння біля стадіону. Але все одно перекупки з усіх київських базарів збираються до стадіону і нелегально у під’їздах і підворіттях торгують своїм забороненим товаром. Вони добре вивчили розклад ігор і не пропускають жодної. А деякі баби навіть стали болільницями. Попродавши насіння, вони йдуть з порожніми кошиками на стадіон і там хрипкими базарними голосами галалакають на футболістів.

Ми пробиралися до музкомедії, дивуючись, чого то люди влаштовували оцю малакучу так рано — ще аж сорок хвилин до початку. А штовхаються так, ніби вже почалося.

Ми думали, що нам доведеться чекати Будку і його братію (ми трохи перестаралися і прийшли на десять хвилин раніше). Але раптом я почув над самісіньким вухом пронизливий свист і голос Будки:

— Вони вже тут!

Тієї ж миті нас оточив знайомий гурт хлопців. Але тепер на обличчях у них не було ніякої погрози, а лише цікавість.

— Так, — заклопотано промовив Будка, риючись у кишені. — Ось вам квитки… Ні, ні, грошей не треба — ми вгощаєм, — і він застережно виставив уперед руку, хоча ми зовсім і не збиралися давати йому гроші… Очевидно, ці слова були заздалегідь продумані і розраховані, як жест благородства.

— Спасибі, — з підкресленою чемністю сказав я, — але квитки у нас є! — і витяг з кишені квитки. У гурті хтось захихотів. Будка знітився… Але вирішив не здаватись.

— Ану покажи! Мабуть, якісь вхідні… Га… Сектор “А”! Ну тоді, звичайно… Нам ще краще, ми ці зараз заб’єм у секунду… — І несподівано голосно він вигукнув: — Кому квитки?

Мить — і Будка щез з наших очей: десятки бажаючих навалилися на нього. Це були ті нещасні, з розпачливими обличчями люди, яких ми, проштовхуючись до стадіону, зустрічали на кожному кроці і які весь час жалібно питали, наче старці:

— Зайвого квиточка немає?

— Немає зайвого?

— У кого зайвий квиток?

Ті, хто мав квитки, гордо й незалежно проходили повз них, штовхаючи і наступаючи їм на ноги.

За півхвилини ми нарешті знову побачили Будку — він був такий скуйовджений, наче його побили.

— Продавати квитки на футбол небезпечніше, ніж кидатися під трамвай, — криво усміхаючись, сказав він і махнув рукою. — Ходім на стадіон! А то ще й на свої місця не втрапимо!

— А коли ж… балакать? — спитав я.

— Потім, потім! Після матчу. Зустрінемось на цьому місці.

Сперечатися було безглуздо.

Мабуть, легше перейти державний кордон якої-не-будь маленької країни, ніж без квитка пройти у Києві на стадіон. Разів п’ять перевіряли у нас квитки, поки ми добралися до того сектора “А”…

Коли ми сіли, на полі футболісти вже бухкали м’ячі. Але ми знали, що то ще не гра, а тільки розминка. М’ячів було багато, на кожного футболіста не менше як по одному, і бідні воротарі метушилися у воротах, мов мишенята в кутку, раз у раз пропускаючи “штуки”.

Прийшов дядько (одразу стало тісно!), хитро глянув на нас і мовчки підморгнув. Ми для годиться опустили очі — хай що хоче думає.

Розминка закінчилась, поле спорожніло. Минуло ще кілька хвилин, і на поле вийшли троє: один посередині, з м’ячем, двоє по боках, з прапорцями, — судді.

Поставив головний суддя м’яч посередині поля, засюрчав. З-під центральної трибуни вибігли команди. Стали, привіталися. Потім раптом на поле з публіки побігли якісь люди з букетами — вручили футболістам. Потім футболісти покидали ці букети фотокореспондентам, що сиділи на лавці (нащо тоді було вручать!). Суддя ще раз засюрчав — гра почалася.

— У-у-У-У-У-у! А-а-а-а-а-а!

— Канєва, давай Ка-нє-ва!.. А-а-а-а!

— Серебро, давай, давай, давай, Серебро!.. О-о-о-о…

— Базілю передай! Передай Базілю-у-у! У-у-у-у-у-у!

— Дай Бібі! Дай Бібі! І-і-і-і-і-і!

Величезне корито стадіону кипить, аж булькає. Пара йде вгору і збирається там у хмарки.

Біля нас сидів якийсь чи то професор університету чи то артист цирку. З одного боку, він був дуже схожий на професора — інтелігентне обличчя, окуляри, борідка, портфель під пахвою. З другого боку, він був абсолютно циркач — весь час підскакував, мекекекав, свистів, ігагакав, як жеребець. А коли кияни забили гол, він підкинув свого портфеля мало не до хмар, а потім ловко піймав однією рукою — так не кожний циркач

зможе! І не змовкав професор-циркач ні на мить. Коли якийсь футболіст з м’ячем проривався вперед, він підганяв його пронизливим:

— Пашов-пашов-пашов-пашов!!!

Причому верещав таким одчайдушно-страшним голосом, яким навіть “рятуйте!” кричати соромно. І верещав доти, доки в того футболіста не одбирали м’яча. Тоді досадливо махав рукою:

— Так я й знав! Передати було б! Базилевичу було б передати!

І тої ж миті переносив увагу на іншого футболіста:

— Ну ти диви! Іде, як пасеться… Чого ти йдеш?! Бігати треба, бігати! Ти ж футболіст, а не корова!

Ніби тому бідному захеканому, засапаному, засмиканому футболістові й секунди перепочити не можна. Такий безсердечний болільник!

Поряд з ним сиділа, мабуть, його дружина — гладка, у великому саморобному капелюсі з газети. Вона переживала мовчки, але так важко дихала і сопіла, що свіжого повітря над стадіоном, здавалося, з кожною хвилиною меншало й меншало. Професор-артист раз у раз заспокоював її:

— Рибонько, не хвилюйся! Не хвилюйся, рибонько! Все буде гаразд. Наші виграють.

Ява підморгнув мені і стиха сказав:

— Якби ту “рибоньку” у воду кинути, ото звук був би, от би ляснуло!

Але і професор-артист, і “рибонька” недовго привертали нашу увагу. На полі діялося таке цікаве, так блискавично змінювалися події, що врешті ми забули про все на світі. Ми вже не були Явою і Павлушею, хлопцями зі своїми характерами, смаками й уподобаннями… Ми були якоюсь мізерною часткою величезного організму, який звався “стадіон” і який тіпало, мов у лихоманці.

І коли суддя несправедливо, як вважав стадіон, не присудив одинадцятиметровий у ворота торпедівців (а “рука” була точно), ми разом з усіма завили, загорлали, надриваючи пупа:

— Суддю на мило! Суддю на ми-и-ло!

Як оті кровожерні гицелі… І не існувало в цю мить на світі нічого, крім одинадцятиметрового удару.

Велика штука — футбол. По-моєму, футбол міг би навіть бути лікувальним заходом. Наприклад, для лікування нервовохворих. Та й від усіляких неприємностей і від поганого настрою футбол дуже помагає. В усякому разі, я на час матчу всі свої неприємності забув. І згадав лише тоді, коли матч закінчився. Треба було знову спекатися дядька.

— Ну, дядю, ви йдіть додому, а в нас ще тут справи… — сказав я, наче ми були дорослі, а він хлопчик.

— Ой, глядіть мені з цими справами! — сказав дядько. — Рано ви почали женихатися. Піядіть, щоб батьки ваших Дульциней вуха вам не нам’яли.

Але оскільки кияни виграли в торпедівців 3:2, дядько був у чудовому гуморі і нас відпустив.

Цього разу нам довелося чекати. Хвилин з десять, або й більше. Причому це було зовсім не так легко, як ви гадаєте. Бо ми не просто собі чекали, а боролися. Весь час боролися з нестримним бурхливим людським потоком, що намагався нас змити і вихлюпнути кудись на Бессарабку або навіть на площу Калініна. Це вимагало страшних зусиль. Нарешті показалися хлопці.

— Ходімо! — скомандував Будка. І ми, полегшено зітхнувши, попливли за течією.

— Ну? — нетерпляче спитав я, підрулюючи до Будки.

— Потім! Тут не місце… От же тягне жили!

Ми випливли на Бессарабку і пірнули в якийсь прохідний двір, що вів на Печерськ. І тут, у темному підворітті, Будка спинився.

— Значить, так, — сказав він тихим конспіративним голосом, озираючись на всі боки. — У нас була розмова з тим чуваком. Ми ледве його вмовили. Скажіть, хлопці!

— Гур-гур-гур… — безладно, але ствердно прогули хлопці.

— Він погодився віддати годинник, — вів далі Будка. — Але… тільки вночі. Причому сьогодні. Завтра буде пізно. Бо вранці він чухне з Києва — його шукає міліція.

— Ну? — у мене стислося серце.

— Желєзно! Годинник у нього в схованці… у печері… біля Лаври. Вдень туди не можна — ганяють… Отже, домовилися зустрітись опівночі біля церкви Різдва Богородиці, біля могил. Знаєте?

Ми з Явою перезирнулися. Дурять чи ні? Невже дурять? Але який їм сенс? А хоч би просто так… То що ж робити? А що ж ти зробиш?

— Боїтесь? — презирливо прижмурився Будка. — Ну, якщо боїтесь, як хочете. Годинник ваш, а не наш… Самі ми, звичайно, не підемо, нащо нам треба…

— Гаразд, — сказав я. — Ми прийдемо.

Якби це був справді мій годинник, я б ще подумав, іти чи ні. Але ж ви знаєте, що то був за годинник!

— До зустрічі, — весело сказав Будка. — Глядіть не проспіть!

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ. Козацькому роду нема переводу. Кошовий Карафолька. Лист запорожців. Ніч на кладовищі (спогад)

Вечір. Одинадцята година. Ми лежимо на широченній, як Хрещатик, тахті біля відчинених дверей балкона.

Лежимо тихо, не ворушачись, — удаємо, що спимо. Ми чекаємо, поки поснуть дядько з тіткою, щоб можна було нишком вийти.

Немає, мабуть, нестерпнішого чекання, ніж отаке, коли нерухомо лежиш без сну і ждеш. Та ще ждеш, не знаючи, що тебе жде. Коли тобі треба опівночі йти кудись у страшну безвість до могил…

У голову настирливо лізуть різні темні думки і спогади.

Спогади! Я, звичайно, не Вольф Мессінг, я не вмію читати чужих думок на відстані, але навіть не дивлячись на Яву, який лежить поряд зі мною, я ладен за-присягтися, що він згадує зараз те саме, що й я… Певен на всі сто відсотків! Він просто не може зараз згадувати щось інше. То було теж уночі, і теж могили… І так само шерхло у горлі, і стискалося серце, і терпли ноги.

…Це було торік, восени, у вересні, якраз після “робінзонської” історії. Несподівано до нас у село приїхали археологи. Ціла експедиція, кілька чоловік. Тобто, може, й не зовсім несподівано, бо двох з цієї експедиції ми добре знали. То були київські мисливці, які щороку приїздили до нас на полювання та риболовлю і яким ми з Явою ото ловили коників. Ми завжди ставилися до них трохи зверхньо й насмішкувато, як майже до всіх городян, що такими непристосованими почуваються в селі. Ми посміювались, коли вони над силу підводилися вдосвіта на полювання, коли вони перекидалися в плавнях у наших човнах, коли вони невміло, кривавлячи руки, чистили рибу. І ми не могли собі уявити, що вони такі розумні дядьки і так багато і такого цікавого знають.

І от же ж як буває: їздили вони до нас на полювання і не думали ні про які розкопки, ні про яку свою археологію, просто собі відпочивали; а тоді якось після вечірнього перельоту, сидячи при вогнищі за кулешею, розговорилися з нашими мисливцями — дідом Вара-вою та дідом Салимоном — про наше село Васюківку, про його історію. І вмить забули і про кулешу, і про полювання, і про все на світі… Другого ж дня поїхали до Києва (хоч обидва були у відпустці і збиралися полювати цілий місяць). А невдовзі приїхала археологічна експедиція.

Виявилося, що край наш дуже історичний і село наше теж страшенно історичне і дуже стародавнє. Те, що воно стародавнє, ми знали, але те, що історичне, якось навіть не задумувалися. Аж виявляється, мало того, що Васюківка наша лежала просто тобі на знаменитому шляху “з варяг у греки”, за який ми одержували у школі двійки, то вона ще була й на самісінькому перехресті походів славних запорожців. І під старезним дубом, що на околиці Васюківки, зупинялися перепочити в холодочку хто тільки хочеш: і Володимир Мономах, і княгиня Ольга, і Богдан Хмельницький.

Роззявивши рота, слухали ми розповіді археологів про Запорозьку Січ, — про легендарного ватажка козацького Івана Сірка, якого п’ятнадцять разів обирали кошовим отаманом, чого не заслужив жоден кошовий в історії Запорожжя, і якого “вороги боялися більше за вогонь, бурю і світову пошесть”; про останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського, якого цариця Катерина II заслала на Соловки, де він просидів у сирій темній холодній ямі аж двадцять п’ять років, але не скорився, не зрікся України й своїх побратимів і, незважаючи на нелюдські муки, прожив на світі сто дванадцять років — такий був богатир.

Ми ловили кожне слово…

Оце так! От які були наші пращури!

Того ж дня експедиція почала розкопувати козацьку могилу, що була в степу за два кілометри від села. І, звичайно ж, ми, хлопці, до смерку пропадали там, на розкопках. І коли археологи відкопали козацьку зброю (шаблі, пістолі), та ще й гранчасту пляшку з-під оковитої (хоч і порожню), та ще й дерев’яну люльку, на якій перлами було викладено слова: “Козацька люлька — добра думка…” — ми трохи не попадали в яму. То було незабутнє видовище! Археологи спершу обережно копали, потім розгрібали землю руками, а тоді, намацавши щось, зовсім уже тендітно розчищали спеціальними щіточками… Ми дивилися мов зачаровані. З землі з’являлися різні речі, що пролежали в ній понад триста років.

Археологи сказали, що в могилі поховано якогось славного запорожця з війська Івана Сірка. Бо саме тут отаборювався Сірко, як повертався з Криму, розбивши кримського хана біля Сиваша. І, видно, помер тут від ран отой запорожець і тут його й поховали. А за звичаєм запорозьким у могилу козакові клали зброю його, речі, люльку і обов’язково пляшку горілки — щоб і на тому світі, мовляв, було йому весело.

Ми довго роздивлялися ці речі, а надто пістолі та шаблю, піхви якої були оздоблені сріблом, а руків’я — зі слонової кістки.

Ява зітхнув і прошепотів мені на вухо:

— От якби знаття! Ми ж самі могли одкопати!

Крім могили, експедиція вела розкопки біля дуба. Правда, викопали тільки один іржавий кухоль з кришкою, але казали, що то кухоль мало не самого Івана Сірка.

Потім археологи ходили по селу, подовгу розмовляли з найстарішими нашими дідами та бабами, — цікавилися легендами, переказами, а також нащадками козаків-запорожців. Особливо довга була розмова зі столітньою бабою Триндичкою.

— Скажіть, будь ласка, бабусю, ким були ваші батько й дід? — ніжно питав її опецькуватий археолог Папуша (той, що колись утопив у плавнях рушницю).

— Ага… були, синку, були… — радісно кивала Триндичка.

— Ким же вони, бабусю, були?

— Ага, — кивала Триндичка.

— Козаками були, запорожцями?

— Ага, — кивала Триндичка.

— Чи, може, просто селянами, гречкосіями?

— Ага, — кивала Триндичка.

— Гречкосіями? — розчаровано перепитував Папуша.

— Сіяли гречку, сіяли… — радісно кивала Триндичка. — І просо, і овес… А попід хатою мак…

Так нічого від баби й не добилися.

Дуже цікавилася експедиція також найстарішими в селі хатами — тими, що під стріхою, що аж у землю вросли, що мохом взялися, їх було вже небагато, і археологи кожну з них облазили згори донизу, в усі закапелки зазирнули. І тут сталася прикра для нас несподіванка. Оглядаючи хату, де жив Карафолька, Папуша раптом зчинив такий радісний ґвалт, наче знайшов золото. На сволоку, під крейдою, він виявив напис: “Цю хату збудував 1748 року 10 квітня козак Татарівського куреня Гаврило Карафолька”.

— Дивіться, дивіться! — захоплено кричав Папуша. — Це ж історія! Це ж архітектурна пам’ятка… Бережіть, люди добрі, бережіть цю хату… Від сьогодні ми берем її на облік… Це ж така рідкість…

Вся сім’я Карафольчина була приємно здивована — вони самі не знали, в якій знаменитій хаті живуть. Того ж дня з’ясувалося, що й дід Салимон — праправнук запорозького сотника, і голова колгоспу Іван Іванович Шапка — нащадок запорожця, і вчителька Галина Сидорівна козацького роду

У нас завжди поважали старих людей, але такого успіху вони не мали ніколи. Цілими днями вони не стуляли роти — згадували. Дідів і прадідів, бабусь і прабабусь… І як послухати, то всі ці бабусі, як правило, були неймовірні красуні, а діди такі силачі, що ой-ой (один бугая колись зборов, другий підводу з картоплею підняв, третій дуба з землі вирвав…). Плюгавих, кволих, кривих, кислооких, горбатих предків не було ні в кого. Різниця лише в тому, що одні красуні й силачі були козацького роду, одні — мужицького. 1 тут нічого не вдієш. Предків не вибирають і не замовляють. Кузьма Барило був козацького роду, Вася Деркач — козацького, Гребенючка — козацького. А ми… Особливо ми не могли пережити, що Карафолька, староста класу, відмінник і взагалі позитивний образ, який нам щодня ставили за приклад і якого ми через це терпіти не могли, Степан Карафолька, в якому не було ні на скілечки нічого козацького, — був прямий, безпосередній нащадок славного запорожця. А ми… у мене ще хоч був десь далеко по материнській лінії якийсь козак-заброда, а в Яви — анічогісінько, самі гречкосії.

— Діду, невже ж ото у нас у роду не було жоднісінького запорожця? — з надією питав Ява свого діда Вараву.

— Нє… щось не пригадую.

— От іще! — сердито одвертався Ява (наче дід був винен).

— Дурень ти, — спокійно казав дід. — Та що там ті козаки без гречкосіїв варті були… Хто б їх годував? З голоду повмирали б… А як була земля наша в скруті, тоді не лише козаки, а й гречкосії йшли її боронити, брали коси, брали вила і незгірше за козаків били ворога.

Але на Яву дідова агітація не впливала. Бурмочучи: “Тю-а… Не могли хоч би на бабі козацького роду оженитися…” — похмурий Ява ішов геть.

— І все їм нове, нове треба! Не могли ще трохи у старій хаті пожити, — крізь зуби цідив Ява, з ненавистю дивлячись на новісінький під бляхою свій будинок. — Може, і в нас на сволоку було щось написано… Дід же старий: багато знає, а ще більше забув…

Ява не міг примиритися. Ява страждав. Тим більше, що Карафолька ходив, задерши носа, і тільки чвиркав крізь зуби слиною у наш бік (словами зачіпати боявся, бо знав, що ми, незважаючи на предка, набили б йому пику).

А мені ще й сон наснився. Іду я вулицею, а назустріч мені— Богдан Хмельницький. Такий, як у Києві на пам’ятнику — верхи і з булавою. Тільки живий. Під’їхав до мене та й каже: “Здоров, Павлушо! А я ж міг бути твоїм предком!” — “Як?!” — здивувався я. “А отак, — каже. — Закохався я був у твою прапрапрапрабабусю. Але вона мені відмовила. В неї вже був хлопець!” Сказав, зітхнув і зник. А я з відчаєм думаю: “Ех! Пращурко моя! Що ж ви наробили?! Гетьману гарбуза піднесли, а вискочили за якогось гречкосія Завгороднього!.. Як би я зараз Карафольці його носа задраного втер!”

Та його задраний ніс і чвиркання крізь зуби можна було б пережити.

Але він дошкулив нам іншим. Він організував на вигоні “Запорозьку Січ”… Військо було набране лише з “нащадків”. І кошовим одноголосно обрали Карафольку

У вишиваній сорочці, у широченних червоних шароварах, у яких його брат танцював колись у самодіяльності, у старезній дідовій смушевій шапці, що в ній уже багато років неслися кури (та то байдуже!), гарцював Карафолька перед своїм військом, водив його в походи, влаштовував гульбища і козацькі розваги.

Ми сиділи в кущах і слухали, як долинав з вигону бадьорий запорозький марш:

Ой чи пан, чи пропав —

двічі не вмирати,

Гей, нумо, хлопці, до зброї!

Ми скреготали зубами… Ми ніколи не почувалися такими самотніми, ображеними і нещасними. Ми, саме ми, за своєю вдачею мусили бути кошовими отаманами…

Ми, а не відмінник Карафолька. Ех, зацурпелити б йому зараз у носа його задраного!..

І щоб же йому таке заподіяти, чим би ж його під… той, підкандичити!..

— Слухай, Яво, — стрельнуло мені раптом. — Ти пам’ятаєш “Лист запорожців турецькому султанові”?

— Га? Ну що?

— Напишімо їм такого листа.

— Як? Вони ж самі запорожці.

— Які вони в біса запорожці! Хіба вони справжні? Фальшиві вони. Самозванці. Подумаєш, предки!.. Так і напишемо: предки ваші хороші, а ви чорті-що… Текст листа запорожців у мене вдома є — у книжці “Україна сміється”. Перелицюємо і буде — во!

— Ходім!

Ми взяли в мене текст і пішли до Яви. Бо в нього над столом якраз висіла картина Рєпіна “Запорожці”. Сіли під картиною і дивлячись, як ото весело писали запорожці листа султанові, ми почали писати свого листа.

То була каторжна робота.

І от нарешті після довгих мук народився “Лист справжніх запорожців фальшивому лжекошовому, плюгавому відміннику Карафольці і його задрипаному військові”:

“Ти — шайтан дурепський, проклятущого чорта брат і товариш, і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Який ти запорожець, та ще й кошовий? Слинько ти шепеляве! Дірка від бублика! Реп’ях ти з хвоста собачого! Латка на подертих штанях, шмат відміника недогризенний! Твого зачуханого війська ми не боїмося, землею і водою будем битися з тобою! Не козаком тобі називатися, а в ляльки з безштаньками гратися! Не гідний ти доброго слова, хай з’їсть тебе руда корова! І в голові в тебе не мізки, а полова, опудало ти безголове. Отак ми тобі зволили відписати! І за це поцілуй нас у брудні порепані п’яти, свиняче порося ти! Осьо-сьо!”

Ми написали це все великими літерами на півтораметровому сувої шпалерів, що лишилися після будівництва нової хати. До сувою на грубезній мотузці замість печатки причепили суху коров’ячу балабушку — вийшло, на наш погляд, прегарно.

Виспівуючи губами: “Трум-пу-ру-рум-пум-пум-пум!”— ми пішли на вигін і урочисто вручили Карафольці “пергамен”.

Ми були впевнені, що авторитет Карафольки після нашого листа впаде й загуркоче, як порожнє відро.

Але того ж дня ми одержали дуже стриманого і ввічливого листа-відповідь:

“Дорогі друзі! Ви лаєтесь дуже красиво, але гільки тому, що ви не козацького роду і вам прикро. Ми прекрасно це розуміємо. Ми залюбки прочитали вашого листа і навіть згодні прийняти вас у своє запорозьке військо писарями — хоч у вас і двійки з мови.

Між іншим, “недогризений” пишеться з одним “н”, а “відмінник”, навпаки, з двома (див. правило подвоєння приголосних, підручник граматики, стор. 14, § 23).

З привітом.

За дорученням славного війська запорозького кошовий Степан Карафолька”.

Це було гірше, ніж якби він кожного з нас привселюдно потоптав ногами. Ми не дивилися один одному у вічі. Такої скрути ми ще не відчували. Ніколи ми ще не виглядали так жалюгідно перед всім товариством васюківських хлопців.

Треба було щось робити. Треба було рятуватись. Бо ще трохи — і навіть шмаркаті першокласники витиратимуть руки об наші голови.

— От якби нам справжню козацьку шаблюку… — зітхнув я. — Або пістоль… як ото археологи викопали… Полетів би Карафолька з кошового в один мент!

— Га? — стрепенувся Ява. — Ага… Шаблюка… або пістоль — це було б справді… Це — сила! Із справжньою козацькою зброєю будь-кого кошовим оберуть…

— Де ж її взяти? — безнадійно спитав я.

— Викопати! — примружився раптом Ява.

— Де? Так вона тобі й лежить під землею… Єдина козацька могила біля села була, та й та вже — фіть!

— А на кладовищі?

— Ти що?! Бр…

— Мудрагель! Хіба я кажу — свіжі могили копати? Теж іще! Знаєш старі могили скраю, понад шляхом? Без хрестів, ледь помітні в траві. Ти знаєш, скільки їм років? Років двісті, або й більше… Мені ще дід Салимон якось казав, що там його прадід похований… А він хто такий був? Козак, запорожець. А як запорожців ховали? Зі зброєю. От і кумекай.

— Так-то воно так… Але все-таки кладовище… Мрець…

— Та який там мрець! Череп, кілька кісточок та й усе. Ти ж бачив, коли археологи копали. Що там може бути, як він двісті років у землі пролежав… Подивишся, що од тебе залишиться через двісті років…

— Та все ж… навіть череп… Якось воно…

— Та ми того черепа й не чіпатимемо, — роздратовано сказав Ява. — Шаблю й пістоль обережненько викопаємо і знову зариємо. Ніхто й не помітить.

— То, може, хоч діда Салимона спитать?

— Хіба то його власність? То ж не картоплю на його городі копати… Та й як ти спитаєш: “Дозвольте вашого прадіда викопати?..” Еге? Дурний!

— А коли ж копати? Вдень?

— Ну, вдень, як побачать, одразу по шиях надають…

— А коли ж?

— Вночі…

— Га?

— Ти що — боїшся?

— Та ні, але…

— От ти хочеш і справжню козацьку зброю мати, і щоб усе було, як у магазині. Дуже хитрий!

— Ну гаразд, — зітхнув я. — Спробуєм…

…Ви були коли-небудь уночі на кладовищі? Якщо не були — то не ходіть. Страшно… Так страшно, що серце зупиняється.

Це я зараз кажу, а тоді… Хіба я міг показати перед Явою, що я боюся, коли він, сатана кирпата, поводився так, наче не на кладовище вночі йде, а в клуб на кінокомедію.

— То боягузи, заячі душі, повидумували, що на кладовищі вночі страшно, — весело казав він. — А насправді, чого боятися? Живих треба боятися, а не мертвих. Мертві тобі вже нічого не заподіють. Пам’ятаєш, Том Сойєр і Г£к Фінн теж ходили вночі на кладовище. І — нічого…

— Авжеж… Нічого… — криво усміхнувся я. — Тільки в них на очах індієць Джо вбив лікаря…

— Ну то й що… подумаєш… Але не їх же… — Ява таки забув про індійця. — Скажи краще, що ти просто боїшся.

— Чого б то я боявся, — вимовив я, ледве стримуючи дрож у голосі. І нащо я згадав про індійця, про те вбивство?! Ми проминули останню хату і підійшли до кладовища. На тлі хмарного неба вимальовувалися хрести. Місяць визирав з-за хмар, ледь освітлюючи дорогу. Позаду в темній тиші спало село, навіть собак не було чути. За кладовищем, ліворуч, чорнів гайок, а праворуч — голий степ аж до крайнеба. І всюди ні душі. Здавалося, що тільки й є на світі оце кладовище і нас двоє. Пригнувшись, ми пробиралися через кладовище, намагаючись не дуже озиратися на всі боки і придивлятися до могил. У кожного з нас у руках заступ. Окрім того, в мене ще була щітка для чобіт (замість спеціальної археологічної — де ж бо нам її взяти!), а в Яви — ліхтарик, отой “динамічеський”, що я йому колись подарував.

Тихо балакало од вітру вгорі на деревах листя. Десь порипувала суха гіллячка, наче хтось ходив у темряві між могил і скрипів дерев’яною ногою.

Згадав я раптом, як ховали недавно, влітку, стареньку прабабусю Петі Пашка. У нас у селі вмирали нечасто, і, звичайно, всі ми були на похороні. Я добре запам’ятав її обличчя, зморшкувате і ніби всміхнене.

І уявилося мені, як лежить вона зараз отут, зовсім поруч, під землею, в домовині. Розплющує очі, ворушиться, хоче підвестися. Я десь читав, що іноді помилково ховають у летаргічному сні, а в могилі “мерці” просинаються і… Волосся заворушилося у мене на голові, взялося дротом, я не можу дихнути…

І враз — жжик, жжик! — наче заскрипіли кості.

Це Ява ліхтариком.

— Отут! — шепоче, присвічує ледь помітний у високій траві горбок могили.

— Н-не… н-не ж-жикай… Ккраще вже в темряві копати.

Ява й сам зрозумів, що той ліхтарик не для кладовища, — більше не жикав. Кілька секунд ми мовчки стояли, прислухаючись. Потім взялися за заступи. Одночасно увіткнули їх у землю й натисли ногою.

І раптом… Ми так і заклякли… З-за могили з темряви на нас дивилися великі зелені очі. Над очима стирчали ріжки… І потім (навіть тепер я не можу спокійно це згадувати) звідти долинув нелюдський, несамовитий, нестямний крик… Такого крику я не чув ніколи в житті.

Наступної миті…

— А-а-а!.. — Я не пригадую, хто з нас перший закричав, але те, що кричали ми обоє, — це точно.

Ми не бігли, ми летіли, майже не торкаючись ногами землі… Такої швидкості, мабуть, не знала наша Васюківка за всю свою багатовікову історію.

Ми влетіли у двір до Яви (він був ближче) і, зачинивши хвіртку, підперли її дровинякою.

Можете сміятися, але тої ночі ми спали у собачій будці. Спали, притиснувшись з обох боків до здоровенного кунделя Рябка. То був такий лютий псюра, що міг і самого чорта загризти. І як не переконували ми один одного вранці, що ми два йолопи, що то був звичайнісінький кіт, що саме коти інколи так несамовито кричать, — про повторний нічний похід на кладовище годі було й говорити. Ми нищечком позабирали з кладовища свої заступи і нікому й слова не сказали про нашу пригоду.

Незабаром почалися дощі, потім зима, і “Запорозька Січ” на вигоні розпалася сама собою. Ми з Явою змайстрували з старого триколісного велосипеда льодовий самокат, і втрачений авторитет повернувся до нас.

Але після тої ночі я сказав собі: “Павлушо, ти ніколи більше не підеш уночі на кладовище. Ти повинен стати льотчиком, і тобі зовсім не треба, щоб ти почав тіпатися й заїкатися від страху. Хай твої вороги туди ходять. Хай вони тіпаються й заїкаються”.

Та, бачите, не минуло й року, і от я знову збираюся вночі на кладовище. І хоч, як завжди, при самій лише згадці про ту ніч у мене вже повна пазуха слизького холодного страху, я кажу собі: “Треба йти, Павлушо. Якби це було потрібно особисто тобі, ти б нізащо не пішов. Але тут справа, ти ж знаєш, складна. І ти підеш. Бо ти мусиш повернути годинник господарю за всяку ціну”.

Я чую, як поруч зі мною зітхає Ява, і знаю, що він думає про те ж саме.

Ми лежимо й чекаємо, поки поснуть дядько з тіткою. І хоч двері в їхню кімнату зачинені, ми знаємо, що вони ще не сплять. Бо тихо. А коли вони заснуть, ми одразу почуємо. Та й не лише ми: в сусідньому будинку почують, бо вікна розчинені. Ви не думайте, я дуже люблю й поважаю дядька й тітку. Вони хороші, добрі й лагідні. Дядько — передовик виробництва (на Дошці пошани висить) і майстер спорту. А тітка такі коржики пече — вмерти можна! Але що поробиш, коли вони…

Ш-ш! Стривайте! Починається. Ось послухайте!

— Хррр-у-у-у… аур-ур-урррр… хрррррау-ав-ав-аввв… сь-сь-сью-у-у… хрррря-а-а… хр-хр-хр-хр-пфу-у-у.

Поснули!

Здається, наче ми потрапили у пащеку до ревучого лева або тигра. От хропуть дядько з тіткою, ну й хропуть! Якби хто влаштував змагання з цього діла, вони, певне, були б чемпіонами світу!

Ми встаємо й одягаємось. Тепер хоч з гармати гати — вони не почують…

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ. Нічні пригоди. Постріл у печері

Ми виходимо на балкон. Дістаємо з-під ящика ще вдень заховану мотузку прив’язуємо до поруччя. Тільки не думайте, що то ми для якоїсь романтики. Боже збав! Просто ми змушені спуститися з балкона по мотузці. Бо через двері вийти неможливо — нема кому за нами замкнути.

Та й тітка на ніч ключ до себе в кімнату забирає.

Другий поверх — зовсім невисоко.

А лазимо ж ми, як мавпи. Ще й вузлів на мотузці понакручували, щоб легше.

Всі вікна темні, лише на п’ятому поверсі світяться двоє вікон, мов очі будинку. Там миготять постаті і чується музика — мабуть, справляють новосілля (дядько з тіткою лише тиждень як переїхали в цей новий будинок біля Печерського мосту). І від того, що зовсім поряд люди не сплять, а веселяться, нічна наша мандрівка здається мені вже не такою страшною і надзвичайною.

Додає мені духу ще й те, що в кишені я міцно стискаю пістолет — стартовий пістолет дядька. Після довгих роздумів і вагань ми таки вирішили його взяти про всяк випадок. Але оскільки ми твердо вирішили бути чесними, то написали дядькові листа і поклали замість пістолета. Ось цей лист:

“Дорогий дядьку Грицько!

Вибачте і не сердьтеся, що ми взяли ваш стартовий. Він нам отако треба! Ми йдемо на серйозну операцію. Може, й не вернемось. Тоді шукайте наші тіла у підземеллях Лаври. Інакше ми не могли. Йдеться про нашу честь. Ми обов’язково повинні повернути одному чоловікові його річ. Ми не можемо, щоб нас вважали за злодіїв.

Про всяк випадок прощавайте.

Павлуша. Ява.

А мого велосипеда хай оддадуть двоюрідному брату Володі.

Павлуша”.

Що не кажіть, а вночі у Лавру до тих могил, іти лячно. І так не хочеться віддалятися од тих двох вікон освітлених, від музики тієї веселої. Але треба поспішати!

Ми сіли на порожній і якийсь самотній трамвай, що одразу швидко (вдвічі швидше, по-моєму, ніж удень) помчав вулицями, весь час тенькаючи на ходу, наче зі страху. Вилізли на площі Слави — там, де Вічний вогонь і могила Невідомого солдата. І пішки пішли до Лаври.

Ми зайшли у знайомий Вальчин двір (знала б вона, що ми зараз тут! Хропе собі — десятий сон бачить!).

Пройшли за флігель і стежечкою, що гадючилася серед чіпкої колючої дерези, почали спускатися до церкви Різдва Богородиці. З кожним кроком у грудях бухкало все дужче й дужче. І що це за властивість така у темряви — кожен кущик вона населяє жахними химерними створіннями, що ворушаться там, ладні от-от кинутися на вас. Навіть місця, вдень веселі й світлі, здаються вночі страшними й зловісними. А що вже казати про кладовища, церкви, підземелля — куди й удень не дуже весело заходити.

Раптом, наче сповіщаючи комусь про наш прихід, бемкнув з неба дзвін. Раз… Другий… Третій… Ми спинилися, оглядаючись у страшну темінь. Дзвін глухо забивав у серце крижані цвяхи — бемм!.. бемм!.. бемм!..

— Го… годинник на Лаврі… дванадцяту б’є! — пошепки здогадався Ява.

Ми пішли далі. Ми не змовлялись, але обидва намагалися ступати якомога тихіше, майже безгучно — наче хотіли, щоб не почув той, хто чатував на нас за кожним кущем. Спині й потилиці було якось лоскотно, мов чиїсь руки простягалися з темряви і торкалися тебе ззаду. Я намагався не озиратися, щоб раптом не побачити зелені очі.

Коли ми вже були майже біля брами, у кущах щось враз зашурхотіло, метнулося, зойкнуло. Ми присіли, зіщулились, втягнули голови в плечі. І я так стиснув пістолет, що мало не стрельнув. Добре, що спусковий механізм у тому стартовому розрахований на спортсменів і дуже тугий, бо я точно бабахнув би з переляку у себе в кишені. Пропали б тоді мої хороші шевйотові штани.

Минула хвилина. Ніхто не нападав. “Це, певно, хтось із Будчиних друзів”, — вирішили ми, повитягали голови з плечей і розправили плечі.

“Не можна, щоб вони думали, що ми боїмося, — подумав я, — треба йти, карбуючи крок, і сміятися…” Але ноги не послухали мене і по пласких каменях склепистого підворіття Дзвіниці на Дальніх печерах пішли знов-таки по-котячому тихо і безгучно. А сміх так глибоко застряв у мене всередині, що я сам навіть його не почув. Зате я почув інше. З-за надгробка враз долинув приглушений голос:

— Та перестань… Раз уже так — заведемо і все… Ніхто вже не прийде… Не змогли просто вийти з дому і все. Точно…

ІЬлос був знайомо-хлоп’ячий, але не Будчин.

— Ви помиляєтесь! Ми прийшли! — несподівано голосно і різко сказав раптом Ява. Я аж здригнувся.

— Гк?! — ніби перелякано гакнули за надгробком. І на тлі неба над кам’яною брилою з’явилося три голови.

— А… це вже ви, — почувся голос Будки, в якому звучало (як мені здалося) чи то розчарування, чи то невдоволення — наче він чекав когось іншого.

Вони вийшли з-за пам’ятника: Будка, невеликий хлопчик, якого ми помітили ще у кодлі (він був найменший), і високий худорлявий хлопчина… у чорній масці — мабуть, “чувак”. Я мимохіть здригнувся — що не кажіть, а чорна маска уночі, та ще й у такому місці, справляє нехороше враження. Як бачите, мені доводилося здригатись майже щохвилини. “Якщо далі так піде, то я скоро буду безперестанку тіпатися, як у лихоманці. Треба взяти себе в руки”, — подумав я. Але брати себе в руки було дуже важко — якось не давався я собі в руки.

— Ліхтарики у вас є? — спитав Будка.

— Нема, — озвався я.

— Це погано, — сказав Будка.

Звичайно, погано, ми й самі знали. Але в нас справді не було ліхтариків. Як на зло, той “динамічеський”, що я колись подарував Яві, зіпсувався, а “батарейкового” ми якось по дурості не придбали (аби ж то знаття, що в нас будуть такі нічні пригоди!) і в дядька дома не було. Про всяк випадок взяли ми коробку сірників. Але хіба порівняєш сірники з ліхтариком!

— Ну, гаразд, у нас є, якось обійдемось, — мені здалося, що Будка був навіть радий, що у нас нема ліхтариків.

— Пішли! — не даючи нам оговтатися, сказав Будка. Ми вийшли з лаврського двору, обійшли фортечний

мур. Попід самим муром збігали донизу дерев’яні вузенькі сходи з поруччям. Над сходами нависли віти дерев, темно було — хоч в око стрель, і здавалося, що ми спускаємось у самісіньке пекло.

Зізнаюсь одверто, мені було дуже страшно і дуже хотілося якось сказати цим крокодилам, що в мене є пістолет, і якщо вони щось, то я… Але як це сказати, я не знав.

Будка і “чувак” освітлювали дорогу кишеньковими ліхтариками, але від цих двох тремтливих плямок світла, що стрибали по східцях, було, по-моєму, ще страшніше. Зійшовши вниз, ми знову почали чогось підійматися вгору (і знов-таки вздовж лаврського муру). Піднявшись трохи, звернули праворуч і пішли по асфальтовій доріжці, що в’юнилася між густих дерев. Ішли мовчки. Нарешті я наважився і пошепки спитав у Будки, який ішов поруч зі мною:

— А чого цей… у масці?

— Для конспірації, — таємниче прошепотів Будка. — Я ж вам казав — його міліція шукає…

“Тю, — подумав я, — по-моєму, у наші дні чорна маска не тільки не маскує, а навпаки. Якщо ти без маски, то ще можна якось прослизнути, щоб тебе міліціонер не помітив, а якщо ти в чорній масці, то міліціонер тебе, нітрохи не вагаючись, одразу — цоп! — і в район”. І раптом мені стрельнуло, що саме зараз можна сказати.

— Нічого, — кажу, — міліція нам до лампи! У нас дещо є! От присвіти.

Будка спрямував світло ліхтарика на мою кишеню, і я наполовину висунув з кишені стартовий.

— Що?!

— Та, — спокійно кажу я, — мій же дядько… — я вже мало не прохопився: “в міліції робить…”, але вчасно змикитив, що щойно було “міліція до лампи”, — мій же дядько прикордонник. То ми в нього позичили на хвилинку Макарова… Якраз на випадок міліції…

— А… а це… це добре… це харашо… — пропапляв Будка (він цього явно не чекав). Ява пильно глянув на мене — він стояв зовсім близько, і при світлі ліхтарика я добре бачив його погляд. І розумів. Той погляд означав: “А як же наша зимова щодо брехні і щодо шалабанів?” Я заспокійливо кивнув йому. Це мало означати: “Не бійся, все гаразд; якщо ворогові кажуть неправду, це ніяка не брехня, а тактика…”

“Чувак” і той малий ішли попереду, нашої розмови не чули і нічого не зрозуміли. І коли ми рушили далі, Будка ніби ненароком одірвався від нас і наблизився до “чувака”.

— Що там таке? — тихо спитав “чувак”.

— У них “пушка”, — зовсім тихо сказав Будка, думаючи, що ми не почуємо. Але в мене такі вуха…

— Справжня? — стурбовано прошепотів “чувак”.

— Макарова…

— Та… Вона, мабуть, без патронів.

Далі перешіптуватися вони не змогли, бо ми їх наздогнали. Ми вдали, ніби нічого не чули. Те, що вони збентежились, — точно! І це добре. Хай знають, що жартувати з нами годі. Якщо вони здумають що-небудь, ми…

Ми звернули з асфальтованої доріжки і пішли схилом донизу Аж от спинились… При тьмяному світлі кишенькових ліхтариків ми побачили обмурований старою замшілою цеглою вхід у якийсь підземний коридор. Вибігаючи звідти, дзюркотів у нас під ногами струмок.

— От вона… печера Ліхтвейтеса, — урочисто сказав Будка.

— Лейхтвейса, — не без уїдливості поправив Ява (пригодницьку літературу ми знали не гірше за них!).

З “печери Ліхтвейтеса” тхнуло вільгістю і холодом. І мені здалося, що звідти тхне могилою… Бр-р-р-р!..

— То, може, ми тут почекаємо, а він винесе, — кивнувши на “чувака”, сказав я.

— Якщо ви боїтесь… будь ласка… — глузливо сказав Будка. От гад!.. Ну гаразд!

— Ходімо! — скреготнувши зубами, сказав я. Будь-що я мусив дістати годинника!..

— Ходімо! — сказар Будка.

Перший у печеру, пригнувшись, зайшов “чувак”, другий — Будка, тоді я, за мною Ява, останнім мусив іти малий… (Як потім з’ясувалося, він у печеру навіть не заходив, а одразу чкурнув додому.) Підземний коридор був невисокий і вузький, іти можна було тільки один за одним, пригнувшись. Ми чвякали босими ногами у мокві, ноги судомило від холоду. Я раптом гостро відчув, що я під землею, — довкола мене вогкість, темрява і жах. І земля немов тисне на мене, душить мене зверху, з усіх боків. Ну точнісінько, як у могилі.

“Чувак” і Будка, що йшли один за одним поперед мене, світили собі дорогу ліхтариками і зливалися в один химерний двоголовий, чотирирукий і чотириногий силует. Ми повернули раз, другий — праворуч, ліворуч… Мені вже здавалося, що ось зараз-зараз (як це завжди буває в пригодницьких романах) ми вийдемо в освітлену високу печеру, де у великій скрині з награбованими коштовностями лежить “наш” годинник. І раптом…

Раптом мені наче накинули на голову ковдру Подвійний силует “чувака” та Будки зник. Суцільна непроникна темрява огорнула мене. Я мимохіть спинився. Й одразу відчув, як Ява наштовхнувся ззаду на мене.

— Що? — приглушено спитав Ява.

— Агов! Де ви? — здавлено гукнув я. І завмер, нашорошивши вуха. У відповідь ані слова. Кругом панувала чорна, мокра, холодна підземна тиша. Тільки десь у глибині цієї тиші чувся шум води — наче з ринви…

— У-у, гади! — у відчаї скрикнув я. — Стій! Стрілятиму! — і я вихопив з кишені пістолет і щосили натиснув на спуск.

Ба-бах! — спалахнувши блискавкою, гримнув постріл.

— Атас! — перелякано верескнув хтось зовсім близько.

І щось зальопало-зальопало по мокві, наче десятки жаб сіртонулися врізнобіч. Потім десь віддалік гепнулося, зойкнуло — і все. Потонуло у бездонній тиші.

Ява заторохкотів коробкою сірників, виймаючи її з кишені. І раптом — “ой!” — легенько ляпнуло унизу.

— Упустив, — розпачливо прошепотів Ява. Я чув, як він ляпав рукою по мокві, шукаючи. Але то було дурне — сірники наші уже нікуди не годилися. І тут я збагнув увесь жах, всю страшну безвихідь нашого становища.

Ми були без вогню, самі у заплутаному підземному лабіринті, у цілковитій темряві. Вибратися звідси ми могли тільки навпомацки. Але з таким же успіхом ми могли навпомацки залізти ще глибше в землю. А якщо врахувати, що в таких печерах часто живуть отруйні змії, кажани, величезні щури та інша погань, то…

— Ану бахни ще раз, я знайду… — жалібно сказав знизу Ява.

Я судомно натиснув на спуск. Ба-бах!… На якусь мить при спалахові я побачив винувато похилені плечі мого друга Яви. “Як він зараз переживає, мабуть, що впустив сірники”, — подумав я і хотів ще щось шляхетне, людяне подумать (у хвилину страшної небезпеки чогось завжди хочеться бути шляхетним!), але не встиг…

Раптом почувся тремтячий Вальчин голос:

— Х-хлопчики, не стріляйте! Що ви робите?! Валька! Тю! Звідки вона тут?!

— Агов! Де ти? — радісно гукнув я.

— Т-тут… — і за кілька кроків від нас, за Явиною спиною, несподівано спалахнув ліхтарик.

— О, та ти з ліхтариком! От класнючо! А то ми сірники згубили, — бадьоро заговорив Ява, підводячись. І він — у котрий уже раз — гордо глянув на мене: знову його Валька стала нам у пригоді. Та ще й у таку мить! Це вже просто як у кіно…

— А ти ж як тут опинилася? — спитав я.

— Та потім… Ходімо звідси… Тут так страшно…

Та й то правда, поговорити ми ще встигнемо. І ми всі втрьох квапливо зашльопали до виходу.

Ху-у!.. Як хороше з підземного мокро-слизького холоду попасти в теплі обійми зоряного літнього неба! Якими симпатичними здаються ці похмурі темні дерева! Наскільки усе ж краще на землі, ніж під землею!..

— А що це взагалі за печера? — спитав я, озираючись на чорну роззявлену пащеку підземелля.

— Та це дренажна система. Для підземних вод, — сказала Валька.

І від цих буденних слів “дренажна система” підземелля одразу втратило свою страшну таємничість і стало зрозумілим, чимось на зразок каналізації (хоча я й у каналізацію вночі б не поліз!).

— То що, вони вас завели і кинули? Еге? — спитала Валька.

— Та хто його зна, — знизав я плечима. — Вони поховалися і мовчать. А коли я стрельнув, вони “атас!” — і побігли. Хтось із них навіть гепнувся по дорозі! Аж загуло!.. Якби в нас був ліхтарик…

— Ой, хлопчики, — схопилася Валька руками за щоки (навіть ліхтариком собі по скроні стукнула). — Там же колодязі! Може ж, він там убився!..

— Що? Які колодязі?

— Та дренажні ж! Ви чули — вода шумить! То ж іде коридор, а тоді — раз! — колодязь, а тоді знову коридор. Там, де ви були, один хід на схили виводить, а другий — до колодязя. І колодязь глибокий, метрів зо два, або й більше. Ой, хлопчики!

Ми з Явою перезирнулись.

— Ходімо? — сказав Ява.

— Ага, — сказав я.

Це було все одно що потопельникові, якого тільки-но витягай, знову лізти у воду.

— Дай ліхтарик, — сказав я Вальці.

Тримаючи в одній руці ліхтарик, у другій — пістолет, я хукнув (як на старті) і перший пірнув у підземелля. Якось уже так склалося, що в усій цій історії мені доводилося вести перед. Через мене заварилася вся ця каша з годинником, мені її першому й розхльобувати!

Я йшов і почувався розвідником, що йде на смертельно небезпечне завдання. Мені не було страшно ані крапелюшечки. Ззаду хекав Ява, за ним шморгала носом Валька… І взагалі… ми ж ідемо звичайнісінькою дренажною системою… Подумаєш! Тільки чого це так тенькає “під ложечкою”? От іще “підложечка”!.. Тенькає, коли її не просять… Нічого ж страшного… Ми ж ідемо витягувати Будку, що, мабуть, убився, впавши в колодязь. Ой! А щоб тобі… Це просто з-під ніг у мене скочило вбік здоровенницьке жабище. Тьху!

Частина 3