Радимо прочитати

Процюк Степан. «Троянда ритуального болю. Роман про Василя Стефаника» (уривки). Стаття “Троянда Василя Стефаника як символ життя і смерті”(Галина ПОЛІЩУК)

Березень 9, 2019

Родина Тобілевичів

Лютий 13, 2016

Про фільм “Тіні забутих предків”

Лютий 9, 2016

Виховний захід з української літератури

Тема: « І.Франко. «Тричі мені являлася любов»

Мета: – поглибити знання учтнів про політичну та громадську діяльність     І.Франка; розповісти про глибокі ліричні почуття письменника в особистому житті;

• розвивати вміння опрацьовувати фактичний науковий матеріал, працювати із біографічними даними письменника; удосконалювати вміння проводити презентації, виразно читати поезії;

• виховувати красу почуттів, шану до особистості І.Франка.

Матеріально-технічне обладнання: комп’ютер, проектор; портрет, виставка книг І.Франка. 

Перебіг заходу:

Ведучий: Важко знайти у світовій культурі людину такого безмежного творчого діапазону, як Іван Франко.

Ведуча: Поет, прозаїк, драматург, перекладач, літературний критик, літературознавець, журналіст, фольклорист, етнограф, публіцист, видавець, філософ, мовознавець, економіст, історик і теоретик літератури, театру, мистецтва, один з найвизначніших політиків Галичини кінця XIX — початку XX століття. За 40 років свідомого життя він написав близько 6 тисяч праць найрізноманітніших жанрів. Це в середньому 2-3 твори в день. 50-томне академічне видання творів Франка — то лише частина із залишеного великим подвижником думки спадку своїм нащадкам.

Показ презентації     Слайди № 1 – 12 «Сторінки  біографії  І. Франка»

Ведучий. Любов великих людей — завжди легенда. Про їх особисте життя треба говорити дуже делікатно й обережно. Бо це та сфера життя людини, яка часто не піддається логіці.

Кохання в житті І.Франка

Група «Біографи», учень у ролі І.Франка.

1.У житті Івана Франка жінки зіграли трагічну роль. Кожну любов він переносив важко і драматично. Його глибокі сердечні переживання ми знаходимо у відомій збірці «Зів’яле листя», де сам поет признається:  «Тричі мені являлася любов, тричі її руці від раю ключ держала», і тричі поет утрачав надію на щастя. Нерозділені кохання залишали по собі «невтишиму тоску», засипали зів’ялим листям сподівання: «Замерзли в серці мрії молодечі, ілюзії криниця пересохла».

Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання!
Незгоєні рани, невтишені жалі,
Завмерлеє в серці кохання.

В зів’ялих листочках хто може вгадати
Красу всю зеленого гаю?
Хто взнає, ЯКІЙ я ЧУТТЯ скарб багатий
В ті вбогії вірші вкладаю?

Ті скарби найкращі душі молодої
Розтративши марно, без тями,
Жебрак одинокий, назустріч недолі
Піду я сумними стежками.

Слайд № 13

2. Перша кохана Ольга Рошкевич, друга «горда княгиня» Юзефа Дзвонковська, третя – Целіна Зигмунтовська.

Попри це  І.Франко мав хвилеві захоплення – це Климентина Попович, яка була дуже зовні схожа на Ольгу, першу кохану.  Історія зафіксувала глибокі душевні почуття до вчительки Юлії Шнайдер, згодом відомої поетеси Уляни Кравченко;  задокументовані романтичні почуття  в багатьох листах до відомої революційної діячки Анни Павлик, рідної сестри друга і соратника поета Михайла Павлика.

У листі до Агатангела Кримського від 8 серпня 1898 року Франко писав…

Франко: «Майже всі мої писання пливуть з особистих імпульсів… усі вони напоєні, так сказати, кров’ю мого серця, моїми особистими враженнями і інтересами, усі вони… є частками моєї біографії… Значний вплив на моє життя, а, значить, також на мою літературу мали зносини мої з жіноцтвом. Ще в гімназії я влюбився був у дочку одного руського попа, Ольгу Рошкевич…  Скінчивши 7-й клас гімназії, я перший раз пустився під час вакації в дальню мандрівку. Перший раз не поїхав додому пасти худобу та допомагати при зборі сіна і збіжжя. Я поїхав залізницею до Стрия… зайшов до Лолина. Ця маленька мандрівка дала мені пізнати трохи більше світу і людей, ніж я знав досі…»

2. То був 1874 рік.

Слайд №14         Ольга Рошкевич

3. Ольга Рошкевич була освіченою. Вона добре володіла німецькою і французькою мовами, захоплювалась збиранням етнографічних матеріалів, мала друковані праці. Юнак із бідної сім’ї Франків, який уперше зіткнувся з жінкою із інших сфер, навіть не знав, як з Ольгою поводитися. Не вмів сидіти за столом, між першою і другою стравами зривався, не вмів танцювати. До того ж думав, що дівчина, в яку закохався, має говорити якось незвично, а тому перші листи до неї писав німецькою мовою.

Їй поет присвятив свою першу збірку «Баляди і розкази» .

Франко: (пише листа Ользі).  «Певне, покажусь Вам, може, нудним, нетовариським, потайним, але судіть самі: я не отримав майже жодного виховання, не зазнав жодної повної любові та дбайливого відношення батьків, — чужий і самітній між чужими людьми, так і виріс. Я не мав жодного товариства, окрім книг. Світ був мені незнайомий, велика школа товариства зачинена. Коли я познайомився з Вашим братом, відкрився широкий світ перед моїми очима, стало ясніше переді мною… Ось я побачив Вас…»

3. Батьки Ольги спочатку заохочували її дружбу з Іваном, сподіваючись, що він зробить блискучу кар’єру. На той час Франко навчався у Львівському університеті, навколо нього гуртувалася прогресивна молодь. Він був дуже щасливий. Проте раптово на їхню долю впало лихо: на гурток демократичної молоді здійснила наліт поліція, заарештувавши Франка та його прихильників. Поета виключили з університету, сім місяців він пробув в ув’язненні.

4. Після цих подій батьки Ольги заборонили молодому поетові з’являтися в їхньому домі. Хоч напередодні двадцятирічний Франко уже офіційно попросив батьків Ольги її руки і, незважаючи на те, що мужчина в Австро-Угорщині вважався повнолітньою особою лише у 24 роки, пропозиція була прийнята. Щоправда, була умова: Іван та Ольга вважатимуться зарученими, але весілля справлять лише тоді, коли Франко вивчиться та дістане посаду.

Рошкевич дуже сумувала з цього приводу, навіть хотіла піти в монастир. Будь-яке листування з коханим батько заборонив, домовився на пошті, аби всю кореспонденцію віддавали йому особисто в руки. Проте світ не без добрих людей. Закоханим вирішили допомогти їхні товариші. Вони передавали книжки, де були підкреслені окремі літери. По кілька днів разом зі своєю сестрою Михайлиною ті букви Ольга визбирувала у слова, і так зв’язок з коханим не поривався. Врешті-решт вона навіть втекла з дому спочатку до дядька, а далі – до Львова, до Івана Франка. Закохані вирішили поєднатися хоча б перед Богом. Коли про це дізналися батьки Ольги, то була велика ганьба, дівчину почали вважати пропащою.

5. У 1880 році Франка заарештували в друге, і Ольга винить себе в цьому, бо, якби він не приїхав до неї, можливо, все було б інакше. Після арешту Ольга і Франко зустрічалися, але вони поступово починають віддалятися одне від одного. Ольгу засмоктує болото щоденщини, вона відходить від активного громадянського і літературного життя. Їх любов тривала 10 років.

Під тиском батька Ольга все-таки вирішила вийти заміж за греко-католицького священика Володимира Озаркевича, а Франкові написала: “Не думай, що я за тебе забула! Ти мені ніколи з думки не зійдеш – все буде тісно пов’язане з тобою, твоєю роботою, твоїми думками”.

5. ТРІОЛЕТ

І ти лукавила зо мною! 
Ах, ангельські слова твої 
Були лиш облиском брехні! 
І ти лукавила зо мною! 
І нетямущому мені 
Затрули серце гризотою 
Ті ангельські слова твої… 
І ти лукавила зо мною!

Неначе правдою самою, 
Неначе золотом, в огні 
Без скази чищеним, — ох, ні, 
Неначе правдою самою, 
Так в добрі і нещасні дні 
Я величався все тобою! 
Мов злотом, чищеним в огні, 
Неначе правдою самою.

Та під пліною золотою 
Ховались скази мідяні, 
І цвіт, розцвілий навесні, 
Під пишнотою золотою 
Крив черв’яка! Ох, чи не в сні 
Любились щиро ми з тобою? 
І серце бідне рвесь у мні, 
Що ти злукавила зо мною!..

5. Франко знав, що так станеться. Знав… але не витримав. Лист Ольги про те, що вона виходить заміж, звалив його з ніг. У нього — крововилив.
6. Пізніше одруження Франка Ольга сприйняла теж боляче, але не відвернулася від нього, а навпаки привітала. Звичайно, що писати вона йому стала рідше, і її листи були більш ділового плану. У 1912 р. помер чоловік Ольги, і вона їде до своєї сестри Михайлини. Коли Ольга жила у Львові, вона уникала зустрічей з Франком, хоча він хотів її бачити. Перед смертю Франко переказував її сестрі Михайлині, щоб Ольга прийшла до нього попрощатись, але вона і слізьми на очах сказала: «Ні».

Франко: «Я кажу вам по совісті, що я любив її, як тільки я спосібний любити», — (6) признавався він Михайлу Павлику.

6. Ольга померла 30 травня 1935 року. Її останнім проханням було, щоб листи від поета поклали їй у труну, під голову — як найдорожчий скарб її життя… Поховали її на тихому сільському цвинтарі. Навколо відцвітали яблуні, зав’язувалися вишні і безперестанку співали птахи. Коли опускали тіло в могилу, зачепили молоду вишню, і висохлі пелюстки посипалися на труну і свіжу землю.

Слайд № 15

 

7. Коли Ольга одружилася з іншим, Іванові Франкові було дуже важко, єдиною розрадою тоді стала молода діячка жіночого руху малоосвічена гуцулка з Косова Анна Павлик, сестра його товариша по боротьбі. Вона оточила поета теплом і увагою, вдихнула віру, що кохання це не останнє, що було в Лолині до Ольги. Але Іван Якович і далі марив Ольгою,  продовжував листувалися.

8. Михайло Павлик довідався про близькі стосунки Івана Франка з рідною сестрою, яку безумно любив як соратницю по боротьбі. Він переживав за її долю, бо добре знав свого друга, який і досі приїздив зі Львова на таємні зустрічі до Коломиї із заміжньою Ольгою Рошкевич-Озаркевич. Про ці побачення в місті розказували різні плітки. Розповідали, що на балу Володимир Озаркевич з Ольгою були в одній кімнаті з І. Франком. Тому в листі Михайло Павлик просив написати йому про стосунки І. Франка і першої його нареченої О. Рошкевич, бо виходило, що поет не може розібратися у почуттях до двох жінок.

В залі білій, пишній віна,
Гамір, гомін, вальси, жарт…
Перший бал — вона царівна,
Ось і юність дала старт…
Білі перли, темне плаття,
Біла тиша темних тем.
Білі руки — мов закляття
В білім згустку хризанетем…
Сльози білі — очі темні,
Біле личко — темний стрій…
Але ж думи хризантемні —
Білість чиста тихих мрій!
Молода, цікава, гожа,
А в задумі — темна тінь…
Їй би сміху, їй би радість —
Ні! Лиш смуток поколінь.
Хризантеми — щем осінній,
Осені сумний політ..
Та весна Рошкевич Ользі
Великодньо стелить цвіт.

9. У листі до М. Павлика від 18 жовтня 1879 року І.Франко пише:

Франко: «…Бувають такі хвилі, коли  мені здається, що й давня любов щезла ми зовсім з гадки, – і воно би було для мене велика благодать. А часом те щось пече та коле, мов шаль: давніше – гостріше, тепер менше. Як сама Ольга – не знаю…»

9. Іван Якович розумів, що ці стосунки зайшли в тупік:

Франко: «Мені при всій симпатії до сеї людини (тобто Ольги Рашкевич) здається, що її писання подекуди трохи фальшиві, а в прочім кажу Вам, не можу собі й досі пояснити, що з того буде і до чого вона прямує».

І ти прощай! Твого ім’я
Не вимовлю ніколи я,
В лице твоє не глянуї
Бодай не знала ти повік.
Куди се я від тебе втік,
Чим гою серця рану.
Мене забудь швиденько ти,
Своїх діток люби, пести,
Будь вірна свому мужу!
І не читай моїх пісень,
І не воруш ні вніч, ні вдень
Сю тінь мою недужу.
А як десь хто мене згада,
Най тінь найменша не сіда
На вид твій, квітко зв’яла!
і не блідній, і не дрожи,
А спокійнісінько скажи:
«Ні, я його не знала!»

10. Брат ревно виясняв дальші стосунки сестри з поетом, наполягав поєднати собі долі сімейними узами. І тільки другий арешт Анни Павлик у 1880 році за атеїстичну пропаганду зупинив любовні стосунки. Однак Михайло Павлик як рідний брат не міг зупинитися на півдорозі. Він і далі просить І.Франка дати пояснення про дальшу долю Анни. Іван Франко зрозумів, що потрапив у халепу і йому буде важко викрутитися від своїх обіцянок.

Наприкінці жовтня поет пише М. Павлику:

Франко: “Жити з Анною я рішився тоді, коли сидів і мав час думати і передумати своє положення. Правда, рішився не по любові, а за приязні. Головне за тим питання тутка таке: чи приязні вистачить для життя, приязнь, скріплена ще одним і, по-моєму, найсильнішим в’язлом – спільною роботою. Я думаю, що вистачить. А як ви гадаєте?.. З другого боку біда: з чого жити? У Ваших, знаю, грунту мало. Тре буде мені побалакати з своїми, то перейдем жити в Нагуєвичі…”

11. У цьому листі Іван Франко обіцяв переговорити з вітчимом у Різдвяні свята. Вітчим не збирався брати у прийми малозабезпечену гуцулку з Косова. Після Різдва, наприкінці січня 1881 року, Михайло Павлик отримує від І.Франка лист із пояснення, що матеріальний стан не дасть змоги щасливого існування їх родини. У цей час Анна Павлик відбула покарання і перебувала у Львові, із І.Франком стали зустрічатись рідко. І хоч поет захоплено присвячує їй вірш “Анні П”, у якому високо оцінює революційний дух молодої гуцулки “я не боюся хмари, зливи!… Буду робити чесне діло”, вони не можуть між собою порозумітися.

Слайд № 15 (читання поезії)

«З вершин і низин»

Знайомим і незнайомим

Анні П.

Дівчина встала рано-рано:

«Піду я в поле, мамо, мамо!

Піду я в поле до роботи,

Золоту пшениченьку полоти.

Годі сидіти дома тута:

Глушить пшеницю хопта люта;

Бур’ян буяє рісно-рісно,

За ним пшениці тісно-тісно;

Повій плететься геть на диво,

Хилить пшеницю криво-криво».

«Рано ще в поле, доню, доню,

Зимнії роси в полю, в полю!

Зимнії роси, зціпнуть ноги,

Будяччям вкриті перелоги!»

«Та доки ж, мамо, ждати, ждати?

Не сходить сонце, не видати!

Зимнії роси що ж удіють?

Та вони хопту гріють, гріють.

А пок зійти ще сонце мусить,

Хопта пшеницю здусить, здусить».

«Ей, доню, доню, бач, з півночі

Чорная хмара валом точить,

Чорная хмара, буйна злива –

Що ж зробиш в полі, нещаслива?»

«Я не боюся хмари-зливи!

Що мені вітер той бурхливий?

Я про ті тучі сміло-сміло

Буду робити чесне діло.

Нехай і повінь валом бухне,

Моя відвага не потухне,

Знесу я всяку злую долю,

Та не покину праці в полю.

Робити буду без упину

І перестану, як загину».           1880р.

12. Горда дівчина не випрошує любов, не тягне поета під вінець. Іван Франко так повідомляє брату Михайлу Павлику:

Франко: “Щодо Анни. Вона потрохи і справедливо жалується, що мало виднюся з нею, правду кажучи, у мене раз у раз роботи і в неї, звісна річ, так само. А друге й те, що якось ніколи не можем розговоритися як слід, а може й не маєм собі що сказати. О женитьбі я ані з нею не говорив, ані до вас не писав… Я старався пересилувати сам себе настільки, щоб женитьба наша була по можливості скріплена й любов’ю, але досі не встиг. Впрочім, і друга річ, матеріальні обставини, як вам звісно, такі, що натепер о такім ділі й думати не мож”.

12. З листування відомо, що Михайло Павлик пропонує Іванові Франкові поселитися у Коломиї, купити хату і жити. І.Франко з Анною переїжджає до Львова і поселяється у ксьондза Решетиловича, щоб вибрати помешкання. Все упирається у кошти. Іван Франко пропонує Дрогобич, де будівлі дешевші.

Але у цей час Іван Франко знайомиться з родиною Дзвонковських з Івано-Франківська. У серпні з’являється друга справжня любов – Юзефа. І знову розчарування. Тоді Іван Франко робить останню спробу, щоб порятувати стосунки з Михайлом Павликом і його сестрою Анною і пропонує батькам Юзефи Дзвонковської утворити на базі їх маєтку під Станіславовом рільничу комуну. До неї мали увійти троє Дзвонковських – мати, дочка і син, а з другого боку – Іван Франко, Анна і Михайло Павлики. Члени комуни планували закупити ще ділянку землі і обробляти спільними силами. Це була заповітна мрія Анни  Павлик. Все знову вірішили гроші – польська родина не погодилась на цей хибний проект. Іван Франко написав Михайлу Павлику: “Проект мій у Дзвонковських розбився оконечно. 28.Х.1883р.”
На цьому і закінчилась спроба з’єднати серця чарівної гуцулки Анни Павлик і молодого талановитого поета.

На довгі чотири роки припинилося листування з Михайлом Павликом. Ганна Іванівна Павлик не припиняла політичної роботи. В 1892 році її втретє арештовують і вона відсидить шість тижнів суворого режиму. Вона переживе великого Каменяра на 12 років і помре у злиднях і нестатках.

Слайд № 16    Юзефа Дзвонковська

13. Дочка Владислава Дзвонковського, польського повстанця й емігранта, який після повстання 1863 р. емігру­вав до Франції, а згодом переїхав до міста Станіслава. Матір звали Антоніною, брата Владиславом. Крім житлового будинку, у Дзвонковських був ще невеликий за­недбаний маєток.

На той час існував у Станіславові таємний гурток польсь­кої молоді, яка шукала нових шляхів визволення своєї батьківщини. Його членами були Фелікс Дашинський та його брат Гнат (Жегота) Дашинський, пізніше лідер соціально-демократичної партії Польщі. 1882 р. Гнат Дашин­ський поїхав до Дрогобича з на­міром вступити в тутешню гім­назію для продовження навчання, бо із Станіславської його було виключено за неблагонадійність. Познайомився з гімназистом Іваном Фран­ком, відвідував його у Нагуєвичах.

З учасниками Станіславського гуртка Франко познайомився дещо пізніше, 1883 р., а між іншим з Дзвонковським Владиславом, братом Юзефи та Феліксом Дашинським старшим братом Гната Дашинського. Саме Дзвонковський ввів Франка в дім, в якому збиралися потаємно молоді поляки. Восени 1883р. Франко одер­жав закордонний паспорт для виїзду в Росію в літературно-наукових справах. Однак перед поїздкою за кордон   він рапто­во, з невідомої причини, поїхав до Станіславова, де затримався довший час, ця поїздка  відбулася між 10 і 26 вересня 1883р.

14. Є думка, що при­чиною довгого перебування Франка в Станіславові була якраз Юзефа Дзвонковська, з якою заінтриго­ваний Франко хотів ближче познайомитись. Але могла бути й інша причина, що з 1880 р. Франко носився з проектом створити спільне   господарство – комуну з М.Павликом, його сестрою Анною, а також з Антоніною Дзвонковською та її дітьми. З уваги на те, що створення спільного госпо­дарства натрапляло на труднощі, дуже можливо, що й цю справу Франко обговорював зі спільни­ками під час свого довгого перебування у вересні 1883 р.
15. Стосовно особи Юзефи думки були поділені. Одні вважали їі мовчазною, гордою шляхтян­кою, польською патріоткою з аристократичними поглядами, шанувальницею Сенкевича й А.Міцкевича. Інші мали їі за вродливу, розумну дівчину, з досить поступовими й оригіналь­ними поглядами. Про польську патріотичну літературу вона судить зовсім інакше, ніж інші, бувала на українських вечірках, на яких однак, відчувала себе зовсім чужою. Закоханих в неї було чимало, але Юзефа нікому не відповідала взаємністю,  хоча зі всіма була привітна й добра.

І.Франко оцінив її критичний розум і бачив, що польське у ній недовговічне, вона  має українську душу. Він вирішує, що після Ольги Рошкевич Юзефа саме та жінка, яка може йти поруч, тобто може бути його дружиною.

Жіноче серце! Чи ти лід студенний,
Чи запашний чудовий цвіт весни?
Чи світло місяця? Огонь страшенний,
Що нищить все? Чи ти, як тихі сни невинності?
Чим б’єшся ти? Яка твоя любов?
В що віриш? Чим живеш? Чого бажаєш?
В чім змінне ти, а в чім постійне? Мов!
Ти океан: маниш і потопляєш;
Ти рай, добутий за ціну оков.
Ти літо: грієш враз і громом убиваєш.

15. Приблизно у вересні-жовтні 1883 р. Іван Франко   написав листа до матері Юзефи з просьбою «о  руку і серце» дочки. Антоніна  Дзвонковська   дала дуже чемну,   але відмовну відповідь. Відмова   Юзефи вразила його. Спочатку він думав, що аристократичне походження заважає їй поріднитися з ним. І звинувачує її, але Юзефа в обширному листі до Франка категорично це заперечує. На жаль, не вдалося знайти жодного листа Франка до Юзефи.

Ольга Рошкевич підтримувала Франка і казала, що він ще знайде достойну його любові дівчину, але він сприймав її слова як насміх, бо про яке щастя, про яку любов можна говорити, коли втративши її, Ольгу, він втратив всю надію на любов будь-якої жінки.

Я й забув, що то осінь холодна,
Я й забув, що то смерті пора,
Я й забув, що ти кров благородна,
Що між нами безодня стара,
Що між нами народнії сльози,
Що любиться нам зовсім не слід;
Я й забув, що столітні погрози
Відлучили від мого твій рід.

Я забув — ні, я думав, безумний,
Що засипана прірва стара,
Заповнили її трупи й трумни…
Отже ж ні! Ще, мабуть, не пора!
О, забув я про тин той спижевий,
Що між нами границею став,
І тебе я, мій цвіте рожевий,
Як лиш міг, як умів, покохав!

Я й забув, що вже квіти пов´яли
І ні з чого віночка плести,
Що вони й не мені розцвітали, —
Я забув, і тяжкую нести
Доведесь мені кару за теє!
Я забув, моя біла лілеє,
Що моєю не можеш назватися ти, —
Я забувся, прости!

16. Насправді Юзефа була хвора на туберкульоз, тому всім відмовляла у шлюбі. Тільки Франкові вона сказала правду. Юзефа Франка й не любила, тільки шанувала й цінила його шляхетний характер. Особливо страждав Фелікс Дашинський, закоханий у Юзефу, в своїх листах до Івана Франка за­певняв, що Юзефа не вартує його любові, бо завжди і всюди почувала себе артисткою, котра нічого не хоче мати спільного з  біднотою. Він писав: «Вона суцільне мовчан­ня. Це якийсь диявол, а не жінка. Нічим не ділиться і нічого не говорить, та величезним тактом тримає людей на поводку». Ходили чутки, що вона носила­ся з наміром   вступити   в монастир.

Квітко осінняя,

Квітко бліда!

Вже пора змінная,

Сльоти, біда,

Ранки з морозами,

Млистії дні, –

Вмитая сльозами

Зв’янеш на пні.

Ох, не розвивши ще

Сил весь засіб

І не нажившись ще,

Ляжеш у гріб.

Квітко осінняя,

Що се тобі,

Що не розвилась ти

В раншій добі?

Чи доля лютая,

Мачуха, знай,

Не привела тебе

В легітний май?

Чи з милосердя

Далась ти на глум,

Щоб потішати наш

Осінній сум?

Написано д[ня] 11 падолиста 1883, досі не друковано

16. Юзефа Дзвонковська свою долю присвятила педагогіці й учителювала недалеко від Ста­ніслава, в селі Княгиничах, Франко ій пропонував розпочати літературну діяльність, стати перекладачем з французької. Після 1885 р. сліди Юзефи загубились. Померла ж 5 травня 1892 р. Похована на станіславському міському цвинтарі. У записах костелу причину смерті Юзефи вказаний параліч. Франко ж твердив, що померла вона   від   туберкульозу на 30 році життя.

Могилу Юзефи Дзвонковської віднайшли зовсім недавно. Звичайнісінька плита в пісковику, котру не пошкодував час. Вона понадтріскувалась і поросла мохом.

«Зів’яле листя»     «Вона умерла! Слухай!»

 

Третій жмуток

Вона умерла! Слухай! Бам! Бам-бам!

Се в моїм серці дзвін посмертний дзвонить.

Вона умерла! Мов тяжезний трам,

Мене цілого щось додолу клонить.

Щось горло душить. Чи моїм очам

Хтось видер світло? Хто се люто гонить

Думки з душі, що в собі біль заперла?

Сам біль? Вона умерла! Вмерла! Вмерла!

Ось бач, ще рожі на лиці цвітуть

І на устах красніє ще малина…

Та цить! І подихом одним не труть

Її! Се твоїх бажань домовина.

Бам-бам! Бам-бам! Далеко, зично чуть

Сей дзвін… Припадь і плач, немов дитина!

Се ж твоїх мрій заслону смерть роздерла,

Розбила храм твій! Цить! Вона умерла!

І як се я ще досі не вдурів?

І як се я гляджу і не осліпну?

І як се досі все те я стерпів

І у петлю не кинувся коніпну!

Адже ж найкращий мій огонь згорів!

Адже ж тепер повік я не окріпну!

Повік каліка! Серце гать пожерла,

Сточила думи всі! Вона умерла.

Лиш біль страшний, пекучий в серці там

Все заповнив, усю мою істоту.

Лиш біль і се страшенне: бам, бам, бам,

А сліз нема, ні крові, ані поту.

І меркне світ довкола, і я сам

Лечу кудись в бездонну стужу й сльоту.

Ридать! кричать! – та горло біль запер.

Вона умерла! – Ні, се я умер.

Слайд №17   Портрет незнайомки (Юзефа)

16. Іван Франко присвятив Юзефі Дзвонковській 10 віршів, з яких два написані польською мовою. Зберігся з тих часів портрет незнайомки з маком у волоссі, намальований, мабуть, польсь­ким художником Ройзнером, якого відтак купив Франко і повісив над своїм робочим столом. Але чи цей портрет є портретом Юзефи Дзвонковської встановити тяжко. Зараз він зберігається у Львівському музеї Івана Франка.
17. Після розриву з Ольгою Рошкевич у долі Франка майже одночасно з’явилися письменниця Уляна Кравченко, молода вчителька Климентія Попович та представниця відомого роду Білинських Ольга.

Слайд № 18 Уляна Кравченко

Літературний псевдонім Юлія Шнайдер, народилася 10 квітня 1860р. у містечку Ми­колаєві Жидачівського повіту в Галичині, в родині повітового комісара. Початкову освіту здо­була вдома. 1881 р. закінчила Львівську Учительську семіна­рію, після чого вчителювала в Бібрці на Львівщині. Писати вірші почала ще в семінарії.

З 1883 р. встановлюються теплі стосунки з Франком, який активно підтримував її своїми фа­ховими порадами та вказівками. За допомогою Франка вона переїхала до Львова, де розпочала працювати вчитель­кою з лютого 1884 р. Вчителювала у різних селах Галичини, у 1920 р. переїхала до Перемишля. Тут жила до смерті. Було видано декілька збірок її поезій. Померла 31 березня 1947 р.

Франку Уляна зранку давала згоду йти заміж, то вже ввечері забирала свої слова назад. Пояснювала, що замилування творчістю — це одне, а коли уявила, що Франко буде цілий день перед очима, то не захотіла. Потім, уже одружившись із польським шовіністом, не раз говорила, що тому заміж за Франка не пішла, аби зберегти його для української культури. Мовляв, її нинішній чоловік тоді погрожував: якщо вона вибере Франка, то він його вб’є.

Уляна Кравченко теж не ві­діграла поважної ролі в житті Івана Франка. Вона була його приятелькою, вважала його за свого щирого друга і вчителя. Він цікавився нею більше як письменницею, ніж як жінкою. Листування між ними продовжу­валось аж до смерті Франка 1916 р.

Слайд № 19    Ольга Білинська

18. Цікаво, що серйозно збиралася за Франка заміж Ольга Білинська і навіть плаття собі пошила. Але повторилася історія, як з Ольгою Рожкевич: Франко уявив її нужденну, з малими діточками на роздоріжжі, коли він буде відбувати ув’язнення — і зник з її горизонту.

Слайд № 20 Климентина Попович-Боярська

19. Народилася 1863 р. в с. Велдіж (тепер Шевченкове) Долинського району. Померла 1945 р. і похована в с. Бабинці Заліщицького району на Тернопільщині.

Знайомство Климентини з Франком датується 1884 р. і виникло на ґрунті літератур­ної діяльності. Її поезії друкувалися в літературно-науковому журналі «Зоря» під псевдонімом «Зулейка», а журнал фактично редагував Франко, тому зразу розгор­нулось між ними листування стосовно творчої діяльності По­пович.

Згодом поет відвідав її у Жовтанцях, де вона вчителювала. Побачивши вперше, Франко знайшов у неї схожість з Оль­гою Рошкевич, і те їхнє знайомство перетворилося в приязнь та хвилеве захоплення Франком особою Попович. Тим більше що в своїй самітності, після розриву стосунків з Ольгою Рошкевич, Франко був безпорадний як дитина й потребував якоїсь прихильної душі, яка б «усе і безперестанно скрилювала  його».

20. Франко пропонував Климентині співробітництво в «Зорі», шукав місце роботи учителем у Львові у василіянок та заохо­чував до серйозної літератур­ної праці. Попович зволікала зі шлюбом, Франко теж не поспішав. Мабуть, вза­ємини їхні не були побудовані на глибших почуттях, а тільки на щирій приязні, принаймні з боку Франка. «Дружба наша переходила різні формації, – пише в своїх спогадах Климентина, – домі­шувались до неї небажані нальоти, аж в кінці в огні проб пере­творилась в чисте золото найшляхетніших почувань двох душ, для яких не існує ні стать, ні вік, ані щось суб’єктивно матеріяльне».

Невдовзі після одруження Франка Климентина одружилася із священиком Боярським, який одержав парохію на Буковині, далеко від галицьких культурних центрів. Внаслідок того, а також в силу своїх материнсь­ких та господарських обов’язків, вона змушена була закинути літературну й громадську діяль­ність.

Після одруження Франко із дружиною не раз запрошували Попович до себе до Львова, вони далі приятелювали, продовжували листування в літературних і громадських справах, яка велася з деякими перервами, а остаточно закінчилась 1895 р., коли Климентина Попович одер­жала від   Франка  останнього листа.

Знайомство Франка з Попо­вич-Боярською не мало серйозного  впливу у житті письменника та літературній діяльності.

Слайд № 21    Ольга Хоружинська

21. Іванові Франкові стелиться дорога до золотоверхого Києва. Там чекала його його доля. У 1886 році Франко в Києві одружився з Ольгою Хоружинською. Але найближчі до весілля дні провів не з нареченою, а у бібліотеці за вивченням наукових матеріалів (навіть на вінчання мало не запізнився). Вінчання відбулося у травні 1886-го напівпідпільно в колишній колегії Галагана (тепер середня школа № 92) «у позиченому сурдуті». Вже через кілька днів поліція почала розслідування: священника, що вінчав молодих без паспортів, мало не позбавили приходу, у дружків зробили обшук і внесли до списку неблагонадійних. Проте Франко з дружиною були уже в Галичині.

Слайд № 22 , 23

22. Вихована у вигодах в буржуаз­ній родині, звикши до послуги, Ольга Хоружинська не  була доброю господинею, але вона була добра, чуйна до людського горя, досить поступова, але непрактична в житті, не навчена біди, не підго­тована до того, щоб великій людині влаштувати безтурботне життя».        Вона втікає з дітьми по се­лах, це буде називатись «на сві­жий воздух», боролася за Франка з усією Галичиною і виграла цю битву, бо була його першим помічником, пере­писувачем, секретаркою. Під впливом Франка Ольга перево­зить у велику Україну не тільки врятовані від конфіскації га­лицькі видання, але й нелегаль­ну літературу. Позаяк до одру­ження Франко не мав закінченої вищої освіти, Ольга настоює, щоб продовжити освіту, радить зосередитись на науці і доктораті. А за те все він присвятив їй тільки два-три вірші.

Одруження Івана Франка з киянкою, заможньою нареченою Ольгою Хоружинською, було радше з розрахунку. Письменник у ній хотів бачити друга. Ольга натомість хотіла бути його коханою дружиною. Їй було боляче, коли тільки-но приїхавши у чужий для неї Львів, письменник закохався. Як наслідок – збірка «Зів’яле листя»

Слайд № 24    Будинок І.Франка у Львові

23. На жаль, ніде жодного тепло­го слова, хоча бзвичайного люд­ського милосердя, не було Ользі від сучасників. Під час хвороби Франка вона стала предметом обмов, пліток, здогадів, різних інтерпре­тацій і дискусій. А події 1895-1898 р., тобто провал з про­фесурою та балотуванням Франка на посла до сейму і парла­менту,    порушують її  психіку так, що 1900 р.проявилось у неї божевілля. На пожертвувані під час юві­лею Франка гроші, а також на гроші за виграшні білети Ольги, які в Києві реалізував Є. Трегубов, подружжя Франків вирі­шило збудувати свій дім. Зе­мельну ділянку під будову закуплено від професора Михайла Грушевського, з яким Франко був у не дуже дружніх стосунках. Проти купівлі виступала Ольга, вона й поклала початок суперечкам. Непорозуміння по­глибила вимога Ольги на оформлення  усіх документів на неї з метою запобігти евен­туальному продажу будинку з мо­лотка за всілякі борги чоловіка. З того часу спокій і згода у родині щез­ли: Ольга стала дражливою, пере­скакувала з теми на тему.
24. Львівський університет, в якому керував кафедрою української літератури О. Огоновський, не взяв написану І. Франком дисертацію до захисту. Та своєї мети Франко не залишає, а виїжджає в Чернівці, коли й там нічого певного не накреслюється, перебирається восени 1892 року у Відень, слухає там лекції відомого славіста проф. Ягича і пише свою докторську дисертацію «Варлаам і Йоасаф» – старохристиянський духовний роман і його літературна історія». У червні 1893 року І.Франку присуджено науковий ступінь доктора філософії. 1894 року, коли помер проф. О. Огоновський,

І. Франко пробував посісти кафедру української літератури  Львівського університету, із великим успіхом прочитав пробну лекцію, але до кафедри його не було допущено.

25. 1908 р. настало загострення хвороби Франка – параліч рук. Недуга чоловіка погіршила психічний стан дружини. Останнім ударом для Ольги була смерть найстар­шого сина Андрія від епілепсії 1913 р. Наприкінці 1914-го Франко віддав свою дружину на ліку­вання до закладу для божевіль­них у Кульпаркові, де вона пере­бувала 4 роки. З лікарні Ольга вийшла лише 1918 р. і тому на похороні чоловіка не була.

Слайд № 25  Могила Ольги Хоружинської

Після смерті Франка про неї забули. Радянський уряд при­значив Ользі Франко персональ­ну пенсію в сумі 50 доларів, що виплачувалась з Харкова у Львів. 1940 р. організовано в її домі музей. Родина переселилась у по­близький окремий будинок, але Ольга залишилася в своєму домі, в якому проживала раніше з чоловіком. У ньому вона й по­мерла влітку 1941 р.

Слайд №26  Целіна Журовська

26. Це остання любов Івана Фран­ка, яка відіграла значну роль в його житті, знайомство продовжувалось 10 років і принесло йому велику платонічну любов без взаємнос­ті та завдало багато душевних мук. Одночасно воно мало знач­ний вплив на його творчість.

Після довгих розшуків Роман Горак приблизно відтворив її біографію. Целіна Журовська (по чоловікові Зигмунтовська) була полька, правдоподібно, по­ходила з Перемишльської окру­ги. Вона подавала свій рік народження 1856. Батько її шукав на Дрогобиччині нафту і на розшуках утратив увесь свій маєток. Родина була приречена на загибель. Дівчину врятувала тітка зі Львова, яка дала їй до­сить примітивне виховання. Це­ліна працювала на пошті маніпулянткою, спочатку в Дрогоби­чі, опісля у Львові з 1914р. 15 лютого 1896 р. Целіна вийшла у Дрогобичі заміж за судового службовця Здіслава Зигмунтовського. Після, одруження виїхала до Станіславова, де чоловік одержав вигідну по­саду судового службовця, на якій працював аж до смерті 1 листопада 1899 р. 1900 р. вдова перебирається до Дрого­бича. Тут    купує    будинок,    в якому живе разом з сином Здіславом та донькою Софією. Але син Едісь загинув на фронті.

27. Прекрасну дівчину з голівкою грецької богині Франко уперше побачив і закохався в неї з першого погляду за прозаїчних обставин – вона сиділа за касовим віконцем, бо служила на пошті у Львові. Щоб бачити її знов і знов, поет неодноразово писав сам до себе листи і сам їх відбирав.

Про Целіну Зигмунтовську вперше написав син Франка Тарас у книжці «Про батька», що вийшла в Киє­ві І964 р. «Пізнався Іван Франко а Целіною Журовською, заму­жем Зигмунтовською, ще в Дрогобичі, коли та сиділа при поштовім віконці й обслуговувала публіку. Франко почував себе при ній несміливим: ні постаттю, ні красою не міг їй заім­понувати, його розуму дівчина не бачила, творів не знала і не його слави бажала, а маєтку, якого у Франка не було. Не ди­во, отже, що вони не зійшлися вдачами і не спарувалися».

Гордовита красуня не могла покохати ”русина” з рудим волоссям у вишиваній сорочці і простими манерами. Байдужість Целіни до Франка була вражаюча: вона навіть не читала і не мала наміру читати збірку «Зів’яле листя», появу якої спричинило кохання Франка до неї. Коли потім Целіну Зиґмунтовську запитували, чому вона не відповіла взаємністю Франку, вона відверто, спокійно, не придумуючи різних причин, відповіла, що він їй просто не подобався: він був рудий, а їй подобались брю­нети, особливо з синіми очима. Крім того, не подобалось, що був погано збудований, та й прізвище було їй також не миле.

За що, красавице, я так тебе люблю,
Що серце треплеться в грудях несамовито,
Коли проходиш ти повз мене гордовито?
За що я тужу так, і мучусь, і терплю?

***

Як на вулиці зустрінеш,
То мене обходиш ти.
Добре робиш! Спільним шляхом
Не судилось нам іти.
Йди направо, я наліво
Шлях верстатиму в тумані,
І не здиблемось ніколи,
Як дві краплі в океані.
Що мені без тебе щастя?
Звук порожній і мана!
Що мені без тебе горе?
Щезла і йому ціна.
Наче крапля в океані,
Розпливусь Я, потону;
Ти гуляй на сонці, пані,
Я ж спадатиму ік дну.

Відеокліп  Козловського

Чого являєшся мені
У сні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні –
Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці – минаєш,
Вклонюся – навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.
О ні!
Являйся, зіронько, мені
Хоч в сні!

28. Целіна твердила, що Франко буквально її переслідував. Вона йде з роботи, а він слідом; вона зупиниться, – зупиниться і він. Він як школяр, бо­явся промовити до неї слово і підступити ближче, годинами вистоював перед її вікнами, що Целіну смішило і заразом злило. Так тривало місяцями. Потім він зник. Раптом знову з’явився на пошті в супроводі якоїсь гарної брюнетки. То була дружина Франка. Тоді Целіна полегшено зітхнула: нарешті буде мати спокій.

Я не тебе люблю, о ні,
Моя хистка лілеє,
Не оченька твої ясні,
Не личенько блідеє.

Не голос твій, що, мов дзвінок,
Мою бентежить душу,
І не твій хід, що кождий крок
Відчути серцем мушу.

Не ті уста, з котрих вже я
Не вчую слова ласки,
Не вид, в котрім душа твоя
Виднієсь вся без маски.

Не стать твою, не скромний стрій,
Котрим вона вповита,
Не гармонійний вигляд твій,
Мов пісня сумовита.

Я не тебе люблю, о ні,
Люблю я власну мрію,
Що там у серденьку на дні
Відмалечку лелію.

Все, що дало мені життя,
В красу перетопляв я,
І всю красу, весь жар чуття
На неї перелляв я.

Вона мій спів, вона мій хліб!
Душа моя — аж дивно —
До неї, наче той поліп,
Приссалась невідривно.

Усіми нервами приляг
Мій дух до неї, мила, —
І тут вона — аж страх! аж страх!
Твій вид мені явила.

Неначе блискавка ярка,
Що зразу сліпить очі,
Що враз і тішить, і ляка,
Ніч робить з дня, день з ночі, —

Отак для мене був твій вид
І розкішшю й ударом;
Я чув: тут смерть моя сидить,
Краси вповита чаром.

Я чув, і з жаху весь тремтів,
І розкішшю впивався;
Від тебе геть тікать хотів,
Круг тебе все снувався.

Мов той Іксіон, вплетений
У колесо-катушку,
Так рік за роком мучусь я,
І біль мою жре душу.

І дармо ліку я шукав
На сю свою хоробу;
Кого зрадливий сфінкс піймав,
Не пустить аж до гробу.

Ні, не тебе я так люблю,
Люблю я власну мрію!
За неї смерть собі зроблю,
Від неї одурію.

28. 15 лютого 1896 р. Целіна вийшла у Дрогобичі заміж за судового службовця Здіслава Зигмунтовського. Після, одруження виїхала до Станіславова, де чоловік одержав вигідну по­саду судового службовця, на якій працював аж до смерті 1 листопада 1899 р. 1900 р. вдова перебирається до Дрого­бича. Тут    купує    будинок,    в якому живе разом з сином Здіславом та донькою Софією.

Згодом вона повертається з дітьми до Львова. Справи її йдуть погано, вона часто міняє помешкання, а з грудня 1914 р. по червень 1915 р. живе у домі Франка.

З того приводу Іван Франко пише 27 травня 1915 р. Є. Трегубову: «Бувши змушеним іще в грудні минулого року віддати жінку до закладу божевільних, я рівночасно був змушений прийняти до свого дому одну вдову з двома дорослими дітьми й дати їй, окрім квартири, майже повне удержання. Се уможли­вило мені перебути сю тяжку зиму та  небезпечну хворобу».

Пізніше Франко пише В. Якіб’юку 4 грудня 1915 р.:

Франко: «Сини оба при війську, Тарас кадетом, тепер на Угорщині, а Петро лей­тенантом тепер у ровах недале­ко Підгаєць, Гандзя як поїхала літом 1914 року до Києва, так і досі не вернула. Я проживав від половини грудня 1914 року сім місяців з мамою Здіся, з його сестрою та ним самим і можу сказати, що одною з причин моєї хвороби та її тяжкого ста­ну були відносини тої жінки та її  сина до мене».

29. На початку 1890 р. Целіна виїхала зі Львова, її тітка померла. Франко знав про це і в його записнику з’являється вірш «Похорон пані А. Г.», який увійшов в перший жмуток «Зів’ялого листя». Вірш «В Перемишлі, де Сян пливе зелений» Франко написав під впливом того, що Целіна жила у Перемишлі, і він декілька разів приїжджав туди…

Цікаво, що, будучи цілковито байдужою до Франка і згодом до пам’яті про нього, вона намагалася його приязнь до себе та його ім’я усіляко використати за кожної ліпшої нагоди. Сина виганяють з гімназії — Франко допоможе, матеріальна скрута — він грошей дасть.

Ключі від своєї хати у Львові він залишив Целіні, котра ли­стовно акуратно звітувалася пе­ред ним про господарсько-хатні новини. 1914 р. Франко знову відпочивав в Криворівні разом а сином Целіни Здіславом і, занепокоєний початком війни й тим, що у Львові хвора дружи­на, просить Целіну заопікуватись його дружиною, на що Целіна погоджується. Що більше, помимо вражаючої байдужості Целіни до нього, він запрошує її на куму при хрещенні своїх дітей, однак та відмовила. Незважаючи на по­хилий вік, вона робила імпозантне враження: висока і повна, з дивним чаром і одночасно з несамовитим холодом в очах. Замолоду мала незвичайний ко­лір волосся, попелястий. Трималася просто, ходу мала маєстатичну, українською мовою не хотіла розмовляти, переписува­лася з Іваном Франком тільки польською. Своїх дітей вихову­вала в польському патріотично­му дусі.

30. Іван Франко присвятив цій обмеженій міщанці і шовініст­ці свої твори «Маніпулянт­ка», найкращу лірику, яка є в українській літературі, – «Зів’яле листя», поезії «Моїй не моїй» і «Спомин в Ізмарагді», повість «Лель і Полель». 1940 р., коли було організо­вано музей Івана Франка в його будинку у Львові і першим ди­ректором того музею став син Петро, прийшла до нього вже старенька Целіна Зигмунтовська з дочкою просити помочі – як депутата Верховної Ради УРСР. Хотіла виклопотати у нової влади будиночок, який вона собі підібрала в Брюховичах. Петро Франко задовольнив її просьбу, і незабаром вона поселилась у новому будинку.

З того часу Целіна Зигмунтовська, користуючись доброзичливістю до неї Петра Франка, стала частим гостем музею. Во­на фігурувала в президіях багатьох зборів чи конференцій і охоче погоджувалась на зустрічі з учнями шкіл, студентами інститутів, університету. Популяр­ність, яку вона осягнула завдя­ки знайомству і славі Франка, що ним раніше нехтувала, те­пер, на старості літ, імпонувала їй.

Вона подарувала для музею невеличкий свій портретик з молодості, коли познайомилася з Франком, але рішуче спроти­вилась, щоби її фотографія була поміщена у львівській обласній газеті «Вільна Україна».

31. В тім часі вдова Ольга Франко проживала в своєму бу­динку у Львові, в якому містився й музей, Целіна, відвідуючи музей, зустрічалася з нею, навіть гостювала, але їхні зустрічі надовго виводили дружину покійного поета зі спокою. Зламана паралічем Целіна, померла на­весні 1941 р., ймовірно, у Брюховичах. Крім малого портрету, збе­реглося вісім листів Целіни Зигмунтовської до Івана Франка. Вони звичайні, буденні, часом писані поспіхом на шматкові па­перу олівцем або ручкою. Два листи датовані 1887 р. і почерком відрізняються від інших. Один лист з 1896 р., решта п’ять – з 1912 по 1914 рр.

Застановляючись над стосун­ками між Іваном Франком і Целіною Зигмунтовською, мимово­лі виникає питання: чому Фран­ко, немолода вже людина, так вчинив з нею, чому, незважаючи на її байдужість до нього, не тільки продовжував знайомство, але користав з її різних послуг та найкращі свої твори присвя­тив або написав під впливом такої обмеженої міщанки? А коли Целіна відвідала його під час хвороби, як свідчить мед. сестра Софія Монжеєвська, він не прийняв її, навіть не хотів бачити, а сказав медсестрі: «На поріг не пускати її».

32. Григорій Величко про неї пи­сав: «Ще третя жінка відіграла велику роль в житті Франка. Це була поштова співробітниця, яку побачив поет на пошті й за­палав до неї великим коханням, хоч ніколи до неї не наближав­ся. Усе вказує на те, що це ко­хання було фантазією, уявою Франковою. Ця ідеальна жінка в уяві Франка не виказала себе в житті нічим визначним, не була ані письменницею, ані суспільним діячем, була зовсім тихою, буденною людиною, а все-таки Франко через неї тер­пів дуже сильно. Випливом цьо­го кохання з’явилося «Зів’яле листя»,

Підсумок

Ведуча. Нелегко відповісти на це пи­тання – незбагненна душа люд­ська. І тим важче зрозуміти душу такої великої людини, якою був Франко. Мабуть, дух поетів ходить іншими стежками, ніж звичайних смертних. Як зна­ти, можливо, любов Фран­ка, котра народилась у малень­кому Лолині, промайнула хо­лодною тінню в Юзефі Дзвонковській, щоб увесь біль, муки і радість вселити в особу Целі­ни Зигмунтовської.

Тричі мені являлася любов.
Одна несміла, як лілея, біла,
З зітхання й мрій уткана, із обснов

Сріблястих, мов метелик, підлетіла.
Купав її в рожевих блисках май,
На пурпуровій хмарі вранці сіла

І бачила довкола рай і рай!
Вона була невинна, як дитина,
Пахуча, як розцвілий свіжо гай.

Явилась друга — гордая княгиня,
Бліда, мов місяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня.

Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно:
“Мені не жить, тож най умру одна!”

І мовчки щезла там, де вічно темно.
Явилась третя — женщина чи звір?
Глядиш на неї — і очам приємно,

Впивається її красою зір.
То разом страх бере, душа холоне,
І сила розпливається в простір.

Спершу я думав, що бокує, тоне
Десь в тіні, що на мене й не зирне, —
Та враз мов бухло полум’я червоне.

За саме серце вхопила мене,
Мов сфінкс, у душу кігтями вп’ялилась,
І смокче кров, і геть спокій жене.

Минали дні, я думав: наситилась,
Ослабне, щезне… Та дарма! Дарма!
Вона й мене на хвилю не пустилась,

Часом на груді моїй задріма,
Та кігтями не покида стискати;
То знов прокинесь, звільна підійми,

Півсонні вії, мов боїться втрати,
І око в око зазира мені.
І дивні іскри починають грати

В її очах — такі яркі, страшні,
Жагою повні, що аж серце стисне.
І разом щось таке в них там на дні

Ворушиться солодке, мелодійне,
Що забуваю рани, біль і страх,
В марі тій бачу рай, добро єдине.

І дармо дух мій, мов у сіті птах,
Тріпочеться! Я чую, ясно чую,
Як стелиться мені в безодню шлях

І як я ним у пітьму помандрую.

Слайд № 27, 28 (Вшанування пам’яті І.Франка)

Слайд № 29 («Ой, ти дівчино, з горіха зерня…») прослуховування виконання пісні