Urkland. Персональний сайт учителя української мови та літератури Тихомирової Катерини Валентинівни Чернігівський ліцей 32. Розроблено для дистанційного навчання та спілкування з учнями.
Радимо прочитати
Ліна Костенко
Наприкінці п’ятдесятих років на українському поетичному небосхилі зійшла нова зоря… Дивно, що й досі астрономи не назвали одну з планет її ім’ям – Ліна Костенко. Народилася Ліна Василівна 19 березня 1930 року в місті Ржищеві на Київщині у вчительській сім’ї. Закінчивши середню школу в Києві, вчилася у Київському педагогічному інституті, а згодом у Літературному інституті імені Максима Горького в Москві, який закінчила 1956 року. Тоді ж, наприкінці п’ятдесятих, одна за одною вийшли друком її поетичні збірки «Промені землі» і «Вітрила», а в 1961 році – «Мандрівки серця».
Затим добрих півтора десятка літ у літературному житті України мовби й не існувало Ліни Костенко. Сьогодні таке диво – мовчання пояснюють безкомпромісною громадянською позицією поетеси. Зрештою, так воно й було. Щоб упокорити свідому непоступливість письменниці, високі компартійні мужі через видавництва все робили, аби гостре слово мужньої жінки не дійшло до читача. Тільки Ліна Костенко не зрадила ні себе, ні поезію. Вона ненастанно, одержимо творила й піднеслася до висот такого духовного подвижництва, що її феномен в українській літературі залишиться неперевершеним і вічним.
Від «Першого вірша, написаного в окопі» і до історичного роману «Маруся Чурай» – саме Ліна Костенко у всій багатогранності продовжила жіночий поетичний родовід. І не слід її порівнювати з Лесею Українкою. Вона сама по собі – збагненна і незбагненна!
Роман «Маруся Чурай», як і драматичні поеми «Скіфська одісея», «Сніг у Флоренції», поема-балада «Дума про братів не-азовських», – це жагуче минуле в сучасності, без якого народ не може повнокровно існувати, претендувати на безсмертя. А ось:
Мене сьогодні голуб розбудив,
Він прилетів і плакав на балконі.
Я не прошу поблажливості Долі.
Хіба це мало – незабутня мить?
Незабутні миті – в кожному вірші Ліни Костенко. І всі вони наші – українські. Після вимушеного мовчання, окрім роману «Маруся Чурай», світ побачили збірки «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), книга «Вибраного» (1989).
Безперечно, аналізувати поезію – справа неймовірно складна. А тим паче поезію Ліни Костенко. Тут довелося б більше вдаватися до переказів і цитувань – такий високий регістр її музи.
«Вибране» Ліни Костенко завершується такими рядками:
Не любить слово стимулів плечистих,
бо п’є натхнення тільки з рік пречистих.
Народ шукає в геніях себе.
Українці можуть пишатися, що знайшли себе в геніальності поетеси.
Ліна Костенко – лауреат Національної премії України імені Т.Г. Шевченка.
Повна версія за посиланням.