Нове на сайті
Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Біографії / Петро Карманський (1878—1956)

Петро Карманський (1878—1956)

Час, у який випало жити й творити поетові, сповнений складних і драматичних подій та соціальних процесів: дві світові війни, розпад Австро-Угорської імперії і трагедія Західноукраїнської Народної Республіки, що закарбувала­ся у стрілецьких піснях, окупація Галичини Польщею й пацифікація українського населення, апокаліптичні жахи доби сталінізму, перші проблиски хрущовської відлиги… А при цьому участь — не завжди зважена і не завжди з власного бажання — в різних політичних справах при різ­них ситуаціях і попадання у триби різних політичних машин, його муза змушена була видавати й фальшивий звук, але він усе ж залишався співцем.

Народився Петро Сильвестрович Карманський 29 травня 1878 р. в містечку Чесанові Любешівського повіту (тоді Австро-Угорщина, тепер — Польща) у родині ремісника. Власне, це була напівселянська родина, бо хоч батько-тес- ля часто подавався на заробітки далеко від дому, на гроші, які він приносив, прогодувати сім’ю (а Карманські мали шестеро дітей — чотирьох синів і двох дочок) було скрутно, бо значна частина коштів осідала в шинках. Підмогою був клаптик землі, який обробляла переважно мати.

karmanskyi_petro_sylvestrovychТа батьки докладали зусиль, аби дати синові освіту, во­ни віддають Петра до української гімназії в Перемишлі. Незабаром помирають батьки, хлопець мужньо зносить усі негоди й закінчує гімназію. Опорою в житті стає для нього поезія. У 1899 р. вірші П. Карманського з’являються на сторінках журналу «Руслан», цього ж року виходить перша збірка «З теки самовбивці».

У цей же час записується у Львівський університет на філософський факультет, а оскільки коштів на навчання не було, йде працювати до кредитно-страхового товариства «Дністер», яке матеріально підтримувало бідних студентів.

Там він знайомиться з Михайлом Ядківим, який теж пра­цював у «Дністрі» і пізніше зобразив цю інституцію в ро­мані «Танець тіней» під назвою «Народна сила»; дружба обох письменників тривала довгі роки. Тоді ж молодий поет зустрівся з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Василем Стефаником, Лесем Мартовичем.

Незабаром П. Норманський залишає Львів і в 1900 р. їде до Рима, де вступає у Ватикані в «Колегіум рутеніум». ІЦо спонукало поета на такий крок? Сам він згодом поясню­вав це матеріальною скрутою та прагненням ближче позна­йомитися з античною й італійською культурами.

У колегії Г1. Карманський пробув майже чотири роки, але не завершив навчання. Що було причиною? Радше всьо­го волелюбна й незалежна вдача, яка не могла миритися з суворою, майже монастирською регламентацією життя, що не допускала товариських контактів та спілкування. Кон­флікт стався через вірші, які були написані у колегії і неба­вом з’являлися друком на сторінках «Літературно-науково­го вісника», літературну частину якого вів І. Франко. Кілька творів молодого поета він увів до антології української пое­зії «Акорди», 1903 р. видання.

У 1904 р. молодий поет знову повертається до Львівсько­го університету і опиняється в атмосфері активного літера­турного й громадського життя. В університеті він слухає лекції О. Колесси, К. Студипського, М. Грушевського, читає статті І. Франка, В. Шурата, О. Маковея, виступає в журналі «Літературно-науковий вісник», газеті «Діло», а в 1906 р. очолює редакційну колегію часопису «Світ», з якої бере свій початок літературне угруповання «Молода муза».

Але навчання й літературна праця раптом були перер­вані. У 1907 р. поет потрапляє до тюрми за підтримку бо­ротьби студентської молоді за український університет у Львові. Після виходу з в’язниці й закінчення університету якийсь час працює у редакціях часописів, домашнім учите­лем, потім в гімназіях Золочева, а відтак Львова. Нарешті здобувається на посаду вчителя у Тернопільській україн­ській гімназії.

У липні 1913 р. їде до Канади читати лекції з україн­ської історії та літератури. Крім читання лекцій, він засно­вує у Вінніпегу українську читальню, веде курси вивчення української мови для дітей, які навчалися в англійських школах, виступає з доповідями на різних зібраннях тощо. Але незабаром повертається: померла дитина (вже друга).

Такі обставини життя поета до першої світової війни. Літературна ж творчість цього періоду пов’язана з «Моло­дою музою». Ця літературна течія виникла у Львові в 1907році під впливом нових літературних течій у Європі — «Мо­лодої Бельгії», «Молодої Франції», «Молодої Австрії», «Мо­лодої Польщі». Вплив ішов переважно через краківське літературне оточення, де в цей час навчалися й жили Ва­силь Стефаник, Богдан Лепкий, Остап Луцький. Ідеї захід­ноєвропейського символізму проникали в Галичину й ра­ніше: у середині 80-х років минулого століття приїздить до Львова польський поет і критик Міріам (Зенон Пшесмиць- кий), виступаючи з доповідями про нові художні та мистець­кі явиша в західноєвропейській літературі.

Отже, «Молода муза» виникла як ланка загальноєвро­пейського руху за оновлення літератури, як взірець пошу­ків нових художніх форм. Власне, вона була радше клубом, гуртком митців, що, як пізніше іронічно висловився Михай­ло Рудницький, нагадувало подружжя, що постійно спере­чається, але жити одне без одного не може.

Молоді українські модерністи (вони ще називали себе й символістами: тоді не було чіткого розмежування цих понять) прагнули поєднати національну традицію з новою манерою поетичного письма, шукали в цій традиції, зокрема фольклорній, символіки, суголосної космічним візіям, міс­тичним мотивам, які розуміли як зв’язок особистості з ці­лим світом, із всесвітом, як прагнення подолати межі часу й простору, відведені кожній окремій людині в її біологіч­ному існуванні.

В критиці про ранніх модерністів часто посилалися на авторитет І. Франка, який виступав проти їхніх естетичних засад, сформульованих в статті О. Луцького «Молода му­за». Він не сприймав їх «містичного неба», де людина має відпочити од дисонансів реальної дійсності, бо трактував «сучасну пісню», художню творчість, як «огонь в одежі слова».

Так, Франко не сприймав «маніфесту «Молодої музи» та він же у статтях «З останніх десятиліть XIX віку», «Старе й нове в сучасній українськії літературі» та інших першим помітив і теоретично обгрунтував риси нової прози, що ви­никла на зламі століть. Як зіркий дослідник Франко об­грунтував перехід від зображення зовнішніх обставин до їх розкриття через призму людської душі; чи не йому нале­жать найточніші й найглибші поцінування й характеристи­ки перших публікацій та книжок Михайла Яцківа, Богдана Лепкого, Василя Пачовського, Петра Карманського.

Перша збірка П. Карманського «З теки самовбивці» була блідим наслідуванням роману И. Гете «Страждання молодого Вертера» та Франкового «Зів’ялого листя». До­мінуючим настроєм молодомузівського періоду, як засвід­чують назви «Ой люлі, смутку!» (1906), «Блудні огні»

(1907)     , «Пливем по морі тьми» (1909), е смуток, меланхо­лія, безнадія. Та плачі, що звернені до всього світу, впису­ються в загальну атмосферу декадансу того часу і зумов­лені його естетичною платформою, що оголосила зло кос­мічним явищем.

Уже в поезіях перших збірок Карманський постав ори­гінальним поетом, з власними творчими інтонаціями. Основ­ну рису його таланту І. Франко в рецензії на збірку «Ой люлі, смутку!» дуже точно окреслив як «високий тон і па­фос, що нагадує церковні гімни, релігійний запал — релігій­ний не в значенні якої-небудь вузької конфесійності, але тим, що автор поневолі кожде явище, кожду життєву за­гадку підносить на той високий рівень, де щезають буденні дрібниці і відкриваються основні проблеми людського духу й людської етики, контрасти і конфлікти добра і зла, права й обов’язку»

Наведемо повністю один з віршів «В годину сумерку», типовий для цієї збірки:

Заснуло все, лишень часами Озветься плач трембіти з лугу,

І чорний сумсрк йде полями,

Веде за руку скорбну тугу.

Ідуть бліді, німі, спокійні,

Калічать на кременшо ноги І розпучливо, безнадійно Підходять під сільські пороги.

Як діти, що шукають мами,

Ідуть з плачем все далі й далі І розсівають між хатами Пекучі сльози і печалі!

І жаль мені, і я прохаю,

Щоби в моїм спочили домі.

Ввійшли. Дивлюся… Я їх знаю!

Та се ж мої старі знайомі!

Вміння поета опластичнити абстрактне поняття, психо­логізувати, зігріти його — одна з характерних ознак збірки поета «Ой люлі, смутку!» і водночас одна з прикмет нової образності, ніби віконце в поетику XX ст. Образність збірки «Ой люлі, смутку!» була дещо незвичною для галицького читача, цю оригінальність створювали елементи екзотичного пейзажу: замість шуму верб та смерек тут лопотіли мірти й кипариси, замість хвиль Дністра й Черемоша котилися води Тібру. Та в цей незвичний антураж впліталися україн­ське фольклорне «тройзілля», традиційне «зілля-рута», «чорні хмари», вороння… Поетове серце прагнуло «храмуСПОкоЮ», шукало «оазу мрій», але в образи, настрої, ритми вривалися інтонації «бурлацької пісні» та франківських творів. Деякі з них настільки виразні, що лежать на межі прямих перегуків; наприклад, вірш «Як побачиш сліпця, що край шляху пристав…» дає аналогію до «Як побачиш вночі край свойого вікна…» І. Франка, а образи цього самого твору П. Карманського («Глянь, це я, Морщина поорала чоло…») є ремінісценціями з Франкового «Наймита».

Поезію II Карманського «молодомузівського» періоду не слід розглядати як щось однорідне, тим паче одноманіт­не. Вона збагачувалася новими мотивами, образами, інто­націями. Передусім, від книжки до книжки міцніла нота громадянськості, а це в свою чергу накладало свій відбиток на палітру. Так, поетика творів збірки «Блудні огні» ущіль­нюється, посилені публіцистичні інтонації поєднуються з іро­нією та сарказмом. Голос поета міцніє й набирає потуги особливо тоді, коли він бачить перед собою адресата, до якого звертається,— це переважно філістер, позбавлений духовних інтересів. У таких зверненнях (своєрідних «пос­ланнях») особливо яскраво проявляється гротескність обра­зів, розрахованих на епатацію. Зате скільки теплоти й не­підробного болю у віршах про емігрантів, яких вигнала з рідного краю «гірка недоля» і вслід за якими дзвонили як на похорон і ридали дзвони, «вило горе та сяв нещасний блиск багнетів»; яка болюча задума про народ, який, «мов сонний велет», «будиться — двигнеться Та й розпучливо глядає дороги» («Кривавий плач України несеться»); яка «велич терпінь» і незламність духу у віршах циклу «З тюр­ми», які були, мабуть, першими творами подібної тематики після франкових «Тюремних сонетів»!

Збірка «Пливем по морі тьми» чи не найбільш поліфо­нічна й образно багатошарова з усіх книжок П. Карман- ськогс. В ній особливо виділяється культурний пласт, апе­лювання — то назване, то проведене підтекстом — до творів світової літератури й мистецтва, мотивам і образам з яких поет пропонує своє трактування. Характерний зразок, наз­ваний половиною першого рядка вірша Гете «Міньйона» («Ти знаєш край…»). Під пером Карманського «край, де цвіте цитрина», перетворюється у країну, «де вічна тьма неволі», де «сміх ураз з журбою», де «все каляють брудом» і відчай, «мов страшна лавина, товче в народну грудь». На відміну від уявної країни Гете в Карманського край сплюн­дрований: «Ох, се моя, моя спотворена країна…»

Український вчений із США Богдан Рубчак називає ці­лу низку спорідненостей П. Карманського з європейською поетичною традицією: «Тематикою до Бодлера найбільше зближався Карманськлй, хоч у його поезії бачимо також сліди німецького романтизму, резигнацію типу Ленау і жовч­ну іронію типу Гейне. його мотиви розпачливої самоаналізи, трагічного світогляду, час від часу гротескні образи, такі зацікавлення, як проблеми самогубства, вуличні будні, гріх і погорда до життя,— могли великою мірою епатувати то­дішнього галицького читача» *.

За стильовою тональністю вірші збірки «Пливем по морі тьми» чи не найбільше споріднені з бодлерівським симбіо­зом «квітів зла», ідеалу і спліну. Тон, інтонація іноді разюче бодлерівські. У віршах Карманського «волочать хорі крила» не тільки альбатрос чи поет, а «наш дух», цілий народ:

Мов невід в океан, спускаєм наші очі В безодню вічних тайн, щоби про біль забути,

Над нами чорний сфінкс простер кирею ночі І б’є нас батогом іронії і смути.

Заглиблення в таємниці буття йшло від прагнення за­глушити біль як власного серця, так і народу. Та зректися його неможливо, і зболене серце постійно повертається з берегів Тібету чи Адрії, «облаків містичного неба» на га­лицькі поля, проводжає емігрантів, які, мов журавлині клю­чі, покидають рідний край, і серед сплеску іронії тужить, хто йому поверне «те щире чуття», з яким воно народилося на світ. Збірка «Пливем по морі тьми» завершує найінтен- сивніший і найплідніший період у творчості П. Карман­ського.

Перша світова війна застала поета в Тернополі. А не­забаром вона кинула його у вир бурхливих подій та нових мандрів, що тривали майже двадцять років. У 1915 р. П. Карманський опиняється у Відні, потім разом з Б. Леп- ким та В. Пачовським працює у таборах українських вій­ськовополонених в Німеччині (Раштатт, Вецлар, Зальцве- дель). Він стає одним із діячів Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), згодом переїздить на Східну Україну, виконує дипломатичні місії Української Народної Респуб­ліки (УНР) за кордоном, зокрема їде до Бразилії збирати кошти для ЗУНР; з 1922 до 1931 р. живе за океаном, пере­важно в Бразилії, де займається громадською роботою, ор­ганізовує шкільництво, українську пресу, редагує газету «Український хлібороб».

Про життя поета періоду першої світової війни, його мандри з країни в країну, настрої та переживання мало відомо. Найбільше свідчень про це в двох поетичних збірках тих років — «At fresco» (1917) та «За честь і волк)^ (1923). Перша починається недвозначною й категоричною заявою, що з ідеями «молодомузівської» доби докінчено, їх викинено як зужитий театральний реквізит.

Гей плаксо, смутку мій, ти паяце банальний!

Зійди вже раз з дощок народного театру!

Відсунься в тінь куліс і розпали там ватру,

Нагрій води, обмий твій пудер анормальний.

(«Інтродукція» )

Така зміна орієнтації не була чимось винятковим у того­часній літературній ситуації. Від «позасвітніх гомонів», «левад забуття» повертали своїх героїв на грішну землю, у вир реальних подій Богдан Лепкий, Наталя Кобринська, Михайло Яцків. Реальність війни виявилася страшнішою від бутафорських містичних візій, розпачливих проклять всесвітові. «Ми плетемо вінок новому ідеалу, Ми здерли чорний стрій з України-Ніоби» — це визнання поета най­повніше характеризує його настрої, як і настрої передової частини тогочасного галицького суспільства, яке після роз­паду Австро-Угорщини пов’язувало надії на відродження народу, на створення української державності.

Мав такі надії і Карманський. Та вже на початку війни він бачив, що немало з тих, які вважали себе провідниками народу, перед вступом російських військ до Львова виїхали до Відня, дбаючи про власні інтереси. Настрої поета відби­лися у збірці «АІ fresco».

Ніколи — ні до того, ні після — у творчості П. Норман­ського не виявляв себе рельєфно сатиричний голос, не набу­вали такого звучання іронія та гротеск. Тут і гострий психо­логічний конфлікт «Української балади» на взірець «Віль­шаного короля» Гете, перекладений на політичну ситуацію (син гине від байдужості «батьків» до народного горя), і алегорія («Статуя Венери», «До моїх черевиків», «Жаби»), Та найбільш дошкульна двоплановість ситуації, де позірна урочистість тону приховує нещадний глум, який посилюєть­ся тим, що мова часто ведеться від першої особи:

З  жестом гордих батьків під музику пушок Ми вас слали на смерть задля справи,

А самі підняли на валах подушок Гордий стяг Бойової управи…

Тому кождий із нас по-геройськи приніс Важку жертву гіркої розлуки.

А могили борців зросять перлами сліз Як не ми, то, напевно, вже внуки…

(«Героям»)

У такому Ж викривальному тоні написані «Да свйтитьСЯ війна!», «Ідилія», «Політична школа» та інші. У творах подібного настрою виразно помітні інтонації Володимира Самійленка («Ельдорадо», «Як нам весело жить на Вкраї­ні»), французького поета П’єра БеранЖе. Подібність ця і в «подвійності» змісту, і в дошкульних рефренах.

Збірка «За честь і волю» була наче антитезою до «ЛІ fresco», замість іронії та гротеску тут з’являється піднесе­ність, викликана збуренням народу, що виступив за своє природне право бути «свобідним» на своїй землі, за право будувати власну державу. Сили народу, «скам’янілі в сні», прокинулися, народ-лицар, «меч двосічний взявши до рук», показав свою стихійність і волю до боротьби.

Із бразильського періоду життя поета збереглася не тільки поема «Плач бразильської пущі», а й низка віршів, що були опубліковані переважно в журналі «Світ». Б.-І. Ан- тонич, доволі стримано оцінюючи нові твори колишніх «мо- лодомузівців», відзначив у статті про українську поезію, що Карманськнй «опублікував у періодиці низку чудових віршів на бразильські теми» ‘. Вони нові для української поезії передусім тематикою. Після орієнтальної лірики Ага- тангела Кримського у нас не було такої повнокровної, со­ковитої поезії про далекі невідомі краї.

Петро Карманський повернувся додому у 1931 p., пра­цював учителем гімназії в Дрогобичі. У пресі його ім’я з’яв­ляється рідко: нових поетів хвилювала нова проблематика. Твори, які Карманський привіз з собою, не друкувалися, крім книжки спогадів про молодомузівців «Українська боге­ма», що вийшла у Львові 1936 р.

У 1940 р. Карманського прийняли до Спілки письменни­ків України, незабаром у Києві вийшла збірка його поезій «До сонця» (1941), яку зредагував і вступне слово до якої написав Максим Рильський, у тому ж році з’явилися дру­ком «Поеми».

Повоєнні роки були нелегкими в житті поета. У газетах і журналах іноді з’являлися його вірші, а в 1952 р. вийшла збірка «На ясній дорозі», але кожен, хто читав ці твори, розумів, що це не поезія П. Карманського. Силуваний оп­тимізм, декларативність, вимучений пафос, відгук на дати революційного календаря — прикмети, характерні, зрештою, не тільки для нього, а й майже для всіх поетів періоду ста­лінського беззаконня та масових репресій..

Зате Карманський наполегливо перекладає «Божествен­ну комедію» Данте. Він встиг завершити цю титанічну пра­цю. І невдовзі перед смертю (помер поет 16 квітня 1956 р.) побачив надрукованою лише першу частину — «Пекло», що вийшла в співавторстві з Максимом Рильським. (Було не співавторство, а редагування — про це свідчить зіставлення авторського тексту перекладу й друкованого варіанта.) Наступні частини чекають на видання.

Та П. Карманський завжди залишався талановитим пое­том — в розділах поеми про Франка, над якою працював протягом багатьох літ (у 1944—1946 рр. обіймав посаду директора меморіального музею Івана Франка у Львові), й у віршах про кохання, з яких його друг літературознавець Я. Ярема уклав збірку, назвавши її «Осінні зорі». Це справ­ді пізня любов, її поетичні ремінісценції, але хіба осіння пора не всміхається людині цвітінням айстр! Почуття лі­ричного героя має конкретну адресу — молоду жінку, та водночас у ньому звучить ширший, символічний зміст — торжество життя, всемогутній Ерос, «визов смерті», праг­нення виспівати «пісню лебедину». Той давній смуток, який поет виколисував у молодечі роки, смуток, що втілює ідею вічного страждання, поступається просвітленості заходу життя, що оспівує вічні, нетлінні духовні істини. Прекрасно висловлено це у вірші «Дух поета»:

Бо дух поета — це живий вулкан,

Вогонь його ніколи не згасає,

Дарма, що кратер в нього мов дрімає,

Окутаний у спокій і туман.

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *