ЛРК. Творчість Пакалюк Т.І. (кол.вчитель ліцею №32). Сучасна література

Радимо прочитати

Балада про Крути. Театральна вистава за драматургічним твором Анатолія Покришня

Лютий 12, 2021

Покришень Анатолій Митрофанович

Лютий 12, 2021

Особисте життя Коцюбинського (за п’єсою чернігівського митця Анатолія Покришня)

Листопад 8, 2020

Янгол з Небесної сотні

В гуртожитку незвична тиша:
Ні музики, ні голосів.
І звуки кроків ще лункіші
Поміж кімнат і санвузлів.
У коменданта серце ниє
В стійкім передчутті біди.
Що сталося – не розуміє,
Заметушивсь – туди-сюди:
У блоках – порожньо, на кухні,
На диво, також ні душі.
Вже мозок від припущень «пухне»:
«Що знов втяли  «товариші»?
Студенти – братство невгамовне,
Ще й невиправне, чорт візьми!
Проблем із ними завжди повно:
За руку зловиш – «Це не ми!»
Постійно з ними він воює,
А на війні, як на війні:
Він всюди й скрізь,
Все бачить й чує,
Чатує навіть уві сні.
І тут – прокол! Зловив він гаву:
Де всі поділись – не збагне.
«Я бачу, на підсудних лаву
Ці хлопці заженуть мене!»
Та раптом полохливе вухо
Вловило ледве чутний звук –
Умить завмер і довго слухав:
Дзижчить, дзижчить, неначе жук.
«Мабуть, в кімнаті відпочинку», –
Безпомилково встановив.
Був під дверима за хвилинку,
Але вриватись не спішив.
Він вухом до дверей приклався,
Щоб все тихенько з*ясувать –
Лиш телевізор надривався.
«Якщо там хто і є – мовчать».
А двері в цей момент шарпнули
І коменданту – прямо в лоб –
З очей аж іскри сипонули,
А з вуст зірвалося: «А щоб…!»
Беркицьнувся назад на спину
І ноги догори задрав.
– Це ж хто тут у лиху годину? –
Назар в розгубі запитав.
Коли угледів чоловіка,
Умить, мов рак, почервонів.
– Я бачу, вкоротити віку
Мені, Войтович, захотів?
– Петровичу, я ненавмисно.
– Дай хутко руку, баламут, –
На юнака очима блиснув. –
То чим займаєтесь ви тут? –
На ноги хвацько підірвався.
В кімнату тільки увійшов,
Рентгеном у присутніх вп*явся.
Хоч «компромату» не знайшов,
Але здивовано присвиснув:
– І скільки ж вас тут? Ну і ну! –
Здавалося, кімната трісне. –
Чого зібрались, не збагну?
– Ви що, із Марсу прилетіли? –
Спитав обурено Роман. –
Студентів в Києві побили!
Столиця вийшла на майдан!
– Та ну! – Петрович не повірив,
Вперіщив погляд у екран,
Оцінююче натовп зміряв. –
І справді, тисячі киян!
– Тут сотні тисяч!
– З півмільйона! –
Озвались юні голоси. –
Після кривавого розгону
В країні збурені усі!               
– Й чого ж ганяли тих студентів?
Пита суворий комендант –
Несхильний він до сантиментів. –
У вас на дурощі – талант!
– Студенти бешкет не чинили,
А мирний почали протест.
Вони в Євросоюз хотіли,
А їх в кайданки – й під арешт!
Ще й відгамселили щосили:
На жовторотих юнаків,
Немов собак тих, натравили
Міцних із «Беркуту» дядьків.
А ті кийків не шкодували
І під російський щедрий мат
Печінки хлопцям відбивали,
Штовхали зляканих дівчат.
Але обурило найбільше,
Що ще неділі дві «назад»:
Вся влада соловейком свище,
Виспівує на різний лад,
Що «У Європу йде країна!»,
«Євросоюз – то наш партнер!»,
«Угода буде, неодмінно!»
За що ж студентів б*ють тепер?
– Оце так-так…– зітхає скрушно
В кінці розмови комендант. –
За цю брехню спитати слушно:
Докерувався наш «гарант»!
– За інших, хлопці, ми не гірші –
Студента захистить студент!
Чи є для нас щось важливіше,
Ніж солідарність, в цей момент?
Тому я завтра пропоную
У місті свій створить майдан.
Проти насилля – протестуєм!
Хай нас підтримає декан!

Назар захоплено малює –
З дитинства виплекав цей хист:
На жеребці козак гарцює,
А поруч грає бандурист.
Козак втомився після бою –
Хай пісня душу відведе.
Дівча із довгою косою
Його у верболозах жде.
Назар поринув з головою
У незапам*ятні часи,
Де шаблею та булавою
Вкраїнець ворога косив.
В усі віки були охочі
Загарбать нашої землі.
Як ще не виплакали очі
Вкраїнські вдови й матері?
Плодючі чорноземи славні
Плекав з любов*ю селянин.
За них точились битви давні,
До зброї брались батько й син.
«Чужого – Боже, збав – не треба!
Свого ж – нікому не віддам!»
Летять, летять молитви в небо:
«Дай, Боже, Миру й Волі нам!»
– Назаре, знов папір марнуєш? –
По спині ляскає Тарас. –
Гуртом ідем у місто, чуєш?
Це штабу нашого наказ!
Біля міськради Віче буде –
Мабуть, Тернопіль весь прийде.
На владу злі безмежно люди:
«Законність, справедливість де?»
– А скільки поряд ще байдужих? –
Назар у відповідь зітхнув. –
Потрібно їх розбуркать, друже.
Дивись, що нині я утнув. –
І нахиливсь до ноутбука,
Хвилинку там почаклував. –
Ну, як тобі?
– Забійна штука!
– Півночі сну на це поклав.            
– І недарма! Поширить треба.
– Я «закачав» у інтернет.
– Таке розбурхає й «амебу»!
– Нас хлопці ждуть.
– То – уперед!

Біля міськради людно нині,
А на обличчях сум та гнів,
В руках знамена жовто-сині.
– Для чого доньок і синів
Ми Україні дарували?
Аби провладнії кати
Їх віддавали на поталу?!
Ні, не заліплять нам роти!
Безправність, бідність, безробіття
Немає більше сил терпіть!
Рішуче виметемо «сміття»,
Що заважає гідно жить!
Нема майбутнього в країні,
Де тільки брешуть і крадуть!
ЇЇ змінити маєм нині,
Повагу й гідність повернуть!
Бо Україна – це Європа!
Бо українці – козаки!
Від Запоріжжя – і до Чопа!
Віднині – і на всі віки!
А потім у колону стали –
«Нехай почують нас усі!»
На все містечко скандували
Гучні, рішучі голоси:
« Україно, виходь!
    Україно, вставай
Під знамено своє жовто-синє!
Очі ти відкривай,
Світ увесь надихай.
Варта кращого ти, Україно!»

В очах і захват, і тривога –
Перед екраном знов усі:
– Ех, нам би в Київ, на підмогу!
Там навіть сиві дідусі!
– І хлопці є, за нас не старші,
Жінки, дівчата – молодці!
– І беркутівці знов на марші.
Де набирають пики ці?
– Вони служиві – в них накази.
– А ти людину став би бить?
– Я – ні, відмовився б відразу!
– А в них – сумління не болить!
– Ти чув, яка у них зарплата?
Ці гроші – віроломна річ.
– То що, продати маму й тата?
І душу, і сумління – з пліч?!
– Тому й ховають в маски лиця,
Бо як впізнає з друзів хто –
Їм і до скону «не відмиться».
– Я в пику плюнув би!
– Ато!
– Є й поміж них порядні люди,
Що написали рапорти.
Не всі запроданці-іуди,
Бо, перш за все, людина ти!
– До речі, завтра активісти
Поїдуть трасу блокувать,
Щоб зупинить спецназ за містом.
Могли б і ми в пригоді стать!
Хоч київський Майдан далеко,
Підтримаєм своїх братів:
Подбаємо про їх безпеку –
Не пустим в Київ «беркутів»!

Назар в кімнату увірвався –
Захеканий, немов за ним
Голодний лев годину гнався.
З порогу заявив усім:
– Я був у тренувальній залі,
Коли ж у закапелку – глип –
Всім гроші тицяє чималі               
Якийсь слизький, сумнівний тип –
«Роботу добру» обіцяє.
Ви здогадалися, яку?
Бить активістів намовляє,
Зловивши в темному кутку.
– І хтось погодився?
– Кепкуєш? «Тітушок» серед нас нема!
«Дарма, – сказали, – пропонуєш.
І сунувся сюди – дарма!»
Ми так провчили того типа,
Ще довго буде пам*ятать –
Пробили всі колеса в джипа,
Щоправда, довелось тікать.
– Хто вивів «зрадницьку породу”?
– Той, хто і «Беркут» та спецназ.
Катів для власного народу
Шукають підлі поміж нас .
Але за все платити треба,
За все, що чинить чоловік.
Бо головний суддя – на Небі!
Від нього ще ніхто не втік.
Згадайте першого Тітушка,
Що журналістів хвацько бив.
Один лиш раз «попав на мушку» –
Й навіки прізвище зганьбив.
Бо діти й внуки –  теж Тітушки,
Також ославлені навік.
Тепер не вартий і «полушки»
Із цього роду чоловік!

– Усім привіт! Приймайте гостя!
– Кого це ти до нас привів?
– Мій старший брат. Знайомтесь,Костя.
Він із майданівських бійців!
Приїхав з Києва сьогодні,
В неділю – знову на Майдан.
«Приписаний» у п*ятій сотні –
Це вам не гра – військовий стан,
А в нім – козацькі формування,
В загоні кожнім – сотник свій.
Щодня тривалі тренування –
Вивчають рукопашний бій.
У сотнях – відставні військові,
З Афгану бувші вояки
І просто хлопці випадкові:
Не цвіркуни й не здихляки.
– Та годі, брате, щебетати, –
Заусміхався Костянтин. –
Що, так і будемо стояти,
Чи мо* перейдем до гостин?
Студенти – люди небагаті:
Завжди бурчить у животі.
Несуть на стіл, що є «у хаті»,
Бо хлібосольні і прості.
– Купити, може, пиво й раки,
А то на сухом*ятці все?
Нюх в коменданта, як в собаки,
Та, сподіваюсь, пронесе.
– В нас на Майдані з цим жорстоко,
– Гість головою захитав. –
Хто в бік спиртного кліпнув оком –
Із сотні чіпом вилітав.
І командир наш невблаганний:
«Честь, дисципліна – понад все,
Бо ми – захисники Майдану,
І варту кожен з нас несе!»
Людей навколо – ціле море.
Чужий чи свій, як розбереш?
Вночі і вдень стоять дозори,
І розвідка працює теж.
– То ви і шпигунів ловили?
– І провокаторів також!
– А влада не шкодує сили,
Щоб вас знеславити.
– Отож!
Ви ж бачите, як всі канали          
Пускають брехні та чутки,
Що в нас за гроші чи за сало
Стирчать безхатьки й пияки:
«Не хочуть, бачте, працювати,
Тому й приперлися сюди.
Потрібно Київ рятувати!
В кайданки їх – і у суди!»
Насправді ж, люди неймовірні      
Прийшли на київський Майдан,
Захоплення та шани гідні!
Тут кожен з них – «над паном пан»:
У більшості – освіта вища,
Вони з шанованих родин,
У головах не вітер свище –
А плани докорінних змін.
І молодь, й старців сивочолих –
Усіх об*єднує одне:
Жага до правди і до волі.
Те ж саме вабить і мене!
Майдан – справжнісінька родина,
Де більше не самотній ти,
Бо діє тут закон єдиний:
Усі ми – сестри і брати.
Наметами Хрещатик вкрився:
Тут і Полісся, і Донбас,
І навіть Крим не забарився.
З усіх куточків – безліч нас!
Звання, посади – неважливі,
Як не важливі стать і вік.
Працюємо «на спільній ниві» –
Тож цінний кожен чоловік!
А скільки друзів у Майдану –
По всій країні: там і тут!
Приходять юрбами кияни,
Із інших міст – везуть, несуть:
Медикаменти, гроші, дрова,
Продукти, одяг та взуття,
Й таке важливе – добре слово,
Що надихає до звитяг.
Наш ворог знахабнів помітно –
Очікуєм недобрих змін.
Усе частіш зникають люди,
Майданівців «пресують», б*ють.    
Боюся, далі – гірше буде:
Покаже влада підлу суть.
Коли хижак в куті глухому –
Стає лютішим в кілька раз.
Тому, юначе, йди додому
Й молися Богові за нас.

– Хуткіше інтернет вмикайте!
В країні твориться та-ке…!
Автомайдан сьогодні – знайте –
На Межигір*я йде в пікет!
Там кількасот автомобілів –
Колона кілометрів п*ять.
Лиш уявіть: армада ціла,
І скрізь знамена майорять!
– Не буде спокою і вдома
Тому, хто розпинав людей –
Не порятують ні хороми,
Ні звід законів та статей.
– І «Беркут рідний» не врятує –
Такий палкий народний гнів!
Нехай все Межигір*я чує
Відлуння наших голосів!
– А налякався він добряче:
Міліції нагнали – жах –
Я стільки у житті не бачив!
«Камазами» блокують шлях!
– Дивись! Дивись! Беруть «камаза»
Руками голими – і вбік.
Здолає будь-яку «заразу»
Наш український чоловік!

– Та що ж це коїться, Назаре?!
Чи ми в середньовіччі знов?
Людей катують ті почвари –
А МВС сліпе немов.
Життя в Жизневського забрали,
У Нігояна – їм начхать!
Вербицького замордували,
Лишили в лісі замерзать.
Тепер – Булатов потерпілий –
Автомайдану активіст.
А кат, від крові очманілий,
Ще й до садизму має хист.
Он журналістів, як калічать –
Рахунок на десятки йде!
Останні їх заяви свідчать:
Що не сховатися ніде
Від гумових кийків спецназу,
Від пильних найманців очей.
Лунають знов і знов накази
Беззбройних лупцювать людей!
– Який наївний ти, Іване:
Закону в нас давно нема,
Є лиш розбійники-тирани –
Тож совістити їх дарма.
Постійно йдуть «згори»  вказівки:
Всіх протестуючих – цькувать.
Боюся, видадуть гвинтівки,
Щоб в них, як у тиру, стрілять.
Бо вже Майдан не залякати,
Хоч як старалися вони.
Щоб знищить – можна лиш зрівняти
З землею – разом із людьми.
– Страшне малюєш лихоліття.
Хіба таке можливо в нас,
Ще й в двадцять першому столітті?
Ми ж не Малі, не Гондурас.
– Коли велику мають владу
Мізерні, підлії людці,
Коли злочинці на посадах –
Тоді й стаються біди ці.
Ми будем змушені платити
Життям за власні помилки:            
Країну віддали бандитам
Легеньким порухом руки,
Як в скриньку виборчу кидали
З ім*ям проклятим бюлетень,
Чи як байдуже оминали
Дільницю в вирішальний день!
Усе могло б інакше бути!…
Для українців це – урок!
Бездумність – то страшна отрута,
Байдужість – то до пекла крок!
Іване! Те найжахливіше,
Що підуть першими з життя
Найкращі з нас і найсвітліші.
І запізнілі каяття!!!
             18 лютого
– Назаре, ти чого розсівся?
На пари нині не ідеш –
До ноутбука приліпився?
Там щось цікавеньке?
– Авжеж!
Сьогодні визначальна дата.
Повинно вирішитись все:
Чи влада буде відступати,
Чи день цей горе принесе.
Не можу я іти на пари,
Коли у голові одне…
– Та годі тим Майданом марить –
Це вже дістало і мене!
Від нас нічого не залежить!
Усе вирішується там!
Пусте заняття – пильно стежить
За цим на відстані! Затям!
– На відстані? Оце ти – «в точку», –
Назар в задумі відповів.
Продовжував сидіть в куточку –
Очей з екрану не відвів.
– Та ну тебе! – махнув рукою
Розсерджено Назарів друг. –
Не дружиш, хлопче, з головою –
Усім відомий упертюх!

…Назар ще більш розхвилювався,
Коли у натовпі людей
Гранати вибух обізвався –
Глушив, калічив вибух цей.
Летять в колону протестантів,
Вони з довколишніх дахів –
Із рук убивць-міліціянтів –
В жінок, бабусь та дідусів.
Розбиті, злякані обличчя,
Усюди зойки та плачі,
А на людей, мов з потойбіччя,
Вже сунуть «орки-палачі»:
Із ніг збивають, доганяють,
Гамселять одного утрьох,
Старий, малий – не розбирають!
«Спаси і захисти їх, Бог!» –
Шепнув Назар й перехрестився.
(В «онлайн»  за всім спостерігав).
По вінця гнівом він налився –
Цей гнів хлопчині серце рвав.
На ноги скочив, заметався:
«Як можна їм допомогти?
Автобус завтра відправлявся
З бажаючими – їдь і ти!
Поїду! – вирішив напевно, –
Собі, інакше, не прощу!»
Почав збирати речі ревно,
Закінчивши, поїв борщу.
На серці легко-легко стало,
І навіть радісно чомусь –
Душа бриніла і співала:
«Я – анітрохи не боюсь!»
«Потрібно друзям розказати,
Бо потім дорікнуть йому.
А як візьмуться відмовляти
Чи бовкнуть зайвого кому?
Ризикувати я не буду –               
Все в таємниці збережу.
Пробачать згодом цю облуду,
Як про пригоди розкажу».

– Це що за клунки? – запитали
Товариші, коли прийшли.
– То речі на Майдан зібрали
Студенти людям – що могли.         
Автобус в Київ від*їжджає,
Я передачу понесу.
Здавайте, хлопці, хто що має:
Перчатки, гроші, ковбасу.
– Чого раніш не повідомив?
Ми б щось суттєве привезли –
На вихідних були ж удома!
– На жаль, так склалося, орли!
                19 лютого
Назар востаннє озирнувся:
– Ну, з Богом, друзі! Я пішов! –
І таємниче усміхнувся,
Що ще сказати – не знайшов.
Ніхто так і не здогадався,
Що має на меті юнак –
Назар ретельно «шифрувався» –
То й не завадили ніяк.

Автобус здалеку побачив –
Навколо чимала юрма.
– Кого шукаєте, юначе?
– Знайомих в мене тут нема.
 – Гуманітарна допомога?
В автобус можеш віднести.
– Я хочу в Київ, на підмогу.
– Занадто ще «зелений» ти,
Та і місця вже розібрали.
– Готовий, дядьку,  постоять.
– Не можна, хлопче, щоб стояли –
Штраф можуть за таке впаять.
– Та ж ніч надворі – не побачать.
Дозвольте, дядечку, мені.
– Ох, і упертий ти, юначе!
Якщо кажу, що ні – то ні!
Поїдеш згодом, як не склалось –
Автобус не останній цей.
В Назара серце обірвалось,
Образою пашить лице.
На очі накотились сльози:
«Чому так не щастить мені?!»
Із місця зрушити не в змозі,
Хоч геть жене те кляте «ні».
Стовбичив там ще півгодини,
Аж ось двигун запрацював.
Прощатись почали родини,
Хтось перекличку розпочав:
– Хоменко!
– Є!
– Качан!
– На місці! – один за одним називавсь.
Та ось – мовчанка в прізвищ низці.
– Супрун!  – Супрун не окликавсь.
В цю мить Назар не розгубився:
– Я тут! – із місця загорлав.
За каску хутко ухопився –
На самий ніс її нап*яв.
«Ач, недарма узяв з собою», –
Майнула думка в голові.
І він, підхоплений юрбою,
Від хвилювання ледь живий,
Зайшов принишклий до салону:
«Щоб лиш ніхто не здогадавсь!»
Помітив курточку червону,
У ній хлопчина усміхавсь:
– Не хочеш біля мене сісти? –
Зненацька запропонував. –
Ти із села чи теж із міста?
Назар лиш мовчечки кивав.
Юнак страшенно хвилювався,
Що викриють його обман,               
Та досить швидко вгамувався –
Від дум відволікав Роман.
Сусіда був ще той базіка –
Ні на хвилину не змовкав,
А анекдотів знав – без ліку –
Увесь автобус реготав!
Сміятись згодом потомились –
Морфей узяв людей в полон –
І неймовірні сни їм снились…
Для когось був останнім сон!
              20 лютого
– Підйом!– мов постріл, пролунало. –
На вихід із речами йдем!
А за вікном ще й не світало –
Усіх пройняв тривожний щем.
Автобус у якійсь посадці,
Видніються легковики.
– Куди це нас привезли, братці?
– Все під контролем, мужики!
Автобус не пропустять в Київ:
На всіх під*їздах – блокпости,
А там – міліції, як зміїв.
Нас мають легкові везти.
Товариші з автомайдану
Тутешні знають путівці,
Бо всі місцеві, всі кияни.
– Спасибі, хлопці!
– Молодці!

У Києві – нова завада –
Усе «тітушками» кишить,
Але гуртом дали їм раду –
Розбіглися щури за мить.
Найтяжче в центрі їх спіткало:
Майдан оточений – в кільці,
Довкола «Беркуту» чимало.
Знов рятували манівці:
Ішли підвалами, дворами.
Аж ось – і Бесарабка вже,
А там – Майдану панорама,
Немов бойовика сюжет:
Завіса чорна, непроглядна,
Із запахом горілих шин
Сховала в нетрях своїх чадних
Людей, що встали із колін.
Це їх могутнє стоголосся
Все полонило навкруги –
Воно аж до зірок неслося
Й вселяло жах у ворогів.
Назарко жадібно вслухався
У цей людський потужний гук
Та уявити намагався
Їх блиск очей, їх потиск рук,
Їх мужні неземні обличчя,
Які страху не знають геть,
Хоч визирає з потойбіччя
Та хижо шкірить зуби смерть.
Відчув себе таким щасливим,
Що може з ними поруч стать.
І хлопця нині неможливо
У іншому переконать.

– Слава Україні!
– Героям Слава!
– Спасибі, хлопці, за підмогу.
Давно очікували вас.
– Заплутав дідько нам дорогу,
Украв дорогоцінний час.
– Ми тому дідьку мізки вправим, –
Всміхнувся до гостей вусань. –
Поснідаєте – і до справи.
Дай щось поїсти хлопцям, Сань.
Назар довкола розглядався:
Побачений пейзаж вражав –
Здавалося, в кіно знімався –
Майдан кипів та вирував.
Куди не глянеш – барикади
Із шин, металу та мішків,               
Кількаметрові ці громади,
Мов кістка, в горлі ворогів.
Вже рясно кров*ю ви политі
Нескорених захисників –
Нема такої сили в світі,
Хто б їх зламав, хто б зупинив!
Снують майданом, мов мурахи:
Обличчя чорні від пожеж,
У касках всі, щити із бляхи.
«Тепер я з ними буду теж!»
Будинок профспілок чорніє
Напередодні він палав.
Від нього смертю, смутком віє,
Останнім прихистком бо став,
Підступним вогняним капканом,
Для погорілих в нім живцем
Іще одних синів Майдану.
«Злочинцям не пробачим це!»
У очі кинулась відразу
Й велика сцена. Це на ній
Лунають заклики й накази,
Як черговий триває бій.
На ній молились за Вкраїну
Представники усіх церков.
Із неї ллється в небо синє
Та у серця вогонь промов.
А он «ялинка» височіє –
Свободи символ й боротьби.
Її давно побачить мріяв.
«Поближче б підійти якби!»
Цьому здійснитись не судилось:
Якесь мале худе дівча
До хлопця хвацько підкотилось,
Торкнулося його плеча:
– Бери, козаче, бутерброди!
Коли ще потім поїси.
А личко неземної вроди!
Заклякнув від її краси:
Стоїть і лупає очима –
Не знає, що відповісти.
І дівчина на нього блима:       
– Бери! Ще й друзів пригости.
Ти звідки, скромнику, приїхав?
– З Тернополя, – пробелькотів.
– Що, припекло хльобнути лиха?
– Майдан відстояти хотів! –
Промовив голосно й сердито.
«Вчепилася, немов реп*ях!»
– А я – киянка. Звуся Рита.
Мабуть, уперше в цих краях?
– Уперше, – нехотя зізнався
І взяв нарешті бутерброд.
Тут шлунок голосно озвався,
Забуркотів «на повен рот».
І Рита залилася сміхом:
– Скоріше їж, бо ще помреш!
Назар від сорому ледь дихав,
Але за мить сміявся теж.
Бо сміх у Рити, мов дзвіночок,
Ще й скачуть бісики з-під вій.
Між ними збудував місточок
Цей сміх веселий, запальний.
– До речі, мене звуть Назаром, –
Став сміливішати юнак.
І щебетали  незабаром,
Як давні друзі. А відтак
Дізнавсь про дівчину багато –
Вона в протестах з перших днів:
Прийшлось від «Беркуту» тікати,
І рани людям обробляти,
І барикади будувати,
І бутерброди готувати,               
В мороз бруківку колупати
І сніг згрібати до мішків.
На Риту іншими очима
Тепер дивився наш Назар.
«Як за тендітними плечима
Вона несе такий тягар?!»               
У хлопця серце ціпеніє,
Як уявля пригоди ті.
«Вона – не дівчина, а мрія!
Таку стрічаєш раз в житті!»
Він зрозумів, що закохався –
Ось так – відразу, з перших слів.
Бо поки з нею спілкувався,
Немов цілющу воду пив.
Та ось луна сигнал тривоги –
Це «Беркут» знов у наступ йде.
Всі підхопилися на ноги –
Майдан вирує і гуде:
Зі сцени віддають накази,
По барикадах лине крик,
Бійці біжать у протигазах,
Десь чути вибух, віддалік.
– Мені пора! – заметушився
І каску натягнув юнак.
На Риту пильно подивився. –
Іще зустрінемося?
– Так! – кивнула Рита і тривожний
На хлопця погляд підвела.
– Потиснуть руку тобі можна?
– Звичайно, – руку подала.
Хотів по-дружньому стиснути,
Але до вуст її приклав,
Щоб шкіри аромат вдихнути…
Майдан гукав, Майдан чекав!

Майдан-вулкан уже здригався,
До виверження готувавсь:
Розпалювався, розпікався.
Із жерла в небо піднімавсь
Ядучий дим, густий чорнющий,
Й відлуння грому голосів!
А гуркіт вибухів все дужчав –
Це ворог клятий напосів.
Людей «розпечені» лавини
Заклекотали й поповзли
Вперед – упевнено, невпинно –
Спинити їх вже не могли!

Назар почав своїх шукати.
Там, де залишив – не знайшов.
Він сам собі став дорікати:
– Навіщо швендяти пішов?!
Але юнак не розгубився:
– Мабуть, вже на передовій.
На Інститутську подивився –
А там уже точився бій.
Попрямував на поле бою –
Про небезпеку й не згадав.
– Куди це ти летиш, герою?! –
Схопив хтось хлопця за рукав.
– Я до своїх, – промовив вперто. –
Відстав, то маю доганять.
– Що, поспішаєш, хлопче, вмерти?
Назад! Тут почали стрілять!
Щось свиснуло над головою –
Збив з ніг Назара чоловік:
– Це, синку, бойові набої,
Смертям уже почато лік.
Сьогодні «Беркут» так лютує:
У нас уже убито трьох –
Патронів вбивця не шкодує.
А щоб ти, паразите… Ох!… –
Раптово зойкнув чолов*яга
І, не закінчивши, затих.
Хтось поруч закричав: «Увага!
Там снайпер на даху заліг!»
Назар схиливсь до чоловіка:
– Отямтесь, дядьку! – закричав,
За плечі й руки його смикав –
І незнайомець застогнав.
«Живий! – зрадів тому хлопчина. –
Його потрібно рятувать,
Доправити до медчастини!»
Став дядька попід руки брать.         
А важив чоловік нівроку,
Приблизно, як піску мішок –
Добре вгодований, високий.
Назарчик від напруги змок.
Знесилився він дуже швидко.
«Я сам, мабуть, не дотягну,
А поруч ні душі не видко.
Піду, погляну за стіну».

З даху готелю «Україна»
Чудовий огляд. Саме тут
І зачаїлася людина,
Аби страшний вершити суд
За кимось виданим наказом.
Наказам тим не опиравсь:
На все погодився відразу
І ні хвилини не вагавсь.
Бо «майданутих» зневажає:
«Й гроша не варте їх життя!
Пігмей хай місце своє знає!
Нікчеми! Вбожество! Сміття!
Ось я – це зовсім інша справа,
Я – офіцер елітних військ:
Престиж і привілеї, й слава,
І зірочок почесний блиск.
Не дам нізащо зруйнувати
«Бандерівцям» своє життя.
Накажуть – і зубами рвати
Готовий це людське дрантя!»
Приклався оком до прицілу,
Натиснув плавно на курок –
І ось вже бездиханне тіло,
А з дула – хмаркою димок.
Знов до прицілу притулився
(Він збільшує в десятки раз)
У очі жертві подивився –
І погляд тих очей погас.
Приціл враз вихопив мужчину,
Що виглядав із-за стіни.
Пильніше глянув: «Це ж – хлопчина!
Та тебе не шкода мені.
Чого удома не сидиться
Тобі, бандерівська шпана?»
І ось гвинтівка знов димиться…
А водить нею – сатана!!!

Раптовий біль – і щось гаряче
По тілу хлопця розлилось,
І світу білого не бачить,
І мов провалюється в щось.

А Маргарита з ніг вже збилась:
Поранених ведуть, несуть.
Не раз сльозами й потом вмилась –
Нема коли й передихнуть.
Їй важко? Зраненим тим паче!
Стиснувши зуби, терплять біль:
Ніхто не скаржиться, не плаче,
Лиш стогін чути звідусіль.
Були й такі, що відстогнали,
Бо попрощалися з життям,
Під простирадлами лежали
Нерушно – четверо їх там.
Коли ж це – чергові носилки.
Вона в той бік очима – глип:
«Мені привиділось! Помилка!»
Та страх проник у саму глиб.
Зелена курточка знайома,
Як мовчазний сигнал біди.
Нестерпна навалилась втома,
А страх шепоче: «Не іди!»
Усе ж подибала несміло
Туди на ватяних ногах,
Щоб ближче роздивитись тіло.
А далі…Жах! Безмежний жах!
Веснянки на щоках і носі
Безжально заплювала кров,
А очі, не закриті й досі,               
Волають про його любов:
Любов до сонця і до квітів,
До неба й зелені дібров…
Але немає сили в світі,
Щоб запалить життя в них знов.
І Рита гірко заридала.
Вона давилася слізьми:
Лише годину хлопця знала –
Мить із буремної зими…
Але таке для неї рідне
Це сірооке хлопченя.
«Не встигло ще й пожити бідне!» –
В сльозах побігла навмання.

Коли почув, що син загинув,
Впустив додолу телефон,
Розгублено очима блимав
І умовляв себе: «Це – сон.
Був ще учора на навчанні –
Сьогодні в Києві в труні? –
Хапавсь за докази останні. –
Та помилилися вони!»
Але від правди не сховатись –
Він надто добре сина знав:
Дощенту почуттям віддатись
Умів – за це життям й наклав.
І горе всілося на плечі,
Та так – що й ноги не несли,
Хоча ще зовсім не старечі.
А думи в спогади пливли:
Хлопча – біленьке, сірооке –
Сидить у нього на руках.
Тріщить невпинно, як сорока,
Цей вічно невгамовний птах.
«Яке чудовисько бездушне
Його посміло вгамувать?
Який недолюд осоружний
Життя в ДИТИНИ зміг забрать?!
Мого єдиного синочка,
Кровинку рідную мою…» –
І у сльозах принишк в куточку –
Той нелюд «вбив» усю сім*ю!

А ще «убив» всю Україну!
Якби не пролилась та кров,
Бог врятував би неодмінно
Нас від війни! Його любов
Згубили ми, бо очманіло
Вкраїнець українця кляв –
Все на «сорти» себе ділили
І кожен «хату з краю мав».
Війну послав, щоб просвітити:
Усі ми – сестри і брати,
Усі ми – України діти,
Родина спільна – я і ти!!!
Чому б нам рай не збудувати
У цій родині? Лиш навчись
Не тільки брати – а й давати,
А ще – любити научись!
Любити чарівну природу,
Примножувати й берегти
Її прадавню чисту вроду.
Ще научись любити ти
Людей, хороших і не дуже,
Бо всі ми різні, і, на жаль,
З нас помилятись кожен може.
Душа ж вразлива, мов кришталь.
Навчись любить пісні і мову
Країни, де ти народивсь,
Бо в світі все невипадково –
В пригоді стане ще колись!
Як жаль, щоб все це зрозуміти,
Нам знадобилася війна.
І Сходу, й Заходу платити
Доводиться. Яка ціна!!!

Летить у вись Небесна Сотня,
Летить у пам*ять, у віки.               
За них помолимось сьогодні.
Низький уклін вам, Козаки!
Допоки в Україні будуть
Такі  ось душі і серця,
Такі безстрашні, світлі люди –
Не знатиме вона «кінця»!!!

Егоїстка

«Знов білкою весь день крутилась.
Чому затята я така?»
Так нині в школі утомилась,
Що навіть зраджує рука:
Ніяк в щілину не потрапить
У напівтемряві ключем.
«Он Челсі скоро голос втратить –
У дзявканні образа й щем.
Вже зачекалась господиню –
Сама-саменька день увесь.
Із нею погуляти б нині,
Піти пройтися парком десь,
Та сил лишилося на денці…»
Нарешті відчинивсь замок.
З розгону кинувся Оленці
На руки радості «клубок».
Кудлате непорозуміння
Із блиском ґудзиків-очат,
У тільці – збуджене тремтіння,
Видзявкує на різний лад
Й маленьким язичком вологим
Уже торкнулося щоки.
В Олени підкосились ноги.
Легеньким порухом руки
Вона притисла шавку милу,
Що вже притихла, до грудей
І опустилася безсило
Серед покиданих речей
На голу крижану підлогу.
«Чому в житті так дивно все:
Хтось ближній підставляє ногу
І неприємності несе,
А ось таке мале створіння –
Кумедне вірне собача –
Знімає стрес і потрясіння,
Та ще й любить тебе навча?»

Вона все гладила мазунку
По шовковистенькій спині,
У цім шукала порятунку,
Та геть не йшли думки сумні.
Сьогодні на роботі в школі
Їй настрій зіпсували знов.
«Я, мов заручниця, в неволі
Програм, інструкцій та розмов…»
Вона – учителька «від Бога»!
Вона обожнює дітей!
Працює з вогником! Й що з того,
Що має пригоршні ідей?
Вони нікого не цікавлять,
Лиш вчасно звітність подавай.
Тебе на місце враз поставлять:
«Зарозумілу не вдавай!
Що, не влаштовують програми?
Підручники якісь не ті?
Та не роби із цього драми!
Бувають гірші у житті.
І від інструкції – ні кроку,
А від програм – й на міліметр!»
Вона ж затята, на мороку,
Уперта, наче дикий вепр.
Тому з директором «не дружить»,
І завуч «лезо наточив»,
Та вірою й любов’ю служить
Увесь батьківський колектив.
А діти – просто не відходять,
Тож їх молитвами й живе.
І, головне, що не підводять,
Хоча й «кусають за живе».
Та згодна все вона стерпіти:
Й начальства вибрики дурні
І те, що витівають діти…
«Без школи – не прожить мені!»   
– Чого розсілась на порозі? –
Почулося із-за спини. –
Що, й роздягнутися не в змозі?
Спровадять скоро до труни!
– Та не бурчи. Давно удома? –
Звернулась тихо до доньки. –
У нас вечерять є чим, Томо?
– Я б зготувала з алюбки,
Але – пробач –так поспішаю,
Записана на манікюр.
Й хвилинки вільної не маю!
Цьом-цьом, матусю, і «бонжур»!
– Повіялася, як і завше.
До мене діла їй нема.
Чи ж думала, що дочку мавши,
Весь час сидітиму сама.
Спасибі, Челсочка розрадить,
А то хоч вовком вечір вий.
Олена  ніжно-ніжно гладить
Свою пестунку. Із-під вій
Скотилася сльоза образи.
– Коли я втратила дочку? –
Себе запитує щоразу. –
Та на якім-такім гачку
Її утримати можливо?
Від кого в неї егоїзм?
Самозакохана на диво!
Це – дійсно так, і в цім – трагізм.
Чи доля так пожартувала?
Далися помилки взнаки?
Я дітям серце віддавала –
Не обділяла і доньки!
Вона ж лише про себе дбає:
Вечірки, хлопці, манікюр.
І, слава Богу, хоч встигає
В навчанні. Та між нами мур:
Не допоможе, не розрадить,
Не пожаліє, врешті-решт,
І не спитається поради.
Я ніби взята під арешт
Її байдужістю до мене.
Сидить «в контакті» день у день –
Від інтернету вже зелена,
А до матусі – ні телень.
Де мій талант педагогічний?…
Піду вечерю готувать…
Ввімкнула телевізор звично,
Аби самотність вгамувать.

Перед екраном зупинилась.
«І що ж це діється таке?» –
Із жахом репортаж дивилась:
У Києві  якийсь пікет,
Серед Майдану розганяють.
«Але ж там діти! Їх же б’ють!»
А ті, скривавлені, тікають.
Та їм проходу не дають –
Кидають всіх до «автозаків»,
Немов котят, немов сміття.
«Це – не міліція! Маніяки!
В середньовіччя вороття!»
Щоками покотились сльози,
І серце рвалося з грудей,
А у думках гриміли грози:
«Не дам замовчать злочин цей!»
Бо діти – то найвища цінність
Для українців на віки.
І, захищаючи невинність,
Життями жертвують батьки!
Почула заклик гуртуватись,
Протестний створювать пікет.
Відразу кинулась вдягатись,
Вечерю кинула в пакет.

«На що дурна я сподіваюсь? –
Питала в себе знов і знов. –
Мабуть, одна цим переймаюсь –
Зчерствів Чернігів, захолов.
Була здивована, одначе,
Коли на площу прибула,
Так-так, здивована добряче –
Бо не самотньою була.
Із два десятка небайдужих –
Край площі невеличкий гурт:
Всі вкрай обурені і, схоже,
Іще не раз зберуться тут.
– Ви бачили таке?! Ви чули?
– Дикунство!Звірство! Справжній ад!
На найдорожче зазіхнули.
– У мене там синочок – Влад…
– Як будем діяти?
– Потрібно людей побільше назбирать.
– А далі?
– Далі буде видно,
Як покарання вимагать
Для тих, хто нам дітей калічить.
Бо ми – не натовп, ми – народ,
Тож нам боятися не личить –
Нас прийде завтра кількасот!

З роботи вирвалась раніше –
Й до телевізора мерщій.
(Сьогодні це найважливіше!)
А на Хрещатику – прибій:
Хвилюється народне море –
Зібрались тисячі киян –
До краю не дістати зором!
Хіба це море? Океан!
Відчула, що й вона – частинка
Стихії, що вирує там:
«Я – мати, українська жінка,
Тож кривдити дітей – не дам!»

Не встигли видати зарплату –
Вже на базар карбує крок:
Шкарпетки, устілки, перчатки,
Цукерки, печиво, чайок.
Удома речі перебрала:
Шерстяні светр та жилет,
Взуття зимове впакувала,
Два теплі шалики, берет.
«Майдану у пригоді буде –
Пошвидше в Київ передать!
Зима лютує – мерзнуть люди,
Намети місяць вже стоять.»

– Мені потрібні гроші, мамо!
– Й копійки зайвої нема.
– Та ти ж отримала недавно.
– Вже витратила все – катма!
А де ж стипендія, Тамаро,
Тобі ж підвищену дають?
На манікюри та на бари
«Спустила», донечко, мабуть?
Вночі гуляти – ти доросла,
Тобі й словечка не скажи.
Та тільки доні треба гроші –
До мами клянчити біжить.
Донька на докір промовчала.
«Тілець – то й вперта, мов теля!»
Олена серце гамувала:
«Чи не занадто з нею я?»

Стосунки кращими не стали:
Разом – та кожен по собі.
Образу мати тамувала
У тій народній боротьбі,
Що охопила всю країну –
Все небезпечніша вона,
Часом здавалось, – до загину,
Не просто боротьба – війна
За справедливість, за свободу,
За честь та гідність, на кінець.
«Доньку ж цікавить власна врода,
Розваги, друзі… Хай їй грець!»

Вдивлялась в лиця на екрані
Людей без прізвищ та імен,
Що тирлувались на Майдані.
«Ні, не збагнуть цей феномен!
Я – на м’якенькому дивані,
Хоч серце й крається за них.
Вони ж – замерзлі, окаянні,
Мордовані…» ( А ти б так зміг:
Страждать за власні ідеали,
Майже примарні, неземні,
Серед хабарницьких скандалів,
Пігмейства, зрадництва й брехні?)
Та думка жінки перервалась.
«Мені здалося? Чи вона?…»
Донька з екрана усміхалась,
Уся закутана, смішна:
У хустці, валянках, дублянці,
Якійсь зачовганій, старій –
Справжнісінькі тобі повстанці.
«Ні, не Тамара! Але… Стій!» –
Екрану гучно наказала,
Бо кадр із дівчиною втік.
«Привиділось!» – підсумувала. –
«Як зараз кажуть: глюк чи бзик.
Бо навіть важко уявити,
Щоб Томка – модниця страшна! –
Могла таке на себе вдіти.
Та швидше вдавиться вона!»

Як зазвичай, о шостій встала,
Пішла сніданок готувать.
Чекала з пар свою Тамару.
«Чи знає про Майдан донька?»
А та з’явилась, наче хмара:
Насуплена й неговірка.
Та мати, мов не помічала –
Защебетала горобцем,
Усі новини розказала:
– На площу вечором ідем?
– Пробач, у мене інші плани.
– Які?
– Ой! Краще не питай!
І плечі опустились в мами:
– Ну, що ж… Піду сама. Бувай! –
І різко вийшла із кімнати. –
От що у мене за донька? –
Себе питає скрушно мати. –
Байдужа в кого ти така?!

Дванадцята! Доньки немає,
І телефон її мовчить.
От, що вона собі гадає?
Потрібно неслуха провчить!
Невже у котре закохалась?
Де можна вештати вночі?
Приструнити вже намагалась –
«Я – повнолітня, тож не вчи!»
Оце такі з нею розмови.
Примусила себе заснуть.
А зранку почалося знову:
« Я – повнолітня – не забудь!»

Донька щезає на пів ночі.
Хвилююся? Та звісна річ!
Й нічим ділитися не хоче –
Сама з собою віч-на-віч.
Сваритися уже втомились –
Мир, тимчасовий і хисткий.
Як і раніше, добре вчилась,
Але ж змарніла – Боже мій!       
Та сморід нюхом упіймала:
«В квартирі десь дроти горять:
Чи пластик тліє, чи резина.
Пожежі лиш бракує нам!»
Пішла на запах в ту ж хвилину –
В передпокій бігом!  А там…
Там куртка Томина. Нюхнула –
Сердешній аж забило дух –
Горілим смородом дихнуло.
«Куди ж це вліз мій упертюх?
Та ще й від сажі чорні плями.
Ні, я сьогодні не змовчу –
Нехай усе пояснить мамі.
Я розуму її навчу!
Лиш зачекаю півгодини –
Хай перед парами поспить.
Мабуть, прийшла під ранок нині.
Час ці гулянки припинить!»

«А як там справи на Майдані?» –
Олена приймача вмика.
Нічні події на екрані,
Мов кадри із бойовика.
Чорнющий дим – палають шини,
Вогню гігантські язики
Ковтають жадібно машини,
Біжать жінки й чоловіки.
Луною вибухи озвались –
На барикадах справжній бій:
Повстанці мужньо відбивались,
На смерть стояв незламний стрій.
Вона за серце ухопилась
І озирнулась до дверей,
А звідти на екран дивилась
Тамара. Із її очей,
Здавалось, блискавки летіли,
Металом віддавала синь.
Олена ледве не зімліла,
Бо вмить збагнула: «Запах шин!
Ось чим та курточка смерділа!» –
І бідолашну затрясло:
Ураз Тамару уявила
У тому пеклі. «Як було
Мені раніш не здогадатись?»
Спитала з притиском доньку:
– Телям невинним прикидатись
Ще не набридло, віслюку?!
– Мені потрібно їхать, мамо.
Ти ж бачиш: «Беркут» напосів.
І не роби із цього драми –
Я на Майдані з перших днів!
В Андрія «бусик» невеличкий –
Сідаєм в нього після пар:
Іван, Антон, Назар, Марічка,
А уночі – назад.
– Кошмар!
– Кошмар – сидіти, склавши руки,
Коли країна у біді.
Ми – славних  прадідів онуки –
Тямущі, сильні, молоді!
Ми прагнем жити у Європі,
Ми хочемо майбутнє мать,
Тож безнадію на неспокій
Завжди готові промінять!
…Були спочатку «на підхваті»:
Хтось куховарить, хтось мете,
А трохи згодом – в медсанбаті –
Студенти-медики на те.
Жахливо, але все частіше
Майданівців калічать, б’ють.
Та набагато жахливіше,
Що у лікарнях не кладуть
Людей з Майдану до палати –
Їх віддають до каземат.
А як же клятва Гіпократа?
Ти ж білий одягнув халат!
Хіба то медики? Садисти!
І виправдання їм нема!               
Ми ж, санітари-активісти,
Працюєм з ранку й до темна…
Нам рук не вистачає, мамо!
А на Майдані вже бої.
Потрібно їхати негайно,
Потрібно рятувать своїх.

Олена слухала Тамару,
А відчуття таке було,
Що ходять поруч чорні хмари:
Гриміло, блискало, гуло.
Так захотілося тендітне
Дівча до себе пригорнуть
І усміхнутись їй привітно,
І суперечки всі забуть,
І захистити від усього,
Що може горе принести –
Несправедливого і злого.
«О, Боже! Доню захисти!
Моя кохана егоїстко!
Я щиросердно визнаю,
Що помилялась, помилялась:
Не знала крихітку свою.
Яке це щастя – помилятись –
Робити в дітях відкриття,
Гордитись ними, вихвалятись –
Мабуть, у дітях – сенс життя.»
Але уголос проказала:
– Чому мовчала до цих пір,
Вужем крутилася, брехала?
Я б зрозуміла все, повір!
– Пробач, матусю, я боялась,
Що не пускатимеш мене.
– А ти б до мене дослухалась?
Уперта, як теля дурне.
– Я вже давно доросла, мамо.
Ти усвідом це та прийми –
І запанує мир між нами,
Між найріднішими людьми!
– Тамаро, донечко, – в Олени
Щоками сльози струменять, –
Та ти ж – усе, що є у мене.
Тож як тебе не пильнувать?
Як трапиться біда з тобою –
Собі довіку не прощу…
Та будем винними обоє:
Як так прохаєш – відпущу!
Тамара, вигукнувши: «Мамо!»
В обійми матір узяла
І теж умилася сльозами,
Але щасливою була:
– Матусю, в мене ти – найкраща!
– Ти, Томко, – мій боржник, затям!
Тож присягни, що ти нізащо
Не будеш важити життям.
– Та присягаю, присягаю! –
Цілує маму у щоку.
– За що це Бог мене карає,
Що божевільну дав доньку?

В Олени чорні дні настали –
Тривога у країні всій:
Амбіцій Зло не вгамувало –
Йшло на Добро в останній бій.
Години мати рахувала,
Що від дзвінка і до дзвінка,
Та Інтернет не вимикала:
Там, у вогні, її донька!
«Я не могла і уявляти,
Що, як ті матері війни,
Дитину буду виглядати,
Молитись навіть уві сні».

Як сніг на голову, новини:
У шию ранили дівча,
Що працювало в медчастині.
Їй захотілося кричать.
А сльози застилали очі –       
Ніяк розгледіть не могла             
Обличчя молоде дівоче –
Перед очима чорна мла.
Коли нарешті зрозуміла:
«То не Тамара, не донька!»,
Так на підлогу і осіла,
Піт по спині струмком стіка.
А мозок думка розпікала:
« На дівчині – червоний хрест!
Яка ж то наволоч стріляла,
Що має замість серця жерсть,
А замість совісті багнюку?
Ні, не дарма народ повстав!
Потрібно зупинить «тварюку»,
Який країну плюндрував!

А далі…  розстріл, Інституцька
Та шок, що охопив людей.
І у Чернігові, і в Луцьку
Народ оплакував «дітей»,
Оплакував Небесну Сотню…

Олена більше не могла
Сидіти вдома. Все! Зірвалась!
Навіки прокляла диван!
Немов ошпарена, помчалась
У Київ – на отой Майдан.
…А потім серце гамувала
І все не вірила очам –
Здавалось, пеклом мандрувала:
Руїна, згарище, бедлам…
Та всюди – просто гори квітів,
Немов би раю острівці.
Мабуть, ніде у цілім світі
Так не вшановують бійців,
Так не вшановують героїв!
І сльози ріками текли…
Все дибала поміж юрбою 
Місцями, де бої були,
Де плями крові на асфальті,
Сліди від куль в деревині
І очі тих, хто рідних втратив
В народній визвольній війні.

Коли нарешті обняла
Свою Тамару – заніміла:
« Господь зберіг її мені!».
Та усміхнутись не зуміла –
Стояли мовчечки сумні.
Доньку неначе підмінили:
Не пожартує, не «вщипне» –
Її безжурність полишила.
– Ти, мамо, не питай мене,
Що тут було. Хай, може, згодом…
Ще надто спогади живі.
Усі ми, хто з Майдану родом,
Геть перевтілені, нові.
Ніщо нас в світі не злякає.
Свобода, гідність – не слова.
Ми, як ніхто, їм ціну знаєм:
Ціна висока – голова.
Тому НІКОЛИ не забудем
Своїх понищених братів.
Й  НІКОЛИ не пробачим людям,
Що їх позбавили життів!

Іще не вгамували сльози –
Нове нещастя на поріг:
В Криму «загуркотіли грози».
Неспокій каменем заліг.
– Війна! Я серцем відчуваю!
– Ну, що ти, мамо! Та не плач.
Що, Путін розуму не має?
– Той Путін – з досвідом «палач».
Згадай Чечню, війну грузинську.
Ми обезглавлені, слабкі,
Тож  свої пастки сатанинські
На нас поставить залюбки.          
Вкраїна – ласий шмат для нього.
За так Європі не віддасть –
Зі шкіри лізтиме для цього.
Чекає нас нова напасть!

Біда чвалала за бідою:
Палав обдурений Донбас,
І кращі з кращих головою
Платитимуть іще не раз.
Країна у кулак зібралась.
Хоч проливала кров та піт,
У негараздах – гартувалась
І дивувала цілий світ.
Бо волонтерський рух потужний
На ноги армію підняв,
Приймав переселенців дружно,
Та постраждалих лікував.
У волонтерах знов Тамара,
Олена теж не відстає.
Справ термінових – ціла хмара –
Упасти в розпач не дає.
Бо серце крається за хлопців,
Яких ведуть на вірну смерть
Оті нездари-полководці,
Що розгубили совість геть.
А скільки поруч ще байдужих?
А скільки зрадників-іуд?
Та патріотів БІЛЬШЕ, друже!
Лише гукни – ми – тут, як тут!

– Я, мамо, їду в Київ знову,
Як мінімум, на тиждень цей.
У Охмадиті терміново
Потрібно доглядать дітей –
Привезли сиріт із Донбасу
Малесеньких – оперувать.
Медперсонал не має часу
Й можливості їм раду дать.
– А ти упораєшся, доню?
Маленькі діти – не ляльки:
Постійні клопоти, безсоння,
Вередування, пелюшки.
Пробач, та я тобі й собаку
Довірить нашу не могла.
– Ось і чекай від вас подяки!
То я раніш така була.
За мене не хвилюйся, мамо.
Як облаштуюсь – знати дам.
(Вони притислися щоками.)
– Нехай щастить, Тамаро, вам.

Доньку частенько «набирала»:
– Як справи? Діти ще живі? –
В Тамари жартома питала.
– Не парся – видали нових! –
У відповідь сміялась Тома,
Хоча не спала цілу ніч,
І заплітавсь язик від втоми –
Лесько не дав стулити віч.
Ще й думи краяли ножами:
«Невже оце мале хлопча
Ніколи не пізнає мами!»
– Чому буть матір’ю не вчать,
Скажи мені, матусю рідна –
Ти вчителюєш все життя?
Що кидати дітей негідно?
Чим завинило те дитя?
Втовкмачують лише науки.
А ті чи знадобляться нам?
Хіба лиш їх вкладати в руки
Майбутнім треба матерям?
Як дати раду малюкові,
Вчить милосердю і добру,
Учити людськості й любові.
Шкільну програму геть стару!
– Ти, Томо, значно розумніша
За більшість наших освітян:
І бачиш, й мислиш значно глибше.
Уже зрослася із дитям?
Ой, не питай! Не уявляю,
Як із Олесем розлучусь.
Йому і памперси міняю,
Й годую, й тішу, й спать вкладаю.
І лікувати тут навчусь.
– Якби ще рік тому хтось, Томо,
Мені усе це розказав –
Я б їх послала до «дурдому» –
Несповна розуму, мовляв.
Донька і матір розсміялись.
– Найкращий вчитель – це життя.
– А я за тебе так боялась…
– Бо ще не знала до пуття!

– Чому не приїжджаєш, Томо?
– Ти тільки не хвилюйся, мам…
Я ще не скоро буду вдома.
– Що напридумувала там?
– Та… записалася на курси…
Військових медінструкторів –
В пригоді стала наша «бурса».
– Це курси для шибайголів?
Тамаро, доню! Це занадто!
А як же коледж, навчання?
Так легковажити не варто.
– Це рішення не навмання!
– Це ти про що?…В АТО зібралась?
Хоч лусни, дочко – не пущу!
– Я в добровольці записалась…
– … Підеш – довіку не прощу!

Олена гірко розридалась:
«За що? За що це все мені?»
За соломиночку хапалась
Та гнала геть думки дурні.
«Як втримати і що робити?
Поради в матері спитать?»
– Тамару нашу легше вбити,
Аніж її переконать…
Молись, Олено, за дитину.
Щоб не було – благослови,
Пробач усі її провини,
І ремством Бога не гніви!
Що їй написано на долі –
Так воно й буде, не ридай.
Із цим ми змиримось поволі,
Лиш місця розпачу не дай.
Як виховала – так і маєш:
У нас не дівка, а козак!
– У тебе вся!
– Ти так гадаєш?
– А що неправда? Що не так?

Тамара вже налаштувалась,
Що вдома жде запеклий бій.
Матуся янголом здавалась,
Та янгол часом сам не свій.
А бою не було. На диво.
Розмову мати почала.
(Хоч руки затряслись зрадливо,
Зовні спокійною була)
– Не передумала?
– Ні, мамо?
– Коли в АТО?
– За кілька днів.
– Багато що було між нами:
І сварок, і жорстоких слів…
То все пусте, моя дитино.
Запам’ятай лише одне:
З тобою в той же день загину,
Тож бережи себе й мене!
– Я пам’ятатиму, – і Тома
В обійми матір узяла. –
Не можу я сидіти вдома…
Як в госпіталі побула,
Як надивилася на хлопців,
Що пошматовані лежать –         
Нема ні страху, ні емоцій –
Лише бажання рятувать.
Там медиків не вистачає,
В окопах на передовій –
Щоразу кров’ю хтось стікає,
Хоч міг лишитися живий.
А їх також чекала мати,
І кожен з них – чиєсь дитя.
Готова я ризикувати,
Щоб іншим дарувать життя!

Олена в паралельнім світі
Тепер  жила – і не одна –
Над нею нависа щомиті
Гібридна ця, страшна війна.
Життя навіки розділилось
На те, що після, й те, що до.
В минуле з тугою дивилась,
Майбутнє – вкрадене АТО.
Біжать кудись повз неї люди,
Ідуть події, плине час,
А їй  неспокій б’є у груди:
«Як там на Сході? Що у нас?»
Лиш волонтерство і рятує
Від дум невтішних та лихих.
Тут, поміж друзів, не нудьгує:
Кипить робота, лине сміх.
Зв’язок із донькою поганий –
Частенько на передовій,
Лиш кине SMS-ку мамі:
«Пробач, у нас триває бій»
А позивний красивий в доні –
«Ромашка» – усмішка весни.
«Ці ніжні квіти у долоні
Доньку нагадують мені…»

Війна послаблень не давала:
Чи жінка ти, чи чоловік –
Обличчям в землю жорстко клала,
Незгарбним – коротила вік.
До обстрілів звикаєш згодом,
Загострюється зір і слух –
Ти бойовим стаєш «народом»,
Де кожен брат тобі і друг.
Бійці Тамару опікали
Та, як зіницю, берегли,
Бо ціну вмінням її знали
І свідком мужності були.
Життів солдатських берегиня,
Душі цілитель, херувим,
Єдина жінка – тож богиня –
Хто не погодиться із цим?
Вона ж себе не виділяла:
«Для вас я, хлопці, – рівня, брат,» –
Й не тільки шприц у руки брала,
А – як сутужно – автомат.
До всього звикла. Лиш одного
Свідомість не могла прийнять:
«Як можна вчора ще живого
«Двохсотим» нині відправлять?!»

– Куди, «Ромашко»? Чи здуріла?
Куди під снайперський приціл?
– «Мазая» щойно підстрелили,
Він сепарам зайшов у тил.
Його витягувати треба,
Допоки кров’ю ще не стік.
Хай помагає мені небо!
– Куди?! – горлає чоловік.
Вона і оком не моргнула
На застереження його,
З розгону в чагарі пірнула –
Він навздогінці аж бігом.
«Поперед батька прямо в пекло!» –
Бурчав розгнівано під ніс.
А навкруги потроху смеркло.
Заглибились в ріденький ліс.
Тут вибухом озвалась тиша –       
Злетів угору стовб вогню.
А морок насувавсь, густішав…
«Тону… У мороці тону…»

…Олесик ручки простягає
Та кличе, кличе знов і знов.
А в неї сили геть немає,
І ноги, сплутані немов.
Навіть озватися не в змозі,
Щоб заспокоїти хлопча.
Вона в розгубі і тривозі –
Від болю хочеться кричать…

Щось тенькнуло і задзвеніло,
Пішло луною в голові,
Очей щілинки прочинило,
Збудило відчуття нові.
Малесенька яскрава пляма
Покликала із небуття,
Приводила її до тями,
Запалювала в ній життя.
Вуста злегенька задрижали,
Зглитнула слину, мов смолу.
Відчула, як помандрувала
Краплинка поту по чолу.
Вже очі світла не лякались –
З’явились обриси слабкі,
Закляклі м’язи прокидались.
Щось доторкнулося щоки.
Цей теплий дотик розтривожив.
І перша думка: «Де це я?»
Та відповідь знайти не може.
– Тамаро… Донечко моя…
Знайомий голос упізнала,
Й тривога відлетіла геть.
А мати подих тамувала,
Трималась на ногах ледь-ледь.

Три операції підряд.
Прогнозів навіть не давали.
Врослася в білий той халат –
Все біля Томи чатувала.
 «Сім днів у комі, а мені
Здаєтьсяся, що віки минули.
Ні, не віддам тебе війні!
І смерті не віддам! Ти чула?!»

– Пробач, себе не вберегла.
– Нічого, доню. Це – дрібниці.
Важливо, вижити змогла,
Тож розкисати не годиться.
– А я загинуть й не могла –
Олесику пообіцяла,
Коли ще в Києві була…
Бо всиновити планувала…
– Тамаро, мила, ти мене
Не припиняєш дивувати…
Ноги ніхто не поверне… –
Розгублено говорить мати.
– У прогресивний час живем:
Протез сьогодні – це дрібниця.
Минуле згадувать з жалем?
Я, мамо, вільна горда птиця!
Бо крила маю ще з тих пір,
Коли уперше зрозуміла:
Що краще втратить слух чи зір,
Аніж Душі утратить крила,
Ніж втратить крила Доброти,
Чи Співчуття та Милосердя.
В ПОЛЬОТІ з ними будеш ти!
Із ними – ти завжди НА ЗЛЕТІ!

Пригоди малого Укропчика

Жив на світі літачок:
Cині-сині крильця,
Жовті пузце і бочок.
Йому народиться
Пощастило цього літа
В неньці Україні,
Де всі люди працьовиті,
Щирі, добрі, вільні;
Де в садки прибрались села,
Де міста багаті;
Де дитячий сміх веселий
Чути в кожній хаті.
Літачок цим так пишався,
Укропчиком звався,
Людям тим допомогти
Завжди намагався:
Він проводив день у день
Навчальні польоти,
Щоб виховувать нових
Штурманів й пілотів.
Непокоїло одне:
«Я такий маленький –
Й не помітити мене!»
Крається серденько:
 «Онде велетень «РУСЛАН» –
Він найбільший в світі.
Не літак, а справжній пан –
Є чому радіти!
Бо прославив Україну
На усю планету.
Навіть бурі не спинити
Потужного лету.
Вантажі у сотню тонн
Може піднімати.
Ми з ним, наче Моська й Слон!
Як тут не зітхати?
Он винищувач-літак
В небеса здійнявся.
Він – військовий, а відтак
Зроду не боявся.
На безмежну висоту
Може підніматись,
Ще й у трюках на льоту
Хвацько вихилятись.
Швидкості надзвукові
Розвивати може!
Ну, чому на нього я
Й крапельку не схожий?!
Пасажирські літаки –
Он які гіганти!
З’єднують материки
Ці лискучі франти.
Мов будинки на колесах,
Люди в них – мурахи,
Сотнями їх перевозять
Ці потужні птахи. »
Тож нікчемою собі
Кропчик видавався.
Та так скрушно він зітхав,
Так цим переймався!
Усміхалися на те
Літаки-сусіди:
– Успіх ще тебе знайде
Й труднощі, і біди…
Ти, Укропчику, лишень
Жити починаєш.
Викинь заздрість із кишень –
Щастя і пізнаєш.
– А яке воно, те щастя? –
Кропчик наш питає.
– Воно в кожного своє.
В чім твоє – хто знає?
– Добре, – вирішив літак, –      
Полечу шукати
 Своє щастя, а відтак –
Згадуйте, як звати!
                2
Літачок собі летить,
 Співає двигунчик,
Вітер в крильцях тріпотить.
Кропчик-веселунчик
Пильно дивиться униз –
Все потрібно знати,
Тож вдивляється – до сліз:
«Щастя де шукати?»
А картинки унизу –
 Подих переймає!
Дивлячись на цю красу,
Кропчик промовляє:
«Ой, красива ж ти, Вкраїно –
 Кращої немає!»
Луки, ниви та діброви
Від краю до краю.
Ріки, мов стрічки блакитні,
Зелень напувають,
І уквітчані, привітні
Села визирають
Із садків, що колисають
Свій врожай на гіллі,
Та женуть вітри полями
Золотаві хвилі.
Замиловано дивився:
«Чудова місцина!
(Хліб у полі колосився)
Тут й перепочину».
Приземлився наш Укропчик
У спілій пшениці
І під шелест колосків
Заплющив очиці.
Трохи б ще – і задрімав,
Але поряд раптом
Чийсь двигун запрацюва
Гучно, наче трактор.      
Хтось сердито обізвавсь
Із шляху щосили:
«Ти чого туди попхавсь,
Бевзь блакитнокрилий?!
Де, невігласе, навчивсь
Поле толочити?
Хліб понищив як, дивись!
Слід тебе провчити!»
В літачка на очі вмить
Нагорнулись сльози –
Бідолаха аж тремтить,
Рухатись не в змозі.
Та себе опанував,
Зваживсь говорити:
– Ви пробачте… Я не знав…
Згоден відробити!
І чужинець «охолов»:
– Це вже інша справа!
Бачу, не з шибайголов –
Літачок ти бравий.
Підлітай хутчій сюди –
Знайомитись будем.
Без добра нема біди –
Виведем у люди!
Кукурузник я! Впізнав?
Чув бо про такого?
Ну, а ти ж хто? – запитав
Кропчика малого.
– Тренувальний літачок!
Укропчиком звуся.
Хто пілотом хоче стать –
Научать беруся.
Наш Укропчик розглядав
З подивом чужинця:
Полинялий корпус мав,
Подряпані крильця.
Скільки ж, діду, років вам? –
Спитав і присвиснув.               
– Та чи ж я їх рахував? –
Дід очима блиснув.
Від весни і до весни
На полях турботи.
В Кукурузника в селі
Завжди є робота:
Треба добрива внести,
Шкідників ганяти,
Вантажі й людей везти,
А ще обробляти
Хімікатами поля,
Щоб під бур*янами               
Не знесилилась земля –
Спину гну  роками!
– Й не набридло жити так?
Знудились, напевно?
– Я щасливий! От дивак!
Так трудитись ревно
Я готовий до кінця,
Доки крила носять. 
До душі робота ця,
Та ще й слізно просять
Хлібороби-трударі.
Я їх не покину!
Прокидаюсь на зорі
І у небо лину,
Щоб багаті врожаї
Восени збирати,
Щоб смачні короваї
Їли в кожній хаті.
– Щастя в цім? – засумнівавсь
Літачок маленький
Й перевірити зібравсь
На собі хутенько…
Він трудився десять днів:
На совість – старався.
За цей час стомивсь, змарнів.
Як не намагався,
Але щастя не відчув.
– Не твоя ця справа, –
Дід Укропчику кивнув, –
Хоч літак ти жвавий.
– Доведеться в іншім місці
Щастя пошукати.
– Хай щастить тобі, малий!
– Поминай, як звати!
                3
Доки Кропчик наш летів –
У піжмурки грався:
Від зайчаток-промінців
В хмарочках ховався.
Коли ж випірнув із них –
Ледь не впав додолу:
Куди зір дістати міг –
Скрізь вода довкола.
Та швидесенько збагнув:
«Це, напевно, море!
Я давно про нього чув.
Диво неозоре!»
Потім знову розгубивсь:
«В який бік летіти? –
На всі боки подививсь. –
Важко зрозуміти.
Тільки хвильки хлюпотять –
Скрізь простори голі.
Навіть острова нема
Ген на видноколі.
А пального – вже на дні –
Десь попити треба.
Що ж придумати мені?
Як не впасти з неба?»
І гучний сигнал біди
Навсібіч полинув:
« SOS! На виручку прийди!
Я на морі гину!»
Не минуло й п’ять хвилин,
Бачить наш Укропчик,
Як з’явивсь поміж хмарин    
Спритний, мов горобчик,
Невеличкий літачок
І крилом махає:
« Не барись! Лети хутчіш!
Я дорогу знаю!»

– Ось і берег! – Кропчик наш
Весело регоче,
Доброчинцю-літаку
Дякувати хоче.
Підлетів поближче – глядь:
«Що воно за диво:
Знизу лижі майорять?
Чи таке можливо?»
Незнайомець здивував
Кропчика ще більше,
Прямо в воду поміж хвиль
Незабаром сівши.
– Ось навіщо тобі лижі! –
Вигукнув Укропчик. –
Не страшні ні хвилі хижі,
Ні стрімкий потопчик.
– Звусь я Гідролітаком, –
Усміхнувсь чужинець. –
А служу рятівником.
Наче той есмінець,
Можу поміж хвиль стрибать –
Недарма з морфлоту.
Рибакам допомагать –
Теж моя робота.
Я вишукую згори
Косяки сріблясті,
Аби знали рибарі,
Де поставить снасті.
І рибнагляд теж без мене
Обійтись не може.
Браконьєрів упіймать
Хто їм допоможе?
Кропчик ледве не зімлів
І роззявив рота:
– Я б з тобою теж хотів –
По мені робота!
– Що ж, – сказав гідролітак, –
Спробувати можна.
Та служити здатен так
Літачок не кожний.
– Я тебе не підведу! –
Запевняв Укропчик.
Але згодом у біду
Втрапить наш молодчик.
                4
Сталось через тиждень це…
Згідно із завданням
У відкрите море він
Рушив на світанні,
Аби розвідку вести
На морськім просторі:
Срібні рибні косяки
Чатувати в морі.
Не щастило щось йому:
Як не придивлявся,
Та на очі табунець
Рибний не траплявся.
Далі й далі він летів,
Міряючи милі.
Раптом вітер налетів
І розбурхав хвилі.
Спохопився літачок,
Та було запізно –
До шурупчика він змок.
Чорні хмари грізні
Небо у полон взяли:
Щедро поливали,
Гуркотіли, як могли,
Блискавиць пускали.
Він боровся, як умів,
Та з маршруту збився:
Серед хмар, серед штормів      
В морі заблудився.
І коли вже утомивсь,
Полишили сили –
Шторм зненацька припинивсь,
Сонце засвітило.
Та отямитись не встиг
Наш малий Укропчик,
Як військовий грізний МІГ
Поруч був, як стовпчик.
– Я на варті. Я літак
Іншої країни.
Ти кордон порушив як?
Мусиш неодмінно
В цім зізнатись. Відтепер
Будеш під арештом.
Кропчик з подиву завмер
І промовив врешті:
– Та я, дядьку, заблудивсь –
Море так штормило! –
Миролюбно подививсь,
Усміхнувся мило.
– Припинити балачки! –
Гримнув МІГ сердито. –
Під  конвоєм полетиш.
Ні – то будеш збитий!
Безпорадним почувавсь
Літачок маленький,
Так ніколи не лякавсь.
«Врятуй мене, ненько!» –
Наостанок відіслав
Він радіограму,
Його визволить прохав
Україну-маму.
                5
МІГ-вояк доповідав
У деталях штабу,
Як порушника впіймав:
– Перетнув нахаба
Наш морський кордон, хотів
Шпигувать, напевно.
Я його перехопив,
Провів допит ревно.
– Ну, і що вам розказав
Український бранець?
– Що він, бачте, заблукав –
Набрехав поганець!
– Байдуже, чи то брехня,
Чи на правду схоже.
Те важливо, як ми це
Використать зможем.
Він порушив наш кордон?
Ми також порушим!
Острів візьмем у полон
Чи захопим сушу!
В морі зайвий острівець
Знадобиться дуже:
Ще один аеродром
Там збудуєм, друже.
– Але ж нас засудить світ!
Це вам не абищо!
– Все «обставимо», як слід.
Голова навіщо?
Та й військових літаків
Наших – не злічити.
Переможем поготів!
Нас не зупинити!

А Брехня в той самий час
Руки потирала:
«Розпалю війну у вас,
Як і планувала!»
Довелось чимало їй
Світом поблукати,
Щоб знайти притулок свій
Й кого ошукати.
Сотні пройдено доріг,
Вбито сил чимало,
Та її і на поріг               
Підлу не пускали.               
Не бажали із Брехнею
Народи дружити,
Вперто нехтували нею.
А Брехні як жити?..
Та нарешті пощастило –
Стрілась із Пихою.
От біди і наробили
Укупі ці двоє!
Бо народ Сусідній підло
В пастку заманили:
На стежки війни штовхнули,
Мізки задурили.
З телевізорів щоденно
Їх лилась отрута –
От серця і зачерствіли,
Розум вдягся в пута.

Полетіла страшна звістка
По усьому світу:
Україна-терористка
Кропчика-бандита
Підіслала до Сусідки
З лихою метою,
Бо на ту країну мирну
Хоче йти війною.
Тож тепер Сусідка мусить
Себе боронити:
Вона вже арештувала
Кропчика-бандита, 
Виведе на чисту воду
Згодом й Україну.
А захоче, то залишить
Від неї руїну.

Збурився літак маленький
Тій страшній новині:
«Ой, не личать побрехеньки
Порядній країні!»               
Твердо вирішив: «Брехню
Розвінчати мушу:
Ошуканців зупиню –
Закладу і душу!»
                6
Розгубилась, засмутилась
Ненька Україна:
«Чом Сусідка розлютилась?
У чому я винна?
Зроду-віку я чужого
Нічого не брала,
Не напала ні на кого,
Зроду не брехала.
Із сусідами дружила,
Харчем помагала,
Хоч натомість тільки
Клопіт й негаразди мала.»

Не устигла Україна
І оком змигнути,
Як накинули на неї
Невільницькі пута:
Чужоземні літаки
Кордон перетнули,
На вкраїнські острови
Підло зазіхнули.
Хоч Вкраїна не чекала
Підступу такого,
Проти недругів повстала,
Підняла на ноги
Всіх своїх захисників:
І малі, й великі –
Сотні мужніх літаків,
Мов стрімкі шуліки,
В рідне небо піднялись
Боронить Вітчизну,
Як їх прадіди колись –
До кінця, до тризни.
Кукурузник, дід старий,          
Посміхавсь у вуса:               
«Маю досвід бойовий –
Десь та знадоблюся!»

Зав’язались грізні битви
В голубім просторі,
Захлинулися  обидві
Країни у горі,
Бо синів своїх загиблих
Кожна з них ховає.
І нема тій ворожнечі
Ні кінця, ні краю.
У скорботі та печалі
Руйнуються долі,
А Пиха з Брехнею й далі
Жирують на волі.
                7
Кропчик довго міркував,
Як йому вчинити,
Щоб безглузду ту війну
Якось зупинити.
Щоб ось так, через Брехню
І Пиху-заброду
Воювали між собою
Братні два народи!

Знов на допит повели
Літачка малого,
Вимагали, як могли,
Знов зізнань від нього.
Вперто твердив наш герой,
Що не винуватий.
І на знак протесту він
Став голодувати,
Щоб дізнався цілий світ
Про брехню велику:
«Задля цього не шкода
Вкоротити віку!»
Довго він голодував –
Схуд, що й не впізнати.
Та позицій не здавав:
«Буду воювати
З підлим ворогом в тилу!»
В справжнього героя
Правда – засіб боротьби,
Сила волі – зброя,
Що здолає і Пиху,
І Брехню підступну,
І війну, страшну, лиху
Та для людства згубну.

Світ почув про літачка –
Став на бік Вкраїни:
«Чом Пиха й Брехня бридка
Мають владу нині?
В шию треба гнати їх
Сусідці країні.
Братовбивство – смертний гріх!
Здавна – і донині!

Наш Укропчик Чисту Правду
В серці став плекати.
А вона росла, росла –
Та й стала крилата.
І не втримали її
Ні в’язнична грата,
Ні високі паркани,
Ні затята варта.
Полетіла Чиста Правда
Країною, світом,
Відгукнулась в Серцях Чистих
Радісним привітом.
І Серця ті забриніли
В світі Чистим Дзвоном,
Залунали в чистім небі
Дружним унісоном.
І розбуркали ті звуки               
Совість у Сусідки –
Де й поділися відразу
Брехні всі та плітки.
Вона «очі відкриває» –
І не йме їм віри:
Навісна війна триває –
Люди в ній, мов звірі,
А Пиха собі з Брехнею
Жахом цим керують,
Анікого не бояться,
І у вус не дують.
Як вхопили всі юрмою
Палиці та вила,
То Брехня разом з Пихою
Сторчголов летіли.
Так нам’яли їм боки,
Вуха накрутили –
Пам’ять буде навіки –
Й капці погубили!
Знов десь бродять аферисти,
Знов притулку хочуть,
Щоб комусь на шию сісти,
Ще й замилить очі.
                8
Припинилась враз війна.
Країна Сусідка
Геть розгублена й сумна:
Самій собі бридко,
Що повірила Брехні,
Пиху прихистила.
Та пробачення просити
Знайшла в собі сили:
«Пробач мені за всі біди,
Сестро Україно,
За всі сльози, за всі смерті –
Я в усьому винна!
Ой, не буде мені в Бога
За війну прощення!
Так зганьбила на весь світ
Своє добре ймення!»
Тут Сусідку Україна
Почала втішати:
«Нас обох колись родила
Русь – єдина мати,
Древній Київ – батько спільний,
Тож народи – браття.
Навіть війни не загасять
Єдності багаття.
Поможи мені, Сусідко,
Із руїни встати,
Мої села і міста
Всі відбудувати.
І забудем  про погане,
Заживем у мирі
Та у злагоді сестринській,
У повазі щирій.

Ось злетів наш Літачок
Знов у небо синє:
До найвищих хмарочок
Усім серцем лине.
І таким себе щасливим
Він відчув нарешті
Після всіх поневірянь,
Допитів, арештів,
Що його веселий сміх
Полонив все небо.
«Як второпать я не міг,
Що мені не треба
Щастя більшого, ніж те,
Що уже я маю,
Коли в мирних небесах
Вільно пролітаю,
Коли неньці Україні
Буть корисним можу.
Найщасливіший я нині!
Слава тобі, Боже!»
Як Укропчика стрічали
На аеродромі!
Міцно крила потискали
Літаки знайомі.
Навіть дядечко «Руслан»
Підкотивсь з букетом:
«Як ся маєш, партизан?
Хвостик пістолетом?
Ти героєм справжнім став!
Хоч такий дрібненький,
Від війни порятував
Україну-неньку!»
Кропчик глибоко вдихнув,
Підняв крильця сині
І урочисто гукнув:
« СЛАВА УКРАЇНІ! »
Відгукнулись  літаки –
І зліва, і справа
Засигналили гудки:
« ВСІМ ГЕРОЯМ – СЛАВА! »

Комп`ютерне лихо

Тра-та-та! Пах-пах-пах!
Йде війна – справжній жах
Міномети тріщать
Та снаряди гудуть,
Піхотинці бігом
У атаку ідуть!
І Назар серед них –
Автомат у руках.
Хоч йому тільки дев”ять –
Не знає про страх.
Перебіжка – стрибок,
Перебіжка – стрибок.
Усвідомив хлопчак:
Ворог поряд – за крок.
Ось і він – перекид
Та смертельний удар.
Потім – стрімко вперед,
Не бариться Назар.
Прошмигнув у пролом,
Подолав перелаз –
Штурмом взяти фортецю
Чіткий був наказ!
Знову бійка,
І знову Назар переміг.
Уперед, уперед –
Вже не чує він ніг.
Безкінечна погоня,
Весь час боротьба.
Тут про власну безпеку
Подбаєш хіба?
Зазівався – і маєш –
Удар у живіт.
Аж удвоє зігнувся,
Хитається світ.
Та Назар – не слабак,
Він отямився враз,
Бо узяти фортецю
Чіткий був наказ.
Раз – удар, два – удар:
Супротивник упав.
Оборону фортеці
Хлопчина здолав!
Залишилась дрібниця –
Ворожий флагшток:
Скинуть кляте  знамено
Униз, на місток.
Та Назар не устиг:
Лиш зробив перший крок,
Як у спину почув:
– Вимикайся, синок!
Вже годину сидиш,
Як пеньок на стільці.
Не набридли тобі
Дурні ігри оці?
Який біс їх придумав,
Лиш бійки та смерть?
Ні уму, ані серцю –
Ненависті вщерть.
– Мамо, ще п”ять хвилин, –
Враз заскиглив хлопчак, –
Лиш закінчу цей рівень.
Домовились, так?
– Вимикай, я кажу!
Бо візьму ремінець.
Назавжди покладу
Цим розвагам кінець.
Проклинаю той день,
Проклинаю той час,
Коли клятий комп”ютер
З”явився у нас.
Він тебе полонив,
Затулив білий світ.
Наче зомбі, ти став –
Припинити це слід.
Книг до рук не береш,
Друзів всіх розгубив,       
А коли ти гуляти
Востаннє ходив?
Лиш зі школи прийдеш –
Тупо очі в екран:
І сидиш, і чманієш,
Немов наркоман.
І не треба тобі
Ані я, ані тато.
Нас тобі замінив
Цей комп”ютер проклятий.
Відсьогодні нове
Починаєш життя,
І не буде в комп”ютерний
Жах вороття.
Згодна вічно терпіть
Твоїх друзів юрбу,
А комп”ютер забудь,
Він віднині – табу.
                2         
У Назара в душі
І занепад, і жах:
Десять днів не тримав
Свою «мишку» в руках.
Мама вперта у нього –
Ні кроку назад –
Недосяжний екран,
А там стільки принад.
«Ув”язнили» комп”ютер,
Жаданий синком:
Кабінет татуся
Відтепер під замком.

Уночі якось довго
Назарчик не спав.
Як дістатись комп”ютера,
Метикував.
Темна ніч за вікном,
Мама міцно вже спить.
Тільки тато ще й досі
Працює, сидить.
А коли і його
Тихий сон огорнув,
Наш хлопчак підірвавсь,
Швидко в капці стрибнув.
Біля любих дверей
Опинився за мить.
– Може, тато сьогодні
Забув зачинить?
Так і є. Не замкнув.
Піддаються. Ривок –
Прошмигнув в кабінет,
Від напруги аж змок.
Світло не увімкнув –
Побоявся батьків.
Він навпомацки все
Необхідне зробив.
Загорівся екран,
І хлопчина за мить
Відчував, як від радості
Серце бринить.
Але ось на екрані –
І що за дива –
Ані з того, ні з сього
З”явились слова:
«Я вітаю тебе,
Любий хлопчику мій!
Як мені вже набрид
Цей тривалий простій.
Тож потішити радий
Тебе, як завжди.
Ну, чого налякався?
До мене ввійди».
– Хтось жартує зі мною,
–Промовив хлопчак.
Та кому це потрібно?
І хто цей дивак?               
«Та це ж я, твій комп”ютер»,–
З”явились слова.
У Назарчика обертом
Йде голова. 
– А якщо це не жарти?
Якщо, Боже мій,
Це комп”ютер і справді…
Комп”ютер живий?
Тут хлопчак усміхнувсь:
– Я, мабуть, уві сні,
І усе це ввижається ,
Сниться мені.
« Ти не спиш!– невблаганно
З”явилося знов. –
Починай розважатись,
Достатньо розмов».
– Як ти чуєш усе? –
Здивувався Назар. –
І як кличуть тебе?
«Чарівник Чорномар.
Я комп”ютерів власник,
Володар мереж.
Моє царство гігантське,
І влада – без меж…»
– Зрозумів, – на прочитане
Мовив хлопчак, –
Звичайнісінький хакер,
Мабуть? Чи не так?
«Ображаєш! – у відповідь
Пише екран. –
Хакер – просто бешкетник,
Шкідник, хуліган.
Нетямущість твоя
Вже набридла мені.
Так ти ввійдеш в комп”ютер
Сьогодні, чи ні?»
– Ну, звичайно ввійду, –
Запевняє Назар. –
І який нетерплячий
Отой  Чорномар.
Завантажив розвагу
За мить молодець
І поринув у гру,
Як у творчість митець.
Знов штурмує фортецю,
Мабуть, в сотий раз:
Прошмигнув у пролом,
Подолав перелаз.
Перебіжка – стрибок,
Перебіжка – стрибок.
Ось уже перемога
Від нього за крок.
Раптом – що за сюрприз –
З-під землі, як гриби,
Перед хлопцем з”явились
Міцні два «лоби».
«Та раніше у грі
Їх обох не було», –
Здивувався Назар,
Потирає чоло.
Доки гави ловив,
Ворог атакував.
Раз – удар, два – удар:
І хлопчина упав.
Біль нестерпний,
Як блискавка, в тілі усім.
«Я його відчуваю,
Побий мене грім!» –
Це останнє, про що
Він подумати встиг,
Потім морок густий
В його мозку заліг.
            3
Як до тями прийшов,
Оглядівся хлопчак.
«Де це він? Що це з ним?» –
Не вгадає ніяк.
Всюди пустка безмежна:
Ні сонця, ні хмар,
«Мов на іншій планеті», –       
Міркує Назар.
Пригадав, що удома
Сидів за столом,
На комп”ютері грав,               
Була ніч за вікном.
Пригадав, як у грі
Все пішло шкереберть,
Як удар пропустив
І зустрів наглу смерть.
«Але ж то тільки гра.
Я насправді живий, –
Сам себе переконував, –

Трапився збій».
– Ну, звичайно, живий, –
Пролунало згори, –
Лиш свідомість утратив
Хвилини на три.
– Хто говорить зі мною? –
Питає Назар.
– Нещодавно знайомились,
Я – Чорномар.
– Де знаходимось ми,
Розтлумачте мені?
Що за дивні пейзажі,
Немов чарівні?
– Ти в комп”ютері, хлопче,
У мене в гостях.
І додому тобі
Заблоковано шлях.
– Ким і як заблоковано? –
Знітивсь Назар.
– Мною, хлопче, й назавжди, –
Всміхнувсь Чорномар. –
Відсьогодні ти в”язень,
Слуга мій і раб.
– Ви, шановний, пробачте –
Нахаба з нахаб!
Я упевнений, ця
Маячня мені сниться,
А як ні – то за вами
Сумує в”язниця.
Мене зранку шукатимуть
Мама і тато,
І міліції в нашому
Місті багато.
– Про одне ти забув:
У комп”ютері ми.
Тож погрози твої
Безпідставні й смішні.
Ти, Назаре, удома
Як був, так і є,
Рано вранці знайдуть
Мляве тіло твоє.
А ось душу, пробач,
Я собі залишив,
Та її не украв,
Тільки звабив, зманив.
Юну душу свою
Сам мені ти віддав,
На комп”ютерні ігри
Мої проміняв.
Для дітей хитромудрі
Я ставлю пастки,
І вони потрапляють
До них залюбки.
– А нащо тобі душі? –
Питає Назар.
– Щоб відчуть себе «богом», –
Зізнавсь Чорномар. –
День за днем, крок за кроком
Беру у полон
То село, то містечко,
То цілий район.
Потім – кожну країну,
А ще – материк.
Вся земля – у полоні! –
Гука чарівник. –
І єдиний володар –
Це я, Чорномар!
– В тебе хвора уява, –             
Говорить Назар. –
Хоч комп”ютери зараз
Усюди і скрізь,
Що вони без людей?               
Правді в очі дивись.
– Так, людина створила
Мене, визнаю,
І постійно нарощує
Силу мою…
А коли вона винайшла
Ще й інтернет,
Став тепер всюдисущим
Мій надінтелект.
В інтернет-павутині
Сную, як павук.
Маю я сотні вух,
Маю я сотні рук.
Будь-куди без запрошення
Входжу тепер,
Неважливо мені –
Президент це чи мер.
Контролює комп”ютер
Всі сфери життя,
І назад у людини –
Нема вороття!
Проектую заводи,
Воджу літаки,
Запускаю ракети,
Вивчаю зірки.
І хоч штучний мій розум
Створив чоловік –
Не зрівнятись зі мною
Людині повік!
Тут Назар не стерпів:
– Та чи так воно є?
Бо залежить від нас
існування твоє.
Досить кнопку натиснуть –
І вимкнешся ти,
Самостійно не зможеш
І кроку пройти.
– Хто б казав! – лютувать
Чорномарище став. –
Чи не ти  мені розум
І душу віддав?
Полоню усе людство,
Як тебе, Назар.
Ось тоді й поговорим! –
Кричить Чорномар.
                4
Вранці мама в кімнату –
Назара нема.
У вітальні, у кухні
Шукає – дарма.
Той, немов розчинився,
Розтанув, як дим.
« Може, син в кабінеті?
Та ж замкнений він».
Потягнула за ручку –
Піддався замок.
– Ось де ти – за комп”ютером.
Здрастуй, синок!
І коли це ти встиг
«Просочитись» сюди?
Виключай свою гру,
Швидко снідать іди.
Та у відповідь тиша,
« Мабуть, міцно спить».
Підійшла трішки ближче
І зблідла умить.
Неприродньо розлігся
У кріслі  хлопчак.
В мами серце зайшлося:
« Із ним щось не так!»

В лікарняній палаті
Заплакана мати.
Почорніла від горя –
Не можна впізнати.
В сина шок, він у комі         
Вже двадцять годин.
Лікарі насторожі –
Очікують змін.
Невідомо, чи вийде               
Із коми хлопчак,
Чи роками лежатиме
В ліжку ось так,
Наче мрець: нерухомий,
Холодний, блідий?!
За дитяче життя
Йде напружений бій.
           5
За комп”ютером Маша
В напрузі сидить.
Вона – льотчик-винищувач,
В небі летить.
У цій справі Марійка
Прославлений ас!
За останні п”ять тижнів
Чи збили хоч раз?
Ні підступні зенітки,
Ні інший літак –
І хлопчина не кожний
Зуміє отак!
Юна льотчиця звично
Веде літака.
Щоб не сталось –
Її не здригнеться рука.
Ось на неї в атаку
Летять вороги,
Та Марійці повітряний
Бій до снаги.
Хоч нападників троє,
А Маша одна,
Поступитися їм
Не планує вона.
Різко кинулась вгору,
Зробила віраж,
Точний постріл з гармати –
Оце пілотаж!
Запалав, наче факел,
Один з ворогів,
Перейшов у піке,
Підірвався й згорів.
Згодом другий також
Cмолоскипом палав:
Закрутивсь, завертівсь –
І на землю упав.
Тріумфує дівчисько.
Та що за дива?
Із-за хмари, мов тіні,
Нападники два.
«Але ж їх, пам”ятаю,
 У грі не було!» –
Розгубилась Марійка,
Аж змокло чоло.
Ось ширяють над нею
Вгорі, мов круки,
Чорні-чорні, зловісні
Два штурмовики.
«Поливають» її
Перехресним вогнем.
Люто кулі свистять:
«Доженем! Доженем!»
Притискають Марійчин
Літак до землі –
І ось-ось перерветься
Трагічно політ.
Раптом їй навперейми
Ще й третій літак.
«Ну тепер я у «клешнях»,
Не вирвусь ніяк! –
Панікує Марійка. –
Від трьох не втекти.
Неможливо мені
Порятунок знайти».
Але що це?
Той третій з її ворогів
Не по ній – по своїх
Стрілянину відкрив.               
Маша довго дивилася
(І залюбки!),
Як горіли та падали
Чорні «круки».               
– Звідки зміни у грі? –
Дивувалось дівча. –
Чи не татко, бува,
Жартувати почав?
«Твій татусь ні при чому, –
друкує екран. –
Швидко вийди із гри,
Не сиди, як бовван.
Тут на тебе щомиті
Чатує біда.
Вийди з гри! Вийди з гри!» –
Їй екран набрида.
– Та до чого тут гра? –
Розізлилась вона. –
Чим зашкодить мені
Іграшкова війна?
« Ти, Марійко, уперта,
Неначе віслюк!»
– Хто говорить зі мною?
« Назар Сторожук!»
«Та це ж мій однокласник,
Товариш, сусід.
Але ж він, наче, в комі…»
– Назаре, привіт!
Дуже щиро радію,
Що видужав ти.
Але як в мій комп”ютер
Ти зміг увійти?
«Всі подробиці потім, –
Друкує Назар, –
Бо ув”язнить й тебе
Злий чаклун Чорномар!».
Маша геть спантеличена:
– Що він наплів? –
Але вимкнула гру,
Як хлопчина й просив.
– А тепер розкажи-но,
Крутій-жартівник,
Хто такий Чорномар?
«Лиходій. Чарівник».
І Назар розповів
Маші все, як було.
Щиру правду відкрив
Про комп”ютерне зло…
«А сьогодні на тебе
Чаклун полював,
Та я плани підступні
Його зруйнував.
Якби вбили тебе
В іграшковім бою,
Чорномар би украв
Розум й душу твою».
– То це ти врятував
У бою мій літак,
Збив обох ворогів,
Тільки блиснуло?
«Так!
Чорномарище гнобить
Нещадно мене,
І життя моє тут
Небезпечне й сумне.
Я постійний учасник
Комп”ютерних війн,
День у день воювати
Примушує він.
Безкінечні побоїща,
Гонки, стрільба –
Все це витримать
Розуму можна хіба?
І усе лиш для того,
Щоб він, лиходій,
Юні душі зманив
В темний закуток свій!
Гірко згадую я,
Мов страхітливий сон,
Як віддав добровільно            
Себе у полон.
Та мене не зламають
Ні примус, ні страх.
Я не буду знаряддям               
В недобрих руках!
Хоч, можливо, назавжди
В полоні лишусь –
Чорномару пихатому
Не підкорюсь!
Але він і без мене
Калічить діток.
Як павук, понаставив
Тенет і пасток.
Я, на жаль, неспроможний
Його зупинить.
І від думки цієї
Не хочеться жить…»
– Як усе це можливо –
Не втямлю, Назар?
Чи такий нездоланний
Отой Чорномар? –
(І Марійка задумливо
Супить чоло)
– Ми дістанем його,
Щоби там не було!
З будь-якої біди
Вихід можна знайти.
Наодинці із нею
Не лишишся ти!
                6
Хоч Марія вмикала
Екран ще не раз –
У мовчанні спливав
За комп”ютером час.
Більш Назар не з”являвся,
Не йшов на контакт,
Бо дізнався про все
Чорномарище-кат.
Довго він у безсилості
Ще лютував,
Адже Машу у сіті
Свої не впіймав.
Тож Назар покарання
Поніс за обох.
Але він не шкодує
Про це, бачить Бог.

У задумі Марійка:
Не їсть, і не п”є,
По квартирі, неначе
Примара, снує,
Бо набридливий файл,
В її мозку завис –
Чорномар, невразливий
І хитрий, мов лис.
Але є і у нього
Одна слабина,
Скористатися нею
Планує вона.
Надто вже марнославний
Отой чарівник,
Програвати людині
Ні в чому не звик.
Хай пихатість його
З ним зіграє злий жарт.
Я даю операції
«Звільнення» старт!

У комп”ютернім клубі
Юрба дітлахів.
До Марійки схилились
Десяток голів.
Всі готові Назару
На поміч прийти,
Чаклуна налаштовані
Перемогти!
Пастку-гру розробляють
У клубі гуртом
І програму до неї
Складають разом.
Лиш закінчили справу
Свою нелегку,
Як Марійка заяву
Зробила таку:               
– А тепер я наш задум
Впроваджу в життя.
– Невідомо, чи буде
Із гри вороття, –
Їй на те заперечив
Хлопчисько в юрбі. –
Чи під силу, Марійко,
Це буде тобі?
Може, краще хлопчині
Узятись за це?
Червоніє від гніву
У Маши лице:
– Любі хлопці, я граю            
Не гірше за вас.
Хто у клубі відомий
Комп”ютерний ас?
В суперечці не будемо
Час марнувать.
Кашу я заварила –
Мені й куштувать.

Лікарняна палата.
Марія у ній.
А на ліжку Назар:
Нерухомий, блідий.
Маша руку холодну
В долоні взяла,
Доторкнулася ніжно
Блідого чола.
Тут відчула, як боляче
Серце щемить.
Та схвильовано й тихо
Шептала за мить:
«Обіцяю, Назаре,
Одужаєш ти…
Хай мені доведеться
Хоч пекло пройти!»
                7
Ось Марія рішуче
Вмикає екран:
– Поквитаюся зараз
З тобою, тиран!
І вона написала:
«Привіт, Чорномар!
Все ховаєшся, наче
Стерв”ятник між хмар.
Тишком-нишком, мов злодій,
Ти шкодиш усім.
А відкрито – боїшся?
Побий тебе грім!»
На злослів”я у відповідь –
Ані слівця.
Та дівча не спинила
Невдача оця.
Вона знову і знов
Закидає гачок –
Проковтне ще наживку
Індик-гордячок.
«Наче заєць лякливий,
Заплутав сліди.
Доведи, що всесильний –
На виклик прийди…
Та ти просто боїшся!
 Бува, не мене?»
«І чого б я боявся,
Дівчисько дурне!» –
На екрані з”явились
Нарешті слова,
І від радості Маша
Сидить ледь жива.
– Чорномаре, Назар
Мені якось казав,
Що людину нікчемою
Ти обізвав.
Я ж вважаю, що повна
Нікчема – це ти,
І я легко це можу
Тобі довести.
«Що ти можеш, Маріє? –
З”явилось за мить. –               
Язиком лиш плескати
Та гави ловить».
– То давай позмагаємось, –
Мовить дівча.
«Я тебе розчавлю, як
Шуліка курча!»
– А ось це, Чорномар,
Треба ще довести.
І не я язиком
Розплескалась – а ти!
«Ну гаразд, – промовляє
чаклун врешті-решт, –
Як програєш,
На тебе чекає арешт».
– А як виграю я, –
Підхопила вона, –
Ти звільняєш Назарову
Душу з ярма.
«Як змагатися будем?»
– Пограєм у гру.
«Та це ж буде змагання
Блохи з кенгуру!
Я приймаю умови», –
Погодився він.
– Тільки граємо чесно:
Без чарів та змін.
Бо без них ти навряд
Чи здолаєш мене.
«Зрозумій, що не чари
В мені головне.
Інтелект – основна
Перевага моя,
Тож у будь-якій грі
Розчавлю тебе я!»
– Не хвались, Чорномаре,
Накличеш біду.
Розпочнемо змагання,
Лиш я увійду.
Міцно губи стиснула,
Аж зуби скриплять.
Та думки на свободу
Птахами летять:
«Ох і дурень! Ковтнув
Всю наживку цілком.
Інтелектом змагається
Хай з гусаком».
Ця маленька вікторія
Так надихає,
Та найважче – попереду
Машу чекає.               
                8
Завантажилась гра,
І почався двобій.
– Ну ж бо, спробуй спіймай,
Чорномарище злий! –
І Марійка сміливо
Поринула в гру,
Щоб завести у пастку
Цю Чорну Мару.
Ризикує вона,
Бо чаклун – не простак.
Їй протриматись треба
Хоч трохи, та як?
За умовами гри
Він шукає її,
В непролазних лісах
Доганяє її.
А попереду річка,
Яри, чагарі
Та фортеця стара
На високій горі.
Скрізь на нього чатують
Таємні пастки:
На болоті, у лісі,
У водах ріки.
Та хитрун-Чорномар
Їх усіх омина.
Неможливо ніяк
Зупинить чаклуна.
Просувається тихо,            
Мов кішка, дівча.
Ні хвилинки немає
Спочинку очам.
Прислухається Маша:
Чи ворог не йде,
Чи не трісне, бува,
Суха гілочка де.
Чорномар слід узяв
І ось-ось дожене.
«Я уже зовсім близько.
Ти чуєш мене?»
Перешкоди минаючи,
Маша біжить.
Ось на стежці повалений
Стовбур лежить.
Знов безцінні секунди
Втрачає – біда!
А за мить – на шляху
Швидкоплинна вода.
Цей гірський потічок
Майже збив її з ніг.
І за ним болота –
Ні слідів, ні доріг.
Ледь помітну стежину
Нарешті знайшла,
Трясовини і вирви
Усі обійшла.
Чорномар-лиходій
Не відстав і не щез –
Перепони здолав,
Дише в спину, мов пес.
Он фортеця маячить
На лисій горі,
Треба тільки здолати
Густі чагарі.
Чом до неї так вперто
Прямує вона?
Бо фортеця у планах
Її – головна.
Там найкраща з пасток
Для лихої мари,
Тож будь-що їй потрібно
Дістатись гори.
Чагарі не пускають,
За одяг скубуть,
Але Маша уперто
Продовжує путь.
Раптом із чагарів,
Наче блискавка з хмар,
Навперейми Марії
Повзе Чорномар.
Маша вперше дивилася
На чаклуна.
Перед нею здіймалась
Химера страшна,
Здоровенна і чорна
Безформна мара:
Очі – два ліхтарі,
Замість рота – діра.
Його щупальця вмить
Ухопили дівча.
– Я тебе упіймав,
Знахабніле курча!
І Марійка відчула
Цю хватку міцну:
Ні вдихнуть, ані видихнуть.
«Ніби тону», –
Промайнула у мозкові
Думка страшна.
Раптом крик войовничий
Розносить луна:
– Стережися, підступна
Потвора, бридка!
Вкорочу тобі
Щупальця і язика!
Із мечем у руках
Підбігає Назар
Та кінцівки потворі
Руба наповал.
І вдихає Марійка               
Повітря ковток,
І, отямившись,
Робить упевнено крок.
– Швидко вийди із гри! –
Їй волає Назар. –
Поки б”ється зі мною
Чаклун Чорномар.
Але Маша на гору
Продовжила путь.
Не для того взялася
Вона ризикнуть,
Щоб при першій загрозі
Вернутись назад.
– Я помщуся тобі,
Чорномарище-кат!
                9
Чагарник вже позаду
Лишила вона.
Тут завада нова –
Прямовисна стіна.
Та щілини і виступи
Є де-не-де,
Тож без сумнівів Маша
На приступ іде.
Спритно вгору повзе,
Наче той скелелаз,
Тільки «ойкає» серце
У неї щораз,
Коли раптом з-під ніг
Вислизає карниз,
І каміння із гуркотом
Падає вниз.
Ще зусилля одне:
Підтягнулась, ривок –
І вона на вершині,
Фортеця – за крок.
Але що це? Внизу
Камінці гуркотять.
Ні, мабуть, не самі
Вони в прірву летять.
Переслідувач знову
Іде по слідах –
І відчуло дівча
Непідроблений жах.
«Може, тільки здалося?» –
Поглянула вниз.
Але ні: чарівник,
Наче ящірка, ліз.
Величезного взявши
До рук валуна,
Не вагаючись,
Кинула на чаклуна.
Певно, влучила в ціль,
Бо почула за мить,
Як в падінні протяжно
Потвора кричить.
«Це не знищить його, –
Міркувала вона, –
Але виграю трішки
Часу в чаклуна».
Маша стрімко пірнула
У отвір воріт.
«Він отямиться швидко –
Поквапитись слід».
Величезна фортеця
Відкрилась очам.
І в одній із кімнат,
В глибині, десь отам,
Причаїлася пастка:
Надійна, міцна,
Ув”язнить Чорномара
Повинна вона.
«Хай дізнається він,
Що за смак у біди.
Тільки б встигнути вчасно
Добігти туди…»
Метр за метром
Марійка скорочує шлях,
Лиш ліхтарик поблискує
Тьмяно в руках.               
Та лихий Чорномар
Гав також не ловив:
Коридорами мчав,
Від злоби аж хрипів.
Чує, чує потвора,
Що поряд вона:
«Ти, дівчисько, від мене
Одержиш сповна!»
Нажахали Марійку
Погрози слова.
Бідолашна, від страху 
Була ледь жива.
– Боже, допоможи!
Боже, дай мені сили! –
Ледь не плачучи, Маша
У Бога просила.
Ці гарячі благання
Всевишній почув:
Маша встигла добігти,
А вхід – на засув.
В неї кілька секунд,
Щоб до тями прийти,
Зосередить думки,
Подих перевести.
«Чорномара надійне
Чекає сильце –
Тільки б не здогадалась
Потвора про це».
Лиш про вовка помовка –
А вовк на поріг:
Люто грюкає в двері,
Немов носоріг.
Тільки друзки летять
Від дубових дверей,
У пробитій дірі –
Пара жовтих очей.
Лютий погляд вперіщив,
Неначе кинджал,
Та Марійці здалося,
Що в ній – сотня жал.
Ворог через пролом
До кімнати повзе,
І до дівчини –
Ближче та ближче усе.
Крок за кроком
Дівча відступає назад:
«Зараз буде тобі,
Чорномар, шах і мат».
Ось уперлась нарешті
Спиною в стіну.
«Тепер час, – промайнуло, –
Ну, з Богом! Тисну!» –
І натиснула кнопку
Тремтяча рука,
Запустила у гру
Віруса-хижака.
Чорномар враз закляк –
Він не вірив очам:
Хижий вірус-павук
Поряд був із дівчам.
Задкувати тепер
Починає чаклун,
Покотивсь до дверей,
Наче чорний кавун.
Та не встиг утекти,
Бо наскочив павук,
І вхопили його
Кілька пар чіпких рук.
Павутиння із цифр –
Одиниці й нуля –
Сповило Чорномара,
Як те немовля.
Безпорадно чаклун
В павутині сидить,
Із полону тісного
Гукає за мить:
«Обіграло мене,
Жовтороте дівча!
Від в”язниці Назара
Отримуй ключа.               
Що звільняєш його –
Не засмучуюсь я,
Бо наповниться швидко
В”язниця моя.
Є у світі багато
Запеклих гравців –
Полоню їх усіх,
Як того і хотів!
І ніхто не зуміє
Завадить мені:
Бо всі діти – непослухи,
Вперті й дурні».
           10
Хоч Назарову душу
Звільнила вона,
Та Марійка сидить
Невимовно сумна.
Так втомилась, що
Обертом йде голова,
А у мозку сверблять
Чорномара слова:
«Усі діти – непослухи,
Вперті й дурні…»
Чи насправді це так,
Чи усе-таки ні?
Порятунку нема
Від уїдливих слів:
«Полоню вас усіх,
Як того і хотів!»

У палаті знайомій
Веселощі, сміх –
Це Назар розважає
Без міри усіх.
Де хвороба й поділась –
Пішла в небуття,
В молодім організмі
Вирує життя.
Лікарі у задумі
Вже декілька днів,
Не з”ясують ніяк,
Чом хлопчина ожив?
Жартівливий, бадьорий
На ліжку сидить,
І від щастя у мами
Сльозинка біжить.
Ще не встигла Марійка
Дверей прочинить,
Як відчула, що радістю
Серце бринить.
А Назар, лиш побачив
Її – враз замовк,
І не може докупи
Зібрати думок.
Рот немов заліпило,
Язик занімів,
Тільки ніжністю погляд
Хлоп”ячий горів.
«Здрастуй, Машо», –
Нарешті Назар прохрипів.
Він багато про що
Їй сказати хотів.
Мама вийшла тихенько,
Лишивши самих,
Зрозуміла, що буде
Соромити їх.
Ось розмова бринить,
Як тоненький струмок.
Згодом вже дзюркотить,
Як стрімкий потічок.
Потім жвава ріка
Вийшла із берегів –
Навіть лікар її
З часом ледве спинив.
Розмовляла багато
Про що дітвора:
Спільних спогадів – море,
А вражень – гора.
Коли ж Маша згадала
Погрози страшні –               
Мовчки довго сиділи,
Серйозні й сумні.
Потім хлопець сказав:
«З будь-якої біди,
Якщо дуже схотіть,
Вихід можна знайти!
У комп”ютернім клубі
Зібратись якби
Та продумати засоби
Й план боротьби».
              11
У комп”ютернім клубі
Народу – юрба,
Та не грає ніхто:
До розваги хіба?
Вже нарада триває
Хвилин сорок п;ять,
Як комп”ютерне лихо
Гуртом подолать?
«Тут хоч круть, а хоч верть, –
Врешті мовить Назар, –
Має рацію все ж
Чарівник Чорномар:
Без комп”ютерів людство
Не зможе ніяк.
Нам комп”ютер потрібен!
І хай буде так!
Але він служить нам,
А не люди йому.
Наполегливо я
Пропоную тому
Скласти мудру
Інструкцію споживача.
А щоб кожен читав –
В інтернет закачать.
Ми поради дамо
І великим, й малим,
Як пастки оминуть
Чорномарові їм.
Хай інструкція буде
Дотепна така,
Що пройме і
Розумника, і простака.
Попрацює на людство
Іще Чорномар,
Присягаюсь майбутнім!» –
Гукає Назар.

Мабуть, місяць складали
Інструкцію ту:
Водночас і складну,
Й неймовірно просту.
Почитати й тобі
Не завадить її,
Можеш навіть
Додати ідеї свої.
Інструкція «Як стати рабом власного комп”ютера»
Якщо тобі набридла воля,
Якщо рабом ти хочеш стать,
Своє ім”я забуть й родину –
Тобі це необхідно знать!
Як тільки вранці встане сонце,
(А краще зовсім не лягать)
Вмикай відразу свій комп”ютер
І починай завзято грать:
У кожну гру разів по двадцять,
А, можна, навіть п”ятдесят,
Замість сніданку і обіду,
Замість вечері грать і грать.
У казна-що не грай!
Сумлінно потрібно ігри підбирать:
Побільше боротьби і воєн.
Це ж так цікаво – убивать!..
До твоїх послуг пістолети,
Гармати, луки, карате,         
Хапай до рук мечі, багнети.
Всі інші ігри – то не те!
Батьків своїх «пошли подалі» –
Не заважають хай тобі
Віддати всі душевні сили       
Цій надважливій боротьбі.
Так день за днем пролине рік –
І ти пропащий чоловік!
Твій розум жадібно поглине
Підступний, лютий Чорномар,
І на той час ти геть забудеш,
Чи ти Славко, а чи Назар.
Тоді й великі психіатри
Не в змозі вже допомогти.
А відтепер ти добре знаєш,
Як цього стану досягти!

Відкрийте для себе нові простори рідного краю!

• Пакалюк Т.І. Життя безцінне! – Чернігів: ТОВ «Видавництво «Десна Поліграф». – 2014. – 15 с.
• Пакалюк Т.І.Янгол з Небесної сотні.– Чернігів: ТОВ «Видавництво «Десна Поліграф». – 2015. – 19 с.
• Пакалюк Т.І.Таємниці старого Седнєва. Частина І. – Чернігів: ТОВ «Видавництво «Десна Поліграф». – 2013. – 15 с.
• Пакалюк Т.І.Таємниці старого Седнєва. Частина ІІ. – Чернігів: ТОВ «Видавництво «Десна Поліграф». – 2013. – 15 с.
• Пакалюк Т.І.Егоїстка. – Чернігів: ТОВ «Видавництво «Десна Поліграф». – 2015. – 15 с.
• Пакалюк Т.І.Найкращий у світі друг. Мена: Видавник ТОВ «Домінант». – 2012. – 19 с.
• Пакалюк Т.І.Пригоди малого Укропчика– Чернігів: ТОВ «Видавництво «Десна Поліграф». – 2015. – 15 с.
• Пакалюк Т.І.Набридло бути дурнем. – Чернігів: ТОВ «Видавництво «Десна Поліграф». – 2014. – 11 с.
• Пакалюк Т.І.Про вперту Анюту і смачну отруту. – Мена: Видавник ТОВ «Домінант». – 2010. – 19 с.
• Пакалюк Т.І.Моя душа. – Чернігів: ТОВ «Видавництво «Десна Поліграф». – 2014. – 19 с.
• Пакалюк Т.І. Як бобер і їжаки мандрували вздовж ріки. – Чернігів: Видавець – редакційно-видавничий комплекс «Деснянська правда». – 2006. – 19 с.
• Пакалюк Т.І. Комп`ютерне лихо.