Нове на сайті
Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Зміст творів 8 клас / ПЧ. Володимир Підпалий. Сучасна література

ПЧ. Володимир Підпалий. Сучасна література

“В небі сонце падає, згорає…”

В  небі  сонце  падає,  згорає,
блискавиця  тьму  над  морем  крає…

Береги  землі  за  виднокраєм,
і  до  них  ще  треба  доплисти… 

“Воістину! Нема нічого в світі…”

Воістину!  Нема  нічого  в  світі
над  голубу  траву…  Лицем  впади
і  не  дивись,  не  дихай:  легко.  Хвилі
тобі  ворушать  милі  спогади
і  все  примарне  виллється  в  реальне
і  западе  до  серця  (люлі-лі),
аж  раз  і  вдруге  крикне  птиця  –  й  знову
кажу:  воістину  нічого  в  світі
не  знайдете  над  голубу  траву. 

“Десь тут ішли солдати…”

Десь  тут  ішли  солдати  
в  літню  пекучу  днину…  
Десь  не  діждала  мати  
з  бою  додому  сина…  
В’яне  холодна  рута,  
паморозь  вкрила  скроні…  
Горя  повік  не  забути,  
сльози  навік  солоні…  
Ліки  які  шукати,  
рану  її  зцілити…  
Станьте  поруч  солдаток,  
чесні  солдатські  діти!  

“До хвилі хвиля, наче скибка чорна…”

До  хвилі  хвиля,  наче  скибка  чорна
ріллі…  Так  ніч  переорала  річку,
загнавши  скраю  неба  склянку-місяць,
немов  леміш  в  глибоку  борозну…

За  тиждень  і  цього  уже  не  буде:
діткнеться  холод  серця,  а  у  небі
від  ранку  і  до  вечора  журливо
тягтимуть  рептух  мжички  журавлі…

1972

“Зима ще тільки пред’явля права…”

Зима  ще  тільки  пред’явля  права
на  володіння  небом  і  землею,
іще  не  засіва,  а  посіва,
а  я  стою  між  осінню  і  нею.

Кого  у  провожаті  з  них  візьму,
і  хто  із  них  мою  дорогу  знає?..
Мені  киває  осінь  на  зиму,
Зима  ж  на  осінь  знову  навертає…
………………………………………

А  потім  йшли,  долаючи  сльоту,
Пірнали  у  дощі,  як  у  безодні.

Збирали  і  гриби,  і  тумани,
і  вогнище  в  ярузі  розкладали,
і  виглядали  друзів  з  далини,
і  потім  всеньку  ніч  їх  проводжали.

Та  ось  нарешті  стали  на  межі,
яку  судилось  перейти  одному…
І  жаль  зиму:  ми  з  нею  не  чужі  –
обоє  мерзли  в  піджачку  чужому.

Коли  були  молодші,  –  по  війні,  –
і  заливали  ковзанку  від  школи
аж  під  місток,  а  ще  вона  мені
не  заступала  співу  птиць  ніколи,

завжди  казала:  –  Вдарився  грудьми
червоними  снігур  об  мерзлу  землю,
біжи  додому  і  його  візьми
в  селянську  хату  бідну,  але  теплу.

А  то,  бувало,  раптом  натякне,
що  березіль  уже  не  за  горами,
і  проведе  до  пролісків  мене
лиш  їй  одній  відомими  стежками.

Було,  звичайно,  й  снігу  намете,
що  й  шапку  в  ній  загубить  наша  хата…
То  все  уже  минуле,  а  проте  –
людина  тільки  пам’яттю  багата.

А  з  нею  через  мрію  до  мети
топтать  дорогу  надійніше  завше.
Стоять  обоє…  Час  мені  іти  –
один  піду,  на  згадку  пам’ять  взявши…

1971

“Коли ми буваємо вдвох…”

Коли  ми  буваємо  вдвох
(хай  буває  це  дуже  рідко),
коли  я  своїми  пальцями
обіймаю  пальці  твої
(перехожі,  напевне,  заздрять:
на  всю  вулицю  перша  пара,
що  і  досі  ходять,  побратавшись,
за  руки,  як  у  двадцять  років),
я  вичікую  чогось  завжди.
Ось  хоч  чи  оце:  пам’ятаєш,
як  спочатку  йшли  під  гору,
довго  й  ковзько  ішли,  а  потім
повернули  по  праву  руку,
і  не  встиг  я  нічого  сказати,
як  мене  перебила  ти:
–  Перейдімо  на  той  бік  скорше,  –
і  оглянулася,  і  все…

Боже  милий,  чи  ж  чоловікам
зрозуміти  жіночий  такт?! 

“Мамо, було, покличеш…”

Мамо,  було,  покличеш,
казку  почнеш  казати,
доленьку  світлу  зичиш,
років  життя  багато.
Зір  одвести  не  смію:
казка  –  моя  утіха…
Знаєш  ти  все  і  вмієш,
бачила  щастя  й  лихо…
Мамо,  долоні  милі
в  праці  важкій  згрубіли,
зморшки  чоло  покрили,
коси  не  чорні  –  білі…
Чомусь  ніколи  тільки
сліз  я  твоїх  не  бачив…
Шибки  торкнеться  гілка,
стукає  хтось  неначе.
Може,  до  мене  мати
вечором  йде  імлистим  –
очі  осяють  хату,
рідні,  як  совість,  чисті…
Може…  даремно  ждати
в  гості  тебе,  єдину:
Дивиться  сумно  мати
з  картки  на  сина… 

“Мені привиділося: дома…”

Мені  привиділося:  дома
на  сливи  паморозь  лягла,  –
солодка  осені  притома
і  тіло  й  душу  пойняла  –
і  на  долоні  рівноваги
уже  пливе  журба  полів,
та  ще  в  думках  немає  зваги,
як  ватажка  у  журавлів… 

“На промені сонцю вервечки…”

На  промені  сонця  вервечки,
що  тихо  гойднуло  маля.
У  льолі  відбіленій  гречка
сьогодні  прийшла  на  поля.

Цвіте  на  блакитному  вітрі,
аж  хвилі  за  обрій  встають  –
і  пахне  медами  в  повітрі,
і  бджоли  органно  гудуть.

І  хочетья  стати,  й  мовчати,
і  дати  думкам  відпочить…
Ось  тут  він,  здається,  початок
усього  земного  лежить.

“Поспати знову птахи не дали…”

Поспати  знову  птахи  не  дали,
У  саклях  сонце  вікна  заливає,
Проміння  мчить,  немов  живі  вали,
Мов  океан,  що  острови  змиває.

Мов  срібло,  дзвонить  на  листках  роса,
Цілуються  краплиночки  веселі,
Дим  з  комишів  у  небо  виповза
І  опадає  рушником  на  скелі.

А  скелям  теж  не  хочеться  старіть.
Вони,  як  вдови,  нишком  лебедіють,
Лісів  гойдають  зеленаву  віть
І  разом  з  нею  вічно  молодіють…

Кохана,  хай  спочине  мудрість  книг.
Ми  знаємо  з  тобою,  що  людина
Створила  все  це  для  тебе.  Для  них
Ці  птахи,  сонце,  гори,  і  долини,
І  поцілунки  крапелин  малих…

“Село батьківське – глушина…”

Село  батьківське  –  глушина,
Та  живемо  ми,  як  і  всюди,
Як  у  людей,  в  нас  далина,
І  маєм  стільки  ж  справ,  як  люди.

З  Кремлем  годинники  свої
Звіряємо,  як  вся  країна.
І  чують  ниви  і  гаї,
Як  ллється
Пісня  солов’їна.

Ось  із  такої
Глушини
Ти  починаєшся,  Росіє…
Ідуть,  ідуть  твої  сини,
Хай  доокола  вітер  віє!

“Серце…”

Серце!
Слухай,  за  вікном,
де  кінчається  палата,
білий  цвіт
легким  крилом
хоче  світ
весь  обійняти.

Чуєш:
порухи  трави,
рух  машини  і  пішоходів.
Серце!
Ритм  життя  лови  –
я  живий  і  ти  живи
в  людях  і  природі…

1973

“Ти не прийшла, тебе не бачу поруч…”

Ти  не  прийшла,  тебе  не  бачу  поруч…

У  небі  місяць  повагом  пливе,
промінням  срібним  землю  засіває,
з-за  хмар,  скрививши  рот  щербатий  свій,
сміється  над  моїм  наївним  серцем.

А  піч  ховає  від  людей  той  сміх
у  теплі  твої  сутінки…
Ти  винна?
Ні,  ти  не  винна…
Скільки  не  кричу  –
я  сам  перед  собою  провинився…

Авжеж,  не  лжа  мені  заткала  слух,  –
помилку  я  з  брехнею  переплутав…
“Коли  ти  прийдеш?”  –  поспіхом  спитав,
а  треба  запитать  було:  “Чи  прийдеш?”

“Торкну рукою павутину …”

Торкну  рукою  павутину  
і  не  порву  –  нехай  пливе…  
Що  в  світі  білому  покину,  
а  що  мене  переживе?..

Таж  певне:  залишаться  діти,  
осиротілі  журавлі,  
як  осінню  прибиті  квіти  
у  дух  родючої  землі…

Таж  певне:  залишиться  мова,  
що  нам  передали  батьки,  
як  в  небі  місяця  підкова,  
що  всенький  вік  пасе  зірки…

Таж  певне:  залишаться  люди  –  
ледачі,  щирі,  добрі,  злі…  
Таж  певне:  буде  все  –  як  буде,  
як  треба  бути  на  землі…

Тоді  чого  ж  болить  людині  
її  минущість?  І  чого  
пекла  в  усі  віки  і  нині  
печеш  серця,  життя  жаго?..

Хіба  ж  таке  всесильне  еgо,  
що  нам  його  не  обійти?  
Хіба  вмираємо  далеко,  
де  інші  люди  і  світи?..

Та  цур  уже…  Ось  павутину  
лише  торкну…  Нехай  пливе…  
Що  в  світі  білому  –  покину,  
а  що  –  мене  переживе…

“Уже в полях літає павутина…”

Уже  в  полях  літає  павутина,
уже  твоя  улюблена  долина
немов  годинник  –  велет  з  далини,
а  тінь  біля  самітньої  сосни
не  тільки  повертається  –  пророчить
за  пагорбами  холод  серед  ночі!
Не  сипле  ватра  іскри  в  темноту,
вони  сховались,  як  у  вулик  бджоли,
повільно  у  село  бреде  пастух,
і  синьку  розливають  видноколи.
На  ній  останній  проплива  пором,
ти  до  порому  посміхом  прямуєш,
звертаєш  череді  і  тут  відчуєш,
як  обвіва  вона  тебе  теплом!

О,  скільки  смутку  світлого  тепло
вдихне,  і  ти,  на  мент  ним  обігріта,
збагнеш,  що  літо  щойно  відпливло,
що  знову  нам  не  вистачило  –  літа!

“Хмари низько пливуть…”

Хмари  низько  пливуть.
Обережно,  ялини,
не  жартуйте:
вершини  –  мов  гострі  ножі…
Як  в  диму,  погубилися
гори  й  долини,
поїзди  і  пастуші  вогні
на  межі…
Що  лишається  нам
на  землі  тепер  нашій?..
Ніч  холодна  за  снами
повільно  сплива.
І  коли  Левітан
“Добрий  ранок”  нам  каже,
в  наших  душах  звучать
ці  звичайні  слова…
Рвуть  грудьми  поїзди…
Хмари  низько  пливуть.
Ти  ж  буди  нас,  Москва!
Не  жалій  нас,    будь  ласка,
Частіше  буди!..

22 листопада 1968 р.

“Ходить вітер…”

Ходить  вітер.
Диха  в  шпари.
Чи  ж  його  нам  зрозуміть?
По  шибках,
По  стрісі  шпарить.
Нишкнуть  миші  у  пітьмі.
Хтось  шепоче
Тихо-тихо:
Не  ходи,  не  вір,  не  вір!
В  лісі  глухо,  в  лісі  дико,
Там  живе  страшенний  звір.
Легко-легко
Він  ступає,
Чує  він,  як  хмиз  тріщить,
Сумно  йде  і  розсуває
Мордою  собі  кущі.
Зирка  дощ.
Чатують  срахи.
М’язи  пнуться,  аж  тріщать.
І  шарахаються  птахи,
З  криками  кудись  летять.
А  в  його
Гарячих  лапах
Непомітно,  спроквола
Довго-довго
Тане  запах,
Запах  людського  житла.

“Широко відчинені ворота…”

Широко  відчинені  ворота,
гнуться  липи,  наче  жербраки,
на  стіні  чорніє  позолота,
в  порохню  ховаючи  віки.

Повні  гуду  олтарі  і  склепи,
відгоміння  за  Дніпром  іде.
Так  дзвінко  гетьмана  Мазепи
важко  над  Софією  гуде.

Невблаганна,  буряна  і  рвійна,
наче  блискавиця  з-під  меча,
а  в  лісах,  за  річкою,  спокійна,
забавля  пухнастих  лисичат…

“Як багато книг про вік планети…”

Як  багато  книг  про  вік  планети
Маємо,  братове,  а  проте
Ще  про  неї  не  знайшли  поети
В  серці  Слово  правди  золоте.
–  Величезна!  –  хором  прославляли.
–  Неповторна!  –  чулось  звідусіль.
Та  слова  оті  не  долітали,
Не  влучали,  мов  стріла,  у  ціль.
Знову  й  знову  йшли  і  йшли  в  дорогу,
Розганяли,  як  могли,  імлу…
Ось  і  я  від  отчого  порогу
Йду  шукати  в  гори  ту  стрілу.
Йду  шукати,  наче  батько  сина,
Йду  шукати,  мов  кохання  мить,
Наче  мати  йду,  бо  їй  дитина
І  по  смерті  під  грудьми  болить.
Йду,  немов  збираюся  на  силі
Покарати  зрадника  в  бою,
Щоб  не  втихли  болі  наболілі,
Пам’яттю  навічною  стаю.
Ось  вона…  А  сили  не  стачає
Видобути  з  серця.  І  вона
Поглядом  своїм  мене  карає,
Совістю  своєю  проклина.
Глечиком  розбитим  видається
Інколи  мені  життя  моє:
В  нього  ллю,  а  з  нього  –  швидше  ллється,
На  пандур  без  струн  буваю  схожий.
Сам  себе  зціляю  –  знов  іду:
Хай  сьогодні  віднайти  не  зможу
Слово,  завтра,  може,  віднайду.
Отоді  мені  не  страшно  вмерти.
А  сьогодні  знову  в  серці  щем:
Написав  я  стільки  про  планету,
А  от  Слова  не  знайшов  іще…

AD ASTRA

1
Ти  зі  мною.  І  я  з  тобою.
В  самоті  навіть  ми  –  удвох…
За  життєвою  далиною
не  з’єднає  нас  і  пан-бог.
Ти  зі  мною.  А  я  –  з  тобою.
І  лякатися  –  надаремно.
І  надіятися  –  дарма.
Я  з  тобою  навіки  ревно.
Ти  зі  мною  навіки  –  ревно.
Тільки  нас  іще  десь  –  нема…
Ти  повіриш.  І  я  повірив.
І  не  підем  шукати  ми:
на  всі  сторони  на  чотири
впали  білі  крила  зими.
І  під  ними  поснули  –  ми…

2
Колиши  свою  зірку  високо,
бо  вона  в  нас  одна.
Буде  нам  із  нею  весело,
з  нею  буде  і  сумно  –  нам.
Та,  свідомі  свого  ad  astra,
ми  до  неї  впевнено  йдем…
І  якщо  їй  судилося  впасти,
хай  ми  –  першими  упадем!..

1968

NATURA

Не  випадало  вибраться  до  лісу
ції  весни…  Не  пригадаю  вже,
як  хворостинки  у  гніздо  сороки
несуть,  як  на  старих  пеньках
солдатики  свої  червоні  спини
до  сонця  підставляють…  Вже  забув,
як  босому  ходити,  як  в  долоні
під  деревом  ловить  зелений  дощ… 

ІЛЬКОВА ЕЛЕГІЯ

А  я  його  чекав,  хоч  знати,
коли  він  прийде,  ще  не  знав…
Поміж  садів  біліли  хати,
грав  коропами  мутен  став…

Ілля,  проїхавши  горою,
кілка  вогненного  забив
і  хмар  густою  бородою
пів-обрію  відгородив…

І  заходився  гарцювати  –
і  тут,  і  там,  і  навкруги.
І  заходились  малювати
по  сивих  спинах  батоги…

Вони  не  слухалися  –  хмари.
Вони  ставали  на  диби.
Вони,  що  вдень  були  отари,
кришили  іскрами  лоби…

І  задкували,  й  хитрували,
шукали,  як  би  утекти…
Вони  свічками  уставали,
згинали,  наче  лук,  хребти…

Та  він  упорався  із  ними
і,  натягнувши  поводи,
сипнув  дощинами  рясними
і  на  поля  і  на  сади.

Та  натоптав  грушеву  люльку
міцним  домашнім  тютюном
і,  до  землі  простягши  руку,
він  посміхнувсь,  як  агроном…

1971

ІЛЮЗОРНЕ

Солодких  слів  така  гірка  приправа,
у  келихах  іскрить  гірке  вино.
Ніч  за  вікном  –  незнаєма  держава,
що  з  холодом  і  сумом  заодно…

Гойднеться  гілка,  вдариться  у  шибку,
надривно  треті  півні  прокричать
і  налякають  душу,  наче  скрипку,
якій  до  ранку  плакать  і  мовчать…

1972

ІНТУЇТИВНА ЕЛЕГІЯ

Здригнуло  вітром  хмари.  І  затихло,
і  вгледіти  незчувся,  де  й  коли
між  твердю  і  землею  забіліло,
мов  аркуші  незаймані  лягли.

І  ждуть  тії  урочої  хвилини,
що  невідомо  звідки  виника,
аби  відкрити  для  очей  людини
оті  скарби,  інтимніш  тайника,

де  люди  повінчали  чорта  й  бога,
де  вихлюпнуло  море  в  берреги,
де  ледве  намічається  дорога,
а  добре  видні  друзі  й  вороги…

Здригнуло  вітром  хмари…  І  заснуло,
мов  кошеня,  що  казочку  пряде…
Шаную  все,  що  кануло  в  минуле,
боюсю  того,  що  з  небуття  іде…

1971

АЗІЯ

Мерхне  світло  ліхтарів,  за  подихом
вітру
осипається  на  сніг,
мов  соломи  січка…
Сиро.  Холодно.
Тільки  чути  стогін  вдалині…

Хтось  там  замерзає…
Горе  сталося…
Мов  струна  обірвана  –  кона…
Звуки  бойовища  домішалися.
І  хропіння  дикого  коня…

Розчесавши  завірюхи  бороду,
вітрюган  знесилений  вщуха…

В  жовтім  світлі  місцями  під  холодом
на  снігу  сміється  Чінгісхан…

1968

БІЛЯ ПАМ’ЯТНИКА О. БОРКАНЮКУ

…А  він  –
стоїть  на  постаменті:
“Візьми  
у  наших  гір  снаги.
Ми  вибороли  їх
у  смерті,
щоб  мерли
наші  вороги!
Візьми  
і  хліба  в  них,
і  солі,
і  гордість  їх  собі  візьми,
щоб  виродки  чужого  поля
не  запитали  нас,
хто  ми!
Щоб  українське  рідне  слово,
що  теж  було  нам
за  вину,
запало  людям
колосково
в  самого  серця  глибину.
Щоб  в  пам’яті
рокам  не  стерти,
як  йшли  
на  смерть  ми,
ніжні  й  злі,
за  смерть  бачачи
безсмертя
свого  народу
на  землі! 

БАБИН ЯР

У  Бабин  яр!..  А  там  джерела
водою  крижаною  б’ють,
у  синім  небі  каравели
бездомних  хмар  пливуть
і  пропливають  без  печалі
за  сум,  за  суть,  за  сміх…
На  тихі  вечорів  скрижалі
слів  не  стає  моїх.
Отут  заснути  без  печалі,
сказавши  все,  що  міг…

1972

БАБИНЕ ЛІТО

Знову  сьогодні  літає  в  полях
бабине  літо…
Бабине  літо…
За  справжнім  як  –
жаліти  чи  не  жаліти?..

Тиша  окутує  земний  храм.
Тиша,  як  мед,  густа…
Фата  моргана…
І  все.  І  край…
Тільки  бабине  літо,
наче  літа,
проліта.

1967

БАЛКАРСЬКИЙ МАЛЮНОК

Трав  оксамит.  Наче  велети,  буйволи.
Соняшник  жовтий.  Міжгір’я.  Ріка.
Камінь  стрімкий  над  святами  й  над  буднями
Чимось  нагадує  трохи  бика.

З’єднані  з  вічністю  долями  кровними
Гори,  де  завжди  дрімає  зима.
За  виноградними  буйними  гронами
Світлих  помешкань  весела  юрма.

Піт,  мов  росу,  каменяр  легко  шапкою
Порухом  звичним  змахне  із  чола.
Хлопчик  смакує  червоним  яблуком,
Зручно  вмостившись  на  спині  осла.

В  гори  автобус  дорогою  давньою
Куряву  тягне:  нелегко,  ачей.
Сокіл  на  лінію  сів  телеграфну,
Наче  сокольничому  на  плече.

Сутінки  гаснуть  над  полониною.
Дівчина  воду  у  глеці  несе.
Звично-незвично  повіє  долиною
З  гір  прохолода  вечірня.  І  все.

БЕЗ ВИГАДКИ

Перекреслить  ластівка  крилом
день  за  вікнами.
Ніч  дощами  вмиє  шибки,
витре  вітром…

Що  про  осінь  оцю  собі
я  у  пам’яті  залишу  –
чи  кленовий  лапатий  листок,
а  чи  вигадку?..

Сиро.  Холодно.  Сіро.
Аж  під  ранок
пригадав  перехожого,
що  розказував  про  любов.

1967

БЕЗСМЕРТЯ

Гриміти  громом  від  ранку
до  ночі  і  в  ніч  глуху:
на  страту  вели  смуглянку
по  збитому  в  пил  шляху…

Вірьовка  в  смолі  –  гадюка,
в  смуглянки  ж  –  весна  з  очей,
а  їй  же  –  
зв’язали  руки,
і  лезо  пече  в  плече…

А  їй  би  –
прожити  років
не  двадцять  якихось!  Ні…
Затихли  дівочі  кроки
в  збагнеченій  тишині…

Гриміли  громи  від  ранку,
віщуючи  смертний  бій…

Живою  іде  смуглянка
в  піснях  по  землі  моїй! 

БЕРЕЗЕНЬ

Дотлівають  на  дубі  торішні  листки,
як  жар-птиці  сумні  –  дотлівають.
Плачуть  в  сніг  тумани.
Кришталеві  струмки
оч  пролісками  промивають.

Ще  царює  зима.
І  нема  вже  –  зими.
Тільки  пам’ять  забути  її  ще  не  сміє.
Та  на  дубі  жар-птиці  з  сумними  крильми
дотлівають  поволеньки  –
й  не  дотлівають…

1969

БУСЛИ

У  полі  чорнозему  кусні,
і  капле  зі  стріхи  в  долоні.

В  обійстя  вертають  бусли
з  далекого  у  сьогодні…

Мої  білокрилі  вершники
з  казками  дитинства  простими,
я  вас  зустрічаю  черешнями
і  яблунями,  що  цвістимуть!

Я  вас  зустрічаю  лунами,
якими  іде  безсоння,
країни  моєї  думами,
гарячими  і  озоновими!..

Над  бурями  й  землетрусами
коваль  лемеші  відклепле…

Ходімо  у  поле,  бусли,
узнаєм,  чи  грунт  вже  теплий.

А  далі  –  по  світу  білому
(даруйте,  що  не  спочили)
над  затишками  і  війнами
вберем  у  зелень  могили…

По  наших  слідах  настурції
з  гвоздиками  зійдуть  рано,
і,  може,  бійці  Революції
із  братських  тоді  устануть.

І  разом  додому  вернемо,  –
життям  їх  ясним  ясніші,  –
садами  землі  зеленими
в  поеми,
балади,
вірші,

що  їх  написати  ще  мусимо
й  оддати  своєму  народу…

І  слухають  мене  бусли,
й  описують  коло  на  згоду… 

ВІТЕР

Рябить  Дніпро  човнами…  За  водою,
за  повінню  знялись  і  попливли,
мов  полетіли,  птахи,  білі  крила
раз  по  раз  опускаючи  до  хвиль.

А  берег  причаївся,  розгубившись:
зник  другий  берег  –  виллється  вода
й  човни  о  суходіл  потрощить  крила…

Гасає  вітру  тінь  –  туди  й  сюди…

1970

ВІЧНЕ

Усе  минає.  І  моя  хода
обірветься,  перейде  у  минуле…
А  що  ж  лишиться?  На  моїх  слідах
посходить  осока  та  лобода
і  подарує  вечір  їм  зузулине
таке  сумне  і  радісне  “ку-ку”,
як  і  колись,  в  моїм  житті  днедавнім…
І  прийде  синьоокий  мрійник  в  плавні
сопілку  різати.  Об  осоку
поріже  палець.  Лободи  листок
зашелестить  на  вітрі  соковито…

Хіба  ж  даремно  вік  було  прожито,
як  є  між  нами  на  землі  місток…

1966

ВЕРЕСЕНЬ

Цей  вересень!
Для  нього  не  доволі
пожежі  сонця…
Вже  до  лісу  жар
на  конях  скаче  з  гір…
Уже  він  долі
всю  зелень  оберта  в  казковий  згар…

Ще  полум’я  розбурха.
І  зав’яне.
І,  на  пеньок  присівши,  спочива,
і  хилиться  поволі  у  тумани
його  розважна  сива  голова…

1968

ВЕЧІР

Сонце  навзаході.  Довшають  тіні.
Смужка  кільватера  голуба
гасне  поволі  на  морі  самотнім,
наче  у  серці  самотнім  –  
журба.
Все.  Довершилося.
Сонця  –  ні  скалки,
день  на  піску  марить  снами  сливе.
В  небі  високому  до  рибалки
в  місячнім  човні  кохана  пливе.

ВЕЧІР

Непевне  сонце  бабиного  літа
сіда  рішуче  за  червоний  пруг  –
і  поночіє  враз…
Уже  й  з  яруг
солодка  тиша  крадеться…
На  вітах
туман  сідає  краплями  роси
і  грудочками  срібними  холоне,
і  пробують  дівчата  голоси,
і  місяць  в  небі  тоне  –
і  не  втоне…

1968

ВИШНЕВИЙ ПОЛОН

Аж  до  очей  хустини,
як  хмарини,
пухкі  й  легкі  біліють  просто  неба
і  бджоли  цяточками  золотими
(квітки,  та  й  годі!).
Нене  дорога,
ходім  до  них:  мо’,  нас  до  танцю  візьмуть,
бо  хочеться  злетіти  над  землею,
бо  серце  прагне  музики;
хай  тіло
у  річці  ритму  легко  попливе!
Ходімо,  рідна…
Кажеш:  не  дівчата,
а  вишні  то…
Це  ті,  що  в  нас  з-під  вікон
втекли  шукати  волі  і  весни
(хіба  у  нас  були  для  них  неволі?),
а  вернуться  аж  десь  посеред  літа
в  рум’яних  спілих  ягід?..
Коли  так,
піду  за  ними  он  отим  струмочком,
що  медом  пахне,  молоком  і  глеєм,
відлунює  дитячими  роками,
коли  мені  співала  сумно  ти:

Ой  вишенько,  та  черешенько,
чом  ягід  не  родиш,
чом  ягід  не  родиш?
А  з-під  тої  черешеньки
вода  протікає,
вода  протікає.
Ой  там  козак  молодесенький
коня  напуває,
коня  напуває.
–  Ой  не  пий,  коню,  та  оцюю  воду,
це  ж  вода  холодна,
це  ж  вода  хододна.
–  Ой  як  мені  та  її  не  пити,
як  вона  солона,
як  вона  солона?

А  й  справді,  он  стоїть  одна  самотньо
і  хилиться.
Впаде  сторч  головою
в  кошлатий  вітер  спеки  і  дощів,
що  розметає  цвіт  у  її  недовгий
і  прирече  сердешну  на  сирітство.
У  неї  є  провина:
як  росла,
як  виросла,
як  вірно  полюбила!

…І  до  очей  –  не  хустка,
а  муар…

За  хвилею
Печора  хвилю  котить… 

ГІМН СОНЦЮ

Мов  куля  вогняна,
Як  зірка  з  туману,
Вже  сонце  осяяло  схід.
Пожежею  встало,
Усюди  поклало
Яскравої  барви  свій  слід.
Ще  вище  підбилось.
Вогнем  заярилось
І  пурпуром  грає  своїм.
І  мило,  і  гарно
Зливаються  барви,
Бо  воля  від  сонечка  їм.
Проміння  грайливе
Ріку  гомінливу  
Черка  золотавим  крилом.
Радіє  природа  –
Не  знає  негоди,
Бо  сонце  на  небо  зійшло.
І  квітне  калина,
Й  щебече  пташина
Господарю  дужому  спів.
Бо  ж  сили  премного
У  нього,  ясного
Володаря  дальніх  світів.
І  небо  високе,
І  води  глибокі
Взяли  в  нього  силу  свою
І  сонцю,  світанню  
Шлють  пісню  –  вітання
У  сонячнім  ріднім  краю.

ГОСТЯ

Із  Дербента  до  сусідки  на  село
Дівчина  приїхала  гостити.
Чорні  брови,  наче  галчине  крило,
Пестить  косу  їй  осінній  вітер.

Чи  тому,  що  із  чужих  країв,
Придивляється  до  всього  мовчки,
Тільки,  бачте,  видають  її
Усмішка  та  ще  гарячі  очі…

Хазяйнує  в  хаті,  тут  і  там,
За  ворітьми  з  дитинчам  гуляє.
Стріну,  як  знайому,  –  завтра
Знов  до  хати,  мов  мене  не  знає.

Дівчина  цікава.  Кличу  знов
В  сад,  на  річку.  Слухати  не  хоче,
Йди,  мовляв,  туди,  звідкіль  прийшов,
Бо  нічого  тут  не  вийде,  хлопче…

Якось  воно  буде.  Перейде  –  
Жартом  їй  на  жарт  відповідаю…
А  вона  в  саду  стоїть  і  жде,
Хусточкою  очі  витирає.

Ну,  тепера,  думаю,  вона
Вже  зі  мною  погуля  охоче…
Ні,  не  хоче,  знову  омина:
–  Йди  туди,  де  був  раніше,  хлопче!..

А  коли  до  саду  забіжу,
Опущу  додолу  сумно  очі
І  про  все  їй  тихо  розкажу,
Чую  в  одповідь:  –  Не  вийде,  хлопче…

Зосеніло  швидко.  Сад  пустий.
Кличе  мене  мати  від  обочі…
Все  я  зайшлій  дівчині  простив,
Щоб  забуть  оте:  “Не  вийде,  хлопче…”

А  сьогодні  від  знайомих  я  узнав:
У  Дербенті  милий  дівчину  чекав…

ДАРУНОК

Де  річка  Німан  крутить  млин  старий,
Вогонь  у  кузні  Йосипа  горить.
Не  борода  у  коваля,  а  піч,
А  серце  –  мов  залізо  на  вогні.
А  кузня  древня,  наче  сам  коваль,
Дрижить  уся,  як  вітер  завива.
До  ночі  сипле  в  кузні  іскри  горн,
На  стінах  витанцьовує  вогонь.
В  свого  життя  пекучому  вогні
Кує  коваль  на  пана  цілі  дні.
Підковуючи  пану  рисака,
Додолу  Йосип  очі  опуска.
І  думає  щоденно  над  вогнем:
“Чи  ж  власну  долю  дожену  конем?”
Як  сходить  сонце  –  вже  у  кузні  він,
І  кришить  тушу  на  ковадлі  дзвін.
У  небі  сонце  починає  день  –
Коваль  про  нього  сповіща  людей.
Сьогодні  крига  Німаном  зійшла  –
В  рибалок  буде  здобич  немала.
На  березі  народу  тьмуща  тьма:
Весна  свої  вітрила  підійма.
І,  повна  світла,  щастя  і  тепла,
З  новим  життям  нова  весна  прийшла
Й  лишилась.  Німан  хвилі  гне  круті,
Схід  сонця  й  захід  –  наче  золоті.
І  Йосипа  до  річки  шлях  веде,
А  там  людей!  –  за  обрії  гуде.
І  раптом  бачить:  вершник  вдалині,
Немов  зоря,  в  казковому  вбранні.
Націлений  вперед,  немов  стріла,
Тяжку  дорогу  легко  він  дола,
Летить,  минаючи  заплави,  він…
Спіткнувся  раптом  біля  річки  кінь.
Йде  Йосип,  не  вагаючись,  навстріч,
Із  вершником  заводить  чемну  річ:
–  Чи  коваля  не  признаєш  в  мені?
Вік  серце  гартував  я  на  вогні,
Ти  придивись  до  ковалевих  рук  –
Як  вугіль,  чорні  і  тверді,  як  брук.  –
Оглянув  пильно  вершника  коваль,
Попробував  меча  –  чи  добра  сталь?
І  зрозумів,  чому  спіткнувся  кінь,  –
Йому  не  вистачило  двох  підків.
І  каже  Йосип  вершнику  тоді:
–  Мій  двір  і  кузня  поруч,  при  воді.
Ще  жевріє  вогонь  у  кузні  тій,
Підемо  та  роздмухаєм  мерщій.
Хутчіш  до  мене  в  кузню  завернім  –
Я  в  ній  чекав  на  тебе  стільки  днів;
Є  дві  підкови  в  мене  –  далебі,
Від  серця  подарую  я  тобі.
Ти  нам  сюди  нове  життя  привів.
Попереду  ж  багато  ще  боїв.
Візьми  їх,  мого  серця  теплоту,  –
Із  чорних  рук  роботу  золоту.  –
Ковадло  дзвонить,  сипле  іскри  горн,
Під  вершником  басує  кінь-вогонь,
Аж  гнеться  під  копитами  земля…
І  Йосип  їхню  путь  благословля.

ДЗВІН ВЕСНИ

Упав,  та  так  невміло,  що  усі
почули  і  від  подиву  уклякли
й  повеселіли,  що  таки  упав,
немов  цього  й  чекали  тільки…  Дивні…

Візьми  й  на  зло  їм  знову  упади,
нехай  радіють,  як  потребу  мають…
І  він  спіткнувся  знову…  А  луна
на  дереві  листочками  ворушить… 

ДИМ

Запахло  димом  гіркуватим
у  надвечір’я  від  садів,
сипнуло  іскрами  до  неба  –
з  землі  метеоритний  дощ.

Всю  душу  пойняло  й  жбурнуло
на  всі  вітри,  на  всі  вогні,
і  місяць  вибіг  серед  неба
і  на  пожежу  б’є  у  дзвін…

1970

ДИПТИХ ГОРОБИНОЇ НОЧІ

           1
Гуркотіло  Чумацьким  Шляхом,
пересміювалось  блискавицями  –
заніміла  земля  від  жаху,
поховалися  хорі  й  ниці.
Танцювали  громи,  як  прадіди,
повертаючись  із  походу,
над  толоками,  над  левадами,
над  стежками  роду  й  народу.

Танцювали,
не  жартували  –
із-під  крил
вогні  розсипали…

2
Сад  переміг  суховії:  зливи  діждався.
Чорні  пеньки,  його  діти,  підуть  в  минуле,
вмиті  озоним  дощем  і  причесані  вправно,
як  і  належить  покійним,  гребінкою  зливи…
Сходяться  рештки  вцілілих…  Як  вчора,  суворі
(справжні  солдати  бувають  по  битві  такими);
мовчки  проходять  повз  мертвих…  Прийдешнє
їм  поросте  в  головах  буйним  зіллям…

Значить,  страждав  недаремно,  кликав  рабів  під  знамена
(той,  хто  під  прапор  приходить  –  з  рабства  виходить;
хто  переклав  страх  покори  –  пізнає  майбутнє
у  боротьби  неминучій  демонів  і  стихій).

Зеачить,  було  свідомим:  “доброві  зло  передує”.
І  пам’ятливим,  що  зло  –  не  предтеча  любові
(перше  –  злочинне  уже  при  своєму  зачатті;
друге  –  часто  міняє  ексаз  на  сонливість)…

Вийшов  і  став…  А  ніч  вже  давно  поминула,
і  сторона  піднімається  чиста  з  гречаного  цвіту… 

ДО АПОЛЛОНА

Нема  нічого  важчого  писати
поетові,  як  осінь  –  восени!
Та  Аполлон  накликав  муз  до  хати,
і  порядкують  за  столом  вони…

Шкода  лише:  відразу  –  всі  богині,
всі  дев’ять.  Всі  натхненні,  чарівні…

О  Аполлоне!  Відступися  нині  –
між  них  одну  –  земну  –  пошли  мені!..

1968

ДО МУДРЕЦІВ

Герой  –  мов  буря,  що  зірвав  покрівлі,
як  відсіч  злому  ворогу  давав,
та  згинув  сам  у  боротьбі  нерівній,
як  метеор  вогняний  впав.

Живе  –  лякливий.  Помсту  він  леліє,
на  мить  розплати  з-за  вугла  чека…
О,  він  –  мудрець.  Та  серцем  ледве  тліє,
як  іскорка  з-під  кізяка…

ДО РИГИ

Із  твого  чуба  –  волосинка  я,
В  очах  твоїх  –  одна  сльозинка  я,
Твоїх  шовків  –  єдина  нитка  я.
Ти  стала  матір’ю  мені.

Поміж  зірко  твоїх  –  зоринка  я,
Твоєї  мови  –  приповідка  я,
Твого  вогню  –  лише  іскринка  я.
В  тобі  –  мого  дитинтва  дні.

Твоєї  спраги  –  крапелинка  я,
З  твого  багаття  –  лиш  вуглинка  я,
В  твоєму  вітрі  вітровика  я.
А  молодість  моя  –  в  твоїм  вині.

З  твоєї  ватри  –  бадилинка  я,
Мов  крем’ях,  ляжу  у  бруківку  я,
Твоїх  птахів  –  одна  пір’їнка  я.
Умру,  щоб  жити  в  рідній  стороні.

ДО ЯЗИКОВА

Язиков,  хто  подарував
тобі  талан  твій  заповзялий?
Ти,  мов  дитя,  в  чаду  забав,
де  зайвий  дух  і  силу  взяв,
і  юний  шал  бешкетувати?
Ні,  ти  водив  на  водопій
не  до  кастальської  камену,
Пегас  інакшу  Гіппокрену
позначив  копитом  тобі.
У  ній  пече  не  прохолода,
не  хмелю  п’яного  погорда;
манлива  і  п’янка  вона,
рівня  боговому  напою,
єднання  рому  і  вина,
що  не  розбавлений  водою,
а  вільний  спрагою  живою
в  Тригорськім  нашім  вирина.

ДОЛИНА

З  розводами  полумисок  кленовий
з  блакиттю  неба  на  самому  дні
пливе  в  степу,  немов  посеред  моря…
Як  ніч  вогні  запалить  вище  хмар
й  подаленіє  все,  тоді  до  неї
згори  покотиться  Чумацький  Віз,
щоб  приховати  надбане…  А  вранці  
на  сонці  висохне  з  росою  сіль…

1970

Джерело http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=58&type=tvorch

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *