Urkland. Персональний сайт учителя української мови та літератури Тихомирової Катерини Валентинівни Чернігівський ліцей 32. Розроблено для дистанційного навчання та спілкування з учнями.
Радимо прочитати
ПОДОРОЖНИК
Стоїть при дорозі
хлопчатко в сорочці рваній:
— Я — подорожник,
прикладайте мене до рани.
Ідуть подорожні —
ніхто з них, ніхто з них не стане.
— Я — подорожник,
прикладайте мене до рани.
Враз — гальма завищали, і вовчим
оком сорочку прошито:
— Що тиняєшся, хлопче,
а. чи, може, набридло жити?
І крізь сміх, мов крізь ножі,
хлопчик блідо ворушить губами:
— Я ж… подорожник,
прикладайте мене до рани…
[1980, весна]
* * *
кожний день
до мене
навідуються кораблі
вони усідаються під смереками
і важко дихають зябрами
тоді я нанизую їх
на вербову гілку
і несу до океану
а якщо ви якогось дня
побачите корабель
зі смерекою
замість вітрил
то дозвольте йому
притулитися до вашого берега
і не зломіть
його високої
смереки
[1982]
ПІСЕНЬКА ПРО ЧЕРЕШНЮ
На черешні, що зрубана
й спалена давно,
малий хлопчик до стовбура
прихилив чоло.
Якщо добре придивиться —
можете уздріть
на сорочці проти серця
черешеньки слід.
Сорочечка білесенька,
а личко, як без:
не бий, мамо, телесика —
цей слід відпереш.
Не бий, мамо, бо уранці
за тринадцять літ
ще раз буде на кошульці
від кісточки слід.
Ой та кісточка просвердлить
сорочку тонку,
ввійде вона у серденько,
як в черешеньку…
Хтось там сивий до стовбура
притулить чоло,
до черешні, що зрубана
й спалена давно.
[11 грудня 1981]
* * *
Там
де мені добре —
довкола гори —
невисокі переважно
і я дуже тяжко
прийшов до розуміння
що невисокі вони тому —
бо ж ростуть углиб
(коріння ясенів
подорожують по тих горах)
Чорногори глибин
ростуть під Карпатами
тепер я вже знаю
яка то неправда
коли ми марнотно
складаємо руки померлим —
бо кожен гуцул
після відходу
ще мусить здолати
останню свою
Чорногору
[1982]
* * *
Тоді
як у нашому листівнику
закінчувався лист
і в стайні рикала маржина
яка не звикла спати у бруді
ми вирушали в Дуби
за листом
По дорозі
тато мріяв уголос
як то буде поважно
коли я підросту
і ми втрьох із дідом
зможемо нести
три верети за раз
йому й не думалось
що на той час
коли я зможу підійняти
добру верету листу —
з їхньої з дідом сили
залишаться тільки скіски
(як від добрих кіс)
і я лиш сам-один
буду нести ту верету
таку велику
і таку тяжку
А якось
однієї ночі
нам усім трьом
присниться один сон:
ніби ми
виходимо з осіннього лісу
і кожен з нас
несе на плечах
по великій вереті листу
і ми засипаємо тим листом
наших корів
і волів
аж по самісінькі шиї!..
(о… що то буде за сон!..)
і дивно
що на ранок
ніхто з нас
не помре
[14 квітня 1981, 18 серпня 1982]
ВІРШІ, ЯКІ НЕ ПОВЕРНУТЬСЯ В ГОРИ
(з циклу)
1.
Гуцульська ніч і Криворівня,
вінок з дзвіночків на столі,
і вічновдова,
елегійна
серед вінка свіча стоїть.
Вона минає в нас на лицях
і в став стола все тоне десь,
і, ніби Черемош в кашиці,
далекий жаль мім в стіни б’є, —
бо лиш мине гроза і свічка —
ти легко відлетиш із гір, —
твоє худе дітвацьке личко
проступить крізь тонкий папір…
Відпродай, ґаздо, мені хату,
вино, і віск, і решту свіч,
аби я мав де
панувати
і банувати
ніч у ніч…
[13 липня 1982]
5.
Я хочу плакати, бо туск,
бо довгов’язий дощ і скелі, —
тебе втрачаю і не склею
нічого вже. Не златоусть —
ні Одісей, ні князь, ні гридень,
а лиш зникаючий, як віск…
От хтось би взяв мене й повів
в край, де лиця твого не видно,
бо стогін — не ковчег; не дасть
рятунку; бо цей туск, як злидні.
Все, що я мав — це ти і рідні,
все, що я вмів — любити вас.
[9 літня 1983]
* * *
якщо дерево
яке дасть мені
останній рятунок
вже ось-ось догризатимуть
баби-яги
і отруйні змії —
чи хоч одне-єдине
літаченя
на криля мене
візьме?
[1981]
МУЗИКА, ЩО ПІШЛА
Коли вона плелася в коси —
чом, скрипко, відвернулась пріч?
Як музику пустила босу
в гаку непевну, звабну ніч?
Ох, смиче, теж дививсь куди ги? —
вже ж сивина спадає з пліч, —
як босу музику пустити
в таку непевну, звабну ніч?..
Візьму собі землі окраєць,
піду блукати по світах, —
хай тільки вітер завиває
в моїх розхристаних слідах…
О малю, тату, як спитають,
куди ваш син подався з віч —
скажіть: він музику шукає,
що босою пішла у ніч.
[1980, осінь]
ВРАЗ БАРАНЧИК НАРОДИВСЯ
(цикл)
1. Передкарпаття
Це край, де мовкне спів флояр
під жоновИ1 жертовний стукіт,
де так подібні до хлоп’ят
худі баранчики
і буки.
[4 квітня 1982]
___________________________
1 Жонова (діал.) — дятел.
2.
З-за високої стодоли
дрібен дощик
дрівці
коле,
бо всі з дому пішли вчора
зажуритись в чорні гори:
дідо чверточку колоди
відколов — і аж заплакав:
була вона, як століття,
а без чверті — наче дідо.
Не став дідо дров рубати —
пішов в гори
подумати,
Прийшов тато до дровітні,
три полінця вкраяв легко,
та сокира, як ворона,
зірвалася — й полетіла,
а бджола — тата під руку —
пішли каятись до буків.
Враз баранчик народився —
і копитцем дрівці коле:
ізбив собі три копитця,
а четвертим — відштовхнувся —
і побіг в небесне поле…
Аж тут і я до стодоли…
Лиш дрібен дощ
дрівці
коле.
[1982]
3.
«Най би хоч баранчики
ніколи не виростали» —
отак гадав я собі під вечір
у Березові
тримаючи в колінах
те перелякане диво
але світ є світ
і я не розумію
чого тебе стригти
будуть
ти ж не жовняр
баранчику
[1982]
4.
Мама мені написала:
«У нас є втрата
помер твій баранчик»
ніби снігу зі смереки
натряслося мені за душу
бо я раптом згадав
що зовсім недавно
написав щось таке:
«най би хоч баранчики
ніколи не виростали…»
невже він зрозумів
що більше таким
не буде ніколи
невже він усе зрозумів?
а так
напевно що так
бо він притулився у кутику хліва
сказав молодшому баранчикові
— бувай здоров —
і минувся
а той бив його копитцем:
— Ходи гратися…
чуєш чи ні? —
а тоді ліг біля нього
і плакав у копитце
Тепер
коли я дивлюся на місяць
то бачу там баранчика
такого кучерявого і сумного —
копитцями догори —
так ніби він ще раз хоче
народитися
…і мені добре з баранчиком
[2 серпня 1982]
ДИВНА ПІСЕНЬКА
Розгублений і зблідлий молочай,
зелені лики стебел — білі чари.
Ой заваріте, мамцю, мені чай
із корінців сухого молочаю.
Ох, сині жилки на моїх руках —
чого ж ви, мамцю, у такім одчаю?
Подайте мені в збанку молока
з листків блідозелених молочаю.
Усміхнене й просвітлене лице —
то, мамцю, все, що вам я залишаю…
А ви… ви не зривайте молочаю,
що завтра зранку дивно зацвіте…
[16 січня 1982]
Ще ранок лиш. Нічого ще не гасло,
та бубнявіє чорна горошина —
Рядки у віршах, як порожні ясла:
сегорік не вродила конюшина.
Сегорік ні стеблиночки задарма:
лиш куриться ранкова порошина,
лиш сипле світ свої біленькі ярма,
і тупо зріє чорна горошина.
[червень-липень 1982, 1995]
* * *
Отак прожив собі, дивись,
немов одне лиш тільки знав я:
о півдошостій народивсь —
о півдопершій поховають.
Звідкільсь прийшов, ішов кудись,
неначе й був — не був неначе…
Та хтось оплаче, хтось оплаче,
й мене оплаче хтось
колись,
бо я й прийшов лиш, щоб хоч зрідка
комусь бриніло із очей
так тонко-тонко,
наче скрипка,
і мудро,
як віолончель.
[1982, 1996]
* * *
Гори плечима загати,
щоб не зсувалися на неї по ночах,
аби опівночі циганка в кожне з вікон
беззубо не всміхалася до неї,
аби в теменнім лісі їй, самій,
не привиджалися біленькі гуцулята.
Лиш не тривож. Хай спить. Хай все забуде.
А сам, як дощ — аби не розбудити —
тихенько вийди з двадцяти двох літ,
оглянься ще —
і перестань,
як дощ…
[1983]
НІЧ. ОСІНЬ
…бо все мине, як сад, що на очах пошерх:
нам буде тільки ніч; ніч, як псалтир — постійна;
а те, що звали «сад» — лиш, як луна, по стінах
осяде сумно й не
прошурхотить уже;
а те, що саду суть — те, що не знає меж —
воно зимує там, де наше осягання,
а де були плоди — лиш отворів волання:
крізь них князі садів відлинуть, певно, теж.
[вересень-жовтень 1983]
ДАЛЕКЕ ЛІТО
Так пусто літо відійшло —
вже й не дотягнешся рукою,
бо, мов туман, тоненько
скло
між літом стало
і між мною;
і хай воно пересікло
обох нас; все ж дало в озброю
принаймні стільки супокою,
щоб хоч не битися в те скло.
[1983]
* * *
Ольвія дальня слів твоїх майже нечутна,
Кола твого наймення губи мої не розімкнуть,
Світло розтане, як сніг: темно буде і смутно,
Альт мовчазний вкриє пледом тебе, наче лікар.
Нині ти знову прийдеш навіть в цім післясніжжі,
Але лице твоє води розмиють наскрізні.
Фавни смичків забредуть і загубляться в гіллі,
Ефи альтів западуться в задовгім мовчанні,
Нагло на голови час сипоне перетлілий,
Ельфи опустять для тебе ключі незвичайні:
Ними замкнеш своє серце — й до вічного віку
Кола наймення твого уста нічиї не розімкнуть.
Очі ж твої з цього вірша ніколи не зникнуть…
[31 грудня 1983]
ВСЕ ПОРУЧ
(з циклу)
1.
Все ясне, і тонке, й незабутнє, як листячко шкіри
на скронях твоїх; хоч під листям — ти вже, як дитина,
розлюбила мене — і тому я хотів би до тих говорити,
які люблять завжди, і живі ще, і ждуть моїх слів
ще із часу меланки1, із часу найлегших снігів,
коли під подушки прилітали найкращі дарунки,
а меланка нам скаржилась, що на камені, миючи ноги,
тоненький фартух замочила: тепер його сушить
снігами й дзвінками, якими чорти вперезались;
та ми, діти, боялись чортів, хоча вила у них
дерев’яні, а зуби — з квасолі в позлітці;
але ми припадали до скла й зазирали,
як циган ведмедя веде на ланцу, і не знали — чому
тато з мамою сумно так збоку стояли й дивились
на нас ізнадвору;
а позаду меланки йшла смерть, вся у марлю обвита,
і коса на плечі — дерев’яна: ми найбільше любили її,
бо впізнали крізь марлю сусіда, в якого руки не було…
І меланка тоді стала дуже проситись до хати,
та я в страсі розплакавсь,
а дідько яблуко чомусь поклав на вікно, —
і я раптом побачив себе у великому місті,
де ніхто не боїться меланки — ніхто-не-боїться —
я всі двері втворив, але навіть дзвінки
не прийшли.
[1983]
______________________________________
1 Меланка (Малянка) — гурт переодягнутих парубків-щедрівників.
2.
як я чорта боявся коли мене посилали під вечір
набрати картоплі в пивниці: підставляв патичок
або камінь щоб двері не зачинялись і руками двома
щонайбільшу картоплю хапав аби швидше
набрати відро — і тікав і ступав у квітчасті миски
у яких холодці визрівали крізькі (о крізькі
і глибокі неначе ставочки під льодом!)
Та ще бачу як зараз: дідо сидить в глибині
при відчинених дверях — картоплю нарізує до садіння
і співає про сербана який по зарінку ходить
[1983]
3.
Риба, яка проти річки протяжно пливе,
уповільнює воду, завертає її, відсуває —
і за тим ось корчем — вже початок мойого дитинства:
час, коли я насилу впросив свого тата
серед ночі йти рибу ловити на світло:
отоді ж то я кладки в чотири заходи не перейшов,
бо навпроти — незримий — не давав мені хтось перейти
га ще й татовим голосом застерігав «не оглянься»;
і ось, озирнувшись, злякався я сплеску неярого.
злякався підземного зблиску татових віч,
але я все ж припав, я закутався в татові руки —
чужим холоднуло,
а сак — непритомний, як рог впійманої форелі,
за рікою слухняно подався…
І тоді вся та риба, яку ми не вміли зловити,
припливла, оточила нас колом ясним,
але ми в темноті навіть не здогадались про це.
[1983]
* * *
При цих деревах, в цім ладу,
в поривах духу, руху впертих
десь притулитися в саду
і хоч би трішечки померти.
Бо вірші — що? — якби хотів
сказати ними стан цей чистий,
то ніжні жилочки рядків
потріскали б від туску й тиску
Бо як печально знати все ж
в кассандриній трагічній тиші,
що в цім саду ти не помреш
і вічних віршів не напишеш.
[15 травня 1982]
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ
Один з кількох відхилених варіантів назви моєї першої збірки — “Ангелик в яферах” (афери, афини (діал.) — чорниці). Певна річ, тоді з такої назви тільки посміялися. Посміялися також з іншого мого янгола, якого було замінено на чугайстрика. “Бог” поміняли на “птах”, а ще одного ангелика — на метелика…
Врешті, найсуворіше обійшлися таки з тим найпершим — його перемінено було на… мольфара:
“Мольфар у яферах дрімав…”
Насправді ж мало бути так:
Ангелик в яферах дрімав
і все гадав, що нам тут добре…
Сподіваюся, він і далі подрімує там, не маючи на мене особливого зла.
*
Я загубив свій ключ: я голочку соснову
назвав своїм ключем — І загубив чомусь,
і чОмусь не знайду, й, відшукуючи, знову
знаходжу не його — і до дверей тулюсь.
Я всі ці довгі дні ключа свого шукаю,—
я загубив свій ключ? я мав його чи ні?
який він? і чому так пахне він мені,
як голочку сосни у пальцях розтираю…
[11-16 червня 1985]
КОЛО
Сорочку гамівну на душу не зодягнеш.
Та все одно — весна, і видно, як під вечір
висять в повітрі білі ниточки:
підійдеш, станеш, ізсутулиш плечі —
не втримавшись, за ниточку потягнеш —
і циркуль дерев’яний до руки
тобі впаде. І ти накреслиш коло,
розтягши циркуля аж до самого краю:
о, як же тісно в колі тім довкола,
а в нім живуть, радіють і вмирають.
[9 квітня 1987]
СИНОВІ
Давно залишив я удома
те дерево, з-за котрого мені
сходило сонце. Може, ти захочеш
поїхати туди. З кімнатки у вікні
його там добре видно. Може, схочеш
прийти до нього, як перейде втома.
Ні, сонця там нема. Довкола — деревії;
а в дереві тім тихім — плюскотять,
переливаються, говорять мудрі змії;
в якій гілляці? — хай оповістять,
де білу гадину знайти? — бо скільки ж в цьому світі
нам в радісній ганьбі ще можна животіти…
***
СВІЧКА
Голе тіло зібгало сорочку
й сховало за пазуху в себе, аби та сорочка колись
його підпалила, щоб тіло розтало
й комусь присвітило а чи відсвітило —
бо ж рись
опівнічна чигає на кожного з нас
і снігом дрібоньким задурює очі наївні,—
нам воду святу йорданицю приспали на час,
нам перших, і других, і третіх порізали півнів,
нам сад прорідили — тріпочуть дрова яблінкові
в вогні у печі: піч у кахлях новітніх — димить.
Та, зневаживши рись,
мовчкома
в цій надтріснутій мові
ми
при свічці
затулюєм діри —
на тиждень?
на мить?
***
ЗАКЛЯТТЯ
Сиди, і думай, і печальсь, і все питай себе: чому
і ти катуєшся: «чому?» — а відповіді не даєш;
коли і хто це прищепив тобі слова, немов чуму,
і скільки б ти не вимовляв — не збудешся, не проженеш,
не вишепчеш, бо очерет в агонії (о Мідас-цар!) —
мовчання золотом не є, мовчання — не єдиний щит…
Ти говорив,
наговоривсь,—
чи ж хтось почув твій клятий дар? —
що навіть вірний очерет — і той у відповідь
мовчить.
[1986]
БЕРЕЗІВСЬКІ ОБРАЗКИ
1. Ніжний спогад, або Ива-маржина
Рутка в зеленім, хата в покрівлі,
в синім — ожина,
ива-маржина стоїть в надвечірнім,
ива-маржина.
Хату в покрівлі дощик покриє,
губи — ожину,
рутку ж зелену разом із леном
ива-маржина.
Серпні проходять, дощ не відходить
ані на днину:
— Синку мій добрий, де твоя бродить
ива-маржина?
— Татку далекий, серпні погіркли
в нас за плечима,—
мабуть, розтала там в надвечір’ї
ива-маржина
(ива-маржина…).
[8 серпня 1985]
2. Юзь
Юзь
невеличкий і сивий
що в довгого хвоста
із дітьми грається і зеленить
коліна
падаючи в траву для їхньої
потіхи
з нього навіть наймолодші
посмішкуються
і на «ти» називають
Юзь
прогнаний єдиною своєю
утриманкою
за те
що на коломийському базарі
купив козу
яка вдома вискочила
на ВерОньку
бо була власне не козою
а цапом
Юзь
із профілем римського імператора
встидливий як дитина
коли вечеряє в чужій хаті
а робота була не затяжкА
Юзь
без хати і саду
що каже мені
— ти знаєш
добре живу
[14 липня 1985]
3. Вірган
позичаю пам ять
у старших
бо моя
не пам’ятає
колись
коло нашої хати
стояв костьольчик
з мальованим вірганом
і не один із моїх земляків
ще й тому
на поляка переписався
що хотів слухати
хлипання співучих труб
а ще
в будній день
заскакувати до костьолу
і нишком
за пару злотих
самому
блискучу клавішу
натискувати
[14 липня 1985]
4. Ясь Жеревецький
звечора
замикаю свою стайню
сідаю в хаті
і дивлюся в вікно
так
ніби свою білу паню
визираю
я не боюся смерті
бо був під Сталінградом
та й з богом в роги не ставав
все своє життя
я робив на корову
і на сім’ю
п’ятдесят і сім телят
вИходив
дванадцять корів
мав на господарстві
думаю собі
куди це все пішло
і для чого силу мою забрало
але з іншого боку —
на молоці від останньої корови
вже два моїх онуки
вибавилося
[7 липня 1985]
5. Вечір із прабабкою
як я мала п’ять років
у нашій комірчині
поселився
маленький чорт
я носила йому їсти говорила з ним
бувало
коли до нас
приходило багато гостей
навіть приносила йому
татову краватку
тепер
я не можу вмерти
до того часу
доки не передам його комусь
із рук в руки
тож лежу
мучуся
не можу вмерти
всі бояться
подати мені свою руку
запроси мене
до танцю
[1985]
6. Постраховисько
Антосем Григорчуком
у нас ще й понині
лякають маленьких дітей
і напевно не тільки через те
що в нього тонкий голос
і на лиці
щетина не росте
швидше тому
що корова в нього
страшенно немічна
худа
і недогледжена
як зрештою
і він сам
тільки недавно
Антось раптом зрозумів
чому діти
вічно втікали від нього
тепер
він продав корову
зачинився в своїй старезній хатчині
і ніхто його більше
не бачить
***
*
Я вигортаю попіл із каміна,
і ліс мені натрясся на коліна
(довкола осінь,
листопад,
імлисто,
а з попелу в відрі — не опадає листя).
Волів би я згребти в відро коня,
себе — у пригорщу, бо чомусь нині я
не впевнений, чи треба жити далі
у цій гризоті, в шарлатанськім шалі,
де мій язик натягувати сміють
на лук брехні (о бідний Єреміє!) —
що? — нам сидіти за столом вночі,
мов купка попелу?!
А люті сівачі
все не туди нас сіють, не у ниву,
а в камінь, в море, в правду галасливу…
(Чи треба уклякати на коліна,
як хтось вже там, у попелі каміна?)
[лютий 1987, 1993]
ПРОМОВКА ПРО ВОВКА
(З циклу “Вертепчик”)
Люди:
Горіхові свої мовчазні двори
обгородили ми білим залізом,
бо вже наш Іван їде з гордої війни —
в листочок грає за лісом.
Цісарська бричка, перстені коліс,
бричка скоренька — о шести конях
(жовта яблінка вийшла за ліс —
яблучко жовте зродила Йванкови)…
Вовк (у лісі):
Більше не хочу бути вовком з вовками —
хочу веселим Іваном стати:
мати білі руки з синенькими жилочками —
на зелену війну йти, шаблею махати…
Іван (за лісом):
Вертаю з брехливої війни; боже! — глянь карим оком —
вже мене як героя підносять…
Шерстю обріс би і став би вовком —
вовк хоч шаблі не носить.
Зірву та й обчищу яблуко — і як
шкуринка й раз не перерветься — значить,
вернусь додому, а ні — випробую коня —
чи дном Дунаю не заголосно скаче?..
Люди:
За злотним лісом не сонце згасло —
шкірка на Йвановім яблуні перервалася, певне:
тепер з гордої війни до свого одвірка
Іван попід Дунай хіба верне…
***
ШУКАННЯ БЕЗСМЕРТНИКА
Ярині
1.
Стрімкими ріками зелених електричок
ми допливли у Львів;
а в Львові ще безсмертник не зацвів
і все було як звично:
каштани — цвіт згребли у тисячі копичок,
що хилиталися і пахли між листків,
але від цього погляд наш не млів:
були ми, як бузки, в запилених обличчях.
Ми в вуличку пройшли, в каштани, в поворот,
де скрикував трамвай, що голову заводив
у затінок, за ріг: там дім був, у якім,
як давню фреску, я лице твоє, і очі, й рот
губами з небуття виводив.
Й не вірилось, що десь комусь прощу
за кожен пальчик твій тремтячий,
за те, що по ночах ти плачеш, плачеш, плачеш,
й за те, що я нічим тебе не захищу.
[11 травня 1986]
2. Нав’язливий сон
Ніколи більше,
зриваючи квітки болиголова,
не затру собі ними очі;
знаю:
після цих дощів
виростуть великі жовті безсмертники,
що нас не вбережуть;
бджоли
стануть кісточками здичавілих вишень;
вознесуться плантації кульбаб —
всі поля заберуть із собою…
І так нам сумно буде стоятись під яворами
і дивитися всьому услід,
ніби ми —
невеличкі, незграбні і трагічні сонця —
по кілька променів маємо в собі
і не знаємо,
що робити з ними.
[20-21 травня 1986]
3.
Цієї ночі
зеленим потягом ти наближаєшся до Києва,
але потяга нема а чи просто не видно,
і я бачу над рейками
тільки сплячу кометку твого тіла,
яке летить горизонтально над землею
і світить, світить мені здалека;
я так боюся за тебе:
чи ти не заблудишся серед ночі?
чи зумієш пролетіти
над зграями приблудних собак,
що, голодні, нишпорять степами?
Як це трапилось так на світі,
що я ніяк тебе не можу оберегти;
ніби роковано тобі
вічно летіти в незримому поїзді
під тихі-тихі перестуки власного серця.
[16-21 травня 1986]
***
НА СЦЕНІ МАКУ
(Оповідь о кількох з’явах)
З’ява перша:
«Концерт»
Кинь яблуко через плече,
як у старій-старій легенді —
й театрик цих смішних трагедій
тебе концертом обпече.
Там, наче в прірву, ллються в гриф
музик і музиканток пальці…
Папір дірявлячи,
від фальші
втікають ноти з тої гри
і марять все, що якби їх
Бах з леденців творив — то, звісно,
під пальцями фальшивців різних
вони би танули, як сніг.
Та доки кучерявий Бах
з кондитером угоди креше —
високий альт надривно бреше —
і йде з концерту — у Держстрах.
…Лунає марш, в ніздрю трубі
влітає муха — й ти й не чуєш,
як маршируєш, маршируєш,
вже маршируєш по собі.
[26 лютого 1985]
З’ява друга:
«Розп’яття»
Ловити рибку, грати в скрипку,
шукати литку і спожитку,
вдавати, начебто не видко,
як все натягнуто, мов нитка.
Як напливає мак чоренний,
мов кругла сцена — отворений,
де в глибині якийсь бідака
розіп’ятий на зерні маку,
як біля нього пресвятково
оркестрик грає шарварковий,
як, іржавіючи у тілі,
цвях має соло в тім клавірі…
Але нічого ти не бачиш,
ти відвертаєшся, тим паче,
що шпарить скрипка, рибка скаче
і серце в грудях
кудкудаче.
[22-23 гру^мя 1984]
З’ява третя:
«Каприччіо із слимаком»
Як слимакові живеться? бо ось в оркестрову яму
не задуває вітер,
сніг не мете й плата якраз незавелика.
Ставлять тобі, скажімо, в мільйонний раз Глінку —
отож акуратно сиди собі — і цигикай.
Ще й прізвисько маєш гонорове: митець; то вже добре;
а слимак у панцері —
той, бідолаха, має вічно якийсь гоп зі смиком:
може наступити на нього кінь
а чи пара в самозабутнім шпацері,
а ось ти акуратно сиди собі — і цигикай.
Слимак у панцері. Слимачок. Равлик.
Молоденький маестро. Він всіх чарує одразу.
Ні, ні,— його не їдять: не всім смакує ця страва,—
а тільки на воду кидають, і тоді він вилазить
до теплих натруджених рук, тобто, як мовиться,
ближче до життя.
З’ява четверта:
«Шершенний вірус»
Цей мак для себе відсудили
дванадцять шершнів. Справа темна.
Та десь там в когось крововилив,—
і ось тепер у маці — сцена.
Оскільки дух жильців не вичах,
то інколи шершеннин вірус
вповзає в публіку — і лиця
вбираються у лютий вираз.
Тож прима в них — змія, що з примхи
ночує в короля у вусі,
і цвіркуни, печальні принци,
їй «Марсельєзу» грати мусять.
Актори — в драних покривалах,—
якась приключка в них. Всі шепчуть:
— Офелію вода забрала,
а Гамлет — поки режисер ще.
Та точна лиш одна новина:
якщо
тут
нудно глядачеві —
він випадає, як зернина,
прямісько в дзьобик горобцеві.
[3 березня 1985]
З’ява п’ята:
«Репліка режисера»
— Ох, покину,
покину я колись цей театр,
марлі всякої накуплю —
і буду шити сарафани.
Нехай же просвічується крізь них
вся наша тілесна гарність,
хай буде видко, як замість сердець —
шлуночки тріпочуть…
Ох, скажу я вам,
колеться голка ця клята,
ох, тяжко нитка засилається,
але шити мушу,
ой мушу.
З’ява шоста:
«Діалог двох невідомих»
Крик:
Господи, я голий, як часник;
був ще вчора краплею вологи:
нині ж мій заляканий язик
прирекли казати щось вагоме.
І нікому те не в голові —
може, я салату із капусти
хочу тільки?..
Слава златоуста
не пролазить в мій маленький двір.
Відлуння:
Наш язик — не брат душі.
Ти знай:
дух твій чистий, гордий…
а як пусто
стане в ньому — ось тоді, вважай,
будеш мати славу і капусту.
З’ява сьома:
«Інтермедія з князем Ігорем»
Ігор, витязь той слов’янський,
зараз рушить до походу;
Ярославна проводжає
і наказує по ходу:
щоб тримався він статечно,
говорив поменш…
пізніше
вдячний двору сивий віршник
все, що треба, там допише.
Щоб не трясся, адже, врешті,
сам господь йому—недаром!—
(мов підігруючи в драмі)
сонце затінив сандалом…
Зразу конкурс огласили:
хто ловкіш це все проверне,—
і русини, скурві сИни,
тут як тут — аж свищуть пера.
Юродивий лиш ридає:
раз — легенько, раз — надривно:
— Князь іде по славу в «Слові»,
а до чого тут дружина?
Але князь — несхитний. Дзуськи!
— Цить! — обірванці й поети!
…вже дружині земля руська
над шоломами на метр.
[11 березня 1985]
З’ява восьма:
«Гербарійний Геракл»
Не хочу в мотилі себе я впізнавати,
що б’юсь і я в вікно — це надто очевидно:
гербарійний Геракл…
Ох, зовсім незавидне
горіховою шаблею махати.
В шабельці — листя шелестить на вітрі:
просушується, пахне, опадає
на дно шабельки і заповідає
з оружжів наших поробити мітли —
й не бить себе у груди—скло розіб’єм,
а вже тоді — й листком не залатати,
хіба лише сидіти в кріслі срібнім
й мітлою поза вухом лоскотати…
З’ява дев’ята:
«Фінал»
На ніжці маку, у колінці,
влаштовано суфлерську будку:
підказуючи всім по слівцю,
я там сиджу, мов незабудка.
Я ніби зітканий зі слуху,
загострений, як в ніч урочу,
коли із жахом ждеш, що поруч
хтось захропить тобі під вухом.
…Тим часом сцену цю надземну
колише вітер, а мак гУдить
себе за те, що замість зерен
у голові блукають люди.
Враз тне його якийсь флегматик,
до губ, як флейточку, вкладає:
суфлер із тріском вилітає —
і розпадається театрик.
Постскриптум
А що? — як раптом над рікою
до тебе скрипка прилетить,
але, не впізнана рукою,
вона зіщулиться—і вмить
у ній прорветься дека нижня,
протерта сотнями ключиць,
і звідти — шугонуть
наскрізні
потоки макових зерниць;
і не затулиш вже довіку,
коли збагнеш, що в світі цім
ти все життя тримав не скрипку,
а мак дірявий у руці.
[23 червня 1984]
***
ВСЕ ПОРУЧ
1.
Все ясне, і тонке, й незабутнє, як листячко шкіри
на скронях твоїх; хоч під листям — ти вже, як дитина,
розлюбила мене — і тому я хотів би до тих говорити,
які люблять завжди, і живі ще, і ждуть моїх слів
ще із часу меланки, із часу найлегших снігів,
коли під подушки прилітали найкращі дарунки,
а меланка нам скаржилась, що на камені, миючи ноги,
тоненький фартух замочила: тепер його сушить
снігами й дзвінками, якими чорти вперезались;
та ми, діти, боялись чортів, хоча вила у них
дерев’яні, а зуби — з квасолі в позлітці;
але ми припадали до скла й зазирали,
як циган ведмедя веде на ланцу, і не знали — чому
тато з мамою сумно так збоку стояли й дивились
на нас ізнадвору;
а позаду меланки йшла смерть, вся у марлю обвита,
і коса на плечі — дерев’яна: ми найбільше любили її,
бо впізнали крізь марлю сусіда, в якого руки не було…
І меланка тоді стала дуже проситись до хати,
та я в страсі розплакавсь,
а дідько яблуко чомусь поклав на вікно,—
і я раптом побачив себе у великому місті,
де ніхто не боїться меланки — ніхто-не-боїться:
я всі двері втворив, але навіть
дзвінки не прийшли.
2.
Як я чорта боявся, коли мене посилали під вечір
набрати картоплі в пивниці: підставляв патичок,
або камінь — щоб двері не зачинялись, і руками двома
щонайбільшу картоплю хапав, аби швидше набрати відро
(хоч і сварений буду, бо треба тимчасом — дрібнішу),—
і тікав, і ступав у миски, там, де квапилися холодці
(до весілля? до поминок?.. хтОзна?..)
А ще — бачу як зараз: дідо сидить в глибині
при відчинених дверях, картоплю нарізує до садіння
і співає про сербина, який по зарінку ходить.
3.
Риба, яка проти річки протяжно пливе,
уповільнює воду, завертає її, відсуває —
і за тим ось корчем — вже початок мойого дитинства:
час, коли я насилу впросив свого тата
серед ночі йти рибу ловити на світло,—
отоді ж то я кладки в чотири заходи не перейшов,
бо навпроти — незримий — не давав мені хтось перейти
та ще й татовим голосом застерігав «не оглянься»;
і ось, озирнувшись, злякався я сплеску неярого,
злякався підземного зблиску татових віч,
але я все ж припав, я закутався в татові руки —
чужим холоднуло,—
а сак — непритомний, як рот впійманої форелі,
за рікою слухняно подався;
і тоді — вся та риба, яку ми не вміли зловити,
припливла, оточила нас колом ясним,
але ми в темноті навіть не здогадались про це.
4.
…і мама тоді мені голову лугом змила —
та в ту ж ніч почалася зима — і мене не збудили,
щоб опівночі я перед місяцем став на розмову;
але я не заспав: місяць снігом мене накривав,
і добігти до хати я мав
так, щоб сніг той легкий на мені не розтанув,
і торкнутись до мами, щоб вічно була молода:
І я біг — повертався — і біг
цілий вік, цілий рік, цілу ніч:
сніг все танув і танув чомусь —
не встигав я й ступить за пороги,
а коли таки врешті добіг і торкнутися встиг —
повернулася мама в мій бік у тоненькій накидці зі снігу
і долонею
очі мені
затулила.
СИНОЧКОВІ НА ПЕРШУ ЙОГО КОЛЯДУ
1.
Іде з хоругвою колядки
і прославляє урочисто
ровесника, що шоколадки
скидає із небес пречистих.
Солодка, мов кутя, колядка
сніги вселюдські розсуває…
У роті тане шоколадка,
в сердечко віра прибуває.
[14-24 лютого І990]
2.
Сіна зелена кутя.
Темінь. Різдво таке.
Боже сумне дитя
славить дитятко людське.
Січня суворий острог,
зірка на небі німім…
Що їх чекає обох
в світі байдужім і злім.?..
[14-24 лютого І990]
ЖИТІЄ СВЯЩЕНИКА
1.
Усяк священик має у собі
малесеньку тюрму: гріхи своєї пастви
туди він запроторює навік:
змагаються в утробній боротьбі
тюремне з божим… Тяжко не упасти,
оскільки він також є чоловік.
Він вже гріхами б поділився з Богом,
та соромно за паству, що грішить,
та й Бога жалько: він-бо все простить
самотній і сумний за золотим порогом.
[24 серпня 1988]
2.
Як сулія, наповнений ущерть
чужими ненастанними гріхами,
він мучиться: в душі його ночами
й найменший із гріхів рубається на смерть, —
щоб лиш наснитися, прорвавшись в лютій битві
в артерії, де режисери снів
монтують поспіхом палкі свої творіння…
Вже задихаючись, священик, як в молитві,
двом-трьом гріхам вертає плоть зі слів —
до вушка їгмості Їх зшіптує, сумління
злегенька цим очорнюючи, та
полегшуючи сон. А їгмості — теж кара:
до ранку спробуйте утримати в устах
гріхи сусідки — млосні, як Сахара.
[23 серпня 1988]