Нове на сайті
Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Зміст творів 8 клас / ПЧ. Іван Малкович. Сучасна література

ПЧ. Іван Малкович. Сучасна література

ПОДОРОЖНИК

Стоїть при дорозі 
хлопчатко в сорочці рваній: 
— Я — подорожник, 
прикладайте мене до рани.

Ідуть подорожні — 
ніхто з них, ніхто з них не стане. 
— Я — подорожник, 
прикладайте мене до рани.

Враз — гальма завищали, і вовчим 
оком сорочку прошито: 
— Що тиняєшся, хлопче, 
а. чи, може, набридло жити?

І крізь сміх, мов крізь ножі, 
хлопчик блідо ворушить губами: 
— Я ж… подорожник, 
прикладайте мене до рани…

[1980, весна]

* * *

кожний день 
до мене 
навідуються кораблі

вони усідаються під смереками 
і важко дихають зябрами

тоді я нанизую їх 
на вербову гілку 
і несу до океану

а якщо ви якогось дня 
побачите корабель 
зі смерекою 
замість вітрил 
то дозвольте йому 
притулитися до вашого берега

і не зломіть 
його високої 
смереки

[1982]

ПІСЕНЬКА ПРО ЧЕРЕШНЮ

На черешні, що зрубана 
й спалена давно, 
малий хлопчик до стовбура 
прихилив чоло. 
Якщо добре придивиться — 
можете уздріть 
на сорочці проти серця 
черешеньки слід.

Сорочечка білесенька, 
а личко, як без: 
не бий, мамо, телесика — 
цей слід відпереш. 
Не бий, мамо, бо уранці 
за тринадцять літ 
ще раз буде на кошульці 
від кісточки слід.

Ой та кісточка просвердлить 
сорочку тонку, 
ввійде вона у серденько, 
як в черешеньку…

Хтось там сивий до стовбура 
притулить чоло, 
до черешні, що зрубана 
й спалена давно.

[11 грудня 1981]

* * *

Там 
де мені добре — 
довкола гори — 
невисокі переважно 
і я дуже тяжко 
прийшов до розуміння 
що невисокі вони тому — 
бо ж ростуть углиб 
(коріння ясенів 
подорожують по тих горах) 
Чорногори глибин 
ростуть під Карпатами

тепер я вже знаю 
яка то неправда 
коли ми марнотно 
складаємо руки померлим — 
бо кожен гуцул 
після відходу 
ще мусить здолати 
останню свою 
Чорногору

[1982]

* * *

Тоді 
як у нашому листівнику 
закінчувався лист 
і в стайні рикала маржина 
яка не звикла спати у бруді 
ми вирушали в Дуби 
за листом

По дорозі 
тато мріяв уголос 
як то буде поважно 
коли я підросту 
і ми втрьох із дідом 
зможемо нести 
три верети за раз

йому й не думалось 
що на той час 
коли я зможу підійняти 
добру верету листу — 
з їхньої з дідом сили 
залишаться тільки скіски 
(як від добрих кіс) 
і я лиш сам-один 
буду нести ту верету 
таку велику 
і таку тяжку

А якось 
однієї ночі 
нам усім трьом 
присниться один сон: 
ніби ми 
виходимо з осіннього лісу 
і кожен з нас 
несе на плечах 
по великій вереті листу 
і ми засипаємо тим листом 
наших корів 
і волів 
аж по самісінькі шиї!..

(о… що то буде за сон!..)

і дивно 
що на ранок 
ніхто з нас 
не помре

[14 квітня 1981, 18 серпня 1982]

ВІРШІ, ЯКІ НЕ ПОВЕРНУТЬСЯ В ГОРИ 
(з циклу)

1.

Гуцульська ніч і Криворівня, 
вінок з дзвіночків на столі, 
і вічновдова,

   елегійна

серед вінка свіча стоїть.

Вона минає в нас на лицях 
і в став стола все тоне десь, 
і, ніби Черемош в кашиці, 
далекий жаль мім в стіни б’є, —

бо лиш мине гроза і свічка — 
ти легко відлетиш із гір, — 
твоє худе дітвацьке личко 
проступить крізь тонкий папір…

Відпродай, ґаздо, мені хату, 
вино, і віск, і решту свіч, 
аби я мав де

   панувати

і банувати

    ніч у ніч…

[13 липня 1982]

5.

Я хочу плакати, бо туск, 
бо довгов’язий дощ і скелі, — 
тебе втрачаю і не склею 
нічого вже. Не златоусть —

ні Одісей, ні князь, ні гридень, 
а лиш зникаючий, як віск… 
От хтось би взяв мене й повів 
в край, де лиця твого не видно,

бо стогін — не ковчег; не дасть 
рятунку; бо цей туск, як злидні.

Все, що я мав — це ти і рідні, 
все, що я вмів — любити вас.

[9 літня 1983]

* * *

якщо дерево 
яке дасть мені 
останній рятунок 
вже ось-ось догризатимуть 
баби-яги 
і отруйні змії — 
чи хоч одне-єдине 
літаченя 
на криля мене 
візьме?

[1981]

МУЗИКА, ЩО ПІШЛА

Коли вона плелася в коси — 
чом, скрипко, відвернулась пріч? 
Як музику пустила босу 
в гаку непевну, звабну ніч?

Ох, смиче, теж дививсь куди ги? — 
вже ж сивина спадає з пліч, — 
як босу музику пустити 
в таку непевну, звабну ніч?..

Візьму собі землі окраєць, 
піду блукати по світах, — 
хай тільки вітер завиває 
в моїх розхристаних слідах…

О малю, тату, як спитають, 
куди ваш син подався з віч — 
скажіть: він музику шукає, 
що босою пішла у ніч.

[1980, осінь]

ВРАЗ БАРАНЧИК НАРОДИВСЯ 
(цикл)

1. Передкарпаття

Це край, де мовкне спів флояр 
під жоновИ1 жертовний стукіт, 
де так подібні до хлоп’ят 
худі баранчики 
і буки.

[4 квітня 1982] 
___________________________

1 Жонова (діал.) — дятел.

2.

З-за високої стодоли 
дрібен дощик 
дрівці 
коле, 
бо всі з дому пішли вчора 
зажуритись в чорні гори:

дідо чверточку колоди 
відколов — і аж заплакав:

була вона, як століття, 
а без чверті — наче дідо. 
Не став дідо дров рубати — 
пішов в гори 
подумати,

Прийшов тато до дровітні, 
три полінця вкраяв легко, 
та сокира, як ворона, 
зірвалася — й полетіла, 
а бджола — тата під руку — 
пішли каятись до буків.

Враз баранчик народився — 
і копитцем дрівці коле: 
ізбив собі три копитця, 
а четвертим — відштовхнувся — 
і побіг в небесне поле…

Аж тут і я до стодоли… 
Лиш дрібен дощ 
дрівці 
коле.

[1982]

3.

«Най би хоч баранчики 
ніколи не виростали» — 
отак гадав я собі під вечір 
у Березові

тримаючи в колінах 
те перелякане диво

але світ є світ 
і я не розумію 
чого тебе стригти 
будуть

ти ж не жовняр 
баранчику

[1982]

4.

Мама мені написала:

«У нас є втрата 
помер твій баранчик»

ніби снігу зі смереки 
натряслося мені за душу 
бо я раптом згадав 
що зовсім недавно 
написав щось таке:

«най би хоч баранчики 
ніколи не виростали…»

невже він зрозумів 
що більше таким 
не буде ніколи 
невже він усе зрозумів?

а так 
напевно що так 
бо він притулився у кутику хліва 
сказав молодшому баранчикові

— бувай здоров — 
і минувся

а той бив його копитцем:

— Ходи гратися… 
чуєш чи ні? — 
а тоді ліг біля нього 
і плакав у копитце

Тепер 
коли я дивлюся на місяць 
то бачу там баранчика 
такого кучерявого і сумного — 
копитцями догори —

так ніби він ще раз хоче 
народитися

…і мені добре з баранчиком

[2 серпня 1982]

ДИВНА ПІСЕНЬКА

Розгублений і зблідлий молочай, 
зелені лики стебел — білі чари. 
Ой заваріте, мамцю, мені чай 
із корінців сухого молочаю.

Ох, сині жилки на моїх руках — 
чого ж ви, мамцю, у такім одчаю? 
Подайте мені в збанку молока 
з листків блідозелених молочаю.

Усміхнене й просвітлене лице — 
то, мамцю, все, що вам я залишаю… 
А ви… ви не зривайте молочаю, 
що завтра зранку дивно зацвіте…

[16 січня 1982]

Ще ранок лиш. Нічого ще не гасло, 
та бубнявіє чорна горошина — 
Рядки у віршах, як порожні ясла: 
сегорік не вродила конюшина.

Сегорік ні стеблиночки задарма: 
лиш куриться ранкова порошина, 
лиш сипле світ свої біленькі ярма, 
і тупо зріє чорна горошина.

[червень-липень 1982, 1995]

* * *

Отак прожив собі, дивись, 
немов одне лиш тільки знав я: 
о півдошостій народивсь — 
о півдопершій поховають.

Звідкільсь прийшов, ішов кудись, 
неначе й був — не був неначе… 
Та хтось оплаче, хтось оплаче, 
й мене оплаче хтось

  колись,

бо я й прийшов лиш, щоб хоч зрідка 
комусь бриніло із очей 
так тонко-тонко,

 наче скрипка,

і мудро,

як віолончель.

[1982, 1996]

* * *

Гори плечима загати, 
щоб не зсувалися на неї по ночах, 
аби опівночі циганка в кожне з вікон 
беззубо не всміхалася до неї, 
аби в теменнім лісі їй, самій, 
не привиджалися біленькі гуцулята.

Лиш не тривож. Хай спить. Хай все забуде. 
А сам, як дощ — аби не розбудити — 
тихенько вийди з двадцяти двох літ, 
оглянься ще — 
і перестань, 
як дощ…

[1983]

НІЧ. ОСІНЬ

…бо все мине, як сад, що на очах пошерх: 
нам буде тільки ніч; ніч, як псалтир — постійна; 
а те, що звали «сад» — лиш, як луна, по стінах 
осяде сумно й не

 прошурхотить уже;

а те, що саду суть — те, що не знає меж — 
воно зимує там, де наше осягання, 
а де були плоди — лиш отворів волання: 
крізь них князі садів відлинуть, певно, теж.

[вересень-жовтень 1983]

ДАЛЕКЕ ЛІТО

Так пусто літо відійшло — 
вже й не дотягнешся рукою, 
бо, мов туман, тоненько

    скло

між літом стало

    і між мною;

і хай воно пересікло 
обох нас; все ж дало в озброю 
принаймні стільки супокою, 
щоб хоч не битися в те скло.

[1983]

* * *

Ольвія дальня слів твоїх майже нечутна, 
Кола твого наймення губи мої не розімкнуть, 
Світло розтане, як сніг: темно буде і смутно, 
Альт мовчазний вкриє пледом тебе, наче лікар. 
Нині ти знову прийдеш навіть в цім післясніжжі, 
Але лице твоє води розмиють наскрізні.

Фавни смичків забредуть і загубляться в гіллі, 
Ефи альтів западуться в задовгім мовчанні, 
Нагло на голови час сипоне перетлілий, 
Ельфи опустять для тебе ключі незвичайні:

Ними замкнеш своє серце — й до вічного віку 
Кола наймення твого уста нічиї не розімкнуть. 
Очі ж твої з цього вірша ніколи не зникнуть…

[31 грудня 1983]

ВСЕ ПОРУЧ 
(з циклу)

1.

Все ясне, і тонке, й незабутнє, як листячко шкіри 
на скронях твоїх; хоч під листям — ти вже, як дитина, 
розлюбила мене — і тому я хотів би до тих говорити, 
які люблять завжди, і живі ще, і ждуть моїх слів 
ще із часу меланки1, із часу найлегших снігів, 
коли під подушки прилітали найкращі дарунки, 
а меланка нам скаржилась, що на камені, миючи ноги, 
тоненький фартух замочила: тепер його сушить 
снігами й дзвінками, якими чорти вперезались;

та ми, діти, боялись чортів, хоча вила у них 
дерев’яні, а зуби — з квасолі в позлітці;

але ми припадали до скла й зазирали, 
як циган ведмедя веде на ланцу, і не знали — чому 
тато з мамою сумно так збоку стояли й дивились 
на нас ізнадвору;

а позаду меланки йшла смерть, вся у марлю обвита, 
і коса на плечі — дерев’яна: ми найбільше любили її, 
бо впізнали крізь марлю сусіда, в якого руки не було…

І меланка тоді стала дуже проситись до хати, 
та я в страсі розплакавсь, 
а дідько яблуко чомусь поклав на вікно, — 
і я раптом побачив себе у великому місті, 
де ніхто не боїться меланки — ніхто-не-боїться —

я всі двері втворив, але навіть дзвінки 
не прийшли.

[1983] 
______________________________________

1 Меланка (Малянка) — гурт переодягнутих парубків-щедрівників.

2.

як я чорта боявся коли мене посилали під вечір 
набрати картоплі в пивниці: підставляв патичок 
або камінь щоб двері не зачинялись і руками двома 
щонайбільшу картоплю хапав аби швидше 
набрати відро — і тікав і ступав у квітчасті миски 
у яких холодці визрівали крізькі (о крізькі 
і глибокі неначе ставочки під льодом!)

Та ще бачу як зараз: дідо сидить в глибині 
при відчинених дверях — картоплю нарізує до садіння 
і співає про сербана який по зарінку ходить

[1983]

3.

Риба, яка проти річки протяжно пливе, 
уповільнює воду, завертає її, відсуває — 
і за тим ось корчем — вже початок мойого дитинства: 
час, коли я насилу впросив свого тата 
серед ночі йти рибу ловити на світло:

отоді ж то я кладки в чотири заходи не перейшов, 
бо навпроти — незримий — не давав мені хтось перейти 
га ще й татовим голосом застерігав «не оглянься»;

і ось, озирнувшись, злякався я сплеску неярого. 
злякався підземного зблиску татових віч, 
але я все ж припав, я закутався в татові руки — 
чужим холоднуло, 
а сак — непритомний, як рог впійманої форелі, 
за рікою слухняно подався…

І тоді вся та риба, яку ми не вміли зловити, 
припливла, оточила нас колом ясним, 
але ми в темноті навіть не здогадались про це.

[1983]

* * *

При цих деревах, в цім ладу, 
в поривах духу, руху впертих 
десь притулитися в саду 
і хоч би трішечки померти.

Бо вірші — що? — якби хотів 
сказати ними стан цей чистий, 
то ніжні жилочки рядків 
потріскали б від туску й тиску

Бо як печально знати все ж 
в кассандриній трагічній тиші, 
що в цім саду ти не помреш 
і вічних віршів не напишеш.

[15 травня 1982]

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Один з кількох відхилених варіантів назви моєї першої збірки — “Ангелик в яферах” (афери, афини (діал.) — чорниці). Певна річ, тоді з такої назви тільки посміялися. Посміялися також з іншого мого янгола, якого було замінено на чугайстрика. “Бог” поміняли на “птах”, а ще одного ангелика — на метелика…

Врешті, найсуворіше обійшлися таки з тим найпершим — його перемінено було на… мольфара:

“Мольфар у яферах дрімав…”

Насправді ж мало бути так:

Ангелик в яферах дрімав 
і все гадав, що нам тут добре…

Сподіваюся, він і далі подрімує там, не маючи на мене особливого зла. 

*

Я загубив свій ключ: я голочку соснову 
назвав своїм ключем — І загубив чомусь, 
і чОмусь не знайду, й, відшукуючи, знову 
знаходжу не його — і до дверей тулюсь. 
Я всі ці довгі дні ключа свого шукаю,— 
я загубив свій ключ? я мав його чи ні? 
який він? і чому так пахне він мені, 
як голочку сосни у пальцях розтираю…

[11-16 червня 1985]

КОЛО

Сорочку гамівну на душу не зодягнеш. 
Та все одно — весна, і видно, як під вечір 
висять в повітрі білі ниточки: 
підійдеш, станеш, ізсутулиш плечі — 
не втримавшись, за ниточку потягнеш — 
і циркуль дерев’яний до руки 
тобі впаде. І ти накреслиш коло, 
розтягши циркуля аж до самого краю: 
о, як же тісно в колі тім довкола, 
а в нім живуть, радіють і вмирають.

[9 квітня 1987]

СИНОВІ

Давно залишив я удома 
те дерево, з-за котрого мені 
сходило сонце. Може, ти захочеш 
поїхати туди. З кімнатки у вікні 
його там добре видно. Може, схочеш 
прийти до нього, як перейде втома. 
Ні, сонця там нема. Довкола — деревії; 
а в дереві тім тихім — плюскотять, 
переливаються, говорять мудрі змії; 
в якій гілляці? — хай оповістять, 
де білу гадину знайти? — бо скільки ж в цьому світі 
нам в радісній ганьбі ще можна животіти…

***

СВІЧКА

Голе тіло зібгало сорочку 
й сховало за пазуху в себе, аби та сорочка колись 
його підпалила, щоб тіло розтало 
й комусь присвітило а чи відсвітило —

                    бо ж рись

опівнічна чигає на кожного з нас 
і снігом дрібоньким задурює очі наївні,— 
нам воду святу йорданицю приспали на час, 
нам перших, і других, і третіх порізали півнів, 
нам сад прорідили — тріпочуть дрова яблінкові 
в вогні у печі: піч у кахлях новітніх — димить. 
Та, зневаживши рись,

   мовчкома

     в цій надтріснутій мові

ми

при свічці

затулюєм діри —

на тиждень? 
на мить?

***

ЗАКЛЯТТЯ

Сиди, і думай, і печальсь, і все питай себе: чому 
і ти катуєшся: «чому?» — а відповіді не даєш; 
коли і хто це прищепив тобі слова, немов чуму, 
і скільки б ти не вимовляв — не збудешся, не проженеш, 
не вишепчеш, бо очерет в агонії (о Мідас-цар!) — 
мовчання золотом не є, мовчання — не єдиний щит… 
Ти говорив, 
наговоривсь,— 
чи ж хтось почув твій клятий дар? — 
що навіть вірний очерет — і той у відповідь 
мовчить.

[1986]

БЕРЕЗІВСЬКІ ОБРАЗКИ

1. Ніжний спогад, або Ива-маржина

Рутка в зеленім, хата в покрівлі, 
в синім — ожина, 
ива-маржина стоїть в надвечірнім, 
ива-маржина. 
Хату в покрівлі дощик покриє, 
губи — ожину, 
рутку ж зелену разом із леном 
ива-маржина. 
Серпні проходять, дощ не відходить 
ані на днину: 
— Синку мій добрий, де твоя бродить 
ива-маржина? 
— Татку далекий, серпні погіркли 
в нас за плечима,— 
мабуть, розтала там в надвечір’ї 
ива-маржина 
(ива-маржина…).

[8 серпня 1985]

2. Юзь

Юзь 
невеличкий і сивий 
що в довгого хвоста 
із дітьми грається і зеленить 
коліна 
падаючи в траву для їхньої 
потіхи 
з нього навіть наймолодші 
посмішкуються 
і на «ти» називають 
Юзь 
прогнаний єдиною своєю 
утриманкою 
за те 
що на коломийському базарі 
купив козу 
яка вдома вискочила 
на ВерОньку 
бо була власне не козою 
а цапом 
Юзь 
із профілем римського імператора 
встидливий як дитина 
коли вечеряє в чужій хаті 
а робота була не затяжкА 
Юзь 
без хати і саду 
що каже мені 
— ти знаєш 
добре живу

[14 липня 1985]

3. Вірган

позичаю пам ять 
у старших 
бо моя 
не пам’ятає 
колись 
коло нашої хати 
стояв костьольчик 
з мальованим вірганом 
і не один із моїх земляків 
ще й тому 
на поляка переписався 
що хотів слухати 
хлипання співучих труб 
а ще 
в будній день 
заскакувати до костьолу 
і нишком 
за пару злотих 
самому 
блискучу клавішу 
натискувати

[14 липня 1985]

4. Ясь Жеревецький

звечора 
замикаю свою стайню 
сідаю в хаті 
і дивлюся в вікно 
так 
ніби свою білу паню 
визираю 
я не боюся смерті 
бо був під Сталінградом 
та й з богом в роги не ставав 
все своє життя 
я робив на корову 
і на сім’ю 
п’ятдесят і сім телят 
вИходив 
дванадцять корів 
мав на господарстві 
думаю собі 
куди це все пішло 
і для чого силу мою забрало 
але з іншого боку — 
на молоці від останньої корови 
вже два моїх онуки 
вибавилося

[7 липня 1985]

5. Вечір із прабабкою

як я мала п’ять років 
у нашій комірчині 
поселився 
маленький чорт 
я носила йому їсти говорила з ним 
бувало 
коли до нас 
приходило багато гостей 
навіть приносила йому 
татову краватку 
тепер 
я не можу вмерти 
до того часу 
доки не передам його комусь 
із рук в руки 
тож лежу 
мучуся 
не можу вмерти 
всі бояться 
подати мені свою руку 
запроси мене 
до танцю

[1985]

6. Постраховисько

Антосем Григорчуком 
у нас ще й понині 
лякають маленьких дітей 
і напевно не тільки через те 
що в нього тонкий голос 
і на лиці 
щетина не росте 
швидше тому 
що корова в нього 
страшенно немічна 
худа 
і недогледжена 
як зрештою 
і він сам 
тільки недавно 
Антось раптом зрозумів 
чому діти 
вічно втікали від нього 
тепер 
він продав корову 
зачинився в своїй старезній хатчині 
і ніхто його більше 
не бачить

***

*

Я вигортаю попіл із каміна, 
і ліс мені натрясся на коліна 
(довкола осінь,

листопад,

імлисто,

а з попелу в відрі — не опадає листя). 
Волів би я згребти в відро коня, 
себе — у пригорщу, бо чомусь нині я 
не впевнений, чи треба жити далі 
у цій гризоті, в шарлатанськім шалі, 
де мій язик натягувати сміють 
на лук брехні (о бідний Єреміє!) — 
що? — нам сидіти за столом вночі, 
мов купка попелу?!

А люті сівачі

все не туди нас сіють, не у ниву, 
а в камінь, в море, в правду галасливу… 
(Чи треба уклякати на коліна, 
як хтось вже там, у попелі каміна?)

[лютий 1987, 1993]

ПРОМОВКА ПРО ВОВКА

(З циклу “Вертепчик”)

Люди
Горіхові свої мовчазні двори 
обгородили ми білим залізом, 
бо вже наш Іван їде з гордої війни — 
в листочок грає за лісом. 
Цісарська бричка, перстені коліс, 
бричка скоренька — о шести конях 
(жовта яблінка вийшла за ліс — 
яблучко жовте зродила Йванкови)… 
Вовк (у лісі): 
Більше не хочу бути вовком з вовками — 
хочу веселим Іваном стати: 
мати білі руки з синенькими жилочками — 
на зелену війну йти, шаблею махати… 
Іван (за лісом): 
Вертаю з брехливої війни; боже! — глянь карим оком — 
вже мене як героя підносять… 
Шерстю обріс би і став би вовком — 
вовк хоч шаблі не носить. 
Зірву та й обчищу яблуко — і як 
шкуринка й раз не перерветься — значить, 
вернусь додому, а ні — випробую коня — 
чи дном Дунаю не заголосно скаче?.. 
Люди
За злотним лісом не сонце згасло — 
шкірка на Йвановім яблуні перервалася, певне: 
тепер з гордої війни до свого одвірка 
Іван попід Дунай хіба верне…

***

ШУКАННЯ БЕЗСМЕРТНИКА


Ярині

1.

Стрімкими ріками зелених електричок 
ми допливли у Львів; 
а в Львові ще безсмертник не зацвів 
і все було як звично: 
каштани — цвіт згребли у тисячі копичок, 
що хилиталися і пахли між листків, 
але від цього погляд наш не млів: 
були ми, як бузки, в запилених обличчях. 
Ми в вуличку пройшли, в каштани, в поворот, 
де скрикував трамвай, що голову заводив 
у затінок, за ріг: там дім був, у якім, 
як давню фреску, я лице твоє, і очі, й рот 
губами з небуття виводив. 
Й не вірилось, що десь комусь прощу 
за кожен пальчик твій тремтячий, 
за те, що по ночах ти плачеш, плачеш, плачеш, 
й за те, що я нічим тебе не захищу.

[11 травня 1986]

2. Нав’язливий сон

Ніколи більше, 
зриваючи квітки болиголова, 
не затру собі ними очі; 
знаю: 
після цих дощів 
виростуть великі жовті безсмертники, 
що нас не вбережуть; 
бджоли 
стануть кісточками здичавілих вишень; 
вознесуться плантації кульбаб — 
всі поля заберуть із собою… 
І так нам сумно буде стоятись під яворами 
і дивитися всьому услід, 
ніби ми — 
невеличкі, незграбні і трагічні сонця — 
по кілька променів маємо в собі 
і не знаємо, 
що робити з ними.

[20-21 травня 1986]

3.

Цієї ночі 
зеленим потягом ти наближаєшся до Києва, 
але потяга нема а чи просто не видно, 
і я бачу над рейками 
тільки сплячу кометку твого тіла, 
яке летить горизонтально над землею 
і світить, світить мені здалека; 
я так боюся за тебе: 
чи ти не заблудишся серед ночі? 
чи зумієш пролетіти 
над зграями приблудних собак, 
що, голодні, нишпорять степами? 
Як це трапилось так на світі, 
що я ніяк тебе не можу оберегти; 
ніби роковано тобі 
вічно летіти в незримому поїзді 
під тихі-тихі перестуки власного серця.

[16-21 травня 1986]

***

НА СЦЕНІ МАКУ 
(Оповідь о кількох з’явах)

З’ява перша: 
«Концерт»

Кинь яблуко через плече, 
як у старій-старій легенді — 
й театрик цих смішних трагедій 
тебе концертом обпече. 
Там, наче в прірву, ллються в гриф 
музик і музиканток пальці… 
Папір дірявлячи,

  від фальші

втікають ноти з тої гри 
і марять все, що якби їх 
Бах з леденців творив — то, звісно, 
під пальцями фальшивців різних 
вони би танули, як сніг. 
Та доки кучерявий Бах 
з кондитером угоди креше — 
високий альт надривно бреше — 
і йде з концерту — у Держстрах. 
…Лунає марш, в ніздрю трубі 
влітає муха — й ти й не чуєш, 
як маршируєш, маршируєш, 
вже маршируєш по собі.

[26 лютого 1985]

З’ява друга: 
«Розп’яття»

Ловити рибку, грати в скрипку, 
шукати литку і спожитку, 
вдавати, начебто не видко, 
як все натягнуто, мов нитка. 
Як напливає мак чоренний, 
мов кругла сцена — отворений, 
де в глибині якийсь бідака 
розіп’ятий на зерні маку, 
як біля нього пресвятково 
оркестрик грає шарварковий, 
як, іржавіючи у тілі, 
цвях має соло в тім клавірі… 
Але нічого ти не бачиш, 
ти відвертаєшся, тим паче, 
що шпарить скрипка, рибка скаче 
і серце в грудях 
кудкудаче.

[22-23 гру^мя 1984]

З’ява третя: 
«Каприччіо із слимаком»

Як слимакові живеться? бо ось в оркестрову яму

                  не задуває вітер,

сніг не мете й плата якраз незавелика. 
Ставлять тобі, скажімо, в мільйонний раз Глінку — 
отож акуратно сиди собі — і цигикай. 
Ще й прізвисько маєш гонорове: митець; то вже добре;

                  а слимак у панцері —

той, бідолаха, має вічно якийсь гоп зі смиком: 
може наступити на нього кінь

а чи пара в самозабутнім шпацері,

а ось ти акуратно сиди собі — і цигикай. 
Слимак у панцері. Слимачок. Равлик. 
Молоденький маестро. Він всіх чарує одразу. 
Ні, ні,— його не їдять: не всім смакує ця страва,— 
а тільки на воду кидають, і тоді він вилазить 
до теплих натруджених рук, тобто, як мовиться, 
ближче до життя.

З’ява четверта: 
«Шершенний вірус»

Цей мак для себе відсудили 
дванадцять шершнів. Справа темна. 
Та десь там в когось крововилив,— 
і ось тепер у маці — сцена. 
Оскільки дух жильців не вичах, 
то інколи шершеннин вірус 
вповзає в публіку — і лиця 
вбираються у лютий вираз. 
Тож прима в них — змія, що з примхи 
ночує в короля у вусі, 
і цвіркуни, печальні принци, 
їй «Марсельєзу» грати мусять. 
Актори — в драних покривалах,— 
якась приключка в них. Всі шепчуть: 
— Офелію вода забрала, 
а Гамлет — поки режисер ще. 
Та точна лиш одна новина: 
якщо

 тут

нудно глядачеві —

він випадає, як зернина, 
прямісько в дзьобик горобцеві.

[3 березня 1985]

З’ява п’ята: 
«Репліка режисера»

— Ох, покину, 
покину я колись цей театр, 
марлі всякої накуплю — 
і буду шити сарафани. 
Нехай же просвічується крізь них 
вся наша тілесна гарність, 
хай буде видко, як замість сердець — 
шлуночки тріпочуть… 
Ох, скажу я вам, 
колеться голка ця клята, 
ох, тяжко нитка засилається, 
але шити мушу, 
ой мушу.

З’ява шоста: 
«Діалог двох невідомих»

Крик
Господи, я голий, як часник; 
був ще вчора краплею вологи: 
нині ж мій заляканий язик 
прирекли казати щось вагоме. 
І нікому те не в голові — 
може, я салату із капусти 
хочу тільки?..

Слава златоуста

не пролазить в мій маленький двір. 
Відлуння
Наш язик — не брат душі.

Ти знай:

дух твій чистий, гордий…

а як пусто

стане в ньому — ось тоді, вважай, 
будеш мати славу і капусту.

З’ява сьома: 
«Інтермедія з князем Ігорем»

Ігор, витязь той слов’янський, 
зараз рушить до походу; 
Ярославна проводжає 
і наказує по ходу: 
щоб тримався він статечно, 
говорив поменш…

пізніше

вдячний двору сивий віршник 
все, що треба, там допише. 
Щоб не трясся, адже, врешті, 
сам господь йому—недаром!— 
(мов підігруючи в драмі) 
сонце затінив сандалом… 
Зразу конкурс огласили: 
хто ловкіш це все проверне,— 
і русини, скурві сИни, 
тут як тут — аж свищуть пера. 
Юродивий лиш ридає: 
раз — легенько, раз — надривно: 
— Князь іде по славу в «Слові», 
а до чого тут дружина? 
Але князь — несхитний. Дзуськи! 
— Цить! — обірванці й поети! 
…вже дружині земля руська 
над шоломами на метр.

[11 березня 1985]

З’ява восьма: 
«Гербарійний Геракл»

Не хочу в мотилі себе я впізнавати, 
що б’юсь і я в вікно — це надто очевидно: 
гербарійний Геракл…

Ох, зовсім незавидне

горіховою шаблею махати. 
В шабельці — листя шелестить на вітрі: 
просушується, пахне, опадає 
на дно шабельки і заповідає 
з оружжів наших поробити мітли — 
й не бить себе у груди—скло розіб’єм, 
а вже тоді — й листком не залатати, 
хіба лише сидіти в кріслі срібнім 
й мітлою поза вухом лоскотати…

З’ява дев’ята: 
«Фінал»

На ніжці маку, у колінці, 
влаштовано суфлерську будку: 
підказуючи всім по слівцю, 
я там сиджу, мов незабудка. 
Я ніби зітканий зі слуху, 
загострений, як в ніч урочу, 
коли із жахом ждеш, що поруч 
хтось захропить тобі під вухом. 
…Тим часом сцену цю надземну 
колише вітер, а мак гУдить 
себе за те, що замість зерен 
у голові блукають люди. 
Враз тне його якийсь флегматик, 
до губ, як флейточку, вкладає: 
суфлер із тріском вилітає — 
і розпадається театрик.

Постскриптум

А що? — як раптом над рікою 
до тебе скрипка прилетить, 
але, не впізнана рукою, 
вона зіщулиться—і вмить 
у ній прорветься дека нижня, 
протерта сотнями ключиць, 
і звідти — шугонуть

наскрізні

потоки макових зерниць; 
і не затулиш вже довіку, 
коли збагнеш, що в світі цім 
ти все життя тримав не скрипку, 
а мак дірявий у руці.

[23 червня 1984]

***

ВСЕ ПОРУЧ

1.

Все ясне, і тонке, й незабутнє, як листячко шкіри 
на скронях твоїх; хоч під листям — ти вже, як дитина, 
розлюбила мене — і тому я хотів би до тих говорити, 
які люблять завжди, і живі ще, і ждуть моїх слів 
ще із часу меланки, із часу найлегших снігів, 
коли під подушки прилітали найкращі дарунки, 
а меланка нам скаржилась, що на камені, миючи ноги, 
тоненький фартух замочила: тепер його сушить 
снігами й дзвінками, якими чорти вперезались; 
та ми, діти, боялись чортів, хоча вила у них 
дерев’яні, а зуби — з квасолі в позлітці; 
але ми припадали до скла й зазирали, 
як циган ведмедя веде на ланцу, і не знали — чому 
тато з мамою сумно так збоку стояли й дивились 
на нас ізнадвору; 
а позаду меланки йшла смерть, вся у марлю обвита, 
і коса на плечі — дерев’яна: ми найбільше любили її, 
бо впізнали крізь марлю сусіда, в якого руки не було… 
І меланка тоді стала дуже проситись до хати, 
та я в страсі розплакавсь, 
а дідько яблуко чомусь поклав на вікно,— 
і я раптом побачив себе у великому місті, 
де ніхто не боїться меланки — ніхто-не-боїться: 
я всі двері втворив, але навіть 
дзвінки не прийшли.

2.

Як я чорта боявся, коли мене посилали під вечір 
набрати картоплі в пивниці: підставляв патичок, 
або камінь — щоб двері не зачинялись, і руками двома 
щонайбільшу картоплю хапав, аби швидше набрати відро 
(хоч і сварений буду, бо треба тимчасом — дрібнішу),— 
і тікав, і ступав у миски, там, де квапилися холодці 
(до весілля? до поминок?.. хтОзна?..) 
А ще — бачу як зараз: дідо сидить в глибині 
при відчинених дверях, картоплю нарізує до садіння 
і співає про сербина, який по зарінку ходить.

3.

Риба, яка проти річки протяжно пливе, 
уповільнює воду, завертає її, відсуває — 
і за тим ось корчем — вже початок мойого дитинства: 
час, коли я насилу впросив свого тата 
серед ночі йти рибу ловити на світло,— 
отоді ж то я кладки в чотири заходи не перейшов, 
бо навпроти — незримий — не давав мені хтось перейти 
та ще й татовим голосом застерігав «не оглянься»; 
і ось, озирнувшись, злякався я сплеску неярого, 
злякався підземного зблиску татових віч, 
але я все ж припав, я закутався в татові руки — 
чужим холоднуло,— 
а сак — непритомний, як рот впійманої форелі, 
за рікою слухняно подався; 
і тоді — вся та риба, яку ми не вміли зловити, 
припливла, оточила нас колом ясним, 
але ми в темноті навіть не здогадались про це.

4.

…і мама тоді мені голову лугом змила — 
та в ту ж ніч почалася зима — і мене не збудили, 
щоб опівночі я перед місяцем став на розмову; 
але я не заспав: місяць снігом мене накривав, 
і добігти до хати я мав 
так, щоб сніг той легкий на мені не розтанув, 
і торкнутись до мами, щоб вічно була молода: 
І я біг — повертався — і біг 
цілий вік, цілий рік, цілу ніч: 
сніг все танув і танув чомусь — 
не встигав я й ступить за пороги, 
а коли таки врешті добіг і торкнутися встиг — 
повернулася мама в мій бік у тоненькій накидці зі снігу 
і долонею 
очі мені 
затулила.

СИНОЧКОВІ НА ПЕРШУ ЙОГО КОЛЯДУ

1.

Іде з хоругвою колядки 
і прославляє урочисто 
ровесника, що шоколадки 
скидає із небес пречистих.

Солодка, мов кутя, колядка 
сніги вселюдські розсуває…

У роті тане шоколадка, 
в сердечко віра прибуває.

[14-24 лютого І990]

2.

Сіна зелена кутя. 
Темінь. Різдво таке. 
Боже сумне дитя 
славить дитятко людське.

Січня суворий острог, 
зірка на небі німім…

Що їх чекає обох 
в світі байдужім і злім.?..

[14-24 лютого І990]

ЖИТІЄ СВЯЩЕНИКА

1.

Усяк священик має у собі 
малесеньку тюрму: гріхи своєї пастви 
туди він запроторює навік:

змагаються в утробній боротьбі 
тюремне з божим… Тяжко не упасти, 
оскільки він також є чоловік.

Він вже гріхами б поділився з Богом, 
та соромно за паству, що грішить, 
та й Бога жалько: він-бо все простить 
самотній і сумний за золотим порогом.

[24 серпня 1988]

2.

Як сулія, наповнений ущерть 
чужими ненастанними гріхами, 
він мучиться: в душі його ночами 
й найменший із гріхів рубається на смерть, —

щоб лиш наснитися, прорвавшись в лютій битві 
в артерії, де режисери снів 
монтують поспіхом палкі свої творіння…

Вже задихаючись, священик, як в молитві, 
двом-трьом гріхам вертає плоть зі слів — 
до вушка їгмості Їх зшіптує, сумління

злегенька цим очорнюючи, та 
полегшуючи сон. А їгмості — теж кара:

до ранку спробуйте утримати в устах 
гріхи сусідки — млосні, як Сахара.

[23 серпня 1988]

Джерело http://poetyka.uazone.net/malkovych/

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *