Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Дистанційне навчання / ЛРК. Анатолій Мойсієнко. Сучасна література

ЛРК. Анатолій Мойсієнко. Сучасна література

ВІЧЕ МЕЧІВ

“I розхитано меви… Живемо на тих-зорi…”

I  розхитано  меви…  Живемо  на  тих-зорi
У  могуттi  лiт  тугому.
I  що  гори  Пирогощi?
Конар  –  бог  обранок,
М`ят-сила  –  за    листям…
I  нi  тiнь-лопотiнь…  нi  тополь…  нi  тiнi.

“І лукавому…”

І  лукавому  –
умова  кулі.
І  лукавому  –  
мова  кулі…
Ого,  Вакула,  лукавого
Унуртував  у  труну.

“І наприкінці міцні кирпані…”

І  наприкінці  міцні  кирпані
У  вир  –  оп!  –  з  пориву…
–Тни  в  гвинт,
Як  я!
Бузувірів-звірів  у  зуб!..
Нуртина,  Васко  да  Гама!..
Гадок  савани,  трун…
А  тата  –
ри  –  в  вир!
І  не  рудою  одурені,
В  омані  немов,
Ми  ноги  гоним
З  уз  –
гір’я..  Ріг
Завива  з
Низин:
Ох  –  ох  –  о…
Ох  –  ох  –  о…
От  свічам  Русі  сурмачів  сто:
Ох  –  ох  –  о…

“І рубачів січе меч, і свіча бурі…”

І  рубачів  січе  меч,  і  свіча  бурі  –
Мечем,  іменем  і  мечем.
…  А  дико  по  літі  рубалися  –  сила
бурі  тіло  покида
Було.  Голуб
Обминав  овид,  а  задивованим  бо  –
На  горіхи  лихі  роган-
овен…  Говів  огнево!
І  жеврів  звір  вежі…
І  чисто  сох  осот…  Сичі  –
Іч,  на  ланчі…
Липуче  пазуху  запече  пил…
Мор  пін  –  Дніпром.

“А та фата…”

А  та  фата…
Й  iрiй…
I  веселунку  гукну  Лесевi…
“А  ну  тебе,  щебетуна…”
Не  дожидав  звади…  Жоден
Тепер  трепет
Її  –
Йой,  йой,  йой!..
I  смеречина  черемсi:
–  Ш…  ш…  ш… 

“Вiхало лахiв…”

Вiхало  лахiв  –
Ружа  зажур.
Атакує  бiда  i  шрамує,  б`є  у  маршi,  а  дiб`є  у  ката.
А  то  –  духото-худота,
Кат  сам  мечем  мастак.
..Вiхало  лахiв  –
Ружа  зажур.

“Козакую у казок…”

Козакую  у  казок…
Се  –  пес
Чи  лева  велич?
Велес  об  жах  аж  –  бо  се  лев.
Лева  ракуватою  бiдою  одiб`ю,  отаву  каравел  –
Мечем.
Ереб  бокатого  так  оббере  –
Що  в  холод  iдолохвощ!
О  ружо-журо…
Було,  гра  збоку  кобзар-голуб,
А  на  дуду  –  Дана…
А  лодiя  iдола
(Iдол  гув  у  глодi)
На  красу  –  вус-аркан.
Дiд:
–  Ого!  –  й  мечем  його.
I  розкотив  виток  зорi  –
Яс  оливо  вилося…
Я  сволок  зорi  мечем  –  i  розколовся.
Козакую  у  казок.

“Мови данина… Дивом…”

Мови  данина…  Дивом  
Нотую  у  тон:
О  –  соло  гожо-голосо.
Е  –  Лель,  леле.
А  –
Вада,  гадав…
У  –  гуд  у  дугу.
И  –  бурану  наруби.
I  –  лети,  Боже,  меж  обителi…
Нотi  тут  i  тон.
У  нурт  –  струну
Мови,  де  дивом  –
I  леза  на  зелi.

“Мело куколем…”

Мело  куколем,
Мело  болем…
Але  перепела
Пилип
З
Низин
Веде  в
З`явовир-кривов`яз
Оголiлого…
А  липа  лови  сиволапила,
Пильно  говiв  огонь  лип,
Яса  лип  отут  утопилася.
Я
З  утоми  мотуз
Вивив
I  розважав  зорi.

“Мотор – кротом…”

Мотор  –  кротом,
А
Висi  мiсив
Радар.
I
От  –  сталебетонно  тебе  лат  сто:
Стоп!  “О!..”  –  “Тс!..”

“Мохом я сунуся, мохом…”

Мохом  я  сунуся,  мохом-
Бiд  мохом,  дiб
Мохом…
У  холод  умру,  сонно  сурму  –  до  лоху.
I  чому?  Шкода  садок?..  Шум  очi
В  атом  увив,  умотав.
М`язами  –  зима  з  ям.
Атома  шамота
Угрупує  указами  зим,  а  закує  у  пургу.
…А  тому  –  сумота.

“Римо, ти – жито. Мир…”

Римо,  ти  –  жито.  Мир
Тримала,  вишивала  мирт.
Ти  ж  у  вiкiв,  у  жит  –
Що  дощ.
Рима  –  що  дощ,  а  мир  –
Римами,  рима  мир  –
Ударами  рим,  а  раду
Трима  мирт.
О,  ти  –  жито,
Римо  мир.

“Партитура рути… Трап…”

Партитура  рути…  Трап…
Довкруги  –  вигурк  вод…
Бузок  вивив  козуб,
У  краєвиди  в`є  арку,
В`є  у  свiт  і  всує…  в
Ноти  чужини  нижучи  тон…
Матиме  сон  жiнка:  так  нiжно  се  ми  там.

СОНЕТ

А  коло  тiнi  –  толока.
У  тон  шипшин  бубниш  пишноту…
А  крок  осох  осокорка,
А  тонко  римами  рок-нота

Меча  гукала  кугачем.
Арену  –  римами  рун-ера…
Е,  четверили…  Рев  тече,
I  рев  –  де  нурт…  Я  тру  не  дверi…

Шедевру  мур  у  мур  ведеш.
Вiн:  “О!  Тре  маки  камертонiв…”
Жде  то  кого  богокотедж?

Вiн  –  ока  зим…  а  ми  –  законiв.
На  крах  –  аркан,  на  крах  –  аркан!
…Мак  нiжно  сам,  а  сон  –  жiнкам.

ПРИЄМЛЮ

“А літо сліпо спішило в осінь…”

                                     “…Зайці  котять  передніми  лапами
                                         По  городах  капусту  в  поле”.
                                                                                   М.Вінграновський

А  літо  сліпо  спішило  в  осінь,
Аж  спотикаючись  об  соняшничиння…
І  лапками  сонячні  зайчики
Котили  з  городу  капусту  чинно.
І  густо-джмелиним  роєм  
Гугнів  в  огудинні-натинні  вітер.
Мак  темно-шершаві  голови
Тримав  з  належною  гідністю
                                             (  як  і  годиться  мужчинам).
І  ти,  мій  наївний,  мій  дивний  серпню,
Не  помітив  навіть  ні  трішечки  кпину
В  достиглості  тій
                                                 (мов    заворожено),
Ані  хизування  найменшого
                                                     (так  риба  сліпо  пірнає  в  вершу)  –
І  був  повергнутий  владою  вересня,
Під  каблучком    золотим-хмаринкою,
Під    павутинкою  срібною  осені…
Мій  світлий  серпню…
Мов  заворожено. 

“В зелених переспівах…”

Євгену Гуцалові

                                                                                             Євгену  Гуцалові

В  зелених  переспівах  
                                                                 зоряно-криляно-клично
Над  вічним  праполем  і  небом  правічним
Душа  засвітилася,  повна  довіри
До  сизого  птаха  і  сивого  звіра,
До  тихого  проліска,
                                       що  в  узголів”ї
Зільного  світу
з  любові,  з  любові…
В  кожній  пелюстці  –  
                                                           по  вінчику  світла,
В  кожному  слові  –
зелено-вітно,

В  кожній  росині  –
                                                       повно  осоння,
В  ранішній  сині  –
                                                       райдужні  дзвони…
Дзвони
                       дзвіночками
                                                                   бризнуть  над  літом,
Ще  й  чебрецями  
                                               до  ганку…

Дзвони
                   Над  білим  
                                                         над  цілим  
                                                                                           над  світом…
Один  дзвін  
                               долею  став
 На  світанку. 

“Гей, на синьому небі, на блакитному небі…”

Олесю Терентійовичу Гончареві

                                                                             Олесю  Терентійовичу  Гончареві

Гей,  на  синьому  небі,  на  блакитному  небі  –
Вишиванкою    
                                                   зоряний  степ…
Повернуся  назавжди  –  
                                                                       не  скоро,
                                                                                                   не  завтра,
А  все  ж  повернуся  до  тебе,  
                                                                                             мій  степе,
На  весни  твої  
                                             й  на  сніги  по  весні.
І  насишся  мені,
                                                 і  привидишся  всоте  мені
В  тишині…
На  пісні,  
                     на  труди,
                                                 на  меди
                                                                             запашні
Ляже  зоряна  ніч
                                                       і  спочине…
Тільки  зорі  цвітуть…
                                                                       чи  то  зоряна  путь…
Стоїть  доля  в  степу
З  голосними,
                                             як  тронка,
                                                                                 очима. 

“Дай квітці відчути…”

Дай  квітці  відчути  
своє  цвітіння  
І  яблуку  дай  
зрозуміти  достиглість
власну…
Гріховній  планеті  –
свою  непорочність  
зоряну…
Народжена  в  сорочині
туманів  іще  не  ядерних,
Вона  і  понині  вірить
У  всякі  людські  гаразди
У  Погорільцях  і  Тампере,
Провінціальнім  Онтаріо
І  там,
             де  навіть  віра  людська                                                      
На  волосинці  єдиній  тепліє.
…Дай  квітці  відчути  
                                                         своє  цвітіння
І  яблуку
               дай  зрозуміти
                                           достиглість  власну…
Гріховній  планеті  –
свою  непорочність  
зоряну…
Аби  не  змаліла  
                               пташина  мала
                                                               в  польоті,
Аби  велетенському  лайнеру
Не  переставала  світити
Крихітна  цятка  сигнальна
З  рідного  аеродрому,
Аби  не  зазнала  зради
Квітка  коханих  усіх
Люби-мене-не-покинь. 

“Дорога в стежку перейшла…”

Дорога  в  стежку  перейшла
І  стала  вже  самим  міжтрав’ям…
І  степ  –  немов  суцільний  шлях,
Шумкий  і  зелен-кучерявий.

І  трави  неба  дістають,
І  припадають  зорепилом…
Вже  й  світ  –  немов  правічна  путь  –
Тим  зорепилом  окропило.

І  ніби  хвиля,  що  весла
Ніяк  не  зважиться  покинуть,
Припав  до  зір  Чумацький  Шлях,
В  півнеба  розпроставши  спину.

“За Ріпками – схили зелені…”

За  Ріпками  –  схили  зелені…
І  поїзд  зелений  весни
Стрімкіш  все  відходить  від  мене  –
Крізь  ночі,  безсоння  і  сни.

І  світом  оцим  яблуневим  –
У  вирій,  у  іній,  у  сніг  –
Він  мчить  все  від  мене,  від  мене,
Нестримливий  поїзд  весни.

Гойднулись  співчутливо  клени
Під  небом,  до  сліз  голосним…
А  він  все  –  від  мене,  від  мене,
Цей  поїзд,  стрімкий  і  зелений,
Шалений  цей  поїзд  весни.

…За  Ріпками  –  даль  полуднева.

“Над моєю долею…”

Над  моєю  долею
Громи  погейкують…
Снять  чиїмись  думами
Голови  цегейкові.

А  мені  б  неспокою
Та  пряного  вітру.
Цілувать  сопілку,
Обіймати  цитру…

А  мені  б  ще  лютості  –
Реготать  надривно
Над  дурною  мудрістю,
Мудрим  марнослів’ям.

Над  моєю  долею  
Громи  погейкують…

“Натомились, мамо…”

Натомились,  мамо,  
               натомились,  мамо,  
                             аж  голову  клонить  
                                                                 сонях  у  серпні…

Натомились,  мамо,  
               натомились,  мамо,  
                             аж  руки-віти  
                                                             у  тополі  терпнуть…

Натомились,  мамо,  
               натомились,  мамо,  
                             аж  вуста-корали  
                                                           у  калини  гіркнуть…

Натомились,  мамо,  
               натомились,  мамо,  
                             аж  під  вечір  трави  
                                                       буйні  в  полі  никнуть…

Натомились,  мамо,  
                               натомились,  мамо…

А  вже  ж  і  не  рано,
А  ще  ж  і  не  пізно…

…Сходить  сонце
                                   на  світанку  –

Як  цілюща  рана,
Невигойна  пісня. 

“Неждано так ця хмара присиніла…”

Неждано  так  ця  хмара  присиніла
З-над  Сожу,  а  чи,  може,  з-над  Березина…
Трьома  вітрами  хмара  підперезана,
Неждано  так  здалеку  присиніла.

…Вже  й  крилонька  стомила  аж  до  щему,  
Ще  й  грім  побив  їй  крилонька  синющо.
І  пада  пір’ячко  синесеньким  дощем,
Із  синьої  звільнившись  шкаралущі.

“О, так осонно соняхи цвітуть…”

О.П.Довженку

                                                                                                           О.П.Довженку

О,  так  осонно  соняхи  цвітуть
І  достигають  золотаво  груші  …
В  цвітінні  Ваша  обірвалась  путь,
А  Ви  були  до  всього  не  байдужі.

І  день  ввібрав  цей  Вашу  теплоту,
І  світ  цей  став  давно  вже  Вашим  садом…
О,  так  осонно  соняхи  цвітуть,
І  так  багато  світла,  мов  на  свято.

“Приємлю…”

Приємлю  
                       спориш  придорожній
                                               і  білу  ромашку
                                                                                         приємлю,
І  сиву  грозу,
                                       що  росте  громокроною  
                                                                                                                 в  землю,
 Приємлю.

КОНІ

Івану Драчеві

                                                                                                                         Івану  Драчеві

Коні-гривані  –  
                                                     блискавки!
Коні  булані  –  
                                                     лиск!
Коні  –
                               у  небі  висянім,
Коні  –
                               в  Парижі  й  Ніжині
Котять  втому  коліс…
Коні  –  
                         баскі  й  кипучі!
Коні  –  
                               крізь  пилу  чад
Світлу  проносять  звучність  –
Коні  чиїсь  
                                     й  Драча.
Коні,
                   ех,  коні-вихори!
Зору  зболена  каламуть…
Знати,  снились  ви
                                                               дядьку  Ригору,
Не  даєте  й  мені  заснуть.
Тільки  б  шалу  із  серць  от  висіять,
Тільки  б  вітру  колюча  руть…
І  здається:
                                 земні  ви
                                                                     й  висяні,
Коні-коники!..
                                                   Й  не  збагнуть. 

ПОЕТИ 1825 РОКУ

На  лютім  сонці  закипали  сосни
І  в  ніч  стікали  терпкістю  смоли.
Ми  в  літо  йшли,  і  звідти  –  в  ранню  осінь,
Й  сонети  пізні…  За  бучні  столи

Нас  садовили,  нам  вітальні  тости
Підносили  в  солодкій  лжі  промов.
А  ми  поетами  лишались  просто
І  ще  людьми,  за  будь-яких  умов.

Зимовий  день  –  звичайне  й  серед  літа,
І  вже  поскрізь  –  зима,  зима,  зима…
Сибір  і  каторга  –  здавалось,  на  півсвіту.
Тюрма  і  темінь.  Темінь  і  тюрма.

Та  світлом  нам  були  сніги  пречисті.
І  в  друзі  вибирали  –  декабристів.

ПРОЩАННЯ З ІНСТИТУТСЬКИМ ПАРКОМ

В  цім  саду  я  останнє  побачення
Із  собою  призначив  собі…
В  цім  саду  мов  слова  необачні  я
Розгубив  між  тополь  голубих.

В  цім  саду,  де  пташині  помешкання
Завжди  милі  мені  в  вишині,
В  цім  саду  промінь  сонячний  вершником
Світложданим  являвся  мені.

В  цім  саду  поміж  дум  врівноважених
Я  тужаві  багаття  палив…
В  цім  саду,  тричі  радий  і  зраджений,
Я  любові  зазнав  і  хули.

В  цім  саду  я  спізнався  із  піснею,
Що  пісенніш,  либонь,  не  знайду…
В  цім  саду  увостаннє  помислю  я
Наодинці…  один…  в  цім  саду.

РОНДЕЛЬ

Тичини  томик  і  дівчина…
Немов  нектар    спива  з  рядків…
То  ордами  –  вітри  прудкі,
То  пропливе  хмарина  чинно,
То  лісові  дзвіночки  зчинять
В  душі  столуни  гомінкі…
Тичини  томик  і  дівчина…
Немов  нектар  спива  з  рядків.
Затерпне  в  пальцях  сік  ожини,
Німі  дерева  і  квітки…
І  не  сполохане  ніким  –
Натхнення  те  неперепинне…
Тичини  томик  і  дівчина.

СОНАТИ ЧУРЛЬОНІСА

Соната    весни,  і  зорі  соната,
І  моря  соната…  Алегро…  Фінале.
Не  тане  лиш  сонце  червоне  
                                                                       у  шквалі  навальнім  –
Під  нами,  
                                 над  нами,
                                                                       навколо  –
                                                                                                       соната  п’ята.
Дзвенять  піраміди…  на  вінчиках  свічі.
…Чи  в  вічності  я  заблукав
                                                                                           і  півсловом
Боюсь  сколихнути
                                                               цю  світобудову,
І  літа  соната  вже  диха  в  обличчя.
Соната  вужа…  вдар  ножа  невідпорний,
На  сонці  замішаний,  
                                                                       а  не  на  крові.
І  знову
                     соната  весни.  Біоструми…
Над  щоглами  сонце,  
                                                                     і  сонце  у  трюмах.
…Сім  світлих  сонат  вже  відчалили  в  вічність.
Агов,  капітане!..
До  нової  стрічі… 

СОНЕТ

Дмитрові Павличку

                                 Дмитрові  Павличку

Тече  ріка.  І  неба  фіолет  –
Мені  течінню  зоряно-пливкою…
Тече  сонет  неквапно  під  рукою,
Немов  не  помишляючи  про  лет.

Та  все  тіснішим  –  берегів  корсет,
І  грудь  ріки  аж  рве  під  пеленою…
Вже  й  трісло  –  аж  скипа  наверх  луною,
І  хвиля  берег  розмива  ущент.

Але  прийма  із  вдачею  крутою
Стихію  (лиш  такою,  лиш  такою!)
І  править  плотом  –    хто  там  кпиться,  ет?!–
Упевнено,  не  прагнучи  покою,
Той,  хто  і  сам  уже  зіллявсь  з  рікою
І  хто  народом  названий:  поет.

Джерело http://www.poetryclub.com.ua/metrs_poem.php?poem=8797



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *