Нове на сайті
Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Зміст творів 8 клас / ПЧ. Ігор Павлюк. Сучасна література

ПЧ. Ігор Павлюк. Сучасна література

* * *
Іду — наче голос по крові твоїй,
Тихий — мов океан.
Як рідна пташина у теплі краї,
Як біль із забутих ран.

Іду через прірви.
Солю вогонь.
Люблю ідеал — тебе.
Душа, що втомилася від безсонь,
Скиглить, як білий пес.

Своє відгуляв я, відпив, відбув.
На святі життя не свій.
Тільки й зосталось —
Любити журбу,
Вічну — як голос твій.
* * *
Солоні дощі починались без блискавки й грому.
Удвічі важкою ставала убита печаль.
Вареничні душі спішили із дому Додому.
Одні були з вишнями, інші ржавіли, як сталь.

Коня не було у Чумацького Шляху над нами.
Чи вкрали сусіди, чи, може, свої пропили?..
Підпанками легше…
Та важче назватись панами,
Налившись сивухою, наче печаллю калин.

З чужими панами, під культом безбожності й мату,
Живемо, існуєм з глибинними мінами душ.
Все важче і важче обходитись без автомата.
Все легше і легше піснями накликать біду.

Душа ж не вмирає.
Душа засинає, як вітер,
Вином полиновим упившись,
Як голосом — звір.

А як засинає —
Тоді вже не гріє, а світить.
Не гріє, а світить,
Мов шкіра, протерта до зір.

* * *
Нерви Твої вологі — мов під корою тополі.
Пісня Твоя крилата — мов ласка долі.
Дзеркало Твоє — шабля, гола, як правда.

Хто Ти — не знаю.
Але ітиму до Тебе завжди.

* * *
І зорі магнітні.
І вітер в затопленім храмі.
А зверху весніє — мов піниться кров’ю блакить,
Ворожать на хмарах, серцями летять із птахами.
І щастя в зіницях, як в келихах свічка, димить.

Від ніжності злої — напитись і впасти в пшеницю.
Усе — за водою.
Лиш чайки супроти води…
Кого ж боїтесь ви — такі молоді, білолиці?
В крові вашій рабській калиновий сік не бродив.

А я розбишака.
Я гострий, мов дріт електричний.
Я вибух підземний,
Що тишу із себе струсив.

Я десь маю ваше повчання горбатоокличне,
Яке кожен з вас, наче ніж тупоумний, носив.

Ваш день, мов газета, згорить
У скловатному світі,
Де сіро і сиро “панує” хитренький хахол.
Ніяка планета йому з Того світу не світить.
По ньому пройшлися у цьому
Варяг та монгол.

Пройшовся — і здимів.
А нам тут співати і пити,
І вчитись літати,
І серцем у корінь рости.

Отак воно й вийшло —
Що ворога вміли любити,
А рідну ворожку спалили,
Діставши з води.

* * *
Наговорюся з предками.
Зігріюсь.
Сп’янію від свяченої води.
І знову від основ віддаленію
В міські, смолисті, нічиї сади.

Падуча зірка перекреслить небо,
В яке я вірив, як чумак у Шлях.
Хто я такий, якщо його не треба?
Якщо по колу доля і Земля?

Мов ріжу хліб шаблюкою, цілую
Тебе і шаблю, синю і дзвінку.
Фальшивий піп співає аллілуя,
А я молюсь на Сонце, на ріку.

Вода — як вітер, і вогонь — як вина.
Нема з ким тільки щастя розділить.
Моя душа — остання батьківщина,
Але вона ж найпершою болить, —
Як біла шерсть на чорному капкані,
Яким є світ — один на все і всіх.
Живуть у нім по Біблії, Корані…
А чи на совість — чисту, наче сніг.

Через вікно дідівської хатини
Розп’ятий день сміється і горить.

Наговорився з предками.

Віднині
Мене нащадки кличуть догори.

* * *
Горизонт — мов коло крейдяне,
Я замкну ключем пташок.
Скільки ліній вже перейдено,
Скільки збилося в клубок…

Стиль життя козацькозеківський.
Світ відбілює мій біль.
Між ацтеками й генсеками —
Неба вина голубі.

Між деревами залізними
Й дерев’яними людьми
У чумну безкрайність ліземо
І у вічність також ми.

Правдоборці з правдолюбцями
Й ті, що плачуть в кулаки…
Всі шукаємо пропорції
Поміж медом і гірким,
Поміж піснею й короною,
Між коханою і ні…
Між горілкою й іконою…
Між небесним і земним.

Горизонт — мов коло крейдяне.
Тільки в зорі не дивись.

Всі екватори перейдено.
З кола можна лиш увись…

* * *
Глинобитна печаль.
І безлюддя нестерпна потреба…
Сиві крила зими.
Розмагнічений голос води.
Серцем вивчений світ.
Запах меду, що кличе до неба.
І багатобагато чого,
Що ще кличе туди.

Нерви й жили тугі
У томаті гарячої крові.
Сиві крила зими…
Неприкаяне синє вино.
Слід сльози на вині,
Побажаннячко “бути здоровим”…
І небесних полів
Немолочене срібне зерно.
Горизонту коса,
Що бунтарськи надрізує жили,
І велика космічна,
Задавнена втома душі,
У якій ми нічого нового
Також не відкрили.
Тільки й того, що кожен
До виходувходу спішив.

На дорозі туди
То горілка, то слава, то гроші…
То кохання терпке й нетутешнє,
Як білий граніт.
І апостол Петро
Самотинно стоїть на сторожі

Того світу, що зрікся він тричі.
Тому і стоїть…

Темнотемно Йому,
Немов у стволі автомата.

Лиш веселий сніжок
На квітчасті торти опада.

Глинобитна печаль.
Розмальована півником хата…

І велика, як тайна,
Мальована слізьми вода.
* * *
Найвища церква не прощала гріх —
Сумне кохання з долею моєю,
Яку для мене Місяць приберіг,
Що сам завис між Богом і землею.

Мов тіла шлях до власної душі,
Такий був тихий вірний музи голос.
Як на ножі, мій брате, на ножі,
Було мені пронизливо і голо.

Повітряні ямиська в небесах.
Бенкет червоний Сонця за горою…
Позаступала все Твоя коса,
Розпущена й поділена надвоє.

Струна — як заколисана стріла —
Розкаже даль, поріже палець тонко.
І тьохне біль, як біла тінь крила,
Чи ртутний дим важкої самогонки.

Подерті фотографії морів…
Шаблі на сльози кольором подібні.
І напис на березовій корі
Про золотий полин у ночі срібні.

Допоки ми ще любимо життя,
Де біль і Бог, де вітряно і гірко.
І — тиша серед вовчого виття.
І — місячна підкова над одвірком.

А — більш нічо.
І — ватяно якось.
Нам жити далі совісно і просто —

Допоки зір солоне молоко
Навічно не затягне нас у гості.

* * *

Неназвана, нехрещена печаль —
Як нитка в голку, наче ніж в печінку…

Зоря — від крові поржавіла сталь —
Нагадує то ангела, то жінку…
* * *
Поетам
Бачу маску зі сліз на обличчі коханої долі.
Чи цілунок, чи куля чекають мене на межі?..
Ті самотні вовки, що достойні Великої Волі,
Табунами ідуть у брехливі її сторожі.

На вершинах людських дуже тісно і холодно душам,
Що голодні на славу й не вірять в тяжіння земне.
Та законів природи й вони ні на ген не порушать,
Як вольфрамову нитку, запікши оголений нерв.

Хтось піде по воді.
Хтось війну розпочне за нізащо.
Хтось на гроші впаде,
Ображаючи лиса й вербу.
Але з віком усі повертають
До прощі від пращі.
Світ змінили місцями,
Але не змінили Судьбу.

Корінь Сонця — проміння —
Углиб, до чортів проростає.
Не потрібна й надсадна
По дзеркалі правда тече.
Свого тіла душа
Після бою ніяк не приймає.
Після бою, в якому
Забуто про честь.

Тому й маска зі сліз на обличчі коханої долі.
І цілунок, і куля чекають мене на межі.

Ті самотні вовки, що достойні Великої Волі, —
Табунами ідуть у брехливі її сторожі.
* * *
А далі що?..
Печаль і боротьба.
Молитва журавлів перед відльотом.
Над Летою розпатлана верба
І долі тінь он там, за поворотом.

Вона жила на хлібі і вині.
А поряд, мов сніги, зростала слава.
Хотілось вмерти…
Але вдалині
Світився цвіт яскравий і ласкавий.

Крилата магма кликала траву.
Тривожно перед вирієм на серці.
Отут існують, а десь там живуть,
Розхристані, розхрестані, у герці.

Туди нас манить зоряний магніт,
Червоним склом посипана дорога.

Трояндова пітьма…
Колючий дріт…
І — через біль — наближення до Бога.
* * *
Заходить Сонце…

А над водою —
Довга, мов річка,
Спить тінь Перуна.

Коні пасуться.
Хрести на схилах…

І розумієш:
Життя коротке —
Мов кобзи струни.

* * *
Вечір жовтневий.
Калиновий сік далини.
Зорі чутливі й рубінні,
Мов помідори без шкірки.
З Півдня далекого чути зітхання війни.
З Півночі — клекіт чужої говірки.

Так десь було вже на сизому колі буття.
Хтось десь летів, хтось нагулював сало.
Рибки листків золоті і правовче виття…
Яблуко Місяцем впало.

Жадібно жив хтось — мов пада в криницю відро —
Аж на Той світ — Боже мій! —
До екстазу доведене…
А на тім боці вишита хрестиком риб’яча кров.
А на цім боці Доля — сестра моя зведена.

Рискають містом підземним убивці казок.
Щось покривається льодом, щось лаком,
Щось уже віком.
Бог восени із жіночим обличчям…
Сльоза… пісок…
Все те люблю я…
Та добре, що воно не навіки…

Вечір жовтневий.
Калиновий сік далини.
Зорі чутливі і тихі,
Мов помідори без шкірки.

З півдня далекого чути зітхання війни.
З півночі — клекіт чужої говірки.

* * *

Туманиться червона ртуть зірок
У небі, незахищенім — мов крила.
Все заросло снігами… і Дніпро…
Дніпро заріс… колиска і могила.

Нема доріг і запахів.
Лиш десь
Інтимний шепіт, а чи кулі посвист.
І хтось мене до вирію веде,
І хтось мені, далекий, стелить постіль.

За горизонтом, де цвітуть сади,
Мов піняться вогненно вогкі вина,
Душа танцює… дід ще молодий…
Іще початок, ще не половина.

Ще сіно пахне космосом віків,
А космос — океаном окаянним.

Зима… зима… сніги до димарів…
І рік новий… і ми, від щастя п’яні,
Рахуємо сніжинки теплих слів,
Що всім сміються крізь твоє волосся.

Сніги…
Нема ні неба, ні землі.

Того чекаєм, що уже збулося…

* * *

Обірвані дзвони.
Старий монастир.
Тіло землі…
Полиновий дим.
А поміж ними мільярди зір,
Риб’яча шкіра води.

Снігом ялинки сумні зацвіли
Гостро — як перший раз.
А я до тебе себе тулив,
Мов до коріння кора.

А ти — наче блискавка, крізь життя
Майнула — і впала в сон.
Любов не вмирала —
Як вовче виття
Поміж старих ікон.

Із нею важко було іти,
Без неї ніяк, ніяк…
Було багато усіх, та ти —
Останнє і перше я.

Під цвітом боліло траві, траві…
Скакав по Дніпру Мамай.

Вже хочеться тиші…

Та я, мов звір,
Чекаю:
Прийдеш сама.
* * *
М. С. Вінграновському

Сонце красиво в море заходить.
Сняться махновські коні…
Блудні, як вітер, діти природи,
Молимось Бугу іконі.

Криниць степових золоті глибини.
Пищать ластівки, літають.
А я тулюся до батьківщини,
Бо мами не маю.

Плахи і фрески.
І небо спільне.
Козацька печаль за раєм.
А ми, від європ і від азій вільні,
Живем… тобто повільно вмираєм.

Струм кришталевий живих поезій.
Моря зоряний голос.

Сонце красиво заходить —
Як в серце лезо,
А сходить
Горлом.

Коней махновських полинні крила.
Вовча розкіш свободи…

Земля Вам небом,
Красива сило,
Вічне дитя природи.

* * *
Люблю повільно — як пісок вода.
Розводжу, як багаття над водою.
І надпочата звіробога даль
Над горизонтом ділиться надвоє.

Прозорий лід іскриться і пливе
Кудись туди, куди лише літає
По струнах вен, дзвінких солоних вен,
Людська душа і журавлина зграя.

Глибока осінь.
Хочеться вина.
Так тихо…
Чути — як зоря вмирає.
Не спиться.
І тривожно.
І вина…
Якась вина — неначе вовча зграя,
Гніздиться у крові моїй давно
І тіло місить, мовби хліб гарячий.

Десь ти — як в чорнобілому кіно, —
А чи у сні, який багато значить.

Медовополиновий любим гріх.
Крилатим серцем думаєм про вічність.
І час іде так швидко, що вгорі
Лиш наші руки і вуста дотичні.

Нехай собі ідуть — і час, і все.
Ми з часом квити.
Він мені до пупа.
А простір весь —
Париж… Ханой… Брюссель —
Я би продав.
Але ж ніхто не купить.

Отож, сиджу.
На горизонт дивлюсь.
Люблю тебе повільно…
Боже, Боже…
Як я тебе безсовісно люблю! —
Як ти мене…
Як ти мене лиш можеш…

Тиша

Скрипучо січень мемуари пише
Крилом синиць на вільховому пні.
А за селом дрімає біла тиша, —
Немов любов, чекає до весни.

Ніхто її завчасно не тривожить,
Не ріже плуг морожених судин.
Самотній лижник часом тільки може
Увечері добратися сюди.

Його, звичайно, тиша зрозуміє.
Сама до себе заговорить в нім.
І непомітно білий слід завіє,
Й зігріє серце подихом німим.

Джерело http://slovoprosvity.org/2018/12/27/ihor-pavlyuk-virshi/

ВТРАЧЕНА ЗЕМЛЯ

Поема

1

Пам’ятаю усе, що було із планетою вічно.
Важко бути людиною, хоч не людиною теж…
Більш, як я, хочуть жити, напевно, вовчиця і річка.
Вище й нижче від себе людина лише росте.

Не спасай мене, Боже,
Якщо не спасеш кохану.
Не спасай мене, Боже,
Якщо не спасеш вербу.
Не спасай мене, Боже…
Бо, спасенний уже, повстану,
Сьомим ангелом стану –
Й поб’ю на чортах трубу.

Я не вірю усім. 
Хто цілує цей світ – Іуда…

І безбожник,
Безчортник,
Безправдник…
Безкривдник теж.

На маленькій Землі стільки люду!
Стільки люду було,
Як у небі зірок-пожеж.

2

Як у небі зірок-пожеж.
«Ой-ой-ой!» – все журився наївний Фауст.
«Ха-ха-ха!» – все сміявся розумний чорт.
Біла магія слова в’язала сторукий хаос,
Що вже зуби гострив
Об опалий в луг метеор.

Юшка з носа текла
Не одному малому чуду.
Від очей до ікла
Все в солоних було річках.
Саваоф і Аллах
Закликали на пошук Будду:
Вкрали істину люди
Й згубили в своїх серцях.

«Те, що нищить людей – 
Хай врятує,– сказала Рада. –
Ми пішли.
Ми боги.
Ми самі.
Ми чекаєм їх».

Забриніла зоря – 
Як метелик у пащі гада.
Піднялися хрести –
Як великі сліди солов’їв.

І пішла суєта.
І молилось на неї тіло.
Тихо совість пливла,
Й закохався у неї дух.
Почалась боротьба.
І обоє були всесильні –
Дух і тіло,
Як небо й луг.

А судила краса.
Їхню битву судили квіти!
Полягли, як хліби,
Міліони. ще юних тіл.
А душа… Вона що?
Вона й в пісні
Уміє жити,–
Світлий промінь дзвінкий
Ще не видимих нам світил.

Що ти, Істино? 
Хто? 
Як знайдемо – куди подінем?

Ширина,
Довжина,
Висота…
Більш нема куди.

Я, безпечний, лежу
На високім дідовім сіні
І рахую пташок,
Що шукають в ставку води.

3

А розп’ята коза 
Соромливо мекає з липи.
«Тьотю мамо!» – кричить
Інтернатське руде хлоп’я.
Воно хоче тепла
Від Землі і сузір’я Риби.
Воно хоче, щоб тато щасливий
Над ним стояв.

І співав про колись,
І горнувся до нього тілом.
Щоб так довго були,
Щоб заснуло воно, мале.
Мудрі гномики йшли.
Білі квіти кругом садили,
На ракетах кудись летіли,
І наївним було все зле.

Пес наївний також: 
Пальцем в зорі тицьнув господар –

Він брехав,
І скакав,
І моргав
В льодяні вогні.

Вони падали, він –
Біг за ними в кулак природи.
Мов не зорі були,
А підбиті в крило крижні.
І коли вже не вмів бути злим той собака більше,
Бути гіршим за себе господар його не вмів,
То лелека летів на зорю, наче ангел білий.
А упала зоря – облизалась одна з корів…

Підіймалась душа
До богів, до садів Едему.
Опускалась душа.
Підіймалась бездушна плоть.
Чорні душі кричать,
Білі душі не знають, де ми.
Чи, як пісня, усі помремо,
Чи на дно – як піратський флот.

Переможе любов – 
Найніжніший натхненник бою.

Полетить,
Поспіва.
Погуде…
До нової тьми.

О, найбільша із битв! 
Битва тіла й душі з собою.

Як закінчишся ти –
То і втратимо
Землю
Ми.

4

Лиш відбиток пера на скалі ще залишить птиця
І лоскотний плавник біля нього – вусатий сом.
Ось і пісня уся. 
Що в душі буде, те й на лицях.
Піднімаючи нас, нам боги віддадуть поклон.

Не спасай мене, Боже,
Якщо не спасеш кохану.
Не спасай мене, Боже,
Якщо не спасеш вербу.
Не спасай мене, Боже,
Бо собою тоді не стану.
Я маленька планетна рана,
А такою і син твій був.

Пам’ятаю усе, що було із планетою вічно.
Важко бути людиною, хоч і Богом, напевно, теж.
Син Його…
Й Той покинув поля і річку…

Як же мій
На Землі
Зросте?..

ВІРШІ ПРО ПОЛІССЯ

Синє молоко мого світання…
Полиновий голос журавля.
Так от від повстання до повстання 
І живу, приспавши переляк.

Так от, як важка сльоза по крилах,
Потерплю як всі, хто переміг…
Сіли. Тихо, мовчки закурили,
Мов перед Дорогою доріг.

Зліва церква, справа торговище,
Далі, далі цвинтар на горі…
Тільки те, що смертне, те і вічне, 
Ці от руки…. ті он снігурі.

П’яна весняна вода і коні 
Срібні-срібні мов роса кипить.
Дід і баба наче на іконі.
Далі космос… те, що не купить…
****
Опале листя…
Осінь по коліна.
Кагор попівський.
Брудносиня мла.
Сідаємо, важкі, біля каміна – 
І пісня в нас виходить щира й зла.

Про домонгольські предківські могили,
Про молодість, кохання, журавлів,
Які в душі такого наробили – 
Мов правда затонулих кораблів.

А там, в кутку, безсовісний комп’ютер
І потойбічні лиця золоті,
Яких я, може б, і хотів забути,
Але ж вони язичеські святі – 
Від радості заплакані і сиві,
Прості-прості, а серцем неземні.

Із ними я здаюсь собі щасливим,
Як в ножнах ніж.

Без них попи, грубечі, наче дзвони,
Пасуть розп’яті душі на гробах.

Чорніє листя.
Золоті ворони…
Чумацький Шлях…

І невеселі вишні край дороги.
І монастир жіночий вдалині.
Все, кажуть, – сон, який ще сниться Богу,
А Бог – мені…
****
Як чорні дзвони білих церков – 
Граки на березі юній.
Час мій іде – наче з носа кров,
Зойк по дорозі струнній.

Вовчого серця пекельний дим
У світі оцім неріднім.
Але коли я був молодим – 
Був я з усім незгідним.

Я по Землі, мов земля, літав,
Мав я жінок і друзів.
Кров моя, наче граніт, густа,
Горіла, як сіно в лузі.

А вже тепер я пишу роман!..
Люблю минуле і зорі.
Можна вважати – мене вже нема,
Чи ще нема?..
Я такий прозорий.

Прозорий такий – мов тоненький хліб
Чи лід весняний на Бузі.
Дякую небові, що на землі
У мене діти, кохана, друзі…

Дякую друзям і ворогам.
Цьому і Тому світу, 
Квітці осінній – що наче храм 
Літу.
Вовчому серцю і разом з тим
Вербам смертельно рідним…

Тому, із чим, коли був молодим,
Був я не згідним.
****
Калинове небо моєї вітчизни тернової.
Березові лиця святих у стареньких церквах.
І зорі небесні шепочуть пташиною мовою.
І зорі морські нам піратських танцюють гробах.

Вселенський полин солоніє на темному золоті,
А сніг повз калину – від рани відірваний бинт.
Всі плани на вічність прожиті ще мною ізмолоду.
І ніби вже й жити не треба,
Не діти якби…

Очей чорнокнижжя, вовки і вітриська задихані,
Поранені птахи бездимних бездомних сердець.
І смерть моя ходить стежиною тихою-тихою,
Мов хмарка заблудлих овець.

Тоска водяна віддає муравою печерною.
За сивим вікном – білі коні й сніги, і сніги…
Дитинство згадалось…
Як я у бабусі вечеряю – 
В Баби Яги.

Кохання приснилось – 
Дитинно-звірина оказія.
Дівочу сльозу цілував на устах і кругом…
А потім у долі були і Європа, і Азія,
І Америки ром.

Калинове небо моєї вітчизни тернової.
Березові лиця святих у церквах молодих.
Отут мені добре. Отут і проситиму знову я
Полежати вічність… і знову нежданно прийти.
****
ПОЛІССЯ

Цикл

1.
Вовчий запах Полісся…

Тут поїзд – як черга за хлібом.
Рвані струни річок – 
Наче змії лозяться в імлі.
Тут жили колись
Древні древляни
Й дрімучі дуліби.

Їхнім криком крізь осінь
Сумують до зір журавлі. 

Мене тягне сюди – 
У ялинову тугу озерну,
Де піщані ґрунти,
Море ягід, грибів. полину…
Ночі з мавками в сіні – 
Як вина із терну – 
Через кілька століть
Повертають луну.

Темно-сині ліси
Пам’ятають ще море далеке,
Що було тут колись
І на рибу ловило орлів.

З допотопних вітрів
Ліплять біло мальовані глеки
Ті, хто жити умів.

Ну а той, хто не вмів, – 
Зостається сосною, калганом…
Крізь казки і легенди
Дорісши до сивих пісень.

Вовчий запах Полісся…
І – Сонце, як рана.
І – як рана – усе.

2.
Тут папороть цвіте. 
Гніздяться райські птахи.
Червнева ніч тут чорна як земля.
Придумали тут плуг крилатий, а не плаху,
Криничного сумного журавля,
Що загляда у саме потойбіччя,
А потім в душу 
І скрипить про все.

А я дивлюсь у небо – як в обличчя.
Я думаю про смак буття, про сенс…

Що ж.
Половина вже життя прожита,
А поетичне може все уже…
Діди лежать, мов оберемки жита,
І бродить в небі Місяць, мов блажен.

Роки летять – як пір’я проти вітру,
Над кінським серцем сильним і легким.
Стоїш у церкві а чи п’єш “півлітру” 
Яка різниця їм?
Вони роки…

У них обличчя довгі і лимонні,
Ще й голос кришталевий, наче дим.
Тут папороть цвіте. 
Пасуться вічні коні.
Русалки голі родяться з води.

І босяком Христос іде по душах.
І молодий Перун підносить дух.

І небо за землею кровно тужить,
Даруючи то душу, то звізду.
****
ВОВКИ

Очі їх калинового полиску,
А сліди хрестаті, корінні.
В них по ночах березневих проліски
Щось танцюють, п’яні і сумні.

Шерсть трави іскриться попід зорями,
Як весілля вовче, гонить сум.
І пульсує венами прозорими
Вовчий світ – невидимий, мов струм.

Тільки що вони убили оленя,
Тільки-но учили вовченят
Рани як зализувать оголені,
Як на Місяць вити чорним голосом
І жаліть крилатого коня.

Вітер і ріку любити ребрами
І минати, як чортів, людей.
Золотіти восени із дебрями
І біліти там, де сніг іде.

Кланялись дуби на захід сонячний,
Як перед іконою ченці.
Димкою, різким крилом воронячим – 
Крові калинові прапорці.

Вовчий бог стояв над лісом праведним
І мисливські кулі відвертав
Тих, плитких, що хочуть світом правити
Для забав.

Мов намисто з вовчих ікол шабельних,
Клавіші комп’ютерні блистять.

А вовків – нема…
Лиш очі жаб’ячі…

І Париж…

І – сита благодать.
****
ВЕСНЯНО-ПОЛІСЬКЕ

Наче сіль у крові,
Юні зорі туманно моргають.

Зайчик сонячний спить.
Виє місячний вовк в глибину.
І дерева самотні 
Зеленим вогнем обростають,
І сніжок золотий
Театрально вмира за весну.

У продиханих шибах
Дитячі задумані личка.
Знать, остання зима
Працювала на совість і тут.
Я – за те, що в крові,
Те, що пташку із вирію кличе,
Мов сльозу, підіймає
З калиновим відсвітом ртуть.

Тут моя батьківщина
Й пісні мої з коренем віщим.
Не за порами року люблю їх…
А все ж навесні
Білі храми беріз
Нам здаються задумано-вищими,
І бажання літати сильніше
Десь там, в глибині…

Вовчі маски озер полотніють
Від першого грому.
І собачиться даль, 
Що сміється – 
Аж видно кишки.

Добре вільним, отим,
Що не мають
Ні диму, ні дому, – 
Тим, кого вже нема,
Тим, кого ще нема і не буде…
Хто пройшов через біль…
Білий біль сніговію, цвітінь.

Не самотнім хто був
Ні у свято, ні в будень
І кому не здавалась вербовою
Клена поламана тінь.

Хто життя не боявся
І вмерти також – 
Як заснути…

Десь береться печаль – 
Мов пилюка на вербах старих.
Білим вовком зими
І лисицею осені крутить
Той, мисливий, згори…

А душа моя – відьма –
До Стіксу літає напитись,
Де кричить, наче пташка,
Самотня падуча зоря.

Розуміти не треба…
А просто потрібно любити
І вогонь, і вітрисько, і землю, й моря…

Навесні особливо…
Вмирати – мов сніг на барвінку.
А цвісти – наче терен.
Чекати себе – як гніздо.
Устами із меду виловлювать
Хліба шкуринку.

А пісню – як стежку – 
Почати із вищої «до».
****
ПОЛІССЮ

Поїздом їду в описане мною Полісся.
Вітер красивий – не зрікся своєї душі.
І очерет попід зорями мрійно розрісся.
Видно, найбільший тут Місяць, що не кажи.

Пише по камені золотом пісню тягучу,
Древню, як осінь, сльоза, а чи смерть від вогню.
Але із плеєра чути «Без сала мучусь, без сала мучусь!..» – 
Хтось так співає –
Мов ріжуть свиню.

Ці дисонанси епохи й лелечого лету!
Предківський Боже! Куди ж ми, мобільні, ідем?..
Крутиться поки що нами ж підбита планета.
Піниться й міниться в душах пекельний едем.

Мучить поліську траву золота безконечність.
Кленів розкрилля подібне на перших пташок.
Мавок зґвалтованих погляд осінньо-лелечий
І від політики – шок.

Пізньоосінність беззахисна тут, наче море.
Папороть мерзне. Тому вона в корінь цвіте.
Миле Полісся…
Не знаю, де щастя, де горе.
Все тут святе.
****
Коли я вийшов зі злого міста,
Як сходять з орбіт планети,
Береза в той час розсипала листя,
Мов п’яний поет монети.

Тополя куталась в листя клена.
Діди й журавлі молились.
Мов білі прокляття у чорних венах,
Зорі складали крила.

Душі готові були летіти,
Але куди – не знали.
Гільзами грались мисливські діти,
Художньо гули вокзали.

Вино червоне пили ми з пляшки
І цілувались дико,
Доки з твоїх соромливих ляшок
Не розцвіла гвоздика.

Коли ішов я зі злого міста
У степ, на курган і вище…

Вітер був Моцартом, дощ був Лістом.

А потім…
Вовчим капканом
Стояла
Тиша.
****
ОСТАННЯ МАВКА

Умирають ліси.
Не вмирає лиш вітер… поети…
Мавка тілом гнучким 
Мені душу свою розповість.

Вона зв’яже із трав,
З того вітру смарагдовий светр
І мені подарує, хоч я в її лісі лиш гість.

Мавка з кленом кохалась,
Допоки мені не зустрілась.
Знала зір голоси і коріння підводних рослин.
Синій терен проріс, де мисливські кохалися стріли
Ще тоді, коли мавка була однією з людин.

Тайну світлість отого, що зветься душею одвіку,
Не згубила вона – як не губить береза гніздо.
Що ж змінилося тут, що мені віддалась, чоловіку,
Який тільки й уміє – 
Вірші писать, як ніхто.

Її трепетна плоть
Журавлиним прощанням стогнала,
Мов хотіла порадувать Бога – 
Що файно створив.
Їй здавалось: 
Мене вона в цілого світу украла.
А мені не здавалось:
Я свято її любив.

…Після того минуло уже дев’ять років і місяць.
Я давно був у лісі.
Все більше в метро, в НЛО…

А як час перелітний крізь кров мою гірко пронісся – 
Сумне вербенятко над серцем моїм розцвіло.

Джерело http://virchi.narod.ru/poeziya2/pavluk.htm#3

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *