Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Дистанційне навчання / Тарас Григорович Шевченко. Уроки під час дистанційного навчання. 9 клас

Тарас Григорович Шевченко. Уроки під час дистанційного навчання. 9 клас

Українська література: підруч. для 9 кл. загальноссвіт.навч. закл. / Олександр Авраменко. – К.: Грамота, 2017.

Урок №1

Тема: “Кавказ” – пристрасний відгук на тогочасну загарбницьку імперську політику. Продовження національно-визвольної боротьби. Узагальнена ідея поеми – неприйняття насильства, поневолення людей, осуд загарбницьких воєн.

  1. Прочитайте поему Т.Шевченка “Кавказ”

Скористайтесь матеріалами сайту вчителя

Аудіозапис поеми – натисніть кнопку “Читаємо “Кавказ”

Підручник, с. 209-214

2. Словникова робота.

Прометей — за давньогрецькими міфами титан, покровитель людей, який викрав вогонь з Олімпа і віддав його людям, за що Зевс наказав прикувати його до скелі в Кавказьких горах. Орел щодня видирав у нього печінку, та вона виростала за ніч. Прометей став одним із «вічних образів» світової літератури (Гесіод, Есхіл, Овідій, Кальдерон, Вольтер, Ґете, Шеллі, Байрон, М.П. Огарьов та ін.) — узагальненим образом незламного борця за щастя людства, ворога тиранії і водночас її жертви.

Отам-то милостивії ми… — приклад не рідкого у Шевченка сатиричного пародіювання офіційної мови, передусім «всемилостивейших манифестов» і «высочайших грамот»(пор.: «всемилостивейше пожаловали мы…»).

Чурек — прісний хліб кавказьких горців.

Сакля — житло горців.

Що цар якийсь-то свині пас Та дружню жінку взяв до себе… — Йдеться про царя Ізраїльсько-Іудейської держави Давида (кінець XI ст. — близько 950 р. до н. е.), який, за Біблією, в юнацтві був пастухом. Щоб здобути красуню Вірсавію — дружину воєначальника Урії, Давид послав його на війну, де того вбили під час спровокованої поразки. Згодом Шевченко використав цей біблійний сюжет у циклі «Царі»(1848).

Продаєм… Людей… не негрів… а таких, Таки хрещених… но простих. — Ці рядки — саркастичний відгук Шевченка на трактат про боротьбу з торгівлею неграми, підписаний Росією, Австрією, Великобританією, Пруссією і Францією в грудні 1841 р. та «высочайший указ»від 26 березня 1842 р. «О предании суду и наказаний российских подданых, которые будут изобличены в каком-либо участии в торговле неграми». Осуд торгівлі неграми урядом кріпосницької імперії, в якій торгівля білими рабами була санкціонована законом, не міг не сприйматися як політичне лицемірство.

Ми не гішпани… — Іспанія активно протидіяла міжнародному осуду работоргівлі, якою займалися в ті часи переважно іспанці.

Ставник — великий церковний свічник або велика свічка для церковного свічника.

Мирра — пахуча смола, використовувалась під час церковної відправи.

3. Робота із підручником.

с. 214-216

4. Законспектувати із цитатами.

Спробуймо глибше зазирнути в зміст його громадянського епосу — поеми “Кавказ”. У ній щоденно злий хижак розбиває серце шляхетного титана Прометея. За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі”. Український народ у різні часи перебував у складі багатьох імперій: її “шматував” і червоно кривавий польський орел, і чорний турецький сокіл, і двоголовий російський птахгоринич. Та, попри страждання, Тарас Шевченко вказує на нашу позитивну історичну перспективу, нашу надію: “Не вмирає душа наша, не вмирає воля …” Але до сучасників із слізьми говорить: А правда наша п’яна спить”, бо народ покірно йде на кріпацьку ниву. Поет звертається до всіх, хто бореться: “Борітеся — поборете. Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая”. Величезні простори поневолених народів Росією Шевченко так зображує, використовуючи метонімію: “Од молдаванина до фінна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує!” Росія прогнила у хабарництві: “  В нас дери, Дери та дай, І просто в рай, Хоч і рідню всю забери!”

5. Домашнє завдання.

Вивчити с. 214-216; читати, аналізувати поему “Кавказ”; законспектувати матеріали із цитатами.

  • Висловіть своє судження про політику Росії щодо малих народів у часи Т.Шевченка.

Урок №2

Тема: ПЧ  Т.Шевченко “Єретик”

  1. Прочитайте поему
Т.Г. Шевченко 
Єретик 
(Шафарикові)

Запалили у сусіда
Нову добру хату
Злі сусіди: нагрілися
Й полягали спати,
І забули сірий попіл
По вітру розвіять.
Лежить попіл на розпутті,
А в попелі тліє —
Іскра огню великого,
Тліє, не вгасає,
Жде підпалу, як той месник,
Часу дожидає,
Злого часу. Тліла іскра,
Тліла, дожидала
На розпутті широкому,
Та й гаснути стала.
Отак німота запалила
Велику хату. І сім'ю,
Сім'ю слав'ян роз'єдинила
І тихо, тихо упустила
Усобищ лютую змію.
Полилися ріки крові,
Пожар загасили.
А німчики пожарище
Й сирот розділили.
Виростали у кайданах
Слав'янськії діти,
І забули у неволі,
Що вони на світі!
А на давнім пожарищі
Іскра братства тліла, —
Дотлівала, дожидала
Рук твердих та смілих.
І дождалась... Прозрів єси
В попелі глибоко
Огонь добрий смілим серцем,
Смілим орлім оком!
І засвітив, любомудре,
Світоч правди, волі...
І слав'ян сім'ю велику
Во тьмі і неволі
Перелічив до одного,
Перелічив трупи,
А не слав'ян. І став єси
На великих купах,
На розпутті всесвітньому
Ієзекіїлем.
І — о диво! Трупи встали
І очі розкрили;
І брат з братом обнялися
І проговорили
Слово тихої любові
Навіки і віки!
І потекли в одно море
Слав'янськії ріки!

Слава тобі, любомудре,
Чеху-слав'янине!
Що не дав ти потонути
В німецькій пучині
Нашій правді! Твоє море
Слав'янськеє, нове,
Затого вже буде повне,
І попливе човен
З широкими вітрилами
І з добрим кормилом,
Попливе на вольнім морі,
На широких хвилях.
Слава тобі, Шафарику,
Вовіки і віки,
Що звів єси в одно море
Слав'янськії ріки!

Привітай же в своїй славі
І мою убогу
Лепту — думу немудрую
Про чеха святого,
Великого мученика,
Про славного Гуса!
Прийми, отче. А я тихо
Богу помолюся,
Щоб усі слав'яни стали
Добрими братами,
І синами сонця правди,
І єретиками
Отакими, як Констанцький
Єретик великий!
Мир мирові подарують
І славу вовіки!

22 листопада 1845 в Переяславі

2. Історія написання. (законспектувати виділене)

Задум поеми, очевидно, виник після зустрічі й розмови Шевченка з О. М. Бодянським наприкінці березня 1845 р. у Москві. Від О. М. Бодянського Шевченко довідався про національно-визвольний рух чехів, словаків, про наукову діяльність П.-Й. Шафарика, якому присвятив поему. О. С. Афанасьєв-Чужбинський свідчив: «Шевченко розповідав мені, що прочитав всі джерела про гуситів і епоху, що їм передувала, які тільки можна було дістати, а щоб не наробити промахів проти народності, — не давав спокою жодному чеху, який зустрічався в Києві та інших містах, у яких розпитував топографічні та етнографічні подробиці»[.

Поему переписано з невідомого автографа до збірки «Три літа» під назвою «Єретик» у квітні — червні 1846 р. у Києві, а пізніше, очевидно, М. І. Стороженко, який 1893 р. виявив в архіві департаменту поліції виконавчої і описав справу III відділу 1847 р. «О художнике Шевченко»[, відокремив її від збірки «Три літа», і таким чином виник автограф в окремому зошиті. Зошит з того самого грубого паперу, що й збірка «Три літа», той самий у нього формат, так само розлінійований, той самий почерк, те саме чорнило. Як свідчать дати, вступ написано пізніше, ніж поему, але переписано його до збірки «Три літа» одночасно з поемою. Автограф має незначні виправлення під час переписування поеми до збірки «Три літа» та дещо пізніші виправлення чорним олівцем і чорнилом, зроблені, можливо, в Седневі на початку 1847 р., коли поет готував друге видання «Кобзаря», яке не вдалося здійснити.

Після арешту поета, налякані можливим обшуком у них, В. В. Тарновський і його родина заховали малюнки, вірші й листи Шевченка, а коли тривожний час минув, Н. В. Тарновська відкопала із землі заховані папери. «Віддаючи завжди, і після повернення Шевченка із заслання, усі листи і малюнки його одному палкому збирачеві всього що стосується Шевченка, — писав В В Тарновський, — .. Цих виритих із землі паперів вона не віддала, і той нічого не знав про їх існування до смерті Н. В. Тарновської, коли виявилось, що вони нею були віддані одній родичці, яка в даний час не може їх відшукати в себе. Не так шкода втрати справжніх малюнків і рукописів Шевченка, як того, що між цими рукописами, можна припустити, знаходилося закінчення відомого тільки на початку, ніде не можуть знайти і написаного саме в той час твору Шевченка „Іван Гус“»[3].

На другий день після повернення із заслання до Петербурга, 28 березня 1858 р., Шевченко одержав від М. Максимовича через Г. П. Ґалаґана неповний список «Єретика» (рядки 1 — 227). Цього числа він занотував у щоденнику: «Зайшов до готелю Клея і знайшов там Григорія Галагана, що приїхав щойно з Москви. Він передав мені лист Максимовича з його віршами, читали їм за обідом 25 березня, записку на отримання „Руської бесіди“ і мого… „Єретика“, тобто „Яна Гуса“, якого я вважав без вороття загиблим». Мова йде про список, розшуканий у Москві істориком і бібліофілом П. І. Бартенєвим. Він написаний невідомою рукою, походить від автографа у збірці «Три літа» (тепер окремого зошита), але до виправлень у ньому пізнішого часу (за винятком виправлень чорним олівцем). У листі до М. О. Максимовича Шевченко писав 5 квітня 1858 р.: «Єретик» мій не весь, тут його й половини нема. Подякуй за мене Бартенєва і попроси його, чи не достане він де-небудь другу половину, а то я без неї нічого не вдію”. Другої половини поеми не розшукано.

Шевченко працював над поемою далі за списком тільки частини її. Його виправлення мали переважно лексичний характер і не стосувалися ані композиції, ані ідейного спрямування твору. Оскільки у списку на початку поеми і після вступу-посвяти був заголовок «Єретик», Шевченко на початку червоним олівцем закреслив заголовок, посвяту «До Шафарика» виправив на «Шафарикові».

2. Сюжет.

Злі сусіди запалили хату у свого сусіди, нагрілись, але залишили тліти іскру, яка стала згасати. Ці злі сусіди — німці, які роз’єднали велику слов’янську сім’ю і призвели до усобиць між братами. Вороги поневолили сусідні народи, загарбавши їхні землі.

Але серед слов’янства з’явився пророк, покликаний з’єднати слов’янські народи, засвітити «світоч правди, волі» з тієї іскри братства, що вже дотлівала на попелищі. Цей пророк — Павло Шафарик, чеський історик, видатний діяч чеського і словацького Відродження, який проголосив ідею єдності слов’ян. Йому й присвятив Шевченко розповідь про ще одного славного чеха — Яна Гуса.

Безмежна влада Папи Римського як судді, законодавця і священнослужителя завдала чимало лиха і страждань народам багатьох країн. І тоді Ян Гус вирішив викрити Папу. Під час проповіді у Віфліємській каплиці в Празі він гостро критикував Папу та його посіпак — ченців усіх рангів і розірвав папську буллу, що надавала відпущення гріхів кожному, хто мав гроші. Іріхи відпускалися навіть п’яній повії, котра на нечесно зароблені гроші купила собі буллу. Чесні ж люди, якщо вони були бідні, не могли здобути відпущення гріхів. Самі ж католицькі ченці поводилися, як розбійники, злодії і розпусники — грабували народ, пускали по світу байстрят.

Чутка про сміливий вчинок Гуса дійшла до Ватикану і Авіньйона — до обох тодішніх папських столиць. Ченці, які весь час гризлися за кардинальську митру, об’єдналися проти Яна Гуса.

У Констанці зібрали собор, на який з’їхалося багато ченців, прелатів та вельмож. Туди було викликано й Гуса. Прихильники його не пускали в Констанцу свого ватажка, сам він вирішив довести свою правду і пішов на собор: “Мов кедр серед поля Ливанського,— у кайданах Став Гус перед ними! І окинув нечестивих Орліми очима. Затрусились, побіліли, Мовчки озирали Мученика”.

Вороги Гуса не дали йому сказати на суді жодного слова, визнали єретиком (боговідступником) і присудили до спалення на вогнищі.

Вранці наступного дня мужнього чеха у кайданах привели на аутодафе. Ян Гус молився за людей, і голос його бринів, аж поки праведного не вкрило димом і він замовк.

Коли вогонь погас, вітром розвіяло попіл, і прості люди побачили на папській тіарі червоного змія. А ченці, співаючи молитви, розійшлися по трапезних святкувати свою перемогу.

Зійшлися чехи, взяли землі з—під вогнища і пішли з нею в Прагу.

Ченці осудили і спалили Яна Гуса, та не спалили Божого слова. Не знали вони, що замість гуся (Яна Гуса) вилетить з—за хмари орел і розклює папську тіару. Той орел — Ян Жижка, національний герой Чехії, видатний діяч революційного руху гуситів — прихильників Гуса. Він «махнув булавою», піднявши народне повстання проти гнобителів.

3. Історичні постаті поеми (записати виділене).

До теми історичного минулого чеського народу звертається Т. Шевченко у поемі “Єретик”. Головний герой поеми — Ян Гус — конкретна історична постать. Він був професором університету, патріотом, вірно захищав чеський народ, був виразником людських думок. Ця людина стає проповідником у Вифлеємській каплиці, проголошуючи проповіді чеською мовою. Ян Гус не виступав проти релігії взагалі, а лише викривав пороки католицизму: папські булли (чим більше заплатити, тим більше гріхів відпускається), догмати… Через те, що він посягнув на авторитет папи і не захотів зректися свого вчення, його відлучають від церкви, засуджують як єретика та спалюють на вогнищі. Але не змогли спалити кати слів великої правди Гуса. У нього з’явилися послідовники: В. Ганка, Я. Коллар, П. Шафарик. Останному з них, пристрасному патріотові, борцеві за єдність слов’янських народів, присвятив Т. Шевченко поему “Єретик”.

У Т. Шевченка Ян Гус розкривається як людина, що може протистояти існуючому ладу, яка до кінця зберігає вірність своїм думкам і поведінкою впливає на людей. Поета цікавили не стільки релігійні погляди чеського “єретика”, скільки його заступництво за народ, суть проповідей. Автор протиставляє його світлу й величну постать зграї злочинців у ризах. Гус знає, що боротьба проти папи, кардиналів і німецьких колонізаторів буде важкою, та це не лякає його. За народну правду він готовий віддати життя. Під час молитви у Вифлеємській каплиці Ян Гус висловлює гнівний осуд Ватикану і закликає співвітчизників стати на захист своєї Батьківщини:

Прозріте, люди, день настав!

Розправте руки, змийте луду.

Тут голос Яна Гуса звучить як голос захисника поневолених.

Т. Шевченко називає свого героя добрим, правдивим, сміливим, славним, “чехом святим”. Гус, “мов кедр серед поля ливанського”, стоїть один серед ворогів. А вони для поета — розбійники, “кати в тіарах”, людоїди, що правду побороли. Вони, як “люті звірі в овечих шкурах, що пазури розпустили”. їх багато, вони страшні, люті й кровожерливі: “Зашипіли, мов гадюки, ченці в Ватикані”. Та не злякався їх сміливий Гус і на страшному судилищі, перед лицем смерті. У своїх переконаннях він непохитний, бо проповіді його були закликом до боротьби, вони підняли чеський народ на визвольну війну.

Ідея “Єретика” єднає Гуса — Шафарика —Шевченка. Вона підсилюється образом слов’янського моря як символу братерства слов’янських народів.

У своєму творі, поставивши за приклад дії Яна Гуса, Т. Шевченко закликає слов’ян до єдності, до зближення на шляху спільної боротьби з іноземними загарбниками. Поет добре відгукується про видатних людей слов’янства, які своєю працею і боротьбою служили справі єднання і дружби народів. “Слава тобі, Шафарику, Вовіки і віки! Що звів єси в одно море Слов’янськії ріки!”

Постать Яна Гуса захоплювала Т. Шевченка як живе втілення мужності, незалежності, сили переконань, великої віри в народ і його правду, як втілення рис характеру, які хотів бачити автор у своїх сучасників.

4. Літературний паспорт (законспектувати)

Т.Шевченко

“Єретик”

Тема: оспівування патріотичного повстання чеського народу проти поневолювачів; вшанування пам’яті народних ватажків Яна Гуса та Яна Жижки.

Ідея: заклик до єднання слов’янських народів, об’єднання у спільній боротьбі проти поневолювачів.

Жанр: поема.

5. Домашнє завдання.

  • Прочитати поему. Законспектувати основні відомості.
  • Дати письмову відповідь: “Що тематично єднає поеми “Гайдамаки”, “Кавказ”,“Єретик”?

Урок №3

Тема: “І мертвим, і живим, ненародженим…”. Продовження теми “землячків” у посланні. Викриття конформізму значної частини української еліти. Засудження комплексу меншовартості, національного безпам’ятства та байдужості до рідної мови.

1. Історія створення. (Законспектувати)

Т. Шевченко написав «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» в 1845 р. Цей твір, як і поема «Сон» («У всякого своя доля…»), не міг пройти крізь лещата цензури, тому розходився в списках, які були знайдені й у членів Кирило-Мефодіївського товариства. Послання фігурувало в слідчій справі й також вплинуло на жорстокий вирок його автору. Уперше твір надруковано в 1859 р. в лейпцизькому виданні «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки».

2.     Читання поезії.

Підручник, с. 218-224

3. Ідейно-тематичний зміст. (Законспектувати)

Як і в поемі «Сон» («У всякого своя доля…»), у посланні Т. Шевченко художньо розкрив найголовніший соціальний конфлікт свого часу — протистояння закріпаченого народу й панів-кріпосників. Проте в «І мертвим, і живим, і ненарожденним…» ця суперечність набула нових відтінків. З одного боку, поет продовжує тему «земляків», а з іншого — увиразнює її. Один з них, чи не найважливіший, у розгортанні думки про те, що і пани, і пригноблені селяни — нащадки «славних прадідів великих», які боролися за Україну, її волю. Звідки ж узялися «погані правнуки»? На думку поета, це козацька старшина, яка, дбаючи про власні інтереси, зрадила народ, перетворилася на кріпосників-визискувачів «незрящих гречкосіїв», також козацьких правнуків. Так у посланні вимальовуються два образні ряди: сучасна поетові національна «еліта», яка втрачає людську подобу, бо запрягає людей «в тяжкі ярма», дере з них шкуру. Це жорстокі кріпосники, які схиляються перед закордонною освітою, проте забули рідну культуру, літературу, мову, історію. Вони одягли на себе фальшиву маску народолюбців, а насправді визискують простий люд. Саме народ і є другим образним рядом, який змальовує Т. Шевченко. Тяжка підневільна праця знесилила його, перетворила на раба.

Поет свідомий того, що лише у вільній і незалежній Україні може бути соціальна справедливість. Ця думка є головною ідеєю твору, який закінчується такими рядками:

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата, —

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

4. Читання критичної статті підручника

Підручник, с. 224-226

5. Домашнє завдання.

Завести і постійно носити на урок зошит (18 аркушів) для підготовки до екзамену з літератури. Тестові завдання екзамену та критерії оцінювання розташовані на сайті вчителя.

–         Законспектувати матеріал , вивчити с. 224-226;

–         Вивчити напам’ять уривок від слів “Схаменіться! Будьте люди…” с. 219 до “…Немудрі одурять!”

Урок №4

Прагніть бути не просто успішною людиною, а цінним.

Альберт Ейнштейн (Albert Einstein)

Тема: Еволюція жіночого образу в поемі “Наймичка”

  1. Повторення змісту поеми “Наймичка”
  • Дайте письмову відповідь на питання.
  1. Які слова поеми нагадують казкову оповідь про долю заможньої селянської родини?
  2. Чим володіла ця родина?
  3. Яке горе було у цієї зовні щасливої родини?
  4. Як звали бабу та діда?
  5. Яким ім’ям охрестили підкинутого хлопчика?
  6. Через який час попросилась у найми до них Ганна?
  7. Що запропонували Ганні перед весіллям сина?
  8. За якої причини Ганна вирішила ходити на прощі до Київської лаври?
  9. Чим став займатись хлопець?
  10.  Як ставилась до Ганни невістка Катерина та Марко?
  11. Як Ганна проявляла своє піклування до родини?
  12.  Як Ганна сповістила про своє материнство?

2. Порівняльна характеристика образів Катерини та Ганни у поемах Т.Шевченка “Катерина”, “Наймичка”. Законспектувати основне.

У своїх творах Т. Шевченко, як ми вже з’ясували, зображує Україну в образі жінки. Поет усвідомлював, що Бог зможе порятувати те суспільство, яке духовно зростає. Так зростає, еволюціонує жінка в поемах «Катерина» (1838), «Наймичка» (1845) і «Марія» (1859). Зверніть увагу на слово еволюціонує, воно означає передусім удосконалення. Поеми написані в різні етапи творчості, тож у них по-різному втілено й жіночі долі: романтично в поемі «Катерина», реалістично-побутово в «Наймичці», із символічним узагальненням — у поемі «Марія». Поему «Катерина» Т. Шевченко написав у двадцятичотирьохрічному віці, отже, життєвий досвід поета був не такий і великий, проте у творі відчувається рука вже досвідченого майстра й людини. Образ жінки-кріпачки поетові був близький і трагічний: багатостраждальною була доля його матері, яку «у могилу нужда та праця положила», і рідних сестер, у яких «у наймах коси побіліли». Поема розповідає про трагічну долю покритки й дитини-безбатченка в умовах кріпосного суспільства, у якому норми народної моралі були надто жорстокі. Відомо, як у той час ставилися до матерів, які народжували позашлюбних дітей: їх цуралися навіть батьки. Однак не Шевченко — він не тільки не цурається зганьблених жінок, а стає на їхній захист. Катерина продовжує любити свого офіцера-кривдника, до останньої миті плекає надію на те, що в нім переможе людяність: «Любий мій Іване! Серце моє коханеє! Де ти так барився?» Та до його… За стремена… У відповідь на теплі слова, у яких немає й тіні докору, лунає навіть не жорстокість, а приниження й огида: «Дура, отвяжися! Возьмите прочь безумную!» У розпачі Катерина скоює страшний гріх — накладає на себе руки, порушивши волю Всевишнього, і до того ж прирікає на вірну смерть свого сина. В авторських інтонаціях і відступах не звучать звинувачення й докори на адресу нещасної жінки, навпаки — Шевченко її, грішну, жаліє. Ближче до Бога стоїть покритка Ганна — головна героїня поеми «Наймичка», вона знаходить у собі сили все життя долати страшенні муки, не спокушається до самогубства, а підкоряється Божій волі. Ганна підкидає свого позашлюбного сина бездітним заможним селянам і через рік проситься до них у найми, аби бути поруч зі своїм сином, який стає в поемі змістом її життя. Трагедія Ганни передусім у тому, що вона мусить приховувати свої почуття від рідного сина, а отже, наймичка позбавлена справжнього материнського щастя. Така неординарна психологічна ситуація дала можливість поетові якнайповніше розкрити образ нещасної жінки, глибину трагізму її життя, духовну велич її натури. Вершину страждань Ганни зображено в останньому розділі поеми: наймичка страшенно боїться померти, не дочекавшись сина з чумакування в далеких краях. І все ж таки довготерпелива Ганна дістає винагороду — вона дочекалася сина Марка й розкрила йому таємницю свого життя: «Прости мене! Я каралась Весь вік в чужій хаті… Прости мене, мій синочку! Я… я твоя мати». Та й замовкла… Про еволюцію образу жінки-матері так сказав Б. Лепкий: «”Наймичка” — це ніби старша сестра “Катерини”, яка свій гріх спокутує не під льодом, а в тихій, святій самопожертві. Апофеоз материнської любові, один із найгарніших малюнків української жінки, твір, писаний у євангельському настрої, без злості, злоби, без усякого людського гріха. Архітвір …» (Архі — префікс, за допомогою якого виражають найвищий ступінь ознаки, що міститься в другій частині слова) 

Образи синів у поемах символізують майбутнє: Катерина зреклася добра, довіреного їй Всевишнім, Ганна рятує й виховує свого сина, а Марія не тільки рятує своє дитя, а й виховує його і навіть підхоплює справу сина після загибелі, тобто продовжує творити духовне добро для нас і майбутніх поколінь.

3. Домашнє завдання.

  • Законспектувати матеріал.
  • Дати письмові відповіді на поставлені запитання (1)
  • Виписати цитати до образів поеми “Наймичка”

Урок №5

Говорять, що мотивація триває недовго. 

Що ж, свіжість після ванни – теж. 

Тому піклуватися про них варто щодня.

Зіг Зиглар (Zig Ziglar)

Тема: Трагедія жінки-матері, боротьба за своє материнство, жорстокість народної моралі (“У нашім раї на землі…”)

  1. Історія написання поезії.

У 1848 році на клопотання Шевченкових друзів його ввели як художника до складу Аральської експедиції, очолюваної О. Бутаковим. З жовтня 1848 р. до початку січня 1849р. експедиція зимувала на острові Косарал, де Шевченко написав понад 70 поезій, серед яких і “У нашім раї на землі…”

Найраніший відомий текст — автограф у «Малій книжці», до якої вірш переписано з невідомого автографа в Оренбурзі не раніше 1 листопада 1849 р. і не пізніше 23 квітня 1850 р. (дня арешту поета). Шевченко переписав вірш із значними виправленнями (зокрема, вилучено чотири рядки після 12-го рядка та 22 рядки наприкінці твору) з «Малої книжки» до «Більшої книжки», текст якої остаточний. Вперше надруковано за «Більшою книжкою» під довільною редакційною назвою «Мати-покритка» та з деякими орфографічними змінами («над всіми», «пійде» замість «над всіма», «піде») в журналі «Основа» (1862, № 8) 

2. Ознайомлення із поезією “У нашім раї на землі…”

Підручник, с. 230-231 

або читати:

У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Буває, іноді дивлюся,
Дивуюсь дивом, і печаль
Охватить душу; стане жаль
Мені її, і зажурюся,
І перед нею помолюся,
Мов перед образом святим
Тієї Матері святої,
Що в мир наш Бога принесла...

Тепер їй любо, любо жити.
Вона серед ночі встає,
І стереже добро своє,
І дожидає того світу,
Щоб знов на його надивитись,
Наговоритись. — Це моє!
Моє! — І дивиться на його,
І молиться за його Богу,
І йде на улицю гулять
Гордіше самої цариці.
Щоб людям, бачте, показать
Своє добро. — А подивіться!
Моє найкраще над всіми! —
І ненароком інший гляне.
Весела, рада, Боже мій!
Несе додому свого Йвана.
І їй здається, все село
Весь день дивилося на його,
Що тілько й дива там було,
А більше не було нічого. 
Щасливая!..
Літа минають.
Потроху діти виростають,
І виросли, і розійшлись
На заробітки, в москалі.
І ти осталася, небого.
І не осталося нікого
З тобою дома. Наготи
Старої нічим одягти
І витопить зимою хату.
А ти нездужаєш і встати,
Щоб хоч огонь той розвести.
В холодній молишся оселі
За їх, за діточок.

А ти,
Великомученице! Села
Минаєш, плачучи, вночі.
І полем-степом ідучи,
Свого ти сина закриваєш.
Бо й пташка іноді пізнає
І защебече: — Он байстря 
Несе покритка на базар.
Безталанная! Де ділась
Краса твоя тая,
Що всі люде дивувались?
Пропала, немає!
Все забрала дитиночка
І вигнала з хати,
І вийшла ти за царину,
З хреста ніби знята.
Старці тебе цураються,
Мов тії прокази.
А воно таке маленьке,
Воно ще й не лазить.
І коли-то воно буде
Гратись і промовить
Слово мамо. Великеє,
Найкращеє слово!
Ти зрадієш; і розкажеш
Дитині правдиво
Про панича лукавого,
І будеш щаслива. 
Та не довго. Бо не дійде
До зросту дитина,
Піде собі сліпця водить,
А тебе покине
Калікою на розпутті,
Щоб собак дражнила,
Та ще й вилає. За те, бач,
Що на світ родила.
І за те ще, що так тяжко
Дитину любила.
І любитимеш, небого,
Поки не загинеш
Межи псами на морозі
Де-небудь під тином.

3. Літературний паспорт твору (Записати)

Т.Шевченко “У нашім раї на землі…” (1849)

Ідея: возвеличення святості матері, того націннішого, що є у кожної людини; засудження соціального устрою, який змусив страждати багатьох жінок.

Тема: розповідь про важку жіночу долю, долю матері в умовах покріпачення, соціального і національного гніту.

Композиція: екскурс поета шляхами власного життя і розповідь про героїнь своїх творів.

Твір має оптимістичний початок і трагічне, сумне закінчення. «У нашім раї…» містить протиставлення злиденного життя жінки-кріпачки райському, звеличує материнство. У ньому зіставляються дві долі:вільної селянки, що щаслива у шлюбі, та зневаженої покритки. Виявляється, що і ту, і ту жінку очікує холодна старість. Але все одно, материнська любов залишається безмежною.

Вірш можна умовно на три частини:  1) у вступній поет звеличує материнство: “У нашім раї на землі // Нічого кращого немає, // Як тая мати молодая // З своїм дитяточком малим”.

2) гордість щасливої матері-селянки своєю малою дитиною — доля в майбутньому, коли діти-кріпаки виростуть; 

3) сором жінки-покритки  — доля її та дитини в майбутньому.

4. Ідейно-тематичний зміст (Законспектувати)

У ліричних монологах своїх знедолених героїнь поет, черпаючи мотиви й образність із фольклорних джерел, своєрідно об’єктував власний душевний стан. 

Вірш “У нашім раї на землі” виступає своєрідним продовженням цих розмислів. Люди жорстокі, а життя влаштоване так несправедливо, що й материнство селянки у шлюбі іноді завершується самотньою старістю в холодній хаті, а материнство всіма зневаженої покритки закінчується ще страшніше – бездомною загибеллю “межи псами на морозі // Де-небудь під тином”. Ліричний герой поезії прозирає їхнє майбутнє – стражденне життя, ходіння по муках, і в його душі замилування щасливим материнством жінки з немовлям замінюється жалем і тривогою: майбутнє кожної з них асоціюється з долею Матері Божої, якій судилися страждання. Тому піднесений емоційний стан ліричного героя змінюється: “печаль охватить душу; стане жаль // Мені її, і зажурюся. // І перед нею помолюся, // Мов перед образом святим // Тієї матері святої, // Що в мир наш Бога принесла…” У другій і третій частинах показано материнську долю в антигуманному світі, втілену в ліричний сюжет з подієвою основою. Обидві героїні проходять шлях від материнського щастя до материнського горя – покинутості, самотності, беззахисності, близької загибелі. Ліричний оповідач перебуває в теперішньому ліричному часі, сягаючи думкою в нещасливе майбутнє однієї й другої матері. Звернений до героїнь монолог підкреслює оцю включеність майбутніх подій в уяву розповідача, сперту на життєвий досвід. Авторське співпереживання виявляється в оцінних епітетах та окличних реченнях (“Весела, рада, Боже мій!”, “Щасливая!”). 

Теперішній час розповіді про самотню старість справляє враження свідчення спостерігача, яке своєю об’єктивністю посилює трагізм ситуації, коли покинута дітьми немічна жінка, терплячи голод і холод, молиться за своїх дітей. Наступна розповідь про долю матері-покритки, названою поетом “великомученицею”, жахає ще більше, адже народжений у муках син, трохи підрісши, покине її “калікою на розпутті”, піде водити сліпця, а її ще й вилає “за те, бач, // Що на світ народила. // І за те ще, що так тяжко // Дитину любила”. Болісне реагування Шевченка на кривди, заподіяні жінці-матері, на зневаження материнства й дівоцтва представниками панівного класу (“панич лукавий”) – основний мотив твору.

5. Домашнє завдання.

  • Конспект уроку.

Вивчити с. 231-232

  • Виписати художні засоби виразності.

Урок №6

Тема: Наскрізний ліризм творів Т.Шевченка про жіночу долю. “Сон” (“На панщині пшеницю жала…”). Поема “Марія”

  1. Читання поезії “Сон”.

Підручник, с. 228-229

або читати:

СОН
Марку Вовчку


На панщині пшеницю жала,
Втомилася; не спочивать
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать.
Воно сповитеє кричало
У холодочку за снопом.
Розповила, нагодувала,
Попестила; і ніби сном,
Над сином сидя, задрімала.
І сниться їй той син Іван
І уродливий, і багатий,
Не одинокий, а жонатий
На вольній, бачиться, бо й сам
Уже не панський, а на волі;
Та на своїм веселім полі
Свою таки пшеницю жнуть,
А діточки обід несуть.
І усміхнулася небога,
Проснулася — нема нічого...
На сина глянула, взяла,
Його тихенько сповила
Та, щоб дожать до ланового,
Ще копу дожинать пішла. 
(1858)

(Записати)

Надруковано вірш Сон (На панщині пшеницю жала) вперше в журналі «Русская Беседа» (1859, № 3) з присвятою Марку Вовчку. У січні 1858 року Тарас Григорович познайомився з Марком Вовчком (Марією Олександрівною Вілінською), оповідання якої читав ще в засланні, дуже ними захоплювався, розцінював їх як важливий внесок у тогочасну українську літературу. Шевченко мав великий вплив на Марію Олександрівну, заохочував її до творчості. Ці письменники щиро приятелювали.

2. Літературний паспорт поезії “Сон” (1858). (Записати)

Тема: зображення непосильної праці жінки-кріпачки, яка мріє про майбутню щасливу долю своєї дитини.

Ідея: засудження панства, самодержавства, що гнобило простий люд, лишало його можливості вільно жити і працювати на рідній землі.

Основна думка: А) кріпацтво є перешкодою для повноцінного щасливого життя народу; непосильна праця, приниження гідності, безправ’я, відсутність волі — ось, що характерно для уярмленого селянства;

Б) сон — це мрія кріпачки, її прагнення здобути волю хоч не собі, а своєму синові.

4. Аналіз поезії.

Підручник, с. 229-230.

або читати:

МАРІЯ
(Поема)

Радуйся, Ты бо обновила еси зачатыя студно.
Акафіст Пресвятій Богородиці.
Ікос 10.

Все упованіє моє
На Тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє Твоє,
Все упованіє моє
На Тебе, Мати, возлагаю.
Святая сило всіх святих,
Пренепорочная, Благая!
Молюся, плачу і ридаю:
Воззри, Пречистая, на їх,
Отих окрадених, сліпих
Невольників. Подай їм силу
Твойого мученика-Сина,
Щоб хрест-кайдани донесли
До самого, самого краю.
Достойно пєтая! Благаю!
Царице неба і землі!
Вонми їх стону і пошли
Благий конець, о Всеблагая!
А я, незлобний, воспою,
Як процвітуть убогі села,
Псалмом і тихим, і веселим
Святую доленьку Твою.
А нині плач, і скорбь, і сльози
Душі убогої — убогий
Остатню лепту подаю.

У Йосипа, у тесляра
Чи в бондаря того святого,
Марія в наймичках росла.
Рідня була. Отож небога
Уже чимала піднялась,
Росла собі та виростала
І на порі Марія стала...
Рожевим квітом розцвіла
В убогій і чужій хатині,
В святому тихому раю.
Тесляр на наймичку свою,
Неначе на свою дитину,
Теслу, було, і струг покине
Та й дивиться; і час мине,
А він і оком не мигне
І думає: — Ані родини!
Ані хатиночки нема,
Одна-однісінька!.. Хіба...
Ще ж смерть моя не за плечима?.. —
А та стоїть собі під тином
Та вовну білую пряде
На той бурнус йому святешний
Або на берег поведе
Козу з козяточком сердешним
І попасти і напоїть,
Хоч і далеко. Так любила ж
Вона той тихий Божий став,
Широкую Тиверіаду,
І рада, аж сміється, рада,
Що Йосип, сидячи, мовчав,
Не боронив їй, не спиняв
На став іти; іде, сміється,
А він сидить та все сидить,
За струг сердега не береться...
Коза нап’ється та й напасеться.
А дівчина собі стоїть,
Неначе вкопана, під гаєм,
І смутно, сумно позирає
На той широкий Божий став,
І мовила: — Тиверіадо!
Широкий царю озерам!
Скажи мені, моя порадо!
Якая доля вийде нам
З старим Іосифом? О доле! —
І похилилась, мов тополя
Од вітру хилиться в яру.
— Йому я стану за дитину.
Плечми моїми молодими
Його старії підопру! —
І кинула кругом очима,
Аж іскри сипнули з очей.
А з добрих молодих плечей
Хітон полатаний додолу
Тихенько зсунувся. Ніколи
Такої Божої краси
Ніхто не узрить! Злая ж доля
Колючим терном провела,
Згнущалася над красотою!
О доленько! Понад водою
Ходою тихою пішла.
Лопух край берега найшла,
Лопух зорвала і накрила,
Неначе бриликом, свою
Головоньку тую смутную,
Свою головоньку святую!
І зникла в темному гаю.
О світе наш незаходимий!
О Ти, Пречистая в женах!
Благоуханний зельний крине!
В яких гаях? В яких ярах,
В яких незнаємих вертепах
Ти заховаєшся од спеки
Огнепалимої тії,
Що серце без огню розтопить
І без води прорве, потопить
Святії думоньки твої?
Де ти сховаєшся? Нігде!
Огонь заклюнувся вже, годі!
Уже розжеврівся. І шкода,
Даремне сила пропаде.
До крові дійде, до кості
Огонь той лютий, негасимий,
І, недобитая, за сином
Повинна будеш перейти
Огонь пекельний! Вже пророчить,
Тобі вже зазирає в очі
Твоє грядущеє. Не зри!
Сльозу пророчую утри!
Заквітчай голову дівочу
Лілеями та тим рясним
Червоним маком. Та й засни
Під явором у холодочку,
Поки що буде. 
Увечері, мов зоря тая,
Марія з гаю вихожає
Заквітчана. Фавор-гора,
Неначе з злата-серебра,
Далеко, високо сіяє,
Аж сліпить очі. Підняла
На той Фавор свої святиє
Очиці кроткіє Марія
Та й усміхнулась. Зайняла
Козу з козяточком з-під гаю
І заспівала. —
«Раю! раю!
Темний гаю!
Чи я, молодая,
Милий Боже, в твоїм раї
Чи я погуляю,
Нагуляюсь? »
Та й замовкла.
Круг себе сумно озирнулась,
На руки козеня взяла
І веселенькая пішла
На хутір бондарів убогий.
А йдучи, козеня, небога,
Ніби дитину, на.руках
Хитала, бавила, гойдала,
До лона тихо пригортала
І цілувала. Козеня,
Неначе теє кошеня,
І не пручалось, не кричало,
На лоні пестилося, гралось.
Миль зо дві любо з козеням
Трохи, трохи не танцювала
І не втомилась. Вигляда
Старий, сумуючи під тином,
Давненько вже свою дитину.
Зострів її і привітав
І тихо мовив: — Де ти в Бога
Загаялась, моя небого?
Ходімо в кущу, опочий,
Та повечеряємо вкупі
З веселим гостем молодим;
Ходімо, доненько. — Який?
Який се гость? — Із Назарета
Зайшов у нас підночувать. 
І каже, Божа благодать
На ветхую Єлисавету
Учора рано пролилась,
Учора, каже, привела
Дитину, сина. А Захарій
Старий нарек його Іваном...
Так бачиш що! — А гость роззутий,
Умитий з кущі вихожав
В одному білому хітоні,
Мов намальований сіяв,
І став велично на порозі,
І, уклонившися, вітав
Марію тихо. Їй, небозі,
Аж дивно, чудно. Гость стояв
І ніби справді засіяв.
Марія на його зирнула
І стрепенулась. Пригорнулась,
Неначе злякане дитя,
До Йосипа свого старого,
А потім гостя молодого
Просила, ніби повела
Очима в кущу. Принесла
Води погожої з криниці,
І молоко і сир козлиці
Їм на вечерю подала.
Сама ж не їла й не пила.
В куточку мовчки прихилилась
Та дивувалася, дивилась,
І слухала, як молодий
Дивочний гость той говорив.
І словеса його святиє
На серце падали Марії,
І серце мерзло і пеклось!

— Во Іудеї не було, —
Промовив гость, — того ніколи,
Що нині узриться. Равві,
Равві великого глаголи
На ниві сіються новій!
І виростуть, і пожнемо
І в житницю соберемо
Зерно святеє. Я Месію
Іду народу возвістить! —
І помолилася Марія
Перед апостолом.
Горить
Огонь тихенько на кабиці,
А Йосип праведний сидить
Та думає... Уже зірниця
На небі ясно зайнялась.
Марія встала та й пішла
З глеком по воду до криниці.
І гость за нею, і в ярочку
Догнав Марію...
Холодочком
До сходу сонця провели
До самої Тиверіади
Благовістителя. І раді,
Радісінькі собі прийшли
Додому.
Жде його Марія,
І ждучи плаче, молодії
Ланити, очі і уста
Марніють зримо. — Ти не та,
Не та тепер, Маріє, стала!
Цвіт зельний, наша красота! —
Промовив Йосип. — Диво сталось
З тобою, доненько моя!
Ходім, Маріє, повінчаймось,
А то... — Й не вимовив: уб’ють
На улиці. — І заховаймось
В своїм оазисі. — І в путь
Марія нашвидку збиралась
Та тяжко плакала, ридала.

Отож вони собі ідуть,
Несе з торбиною на плечах
Нову коновочку старий.
Спродать би то та молодій
Купить хустиночку до речі,
Та й за повінчання оддать.
О старче праведний, багатий!
Не од Сіона благодать,
А з тихої твоєї хати
Нам возвістилася. Якби
Пречистій їй не дав ти руку,
Рабами б бідниє раби
І досі мерли би. О муко!
О тяжкая душі печаль! 
Не вас мені, сердешних, жаль,
Сліпі і малиє душою,
А тих, що бачать над собою
Сокиру, молот і кують
Кайдани новиє. Уб’ють,
Заріжуть вас, душеубійці,
І із кровавої криниці
Собак напоять.
Де ж подівсь
Дивочний гость отой лукавий?
Хоч би прийшов та подививсь
На брак той славний і преславний,
На брак окрадений! Не чуть,
Не чуть ані його, ані Месії,
А люди ждуть чогось і ждуть,
Чогось непевного. Маріє!
Ти, безталанная, чого
І ждеш і ждатимеш од Бога
І од людей Його? Нічого,
Ніжé апостола того,
Тепер не жди. Тесляр убогий
Тебе повінчану веде
В свою убогую хатину.
Молися й дякуй, що не кинув,
Що на розпуття не прогнав.
А то б цеглиною убили —
Якби не вкрив, не заховав!
В Єрусалимі говорили
Тихенько люде, що стяли
У городі Тиверіаді
Чи то якогось розп’яли
Провозвістителя Месії.
— Його! — промовила Марія,
І веселесенька пішла
У Назарет. І він радіє,
Що наймичка його несла
В утробі праведную душу
За волю розп’ятого мужа.

Ото вони собі ідуть,
Прийшли додому. І живуть
Повінчані, та не веселі.
Тесляр колисочку дебелу
Майструє в сінях. А вона,
Пренепорочная Марія, 
Сидить собі коло вікна
І в поле дивиться, і шиє
Малесеньке сороченя —
Комусь то ще?
— Хазяїн дома? —
Надворі крикнуло. — Указ
Од кесаря, його самого,
Щоб ви сьогодня, сей же час!
Ви на ревізію у город,
У город Віфлієм ішли. —
І зник, пропав той тяжкий голос.
Тілько руна в яру гула.

Марія зараз заходилась
Пекти опрісноки. Спекла,
В торбину мовчки положила
І мовчки за старим пішла
У Віфлієм. — Святая сило!
Спаси мене, мій Боже милий! —
Тілько й промовила. Ідуть,
Сумуючи, собі обоє.
І вбогії перед собою
Козу з козяточком женуть,
Бо дома ні на кого кинуть.
А може, Бог пошле дитину
В дорозі; от і молоко
Сердешній матері. Скотина
Іде, пасучися; рядком
Ідуть за нею батько й мати
І починають розмовляти
Поволі, тихо. — Семіон
Протопресвітер, — Йосип мовив, —
Такеє-то пророче слово
Сказав мені. — Святий закон!
І Авраама і Мойсея!
Возобновлять мужі єсеї.
І каже, поти не умру,
Поки Месію не узрю! —
Чи чуєш ти, моя Маріє?
Месія прийде! — Вже прийшов,
І ми вже бачили Месію! —
Марія мовила.
Найшов
Опріснок Йосип у торбині, 
Дає та й каже: — На, моя дитино,
Поки що буде, укріпись,
До Віфлієма не близенько;
Та й я спочину. Утомивсь. —
Та й сіли на шляху гарненько
Полудновать. Отож сидять,
А сонце праведне швиденько
Додолу котиться. І глядь!
Сховалося, і смеркло в полі.
І диво дивнеє! ніколи
Ніхто не бачив і не чув
Такого дива. Аж здрогнув
Святий тесляр. Мітла з востоку
Над самим Віфліємом, боком,
Мітла огненная зійшла.
І степ і гори осіяла.
Марія з шляху не вставала,
Марія сина привела.
Єдиную тую дитину,
Що нас од каторги спасла!
І Пресвятая, неповинна,
За нас, лукавих, розп’ялась!
А недалеко край дороги
Отару гнали чабани
Та й їх побачили. Небогу,
Її й дитяточко взяли
І у вертеп свій принесли,
І чабани його убогі
Еммануїлом нарекли.

До сходу сонця, рано-рано
У Віфліємі на майдані
Зійшовся люд і шепотить,
Що щось непевне з людьми буде
Во Іудеї. Гомонить
І тихне люд. — О люди! люди! —
Чабан якийсь біжить, кричить.
— Пророчество Ієремія,
Ісаія збулось! збулось!
У нас, у пастирей, Месія
Родився вчора! — Загуло
У Віфліємі на майдані:
— Месія! Іісус! Осанна! —
І люд розходивсь. 
Через час
Чи через два прийшов указ
І легіон з Єрусалима,
Од того Ірода. Незриме
Й нечуте сталося тойді.
Ще діточки сповиті спали,
Ще купіль гріли матері,
Намарне гріли: не купали
Маленьких діточок своїх!
Ножі солдати сполоскали
В дитячій праведній крові!
Такеє-то на світі сталось!
Дивітеся ж, о! матері!
Що роблять іроди-царі!

Марія навіть не ховалась
З своїм младенцем. Слава вам,
Убогим людям, чабанам,
Що привітали, заховали
І нам Спасителя спасли.
Од Ірода. Нагодували,
І напоїли, і дали
Кожух і свиту на дорогу,
І, небораки, додали
Ослицю дійну. І небогу
З її дитяточком малим
І посадили й провели
Вночі тайними манівцями
На шлях мемфіський. А мітла,
Мітла огненная світила,
Неначе сонце, і дивилась
На ту ослицю, що несла
В Єгипет кроткую Марію
І нарожденного Месію.

Якби де на світі хоть раз
Цариця сіла на ослицю,
То слава б стала про царицю
І про великую ослицю
По всьому світу. Ся ж несла
Живого істинного Бога.
Тебе ж, сердешну, копт убогий
Хотів у Йосипа купить,
Та здохла ти: мабуть, дорога
Таки завадила тобі?
У Нілі скупанеє спить
У пелюшках долі, під вербою,
Дитяточко. А меж лозою
З лози колисочку плете
Та плаче праведная Мати,
Колиску тую плетучи.
А Йосип заходився хату
Із очерету будувати,
Щоб хоч укритися вночі.
З-за Нілу сфінкси, мов сичі,
Страшними мертвими очима
На теє дивляться. За ними
На голому піску стоять
По шнуру піраміди вряд,
Мов фараонова сторожа,
І ніби фараонам знать
Вони дають, що правда Божа
Встає вже, встала на землі.
Щоб фараони стереглись.

Марія найнялася прясти
У копта вовну. А святий
Іосиф взявсь отару пасти,
Щоб хоч козу ту заробить
На молоко малій дитині.
Минає рік, коло хатини
В повіточці своїй малій
Той бондар праведний, святий,
І гадки, праведний, не має,
Барило й бочку набиває
Та ще й курникає. А ти?
Не плачеш ти і не співаєш,
Гадаєш, думаєш-гадаєш,
Як його вчити, навести
На путь святий святого сина,
І як його од зол спасти?
Од бурь житейських одвести?

Ще рік минув. Коло хатини
Коза пасеться; а дитина
І невеличке козеня
У сінях граються. А мати
Сидить на призьбі коло хати
Та вовну з кужеля пряде.
Аж ось і сам старий іде
З ціпочком тихо попід тином:
Носив у город шапличок
Продать. Йому медяничок,
А їй немудрую хустину,
Собі ж несе на постоли
Ременю доброго. Спочинув
Та й каже: — Доню, не журись.
Царя вже Ірода не стало.
Чогось увечері наївсь,
Та так наївся, що й опрігсь,
Такеє-то мені сказали.
Ходімо, — каже, — у свій гай,
У свій маленький тихий рай!
Ходім додомоньку, дитино.
— Ходім, — сказала та й пішла
На Ніл сороченята прати
В дорогу синові. Паслась
Коза з козятком коло хати,
А Йосип сина забавляв,
На призьбі сидя, поки мати
На річці прала ті малі
Сорочечки. А потім в хаті
Поморщив добре постоли
Собі в дорогу. Та й знялись
До сходу сонця, по торбині
На плечі взявши, а дитину
Удвох в колисочці несли.
То сяк, то так прийшли додому.
Бодай не довелось нікому
Узріть такеє. Благодать!
Гайочок тихий серед поля,
Одна єдиная їх доля
Отой гайочок! І не знать,
Де він кохався. І хатина,
Все, все сплюндровано. В руїні
Їм довелося ночувать.
В ярок Марія до криниці
Швиденько кинулася. Там
Колись-то з нею яснолиций
Зострівся гость святий. Бур’ян,
Будяк колючий з кропивою
Коло криниці поросли.
Маріє! Горенько з тобою! /323/
Молися, серденько, молись!
Окуй свою святую силу...
Долготерпєнієм окуй,
В сльозах кровавих загартуй!..
Небога трохи не втопилась
У тій криниці. Горе нам
Було б, іскупленним рабам!
Дитина б тая виростала
Без Матері, і ми б не знали
І досі правди на землі!
Святої волі! Схаменулась
І тяжко, важко усміхнулась,
Та й заридала. Полились
На цямрину святиє сльози
Та й висохли. А їй, небозі,
Полегшало.

Єлисавета,
Стара вдова, у Назареті
З малим синком своїм жила,
Таки з Івасем. Та й була
Якась рідня їм. Вранці-рано
Свою дитину, безталанна,
Нагодувала, одягла
І за святим своїм пішла
У Назарет той до вдовиці
В сусіди, в наймички проситись!

Дитяточко собі росло,
З Івасем-удовенком гралось.
Уже чимале підросло.
Якось вони собі гуляли
Удвох на улиці, знайшли
Дві палички та й понесли
Додому матерям на дрова.
Звичайні діточки! Ідуть
І веселенькі, і здорові,
Аж любо гля[ну]ть, як ідуть!
Отож воно, мале, взяло
Другую паличку у Йвася —
Івась у коники і[г]рався —
Зробило хрестик та й несло
Додому, бачте, показати,
Що й він уміє майструвати. /324/
Марія ще за ворітьми
Дітей зостріла, і зомліла,
І трупом пала, як узріла
Той хрестик-шибеничку. — Злий!
Недобрий чоловік, лихий!
Навчив тебе, моя дитино,
Зробить оце! Покинь! Покинь! —
А він, маленький, неповинний,
Святую шибеничку кинув
І заридав, і пролились
Ще в перший раз младенчі сльози
На лоно матернє. Небозі
Ніби полегшало. Взяла
У холодочок завела,
В бур’ян, в садок, поцілувала
Та коржиком погодувала,
Свіженьким коржиком. Воно ж
Попестилось собі, погралось
Та й спатоньки, мале, лягло
Таки ж у неї на колінах.
Отож і спить собі дитина,
Мов янгеляточко в Раю.
І на єдиную свою
Та Мати дивиться і плаче
Тихенько-тихо; ангел спить,
То щоб його-то не збудить.
Та й не догледіла. Неначе
Окропу капля, як огонь
На його впала, і воно
Прокинулось. Швиденько сльози
Марія втерла, сміючись,
Щоб він не бачив. І небозі
Не довелося одурить
Малого сина. Подивилось
І заридало.

Заробила
Чи то позичила вдова
Півкопи тую на буквар.
Сама б учила, так не знала ж
Вона письма того. Взяла
Та в школу хлопця одвела,
У ієсейську. Доглядала ж
Сама його, сама й навчала 
Добру і розуму. Івась,
Таки вдовенко, в його вдавсь,
То вдвох собі й ходили в школу
І вчились вкупочці. Ніколи
Ані пограється з дітьми,
Ані побігає; самий,
Один-однісінький, бувало,
Сидить собі у бур’яні
Та клепку теше. Помагало
Святому батькові в трудах.
Якось по сьомому годочку —
Мали́й вже добре майстрував —
Одпочиваючи в куточку,
Старий на сина дивувавсь,
Який-то з його майстер буде!
Які-то люди з його будуть!
Та взявши відер, кандійок,
І батько, й мати, і воно
Пішли на ярмарок у самий
Самісінький Єрусалим.
Хоч і далеко, так спродати
Дорогше можна. От прийшли,
Розташувались. Батько й мати
Сидять собі та продають
Добро своє. А де ж дитина?
Побігло десь. Шукає сина
Та плаче мати. І не чуть,
Де ділося. У синагогу
Зайшла благать благого Бога,
Щоб син її найшовсь. Аж глядь,
Межи раввінами дитина,
Її хлоп’яточко, сидить
І научає, неповинне,
Як в світі жить, людей любить,
За правду стать! за правду згинуть!
Без правди горе! — Горе вам,
Учителі-архієреї! —
І дивувались фарисеї
І книжники його речам.
А радость Матері Марії
Неізреченная. Месію,
Самого Бога на землі
Вона вже зріла.
Спродались,
Во храмі помолились Богу
І веселенькі у дорогу
Додому рушили вночі
По холодочку.

Виростали
І вкупі вчились, ростучи
Святиє діточки. Пишались
Святиє тії матері
Своїми дітками. Із школи
Путем терновим розійшлись
Обидва. Божії глаголи,
Святую правду на землі
І прорекли, і розп’ялись
За воленьку, святую волю!

Іван пішов собі в пустиню,
А твій меж люди. А за ним,
За Сином праведним своїм,
І ти пішла. В старій хатині
В чужій покинула його,
Святого Йосипа свого!
Пішла тинятись попідтинню,
Аж поки, поки не дійшла
Аж до Голгофи.
Бо за Сином
Святая Мати всюди йшла,
Його слова, його діла —
Все чула, й бачила, і мліла,
І мовчки трепетно раділа,
На Сина дивлячись. А він
Сидить, було, на Єлеоні,
Одпочива. Єрусалим
Розкинувсь гордо перед ним,
Сіяє в золотім вісоні
Ізраїльський архієрей!
Романський золотий плебей!
І час і два мине, не встане,
На матір навіть не погляне
Та аж заплаче, дивлячись
На іудейськую столицю.
Й вона заплаче, ідучи
У яр по воду до криниці,
Тихесенько. І принесе 
Води погожої, і вмиє
Утомлені стопи святиє,
І пити дасть, і отрясе,
Одує прах з його хітона,
Зашиє дірочку та знову
Під смокву піде. І сидить
І дивиться, о Всесвятая!
Як Син той скорбний спочиває.
Аж ось і дітвора біжить
Із города. Його любили
Святиє діточки. Слідком
За ним по улиця[х] ходили,
А іноді й на Єлеон
До його бігали малії.
Отож прибігли. — О святії!
Пренепорочниє! — сказав,
Як узрів діток. Привітав
І цілував, благословляя,
Погрався з ними, мов маленький,
Надів бурнус. І веселенький
З своїми дітками пішов
В Єрусалим на слово нове,
Поніс лукавим правди слово!
Не вняли слову! Розп’яли!
Як розпинать Його вели,
Ти на розпутії стояла
З малими дітьми. Мужики,
Його брати, ученики,
Перелякались, повтікали.
— Нехай іде! Нехай іде!
Отак і вас він поведе! —
Сказала дітям. І упала
На землю трупом.
Розп’ялась
Твоя єдиная дитина!
А ти, спочинувши під тином,
У Назарет отой пішла!
Вдову давно вже поховали
В чужій позиченій труні
Чужії люде. А Івана
Її зарізали в тюрмі.
І Йосипа твого не стало.
І ти, як палець той, осталась
Одна-однісінька! Такий 
Талан твій латаний, небого!
Брати Його, ученики,
Нетвердії, душеубогі,
Катам на муку не дались,
Сховались, потім розійшлись,
І Ти їх мусила збирати...
Отож вони якось зійшлись
Вночі круг Тебе сумовати.
І Ти, великая в женах!
І їх униніє і страх
Розвіяла, мов ту полову,
Своїм святим огненним словом!
Ти дух святий свій пронесла
В їх душі вбогії! Хвала!
І похвала Тобі, Маріє!
Мужі воспрянули святиє.
По всьому світу розійшлись,
І іменем Твойого сина,
Твоєї скорбної дитини,
Любов і правду рознесли
По всьому світу. Ти ж під тином,
Сумуючи, у бур’яні
Умерла з голоду. Амінь.

Підручник, с. 236-237.

5. Літературний паспорт поеми “Марія”(1859). (Записати)

Тема: розповідь про народження Ісуса і страждання, яких зазнала Марія зі своїм сином.

Ідея: засудження тоталітарного режиму, який нівечив і гнобив люд (Ірод); возвеличення Ісуса за його прагнення присвятити своє життя на благо народу.

Основна думка: «Як в світі жить, людей любить, /За правду стать! За правду згинуть! /Без правди горе!»

Жанр: поема з елементами біблеїзму.

Композиція поеми “Марія”

Експозиція: 

Своєрідний пролог, в якому:

А) поет зазначає про святість матері і визначає власну місію у відтворенні поневоленого життя простого люду»;

Б) знайомство з Йосипом і його наймичкою Марією.

Зав’язка: Вагітність Марії, її вінчання з Йосипом, народження Дитини (Ісуса).

Кульмінація: Розіп’яття дитини матері, її смерть від голоду.

Розв’язка: «…а ти… /Мов золото в тому горнилі, /В людській душі возобновилась, /В душі невольничій, малій, /В душі скорбящей і убогій»

У поемі «Марія» Т. Шевченко подає новозавітний переказ про Богородицю Марію, але дає її образу дещо нове наповнення. Після загибелі сина мати продовжує його справу. Образ Марії символічно-узагальнений, — він уособлює джерело добра, що змінює світ.

6. Домашнє завдання.

  • Літературні паспорти творів;
  • Виписати художні засоби виразності поезії “Сон”

Урок №7

Життя на 10% складається з того,

 що з вами відбувається і 90%, з того, як ви на це реагуєте.

Чарльз Свіндол (Charles Swindoll)

Тема: Лірика Т.Шевченка періоду арешту й заслання і після повернення з нього. Риси автобіографізму в образі ліричного героя (Триптих “Доля”, “Муза”, “Слава”)

  1. Автобіографічна поезія “Доля” (1858) (Записати)

“Доля” — перший вірш ліричного триптиха Шевченка “Доля”, “Муза”, “Слава”. Вірш медитативного характеру, витриманий у формі звернення поета до власної долі, що виступає тут як образ-персоніфікація.

Триптих створювався невдовзі після звільнення Шевченка з солдатської неволі як вираз його духовного самоусвідомлення після пережитих тяжких випробувань. Традиційні поетичні персоніфікації Долі, Музи, Слави й стали тут образною основою для підсумкових і водночас програмних роздумів ліричного героя-поета.

Читати у підручнику “Доля”, с. 239

Літературний паспорт (Записати)

Т.Шевченко “Доля” (9 лютого 1858р.)

Тема: розповідь поета про власну життєву долю, яка не лукавила до митця.

Ідея: возвеличення долі, яка супроводжувала поета впродовж всього його життя.

Основна думка: «Учись, серденько, колись / З нас будуть люде»; «Слава — заповідь моя».

Жанр: філософська лірика

2. Аналіз поезії (записати)

 У вірші “Доля” Т. Шевченко звертається до своєї долі, як до друга. Він вдячний їй, що повела в науку, що виховала його чесним та справедливим. І він гордий, що може сказати про себе — у нього немає “зерна неправди за собою”. І цей шлях — шлях до слави, до розуміння є в цьому світі й свого призначення.

Ліричний герой уже психологічно піднісся над лихом і скорботами недавніх літ, маючи змогу вивести з усього пережитого зважений етичний підсумок. Суворі випроби життя не тільки не зламали, а й загартували його, зміцнили певність своєї моральної правоти, і тому він зі спокійною гідністю оглядає пройдений шлях: “Ми просто йшли; у нас нема / Зерна неправди за собою”.

По-іншому дивиться він тепер і на власну нелегку долю, відкриваючи в ній не лише недобру сторонню силу, а, зрештою, оскільки вона визначена вірністю поета своїм переконанням і, отже, в певному розумінні обрана добровільно, — і гідного, “нелукавого” друга й товариша в житті. В етичному комплексі Шевченка це — одне з остаточних, найбільш містких і вагомих ідейних формулювань.

В об’єктно-суб’єктному плані вірш являє собою звернений до уособленої долі монолог ліричного героя.

3. Читати “Муза”, “Слава”

МУЗА
А ти, пречистая, святая,
Ти, сестро Феба молодая!
Мене ти в пелену взяла
І геть у поле однесла.
І на могилі серед поля,
Як тую волю на роздоллі,
Туманом сивим сповила.
І колихала, і співала,
І чари діяла... І я...
О чарівниченько моя!
Мені ти всюди помагала.
Мене ти всюди доглядала.
В степу, безлюдному степу,
В далекій неволі,
Ти сіяла, пишалася,
Як квіточка в полі!
Із казарми нечистої
Чистою, святою
Пташечкою вилетіла
І понадо мною
Полинула, заспівала
Ти, золотокрила...
Мов живущою водою
Душу окропила.
І я живу, і надо мною
З своєю Божою красою
Гориш ти, зоренько моя.
Моя порадонько святая!
Моя ти доле молодая!
Не покидай мене. Вночі,
І вдень, і ввечері, і рано
Витай зо мною і учи,
Учи неложними устами
Сказати правду. Поможи
Молитву діяти до краю.
А як умру, моя святая!
Моя ти мамо! Положи
Свого ти сина в домовину,
І хоть єдиную сльозину
В очах безсмертних покажи.

(1858)

СЛАВА
А ти, задрипанко, шинкарко,
Перекупко п’яна!
Де ти в ката забарилась
З своїми лучами?
У Версалі над злодієм
Набор розпустила?
Чи з ким іншим мизкаєшся
З нудьги та з похмілля.
Горнись лишень ти до мене,
Та витнемо з лиха,
Гарнесенько обіймемось,
Та любо та тихо
Пожартуєм, чмокнемося,
Та й поберемося,
Моя крале мальована.
Бо я таки й досі
За тобою чимчикую.
Ти хоча й пишалась
І з п’яними кесарями
По шинках хилялась,
А надто з тим Миколою
У Севастополі, —
Та мені про те байдуже.
Мені, моя доле,
Дай на себе подивитись,
Дай і пригорнутись,
Під крилом твоїм любенько
В холодку заснути.

(1858)

Другою частиною триптиха є «Муза», у якій поет розкриває, чим була і є в його житті поезія, які творчі радості вона йому дарувала. Перші два рядки: “А ти пречистая, святая, Ти, сестро Феба, молодая…” своїм змістом, стилем і ліричним тоном визначають характер вступної частини вірша, тема якої – глибока, уклінна вдячність музі. Образ музи даний тут згідно з класичною традицією: муза – сестра Мусагета (проводиря муз) – Феба. Цей класичний образ сестри Феба перетворюється в живий, конкретний образ матері з певними національними рисами матері-селянки. Тема вірша розвивається як ряд особистих переживань поета, спрямованих до його музи-матері:.

Ця поезія дитячих естетичних переживань, поетичних спогадів, це чари природи: поле, воля на роздоллі, могила серед поля, сивий туман таємничий; це чари дитячих співів, може, перших поетичних імпровізацій: 

Для музи своєї він знаходить найщиріші слова. Називає її зіронькою, пташечкою, порадницею, чарівниченькою. Вона дає поетові силу не загинути в розпачі, а піднестися над тугою неволі. Поет жадає та сподівається й далі, до самого кінця, до скону, творити ту високу та чисту поезію правди, яку надихатиме йому муза. «Муза» – спочатку небесний образ, а далі – персоніфікується в образ матері. Поет прагне осмислити значення поезії у своєму житті, одночасно виразити суть власної творчості. 

«Слава» – це своєрідний підсумок, критичний погляд на сказане в двох попередніх частинах триптиха. Тут ідеться про істинність слави. З іронією автор застерігає себе від самозвеличування, наголошуючи на тому, що говорити про славу треба диференційовано, розрізняючи славу справжню й славу фальшиву. Цей вірш складається із трьох частин. Початок – інтимно-суб’єктивний, пристрасне признання поета в жагучому прагненні слави, яку любить: “Як щиру, вірну дружину, Як безталанну свою Україну”.  

Центральна частина – філософська медитація, яка протистоїть цьому жагучому прагненню й спрямована на те, щоб його розвіяти викриттям лихої суті слави, негативного змісту. З одного боку, засуджується слава царів, яка «у Версалі над злодієм набор розпустила». Це натяк на Наполеона ІІІ. Не краща й слава Миколи І, яка по шинках хилялася в Севастополі. У цій частині вірша Шевченко використовує бурлеск, поєднуючи його із сатирою. У третій частині поет дає зовсім інше трактування слави, по-новому ставиться до неї. Він знав іншу славу, славу народну. Звертанням до неї і закінчується весь триптих.

4. Домашнє завдання.

  • Аналіз поезій триптиху “Доля”, “Муза, “Слава”
  • Конспект, літературний паспорт
  • Вивчити с. 239-240

Урок №7

Життя вимірюється не кількістю наших вдохів, 

а кількістю моментів, від яких перехоплює дихання.

Майя Енджелоу (Maya Angelou)

Тема: Ностальгія за ідилією родинного життя, висока філософія життя людини на землі. (“Росли укупочці, зросли…”)

  1. Теорія літератури.

Підручник, с. 241

  • Законспектувати із статті підручника визначення та тлумачення поняття “ліричний герой”, “медитативна лірика”

2. Читання поезії “Росли укупочці, зросли…” (1860)

  • Підручник, с. 240
  • або матеріали сайту вчителя

3. Літературний паспорт поезії (Записати)

Т.Шевченко

“Росли укупочці, зросли…” (1860)

Тема: звернення поета до Бога, щоб Всевишній сприяв щасливому подружньому життю кожному, хто прагне одружитися.

Ідея: возвеличення гармонії, взаєморозуміння, дружньої підтримки, що є обов’язковою передумовою для подальшого подолання труднощів тим, хто побрався. 

Основна думка: Не плач, не вопль, не скрежет зуба — / Любов безвічную, сугубу / На той світ тихий принести.

Жанр: інтимна лірика.

Сюжет: ідилічна картина любові, сімейного щастя. Відчувається, що така ж мрія володіє і серцем поета: мати пару, жити в мирі та злагоді, пройти з чистим серцем разом “тяжку дорогу” й не розгубити свого кохання.

Автор вважає, що саме благополуччя в родині — міцність держави. 

Смисловий ланцюжок:

Щасливе подружнє життя — злагода — довіра — щирість — повага — любов — порозуміння — готовність піти на поступки.

4. Аналіз поезії.

  • Підручник, с. 241

Законспектувати!

Росли укупочці, зросли — вірш Тараса Шевченка, у якому втілено як особисту мрію поета про родинний затишок, так і загальнолюдський етичний ідеал любові, добра і краси людських взаємин.

Вірш належить до періоду останніх років життя і творчості Шевченка. Написаний він 25 червня 1860 року в Петербурзі, у перші дні закоханості поета в Ликеру Полусмак. Намагання позбутися самотності й побутової невлаштованості знайшло вияв як у спробах одружитися, так і в поезіях інтимного змісту, навіяних мріями про особисте щастя. Уперше вірш був надрукований у журналі Основа (1862, №5, с. 1) без трьох заключних рядків. Єдиний чистовий автограф — у «Більшій книжці».

Вірш являє собою ліричну мініатюру — ідилію на родинну тему і одночасно моральну настанову. Композиція твору — двочастинна: перша строфа — це лірична розповідь від третьої особи , завдяки якій маємо ліричний фрагмент з розповідною основою, тобто з подієвістю (фабульністю). Друга строфа — переважно медитативна, насичена авторськими рефлексіями, є зверненим монологом, властивим для жанру молитви.

Ліричний сюжет твору побудовано на смисловому зіставленні обох частин і логічному розвиткові думки. У мініатюрі максимально стисло викладається життєва історія люблячої пари, яка почалась зі спільного щасливого дитинства хлопчика й дівчинки, що «росли укупочці», згодом «зросли», тобто досягли того віку, коли з’являється нова психологічна ситуація їхніх взаємин; далі пережили нетривалу розлуку («Неначе й справді розійшлись!»), але в підсумку таки «Зійшлись незабаром. Побрались». Далі з’являється медитативний підтекст, оцінні авторські повідомлення етичного змісту й зображення кількома скупими штрихами найтривалішого відрізку життєвої історії героїв, які пройшли свою путь «Аж до самої домовини». Виклад життєвих етапів супроводжується щирим авторським подивом: «А меж людьми ж вони жили!» і захопленням красою взаємин подружжя, яке пройшло життєву дорогу в злагоді й любові, залишаючись чистими, як діти («Душею-серцем неповинні»), у відповідності з моральним законом. Зворушений красою стосунків своїх героїв, поет входить у стан духовного піднесення й молитви, звертаючись до Бога з проханням такої ж самої долі й собі й, очевидно, коханій: («Подай же й нам, всещедрий Боже! // Отак цвісти, отак рости, // Так одружитися і йти, // Не сварячись в тяжкій дорозі, // На той світ тихий перейти»). Останні три рядки вірша з їх урочистою стилістикою: («Не плач, не вопль, не скрежет зуба — // Любов безвічную, сугубу // На той світ тихий принести») постають у вже новій якості, що підноситься над минущістю у сферу позачасовості, у сферу Бога, стає головним змістом поезії, набуваючи універсального загальнолюдського змісту.

5. Історія кохання Т.Шевченка та Ликерії Полусмак (Прочитати)

…Кріпачка Ликера Полусмак відіграла в житті Тараса Шевченка воістину фатальну роль. Вони зустрілися 1860 року в Петербурзі, далеко від рідної землі: українська дівчина й український поет. Вона служила в панів, знайомих Шевченка, він навідувався до них у гості. …Це було третє, після заслання, вільне поетове літо. Як згодом з’ясувалося, третє і — останнє. Либонь, душа чула, що дні пораховано. І дозволила собі востаннє закохатися.

Різне про них казали, 19-річну Ликеру сварили за те, що не щадила Шевченкового серця, легковажила, давала приводи для ревнощів. 44-річного «жениха» лаяли за необдуманість вчинку, навіть вимагали розірвати заручини. А дехто просто не йняв віри, що Тарас, знаменитий батько Тарас, та й полюбився з простою служницею.

Їхнє кохання тривало, може, сто днів. Перші пориви осіннього вітру принесли холод в їхні стосунки, а згодом і геть їх розірвали. І хоча Ликера Полусмак була вже самостійною у своїх учинках (завдяки клопотанню поета її було відпущено на волю), і хоч мала власне помешкання, яке їй винайняв той же Шевченко, і хоч кпини панів останнім часом були менш колючими — як-не-як Ликера Полусмак от-от мала стати Ликерою Шевченко, трагічний кінець невпинно наближався. Надто втомленим був наречений. Надто юною була наречена. Авжеж, 19-річна дівчина не зуміла втримати біля себе неприкаяного поета, не подужала його складних почуттів. Одне слово, не вберегла Тараса. Ба, дехто формулює жорсткіше — занапастила.

Він одрікся від неї в листопаді. Що стало останньою краплею — достеменно не відомо. Більшість дослідників сходяться на думці, що скоріш за все то було «…фліртування, залицяння Ликери до когось іншого…» (О. Дорошкевич). Факти свідчать, що Шевченко в ці дні перебував у цілковитому розпачі. «А те, що осталося в Ликери (йдеться про його дарунки. — Авт.), спаліть, та й годі!». Або: «Крім речей, котрі я вас просив спалить при її очах, треба, щоб вона заплатила на квартиру 14 руб., за ключ, нею загублений, — 1 руб.», — пише він у листах до своїх знайомих Н. Забіли та М. Макарова. А ще через сто днів поета не стало…

Вона знайшла того ключа. Запізно, але знайшла. Пошуки тривали довго. Після смерті Шевченка Ликера Полусмак мусила заробляти в Петербурзі собі на прожиток швачкою, згодом переїхала до Царського Села, де вийшла заміж за перукаря, такого собі Яковлева. Народила й виховувала дітей. Подейкують, чоловік пиячив, тож мусила хатнє господарство утримувати самотужки. А коли діти зіп’ялися на ноги, стала готуватися в далеку подорож до Канева. Усе відкладала поїздку, а 1904 року після смерті чоловіка таки зважилася. Розуміла-бо: там ключ до всього — і до того, що мала, і до того, що втратила. Далебі, їй було вже не дев’ятнадцять. Згодом жінка перебралася сюди назавжди.

Близько десяти років — аж до своєї смерті 1917-го — Ликера Полусмак мешкала в Каневі. Містечкові діти так її й прозивали: «Тарасова наречена». Уся в траурі, вона приносила на гору гостинці, роздавала дітям, годинами просиджувала біля могили, плакала. Ось запис із тогочасної книги відвідувачів: «13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Сьогодні мій день ангела. Подивись на мене, як я каюсь».

Утім, і тут, біля самісінької усипальниці Кобзаря, її наздоганяла людська огуда. Казали, буцім 70-річна «наречена» приїхала до Канева, аби нажебрати багато грошей. Казали, що хоче погрітися на старості літ у променях Шевченкової слави. Казали, що вона просто грає свою роль покаяльниці. 

Ликера знайшла ключа, яким дорікнув їй Тарас. Але ціна йому, як виявилося, була не «1 руб.», а ціле життя. Переживши свого коханого на 56 років, Ликера Полусмак закінчила свої дні в канівській богадільні. Забута, самотня, в страшній бідності помирала наречена Тараса Шевченка. 4 (17) лютого 1917 року її не стало.

6. Домашнє завдання.

  • Аналіз поезії, с. 240-241
  • Конспект теорії літератури та аналізу вірша
  • Виписати художні засоби виразності

Урок №8

Якщо вам запропонували місце на космічному кораблі,

 не запитуйте, яке місце! Встрибуйте всередину!

Шеріл Сендберг (Sheryl Sandberg)

Тема: Біблія в житті Т.Шевченка. Світле пророцтво поета (“Ісаія. Глава 35”). Художня інтерпретація творів із Книги Псалмів, риси її національної своєрідності у Т.Шевченка. Глибока смута пророка занепадом моральності, неправедними діяннями “сильних світу”, пригнічення люду новими, внутрішніми “ворогами”. Біблійні реалії в текстах творів.

  1. Біблія у житті Т.Шевченка. (Законспектувати основне)

Для Шевченка Біблія – улюблена книга його дитинства. Із цією Вічною книгою він познайомився ще в дитинстві: слухав біблійні легенди, пісні, житія святих, розглядав ікони. Уже в зрілому віці поет звертався до Біблії, щоб знайти відповіді на питання, які хвилювали його. З неї він запозичував сюжети, образи, мотиви, котрі переплавлялися завдяки його таланту в оригінальні твори. Так народилися «Псалми Давидові», «Ісаія. Глава 35», «Царі», «Подражаніє 11 псалму», «Во Іудеї во дні они», «Марія», «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19», «Осії глава XIV», «Саул». З Біблії узяв Т. Шевченко епіграфи до таких творів, як «Тризна», «Сон» («У всякого своя доля…»), «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Неофіти». А, як відомо, епіграф — своєрідний компас у розумінні художнього твору, його основної думки. Декотрі її частини, як Псалтир, він знав напам’ять. Для поета Біблія – живе джерело особистих і суспільних переживань. Його ставлення до неї було «живе, трепетне, закохане і виняткове», що підтверджують не лише його твори, а й листи та інші факти із життя. Біблія зміцнила піднесений лад душі українського генія, дала велику міру його святому гнівові, його безмежній любові до рідного народу, його широкому братолюбству, його безкраїй печалі над теперішнім і незнищенній світлій надії на майбутнє.

Поет глибоко вірив, що Христос навчає людину, як жити на світі, любові й добру. Тому в укладений поетом «Буквар» включено уривки із Псалтиря та молитов.

Т. Шевченко схилявся перед подвигом Христа, у якому він убачав ідеальне втілення людини. Водночас поет сумнівався в тому, чи гідне людство такої самопожертви. Більше того, Т. Шевченко був переконаний, що з іменем Христа діялося у світі не лише добро, а й зло. Його обуренню не було меж, коли він спостерігав, як можновладці паразитували на Божому вченні, прикривали ним ниці вчинки й негідні думки. Не можна не погодитися із твердженням І. Дзюби, який писав: «… Тарас Шевченко був чи не перший, хто в Російській імперії на весь голос сказав про блюзнірство офіційного православ’я, що благословляло вбивство людей і нищення цілих народів».

Т. Шевченко розрізняв віру в Бога й офіційне православ’я, яке було ідеологічною основою царизму. Релігію влада використовувала для духовного пригнічення народу та виправдання своєї колоніальної політики.

У світовій поезії існувала традиція — звертатися до Бога з питанням, чому Він дозволяє на грішній землі процвітати кривді й неправді. Український поет також її порушує. Т. Шевченко картає Всевишнього за несправедливість, яка панує між людьми. В останній період творчості він сатирично змальовував біблійних царів як земних, викриваючи їхній деспотизм, тиранію, нелюдяність. Натомість рисами справжніх християн наділені образи простих людей, які жили за істинними, а не фальшивими приписами християнської моралі. Наприклад, Ганна з поеми «Наймичка». Тому що Бог для Т. Шевченка — це правда, добро, любов.

Так само, як Бог, у серці поета — Україна. У своєму бажанні бачити її вільною та щасливою він — глибоко віруюча людина — кидає виклик навіть Богу:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

Серед тисячі слів, рядків творів Тараса Шевченка духовність, те, що пов’язано із внутрішнім світом людини, її мораллю, думами, займала центральне місце. І на початку літературної діяльності, у пізніші роки і перед смертю поет не втрачав віри в Бога, весь час звертався до Нього за підтримкою. Так чинили герої його творів.

У справжньої людини з її високими моральними якостями в літах, у місцях життя і праці, в маєтності не призводять до змін у її духовності. Духовний світ незмінний, стійкий. У цьому вся цінність, сила і святість. Поет знає: те, що сталося, – це не провина Бога. Так зробили злії люди, на них і треба нарікати. «Не нарікаю я на Бога», – читаємо у вірші. А він писався за рік до смерті – у 1860-му.

Читаючи твори Кобзаря, переконуєшся, як високо цінував поет духовність, якою непідкупною вона була, як щоразу радів, що є нерозлучним із Богом. Таку думку стверджують рядки поезії:

А я собі у бур’яні

Молюся Богу.

Привертають увагу й такі слова:

Блукав собі, молився Богу

Та люте панство проклинав.

Усе найкраще, найцінніше, найдорожче, що є на світі, святу правду, добро поет пов’язує з Богом.

Закликаючи поляків до щирої дружби з українцями, Тарас Григорович хоче, аби «іменем Христа» оновити «наш тихий рай» («Полякам». 1850).

Найважчими для Шевченка були роки перебування на засланні. Він страждав фізично, незвичний клімат замучував його. Але найбільше мучила неволя, позбавлення людських прав. На що ж, на кого надіятися невільнику? На Бога:

Благаю Бога, щоб світило,

Мов волі, світу сонця жду.

А далі продовжує:

Благаю Бога, щоб смеркало,

Бо на позорище ведуть

Старого дурня муштрувати.

Поет найчастіше звертається за допомогою до Бога у роки заслання:

Та не дай, Господи, нікому,

Як мені тепер, старому,

У неволі пропадати,

Марне літа коротати.

Щасливим, життєрадісним можна бути серед людей, відчуваючи щоразу їх доброту, щирість, підтримку. Тарас Шевченко твердить:

А там, де люди, добре буде.

Там буде мжить, людей любить,

Святого Господа хвалить («Царі»).

Можна ще довго звертатися до віршів Тараса Шевченка, наводити безліч цитат, аби довести, що поет ніколи не був безбожником. Навпаки, він вірив у Бога, не розлучався з ним упродовж усього життя.

2. Історична довідка. (Записати)

Ісаія – син Амоса — біблійний пророк, належить до «великих пророків» Старого Завіту.

Роль Ісаї полягала в тому, щоб утішити й розважити земляків у нещасті. Він проповідував, щоб вони у боротьбі з асирійцями не покладались на Єгипет, не шукали людської допомоги, а надіялися єдино на допомогу Божу. 

Загинув пророк мученицькою смертю 696 до н.е. року. За наказом юдейського царя Манасії, який поклонявся поганським божкам, Ісаю поклали в дуплаву колоду та перерізали пилою вздовж тіла.

3. Ознайомлення із поезією “Ісаія. Глава 35”

Підручник, с. 244-246

або скористайтесь матеріалами сайту вчителя

4. Літературний паспорт. (Записати)

Т.Шевченко

“Ісаія. Глава 35” (1859)

Тема: мрія поета про неодмінність повалення самодержавства і розбудову нового суспільства — трудящих.

Ідея: впевненість Т. Шевченка у святість божої правди, яка запанує на землі, віра у щасливе і вільне життя.

Основна думка: «Оживуть степи, озера, / І не верстовії, / Скрізь шляхи святії / Простеляться…»

Жанр: переспів з Біблії («подражаніє») — один із улюблених жанрів поета; гімн Волі.

 Композиція

Твір умовно можна поділити на 3 частини:

1 частина — Проголошення радості на землі, внаслідок Божої ласки.

2 частина — Воздаяння Всевишнього довготерпеливим:

а) «незрячі прозрять»; 

б) «німим отверзуться уста»;

в) «і дебрь… — пустиня неполита… прокинеться»;

г) «веселі ріки потечуть, а озера… поростуть … оживуть».

3 частина — Радість трудящих з приводу отримання ними волі.

5. Критичне аналізування поезії.

Підручник, с. 246-247

6. Домашнє завдання.

  • Конспект основних тез уроку (виділене)
  • Вивчити с. 243-247
  • Аналіз поезії, літературний паспорт.

Урок №9

Якщо ви цінуєте те, що у вас вже є в житті,

 ви завжди отримуватимете ще більше.

 Якщо думати лише про те, чого у вас немає –

 вам ніколи не буде досить.

Опра Уінфрі (Oprah Winfrey)

Тема: Біблійні мотиви в поезіях Т.Шевченка періоду заслання. Молитва як жанр у творчості поета. Ідея єдності й згоди в поезії “Злоначинающих спини…”. Пробудження сили в тих, хто прагне добра. правди, чистоти, щирої дружби. потреба єднання і взаєморозуміння на ґрунті загальнолюдських цінностей.

  1. Біблія в житті Т.Шевченка.

Підручник, с. 243-244

2. Читання поезії “Злоначинающих спини…”

Злоначинающих спини

Злоначинающих спини,
У пута кутії не куй,
В склепи глибокі не муруй.
А доброзиждущим рукам
І покажи, і поможи,
Святую силу ниспошли.
А чистих серцем? Коло їх
Постави ангели свої
І чистоту їх соблюди.
А всім нам вкупі на землі
Єдиномисліє подай
І братолюбіє пошли.
27 травня 1860 р.

3. Літературний паспорт. (Записати)

Т.Шевченко 

 “Злоначинающих спини…” 27 травня 1860 р.

Тема: прохання про заступництво добра і зупинку зла серед людей.

Ідея: заступництво вищих сил допоможе у боротьбі зі злом, захистить добро й чистоту людських сердець.

Основна думка: звертання до сил Небесних, що йде від щирого серця, здатне врятувати й примножити добро, що живе в людських серцях, зупинити зло, не застосовуючи покарань.

Жанр: вірш-послання, філософська лірика.

Римування: верлібр.

4. Аналіз поезії. (Записати)

Вірш Т. Шевченка передає щире бажання автора про заступництво усього добра на землі і розуміння того, що зло не обов’язково карати. Достатньо просто спинити тих, хто хоче чинити зле і, щоб це зло не множилось далі, їх не потрібно «кувати в пута!» і «мурувати в склепи», про що йдеться у першому тривірші.

Друга і третя строфа свідчать про чистоту й добро автора – він просить про допомогу тим, хто творить добро, щоб вони його примножували, захисту для тих, хто «чистий серцем», щоб воно таким й лишалось. Тут йдеться про глибоку віру в Сили Небесні.

Четвертий тривірш показує, що автор просить добра для всіх людей навколо, бо тільки спільними зусиллями можна чогось досягти.

5. Домашнє завдання

  • Записати літературний паспорт та аналіз поезії.
  • Записати художні засоби виразності вірша.
  • Дайте відповідь на питання (письмово): На що схожий цей вірш? Які думки викликала у вас ця поезія?

Урок №10

Людина, яка ніколи не здійснювала помилок,

 ніколи не пробувала зробити щось по-іншому.

Альберт Ейнштейн (Albert Einstein)

Тема: Світова велич українського поета. Визначні діячі світової культури про Шевченка. Його вплив на літератури інших народів. Шевченко та історико-культурний поступ України. Ушанування пам’яті поета в Україні й за кордоном.

1.     Презентація «Художня творчість Тараса Шевченка»

2.     Пам’ятники Т.Шевченку в Україні та за її межами

3. Періоди творчості Т.Шевченка. (записати)

1837-1843 – рання творчість     («Катерина», «Гайдамаки», «Причинна», «Думи мої, думи», «Тарасова ніч», «Іван Підкова», «До Основ’яненка»)

1843-1847 – період «Трьох літ»  («Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим…»,«Наймичка»,)

1847-1857 – заслання (тема жіночої долі, тяжкого життя: «У нашім раї на землі», цикл «В казематі»)

1857-1861 – останні роки життя («Марія», «Ісаія..», «Доля», «Росли укупочці, зросли…»)

4. Новаторство Т.Шевченка (законспектувати виділене)

Т.Шевченко утвердив критичний реалізм в українській літературі, розкрив народне життя, показав спільні відносини, класову боротьбу свого часу.

Вніс нові теми, жанри: елегія, думка, послання, побутово-психологічні поеми («Наймичка», «Катерина»), історичні поєми («Гайдамаки», «Тарасова ніч»), поема з біблійним сюжетом «Марія».

Поезія і живопис у його творчості нерозривно пов’язані.

4.     Світове визнання Т.Шевченка. (Законспектувати основне)

Джон Кеннеді з нагоди спорудження і відкриття пам’ятника Шевченкові у Вашингтоні у 1964 році:” Я радий, що можу додати свій голос до тих, що вшановують великого українського поета Тараса Шевченка. Ми вшановуємо його за великий вклад не тільки у культуру України які він дуже любив і так промовисто описував, а й культуру світу. Його творчість є благородною частиною нашої історичної спадщини”.

“Любов до українського поета цілком зрозуміла і гордість з його досягнень цілком виправдана”, – так писав про Кобзаря 36-й президент Сполучених Штатів Америки Ліндон Джонсон.

 Під час візиту до вже незалежної України Уільям Джеферсон Клінтон на зустрічі з киянами біля стін Київського національного університету імені Тараса Шевченка назвав геніального Кобзаря лицарем свободи, борцем, що «торував шлях вільній, демократичній Україні».

          Твори Тараса Шевченка перекладено всіма слов’янськими мовами, а також німецькою, англійською, французькою, іспанською, японською, хінді, корейською, італійською, малайською та багатьма іншими. Про значну популярність свідчать численні пам’ятники та монументи, встановлені по всьому світу: у Палермо, Бухаресті, Вашингтоні, Нью-Йорку, Парижі тощо. Президент Америки Дуайт Ейзенхауер казав” Дня 13-го вересня 1960-го року, коли підписом я перетворив на закон ухвалу, яка уповноважує будову цього пам’ятника, сподіваюся, що ви влаштуєте урочистість відкриття, яка б відповідала величі Тараса Шевченка. Цей день настав, і ви прийшли тисячами з усіх частин Сполучених Штатів Америки; ви прийшли з Канади, з Латинської Америки і Європи та навіть далекої Австралії, щоб вшанувати пам’ять поета,  який так   промовисто висловив невмирущу рішучість людини боротися за волю та її незгасаючу віру в кінцеву перемогу”.   

Шведський славіст, референт Нобелівського інституту Шведської академії наук Альфред Єнсен: ” В історії всесвітньої літератури мало таких прикладів, щоб 26-літній поет виступив з такими зрілими творами перед народом. В історії світової літератури він поставив собі пам’ятник, сильніший від бронзи”. До речі, Альфред Єнсен добре знав українську мову і написав дві книжки про спадщину Кобзаря. 

На Заході захоплення творчістю нашого відомого земляка почалося з Австрії. У Франції статті в пресі з’явилися ще в середині ХІХ століття, згодом почали з’являтися переклади творів, які захоплюють французьких митців і читачів. Еміль Дюран у статті 1876 року писав: ” Поет, який помер 15 років тому і якого ми хочемо тепер “відкрити читачеві”, є народним у найширшому значенні цього слова”. Через деякий час ця стаття була перекладена англійською і опублікована в Америці та Англії, саме вона дала поштовх до вивчення творчості нашого співвітчизника у англомовних країнах світу.  

      В Індії здійснено 22 переклади “Заповіту”. З початку ХХ століття здійснюються переклади в Китаї, де нинішній ” Кобзар” включає 80 творів. Як про свого сучасника говорив про Шевченка кубинець Мануель Діас Мартінес, який заявив, що український поет “сьогодні живе і бореться за незалежність разом з народами Центральної Америки”. В’єтнамський поет Ву Куан Фонг відзначив, що ” поезія Шевченка близька і зрозуміла всім волелюбним народам світу, вона нині наснажена високою моральною силою, його твори кличуть поневолені народи до боротьби за свою свободу”.

5.     Прочитати статтю у підручнику с. 249

6.     Домашнє завдання

– Записати періоди творчості, новаторство Т.Шевченка

– Прочитати драму «Назар Стодоля»

Урок №11

Здійснюйте свої мрії, або хтось візьме 

вас на роботу для здійснення своїх.

Фарра Грей (Farrah Gray)

Тема: УПЧ Тарас Шевченко. Драма “Назар Стодоля”

  1. Теорія літератури. (записати)

Драма – це один з основних родів художньої літератури, що зображує дійсність безпосередньо  через висловлювання та дії самих персонажів.

2. Історія написання драми. (Законспектувати основне)

У Петербурзі на початку 30-х рр. діяло 5 театрів. Шевченко мав нагоду дуже часто бувати в театрах, що тоді вважало­ся обов’язковим для освіченої людини.. Кобзар сам залишив численні спога­ди про те, що з часом почав відчувати не все підряд, а найкращі вистави. Таким чином вироблявся естетичний смак, прокидалося бажання самому написати драму. У російській столиці в той час йшли й українські драми. Є. Гребінка, наприклад, ставив «Наталку Полтавку» І.П. Котляревського. Не  міг не знати Кобзар і таких відомих драм, як «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка, історичних трагедій «Сава Чалий» та «Переяславська ніч» М.Костомарова. Від побаченого інтерес до театру в Шевченка розпалювався на­стільки, що він на початку сорокових років узявся за написання драм.  На жаль, з драматичної спадщини збереглось дуже мало, і судити про неї ми можемо зі слів Шевченкових сучасників. Першою з-під його пера з’явилася трагедія «Никита Гайдай» росій­ською мовою, яку він переробив на драму «Невеста», драма «Сле­пая красавица», яка перероблена у поему «Слепая».   Єдиним драматичним твором, що зберігся повністю, є історична драма «Назар Стодоля» ( 1843р).

П’єса «Назар Стодоля» була написана російською мовою, але згодом Т.Шевченко переклав українською всі репліки, монологи й діало­ги, залишивши російськомовними тільки ремарки. Автограф твору до нас не дійшов, тому основним вважається текст «Назара Стодо­лі», надрукований у 1862 році в журналі «Основа». Ще в 1845 році учасники аматорського гуртка Медико-хірургічної академії зробили постановку п’єси.

Якщо в «Гайдамаках» Шевченко лише побіжно торкнувся незгод між старшинською верхівкою і січовою «голотою», то сюжет драми «Назар Стодоля» побудований на конфлікті між цими прошарками козацтва. Тут з більшою виразністю виявилося правильне розуміння письменником історичного минулого, його критична оцінка стосунків між станами за часів Гетьманщини. У п’єсі цей соціальний конфлікт розгортається в побутовому плані – як зіткнення протилежних характерів. В основу образу Кичатого покладено не його суспільне становище, а негативні риси вдачі. Тому науковці переважно схиляються до думки, що даний твір – соціально-побутова драма.

За свідченням П.Куліша, драма «Назар Стодоля» закінчувалася вбивством Кичатого. Готуючи п’єсу до вистави в Медико-хірургічній академії, автор (можливо з огляду на цензуру) надав розв’язці мелодраматичного характеру, що було притаманне багатьом п’єсам того часу. П’єса відзначається високими сценічними якостями: чіткістю в окресленні характерів, яскравою мовою, напруженістю в розгортанні дії. Саме це в поєднанні з реалізмом, народністю забезпечило п’єсі стійкий успіх у читача і глядача. Драма «Назар Стодоля» стала явищем у європейській драматургії. Вона виявилася надзвичайно сценічною, на її основі можна було вчи­ти мистецтва театрального перевтілювання молодих акторів. Молодому Шевченкові вдалося без періоду учнівства досягти вершин в драматургії.

3. Читати драму повністю:

  • Скористайтесь матеріалами сайту вчителя

4. Літературний паспорт. (Записати)

Тарас Шевченко

“Назар Стодоля”

Рік написання – 1843-1844 

Тема: показ соціальних суперечностей між старшинською верхівкою та низовим козацтвом.

Ідея: висміювання частини козацької старшини, прославлення благородства та відваги низових козаків; возвеличення справжнього, вірного почуття кохання.

Основна думка: сім’ю слід будувати на взаємній любові, довірі, духовній близькості людей; у моральних основах народного життя Кобзар бачить силу, здатну піднести особистість до героїзму. 

Жанр: історична соціально-побутова драма.

Особливості твору: багатогранність у змалюванні характерів героїв; відтворення народних звичаїв та обрядів; поєднання народних звичаїв та обрядів; поєднання ліричного і гумористичного.

Композиція.

Експозиція: рішення Хоми видати дочку заміж за полковника; очікування сватів.

Зав’язка: одночасне з’явлення у хаті Кичатого сватів і Назара; конфлікт між сотником і простим козаком.

Розвиток дії: опис народних вечорниць напередодні Різдва; рішення Гната допомогти побратиму в його горі — за допомогою Стехи викрасти кохану в батька.

Кульмінація: сутичка Хоми з побратимами.

Розв’язка: згода Кичатого на шлюб Назара і Галі.

Головні герої твору: Галя (дочка сотника), Наталка, Назар Стодоля (хорунжий), Петро, Гнат Карий (побратим Назара Стодолі), Микола, Хома Кичатий (сотник), Стеха (ключниця Кичатого) 

5. Домашнє завдання.

  • Конспект уроку
  • Прочитати драму “Назар Стодоля”
  • Підготуватись до опитування за змістом драми

Урок №12

Єдиний спосіб зробити видатну роботу –

 щиро любити те, що робиш.

Стів Джобс (Steve Jobs)

Тема: Критичне зображення козацької старшини у драмі Т.Шевченка “Назар Стодоля”

  1. Постановка драми “Назар Стодоля”

Скористайтесь матеріалами сайту вчителя. Приємного перегляду!

Сюжет.

Сюжет побудовано на традиційному любовному трикутнику, хоча образ основного Назарового суперника, полковника Молочая, винесено за межі тексту твору, а місце центрального негативного персонажа посідає Хома Кичатий. Хома Кичатий — сотник, який вирішив збагатитися за рахунок того, що він силоміць видасть свою дочку заміж за старого полковника Молочая. Жених присилає сватів, але цьому перешкоджає Назар, якого любить Галя. Сотник категорично забороняє дочці зустрічатися із Стодолею. Назар у розпачі. Гнат, побратим засудженого козака, вирішує допомогти. Друзі умовляють Стеху, ключницю Кичатого, за винагороду допомогти викрасти Галю з батьківського будинку. Кохані знову разом, вони чекають коней, щоб поїхати на постійне помешкання у Січ. Незабаром з’являється Кичатий, якому Стеха розповіла про викрадення Галі. Виникає сутичка між сотником з одного боку і Назаром, Гнатом з іншого. Ситуація склалася на користь молодих. Хома благословляє їх на одруження. 

2. Аналіз образів твору. (Записати)

Центральний персонаж п’єси — запорожець Назар. Це сміливий козак, який уміє постояти за себе. Вдача Назара поетична, пристрасна, і мова його відповідає цій піднесеності. 

Гнат Карий — дещо стриманіший, але більш енергійний та одчайдушний. Він завзятіший від Назара. За побратима Гнат готовий піти й на смерть.

Галя — життєрадісна, простодушна дівчина, благородна душею ; вдачею. Безтурботна й довірлива, вона швидше серцем, ніж розу­мом, збагнула, що через батьків намір видати її заміж за полковника може стати нещасливою. Галя прагне волі в своїх почуттях і діях. Ні багатство, ні сите життя не приваблюють її. Чесність, безпосе­редність, справедливість — провідні риси вдачі цієї дівчини-українки.

Автор зазначає, що дії твору проходять у XVII ст. і за допомогою художніх деталей та лек­сичних засобів створює відповідний історичний колорит (є представники різних прошарків козацтва, описано Запорізьку Січ, запорізькі порядки, Братський монастир). Але в основу твору покладено не кон­кретна історична подія. Минуле постає в його буденних клопотах, суперечках, а то й гострих зіткненнях різних поглядів. Але у творі стикаються не просто характери, а різні суспільні сили: багатий і бідний, старшинська вер­хівка і низове козацтво.

Висновок: За тематичним змістом і жанровими ознаками «Назар Стодоля» — історична соціально-побутова  драма.

 3. Ознаки жанру (записати у зошит):

1) сюжет з гострим конфліктом; подія відбувається стрімко;

2) події відбуваються в напрузі;

3) мовлення начищене монологами, діалогами, полілогами;

4) у тексті наявні ремарки, поділений на дії;

5) такі твори призначені для постановки на сцені.

4. Домашнє завдання.

  • Записати короткі характеристики персонажей, жанрові особливості.
  • Дати відповідь на запитання: “Які риси українського молодого козака вас найбільше приваблюють в образі Назара Стодолі?”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *