Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Виховна робота / Літературна газета до Дня української писемності (9 листопада)

Літературна газета до Дня української писемності (9 листопада)

Мета: – вчити дітей виразно декламувати, ознайомити із найкращими творами української літератури про мову;

          – розвивати творчі здібності учнів;

          – виховувати почуття прекрасного, любов до рідної мови, до України

Читець 1: Олександр Олесь. 

О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
 Дітьми безпам’ятно забутий.

О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких,
 Шовковий спів степів широких,
 Дніпра між ними левій рев…

О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! Вгорі спинися, 
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.

Читець 2: «Рідна мова – то неоціненне духотворне багатство, в якому народ живе, передає з покоління в покоління свою мудрість і славу, культуру і традиції…

Кожне слово рідної мови має своє обличчя, як у квітки, у нього свій неповторний аромат і відтінок барви,- а цих відтінків кожна барва має тисячі» (Василь Сухомлинський).

Читець 1: «Вона вся з гомону полів, лісів і морів отчої землі, мережана сходом ї заходом сонця, гаптована сяйвом місяця, зірок і переткана калиною, барвінком і вишневим цвітом… Вона з голосу тура, мисливських сурем, скрипу дерев яного рала, стогону вола в борозні, рокоту комбайна – вся з колосся, осмаленого війнами і торкнутого «мирною» радіацією. Вона з блиску козацької шаблі і весла невольницького човна, як напнуті паруси волі, – вся змочена удовиною сльозою, повита дівочою тугою на ясирних та окупантських торгах. Вона з першого радісного щебету немовлят і тихих похоронних плачів… з потаємного шепоту і зітхань закоханих… Вона вся з тучі й грому, як з води й роси, – така українська мова. Ніжна й тендітна, а міцніша броньованої броні, бо єднає дух і тіло, бо в її основі – непорочність, цнота і чистота» (Борис Харчук, із праці «Слово і народ»)

Читець 2: «Нещаслива, неправдива людина, що добровільно й легко зрікається рідної мови; щаслива, праведна людина, що в радості й горі будує слово своєї землі. Нещасні. Прокляті батько й мати. Що сплоджують перевертнів; щасливий, непереможний народ, що породжує своїх захисників і оборонців» (Борис Харчук).

Читець 1: Дмитро Павличко. «Між горами в долинах – білі юрти».

Моголи! Моголи!
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
(Т. Шевченко)


Між горами в долинах – білі юрти, 
червоних коней ходять табуни.
Монголи там живуть, а не манкурти, 
і рідне слово бережуть вони.
Якби сказав їм Бог: - Беріть півсвіту,
Я вам Європу й Азію даю,
А ви мені віддайте дзвонковиту, 
Пісенну мову прадідну, свою,
Вони сказали б : - Схаменися, Боже, 
Не треба нам ні Азій, н Європ! 
Де інструмент, що прердати може
 Дощу шептання й туманів галоп?
 То- наше слово, то- щоденне чудо, 
 То – сонця зір крізь каменя більмо, 
 То – дух народу – о всесильний Буддо! –
 Все в нас бери, лиш мови не дамо!...
… А ви , мої освічені «моголи», 
Нагі внучата княжої землі,
Все віддали – і рідну мову, й школу –
За знак манкурта на низькім чолі.

Читець 2: «Любов до Батьківщини неможлива без любові до рідного слова. Тільки той може осягти своїм розумом і серцем красу, велич і могутність Батьківщини, хто збагнув відтінки і пахощі рідного слова, хто дорожить ним, як честю рідної матері, як колискою, як добрим ім. ям своєї родини. Людина, яка не любить мови рідної матері, якій нічого не промовляє рідне слово, – це людина без племені!» (Василь Сухомлинський)

Читець 1: Ганна Чубач. «Я долі дякую»

Я долі дякую, що виросла в селі
Та ще в сім ї подільських хліборобів,
Батьки мої і прадіди мої
Ніколи не цурались
Свого роду.
Я людям дякую, що чесними були, 
Коли по правді жити научали.
Узявши з серця їхньої снаги, 
Я добре знаю, 
Де мої причали.

Мабуть, тому, що бавили мене
Робочими і щирими руками,
Моє життя небесне і земне. 
Як журавлина пісня
Над полями.

Читець 2: Віктор Баранов. «До батьківської хати».

Завжди буду носити в собі
Цю з дитинства знайому картину:
Рідний простір полів,
Гори, доли, моря, зелен-ліс
І село над Дніпром,
А у ньому – велику і світлу хатину, 
Де пісень мені мама співала, 
Щоб зі тими піснями я ріс.

Там – найперший мій крок,
Цей початок теперішніх кроків, 
Там – найпершого слова биття, 
Із якого зросли найсвятіші, найвищі слова,
Найчистіші джерела, 
Що вилились в дужі потоки,
 од яких у хвилини бентеги
снаги мені знов прибува.

Час звіряє мене. 
Всі чуття мої, звагу і змогу,
Час рентгеном стає, 
Що просвічує совість мою аж до дна.
Від батьківської хати
Ведуть навсібіч незліченні стежки і дороги,
 До батьківської хати
Веде звідусіль, де б не був я, дорога одна.

Читець 1: Микола Ткач. 

Слова, слова…Вони в собі всі різні:
Тривожні й тихі, радісні й сумні;
Є терпеливі, є жорстокі й грізні,
 лукаві й чесні, мудрі і смішні…
Не грайся словом. Є святі слова,
Що матері з доріг вертають сина.
Спіши до неї, доки ще жива.
Допоки розум і допоки сила.
Знайди те слово – вічне і земне.
За часом час нам світ перестилає.
Минуще все. Лиш слово не мине
І та любов, що смертю смерть долає.

Читець 2: Українська література має свою могутню класику, визнаних світом геніїв: Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника. Золоту скарбницю рідної мови збагатили відомі майстри художнього слова – сучасні українські письменники: Ліна Костенко, Олесь Гончар, Павло Загребельний, Микола Вінграновський, Дмитро Павличко, Іван Драч. Прислухаймося до чарівних звуків, животворного трепету й вогню, материнської лагідності й доброти, мудрості земної, втілених у поетичне слово.

Читець 1: Василь Симоненко. 

Світ який – мереживо казкове!
Світ який – ні краю ні кінця!
Зорі й трави, мрево світанкове,
Магія коханого лиця.
Світе мій гучний, мільйоноокий, 
Пристрасний, збурунений, німий,
Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,
 Дай мені свій простір і неспокій, 
сонцем душу жадібну налий!
Дай мені у думку динаміту,
Дай мені любові, дай добра,
 Гуркочи у долю мою, світе,
Хвилями прадавнього Дніпра.
Не шкодуй добра мені, людині, 
Щастя не жалій моїм літам –
Все одно ті скарби по краплині
Я тобі закохано віддам.

Читець 2: Микола Дмитренко. «І знов село»

І згадав я своє село.
І.Франко

І знов село – душа моя, розрада,
Пракорінь мій, колиска й джерело,
Журлива пісня і колюча правда,
Мій хліб і сіль, добро моє і зло.
В тобі, село, поєднане все суще –
Лише б зумів збагнути хоч на мить, 
Ввійти у тебе – таємничу пущу, 
І винести на крилах спрагу жить.
Село моє, обшарпане вітрами. 
З усіх боків роз п’яте на хресті, 
Ти всім прощаєш, наче дітям мама, 
Хоча вони далеко не святі.
Ти пригортаєш з Криму і Сибіру, 
З Камчатки, Грузії, Прибалтики й Карпат
Дітей своїх…
Та хто з них знає міру,
Вивозячи любов із рідних хат?
Тебе розсмикують по слову, по жарині,
Аби в далеких мандрах розтрясти,
 а ти пісні ховаєш в домовині
Й танцюєш брейк. І пусткою хати…
А я. село моє, везу усе до тебе –
Любов і жар, і пісню, що зберіг,
Бо ти мені дало таку потребу:
Вертатися з усіх твоїх доріг.
Не соромно упасти вдома ниць
Перед святою хлібною землею:
Я воду пив із багатьох криниць,
 Любов черпав із неї однієї!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *