Нове на сайті
Download Free FREE High-quality Joomla! Designs • Premium Joomla 3 Templates BIGtheme.net
Головна / Літ 9 клас / До УРОКУ № 17 (9 клас) Тема. Поезія давньої української літератури. Іван Величковський. Фігурні (курйозні) вірші

До УРОКУ № 17 (9 клас) Тема. Поезія давньої української літератури. Іван Величковський. Фігурні (курйозні) вірші

Дивно, але потреба писати вірші виникла в багатьох давніх народів і на Заході, і на Сході. Подекуди, наприклад у Японії, в Китаї, це вводилося в ранг обов’язкових умінь державних службовців, було всезагальним захопленням. Що стосується України, то в братських школах та колегіумах одним із найважливіших предметів була піїтика (теорія та практика віршування). Студенти духовних шкіл — «мандрівні дяки», «спудеї» — навіть заробляли собі на прожиток, складаючи різдвяні вірші та виконуючи їх у мандрах. У навчальних закладах писали здебільшого похвальні вірші, а за їх межами — сатирично-гумористичні, тому останні найчастіше були анонімними. Про ідейно-художні шукання поетів доби бароко ми й поговоримо на сьогоднішньому уроці.

Давня українська поезія XVI-XVІІІ століть представлена багатьма іменами. Поети найдавніших часів — Климентій Зіновіїв, Касіян Сакович, Лазар Баранович, Симеон Полоцький, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Іван Величковський та ін. Серед них дехто писав латиною чи польською мовою. Та й тогочасна українська мова не була схожою на сучасну, тому і її для нас доводиться перекладати.

У ХVІ–ХVІІ ст. у навчальних закладах України (у братських школах, Києво-Могилянській академії та ін.) великого значення надавалося теорії та практиці віршування. Вірші складали як поважні професори, так і учнівська молодь. На жаль, не всі імена поетів та самі поезії того часу зберегла для нас історія. Але навіть на основі тих зразків, які дійшли, ми можемо зробити висновки про шляхи розвитку поезії того часу та про ідейно-художні шукання поетів доби бароко.

Як ми пам’ятаємо, завданням літератури бароко (а саме цей стиль характерний для перших оригінальних власне художніх творів української літератури) було вразити читача, здивувати, підкорити своїй ідеї — якщо не змістом, то формою. Так виникли фігурні (курйозні) вірші. І найбільше в цьому жанрі уславився Іван Величковський. Про нього ми знаємо зовсім небагато. Невідома навіть дата народження, помер митець 1701 року. Працював у Чернігівській друкарні Лазаря Барановича, потім отримав посаду пресвітера (священика) Успенської церкви в Полтаві. Він — автор збірок «Млеко» та «Зеґар з полузеґарком» (зеґар — годинник), у яких уміщено панегірики, епіграми, курйозні та ліричні вірші релігійного і світського змісту; перекладач, теоретик фігурного віршування.

Відомий сучасний літературознавець, письменник В. Шевчук відзначав: «Іван Величковський належав до тих митців українського бароко, які не шукали нового змісту, розширюючи його чи подаючи під своїм кутом зору. Він добирав традиційні теми і мав консервативне розуміння канонів високої поезії. Зате велику увагу віддавав формі, виявляючи тут немалу майстерність та винахідливість, складаючи твори коли-не-коли як ребуси, а інколи як поетичні конструкції».

Бесіда.

Що з уроків історії вам відомо про школи доби Відродження? —

Чому, на вашу думку, за всіх часів високо цінувалося вміння складати вірші? 

Дайте визначення поняття «поезія». —

Чи любите ви поезію? Яких поетів вітчизняної та світової класики знаєте? Який із них ваш улюблений? Чому саме? —

Як на вашу думку, чи кожна людина здатна написати поетичний твір? Наведіть переконливі аргументи. —

 

Приклад фігурного вірша
Приклад фігурного вірша

Віршовану поезію слов’яни знали споконвіку. Відколи існує слов’янська мова, відтоді — й слов’янська поезія. Популярною була поезія і в XVI–XVIII ст., а одним із найулюбленіших предметів у тодішніх школах вважалася поетика, у курсі якої учнів навчали теорії віршування. Віршуванням займалися як учні, так і вчителі. У той час вважалося, що людина, котра може скласти вірш на будь-яку тему — високоосвічена. Курс поетики викладався в братських і монастирських школах, колегіумах, Київській академії, основна увага приділялася способам складання віршів, що позитивно позначалося на розвитку віршованої літератури. Учні вивчали давньогрецьку, давньоримську, польськомовну поезію, аналізували твори Верґілія, Гомера, Овідія, знайомилися з особливостями силабічної та силабо-тонічної систем віршування. Легше було писати силабічні вірші, бо силабічна система віршування, на відміну від силабо-тонічної, базувалася на співмірності кількості складів, а не на співмірності наголошених і ненаголошених складів.

Ознаки силабічних віршів: (силабіка (від грец. silaba — склад)).

однакова кількість складів у рядках (від 8 до 20); —

наявність цезури; —

постійний наголос на передостанньому складі рядка; —

вільне розміщення наголосів у середині рядка; —

перевага надається жіночій римі; —

парне римування. —

Найчастіше в поетичних творах давньої літератури застосовувався тринадцятискладник.

Значне місце в літературі XVIІ — першої половини XVIII ст. займала панегірична література. Мода на панегірики охопила всю Європу. Спочатку ці вірші з’явилися в Польщі. Особливо вони подобалися єзуїтам, великим магнатам, верхівці духовенства. У братських школах України учнів також навчали писати «орації» на честь «сильних світу цього».

Силабічне віршування (від грец. syllаbe — склад) — система віршування, в основу якої покладена рівна кількість складів (часто — 13, рідше — 11) при невпорядкованому вільному розташуванні наголошених та ненаголошених.

Цезура (від латин. caesura — рублення, срублення) — обов’язкова для повного віршованого розміру пауза всередині віршованого рядка.

Панегірик (від дав.-гр. πανηγυρικος (Λόγος) — похвальна промова на урочистих усенародних зборах, є похідним від πανήγυρις/πανάγυρις — урочистість) — літературний твір, зокрема давньоруський і давньоукраїнський, що містить хвалебний відгук про кого-небудь.

Українська поезія XVI–XVIII століть творилася старослов’янською, латинською, грецькою, польською, російською, українською мовами, але була виразного українського спрямування. Представлена вона іменами Павла Русина, Себастіана Кленовича, Семена Климовського та ін.

Давня українська поезія пройшла кілька етапів розвитку, кожен з яких мав свої особливості. Ми зупинимося на розгляді поезії доби бароко, для якої важливим було вразити читача, здивувати чимось. І їм це вдавалося.

 

величковський 1І.Величковський — найяскравіший представник української барокової поезії.

Він народився близько 1650 року, як вважають, на Чернігівщині, навчався в Києво-Могилянській колегії. На початку 1680 років працював у друкарні Л. Барановича в Чернігові, пізніше, у середині 80-х років, оселився в Полтаві, де отримав посаду пресвітера Успенської церкви. Тут він і помер 1701 року (за іншими даними — 1726-го).

Літературна спадщина Величковського, що збереглася до нашого часу, обмежується головним чином трьома творами. Прославився ж він передусім двома рукописними книжечками: «Зегар з полузегарком» (1690) та «Млеко од овці пастору належне» (1691). Обидва вони були «оферованы» (піднесені) київському митрополитові Варламу Ясинському.

562e3d0d92e86Поет звертався як до релігійних, так і до світських мотивів, у його доробку є твори філософської й морально-повчальної тематики. Особливістю поезій І. Величковського є тяжіння до контрастів: читач — поет, життя — смерть, скупість — щедрість, гріх — праведність. Він вдається до використання сюжетів та образів із міфології, церковних та світських писань, фольклору, його творам властива афористичність.

Величковський прагнув задовольнити релігійні й світські запити читачів. Він закликав до «віри в ділах», був прихильником ідеї рівності людей.

Митець багато перекладав, бажаючи ознайомити українських любителів поезії зі здобутком європейських латиномовних поетів. На відміну від багатьох своїх сучасників, І. Величковський більшість творів писав староукраїнською мовою з вкрапленнями церковнослов’янської та розмовної. Проте найбільшою заслугою поета вважається розробка теорії курйозного віршування.

Сам І. Величковський у «Передмові до читача» зазначив:

«Найдовавєм теж в штучках іноземних многії оздобнії містернії штучки, але не на славу Божію, тілько на марнії сьогосвітнії жарти виданії, з которих я, только способ взявши, можив-єм труд не ку якому, не дай Боже, тщеславію, але щегульне ку славі Бога слави і славної владичиці нашої Богородиці і прісно діви Марії, а на оздобу отчизни нашої і утіху малоросійським сином її, звлаща до читання охочим і любомудрим».

Повна версія за посиланням.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *