Народилася Марко Вовчок (літературний псевдонім Марії Олександрівни Вілінської) 10 (22) грудня 1833р. в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій дворянській сім’ї. Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові.На формуванні поглядів письменниці позначилося тривале перебування в інтелігентних сім’ях родичів, зокрема батьків Д. І. Писарєва (пізніше — видатного критика й близького друга письменниці). В салоні її тітки К. П. Мардовіної в Орлі збиралися відомі письменники й фольклористи. Там Марія познайомилася з майбутнім своїм чоловіком, українським фольклористом і етнографом О. В. Марковичем, який відбував заслання в Орлі за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства. Проживаючи в 1851 — 1858 рр. у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині, Марія Олександрівна досконало вивчила життя, культуру, мову українського народу. Пізніше у Петербурзі (1859) вона вже як автор збірки “Народні оповідання” потрапляє в коло таких літераторів, як Т. Шевченко, І. Тургенев, М. Некрасов, О. Плещеев, О. Писемський, польський поет і драматург Едуард Желіговський. По-дружньому прийняв письменницю також гурток українських культурних діячів у Петербурзі, зокрема колишні кирило-мефодіївці В. Білозерський, М. Костомаров, а також П. Куліш, який ще до того редагував і видавав її твори.

Під час перебування в 1859 — 1867 рр. за кордоном (Німеччина, Швейцарія, Італія і переважно Франція) Марко Вовчок зустрічається з Д. Менделєєвим, О. Бородіним, І. Сєченовим. При сприянні І. Тургенева відбулося її знайомство з О. Герценом, Л. Толстим, Жюлем Верном.

Особливу роль у формуванні ідейно-естетичних поглядів Марка Вовчка відіграв М. Добролюбов. Зустрічалася Марко Вовчок з чеськими письменниками — Й. Фрічем, Я. Нерудою, була близькою до кола польських літераторів і революційних емігрантів. Письменниця бере участь у розповсюдженні в Росії революційних видань Герцена, організовує для “Колокола” матеріали політично-викривального характеру.

Після повернення з-за кордону Марко Вовчок зближується з видавцями “Отечественных записок” М. Некрасовим, М. Салтиковим-Щедріним, Г. Єлисеєвим, веде в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, публікує свої оригінальні твори й переклади.

Збірка перших творів Марка Вовчка, написаних у немирівський період життя, вийшла в Петербурзі під назвою “Народні оповідання” (1857). У Немирові написані більшість її перших оповідань російською мовою (збірка “Рассказы из народного русского быта”, 1859), повість “Інститутка”, що її письменниця почала 1858р. в Немирові, а завершувала наступного року в Петербурзі. Незважаючи на те що до першої збірки “Народних оповідань” увійшло одинадцять невеликих творів (серед них оповідання “Сестра”, “Козачка, “Чумак”, “Одарка”, “Сон”, “Панська воля”, “Викуп”), вона справила велике враження на літературно-громадську думку. Найвищого мистецького рівня досягає Марко Вовчок у зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві була найбільш гнобленою, приниженою й безправною істотою. Цей образ посідає центральне місце в обох книжках “Народних оповідань”, а також у “Рассказах из народного русского быта”, “Інститутці”.

У перші роки проживання за кордоном закінчені оповідання “Ледащиця”, “Пройдисвіт”, написане оповідання “Два сини” (1861). Період перебування за кордоном особливо характерний тим, що Марко Вовчок як український прозаїк розробляє жанри психологічної повісті (“Три долі”) й оповідання (“Павло Чорнокрил”, “Не до пари”), історичної повісті та оповідання для дітей (“Кармелюк”, “Невільничка”, “Маруся”), створює жанр соціально-побутової казки (“Дев’ять братів і десята сестриця Галя”), Частина цих творів увійшла до другої збірки “Народних оповідань” (Петербург, 1862). Активно виступає письменниця в жанрі повісті російською мовою: “Жили да были три сестры”, “Червонный король”, “Тюлевая баба”, “Глухой городок”. Ряд оповідань і казок, написаних французькою мовою, Марко Вовчок друкує в паризькому “Журналі виховання і розваги” П.-Ж. Сталя (Етцеля). На матеріалі французької дійсності письменниця створює художні нариси, об’єднані назвами “Листи з Парижа” (львівський журнал “Мета”, 1863) і “Отрывки писем из Парижа” (“Санкт-Петербургские ведомости”, 1864 — 1866).

У 1867 — 1878 рр. найяскравіше виявився талант письменниці як російського романіста. Нею створено або завершено російські романи “Живая душа”, “Записки причетника”, “В глуши”, а також повісті “Теплое гнездышко”, “Сельская идиллия” (опубліковані в “Отечественных записках”), перекладено російською мовою багато творів з французької, англійської, німецької, польської літератур, зокрема п’ятнадцять романів Жюля Верна. Виступає Марко Вовчок і як критик (цикл “Мрачные картины”), редактор петербурзького журналу “Переводы лучших иностранных писателей” (до участі в журналі вона залучає багато жінок-перекладачок).

Марко Вовчок збагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного оповідання (“Козачка”, “Одарка”, “Горпина”, “Ледащиця”, “Два сини”), баладного оповідання (“Чари”, “Максим Гримач”, “Данило Гурч”), соціальної повісті (“Інститутка”), психологічного оповідання й повісті (“Павло Чорнокрил”, “Три долі”), соціальної казки (“Дев’ять братів і десята сестриця Галя”), художнього нарису (“Листи з Парижа”).
Історичні повісти та оповідання для дітей “Кармелюк”, “Невільничка”, “Маруся” ще за життя Марка Вовчка здобули широку популярність. Повість “Маруся”, наприклад, була перекладена кількома європейськими мовами. В переробленому П.-Ж. Сталем вигляді вона стала улюбленою дитячою книжкою у Франції, відзначена премією французької академії і рекомендована міністерством освіти Франції для шкільних бібліотек. Найвизначніша історична повість-казка Марка Вовчка “Кармелюк” написана в 1862 — 1863 рр.

У немирівський період, у час великого творчого піднесення, Марко Вовчок поряд з українськими творами пише оповідання російською мовою — “Надежа”, “Маша”, “Катерина”, “Саша”, “Купеческая дочка”, “Игрушечка”, які ввійшли до збірки “Рассказы из народного русского быта”. У творчості російською мовою Марко Вовчок виявила себе майстром і великих прозових жанрів, автором проблемних романів та повістей (“Червонный король” (1860), “Тюлевая баба” (1861), “Жили да были три сестры” (пізніша назва — “Три сестры”, 1861), “Глухой городок” (1862), “Живая душа” (1868), “Записки причетника” (1869 — 1870), “Теплое гнездышко” (1873), “В глуши” (1875), “Отдых в деревне” (1876 — 1899)).

З творчістю Марка Вовчка зростає міжнародна роль української літератури. За свідченням Петка Тодорова, проза письменниці у 60 — 70-х рр. XIX ст. мала вирішальний вплив на розвиток болгарської белетристики. Твори Марка Вовчка за її життя, починаючи з 1859р., з’являються в чеських, болгарських, польських, сербських, словенських перекладах, виходять у Франції, Англії, Німеччині, Італії та інших європейських країнах.

Джерело

Писала казки для дітей, мала дивний псевдонім, загалом, народилась, творила, померла – досить стандартний опис для всіх українських письменників. Опис, який ми слухняно ковтаємо і який викликає у кращому випадку позіхання, а в гіршому – зневагу чи, навіть, відразу до всієї української літератури. Нудота. Хіба це риса української літератури?

Перш ніж давати відповідь, раджу прочитати деякі факти з життя Марії Вілінської – Марка Вовчка.

1. Була змішаної крові. Мати Марка Вовчка походила з княжого роду Радзивілів, а бабка матері була полькою-литовкою. Батько мав білоруське коріння. Родина жила в Росії (Орловська губернія), а Марко Вовчок з чоловіком-українцем жила в Україні.

2. Повсякденною мовою в родині Вілінських була французька.

3. Вітчим. Коли дівчинці було 10 років, мати вийшла заміж вдруге. Вітчим був п’яницею, «розгнузданий, грубий і відчайдушний гуляка-картяр» (спогад брата Дмитра) та нерідко бігав за дитиною з сокирою і лементом «зарубаю!».

4. «Бідна родичка». Од вітчима матері довелося піти, а двох дітей віддати родичам. Марія була «бідною родичкою» в сім’ї тітки. У приватному будинку не знайшлося для неї вільної кімнати, лише – вільний куток, де поставили перегородку й ліжко.

5. Заміж за засланого в Орел у кирило-мефодіївській справі Опанаса Марковича Марія вийшла в 17 років.

6. Ненависне прізвисько «Марко Вовчок». Перша версія виникнення псевдоніму М. Вілінської – письменниця вигадала псевдо сама, за прізвищем першого чоловіка (Маркович). Друга версія – «Марко Вовчок» народився з вуст П. Куліша, який поєднав прізвище чоловіка Марії з її «вовчкуватістю» у спілкуванні. Сама ж Марко Вовчок це «прізвисько» ненавиділа.

7. Хто автор. Думки деяких дослідників розбігаються щодо того, хто був автором «Народних оповідань» – дебюту Марка Вовчка. Одні кажуть, що Марія писала твори у співавторстві з чоловіком О. Марковичем, оскільки вони вдвох збирали фольклор. Інші наголошують, що М. Вілінська власноруч створила оповідання.

8. Вона була єдиною в українській літературі жінкою-письменницею наприкінці 50-х років ХІХ століття.

9. Дві мови і роль у двох культурах. Росіянка за походженням Марко Вовчок дебютувала як українська авторка. Була відомою й у французькій літературі.

10. У звабливої Марка були романи і з П. Кулішем, і з І. Тургенєвим, і з М. Добролюбовим, і з О. Пассеком, і з Д. Писарєвим. Проте урешті-решт її останнім чоловіком і другим законним був дрібний чиновник М. Лобач-Жученко.

11. Марія Вілінська і Пантелейлон Куліш домовилися про спільне життя за кордоном. Куліш, залишаючи дружину, поїхав за Марком і одразу ж повернувся. Застав її у Берліні з І. Тургенєвим. 30 років ображений коханець виливав гори бруду й непристойностей на звабливу Марка Вовчка.

12. Марко Вовчок випускала журнал, який повинен був допомагати інтелігентним жінкам, у якому піднімалася питання емансипації. У 1871 році вийшло 12 чисел видання, а в 1872 – 5. «Мене дуже тепер хвилює думка, скільки б могли зробити жінки, священицькі доньки й дружини, і що вони нічого не роблять», – писала Марія Вілінська.

13. Повість письменниці «Маруся» отримала нагороду Французької Академії і була перекладена на багато мов. Зокрема, французькою повість вийшла в газеті «Ле Тепс».

14. Марко Вовчок увела в українську та російську літератури образ «нової жінки», незалежної й сильної.

15. Марія порушувала норми, обов’язкові для «доброчесної» жінки. Наприклад, вона не захотіла погодитися редакторськими правками, внесеними у її тексти самим метром Кулішем!

16. Марко Вовчок вільно володіла французькою, англійською, ну і, звичайно ж, українською та російською мовами.

17. Майже 40 років була постійним співробітником журналу «Magasin d`Education et de Recreation», у якому друкувався Жуль Верн.

Спогади про Марка Вовчка

Ніщо, мабуть, так не допомагає пізнати людину, як спогади про неї. Сформуйте власний спогад про Марію Вілінську як людину й письменницю.

Тарас Шевченко охрестив М. Вілінську «кротким пророком и обличителем жестових людей несытых», своєю «дочкою», а вона його «батьком».

Пантелеймон Куліш називав Марію «мовчазним божеством». Про її літературну творчість: «Автор трудился как этнограф, но в этнографии оказался поэтом»; це було кадіння «з десяти кадильників».

Існує думка, що саме Марко Вовчок надала українській літературі «надмірної сльозливості». П. Куліш пояснює це явище: «Отчего этих рассказов нельзя читать без слез? Тут нет ни страшных бедствий, ни великих несчастий, ни трагических катастроф. Люди живут, стареют и умирают так просто, как обыкновенно бывает в селах, и однако ж у читателя сжимается сердце и выступают слезы при многих, самых обыкновенных повседневно видимых сценах. Это не от чего другого, как от того, что эти рассказы прошли сквозь сердце автора и диктованы ему сердцем. Такою живою, не отвлеченною, не мечтательною любовью к народу загорался у нас еще ни один писатель». «Мы народа не знаем, мы, не зная народа, не любим его, ибо любить можно только того, кого знаешь. Г. Марко Вовчок вводит нас в познание характера и жизни народа, и в то же время он наполняет нашу душу теплотой чувства, дышащей в каждом его слове».

Ганна Барвінок, дружина Куліша: «… була мовчазна, мало говорила, так що трудно було узнати її розум. Може, од того Куліш назвав її «Вовчком», що вона наче злякана, мовчуща!». «Нам вона здалась боязкою чи несвітською, не прикидливою до людей. Якось ні до хазяйки, ні до мене, ні до Куліша не горнулася. А ми всі ласкаво до неї оберталися. А вона якось погордо!..». Г. Барвінок потім думала: «Бідна!.. Може, її горе ще дитячого життя прибило, і таке приниження терпіла у тітки між людьми! Може, й вона од прислуги терпіла яку наругу, то їй усе й здається нелюдське!..».

Олена Пчілка вважала авторку нахабною самозванкою, московкою, що, мовляв, вкрала прекрасний вінець українського автора – Опанаса Марковича.

Іван Тургенєв називав її «украшением и средоточием» невеличкого гуртка петербурзьких «малороссов». «…Ш(евченко) не повіситься, – Кул(іш) – не застрелиться, – Кост(омаров) … можливо, кинеться в воду…», – заспокоював Марію. «Це прекрасна, розумна, чесна і поетична істота, але заражена пристрастю до самознищення». «Ви з’являєтесь мені у вигляді темного сфінкса».

Катерина Юнґе, донька графа Толстого: «… всі чоловіки сходять від неї з глузду: Тургенєв лежить біля її ніг, Герцен приїхав до неї в бельгію, де його мало не схопили, Куліш через неї розійшовся з жінкою, Пассек захопився до того, що кинув свою працю, свою кар’єру, змарнів увесь і їде з нею, не зважаючи зовсім на те, що брат тільки-но видужав після гарячки, а мати захворіла з горя…»

Олександр Герцен порівнював Марка Вовчка з Жорж Санд, такою ж зневажливою до умовностей, суперечливою та роковою.

Дослідник Віктор Домонтович охрестив її «моцартом любовних історій» минулого віку.

Хто для вас Марко Вовчок – спокусниця-феміністка чи «вовчкувата» письменниця, а, може, взагалі псевдоавторка – це ваша справа. Залишимо це питання відкритим.

Що для вас українська література – нудота чи цікавість – також ваша справа. Усе залежить від бажання бути пасивним споживачем чи активним читачем, скептиком-дослідником. Ось лише наостанок звернемося до спогаду самої Марко Вовчок, до спогаду про мову: «Есть теперь немало писателей и переводчиков, которые невообразимо коверкают чудесный украинский язык и не задумываясь, сами, сочиняют слова: выходит такое безобразие, что сердце болит». І це питання ми також залишаємо для вашого суду…

Література

1. Грицай М. С. Марко Вовчок. Творчий шлях. – К.: Вища школа, 1983. – 199 с.

2. Історія української літератури 70-90-х років ХІХ ст..: У 2т.: Підручник для студентів філол.. спец. вищ. навч. закладів (Гаєвська Н. М., Гнідан О. Д., Гуляк А. Б. та ін. – К.: Логос, 1999. – Т. 1 / За ред. О. Д. Гнідан. – 614 с.

3. Історія української літератури ХІХ століття: У 2 кн.: Підручник / За ред. акад. М. Г. Жулинського. – К.: Либідь, 2005. – Кн. 1 – 656 с.

4. Лобач-Жученко Б. Б. Про Марка Вовчка. Сторінки до біографії письменниці. – К.: Дніпро, 1979. – 310 с.

5. Ткачук М. П. Наративні моделі українського письменства. – Тернопіль: ТНПУ, Медобори, 2007. – 464 с.

Джерело

Народилася Марко Вовчок (літературний псевдонім Марії Олександрівни Вілінської) 10 (22) грудня 1833р. в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій дворянській сім’ї. Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові.На формуванні поглядів письменниці позначилося тривале перебування в інтелігентних сім’ях родичів, зокрема батьків Д. І. Писарєва (пізніше — видатного критика й близького друга письменниці). В салоні її тітки К. П. Мардовіної в Орлі збиралися відомі письменники й фольклористи. Там Марія познайомилася з майбутнім своїм чоловіком, українським фольклористом і етнографом О. В. Марковичем, який відбував заслання в Орлі за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства. Проживаючи в 1851 — 1858 рр. у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині, Марія Олександрівна досконало вивчила життя, культуру, мову українського народу. Пізніше у Петербурзі (1859) вона вже як автор збірки “Народні оповідання” потрапляє в коло таких літераторів, як Т. Шевченко, І. Тургенев, М. Некрасов, О. Плещеев, О. Писемський, польський поет і драматург Едуард Желіговський. По-дружньому прийняв письменницю також гурток українських культурних діячів у Петербурзі, зокрема колишні кирило-мефодіївці В. Білозерський, М. Костомаров, а також П. Куліш, який ще до того редагував і видавав її твори.

Під час перебування в 1859 — 1867 рр. за кордоном (Німеччина, Швейцарія, Італія і переважно Франція) Марко Вовчок зустрічається з Д. Менделєєвим, О. Бородіним, І. Сєченовим. При сприянні І. Тургенева відбулося її знайомство з О. Герценом, Л. Толстим, Жюлем Верном.

Особливу роль у формуванні ідейно-естетичних поглядів Марка Вовчка відіграв М. Добролюбов. Зустрічалася Марко Вовчок з чеськими письменниками — Й. Фрічем, Я. Нерудою, була близькою до кола польських літераторів і революційних емігрантів. Письменниця бере участь у розповсюдженні в Росії революційних видань Герцена, організовує для “Колокола” матеріали політично-викривального характеру.

Після повернення з-за кордону Марко Вовчок зближується з видавцями “Отечественных записок” М. Некрасовим, М. Салтиковим-Щедріним, Г. Єлисеєвим, веде в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, публікує свої оригінальні твори й переклади.

Збірка перших творів Марка Вовчка, написаних у немирівський період життя, вийшла в Петербурзі під назвою “Народні оповідання” (1857). У Немирові написані більшість її перших оповідань російською мовою (збірка “Рассказы из народного русского быта”, 1859), повість “Інститутка”, що її письменниця почала 1858р. в Немирові, а завершувала наступного року в Петербурзі. Незважаючи на те що до першої збірки “Народних оповідань” увійшло одинадцять невеликих творів (серед них оповідання “Сестра”, “Козачка, “Чумак”, “Одарка”, “Сон”, “Панська воля”, “Викуп”), вона справила велике враження на літературно-громадську думку. Найвищого мистецького рівня досягає Марко Вовчок у зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві була найбільш гнобленою, приниженою й безправною істотою. Цей образ посідає центральне місце в обох книжках “Народних оповідань”, а також у “Рассказах из народного русского быта”, “Інститутці”.

У перші роки проживання за кордоном закінчені оповідання “Ледащиця”, “Пройдисвіт”, написане оповідання “Два сини” (1861). Період перебування за кордоном особливо характерний тим, що Марко Вовчок як український прозаїк розробляє жанри психологічної повісті (“Три долі”) й оповідання (“Павло Чорнокрил”, “Не до пари”), історичної повісті та оповідання для дітей (“Кармелюк”, “Невільничка”, “Маруся”), створює жанр соціально-побутової казки (“Дев’ять братів і десята сестриця Галя”), Частина цих творів увійшла до другої збірки “Народних оповідань” (Петербург, 1862). Активно виступає письменниця в жанрі повісті російською мовою: “Жили да были три сестры”, “Червонный король”, “Тюлевая баба”, “Глухой городок”. Ряд оповідань і казок, написаних французькою мовою, Марко Вовчок друкує в паризькому “Журналі виховання і розваги” П.-Ж. Сталя (Етцеля). На матеріалі французької дійсності письменниця створює художні нариси, об’єднані назвами “Листи з Парижа” (львівський журнал “Мета”, 1863) і “Отрывки писем из Парижа” (“Санкт-Петербургские ведомости”, 1864 — 1866).

У 1867 — 1878 рр. найяскравіше виявився талант письменниці як російського романіста. Нею створено або завершено російські романи “Живая душа”, “Записки причетника”, “В глуши”, а також повісті “Теплое гнездышко”, “Сельская идиллия” (опубліковані в “Отечественных записках”), перекладено російською мовою багато творів з французької, англійської, німецької, польської літератур, зокрема п’ятнадцять романів Жюля Верна. Виступає Марко Вовчок і як критик (цикл “Мрачные картины”), редактор петербурзького журналу “Переводы лучших иностранных писателей” (до участі в журналі вона залучає багато жінок-перекладачок).

Марко Вовчок збагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного оповідання (“Козачка”, “Одарка”, “Горпина”, “Ледащиця”, “Два сини”), баладного оповідання (“Чари”, “Максим Гримач”, “Данило Гурч”), соціальної повісті (“Інститутка”), психологічного оповідання й повісті (“Павло Чорнокрил”, “Три долі”), соціальної казки (“Дев’ять братів і десята сестриця Галя”), художнього нарису (“Листи з Парижа”).
Історичні повісти та оповідання для дітей “Кармелюк”, “Невільничка”, “Маруся” ще за життя Марка Вовчка здобули широку популярність. Повість “Маруся”, наприклад, була перекладена кількома європейськими мовами. В переробленому П.-Ж. Сталем вигляді вона стала улюбленою дитячою книжкою у Франції, відзначена премією французької академії і рекомендована міністерством освіти Франції для шкільних бібліотек. Найвизначніша історична повість-казка Марка Вовчка “Кармелюк” написана в 1862 — 1863 рр.

У немирівський період, у час великого творчого піднесення, Марко Вовчок поряд з українськими творами пише оповідання російською мовою — “Надежа”, “Маша”, “Катерина”, “Саша”, “Купеческая дочка”, “Игрушечка”, які ввійшли до збірки “Рассказы из народного русского быта”. У творчості російською мовою Марко Вовчок виявила себе майстром і великих прозових жанрів, автором проблемних романів та повістей (“Червонный король” (1860), “Тюлевая баба” (1861), “Жили да были три сестры” (пізніша назва — “Три сестры”, 1861), “Глухой городок” (1862), “Живая душа” (1868), “Записки причетника” (1869 — 1870), “Теплое гнездышко” (1873), “В глуши” (1875), “Отдых в деревне” (1876 — 1899)).

З творчістю Марка Вовчка зростає міжнародна роль української літератури. За свідченням Петка Тодорова, проза письменниці у 60 — 70-х рр. XIX ст. мала вирішальний вплив на розвиток болгарської белетристики. Твори Марка Вовчка за її життя, починаючи з 1859р., з’являються в чеських, болгарських, польських, сербських, словенських перекладах, виходять у Франції, Англії, Німеччині, Італії та інших європейських країнах.

Джерело

Писала казки для дітей, мала дивний псевдонім, загалом, народилась, творила, померла – досить стандартний опис для всіх українських письменників. Опис, який ми слухняно ковтаємо і який викликає у кращому випадку позіхання, а в гіршому – зневагу чи, навіть, відразу до всієї української літератури. Нудота. Хіба це риса української літератури?

Перш ніж давати відповідь, раджу прочитати деякі факти з життя Марії Вілінської – Марка Вовчка.

1. Була змішаної крові. Мати Марка Вовчка походила з княжого роду Радзивілів, а бабка матері була полькою-литовкою. Батько мав білоруське коріння. Родина жила в Росії (Орловська губернія), а Марко Вовчок з чоловіком-українцем жила в Україні.

2. Повсякденною мовою в родині Вілінських була французька.

3. Вітчим. Коли дівчинці було 10 років, мати вийшла заміж вдруге. Вітчим був п’яницею, «розгнузданий, грубий і відчайдушний гуляка-картяр» (спогад брата Дмитра) та нерідко бігав за дитиною з сокирою і лементом «зарубаю!».

4. «Бідна родичка». Од вітчима матері довелося піти, а двох дітей віддати родичам. Марія була «бідною родичкою» в сім’ї тітки. У приватному будинку не знайшлося для неї вільної кімнати, лише – вільний куток, де поставили перегородку й ліжко.

5. Заміж за засланого в Орел у кирило-мефодіївській справі Опанаса Марковича Марія вийшла в 17 років.

6. Ненависне прізвисько «Марко Вовчок». Перша версія виникнення псевдоніму М. Вілінської – письменниця вигадала псевдо сама, за прізвищем першого чоловіка (Маркович). Друга версія – «Марко Вовчок» народився з вуст П. Куліша, який поєднав прізвище чоловіка Марії з її «вовчкуватістю» у спілкуванні. Сама ж Марко Вовчок це «прізвисько» ненавиділа.

7. Хто автор. Думки деяких дослідників розбігаються щодо того, хто був автором «Народних оповідань» – дебюту Марка Вовчка. Одні кажуть, що Марія писала твори у співавторстві з чоловіком О. Марковичем, оскільки вони вдвох збирали фольклор. Інші наголошують, що М. Вілінська власноруч створила оповідання.

8. Вона була єдиною в українській літературі жінкою-письменницею наприкінці 50-х років ХІХ століття.

9. Дві мови і роль у двох культурах. Росіянка за походженням Марко Вовчок дебютувала як українська авторка. Була відомою й у французькій літературі.

10. У звабливої Марка були романи і з П. Кулішем, і з І. Тургенєвим, і з М. Добролюбовим, і з О. Пассеком, і з Д. Писарєвим. Проте урешті-решт її останнім чоловіком і другим законним був дрібний чиновник М. Лобач-Жученко.

11. Марія Вілінська і Пантелейлон Куліш домовилися про спільне життя за кордоном. Куліш, залишаючи дружину, поїхав за Марком і одразу ж повернувся. Застав її у Берліні з І. Тургенєвим. 30 років ображений коханець виливав гори бруду й непристойностей на звабливу Марка Вовчка.

12. Марко Вовчок випускала журнал, який повинен був допомагати інтелігентним жінкам, у якому піднімалася питання емансипації. У 1871 році вийшло 12 чисел видання, а в 1872 – 5. «Мене дуже тепер хвилює думка, скільки б могли зробити жінки, священицькі доньки й дружини, і що вони нічого не роблять», – писала Марія Вілінська.

13. Повість письменниці «Маруся» отримала нагороду Французької Академії і була перекладена на багато мов. Зокрема, французькою повість вийшла в газеті «Ле Тепс».

14. Марко Вовчок увела в українську та російську літератури образ «нової жінки», незалежної й сильної.

15. Марія порушувала норми, обов’язкові для «доброчесної» жінки. Наприклад, вона не захотіла погодитися редакторськими правками, внесеними у її тексти самим метром Кулішем!

16. Марко Вовчок вільно володіла французькою, англійською, ну і, звичайно ж, українською та російською мовами.

17. Майже 40 років була постійним співробітником журналу «Magasin d`Education et de Recreation», у якому друкувався Жуль Верн.

Спогади про Марка Вовчка

Ніщо, мабуть, так не допомагає пізнати людину, як спогади про неї. Сформуйте власний спогад про Марію Вілінську як людину й письменницю.

Тарас Шевченко охрестив М. Вілінську «кротким пророком и обличителем жестових людей несытых», своєю «дочкою», а вона його «батьком».

Пантелеймон Куліш називав Марію «мовчазним божеством». Про її літературну творчість: «Автор трудился как этнограф, но в этнографии оказался поэтом»; це було кадіння «з десяти кадильників».

Існує думка, що саме Марко Вовчок надала українській літературі «надмірної сльозливості». П. Куліш пояснює це явище: «Отчего этих рассказов нельзя читать без слез? Тут нет ни страшных бедствий, ни великих несчастий, ни трагических катастроф. Люди живут, стареют и умирают так просто, как обыкновенно бывает в селах, и однако ж у читателя сжимается сердце и выступают слезы при многих, самых обыкновенных повседневно видимых сценах. Это не от чего другого, как от того, что эти рассказы прошли сквозь сердце автора и диктованы ему сердцем. Такою живою, не отвлеченною, не мечтательною любовью к народу загорался у нас еще ни один писатель». «Мы народа не знаем, мы, не зная народа, не любим его, ибо любить можно только того, кого знаешь. Г. Марко Вовчок вводит нас в познание характера и жизни народа, и в то же время он наполняет нашу душу теплотой чувства, дышащей в каждом его слове».

Ганна Барвінок, дружина Куліша: «… була мовчазна, мало говорила, так що трудно було узнати її розум. Може, од того Куліш назвав її «Вовчком», що вона наче злякана, мовчуща!». «Нам вона здалась боязкою чи несвітською, не прикидливою до людей. Якось ні до хазяйки, ні до мене, ні до Куліша не горнулася. А ми всі ласкаво до неї оберталися. А вона якось погордо!..». Г. Барвінок потім думала: «Бідна!.. Може, її горе ще дитячого життя прибило, і таке приниження терпіла у тітки між людьми! Може, й вона од прислуги терпіла яку наругу, то їй усе й здається нелюдське!..».

Олена Пчілка вважала авторку нахабною самозванкою, московкою, що, мовляв, вкрала прекрасний вінець українського автора – Опанаса Марковича.

Іван Тургенєв називав її «украшением и средоточием» невеличкого гуртка петербурзьких «малороссов». «…Ш(евченко) не повіситься, – Кул(іш) – не застрелиться, – Кост(омаров) … можливо, кинеться в воду…», – заспокоював Марію. «Це прекрасна, розумна, чесна і поетична істота, але заражена пристрастю до самознищення». «Ви з’являєтесь мені у вигляді темного сфінкса».

Катерина Юнґе, донька графа Толстого: «… всі чоловіки сходять від неї з глузду: Тургенєв лежить біля її ніг, Герцен приїхав до неї в бельгію, де його мало не схопили, Куліш через неї розійшовся з жінкою, Пассек захопився до того, що кинув свою працю, свою кар’єру, змарнів увесь і їде з нею, не зважаючи зовсім на те, що брат тільки-но видужав після гарячки, а мати захворіла з горя…»

Олександр Герцен порівнював Марка Вовчка з Жорж Санд, такою ж зневажливою до умовностей, суперечливою та роковою.

Дослідник Віктор Домонтович охрестив її «моцартом любовних історій» минулого віку.

Хто для вас Марко Вовчок – спокусниця-феміністка чи «вовчкувата» письменниця, а, може, взагалі псевдоавторка – це ваша справа. Залишимо це питання відкритим.

Що для вас українська література – нудота чи цікавість – також ваша справа. Усе залежить від бажання бути пасивним споживачем чи активним читачем, скептиком-дослідником. Ось лише наостанок звернемося до спогаду самої Марко Вовчок, до спогаду про мову: «Есть теперь немало писателей и переводчиков, которые невообразимо коверкают чудесный украинский язык и не задумываясь, сами, сочиняют слова: выходит такое безобразие, что сердце болит». І це питання ми також залишаємо для вашого суду…

Література

1. Грицай М. С. Марко Вовчок. Творчий шлях. – К.: Вища школа, 1983. – 199 с.

2. Історія української літератури 70-90-х років ХІХ ст..: У 2т.: Підручник для студентів філол.. спец. вищ. навч. закладів (Гаєвська Н. М., Гнідан О. Д., Гуляк А. Б. та ін. – К.: Логос, 1999. – Т. 1 / За ред. О. Д. Гнідан. – 614 с.

3. Історія української літератури ХІХ століття: У 2 кн.: Підручник / За ред. акад. М. Г. Жулинського. – К.: Либідь, 2005. – Кн. 1 – 656 с.

4. Лобач-Жученко Б. Б. Про Марка Вовчка. Сторінки до біографії письменниці. – К.: Дніпро, 1979. – 310 с.

5. Ткачук М. П. Наративні моделі українського письменства. – Тернопіль: ТНПУ, Медобори, 2007. – 464 с.

Джерело